5. Період XV-XVI ст. В історії філософії прийнято називати епохою Відродження, Ренесансу (від фр. Renaissance - відродження).
Цей термін вживається на означення періоду «відродження» античної культури під впливом суттєвих перемін в соціально-економічному та духовному житті Європи. Зауважимо, що надто спрощещно було б вважати, що поняття Відродження відбиває лише смисл тієї епохи і що в духовному житті спостерігається механічне перенесення на тогочасний грунт культурного надбання античності.
В новій культурі, окрім ренесансу античності, значною мірою знаходить відбиття соціально-економічний та духовний зміст середньовіччя.
Спробуємо провести порівняльний аналіз передумов, особливостей філософії європейського середньовіччя і Ренесансу.
Таблиця 3.
Порівняльний аналіз основних передумов, принципів, ідей філософії Середньовіччя та епохи Відродження (Ренессансу. XIV-XVI ст.)
№ з/п |
СЄХФ |
Ренесанс |
!. |
Корпорація - авторитет-традиція - механічна солідарність - суб’єкт є представником корпорації, той системи, частиною якої він є |
Винахід книгодрукування, компасу, телескопу - поширення історичних, географічних, комографічних уявлень про Всесвіт, людство – великі географічні відкриття XV-XVI ст., відкриття Нового Світу Х. Колумбом (1492 р.), хрестові походи на Схід – звернення гуманістів до античних текстів та перекладів Боеція, до мистецтва, античної філософії – зміни космографічних уявлень європейців в результаті геліоцентричного вчення М. Коперніка, які зруйнували уявлення про світ, які дають органи чуття – посилення сумніву у всьому – активізація механізмів любові до власного життя – активізація пошуку методів збереження життя, методів перебудови існуючої культури, суспільства і т.п. – глибокі соціальні потрясіння та релігійні війни в Німеччині, Франції – Ревормація, Контрреформація – зміщення акцентів із загального на окреме, індивідуальне – в XIV-XVI ст. починаються складатися національні держави, абсолютистські монархії (перша абсолютистська держава - Іспанія) –суб’єкт звільнюється від корпорації – починає шукати точку опори в собі… |
2. |
Теоцентричний (релігійний) тип світогляду |
2. Антропоцентричний(науковий) тип світогляду |
3. |
Принципи СЄХФ: теоцентризм, креаціонізм, провіденціалізм, персоналізм, ревеляціонізм |
3. Принципи Ренесансу: гуманізм, естетизм, пантеїзм, технократизм |
4. |
Союз з Богом – опора для суб’єкта |
4. Формується поняття «особистість», яка вже не ототожнюється з індивідуальністю (оригігнальністю) – естетичним поняттям, а передбачає сукупність здібностей розрізняти Добро і Зло, діяти у відповідності з цієєю різницею, нести відповідальність за свої вчинки. На перший план висувається фігура Художника, а ідеалом стає – різносторонність. |
5. |
Життя будується відповідно з традиціями, догматами церкви, віри – суворі форми існування, бо йдеться про спасіння чи загибель душі людини. |
5. Втрата авторитетів – недооцінка традицій – послаблення зв’язку з минулим – свобода, яка виявляється в релігії: Реформація, Контрреформація; в політиці: макіавелізм; в філософії формується індивідуальний стиль філософствування.
