4. Консерватизм і націоналізм.

Український консерватизм ґрунтувався на засадах пріоритетнос­ті держави, нації над правами особи, монархічної форми державного правління, територіального патріотизму, провідної ролі аристократії у державотворчому процесі, непорушності приватної власності як ос­нови господарювання, вирішальної ролі моральних, релігійних чин­ників у суспільному поступі, українського історичного легітимізму. Консервативна думка започаткована "Історією русів" — історико-політичним трактатом невідомого автора, написаним у XVIII ст. У цій праці сформульована концепція українського історичного легіти­мізму, згідно з якою Україна має право розірвати договір з Росією і повернути втрачену автономію, оскільки за Переяславським догово­ром українська нація добровільно прийняла протекторат Росії, яка до того ж цей договір постійно порушувала.

Консервативну традицію в Україні продовжив П.Куліш, який критично переглянув засади народницької ідеології, зокрема наївне захоплення селянською масою, виправдання та вихваляння руйнів­ної стихії селянських і козацьких заворушень, недовіру до еліти як провідної верстви в політичному житті цивілізованого суспільства. Однак він не зміг протиставити конструктивну альтернативу народ­ництву.

Консервативні погляди характерні також для М.Міхновського, який у праці "Самостійна Україна" закликав до відновлення само­стійної України на підставі Переяславської угоди, порушеної росій­ським царизмом. Погляди М.Міхновського збігалися з національно-державницькими ідеями про широкі політичні й громадянські права, самоврядування земель, суд присяжних, а також з ідеєю національ­но-демократичної держави у вигляді президентської республіки з двопалатним парламентом (радою представників і сенатом). Вони ґрунтувалися на консервативному, національно-державницькому й на­ціоналістичному ідеологічних напрямах. Думки М.Міхновського про необхідність рішучого відмежування України від Росії, акцент на силових методах досягнення національно-визвольної мети, а також проголошення виключно етнічного принципу формування нації (Ук­раїна для українців) лягли в основу націоналістичної ідеології.

Найбільш системного і глибокого розвитку українська консерва­тивна думка досягла в працях В.Липинського, С.Томашівського і В.Кучабського.

В.Липинський ґрунтовно висвітлив концепцію політики у праці "Листи до братів-хліборобів". Він вбачав повноцінний розвиток укра­їнської нації в розбудові власної держави. Така держава має існувати у формі монархічного правління, що відповідає державницькій тра­диції, започаткованій Б.Хмельницьким. За В.Липинським, ця монар­хія повинна ґрунтуватися на таких п'яти підвалинах: аристократія, класократія, територіальний патріотизм, український консерватизм, релігійний етос. Гетьман як спадковий монарх репрезентує державу, уособлює її авторитет. Разом з гетьманом управління державними і суспільними сферами здійснює аристократія — кращі представники усіх станів: промислового (фабриканти, інженери, робітники), хлібо­робського (поміщики, селяни, сільські робітники), фінансового і ку­пецького (всі,, хто живе з обміну продуктами), комунікаційного (залі­зничники, шофери), інтелігенція. Такий принцип формування арис­тократії (правлячої еліти) В.Липинський називав класократією, яка також передбачала співпрацю всіх класів. Принципи класократії за­перечували буржуазний парламентаризм як такий, що роз'єднує на­ції за партійними, соціалізм — за класовими, націоналізм — за етніч­ними ознаками. Територіальний патріотизм В.Липинський розумів як солідаризацію усіх мешканців України на ґрунті любові до рідної землі, незалежно від етнічного походження, соціально-класової належ­ності, віросповідання. Консерватизм, за В.Липинським, — це утвер­дження серед громадян України організованих сил авторитету, дис­ципліни, правопорядку, політичної культури, здатних приборкати анархію і свавілля, і нарешті релігійний етос — основа становлення морального порядку, без якого неможливо сформувати націю, збуду­вати державу. Форму державного правління вчений вбачав у дуаліс­тичній конституційній монархії, за якої гетьман як суверен українсь­кої нації, голова кабінету міністрів зосереджує в своїх руках виконав­чу владу; законодавчу владу утворюють дві палати: територіальна (нижня), до якої входять представники місцевих земельних рад (по 3-4 від кожної землі на підставі загального, рівного, таємного вибор­чого права), і трудова (вища), до якої делегують своїх представників професійні спілки всіх класів і соціальних верств.

Державницька концепція С.Томашівського ґрунтувалася на іде­ях особливої ролі Галичини та уніатської Церкви в майбутньому дер­жавотворенні, українського консерватизму, об'єднуючої національної ідеї, європеїзації українського руху з опорою на власні (особливо в

Галичині) традиції. В поглядах на державу С.Томашівський дотри­мувався ідеї мирної еволюції існуючих форм правління, вважаючи, що республіканська форма правління може бути найгіршою деспоті­єю, рівно ж як і монархія — демократичною, якщо вона не є абсолют­ною. На думку С.Томашівського, майбутня українська держава повин­на формуватися на основі автономії західноукраїнських земель і мати власне законодавство, адміністрацію, освіту, армію. Автономія має спиратися на традиції Галицько-Волинського князівства, Австро-Угорської монархії і польського республіканського правління. За зра­зок політичної організації для галицької автономії С.Томашівський взяв англійську парламентську монархію з широкими повноважен­нями громад, округів і територій. У такій державі законодавча влада належала б палаті представників місцевих органів влади, виконавча влада — державній раді, до складу якої входили б представники ду­ховних (греко-католицької Церкви) і світських органів. Символом держави був би монарх, який обирався б членами державної ради або був би спадковим. Виходячи з того, що в Україні була відсутня спільна для всіх українців національна ідея, С.Томашівський відки­дав соборність, обґрунтовував ідею окремого процесу державотво­рення для Галичини і Наддніпрянської України. На думку вченого, лише Галичина зберегла український дух завдяки своїй близькості до Заходу та підтримці Церкви і держави. Головна роль у цій тріаді відводилася греко-католицькій Церкві, тому що вона відкрила дос­туп до західноєвропейської культури і врятувала українців від де­націоналізації.

