III. Методичні вказівки щодо основної частини.

1. Звернути слухачів на актуальність теми та її значення.

2. Викладаючи матеріал лекції, дати можливість слухачам законспектувати основні положення даної теми.

3. По завершенні розгляду кожного навчального питання теми робити короткий підсумок з основних положень, які було викладено.

IV. Методичні вказівки щодо заключної частини.

1. Підвести підсумок заняття, наголосивши на його основних положеннях.

2. Дати завдання та рекомендації на самостійну роботу

3. Відповісти на запитання слухачів.

Навчальний матеріал:

Питання 1. Історія становлення природноресурсового права

Будь яке суспільство зароджується та розвивається в природному середовищі, яке має для людського соціуму багатогранне значення: виробниче, наукове, оздоровче, естетичне.

Виробниче значення природи очевидне, оскільки будь-які продукти, які споживаються людством, створюються шляхом використання природних ресурсів.

Наукове значення природи полягає в безкінечній різноманітності об’єктів та процесів, які її складають і потребують вивчення. Іншими словами, природа є важливим джерелом наукових знань, основою для розвитку різноманітних галузей науки.

Неоціненним є оздоровче значення природи. Чисті повітря та вода, збалансовані кліматичні умови, кожні окремо а особливо в комплексі, сприятливо діють на організм людини, сприяють загальному оздоровленню та зміцненню людського імунітету. Крім цього, загальновизнано, що мальовничі природні ландшафти, зелень лісу, спів птахів сприятливо впливають на душевний стан людини, заспокоюють її, є важливим джерелом для естетичного виховання та збагачення.

Вищевикладене дозволяє зробити висновок, що без природного середовища суспільство не може існувати і значною мірою залежить від нього. Разом з цим, останнє століття ознаменувалося бурхливим розвитком науково-технічної революції, посиленням антропогенного впливу на довкілля, що в свою чергу призвело до зростанням залежності стабільності окремих екологічних систем та якості навколишнього середовища від діяльності людини.

Сферою взаємодії суспільства і природи є біосфера. Біосфера - цілісна геологічна оболонка Землі, заселена життям і якісно перетворена ним у напрямі формування та вдосконалення придатних для життєдіяльності умов.

У міру вдосконалення технологічних процесів дія людини на навколишнє природне середовище і збільшення об'ємів такої дії (антропогенна дія), людська діяльність починає відігравати визначальну роль у всіх змінах, що відбуваються на поверхні планети.

У історії розвитку суспільства виділяють декілька рівнів дії людини на природу. 1) дія на біосферу людини лише як одного із звичайних біологічних видів; 2) надінтенсивне полювання без істотної зміни екосистем в період становлення людства; 3) зміна екосистем шляхом розвитку землеробства, скотарства, вирубки лісів; 4) глобальна зміна характеристик біосфери у зв'язку з практично необмеженою інтенсифікацією господарства.

Практика останніх десятиріч суспільного розвитку показала, що цілеспрямований антропогенний вплив на природу, на жаль, призводить не лише до позитивних, а й негативних змін довкілля. Так, серед негативних наслідків науково-технічного прогресу, дедалі більшого розмаху набуває забруднення атмосфери, водоймищ, деградація ґрунтового покрову, знищення біологічних ресурсів, порушення стабільності екологічних систем тощо.

Таким чином, відносини людини з природою мають різноплановий характер. Протягом всієї історії людина задовольняла свої потреби або за рахунок використання природи, її ресурсів чи властивостей, або у взаємодії з нею. З часом форми відносин людини з природою ускладнювалися, ставали все більш різноплановими. Для того щоб надати організованості цим відносинам, уникнути нищівної експлуатації природних ресурсів, попередити їх вичерпання і забезпечити раціональне використання і відтворення, потрібна була правова регламентація. Природноресурсове право виникло у відповідь на ці потреби.

Для розуміння механізму формування природноресурсового права необхідно охарактеризувати концепції взаємодії суспільства і природи, які розрізняються між собою залежно від релігії, яка перебуває в їх основі. Так, вину за те, що суспільство не може жити в гармонії з природою, традиційно пов'язують з християнством, оскільки саме цю релігію сповідає населення більшості промислово розвинених країн.