|
6. |
Тіло - в'язниця для души, оскільки пошкоджена гріхом природа людини. |
6. Тіло, почуття – це «вікна» людини, джерело інформації для індивідуальної творчості, для діяльності людини по створенню нового будинку-Світу. |
7. |
Людина створена по образу і подобі Бога |
7. Людина – інженер нового світового устрою, нового космічного «помешкання» |
8. |
Праця - спокута гріхів. Важливою формою діяльності людини є молитва, участь в богослужіння, читання Священного Писання. |
8. Праця – єдиний засіб задоволення першочергових потреб людини, вирішення її проблем, джерело створення Краси, нового світу. Праця людини сакралізується. |
9. |
Книжне, далеке від практичного життя знання, яке складно висловлюється |
9. Прагнення до знання, яке вироста. З безпосереднього життя, простота думки, ясність висловлення демок |
10. |
Зосередження думки на метафізичному |
10. Зосередження думок на природі, яку треба пізнати і використовувати її потенціал |
11. |
Знання заради знання |
11. Знання – це Сила, зтверджував Ф. Бекон, підкреслюючи розуміння знання, як засобу розпредмечування природи, опредмечування отриманої інформації в предметах людського середовища (предметний світ людини) |
12. |
Розвиток терпіння у людини, тому що людина – це Творіння, яке не тотожнє Творцю, тому що в світі панують закони Бога, а не людини, тому всьому сві час |
12. Прагнення швидко оволодіти природою, що призвело до поширення езотеричного знання, магії, алхімії, астрології
|
5. Щодо самостійності існування філософії епохи Відродження, то такі історики філософії, як Г.ВФ. Гегель та В. Віндельбанд, відмовляють філософії Відродження в оригінальності та самостійності. Гегель вважає, що філософія Відродження – це завершальний етап в розвитку середньовічної філософії. В.Віндельбанд, навпаки, вважає філософію цього періоду підготовчим етапом філософії Нового часув, в ході якого фантастичне споглядання природи змінюється її математично-механістичним розумінням.
Проте можна виділити три риси, які задають типологічну єдність філософії Відродження і дозволяють обгрунтувати її специфіку і самостійність:
Затвердження пантеїзму як пануючий світогляд;
Відкриття людської індивідуальності;
Естетичний характер антропоцентризму епохи Ренесансу.
Пантеїзм. Пантеїзм філософії Відродження тяжів до заперечення божественного творіння, до обожнювання природи і ототожнення її з Богом. При чому йшлося саме про перегляд філософського вмісту понять «природа» і «Бог». Бог філософії Відродження позбавляється свободи, він «со-вічній» світу, а в кінці даної епохи в натуралістичних концепціях Джордано Бруно і Бернардіно Телезіо зливається із законом природної необхідності. Робить перші кроки те, що отримало надалі назву натуральної релігії2 (вчення Квадроченто, М. Кузанського).
Природа. Природа трактується філософами Ренесансу як божественна, одушевлена, наділена всіма необхідними силами першооснова речей. Природа - прекрасна, повна прихованої гармонії, пронизана «струмом любові», а людина пов'язана з нею «шлюбними узами» і здібна до пізнання таємниць природи шляхом наслідування їй в творінні. Останнє і складає предмет «природної» або «натуральної магії». Природа як прекрасна подоба божественного знов стає між людиною і Богом.
Естетичність філософії Ренессансу. Естетизм - надмірна пристрасть до ефектних зовнішніх форм у мистецтві на шкоду змістові твору. Що стосується індивідуалістичного естетизму, то підкреслимо, що це певна акцетуація на тому в індивіді, що його відрізняє, відокремлює від інших таких же індивідуальностей. Естетичність пов’язана із створенням і сприйняттям прекрасного, тому пріоритетність віддається органам чуття, а не розуму.
Сама людська індивідуальність, відкрита гуманістами Ренесансу, як би вододіл двох світів, унікального, неповторного, кінцевого і абсолютного, цілісного, безконечного. Люди, які втілюють для нас дух Ренесансу, як би подорожують від однієї форми життя до іншої. Людина все шукає шлях розвитку своєї індивідуальності до повноти особи, яка і складає суть людини. Індивідуальність - це обрамлення особового потенціалу людини, вектор цілісності, що заставляє інаковість(тобто одну людину) зв'язуватися з іншою інаковостью(іншою людиною), пізнавати себе і шукати дороги для співіснування.
Індивідуальність людини знаходиться в безперервному русі - виборі і творчій винахідливості, в самореформірованні за допомогою «ненаслідувального наслідування» (рос. неподражаемого подражания). Відчуття історичної дистанції визначає нове відношення мислителів Відродження до античності. Людська індивідуальність затверджується за допомогою безперервного руху від одного культурного зразка до іншого і розвитку в собі «людських» якостей, переважно естетичного характеру.
