Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
Журналістика і війна.doc
Скачиваний:
1
Добавлен:
01.07.2025
Размер:
2 Мб
Скачать
☆
      1. Доба українського збройного підпілля

ОУН(б) пiсля розколу ОУН (1940) радикалізувала боротьбу за українську державнiсть, не сумнiваючись у необхiдностi збройної боротьби. У «Політичних вказівках» ОУН (травень, 1941), розроблених після ІІ великого збору ОУН, зазначалося, що ставлення України до дер­жав, які борються з Москвою, буде залежати від того, як вони будуть трактувати і шанувати права України. Якщо ці держави будуть вороже ставитися до української держави, тоді визвольна боротьба увійде у новий період [68]. Отже, ОУН(б) вже тоді передбачала мож­ливу боротьбу i проти нiмецьких окупантiв. Наступнi подiї (прого­ло­­шення Акту вiдновлення української державностi 30 червня 1941 р., органiзацiя українського життя в умовах окупації, органiзацiя Похідних груп) пiдтвердили послiдовнiсть позицiї ОУН(б). Але Берлiн теж дiяв послiдовно: у березнi 1939 р. вiн не погодився на незалежнiсть Карпатської України, а згодом не погодився на вiдновлення україн­ської державностi у Львовi. Спроба створити два українськi баталь­йо­ни («Нахтiгаль» i «Ролянд») як зав’язок майбутніх українських збройних сил завершилася невдало [69]. Німецька влада розпочала репресії проти українських націоналістів. ОУН(б) і ОУН(м) зазнали значних втрат уже наприкiнцi лiта – восени 1941 р., але їх лави по­повнювалися.

Перейшовши у пiдпiлля, ОУН(б) продовжувала готуватися до збройної боротьби. В ухвалах Другої конференцiї ОУН(б), яка вiд­булася у квiтнi 1942 р., сказано:

«Свою полiтику ми будуємо:

а) на твореннi й розбудовi власних революцiйно-полiтичних i вiйськових сил;

б) на самостiйницькiй, ні вiд кого незалежнiй всеукраїнськiй полiтицi революцiйної боротьби;

в) на використаннi всiх можливостей i сил, що сприятимуть по­встанню Української Держави. Зокрема на створеннi широкого фронту боротьби поневолених народiв Сходу й Заходу Европи;

д) московсько-бiльшовицькій мiжнароднiй концепцiї – iнтер­нацiоналу й нiмецькiй концепцiї т.зв. «Нової Европи» ми проти­ставляємо мiжнародню концепцiю справедливої нацiонально-полiтично-господарської перебудови Европи на засадi вiльних на­цiо­нальних держав пiд гаслом – «Свобода народам i людинi!»;

е) ми наголошуємо на iдеї Самостiйної Соборної української Держави, яка є життєвою необхiднiстю й вiчним стремлiнням Української Нацiї, вважаючи, що тiльки справедлива роз’язка українського питання може зрiвноважити сили Сходу Европи й зумо­вити вiльне життя народiв, поневолених Москвою» [70].

У цих та iнших документах було сформульовано основнi iдеоло­гiчнi засади визвольної боротьби. Першi українськi збройнi заго­ни почали виникати вже навеснi 1942 р., Українську Повстан­ську Армiю було створено в жовтнi 1942 р. На III конференцiї ОУН(б) у лютому 1942 р. було зазначено: «Сучасна вiйна на Сходi, що її розпутано в iм’я iмперiалiстичних iнтересiв нiмецького нацiо­нал-соцiялiзму та московського большевизму, ведеться за протина­роднi реакцiйнi цiлi… Це в першу чергу вiйна з приводу України, яку оба iмперiялiзми трактують у своїх загарбницьких плянах як центральну проблему їх iмперiялiстичної полiтики на Сходi Європи та випадову базу для дальших пiдбоїв… Тому для українського на­роду являється невiдкличною вимогою вести боротьбу проти обох iмперiялiзмiв на плятформi власних сил, а в основу своєї спiв­працi з другими народами класти їхнє визнання нашого права на власну державу й на цiй площинi шукати спiльних iнтересiв захiдних i сходних народiв у спiльнiй боротьбi проти нiмецько-московського та iнших iмперiялiзмiв» [71].

