3.8. Соціологія освіти

Сфера освіти є надзвичайно важливим джерелом соціалізації особистості, простором, в якому вона засвоює необхідні для соціальної практики знання, цінності, формує навички соціальної взаємодії, інтегрування у все нові соціальні реалії.

Статус, предмет і об'єкт соціології освіти

Соціологія освіти є водночас фундаментальною, при­кладною, теоретичною та емпіричною наукою, має свої методологічні принципи, застосовує різноманітні мето­ди дослідження. Спираючись на ґрунтовну інформацій­ну базу і здійснюючи прогностичні функції, вона покли­кана забезпечити наукове обґрунтування соціальної по­літики у сфері освіти, вивчення взаємозв'язків системи освіти з іншими соціальними системами, соціальними інститутами суспільства.

Соціологія освіти — галузева соціологічна дисципліна, предме­том якої є освіта як соціокультурний інститут, її взаємодія з іншими інститутами і суспільством загалом, а також соціокультурні проце­си у сфері освіти.

Соціологію освіти почали виокремлювати із загальнофілософської, педагогічної проблематики і досліджу­вати специфічними методами на межі XIX-—XX ст. По­чаток її становлення пов'язаний з творчістю Е. Дюркгейма, який першим підійшов до проблем, пов'язаних із соціальною функцією освіти, окреслив соціологічний шлях її дослідження. Поштовх її розвитку у США дали наукові дослідження Л.-Ф. Ворда «Динамічна соціоло­гія» (1883) і американського філософа Джона Дьюї (1859—1952) «Школа і суспільство» (1899). Напередод­ні Першої світової війни почали з'являтися дослідниць­кі установи із соціологічних проблем освіти. У 1927 р. було створено Американське національне товариство, побачив світ спеціальний журнал із соціології освіти. У Німеччині соціологія освіти виокремилася в особливу галузь завдяки зусиллям М. Вебера і К. Манхейма.

Після Другої світової війни соціологія освіти стає са­мостійною галуззю, дедалі більше соціологів обирають її як основу своєї професійної діяльності. При національних соціологічних асоціаціях засновуються секції соціології освіти, спеціальні журнали. Зростає увага до соціальних проблем освіти з боку Міжнародної соціоло­гічної асоціації, яка з III Міжнародного соціологічного конгресу 1956 р. постійно обговорює їх на своїх засідан­нях. З 1971 р. при асоціації діє дослідницький комітет «Соціологія освіти».

Становлення соціології освіти в колишньому СРСР ускладнювалось негативним ставленням до соціології загалом, хоча поодинокі соціологічні дослідження про­блем освіти практикувалися з середини 60-х років. З ча­сом сформувалось кілька підходів у поглядах на статус та предмет соціології освіти. Наприклад, представники педагогічної науки, що застосували методи соціологіч­ного дослідження, вважали її емпіричною дисциплі­ною, яка не потребує спеціальної теорії, оскільки пере­буває в лоні педагогіки. Відчутні були спроби зарахува­ти до предмета соціології освіти суміжні проблеми: вплив освіти на економіку, соціальну структуру, дозвіл­ля тощо, витісняючи основну діяльність суб'єкта у сфе­рі освіти за межі предмета соціології освіти. А це спри­чиняло поверхове бачення предмета науки, обмежувало сферу пізнання, що відразу позначилося на практиці. Наприклад, наприкінці 80-х років XX ст. у процесі ви­роблення концепції реформи і демократизації освіти постала необхідність врахування думки викладачів і студентів про якість навчального процесу. Соціологи, яким були замовлені відповідні опитування, виявились не готовими до їх проведення, оскільки донедавна ана­ліз навчального процесу не вважався предметом соціо­логії. Здебільшого вона займалася взаємодією навчан­ня і праці, навчання і дозвілля, освіти і соціальної структури тощо. Тому анкетування за своїм змістом не відповідало реальним індикаторам змісту навчально-педагогічного процесу: запитання акцентували на зов­нішніх аспектах спілкування викладача і студента, не розкриваючи якості навчання.