Гуманізм. Походження терміну «гуманізм» пов'язано з поняттям Humanitas (букв.: людяність). Це слово Колюччо Салютаті і Леонардо Бруні знайшли в Цицерона і бачили в нім найкраще визначення відмінності свого часу від Середніх століть. Вони гуманізм розуміли як таку властивість людини, яка визначає людську гідність і вабить до знання. Слово і його автор повинні відповідати за себе, мірилом знання є конкретна особа.
Studia humanitatis (букв.: гуманітарні студії) - так називався комплекс гуманітарних дисциплін, які сприяли вихованню людського в людині. До їх числа відносилися: риторика, граматика, історія, поезія, етика, філософія, грецька та латинська мови. Філософія була серцевиною цих наук.
Специфіка гуманізму епохи Відродження:
зароджується поза університетами – спадкоємцями схоластичного типу вченості – в літературному середовищі. Початок гуманістичного періоду пов’язано із творчистю Франческо Петрарки (1304-1374 рр.)3, який своїм панфлетом «Про своє і чуже неуцтво (рос. невежество)» задає програму критики всієї системи середньовічного філософського знання. Потреба очищення середньовічної латини від варварізмів привела до того, що філософські тексти вперше стали об’єктом критичного історико-філологічного дослідження, а не позачасовим джерелом авторитетних цитат. Уважно вивчається антична культура, формуються методи історичної та філологічної критики античних текстів, складається літературна латинська мова. Підкреслимо той факт, що для гуманізму Відродження характерний культ мови: високо цінується правильна тональність і витонченість мови, багатство мови та віртуозність розкриття піднесених тем. О.Ф. Лосєв зазначав, що в культі мови проявляється практично-життєва спрямованість ренесансного гуманізму;
людина розглядається як нерозчленована єдність вічної душі та смертного тіла. Духовне і матеріальне, небесне і земне розуміються як рівноправні начала в людині. Здійснення людиною свого високого призначення вимагає дотримання своїй природі4. Для здійснення закладеної Богом можливості до вдосконалення людина повинна робити титанічні зусилля, ставши художником-творцем свого життя. Тому збігаються в понятті «humanitas» значення культурної діяльності, науково-літературних занять і значення того, що ми іменуємо «людяністю», що виділяє людину зі світу природи. Творчість як виняткова характеристика Бога переноситься на людину, що веде до обожнювання людини;
гуманісти формують нову систему цінностей, в якій важливе місце займає прийняття радощів земного існування, культ насолоди і користі. Так Лоренцо Валла5 в роботі «Про задоволення або істине благо» проголошує, що правильне використання грошей, шлюб, розумне користування свободою є теж рятівними для людини, як і доброчинність (чеснота). Вище благо людини - задоволення або щастя, а джерело насолод і нашої здібності до них - Бог. Зіставляючи епікурейську і християнську етику, Валла приходить до висновку про їх схожість в самій своїй основі - прагненні до насолоди - і відмінності лише за змістом етичних розпоряджень. «Не до чесноти, а до задоволення ради нього самого повинні прагнути як ті, які хочуть насолоджуватися в цьому житті, так і ті, які бажають цього в майбутньому», - пише Валла. Основою моральної діяльності людини є, по думці Лоренци Валли, відчуття самозбереження і витікаюче звідси прагнення до насолоди. Тому аморальних насолод не існує, а вище благо - насолода від позитивного задоволення, а не епікурейський спокій духу. Радость - приправа до самого життя, яке, будучи позбавлена цього, здається дурним і малоприємним.