В ухвалах Третього (надзвичайного) великого збору ОУН(б) у серпнi 1943 р. iдея боротьби знову знайшла своє пiдтвердження, так само, як i концепцiя власних сил. А з нових iдей – це спiльна боротьба проти бiльшовицького iмперiалiзму, утворення нацiо­нальних держав народiв Схiдної та пiвденно-схiдної Європи i незалежна Україна як гарант їх iснування [72].

Р. Шухевич, який на той час уже очолював ОУН(б), розпочав реалiзувати вищу вiд суто пiдпiльної концепцiю і стадiю визвольної боротьби. Цiєю новою стадiєю був перехiд до розширеної повстан­ської боротьби. Згодом стадiя повстанської боротьби повинна була ще бiльше розширитися до розмiрiв всенародної збройної визвольної боротьби. Дослідник із діаспори А. Бедрій вважає, що є всi данi припускати, що Р. Шухевич послiдовно розгортав теорiю «перманентної революцiї», яку вiн застосовував ще вiд початку 30-х рокiв.

Iдея боротьби була однiєю iз провiдних тем преси українського пiдпiлля i творчостi провiдних публiцистiв. Методологiчною i свi­то­глядною основою цiєї теми були програмнi документи ОУН – УПА – УГВР.

Важливими були й документи повоєнного перiоду: Декларацiя Проводу ОУН пiсля закiнчення Другої свiтової вiйни в Європi, яку прийняли у травнi 1945 р., постанови конференцiї Проводу ОУН на українських землях (1946), ухвала I конференцiї закордонних частин ОУН у вереснi 1947 р., II надзвичайної конференцiї закордонних частин ОУН у 1948 р. У цих документах повто­рюються двi найголовнiшi iдеї української полiтичної думки: дер­жавнiсть i збройна боротьба як основний метод боротьби за незалежну державу. У цих документах пiдкреслювалася роль УПА, значення її бойової i пропагандистської дiяльностi. Цi ж iдеї зна­ходимо i в документах Української Головної Визвольної Ради (УГВР). Це «Платформа Української Головної Визвольної Ради, «Звернення воюючої України до всiєї української емiграцiї» [73].

Словосполучення «воююча Україна» увiйшло не лише в публiцистичний лексикон преси українського збройного пiдпiлля, але i в лексикон його полiтичної думки.

Безперечно, що боротьба українського збройного пiдпiлля після завершення Другої світової війни – цiкавий феномен з огляду i на полiтичний, i навiть на фiлософський аспекти, адже це була бо­ротьба з потужним у воєнному вiдношеннi тоталiтарним монстром, для якого були чужi навiть примiтивнi уявлення про мораль; це була боротьба без надiї, як виявилося, на допомогу Європи, це була боротьба, яка вимагала великих жертв з боку українцiв. Так ось, ще в серединi 20-х рр. Д. Чижевський написав статтю «На теми фiлософiї iсторiї» [74]. Вiн заперечує мiстично-фаталiстичне бачення долi i виступає не за радiсний оптимiзм у боротьбi з долею, а за високий трагiзм – саме вiн є правдивим ставленням до iсторичної стихiї. (Виникає ще одна проблема – жертовностi, самопожертви, що було притаманним як українському визвольному руховi, так i журна­лiстському корпусовi зокрема, про що ще буде мова). Україн­ський визвольний рух завершувався на початку 50-х рр. трагiчно, але це ж вселяло і надiю на майбутнє. Це був той шлях до державності, густо скроплений кров’ю, про який писав С. Петлюра.