Згідно з соціокультурним підходом навчальний про­цес як вид соціокультурної діяльності належить до пред­метної сфери соціології освіти, що постає як загальна теорія освіти і як емпірична наука. Це дає змогу просте­жити динаміку освіти, особливості її взаємодії з іншими сферами суспільного життя, процес розвитку суб'єктів освіти. Соціокультурний напрям зародився у 30-ті роки XX ст., одержав розвиток у концепції «реконструкції соціальної позиції» французьких соціологів Бурдьє і Пассерона і нині став основним у вітчизняній соціології освіти. На думку представників цього напряму, предметом соціології освіти є стан і динаміка соціокультурних процесів у сфері освіти; закони, принципи, техноло­гії навчання; взаємодія освіти з іншими галузями суспі­льного життя. Об'єктом є сфера освіти, тобто соціальне середовище, в якому розгортаються, функціонують про­цеси освіти, діють суб'єкти освіти.

Концептуально соціологія освіти пов'язана із філосо­фією освіти і соціологією культури, а у практичній пло­щині — із соціологією виховання, педагогічною соціоло­гією, соціальною психологією і соціальною педагогікою.

Освіта як соціальний інститут

Освіта як соціальний інститут відповідає за своєчас­ну та адекватну підготовку людей до повноцінного фун­кціонування в суспільстві. Система освіти не єдиний, але надзвичайно важливий чинник соціалізації людей. Осягненню суті та специфіки освіти як соціального інс­титуту сприяє з'ясування її специфічних ознак, до яких належать:

— соціально значущі функції навчання і виховання, підпорядковані суспільним потребам;

— форми закладів освіти, їх певна організація і ста­новище в суспільстві;

— групи осіб, які професійно забезпечують функціо­нування освіти, певний статус цих осіб у суспільстві;

— регулятори функціонування закладів освіти і суб'­єктів освітянської діяльності (законодавчі і нормативні акти про освіту, кваліфікаційні характеристики, контро­льні установи та ін.);

— спеціальні методи освітянської діяльності: нав­чання, виховання;

— свідомо поставлені цілі;

— планомірна, систематична реалізація процесу сві­домої соціалізації;

— певний зміст освіти (наявність навчальних про грам і планів, відповідне дозування матеріалу);

— ефективність освітянської діяльності у формуванні багатьох психічних рис людини, розвитку її мислення;

— використання освіти як механізму запобігання соціально небажаним видам поведінки;

— зорієнтованість освітньої діяльності на майбутнє, заангажованість на формування передумов реалізації цього майбутнього.

Специфічність процесу соціалізації людей у системі освіти полягає в тому, що він відбувається цілеспрямо­вано, систематично, планомірно, за допомогою певного кола осіб (педагогів), у спеціальних закладах.

Система освіти — соціальний інститут, який специфічними мето­дами реалізує процес соціалізації людей, передусім підростаючо­го покоління (підготовку і залучення до життя суспільства через навчання і виховання).

Цей соціальний інститут поширює панівну в суспіль­стві ідеологію, відображає у своїй структурі й функціо­нуванні суспільні відносини і є одним з важливих засо­бів забезпечення спадкоємності поколінь, соціальної безперервності. Крім того, освіта здійснює багато інших соціально важливих функцій.

Організована освіта як підсистема суспільства скла­лася історично. Щодо передумов її виникнення існують різні думки. Одні вчені визначальними вважають соці­ально-економічні чинники, матеріальне виробництво, інші систему освіти виводять з практики священнослужіння, державного управління. Враховуючи різні по­гляди, можна вважати, що система освіти сформувала­ся внаслідок зміни організації всієї суспільної життєді­яльності.

Історично першими закладами освіти були школи жерців у Межиріччі, які зосереджувалися на вивченні зоряного неба. Школа шумерської держави існувала при храмі й готувала писарів, служителів культу. Стрункою і розгалуженою була система освіти в антич­них державах. Більшість вільного населення Давньої Греції та Давнього Риму здобувала початкову освіту. Особлива роль належала вищій ланці освіти, що було пов'язано з розвитком науки, зростаючими потребами суспільно-політичної та управлінської сфер в освічених людях. Потреби державного управління зумовили роз­виток середнього ступеня освіти (давньогрецькі гімназії і давньоримські школи риторів). Саме середні навчаль­ні заклади сприяли утвердженню ідеалу калокагатії — всебічного розвитку особи. Система освіти античності була пов'язана з уявленнями про повноцінного громадянина як людину, розвинену інтелектуально, фізично, естетично й духовно.

