1.5. Основні завдання валеології

1. Розробка й реалізація уявлень про здоров'я, побу­дова діагностичних моделей і методів його оцінки та про­гнозування.

2. Кількісна оцінка рівня здоров'я практично здоро­вої людини, його прогнозування, характеристика обра­зу та якості її життя, розробка на цій основі систем скри-нінгу і моніторингу за станом здоров'я індивіда, форму­вання індивідуальних оздоровчих програм.

3. Формування "психології" здоров'я, мотивації до корекції образу життя індивідом із метою закріплення здоров'я.

4. Реалізація індивідуальних оздоровчих програм, первинної та вторинної профілактики захворювань, оц­інка ефективності оздоровчих заходів.

1.6. Початок та історія розвитку валеології

Прогрес зумовлений фізичним, інтелектуальним і духовним потенціалом людства. Для їх розвитку утво­рюються відповідні інститути, зокрема інтелектуальний потенціал підтримується та розвивається системою осв­іти та виховання, наукою; духовний — вірою, ідеологією; фізичний — фізичним вихованням, спортом. Ці потен­ціали мають певний зв'язок. Одним із критеріїв потен­ціалу людини є її здоров'я. Це надзвичайна соціальна цінність. Хороше здоров'я — основна умова для вико­нання людиною її біологічних і соціальних функцій, фундамент самореалізації її особистості.

Проблема зберігання здоров'я людей, нації — піклу­вання не лише медицини, а всієї держави. Не зважаючи на великі кошти, які витрачає людство на медицину, здоров'я не покращується, а навпаки зростає кількість хворих людей. Так, згідно з даними Асамблеї Всесвітньої організації охорони здоров'я, з 1980 по 1990 рік кількість хворих і інвалідів на Землі значно зросла. Онкологічні та ендокринні захворювання у світі є причиною смерті у 54%, а в розвинутих країнах навіть у 75% випадках. Кількість хворих цукровим діабетом зростає вдвічі че­рез кожні 15-20 років. Серед хворих на цукровий діабет виявляють інсулінозалежну форму у 4% випадків у Європі та у 7% у США.

Слід враховувати і те, що не всі люди, які потребу­ють цього, у змозі використовувати сучасні досягнення медицини та біології через велику вартість діагностич­них і лікувальних методів, здатних поглинути весь бюд­жет навіть розвинутих держав.

У свою чергу надмірне використання ліків (лікарсь­ка епідемія) призводить теж до порушення здоров'я, зок­рема різних проявів алергії.

Людина — предмет вивчення багатьох природничих (біологія, антропологія, фізіологія, медицина) і суспіль­них (соціологія, психологія, філософія та інші) наук. Але проблема її здоров'я до цього часу монополізована меди­циною, яка фактично є наукою про хвороби людини.

Процес управління здоров'ям вимагає формування, підтримки та закріплення здоров'я, він складається з таких формальних етапів:

1. Збирання й аналіз інформації про стан об'єкта, його прогнозування.

2. Формування програми дії з предметом, її реалізація.

3. Аналіз адекватності управлінням здоров'ям (зво­ротний зв'язок).

Створення здорових умов існування людини, які роз­робляє гігієна — це пасивно-захисний шлях профілак­тики захворювань. Активну позицію оздоровлення не­можливо обґрунтувати без визначення суті індивідуаль­ного здоров'я, яким слід управляти.

Це основна проблема вчення про здоров'я. Проблему індивідуального здоров'я розглядали Гіппократ, Гален, Авіценна. Саме Гален сформулював поняття "третього" стану — перехідного між здоров'ям і хворобою. Цій про--блемі приділяли увагу С.П. Боткін, І.П. Павлов, М.М. -Амосов, І.О. Аршавський, а І.І.Мечніков уперше висло­вив думку, що хвороба є взаємодією збудника (причи­ни) і організму.