Публiцисти українського збройного пiдпiлля i в умовах бороть­би другої половини 40-х – першої половини 50-х рр. обґрунтовува­ли право українцiв на боротьбу i переконували, що саме збройна боротьба може привести до незалежностi. У статтi «Елементи революцiйностi українського нацiоналiзму» П. Полтава писав: «Український нацiоналiзм вiдкидає погляд про те, що самостiйнiсть українського народу прийде, як наслiдок «органiчної», мирної, «авто­матичної» його еволюцiї… Немає в iсторiї нi одного випадку, щоб якийсь поневолений народ визволився «автоматично», без повс­тань, без збройної боротьби, без жертв, без намагання визво­литися за цiну чого б то не було» [75].

Серед інших відомих публіцистів українського збройного підпілля П.Полтава вирізнявся тим, що він був і теоретиком українського визвольного руху і його думки й концепції відображені в засадничих документах ОУН–УПА–УГВР. Його перу належить ціла низка праць, які й сьогодні не втратили свого значення: «Концепція самостійної України і основна тенденція політичного розвитку сучасного світу», «Наше вчення про національну державу», «Хто такі бандерівці та за що вони борються», «Елементи революційности українського націоналізму», «Наша основна мета та революція в СССР як один із шляхів до неї», «Підготовка третьої світової війни та звдання українського народу», «Про наш шлях боротьби за визволення Україн в теперішній обстановці», «Передпосилки поширення нашого руху в умовах большевицького СССР» та ін. Важливість праць П.Полтави полягала в тому, що він роздумував не лише над проблемами українського визвольного руху, а глибоко аналізував і радянську систему. Цікавою у цьому відношенні є стаття «Колонільна господарська політика большевицьких імперіалістів в Україні». Його висновки: большевицька кліка – це спадкоємець імперіалістичних ідей російських царів; ця кліка перекреслює всі свої заяви про рівноправність націй; Україна – колонія імперіалістичного московського центру; справді щасливе і вільне життя український народ може осягнути і осягне тільки в Українській Самостійній Соборній Держаі, яку збудує після переможної визвольно-революбційної боротьби.

У глибокій критиці політики СРСР П.Полтава випередив багатьох європейських інтелектуалів, які в СРСР розчарувалися лише після окупації Чехословаччини в 1969 році (а дехто залишається «корисним ідіотом» колись більшовицької, згодом радянської, а тепер російської ідеї і нині).

Проблеми збройної боротьби порушували й інші відомі публіцисти українського збройного підпілля – О.Дяків («Шовіністичне запаморочення і русифікаційна гарячка більшовицьких імперіалістів», «Чому ми переможемо», «Чому ми в нашій боротьбі ставимо на власні сили українського народу», Д.Маївський («Наша відповід (2х2)=4)», Я.Старух («Упир фашизму»).

Головне в цих публікаціях – ідея української державності й безкомпромісна боротьба за неї з історичним ворогом України.

  1. Кедрин І. У межах зацікавлення / І. Кедрин. – Нью-Йорк; Париж; Сідней; Торонто. – 1986. – С. 72.

  2. Янiв В. До проблеми iнстинкту боротьби у творчостi Шевченка // Розбудова держави. – 1957. – Ч. 20. – С. 3.

  3. Франко I. Причинки для оцiнення поезiї Тараса Шевченка / Мозаїка. – К., 2001. – С. 107.

  4. Драгоманов М. Шевченко, українофiли i соцiалiзм // Вибране: «…мiй задум зложити очерк iсторiїї цивiлiзацiї на Українi». – К., 1994. – С. 372.

  5. Драгоманов М. Чудацькi думки про українську нацiональну справу // Там само. – С. 551.

  6. Народ. – 1890. – Ч.1. – С. 301.

  7. Там же. – С. 303.

  8. Там же .

  9. Правда. – 1893. – Т. 22. – Вип. 50. – С. 202.

  10. Там же. – С. 207.

  11. На склоні століття // Воля.– 1900. – Ч.1. – 1 січня. – С.1–3.

  12. Діло. – 1899. – Ч.281.