За середньовіччя освіту на Заході й на Сході харак­теризували догматизм, поклоніння перед церковними авторитетами. Переважаюче значення виховної функ­ції в системі освіти зберігалось аж до зародження капі­талістичних відносин. Планування, організація, зміст, контроль навчання і виховання централізовано здійс­нювала церква.

Важлива віха у розвитку освіти — виникнення у XII—XIII ст. університетів, що стали центрами інтелек­туального життя Європи. Вони, а також прагматично спрямовані міські гільдійські й цехові школи забезпе­чили умови для реформи схоластичної системи освіти. Остаточні якісні зміни в ній відбулися у XVI—XVIII ст., зумовлені великими географічними відкриттями, до­сягненнями природознавства, які радикально змінили бачення світу, спричинили усвідомлення необхідності оновлення цілей і методів освіти. У цей період було засновано багато спеціальних навчальних закладів: тех­нічні училища, промислові, комерційні, військові, на­вігаційні школи. Зневажливе ставлення до природни­чих наук, характерне для аристократії та духовенства, змінила орієнтація на засвоєння у системі освіти необ­хідних для життєвого успіху знань.

Найпомітнішими були зміни в системі народної осві­ти, покликані до життя необхідністю підготовки пра­цівника нового типу — робітника великого машинного капіталістичного виробництва. Крім того, доступ до широкої освіти став можливим, коли народ почав впли­вати на уряд. В індустріально розвинутих країнах у дру­гій половині XIX ст. було запроваджено безкоштовну обов'язкову початкову освіту.

Відбулися радикальні зміни і в методиці освіти, осо­бливо наприкінці XIX — на початку XX ст. Це виявилось у відмові від схоластичних і утвердженні дидактико-виховних методів, вироблених видатними гуманістами-мислителями і педагогами Я.-А. Коменським, Ж.-Ж. Руссо, Й.-Г. Песталоцці, К. Ушинським та ін. Розвиваючи людину, її моральні та психологічні якості, підвищуючи її освіченість і культуру, освіта є найваж­ливішою передумовою наукового, економічного, соціокультурного та духовного потенціалу суспільства.

Сутність системи освіти як соціального інституту полягає передусім в її соціальних функціях, які у різ­них країнах і в різні історичні періоди виявляються не­однаково.

Соціальна функція освіти — роль, яку освіта як соціальний ін­ститут виконує щодо потреб суспільства або окремих його сфер.

На її особливості впливають рівень розвитку і потре­би суспільства, сформульовані державою соціальна ме­та і принципи освіти. Властивості, специфіка, межі ос­віти як соціального феномену реалізуються у кількох функціях.

1. Функція професіоналізації. Вона є однією з основ­них у системі освіти, полягає у підготовці кваліфікова­них кадрів для всіх сфер суспільного життя, що зумов­лює професійну спрямованість майже всіх ступенів та етапів системи сучасної освіти. Професійна спрямова­ність у різні часи виявлялася через особливості суспі­льних та наукових потреб в освіті. Так, спершу єдиною метою функціонування системи освіти був професіона­лізм. Відповідно, школи і зміст навчання були вузькоспеціалізованими. Пізніше професійна орієнтація ста­ла менш вираженою, хоча окремі її ланки продовжува­ли займатися тільки професійною підготовкою. Нині роль цієї функції знову зростає.

Професійна соціалізація відбувається і поза межа­ми формальної (інституційованої) освіти. Певний час така форма професійного навчання переважала. Так, у середні віки всі великі майстри ремесел і мистецтв пройшли навчання у підмайстрів. Професійна підго­товка тут здійснювалася безпосередньо під час трудо­вого процесу. За цехової організації учень не тільки працював у майстра, а й жив у його сім'ї. Таємниці професії та умови майбутнього життя відкривалися перед ним за реальних обставин. Простіші професії найчастіше передавалися від покоління до покоління у межах родини.

Шкільна освіта передбачала оволодіння вищими ви­дами духовної діяльності: релігійно-культовою, полі­тичною, філософською, математичною та ін. З настан­ням потреби у великій кількості освічених працівників було значно розширено мережу закладів професійної та науково-технічної освіти.