Уперше спробу сформувати сучасне уявлення про стан здоров'я та механізми здоров'я зробили в 60-х ро­ках ХХ-го століття патологи С.М. Павленко і С.Ф. Олій­ник. Вони обґрунтували напрямок, який отримав назву САНОЛОГІЯ — загальне вчення про протидію організ­му хворобі, в основі якого лежить саногенез. Саногенез — це динамічний комплекс захисно-пристосувальних ме­ханізмів, які проявляються при дії надмірних подраз­ників протягом усього часу патологічного процесу. Вони також запропонували терміни "передхвороба" і "оздоров­лення".

Проте ця концепція хоч і була прогресивною, але її не сприйняла медицина.

Суттєвий внесок у розвиток валеології зробили пред­ставники військової медицини, що готували людей до роботи в екстремальних умовах — водолазів, космо­навтів тощо (Апанасенко Г.Е., Баєвський P.M. та інші).

Вони сформували поняття "донозологічна діагностика", а також учені в галузі спортивної медицини, що вивча­ли фізичний стан людини (Душанін С.А., Муравов І.В. та інші).

Засновником валеології у сучасному розумінні цього слова став учень Н.В. Лазарева — 1.1. Брехман, який уперше у 1982 році на науковій основі розглянув пробле­му збереження та закріплення здоров'я практично здо­рових людей. Він запропонував вивчити кількість і якість здоров'я у здорового індивідуума. У своїй роботі "Вступ до Валеології — науки про здоров'я" він стверд­жував, що наука про здоров'я не повинна бути пробле­мою лише для медицини, а має стати інтегральною, фор­муватись на основі медицини, екології, біології, психо­логії та інших наук. Медицина є наукою про хвороби людини, а її здоров'я розглядається як наслідок бороть­би з хворобами.

У1989 р. на кафедрі фізіології Алтайського медінсти­туту (м. Барнаул) підготовлено перший підручник із ва­леології (В.П. Куликов).

У 80-і роки Ю.П. Лисицин запропонував поняття про суспільне здоров'я (санологію), а також категорію "Об­раз життя". У 1987 р. в Ленінграді в медичному інсти­туті відкрилась перша кафедра валеології.

З 1991 року проблемами валеології у Росії широко цікавиться Державний науково-дослідний центр МОЗ (І.А. Гундаров, О.О. Александров).

В Україні курс валеології почав викладатися з 1991 року завдяки проф. І.В. Муравову у Кримському медич­ному університеті на кафедрі фізичного виховання і здо­ров'я.

З 1996 р. в Україні та Росії видається журнал "Вале-ологія"

Валеологія вирішує проблему індивідуального здоро­в'я, а суспільне здоров'я — це предмет соціальної гігієни,

однак валеологія широко використовує фактори соціаль­ної гігієни для формування, закріплення й удосконален­ня індивідуального здоров'я.

Проблеми валеології цікавлять психологів, біологів, дієтологів, народних умільців, духовних учителів. Усі вони ставлять здоров'я у центр науки й практики, що має гуманістично орієнтувати сучасну медицину й біологію, скоротити по мірі можливостей відстань між людиною та її здоров'ям, озброїти її практичними знаннями про влас­не тіло і душу, перенести проблему вилікування від хво­роб із соціального та медичного плану у власний.

Mens sana in corpore sana — у здоровому тілі здоро­вий дух.

Хвороба розглядається соціумом як засіб укріплен­ня душі.

Хвороба, окрім філософського та релігійного позитив­ного ставлення, отримує поступку з боку медицини. Це та основа, на якій вона тримається. Цьому сприяють і суспільство, і його члени, які мають на меті лікуватись. Дуже багато простих методів, які використовували наші діди й прадіди, зараз забуті. Сучасне суспільство сприй­має лікування як благо, як об'єкт споживання. Хвороба отримує повне визнання. Сучасна реклама просуває не ті товари, які сприяють здоров'ю і здоровому способу життя, а лише засоби лікування та медичні послуги. Не користуватись послугами лікаря вважається ознакою бідності, маргінальності. Постійно надходить інформа­ція про успіхи мікрохірургії, трансплантації тощо.