  13. [Міхновський М.] Самостійна Україна. Промова. – Львів.– 1900. – С.15.

  14. Там же. – С.19–20.

  15. Франко І. Поза межами можливого / Іван Франко // Літературно-Науковий Вістник. – 1900. – Т. XII. – Кн. 10. – С. 9.

  16. Маланюк Є. Франко незнаний // Книга спостережень. – Торонто, 1962. – Т. 1. – С. 87.

  17. Петлюра С. I. Франко – поет нацiональної чести // Симон Петлюра. Статтi. Листи. Документи. – Нью-Йорк, 1956. – С. 160.

  18. Франко I. На склонi вiку: Розмова вночi перед Новим роком 1901 // Літературно-науковий вістник. – 1900. – Т. 12. – Кн. 12. – С. 136–199.

  19. Економiст. – 1908. – Ч. 7. – С. 2.

  20. Молода Україна. – 1901.– Ч. 11–12. – С. 491–492.

  21. Гунчак Т. Україна: перша половина ХХ століття. – К., 1993. – С. 57.

  22. Діло. – 1910. – Ч. 82.

  23. Там же.

  24. Янів В. Українська студентська преса: історично-бібліографічний нарис / Студії та матеріали до новішої української історії. – Мюнхен. – 1983. – Т. ІІ. – С. 1.

  25. Франко І. Отвертий лист до гал.-української молодіжи // Літературно-Науковий Вістник. – 1905. – Т. ХХХ. – Кн. ІV. – С. 13.

  26. Нагаєвський І. Історія української держави двадцятого століття. – К., 1993. – С. 54.

  27. Ріпецький С. Українське січове стрілецтво: визвольна ідея і збройний чин. – Львів, 1995.

  28. Трильовський К. В справi товариств «Сiчовi Стрiльцi» // Сiчовi вiсти. – 1913. – Ч. 1. – С. 8.

  29. Донцов Д. Сучасне політичне положенє нації і наші завдання: Реферат виголошений на ІІ всеукраїнськім студентськім з’їзді в липні 1913 року у Львові. – Львів, 1913. – С.

  30. Там само. – С.

  31. Темницький В. Українські Січові Стрільці // Вістник СВУ. – 1919. – Ч. 7–8. – С. 15.

  32. Pilsudski J. Pisma. Mowy. Rozkazy / J. Pilsudski . – Warszawa, 1930. – III. – S. 314–315.

  33. Лозинський М. Галичина в рр.. 1918–1920 / М. Лозинський. – Нью-Йорк, 1970. – С. 55–56.

  34. Грицак Я. Нарис iсторiї України: Формування модерної української нацiї ХIХ–ХХ століття / Ярослав Грицак. – К., 1996. – С. 127.

  35. Iз течки матерiалiв до iсторiї українського нацiонально-визвольного руху в рр. 1901–1921 // Студентський шлях. – 1934. – Ч. 1–2. – С. 25.

  36. Винниченко В. Вiдродження нації. – Київ; Відень, 1920. – Ч. I. – С. 20.

  37. Там само. – С. 138.

  38. Там само. – Ч. II. – С. 504.

  39. Симон Петлюра. Статтi. Листи. Документи. – Нью–Йорк, 1956. – С. 361.

  40. Старосольський В. Теорiя нацiї // Володимир Старосольський. 1878–1942. – Нью-Йорк, Париж, Сидней, Торонто. – 1991. – С. 250.

  41. Див.: Мацiєвський Ю. Теорiя конфлiктiв: методологiчнi засади // Студiї полiтологiчного центру «Генеза». – 1995. – Ч. 4. – С. 219–227.

  42. Рудницький С. До основ українського нацiоналiзму // Рудницький С. Чому ми хочемо самостiйної України. – Львiв, 1994. – С. 277.

  43. Бочковський О. Наука про нацiю. – Нью-Йорк, 1958. – С. 62.

  44. Я.Б. До iдеологiї українського студенства // ЦДIА у Львовi. – Ф.399, оп.1, од.зб. 107, арк. 18.