2. Функція взаємодії освіти з соціальною структурою суспільства. У соціологічній науці існують різні по­гляди на цей процес. Прибічники концепції меритократії (влади найбільш обдарованих) вважають, що система освіти формує і визначає соціально-класову структуру суспільства. З функціоналістської точки зору освіта є раціональним способом розподілу людей відповідно до їх здібностей, коли найталановитіші й найактивніші люди посідають вищі посади. А сама система освіти сприяє створенню рівних можливостей і оптимальних умов для висхідної мобільності, оскільки в закладах ос віти оцінюють людей за їх досягненнями, незважаючи на класову належність, расу, стать тощо.

Згідно з теорією людського капіталу освіта є капіта­ловкладенням в тих, хто навчається. Як і всі капітало­вкладення, в майбутньому воно принесе прибуток. На підставі цього обґрунтовується нерівність дорослих лю­дей, зумовлена кількістю і типом капіталовкладень, ін­вестованих в їх освіту. Такі аргументи виправдовують нерівність між людьми, оскільки суспільство здійснило неоднакові витрати на їх підготовку до різних видів дія­льності.

Якщо прибічники теорії функціоналізму підкреслю­ють позитивне значення взаємодії освіти з соціально-класовою структурою, то, з точки зору теорії соціально­го конфлікту, ця взаємодія має суспільно негативний характер, оскільки освіта таїть у собі небезпеку конфліктних ситуацій, є втіленням різних групових конфлік­тів, сприяє експлуатації та пригнобленню груп, які пе­ребувають у несприятливих умовах. У 1971 р. в СІЛА з'явилася книга І. Ілліха з сенсаційною назвою «Суспільство відмовляється від освіти», в якій пропонувало ся скасувати обов'язкове навчання; школи замінити навчальними закладами з вивченням предметів за бажанням учнів; заборонити роботодавцям з'ясовувати освіту потенційних працівників, зобов'язавши зважати на їх здібності, а не на колишні досягнення у школі. На відміну від прибічників функціоналізму і теорії людського капіталу вони заперечували зв'язок між навчанням, роботою і доходами, активно виступали проти системи селективного навчання з очевидним, за їх слова ми, соціал-дарвіністським ухилом.

Роздвоєними є марксистські погляди на цю проблему. За капіталізму, згідно з ними, вплив соціальної структури на систему освіти зберігається і навіть поси­люється, тоді як вплив системи освіти на соціальну структуру слабшає; за соціалізму система освіти повин­на служити створенню суспільства повної соціальної од­норідності.

3. Виховна функція системи освіти. Полягає вона у формуванні за допомогою цілеспрямованої діяльності певних соціальних рис світогляду у підростаючих поко­лінь, визнанні ними пануючих у суспільстві норм пове­дінки, ціннісних орієнтацій, тобто у підготовці молоді до виконання певних соціальних обов'язків. З допомо­гою освіти зберігаються культурні цінності, які переда­ються від одного покоління до іншого. За словами Е. Дюркгейма, в людині домінує природний егоїзм як родова прикмета, тому для обмеження індивідуальних бажань необхідно привчати її через процес навчання і виховання підкорятися зовнішній дисципліні, яка ус­відомлювалася б нею як соціально схвалений обо­в'язок. Виховання молоді в дусі конформізму, визнання культурних цінностей та ідеалів, що склалися в суспіль­стві, сприяє підтриманню існуючого соціального поряд­ку. Однак освіта сприяє й соціальним змінам, які відбу­ваються у зв'язку з переоцінкою знань і цінностей. Коли, наприклад, Російська монархія для свого зміцнення за­провадила західну систему підготовки державних чинов­ників, то одержала й неочікуваний результат — вільно­думство і студентські заворушення, спрямовані проти са­модержавства.

Виховна функція системи освіти має й відносно са­мостійний аспект — забезпечення соціального контро­лю, нагляду за дитячою, підлітковою і, частково, юна­цькою віковими групами. Полягає він у тому, що обо­в'язковість освіти в сучасному світі вимагає від дітей проведення певного часу в школі, а окремі ступені сис­теми освіти створено з урахуванням необхідності нагля­ду за дітьми, чию поведінку майже весь день контролю­ють вчителі та вихователі. Цей аспект виховної функції освіти важливий і в тому сенсі, що школа часто відіграє роль компенсуючого чинника для дітей з так званих неблагополучних сімей.