Філософською основою гуманістичного періоду є платонізм та очищений від схоластичних викревлень аристотелізм. Цікавим представником латинського авероїзму був П’єтро Помпонацці (1462-1525)6. У трактаті «Про безсмертя душі» (1516) обгрунтовує висновок про те, що індивідуальна душа смертна і заперечує її творіння безпосередньо Богом, тим самим руйнує основи християнського персоналізму. Помпонацци підкреслює, що переконання в безсмерті душі лише знижує рівень моральності людини, оскільки в цьому випадку людина поступає етично лише із страху перед вічними муками, а страх протирічить самим основам чесноти;
Еразм Роттердамський (1469-1536)7 або Дезедерій поставив гуманізм на службу реформі церкви. Основний мотив творчості Еразма - максимальне виявлення морального вмісту християнства, відродження справжнього духу і простоти істини перших століть християнства. Використовуючи методи філологічної і історичної критики, Еразм здійснив нове латинське переведення Нового Заповіту. Він зближував античні і християнські морально-філософські ідеали - так, Сократ був їм фактично прирівняний до Христа. Еразм ратував за переклад Священного писання народними мовами. Антисхоластичний, сатиричний памфлет «Похвала дурості» здобув йому у наш час ім'я «Вольтер XVI в.». В творі Роттердамец виступає проти формалізму, догматичної релігійності, які ставлять букву християнського учення вище Духу. Дурість є також свідоцтво самопротиречивості людської природи. Виражаючи ірраціональність життя, дурість робить приємним людське спілкування, вона зберігає вихідні цінності християнської віри, хоча і в спотвореному вигляді. Е. Роттердамський ввів полеміку с М. Лютером з проблеми свободи волі.
Таблиця 4.
Ідеї, які домінують на різних етапах філософії Відродження
№ з/п № з/п |
Назва періоду |
Представники |
Проблеми, ідеї, які панували в цей період |
1 |
Гуманістичний (сер. XIV -– сер.XV ст.) |
К. Салютаті (1331-1404), Л. Бруни (1374-1444), Л. Валла (1407-1457), П. Помпонацци (1462-1525), Е. Роттердамский (1469-1536) |
Зацікавленність земним призначенням людини, соціально-етична проблематика |
2 |
Неоплатонічний (сер. XV – поч. XVI ст.) |
М. Кузанський (1401-1464), М. Фічіно (1433-1499), Піко делла Мірандола (1462-1494) |
Переважає онтологічна проблематика, триває пошук нових шляхів синтезу арістотелізму і платонізму. |
3 |
Натурфілософський (сер. XVI – поч.XVII ст.) |
М. Макіавеллі (1469-1527), Дж. Бруно (1548-1600), Б. Телезіо (1509-1588), М. Монтень (1533-1592) |
В області онтології характеризується повним ототожненням Бога і природи; в області антропології – поглядом на людину як на виключно природну істоту |
Таблиця 5.
Основні представники та їх ідеї філософії Відродження (Ренессансу)
|
Філософ |
Роки життя |
Назва праці |
Основні ідеї, положення |
1 |
2 |
3 |
4 |
5 |
1. |
Ніколо Кузанський (справжнє ім'я – Микола Кребс)
|
1401-1464 |
«Про вчене незнання» ("De docta ignorantia”) http://www.krotov.info/libr_min/n/kuz/anez_1_049.htm; «Про католицьку згоду» (1433), «Про прихованого Бога»(1442), «Апологія вченого незнання»(1449), «Про бачення Бога»(1453), «Про буття як можливість»(1460). |