Коран, священна книга мусульман, також як і Біблія закликає своїх послідовників до підпорядкування природи людині. Більшість східних релігій і, в особливості, даосизм, навпаки, закликають до єднання людини і Природи, розглядають людину як її невід'ємну частинку.

Філософські концепції взаємодії суспільства і природи можна підрозділити на натуралістичні споживчі і алармізм.

Натуралістичні концепції були характерні для ранніх періодів розвитку людства. Їх суть зводилася до того, що Природа розглядалася як божественна сутність що розвивається по своїх законах, яку людина не може осягнути і якою не може управляти.

Розвиток промисловості в період становлення феодальних відносин потребувало активного втручання людини в природу для добування необхідних йому природних ресурсів.

Споживчі концепції проголошували панування людини над природою, його активне втручання в природні процеси, інтенсифікацію видобутку і використання природних ресурсів в цілях розвитку цивілізації, прискорення науково-технічного прогресу.

Усвідомлення необхідності зміни взаємин з природою привели до розробки нових філософських концепцій, що об'єднуються під назвою алармізм (alarm - тривога). Їх загальний зміст визначається акцентуванням на катастрофічних наслідках дії людини на природу, нестачі природних ресурсів для подальшого розвитку людства.

Історія природоресурсного права виводиться ще з часів Київської Русі. Загалом, її можна поділити на такі етапи:

І етап: природоресурсне право Київської Русі. Тоді розвивалося земельне і лісове законодавство – у їх межах йшлося і про використання та охорону інших видів природних ресурсів. Право тих часів регулювало відносини власності на природні ресурси і природокористування. Джерелами права були звичаї і писане право. Природоресурсні норми наявні у „Руській Правді” поч. ХІ ст., яка, зокрема, передбачала штраф у 12 гривень за переорювання межі. За спалення чи пошкодження князівської борті – 3 гривні. За крадіжку борті – 12 гривень. Встановлювалася також відповідальність за пошкодження межових та інших ресурсовпорядних знаків, за незаконне полювання, рибальство, інші види природокористування.

ІІ етап: природоресурсне право України за Литовської доби. До джерел природоресурсного права цього періоду належать:

Судебник Казиміра 1468 р. – регулював порядок розгляду земельних спорів;

Литовські статути 1529, 1566 і 1588 років – регулювали відносини з використання природних ресурсів та захисту права власності на природні ресурси.

ІІІ етап: природоресурсне право запорізьких козаків. З самого початку звичаєве право запорізьких козаків виникло як право природоресурсне, адже спершу козацтво не було військовою організацією: воно виникло з так званого „уходництва” – переходу на неосвоєні території для полювання, рибальства, рільництва та інших видів використання природних ресурсів. Вже згодом, коли ватаги уходників осідали на нових місцях, виникала потреба обороняти свої території і свої природні багатства. Звичаєве право запорізьких козаків знало звичай „займанщини” – право зайняття вільних угідь для користування. Передбачалося колективне користування природними ресурсами. Для здійснення спеціального використання природних ресурсів необхідно було отримати дозвіл Коша. Під особливою охороною перебували ліси, яких було обмаль на теренах Запорізьких Вольностей, а тому було встановлено норму про їх ощадливе використання. Козацьке природоресурсне право знало судовий прецедент.

ІV етап: природоресурсне право Гетьманщини. В цей час виникають такі джерела природоресурсного права, як гетьманські універсали, згідно з якими здійснювався розподіл природних ресурсів, а також кодекси українського права. Серед них особливо відомими були: Права, за якими судиться малоросійський народ 1743 року, Екстракт малоросійських прав 1767 року, Зібрання малоросійських прав 1807 року, Звід місцевих законів західних губерній 1837 року тощо. Ці правові джерела, переважно, містили компіляції та переробки литовських статутів, збірників магдебурзького права, гетьманських універсалів, але були деякі оригінальні норми. Вони були більш упорядкованими і більш детально регулювали природоресурсні відносини. Не можна не згадати теж першу Українську Конституцію Гетьмана Пилипа Орлика 1710 року, яка містила чимало природоресурсних норм, зокрема, щодо повернення захоплених російськими військами територій традиційного козацького природокористування.