Виховну функцію освіти інколи трактують гіпербо­лізовано, вважаючи її інструментом тоталітарного кон­тролю, що певною мірою було притаманне, наприклад, радянському суспільству.

З точки зору теорії конфлікту різні соціальні групи ведуть боротьбу за цінності, які слід засвоювати в шко­лі. Наприклад, у США в 70—80-ті роки XX ст. деякі ба­тьки вимагали заборонити використання в школі нав­чального матеріалу, в якому, на їх думку, відображені расистські, антиамериканські, антисемітські та антихристиянські настрої, а також відверто виражений інте­рес до сексу. Внаслідок цього було переглянуто й укла­дено підручники наново. Іноді виникають конфлікти, пов'язані з вибором цінностей при складанні навчаль­них планів. У 1925 р. Джон Скоупс був засуджений за викладання єресі. Єрессю називали теорію Дарвіна, яка ставила під сумнів біблійне пояснення створення світу. Справу Скоупса назвали «мавпячим процесом».

4. Функція загальноосвітньої підготовки. Деякі до­слідники розглядають її як аспект виховної функції, називаючи гуманістичною, розвиваючою. Саме в ній виявляються відмінності між спеціальною і загальною освітою. Загальноосвітня підготовка допомагає розши­рити межі професіоналізму, розкриває простір для еру­диції та кругозору. Крім того, фахова підготовка, за­своєння спеціальних знань неможливі без попередньої загальноосвітньої підготовки. Вона є базою для набуття спеціальних знань, перекваліфікації, розвитку здібно­стей, професійної адаптації. Освіта не є фактором, що відразу споживається, є радше капіталовкладенням, яке у майбутньому принесе прибуток. Такий капітал нагромаджується в процесі навчання, а система безперервної освіти не дає йому знецінитись. Одержана в юності загальноосвітня підготовка є основою для по­дальшої безперервної освіти.

5. Науково-дослідна функція освіти. Вона ще не достатньо досліджена. Однак, безсумнівно, творення нового знання постійно відбувалося в структурі освіти, ос кільки немало вчителів і викладачів завжди цим займалися. Свідомо орієнтувалися на продукування нового наукового знання давньогрецькі прототипи майбутніх вищих навчальних закладів: Академія Платона, Ліцей Арістотеля, Піфагорійський союз.

Тривалий час ця функція була побічною для системи освіти, в лоні якої до XIX ст. у кращому разі розвивали ся гуманістичні та схоластичні науки. Природничо-наукове знання еволюціонувало не тільки поза системній освіти, а часто і поза межами офіційної науки. Інституційно науково-дослідна функція оформилася в епоху промислової революції наприкінці XVIII — на початку XIX ст. Саме в цей час розпочалися інтенсивні дослі­дження в галузі природничих наук.

Загалом реалізація цієї функції зосереджена у ви­щій ланці системи освіти. Вже наприкінці XIX ст. в обо­в'язки викладацького складу вищих навчальних закла­дів увійшло одночасне виконання ролей дослідника і педагога, а самі вони стали зосереджуватись на фунда­ментальних, а згодом — і прикладних дослідженнях.

Специфіка освіти як соціального інституту залежить від типу суспільства, політичного режиму, державного ладу, соціально-класових, економічних, ідеологічних відносин. її соціокультурний зміст виявляється в меті і соціальних принципах, на яких побудовані освітні сис­теми. Метою її в демократичному суспільстві є всебічний і гармонійний розвиток особистості.

Освіта в Україні ґрунтується на засадах гуманізму, демократії, національної свідомості, взаємоповаги між націями і народами. Основними її принципами є: доступ­ність для кожного громадянина усіх форм і типів освітніх послуг, що надаються державою; рівні умови для повної реалізації кожною людиною її здібностей, таланту, все­бічного розвитку; гуманізм, демократизм, пріоритет­ність загальнолюдських духовних цінностей; органічний зв'язок із світовою та національною історією, культурою, традиціями; незалежність від політичних партій, гро­мадських і релігійних організацій; науковий, світський характер; інтеграція з наукою і виробництвом; взаємо­зв'язок з освітою інших країн; гнучкість і прогностич-ність, єдність і наступність системи освіти; безперер­вність і різноманітність освіти; поєднання державного управління і громадського самоврядування в освіті.