  45. Назарук О. Чи зiйти спокiйно зi сцени? // Скиталець. – 1923. – Ч. 3. – С. 5.

  46. Свобода. – 1922. – Ч. 23. – С. 7.

  47. Пушкар К. Нацiоналiзм – критика фраз. – Львiв, 1935. – С. 5.

  48. Донцов Д. «Filosophia militans» // Вiстник. – 1937. – Кн.VII–VIII. – С. 77.

  49. Там само. – С. 81.

  50. Донцов Д. Великий бенкет // Вiстник. – 1936. – Т.IV. – Кн. 10. – С. 742–752.

  51. Донцов Д. Пiдстави нашої полiтики. – Ню Йорк, 1957. – С. 103–104

  52. Там само. – С. 106.

  53. Васькович Г. Двi концепцiї української полiтичної думки – Б.м.в., 1990. – С. 131.

  54. Донцов Д. Нацiоналiзм. – Лондон, 1966. – С. 317.

  55. Там само. – С. 325

  56. Там само. – С.330.

  57. Мiрчук П. Нарис iсторiї ОУН: Перший том: 1929–1939 / П. Мірчук. – Мюнхен; Лондон; Нью-Йорк, 1968. – С. 137–139.

  58. Баган О. Нацiоналiзм i нацiоналiстичний рух: Iсторiя та iдея. – Дрогобич, 1994. – С. 83–88.

  59. Мiрчук П. Нарис iсторiї ОУН: Перший том: 1929–1939 / П. Мірчук. – Мюнхен; Лондон; Нью-Йорк, 1968. – С. 137–139.

  60. Див.: Лисяк-Рудницький І. Драгоманов як політичний теоретик // Лисяк-Рудницький І. Історичні есе. – К., 1994. – Т. 1. – С. 306.

  61. Ребет Л. Свiтла i тiнi ОУН. – Мюнхен, 1964. – С. 39.

  62. I.Р. Невже «лицем до молодi?» // Студентський вiстник. – 1935. – Липень. – С. 34.

  63. Хвиля неспокою: про деякi новi спроби «революційної» активізації мас // Свобода. – 1937. – Ч. 19.

  64. Мудрий В. Що таке нармалiзацiя? // Свобода. – 1938. – Ч. 1

  65. Прокоп М. На порозi невiдомого // Студентський вiстник. – 1938. – Ч. 1–2. – С. 71.

  66. Мирон Д. Iдея i чин України: (Начерк iдеологiчно-полiтичних основ українського нацiоналiзму. – К., 2001. – С. 121.

  67. Там само. – С. 123.

  68. ОУН в свiтлi постанов Великих Зборiв, Конференцiй та iнших документiв з боротьби 1929–1955 рр.: Зб. документiв. – Видання ЗЧ ОУН. – 1955. – С. 52–53.

  69. Косик В. Україна i Нiмеччина у Другiй свiтовiй вiйнi. – Париж, Нью-Йорк; Львiв, 1993. – С. 146–155.

  70. ОУН в світлі постанов Великих Зборів Конференцій та інших документів з боротьби 1929–1955 рр.: Зб. документів. – Видання ЗЧ ОУН. – 1955. – С. 62–63.

  71. Там само. – С. 75–77.

  72. ОУН в свiтлi постанов Великих Зборiв, Конференцiй та iнших документiв з боротьби 1929–1955 рр.: Зб. документiв. – Видання ЗЧ ОУН. –1955. – С. 90–103.

  73. УГВР в свiтлi постанов Великого Збору та iнших документiв з дiяльностi 1944–1951 рр.: Зб.документiв. – Видання ЗЧ ОУН, 1956. – С. 87–100.

  74. Чижевський Д. На теми фiлософiї iсторiї // Спудей. – 1925. – Ч. 2–3. – С. 3–10.

  75. Полтава П. Елементи революцiйностi// Полтава П. Збірник підпільних писань. – Мюнхен, 1959. – С. 160–161.