V етап: природоресурсне право УНР. В цей час Україна будує соціалістичний лад, тому законодавство УНР, в засаді, було соціалістичним. Згідно з Універсалами Української Центральної Ради було націоналізовано природні ресурси, утворено земельні комітети для управління ними. Розвивалося земельне та лісове законодавство: було прийнято Тимчасовий земельний закон від 18 січня 1918 року, який врегулював порядок передачі землі в користування. Після утворення на Кубані самостійної Кубанської Народної Республіки, яка взяла курс на об’єднання з УНР, у 1918 році приймається Закон „Про землю у Кубанському краї”.

Після приходу до влади Гетьмана Скоропадського 29 квітня 1918 року було відновлено приватну власність на природні ресурси і скасовано природоресурсне законодавство УНР. В цей час приймаються Закони „Про право на врожай” від 27 травня 1918 року і „Про право продажу та купівлі землі поза міськими оселями” від 14 червня 1918 року.

Після приходу до влади Директорії і відновлення УНР 18 грудня 1918 року, було знову націоналізовано природні ресурси для розподілу їх серед селян на праві користування. 8 січня 1919 року приймається Закон „Про землю в УНР”, а 10 січня 1919 року – Закон „Про ліси в УНР”. Природоресурсне законодавство УНР регулює порядок використання природних ресурсів, ресурсовпорядження, меліорацію. 14 квітня 1919 року Українська Національна Рада ЗО УНР прийняла Земельний закон для ЗО УНР, яка тоді перебувала у складі УНР.

VІ етап: природоресурсне право УРСР. Після утворення УРСР скасовується попереднє законодавство УНР і запроваджується радянське законодавство, запроваджується колективізація, продрозверстка, що призвело до голоду на території України. В цей час приймаються перші природоресурсні кодекси, які регулюють використання націоналізованих природних ресурсів. Природні ресурси не могли перебувати у приватній власності і використовувалися безоплатно, що зумовлювало нераціональне їх використання. В умовах політики індустріалізації в УРСР дуже мало уваги приділялося раціональному використанню природних ресурсів.

VІІ етап: природоресурсне право незалежної України. Від 16 липня 1990 року – Декларації про державний суверенітет України – до сьогоднішнього дня.

Принципи, на яких повинні базуватися відносини суспільства і природи, вперше були сформульовані міжнародним співтовариством в 1987 р. в концепції стійкого розвитку. Стійкий розвиток - такий розвиток, який задовольняє потреби теперішнього часу, але не ставить під загрозу здатність майбутніх поколінь задовольняти свої власні потреби. Стійкий розвиток включає два поняття: 1) поняття потреб, зокрема потреб, необхідних для існування бідних верств населення, які повинні бути предметом першорядного пріоритету; 2) поняття обмежень обумовлених станом технології і організацією суспільства в сукупності із здатністюнавколишнього середовища задовольняти нинішні і майбутні потреби.

Концепція стійкого розвитку одержала подальше вдосконалення в документах міжнародної конференції з навколишнього середовища і розвитку, що відбулася в Ріо-де-Жанейро в 1992 р. Конференція виробила 27 принципів стійкого розвитку сформульованих у Декларації. З них до природокористування відносяться наступні:

1) У центрі уваги безперервного розвитку знаходяться люди. Вони мають право на здорове плідне життя у гармонії з природою.

2) Держави, відповідно до Статуту ООН і принципами міжнародного права, володіють суверенними правами експлуатувати свої природні багатства, проводячи свою власну політику в питаннях охорони навколишнього середовища і розвитку, і несуть відповідальність за те, щоб діяльність, що знаходиться під їх контролем, не наносила збитки навколишньому середовищу в інших країнах або за межами національної юрисдикції.

3) Право на розвиток повинно бути реалізовано таким чином, щоб були задоволені потреби в розвитку і збереженні навколишнього середовища не лише нинішнього а й майбутніх поколінь.

4) Для того, щоб добитися стійкого розвитку і вищого рівня життя для всіх народів, держави повинні зменшити а згодом і виключити моделі виробництва і споживання, які не сприяють стійкому розвитку а також повинні проводити належну демографічну політику.

5) Одним з інструментів національної політики повинна бути оцінка можливих наслідків на стан НПС видів діяльностей, які здійснюються в даних країнах.