Біля витоків сучасної історичної науки

Щоб зрозуміти соціально-історичну зумовленість сенсу цієї полеміки, треба звернутися до зламу XVII—XVIII століть, коли виникає сучасна термінологія історичної та суспільних наук.

Упродовж тривалого часу історичні дані заучували так само, як і правила граматики, щоб їх можна було використовувати для тлума­чення творів отців церкви та інших трактатів, які так чи так стосу­валися церковної інтерпретації історії світу.

У другій половині XVII ст. філолог Целларій (Келлер; 1634—1707), професор з німецького міста Галле, запропо­нував розрізняти в історичному минулому три періоди відповідно до долі загальнолюдської науково-літературної мови, тобто мови латинської.

Період чистої латини — стародавні часи. Це сива давнина, яку Целларій доводить до доби римського імператора Константина Пер­шого Великого (близько 285—337 н. є.), що послідовно проводив цент­ралізацію державного апарату й підтримував християнську церкву. У 324—330 рр. він заснував Константинополь на місці міста Візантій.

Час варварської латини — середні віки. Це доба після падіння Римської імперії й до взяття Константинополя турками у 1453 р.

Повернення до чистої латинської мови — Новий час.

Такий поділ історії на три періоди відповідав філософському порівнянню життя людства з віковими періодами життя окремої лю­дини (молодість, середній вік та старість).

Ця класифікація багато в чому є симптоматичною. Люди Ново­го часу дивилися не стільки у своє майбутнє, як це робить окрема смертна людина, скільки у минуле, вважаючи себе молодими, спов­неними енергії й майже безсмертними. На їхню думку, старішає історія далекого минулого, всіх генерацій, які пішли у небуття, але не конкретне "тут" і "тепер" суспільство, яке чарівним чином дедалі більше омолоджується своїм "тілом", хоча його духовна сфера стає мудрішою з кожним новим кроком у майбутнє.

Показово, що розвиток історичної науки стимулювала не власне дослідницька думка, а запити практичного життя, які виходили у XV—XVIII ст. із середовища юристів та політиків, тісно пов'язаних з міською буржуазією. Достатньо згадати імена таких особистостей, як італійський політичний мислитель та письменник Н. Макіавеллі (1469—1527), французький політичний мислитель та юрист Ж. Бо-ден (1530—1596), голландський юрист та державний діяч Г. Гроцій (1583—1645), англійський філософ Т. Гоббс (1588—1679) та ін.

Події, під впливом яких склалися їхні вчення, добре відомі. Це соціально-релігійні війни у Франції, визвольна боротьба Нідерландів, Англійська революція. Потреба виправдати свою суспільно-політич­ну програму, виробити раціональні засади майбутньої політики, відмовитися від вантажу минулого — все це ставило мислителів та політиків віч-на-віч з історією, в якій намагалися знайти певну послі­довність та закони. Так зароджувалася історична наука Нового часу.

На відміну від філолога Целларія, політично мислячий Макіа­веллі поділяв усю історію людства на два періоди — зростання доб­лесті та падіння доблесті. На його думку, Італія та всі інші сучасні держави перебувають у другому періоді, свідченням чого є криваві та безглузді війни, занепад звичаїв, деморалізація суспільного життя.