Трактат «Про вчене незнання» ("De docta ignorantia".) вміщує основні ідеї М.Кузанського: вчення про «збіг протилежностей», взаємозв'язок природних явищ, нескінченний Всесвіт і людину як мікрокосм, абсолютний і обмежений максимум. Вираз docta ignorantia автор запозичив у Августина. Зміст цього виразу, незважаючи на складність перекладу сучасними мовами, переважно трактовано як просвітлене, мудре, знаюче незнання. Твір складається з трьох книг. Перша книга містить 23 глави. Автор викладає свої думки у логічній послідовності, широко застосовує математичне моделювання Тема роботи (а саме Книги першої) – вчене незнання, абсолютний максимум, і пов'язані з ними проблеми. Спочатку Микола Кузанський дає характеристику процесу отримання нових знань: щоб відрізнити нове потрібно порівняти його зі старим. І тут автор вводить оригінальну міру порівняння – абсолютний максимум, дає центральне означення його твору. Згідно з ним абсолютний максимум – це те більше чого нічого бути не може. Ту роль, яку в греків грало неподільне (одиниця), яке вносить міру, у Кузанського виконує абсолютний максимум – тепер на нього покладено функцію бути мірою всього існуючого. Якщо нескінченність стає мірою, безглуздо говорити про точне знання. Завдяки такому означенню стають можливі наступні міркування про єдність максимуму і мінімуму, що аргументується засобами математики, а особливо геометрії. За максимум можна взяти нескінченність, і, оскільки ми не можемо її виміряти, вона залишається невідомою, і таким чином зостається невідомою істина. За Кузанським людський розум не здатний однозначно приводити невідоме до відомого Але автор не відмовляється від намагання пізнати істину, цілісність світу і його причину, Бога. Пізнаючи, ми залишаємося в межах невідання, але це невідання стає вченим, досвідченим незнанням. Тільки завдяки безперервному зусиллю пізнати Бога ми приходимо до розуміння, що його пізнати неможливо. Істина невловима й незбагненна у своїй чистоті, але незважаючи на це, чим більша вченість у «незнанні істини», тим ближче ми до неї наближаємось. Розум рухається до істини, і цей процес безмежний, подібно до того як багатокутник при нескінченному збільшенні числа сторін наближається до круга, але кругом не стає. Так і розум ніколи не зможе пізнати істину до кінця, хоча й буде нескінченно наближатися до неї. Кузанський стверджує, що всі порівняння можна ототожнити з деяким вимірюванням, а вимірювання не може бути зрозумілим без чисел, тому велику роль у порівнянні відіграють числа. Таким чином у процесі наближення до істини велике значення надається математиці. Фрагмент тексту для аналізу – це Глава 5 Книги першої «Про те, що максимум – єдине». Цей фрагмент особливо цікавий мені по двом причинам : 1) у ньому виражається одна з основоположних тез філософії Миколи Кузанського; 2) використовується математична інтерпретація сказаного. Розглядаючи світоглядну концепцію Кузанського і його погляди на природу Бога, якого він ототожнює з абсолютним максимумом, теза про єдність максимуму є просто необхідною. Взагалі кажучи, Кузанський у своїх переконання розділяє принципи християнського монізму і відхиляє античний дуалізм і заявляє, що «єдиному ніщо не протилежно».
А звідси він робить висновок: «єдине є усе» - явно пантеїстична формула.
Ця формула неприйнятна для християнського теїзму, що принципово відрізняє витвір ( "усе" ) від творця (єдиного) але, що не менш важливо, вона відрізняється і від концепції неоплатоніків, що ніколи не ототожнювали єдине з "усім".
З твердження, що єдине не має протилежності, Кузанський робить висновок, що єдине тотожно безмежному, нескінченному.
Нескінченне - це те, більше чого нічого не може бути, Кузанський тому називає його "максимумом"; єдине ж - це "мінімум", тому що ні максимум, ні мінімум не діляться.
Микола Кузанський, таким чином, відкрив принцип збігу протилежностей – максимуму і мінімуму.
