- •Рецензенти:
- •3.5. Міжвоєнна доба (20-30-ті роки хх ст.) 172
- •3.5.1. Таборова преса початку 20-х років хх ст. 173
- •3.5.2. Структура військової преси 20-30-х рр. 180
- •Розділ і. Війна і журналістика
- •Природа війни
- •Проблеми збройної боротьби в українській публіцистиці першої половини хх ст.
- •Початок хх століття
- •Міжвоєнна доба
- •Доба українського збройного підпілля
- •Із історії воєнної журналістики
- •Розділ іі. Воююча Україна: війни і битви на Марсовому полі Сходу
- •2.1. Зміст й історичний сенс поняття
- •2.2. Українська воєнна доктрина
- •3.2. Початок хх ст. (1900–1914)
- •3.3 Період Першої світової війни
- •3.3.1. «Вістник Союза визволення України» як військове видання
- •3.3.2. Преса Українських Січових Стрільців
- •3.3.3. Таборова преса для українців-полонених у таборах Австрії і Німеччини
- •3.4. Доба українських визвольних змагань (1918–1920)
- •3.4.1. Військова преса часів Центральної Ради і унр
- •3.4.2. Військова преса зунр
- •3.5.1. Таборова преса початку 20-х років хх ст.
- •3.5.2. Структура військової преси 20–30-х рр.
- •3.6. Період Другої світової війни і українського збройного підпілля
- •3.6.1. Преса українського збройного підпілля
- •3.6.2. Преса Дивізії «Галичина»
- •3.7. Доба повоєнна (друга половина хх ст.)
- •3.7.1. Таборова преса «дивізійників» (друга половина 40-х років хх ст.)
- •3.7. 2. Військова преса української діаспори
- •Розділ IV. Мартиролог української воєнної і військової журналістики
- •Розділ 5. Антиукраїнські війни Росії
- •5.1. Хронологія і причини протистояння
- •5.2. Особливості «гібридної війни»
- •5.3. Антиукраїнські інформаційні війни
- •Розділ VI. Воєнний дискурс українських змі
- •6.1. Концептуальна основа воєнного дискурсу
- •6.2. Усвідомлення своєї місії і завдання (на чийому боці журналіст?)
- •Розділ VII. Журналістика і війна (практичний аспект)
- •7.1. Методика підготовки до роботи в зоні бойових дій (загальні настанови)
- •7.2. «Кабінетна» підготовка воєнного кореспондента
- •Морально-психологічна підготовка
- •7.4. Інші аспекти підготовки (документи, спорядження, медогляди)
- •Список рекомендованої літератури
- •Журналістика і війна
Доба українського збройного підпілля
ОУН(б) пiсля розколу ОУН (1940) радикалізувала боротьбу за українську державнiсть, не сумнiваючись у необхiдностi збройної боротьби. У «Політичних вказівках» ОУН (травень, 1941), розроблених після ІІ великого збору ОУН, зазначалося, що ставлення України до держав, які борються з Москвою, буде залежати від того, як вони будуть трактувати і шанувати права України. Якщо ці держави будуть вороже ставитися до української держави, тоді визвольна боротьба увійде у новий період [68]. Отже, ОУН(б) вже тоді передбачала можливу боротьбу i проти нiмецьких окупантiв. Наступнi подiї (проголошення Акту вiдновлення української державностi 30 червня 1941 р., органiзацiя українського життя в умовах окупації, органiзацiя Похідних груп) пiдтвердили послiдовнiсть позицiї ОУН(б). Але Берлiн теж дiяв послiдовно: у березнi 1939 р. вiн не погодився на незалежнiсть Карпатської України, а згодом не погодився на вiдновлення української державностi у Львовi. Спроба створити два українськi батальйони («Нахтiгаль» i «Ролянд») як зав’язок майбутніх українських збройних сил завершилася невдало [69]. Німецька влада розпочала репресії проти українських націоналістів. ОУН(б) і ОУН(м) зазнали значних втрат уже наприкiнцi лiта – восени 1941 р., але їх лави поповнювалися.
