Італійська опера
Спочатку опера мала іншу назву: «драма для музики» (іт. drama per music), тобто драма покладена на музику; слово опера з’явилося тільки в середині ХVІІ ст. Ідея «драми для музики» народилася в 1580 році у Флоренції, в художньому гуртку поетів, музикантів, любителів мистецтва, вчених, очолюваних аристократами Джовані Барді, Оттавіо Рінуччіні і Якопо Корсі – Флорентійській камераті (камерата - іт. кімната). Його відвідували і професійні музиканти - співаки та композитори Якопо Пері (1561 - 1633) і Джуліо Каччіні (близько 1550-1618 ), теоретик і композитор Вінченцо Галілей (близько 1520-1591), батько знаменитого вченого Галілео Галілея.
В цьому гуртку були розроблені основні принципи оперного жанру. Її учасників непокоїв розвиток музичного мистецтва, майбутнє якого вони бачили в поєднанні музики і драми. Вони прагнули, щоб тексти подібних творів стали зрозумілими слухачам. З літературних джерел їм було відомо, що трагедії в далекі часи не просто декламувалися, а співалися. Перші опери писали на античні сюжети. У 1594 році поет Оттавіо Рінучіні і композитор Якопо Пері спільно зі співаком Якопо Корсі вирішили створити щось подібне і поставили спектакль «Дафна», в якому весь текст від початку до кінця виконавці не промовляли, а співали у супроводі інструментів. Ноти «Дафни» не збереглися.
Офіційною датою народження опери вважається 1600 рік, коли був поставлений спектакль «Евридика» тих самих авторів, створений за сюжетом давньогрецького античного міфу про Орфея. Ця опера була показана на торжествах з нагоди шлюбу французького короля Генріха ІV з флорентійською аристократкою Марією Медічі. Партитура її дійшла до нашого часу.
Флорентійська камера розробила ідею сольного співу у супроводі інструменту – монодію (від грецьк. «монос» – «один» і «оді» – «пісня»). Сольний спів з інструментальним супроводом яскраво розкривав особисті почуття людини, на відміну від колективних емоцій, які панували в хоровій музиці попередньої епохи.
Вокальні сольні мелодії в перших операх були чимось середнім між співом і пристрасним мовленням. Пізніше такий новий стиль співу, тип мелодії стали називати – речитативом (від іт. recitare «декламувати»): музика слідувала за текстом і спів був монотонною декламацією. Музичні інтонації стали маловиразними – акцент робився на якісній вимові слів. На чергуванні вокальних ансамблів, хору, танцювальних епізодів будувалася музична композиція.
Опера почала швидко розвиватися передусім як придворна музика. Вельможі сприяли мистецтву, і така турбота пояснювалася не тільки любов’ю до прекрасного: процвітання мистецтв вважалося обов’язковим атрибутом могутності й багатства.
В епоху бароко у великих містах Італії – Римі, Флоренції, Венеції, Неаполі – утворилися свої оперні школи.
Характерні риси флорентійської опери: вокальна партія – речитативна (мелодія народжувалася з руху мови), оперний спів супроводжувався акомпанементом невеликого інструментального ансамблю (за сценою), увертюри не було.
Кращі риси різних шкіл – увагу до поетичного слова (Флоренція), серйозний духовний підтекст дії (Рим), монументальність (Венеція) – поєднав у своїй творчості – перший класик опери, засновник італійської оперної школи, видатний композитор – Клаудіо Монтеверді (1567-1643), який створив близько 20 опер.
Він першим розробляє різні типи арій: арія lamento («жалоба», «плач») – декламаційна, варійована, 2-х частинна; арія da capo («спочатку») – народна пісня, тричастинна, репризна. У творах К.Монтеверді гармонійно поєднується музика й текст. Важливе значення композитор надавав оркестру. Оркестрова музика не просто супроводжувала спів, але й сама розповідала про події, які відбуваються на сцені, і про переживання персонажів. Так, уперше з’явилася увертюра (фр. ouverture – «відкриття», «початок») –інструментальний вступ до великого музичного твору. Опери К. Монтеверді значно вплинули на венеціанських композиторів, заклали основи венеціанської оперної школи. Найвидатніші його опери: «Орфей», «Аріадна» і «Коронація Поппеї».