Щоб зробити більш наочним цей принцип, Кузанський звертається до математики. Він показує, що при збільшенні радіуса круга до нескінченності коло перетворюється в нескінченну пряму. У такого максимального круга діаметр стає тотожним колу, більш того - з колом збігається не тільки діаметр, але і центр, а тим самим точка (мінімум) і нескінченна пряма (максимум) являють собою те саме. Збіг максиму і мінімуму є найважливішим методологічним принципом філософії Миколи Кузанського, що робить його одним із основоположників нової європейської діалектики. У Платона, одного з найбільших діалектиків античності, ми не знаходимо навчання про збіг протилежностей, оскільки для старогрецької філософії характерний дуалізм, протиставлення ідеї (або форми) і матерії, єдиного і безмежного. Навпроти, у Кузанського місце єдиного тепер займає поняття актуальної нескінченності, що і є, власне, суміщення протилежностей абсолютного максимуму і мінімуму. Все співпадає в Бозі. Проведене ототожнення єдиного з безкінечним згодом спричинило за собою перебудову принципів не тільки античної філософії і середньовічної теології, але й античної і середньовічної наукової думки – математики й астрономії. Шир. див.: http://5ka.at.ua/load/filosofija/pro_vchene_neznannja_1440_mikoli_kuzanskogo_referat/66-1-0-9523 Бог, за М. Кузанським, понадсубстанційний, безкінечний, в ньому співпадають буття і творіння, абсолюний максимум і абсолютний мінімум, він стоїть вище будь-якого твердження та будь-якого заперечення. Бог – щось найдосконаліше порявняно з природою, але складає її розумну основу. М. Кузанський позбавляє Бога антропоморфних рис і називає його «неінакове», «буття-можливість», «сама-можливість». Це не Бог-особистість християнства, не аристотелівський розум, який дає першопоштовх Всесвіту, це безкінечний єдиний початок, який вбирає в себе протилежності. Людина – величне божествене творіння, в природі якого проявляється співпадіння протилежностей. Людина творіння, яке поєднує в собі розумову та чуттєву природу, відображаючи в собі увесь Всесвіт, подібно дзеркалу. Людина, за М. Кузанським, «другий Бог», «людський Бог», який має подобу божественних атрибутів: мудрість, досконалість, творчу активність. М. Кузанський розрізняє розус та розсудок. Розум – понадраціональний, це здатність інтуїтивно схоплювати співпадіння протилежностей в бескінечній єдності. На цій сходинці пізнання душа поєднується з Богом, протилежність суб’єкта і об’єкта пізнання відпадає.
Досконалість як цілого, так і його частин полягає в тому, що вище знаходиться в нищому, причина в дії, вид – в індивіді, душа – в тілі, розум – в почуттях, і навпаки. Удосконалення людини, за М. Кузанським, полягає в розвитку здібностей та піднесення несвідомого до рівня свідомості. |
2. |
Микола Макіавеллі
|
1469-1527 |
«Державець» (Il Principe, точніше - «Володар) (1531 р.) і «Міркування», «Історія Флоренції» (1520-1525 рр.) |
Трактат «Володар» присвячено Лоренцо де Медичі. У трактаті, мета якого «привести народ до створення нової держави», автор, будучи реалістичним політикомреспубліканського напряму, намагається пізнати загальні закони політичного життя, трактує роль, місце і значення державця, володаря, зверхника в Європі та Італії XVI ст.. Цікаво, що макіавеллізм, тобто приписувані Макіавеллі погляди, далеко не відповідають змісту його вчення.
Макіавеллі претендував на створення нового методу, що його він визначав як видобування максим, або правил успішної політичної діяльності з історії і практичного досвіду в намаганнях написати щось «корисне для дослідника» («Державець», гл. 15...). Цей метод проілюстровано в «Державці.» (гл. 3), де «загальне правило» (regola generale), згідно з яким «той, хто робить іншого могутнім, нищить себе», взяте з практичного досвіду Макіавеллі, набутого ним упродовж кампанії Людовика ХІІ в Італії, після якої папи Александр VI та Юлій ІІ зміцнили свою владу за його ж кошти...
Метод Макіавеллі було названо індуктивним, або науковим тому, що він виводив свої висновки з практичного, або ж історичного досвіду існування людської природи, що залишається незмінною за всіх політичних устроїв, які переживають природний цикл розквіту і занепаду. Хоча даний метод у викладі Макіавеллі містить необґрунтовані положення..., його самобутність полягає в зверненні уваги на стиль поведінки людини (що характерно для Відродження) на противагу наголосу на керівній ролі моральних настанов християнства як основи політики... Його метод заснований на –
Макіавеллі не ставив моральні стандарти в залежність від політичних, визнаючи, що «державцю годиться дотримувати свого слова, жити чесно, а не обманом», і що «не лише за християнськими канонами, а й за будь-якими людськими канонами неправильно» поводитися з людьми так негуманно, як це робив Філіп Македонський, переселяючи людей з провінції в провінцію» («Державець», гл. 18). Макіавеллі також не заперечував важливої ролі релігії в державі як чинника, що робить людей добрими й покірними. Однак, ставлячи політиків перед вибором між публічним успіхом та особистим благополуччям, Макіавеллі створює загрозу традиційній моралі. Оскільки чесність хоч і гідна схвалення, людська природа є такою, що «мудрий державець… не може і не повинен дотриматися свого слова, якщо йому це невигідно» («Державець», гл. 18)... В Європі часів Реформації «Державець» був затаврований як книга, «написана рукою диявола» (бл. 1539), «Коран французьких придворних і довідник для французьких політиків» (1576). Хоча Берлін стверджує, що для Макіавеллі немає ніякої суперечності між двома ціннісними системами, що їх він обстоював, – християнською і язичницькою, – питання про те, чи можна виправдовувати аморальну поведінку політичним успіхом, залишається таким же суперечливим, як і в часи Макіавеллі.