Освітню систему в Україні утворюють:

а) дошкільна освіта: здійснюється у сім'ї, дошкіль­них закладах освіти і має на меті фізичне, психологічне здоров'я дітей, їх всебічний розвиток, набуття життєво­го досвіду, вироблення умінь, навичок, необхідних для подальшого навчання;

б) загальна середня освіта: забезпечує всебічний роз­питок дитини як особистості, її нахилів, здібностей, та­лантів, професійне самовизначення, формування загальнолюдської моралі, засвоєння визначеного суспіль­ними, національно-культурними проблемами обсягу знань про природу, людину і суспільство, екологічне ви­ховання, фізичне вдосконалення;

в) позашкільна освіта: забезпечує творчу самооргані­зацію дитини в системі позашкільних освітньо-вихов­них закладів, орієнтується на динамізм розвитку потреб дітей та їх батьків у освітньо-виховних послугах;

г) професійно-технічна освіта: забезпечує здобуття громадянами робітничої професії відповідно до покли­кання, інтересів, здібностей, підвищення їх виробничої кваліфікації, перепідготовку;

ґ) вища освіта: забезпечує фундаментальну наукову та загальнокультурну, практичну підготовку, одержан­ня громадянами спеціальності відповідно до покликан­ня, інтересів, здібностей, підвищення їх кваліфікації;

д) післядипломна освіта: забезпечує систематично поновлення набутих у вузі знань, перепідготовку людей з вищою освітою з метою опанування нових спеціальнос­тей та професій;

є) аспірантура і докторантура: забезпечують наукову та педагогічну підготовку кандидатів і докторів наук;

є) самоосвіта: система набуття і підвищення рівня знань шляхом самостійного опанування знань та вмінь, одержання професії і спеціальності.

Система освіти в Україні переживає радикальні змі­ни, які торкаються всіх її елементів і ланок.

Сфера освіти та її соціологічне вивчення

До сфери освіти належать різні за формою компоненти навчальної діяльності. Вона є полем взаємодії навчання з іншими формами і видами життєдіяльності суб'єктів, що забезпечують функціонування освіти. Тому предметом аналізу сфери освіти повинні бути не тільки процеси навчання, соціокультурного розвитку людини, а й усе те, що впливає на них, супроводжує їх. Отже, загалом сфера освіти охоплює всю життєдіяльність людей, соціальних груп — тих, хто навчається, навчає т» обслуговує навчальний процес.

Соціологи у сфері освіти визначають предмет своїх досліджень по-різному. Одні основну увагу приділяють вивченню суті зв'язку системи освіти з різними елементами суспільства. Інші акцентують на практичних проблемах навчальних закладів, застосовуючи соціологічні підходи і методи дослідження спочатку для з'ясуван­ня, а потім і для подолання проблем. Якщо на попере­дніх етапах розвитку соціології освіти переважав абст­рактний підхід до вивчення сфери освіти, то в 90-ті ро­ки XX ст. став домінувати прагматичний.

З середини 50-х до 80-х років на міжнародних соціо­логічних конгресах з проблем освіти більшість допові­дей зосереджувалася на аналізі взаємодії освіти і соці­альної структури суспільства. Так, на III Міжнародно­му соціологічному конгресі 1956 р. було заслухано 16 доповідей «Освіта і мобільність в індустріальному су­спільстві та слаборозвинутих країнах». У матеріалах IV конгресу з цієї тематики опубліковано 12 доповідей.

Освіту розглядають як один з найважливіших чин­ників соціального розвитку, що методологічно пов'яза­но з концепціями «єдиного індустріального суспільст­ва», «постіндустріального суспільства», «технотронної ери» тощо. У західній соціології, наприклад, досить по­ширеною є теза американського соціолога, автора теорії «постіндустріального суспільства» Д. Белла про те, що рівень здобутої людьми освіти є вирішальною передумо­вою їх соціального становища.

На думку прихильників функціонального підходу, навчальні заклади є своєрідними фільтрами, що допо­магають молоді зробити вибір майбутньої діяльності.

