Людина в структурі системи: «людина-середовище-діяльність» Роль сприйняття у безпеці життєдіяльності людини

План

1. Аналізаторна система людини.

2. Зоровий аналізатор.

3. Слуховий аналізатор.

4. Інші види аналізаторів

1. Аналізаторна система людини

Людина отримує різноманітну інформацію про навколишній світ за допомогою органів чуття.

З позиції безпеки життєдіяльності особливо важливим є те, що органи чуття сприймають і сигналізують про різноманітні види і рівні небезпеки.

Інформація передається в мозок людини, він її аналізує, синтезує і видає відповідні команди виконавчим органам.

Сучасна наука про відчуття використовує кілька майже рівнозначних термінів, таких як «органи чуття», «аферентні системи», «сенсорні системи», «аналізатори».

Наука про закономірності і механізми функціонування аналізаторів має довгу історію свого становлення і ґрунтується на законах фундаментальних наук (фізики, хімії, математики) та інтегральних знаннях з анатомії, фізіології, психології, біофізики, біохімії.

Сучасні уявлення про фізіологію органів чуття сформовані такими відомими вченими, як І.М.Сєчєнов (1829-1905) і І.П.Павлов (1849-1936). Логічним продовженням праць Сєчєнова про рефлекси головного мозку стало вчення Павлова про аналізатори як сукупність нервово-рецепторних структур. що сприймають енергію зовнішніх подразників і трансформують її в нервовий імпульс.

Аналізатори – це сукупність взаємодіючих утворень периферичної і центральної нервової системи, які здійснюють сприймання та аналіз інформації про явища, що відбуваються як у навколишньому середовищі, так і всередині самого організму.

У сучасній фізіології розрізняють вісім аналізаторів, враховуючи їх анатомічну єдність і спільність функцій.

Види аналізаторів: руховий, зоровий, слуховий, смаковий, нюховий, шкірний, вестибулярний, вісцеральний.

Головні (домінуючі) аналізатори при виявленні небезпек в системі «людина – середовище»: зоровий, слуховий, шкірний та вісцеральний.

Інші аналізатори виконують допоміжну функцію.

Але в сьогоденні існує багато небезпечних для здоров’я людини чинників. Вони, в основному, штучного походження. Це іонізуюче випромінювання, радіація, електромагнітні поля надвисоких діапазонів частот або НВЧ випромінювання. Людина не може їх відчути безпосередньо, а лише опосередковано у вигляді погіршення самопочуття, окремих патологій, хронічних захворювань. Як приклад, можна навести збільшення кількості патологій, хронічних захворювань і смерті людей після Чорнобильської катастрофи.

Усі аналізатори за структурою та принципом дії однотипні. На їхній периферії є рецептори (апарати, що сприймають енергію зовнішніх подразників та перетворюють її в нервовий імпульс). У центральну нервову систему імпульси надходять від рецепторів по сенсорних (чуттєвих) нейронах і синапсах (контактах між нервовими клітинами).

Аналізатори – це, по суті, природні потужні «комп’ютери» з прямим та зворотним зв’язком.

Структура та принцип дії аналізаторів:

Рецептори – чутливі нейрони – ділянка кори головного мозку.

Основні види рецепторів такі:

- механорецептори (рецептори слухового, вестибулярного, рухового, частково вісцерального аналізаторів);

- хеморецептори (рецептори нюхового, смакового аналізаторів);

- терморецептори (рецептори шкірного аналізатора);

- фоторецептори (рецептори зорового аналізатора).

Кожний рецептор виділяє з багатьох подразників зовнішнього і внутрішнього середовища свій відповідний подразник, тому рецептори мають високу чутливість.

Усі аналізатори мають загальні психофізіологічні властивості:

- надзвичайно висока чутливість до відповідних подразників;

- наявність абсолютної диференційної (розподільної) та оперативної (швидкої) межі чутливості до подразника;

- спроможність до адаптації (пристосування);

- спроможність тренування;

- спроможність певний час зберігати відчуття після припинення дії подразника;

- перебування у постійній взаємодії.

Чутливість аналізаторів близька до теоретичної межі і у сучасній техніці поки що не досягнута. Кількісною мірою чутливості є гранична інтенсивність, тобто найменша інтенсивність подразника, вплив якої дає відчуття.

Абсолютна межа чутливості має верхній та нижній рівні. Нижня абсолютна межа чутливості – це мінімальна величина подразника, що викликає чутливість. Верхня абсолютна межа чутливості – максимальна допустима величина подразника, що не викликає в людини болю.

Диференційна чутливість визначається найменшою величиною подразника, яка дає можливість відчути його зміну.

Німецький фізіолог А. Вебер найперше ввів це положення, а найперше кількісно описав його фізик Г. Фехнер.

S = C lg І

Так виражається в математичній формі закон Вебера-Фехнера.

Інтенсивність відчуттів пропорційна логарифму інтенсивності подразника,

тут S – інтенсивність (або сила) відчуття, І – розмір чинного подразника,

С – коефіцієнт пропорційності.