На відміну від С.Томашівського і ВДипинського, які у своїх дер­жавотворчих концепціях спиралися на ідеї "клерикальної монархії" та "легітимної трудової монархії", В.Кучабський називав свою концеп­цію позитивним мілітаризмом. За цією концепцією, провідну роль у побудові монархічної держави має відіграти військова еліта з силь­ним вождистським характером, військовим хистом і аристократиз­мом національного почуття. В.Кучабський дотримувався ідеї "україн­ського П'ємонту", виходячи з того, що завдання державотворення може виконати не етнічне об'єднання українців у межах чужої дер­жави, а нація, психічний склад якої може бути сформований лише на певній території. Таким П'ємонтом, на його думку, могла стати Гали­чина, в якій склалися для цього найсприятливіші умови.

Націоналістичний напрям був започаткований Братством тарасів-ців, а також уже згадуваними ідеями М.Міхновського. Він включав такі основні принципи: нація як етнічна спільність — основний чин­ник державного і суспільного життя; волюнтаризм — один із світо­глядних принципів; національна диктатура — перехідна форма дер­жавного будівництва; активна меншість — віддані національній ідеї патріоти організовують і ведуть пасивну масу на боротьбу за українську державу; національна революція — основний засіб досягнення державності.

Головним ідеологом націоналістичного напряму був Д.Донцов, який основні засади своєї доктрини виклав у праці "Націоналізм". Він не заперечував певного впливу М.Міхновського на становлення свого світогляду, однак власну націоналістичну концепцію (волюн­таристську, ірраціональну, елітарну) протиставляв народницькій де­мократичній концепції останнього. Д.Донцов виділив п'ять принци­пів своєї ідеології інтегрального, або чинного, націоналізму. Перший принцип проголошував, що національна ідея має будуватися не на розумі, а на волі — інстинктивному прагненні нації до життя, влади і панування. Другий принцип передбачав виховання в народу стрем-ління до боротьби, усвідомлення ним кінцевої мети. Третій принцип ґрунтувався на романтизмі і фанатизмі, який надавав національним почуттям релігійного змісту, а ідеям — догматичного характеру і спо­нукав маси до експансії насильства за торжество своїх ідей. Четвер­тий принцип — це проголошення імперіалізму як легкого синтезу між націоналізмом та інтернаціоналізмом, що мало б загальнолюдсь­кий характер, оскільки цивілізувало б народи, нездатні управляти собою. П'ятий принцип ставив за мету формування національної елі­ти — ініціативної меншості, яка продукує для несвідомої маси ідеї і мобілізує цю масу на боротьбу за них. Для забезпечення перемоги ініціативна меншість повинна використовувати "творче насильство". Д.Донцов, на відміну від В.Липинського, вважав, що передумовою створення власної держави є формування української нації як само­свідомої культурної і політичної спільноти. Його націоналізм був ідеологічною основою програми революційної ОУН до III Надзви­чайного збору в серпні 1943 р., коли стався відхід від тоталітарних принципів боротьби за Українську державу.

Концептуальні засади націоналізму Д.Донцова використав при розробці доктрини нового націоналізму М.Сціборський. У праці "Націократія" він сформулював основні риси своєї доктрини: українська держава повинна бути авторитарною і спиратися на працюючі верст­ви української нації; політичним суб'єктом влади має стати національна диктатура; форма правління передбачає сильну законодавчу і вико­навчу владу. Законодавчий орган — Державна рада обирається всіма громадянами, глава держави і одночасно прем'єр-міністр — Націона­льними зборами, що складаються з депутатів Державної ради, Всеук­раїнської господарської ради, представників крайових Рад та синди­катів.

П.Полтава і Л.Ребет висвітлювали теоретичні проблеми нації і держави більшою мірою з позицій демократичного, ніж інтегрально­го націоналізму.

П.Полтава сформулював такі теоретичні положення: не класова боротьба (як вважають марксисти), а національно-визвольна є ру­шійною силою історичного процесу; держава — вища форма органі­зації нації, продукт національного розвитку; права особи неможливо реалізувати без реалізації прав нації; більшовицька Росія є найбіль­шим ворогом національно-визвольних змагань на міжнародній арені, а також державної незалежності України; тільки патріотична еліта, озброєна ідеологією націоналізму, може очолити боротьбу за україн­ську державність.

Л.Ребет розглядав націю як етнополітичну спільноту, яка орга­нічно поєднує етнополітичні (державу, територію, населення, расу, родину, покоління), етнокультурні (мову, звичаї, релігію), етнопси­хологічні (колективну свідомість і волю) чинники. Він критикував як марксистські, так і ліберальні теорії нації, які розглядають націю і національні рухи як тимчасові явища і прогнозують їх зникнення або нівелювання в процесі глобалізації світового розвитку, а також нада­ють перевагу створенню універсальних урядових міжнародних струк­тур. Ці ідеї Л.Ребет тлумачив як рецидиви імперської ідеології і до­водив, що такі глобальні інститути і форми взаємодії, як універсаль­ні світові управлінські структури, вільна торгівля і вільна співпраця можуть розвиватися, лише спираючись на вільний союз справді віль­них народів.