Функціоналісти підкреслюють винятково позитивне значення взаємодії освіти з іншими соціальними інсти­тутами і соціальними сферами — економікою, класо­вою структурою, політикою. Школи, на їх думку, спри­яють створенню рівних можливостей і сприятливих умов для вихідної мобільності, а освіта є раціональним способом розподілу людей відповідно до їх власних дос­тоїнств. Представники «моралізуючих» концепцій, роз­виваючи ідею Е. Дюркгейма про те, що рівність в освіті принципово неможлива в суспільстві, заснованому на розподілі праці, розглядають систему освіти як хранителя і передавача цінностей. Вони вважають, що соці­альна структура зберігається й утримується школами через прийняття і прищеплення молоді панівної систе­ми цінностей.

У 60-ті роки XX ст. панівна в соціології освіти функціоналістська точка зору була поставлена під сумнів представниками теорії конфлікту, які підкреслювали роль освіти в збереженні соціальної нерівності. Марксисти, наприклад, стверджували, що освіта при капіта­лізмі сприяє експлуатації груп, що перебувають у не­сприятливих умовах. Американський дослідник М. Арчер спробував модернізувати соціологію освіти, пере­творити її на соціологію систем освіти, зосередившись на дослідженні їх походження і функцій. Соціологи ак­тивніше почали вивчати різні типи цих систем: масове та елітарне навчання; державну і приватну освіту; цен­тралізоване й нецентралізоване навчання; технічну й загальну освіту. Американські соціологи досягають значних успіхів у вирішенні проблеми переходу від «ва­лових» показників до критеріїв, що дає змогу оцінити якість освіти у вертикальному розрізі, діагностувати ре­альний її стан, простежити тенденції.

Сучасна соціологія освіти центром своїх досліджень обрала проблему кризи освіти, розмах якої набув гло­бального значення. Національні служби аналізу освіти ще в 60—70-ті роки минулого століття констатували значний спад загальноосвітньої підготовки молоді, масо­вість функціональної безграмотності, зростання кілько­сті дітей, що не відвідують школу, збільшення розриву в рівні освіти між розвинутими і відсталими країнами, вилучення з навчальних програм гуманітарних дисцип­лін. Це зумовило активні пошуки шляхів виходу з кри­зи, серед яких помітне місце належить виробленню національних і міжнародних проектів: «Освіта для 2000 р.» (ФРН), «Освіта майбутнього» (Франція), «Мо­дель освіти для XXI століття» (Японія) та ін.

У державах колишнього соціалістичного табору со­ціологія освіти основну увагу зосереджувала на її зовнішніх зв'язках. А в лоні педагогічних наук формувалася педагогічна соціологія, якій був властивий інтроспективний підхід, тобто вивчення соціальних процесів всередині системи освіти та окремих її ланок. Саме таким підходом позначені, наприклад, праці Р. Турової (СРСР), І. Штайнера (НДР), М. Шиманського (Польща).

Особливу увагу соціологія освіти приділяла вивченню взаємодії системи освіти з виробництвом. Це питання досліджувалося за такими напрямами:

— аналіз необхідного рівня загальної і професійної освіти для різних видів праці в суспільному виробництві;

— вивчення суперечностей між освітою (змістом і рівнем) і реальним змістом праці, а також шляхів подолання цих суперечностей;

— аналіз ролі освіти як чинника, що сприяє доступу до різноманітних видів праці, залученню молоді до про­фесійної структури суспільства;

— дослідження впливу освіти на продуктивність праці, ефективність виробництва та якість продукції;

— дослідження ролі освіти у підвищенні трудової активності громадян;

— з'ясування ставлення індивіда до праці, його іден­тифікації з трудовим колективом;

— вивчення взаємозв'язку освіти і рівня задоволен­ня працею;

— аналіз ролі освіти у професійній мобільності людей;

— вивчення ролі освіти у професійно-кваліфікацій­ному зростанні працівників;

— вивчення взаємодії загальної та професійної осві­ти, взаємозв'язку політехнізму і професіоналізму в на­вчанні, їх впливу на формування особи;

— вивчення ціннісних орієнтацій учнівської молоді та студентів, механізмів формування професійної орієн­тації та реалізації життєвих планів випускників на­вчальних закладів.

Соціологічні дослідження початку 60-х років XX ст. обґрунтували прямий зв'язок між рівнем освіти людей і зростанням продуктивності їх праці, творчим ставлен­ням до праці, участю в раціоналізаторській і винахідни­цькій діяльності. Водночас було виявлено і реальну су­перечність: рівень освіти працівників, особливо молоді, часто не відповідав рівню складності виконуваної ними роботи, що зумовлювало невдоволення працею, стиму­лювало прагнення до зміни роботи, професії.