Завдяки Монтеверді в 1637 р. у Венеції відкрився перший в світі публічний оперний театр.
З опери «Аріадна» (1608 рік) до нас дійшов один фрагмент – всесвітньовідомий «Плач Аріадни» – виразна речитативна мелодія скорботного характеру, яка втілює страждання героїні. Цей вокальний номер став першим зразком арії ламенто.
В опері «Аріадна» розповідається сумна історія кохання доньки критського царя та героя Тезея. Аріадна врятувала життя юнакові, давши йому клубок ниток, завдяки якому він знайшов вихід із лабіринту страшного Мінотавра. Тезей покинув її коли вона спала. Прокинувшись, Аріадна благає богів послати їй смерть.
Проте Монтеверді писав не тільки опери, але й духовну музику, релігійні та світські мадригали (8 збірок).
До початку ХVІІІ ст. склалася також оперна школа в Неаполі, яка удосконалила усі досягнення оперного мистецтва попереднього періоду. Особливості цієї школи – посилена увага до співу, провідна роль музики. Саме у Неаполі був створений вокальний стиль бельканто (іт. bel canto – «прекрасний спів»). Бельканто славиться надзвичайною красою і чистотою звучання, мелодійністю, блискучою віртуозною виконавською технікою, плавним веденням мелодії, величезним діапазоном голосу, імпровізаційною свободою, майстерним володінням дихання, рівністю в усіх регістрах звучання голосу (в повільних мелодіях не повинно бути чутно дихання). У високому регістрі спів відрізняла легкість і прозорість тембру, в низькому – оксамитова м'якість і густота. Виконавець повинен був уміти відтворювати безліч відтінків тембру голосу, а також віртуозно передавати численні, що накладаються на основну мелодію швидкі послідовності звуків – колоратури (іт. coloratura – «прикраса»).
Засновник і найбільший представник неаполітанської оперної школи – Алесандро Скарлатті (1660-1725). Сюжети опер Скарлатті різноманітні. Композитор використовував сюжет як основу для розкриття музичної емоційної сторони драми. Вагому роль в своїх творах А.Скарлатті відводить оркестру. Він втілив в своїй творчості те, що складало головну характеристику неаполітанської школи – мелодизм. Він удосконалює і стверджує усі основні типи арій, дуетів, які стають класичними. Особливо арія da capo, яка стає провідною оперною формою. Її форма – тричастинна репризна: АВА (реприза), в якої третій розділ (А реприза) точно повторює перший розділ (А). В цьому випадку композитори перестали виписувати репризу, а після другого розділу (В) ставили знак репризи і писали «da capo al Fine» (спочатку до слова «Кінець»): А Fine В da capo.
А.Скарлатті також удосконалює речитатив, який існує 2-х типів:
речитатив secco (сухий) – близький до наспівної мови, у вільному ритмі без тактової риски, супроводжувався протягнутими акордами на клавесіні. Його роль: діалог між дійовими особами; оповідь персонажа про події, які не показані на сцені; його використовували для розвитку дії;
речитатив accompagnato (акомпанований) – його мелодична лінія більш наспівна, він мав чітку метричну будову з тактами, під акомпанемент оркестру, який складався з чембало (попередник ф-но), ліри, лютні, гітари та ін. Часто вони передували арії, підготовляли її. Інколи в ньому були заключені сцени кульмінації, або цілого акту. Речитатив аккомпаніато використовували для передачі роздумів і почуттів героя.
Творча спадщина композитора величезна: 125 опер, 600 кантат, ораторії, духовні твори, інструментальні п’єси.