Основні завдання тактики:

• вивчення закономірностей, характеру й змісту бою, розробка способів його підготовки й ведення;

• визначення найефективніших способів застосування в бою засобів ураження й захисту;

• дослідження бойових властивостей і можливостей підрозділів, частин, з’єднань, визначення їх завдань і бойових порядків при веденні бойових дій і методів організації взаємодії між ними;

• вивчення ролі вогню, ударів і маневру в бою;

• розробка рекомендацій з управління військами (силами), їх бойового, спеціального й тилового забезпечення; вивчення сил і засобів противника та його прийомів ведення бою.

Кожний вид збройних сил, рід військ (сил), вид спеціальних військ, військовий тил мають свою тактику, що вивчає бойові властивості й можливості з’єднань, частин (кораблів) і підрозділів певного виду збройних сил, роду військ (сил), спеціальних військ, способи їх застосування та дій у бою самостійно або у взаємодії з іншими видами й родами військ.

Загальні закономірності та положення щодо підготовки й ведення бою з’єднаннями, частинами і підрозділами всіх видів збройних сил, родів військ (сил) і спеціальних військ становлять основи загальної теорії тактики.

Досліджуючи різноманітні умови ведення бою, тактика не дає готових рецептів. Вона тільки виробляє головні, найбільш важливі положення й правила, застосовуючи які, командир виявляє творчу ініціативу, приймає самостійне рішення, що відповідає конкретним умовам бойової обстановки.

Тактика охоплює питання підготовки й ведення загальновійськового бою, успіх якого залежить від спільних зусиль всіх родів військ; визначає роль, місце й завдання кожного роду військ у бою й, виходячи з їх бойових властивостей і можливостей, установлює порядок і способи їх бойового застосування.

Етапи розвитку тактики. Розвиток військової тактики пов’язаний з розвитком суспільства і поділяються на:

• тактику рабовласницького ладу,

• тактику епохи феодалізму

• тактику епохи капіталізму та

• тактику сучасної епохи.

Тактика епохи рабовласницького ладу.

Розвиток тактики йшов від простих способів дій військ на полі бою до складніших. Вже полководці старовини в ході підготовки і ведення воєн виробляли і удосконалювали прийоми ведення бою. На ранньому рівні розвитку рабовласницького суспільства бій зводився до прямолінійного руху і рукопашної сутички воїнів, озброєних холодною зброєю. Якісне поліпшення зброї, організації військ і навченість воїнів привело до появи досконаліших бойових порядків і відповідній зміні тактики. У давньогрецькій армії виникла фаланга  — щільна і глибока (8—12 і більше шеренг) побудова важкої піхоти, яка завдавала сильного первинного удару, але була неповоротка і не здатна до маневру на полі бою. Грецький полководець Епамінонд у битві при Левктрах (371 до н. е.) поклав початок застосуванню головного тактичного принципу нерівномірного розподілу військ по фронту з метою зосередження сил для завдання головного удару на вирішальному напрямку.

Подальший розвиток цей принцип отримав в армії Олександра Македонського (4 ст. до н. е.), який уміло створював перевагу в силах для завдання головного удару, комбіновано використовуючи важку і легку кінноту і піхоту. Полководець Ганнібал в битві при Каннах (216 до н. е.) вперше завдав головного удару не на одному фланзі, як Епамінонд і Олександр Македонський, а на двох, досягнувши оточення і майже повного знищення більшої за чисельністю римської армії.

Найвищого розвитку при рабовласницькому ладі тактика досягла в армії Давнього Риму. Вже наприкінці 4 ст. до н. е. римська армія перейшла від тактики малорухливої фаланги до маневренішої тактики маніпул. Легіон в бою розчленовувався по фронту і в глибину на 30 тактичних одиниць  — маніпул (не враховуючи легкоозброєних воїнів), які могли маневрувати і взаємодіяти між собою. В кінці 2  - початку 1 ст. до н. е. маніпулярна тактика була замінена когортною.

Когорта, що складалася з 3 маніпул, стала сильнішою тактичною одиницею, хоча декілька менш маневреною, ніж маніпула. Значну роль в польовій битві стали грати полегшені метальні машини (балісти і катапульти). Подальше удосконалення когортна тактика набула при Г.Ю. Цезарі, який майстерно застосовував різні види маневру і шикування бойових порядків.

Римський військовий теоретик Вегецій (кінець 4 ст.) узагальнив досвід римської армії і розробив всілякі бойові порядки і різні способи ведення бою.