Макіавеллі рано усвідомив могутність народу, або мас (moltitudine), не в останню чергу тому, що вони є остаточними суддями будь-якої політичної діяльності: «...у світі панують лише прості люди» («Державець», гл. 18, пор. гл. 9, 19). Бертран Рассел, видатний учений сучасності, слушно вважав, що «методи, про які пише Макіавеллі, наче взяті з політичного життя ХХ століття». Дуже ймовірно, що з політичного життя України VIII-XXI ст.. Вочевидь деякі наші сучасні політики були об'єктами дослідження флорентійського політолога й таким чином стали «співавторами» його цинічних постулатів. Для підтвердження наведемо кілька цитат із політичної доктрини Нікколо Макіавеллі:
Див. шир.: Клара Гудзик «Заповіти Макіавеллі сучасним політикам» //День. - № 95, 28 травня, 1999 р.
|
3. |
Джордано Бруно
|
1548-1600 |
«Про причину, початок і єдине» (1584 р.), «Про нескінченність, всесвіт і світи» (1584), «Про невимірний і незліченний» (1591 р.), «Свічник» (1582 р.), «Тези проти математиків» (Articuli adversus mathematicos) (1588), Діалог «Вигнання торжествуючого звіра» (1584), Про трагічний ентузіазм (Degli eroici furori (1585) та інші. |
Бог (Нескінченне) включає чи утримує в собі всі атрибути, в той час як окремі феномени суть не що інше, як конкретні маніфестації єдиного нескінченного принципу. Єдина універсальна матерія і єдина універсальна форма, чи душа, є безпосередніми початками всіх окремих речей. У філософському вченні Дж. Бруно неоплатонівське «Єдине» повністю зливається з поняттям Всесвіту. Всесвіт – єдиний, нескінчений, нестворений, нерухомий, в ньому співпадають безпреривні зміни з постіністю природних законів, тому що в кожній частинці матерії є всі властивості Всесвіту. «Душа Всесвіту» - внутрішня здібність до утворення форм. Уся природа одушевлена (аніматизм) і рухає сама себе. Нескінченність Всесвіту в ученні Дж. Бруно означає:
Дж. Бруно повністю ототожнює Бога з природою, яку розумів як «нескінчену субстанцію». Космологія Дж. Бруно повністю заперечувала поділ світу на елементарний, підмісячний, тварний світ та небесний світ. Дж. Бруно визнавав смертність душі людини. При цьому Дж. Бруно вважав, що душі безсмертні і є самостійними сутностями. Його міркування були такими: «Оскільки душа може мати буття без тіла і небуття у тілі, вона може в такий же спосіб, як вона перебувала в одному тілі, перебувати й в іншому, переходячи з одного тіла в інше». «Я думаю, що душа перебуваючи в одному тілі є самостійною сутністю поза цим тілом, маючи відмінне від органічного тіла існування — у чому виступаю проти Аристотеля й інших, що вважали її якістю й формою тіла, невіддільної від нього, у такий же спосіб може знаходитися й в іншім тілі, і додати іншому тілу, що має пасивні властивості, безсмертну природу» Розум оцінював як «дзеркало, яке все бачить». |
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