Наприкінці 60-х — на початку 70-х років було про­ведено дослідження професійної орієнтації, життєвих планів учнівської та студентської молоді (В. Шубкін, М. Тима, В. Чорноволенко). Одним з наймасштабніших було дослідження «Вища школа як фактор зміни соці­альної структури радянського суспільства» (1973— 1975). У другій половині 70-х років за аналогічною про­грамою було проведено міжнародне порівняльне дослі­дження за участі соціологів Болгарії, Угорщини, НДР, Польщі, СРСР і Чехо-Словаччини, джерел поповнення (студентства за такою структурою: роль різних форм середньої освіти у підготовці молоді до вступу в вузи; пилив місця проживання на вступ до вищої школи і нав­чання в ній; співвідношення соціальної і професійної орієнтації в життєвих планах молоді щодо вищої освіти; характерні ознаки суспільної активності студентства; за­доволеність обраною професією і майбутньою роботою; структура ціннісних орієнтацій студентської молоді та ін. У 80-ті роки широко розгорнулося дослідження різних аспектів життєдіяльності студентства, в т. ч. мотивацій навчання, впливу позанавчальної діяльності на форму­вання спеціаліста, організації самоуправління. В Украї­ні такі дослідження були зосереджені в соціологічних лабораторіях Київського і Харківського університетів.

На початку 90-х років із розбудовою Української держави і за необхідності радикального реформування системи національної освіти зросла актуальність проек­тування системи освіти та її складових з позицій науко­вого прогнозування. Активізувалися спроби побудови загальних концептуальних моделей соціології освіти, які б інтегрували різні напрями досліджень, а також ви­роблення проектних моделей діяльності, кваліфікаційних характеристик спеціаліста.

Нині вітчизняна соціологія освіти переймається ви­робленням теоретичних схем, програм освіти, напрямів інтеграції національної освіти в європейський, світовий освітній простір, дослідженням впливу розвитку суспіль­ства на вимоги до людей як працівників, громадян, осо­бистостей, прогнозуванням цих вимог на основі аналізу тенденцій науково-технічного і соціального прогресу; визначенням впливу освіти на соціальне середовище, со­ціальну структуру, соціальну мобільність та ін.; вивчен­ням поведінки людини в системі освіти: її ставлення до інститутів освіти, наміри і запити, інтереси і мотиви що­до освіти.

На рубежі XXI ст. в освітній системі України загос­трилися кризові явища, спричинені крахом головних принципів і догм радянської освіти, бюрократизацією освітянської системи, викривленням цілей і соціальних функцій школи; залишковим принципом фінансуван­ня освіти; зниженням соціального престижу освіченості й інтелекту у соціумі та ін.

У подоланні їх окреслилися головні тенденції онов­лення вітчизняної освіти, якими є демократизація систе­ми навчання й виховання; структурне оновлення сис­теми освіти; підвищення її фундаменталізації, гумані­зації та гуманітаризації; використання інноваційних методів і технологій навчання; принципова зміна соціальних цілей і завдань освіти; інтеграція та глобаліза­ція освіти на національному і освітньому рівнях.

Провідною ідеєю модернізації освіти є її розвиток за принципом безперервності, що передбачає поповнення та оновлення знань людини, її духовне вдосконалення. За та­кого підходу освіта стає елементом повсякденного способу життя протягом усього періоду активної діяльності люди­ни. Йдеться про формування нової моделі навчання, суттє­вою ознакою якої має бути не орієнтація на накопичення інформації, а прагнення оволодіти методами пізнавальної діяльності, розвиток загальної культури мислення.

Система освіти має безперервно вдосконалюватися, розвиватися, що неможливо забезпечити без належного соціологічного аналізу, соціальних прогнозів її розвит­ку, діагностики негативних явищ.

Запитання. Завдання

1. Обґрунтуйте особливості об'єкта і предмета соціології освіти.

2. Чим відрізняється соціологія освіти від інших наук про освіту?

3. У чому полягає сутність світової кризи освіти на сучасному ета­пі? Які її особливості в Україні?

4. Яка роль освіти в суспільстві з точки зору теорії функціоналіз­му, теорії конфлікту?

5. Окресліть основні тенденції оновлення вітчизняної освіти.

Андрущенко