Перейшовши у пiдпiлля, ОУН(б) продовжувала готуватися до збройної боротьби. В ухвалах Другої конференцiї ОУН(б), яка вiдбулася у квiтнi 1942 р., сказано:
«Свою полiтику ми будуємо:
а) на твореннi й розбудовi власних революцiйно-полiтичних i вiйськових сил;
б) на самостiйницькiй, ні вiд кого незалежнiй всеукраїнськiй полiтицi революцiйної боротьби;
в) на використаннi всiх можливостей i сил, що сприятимуть повстанню Української Держави. Зокрема на створеннi широкого фронту боротьби поневолених народiв Сходу й Заходу Европи;
д) московсько-бiльшовицькій мiжнароднiй концепцiї – iнтернацiоналу й нiмецькiй концепцiї т.зв. «Нової Европи» ми протиставляємо мiжнародню концепцiю справедливої нацiонально-полiтично-господарської перебудови Европи на засадi вiльних нацiональних держав пiд гаслом – «Свобода народам i людинi!»;
е) ми наголошуємо на iдеї Самостiйної Соборної української Держави, яка є життєвою необхiднiстю й вiчним стремлiнням Української Нацiї, вважаючи, що тiльки справедлива роз’язка українського питання може зрiвноважити сили Сходу Европи й зумовити вiльне життя народiв, поневолених Москвою» [70].
У цих та iнших документах було сформульовано основнi iдеологiчнi засади визвольної боротьби. Першi українськi збройнi загони почали виникати вже навеснi 1942 р., Українську Повстанську Армiю було створено в жовтнi 1942 р. На III конференцiї ОУН(б) у лютому 1942 р. було зазначено: «Сучасна вiйна на Сходi, що її розпутано в iм’я iмперiалiстичних iнтересiв нiмецького нацiонал-соцiялiзму та московського большевизму, ведеться за протинароднi реакцiйнi цiлi… Це в першу чергу вiйна з приводу України, яку оба iмперiялiзми трактують у своїх загарбницьких плянах як центральну проблему їх iмперiялiстичної полiтики на Сходi Європи та випадову базу для дальших пiдбоїв… Тому для українського народу являється невiдкличною вимогою вести боротьбу проти обох iмперiялiзмiв на плятформi власних сил, а в основу своєї спiвпрацi з другими народами класти їхнє визнання нашого права на власну державу й на цiй площинi шукати спiльних iнтересiв захiдних i сходних народiв у спiльнiй боротьбi проти нiмецько-московського та iнших iмперiялiзмiв» [71].
В ухвалах Третього (надзвичайного) великого збору ОУН(б) у серпнi 1943 р. iдея боротьби знову знайшла своє пiдтвердження, так само, як i концепцiя власних сил. А з нових iдей – це спiльна боротьба проти бiльшовицького iмперiалiзму, утворення нацiональних держав народiв Схiдної та пiвденно-схiдної Європи i незалежна Україна як гарант їх iснування [72].
Р. Шухевич, який на той час уже очолював ОУН(б), розпочав реалiзувати вищу вiд суто пiдпiльної концепцiю і стадiю визвольної боротьби. Цiєю новою стадiєю був перехiд до розширеної повстанської боротьби. Згодом стадiя повстанської боротьби повинна була ще бiльше розширитися до розмiрiв всенародної збройної визвольної боротьби. Дослідник із діаспори А. Бедрій вважає, що є всi данi припускати, що Р. Шухевич послiдовно розгортав теорiю «перманентної революцiї», яку вiн застосовував ще вiд початку 30-х рокiв.
Iдея боротьби була однiєю iз провiдних тем преси українського пiдпiлля i творчостi провiдних публiцистiв. Методологiчною i свiтоглядною основою цiєї теми були програмнi документи ОУН – УПА – УГВР.
Важливими були й документи повоєнного перiоду: Декларацiя Проводу ОУН пiсля закiнчення Другої свiтової вiйни в Європi, яку прийняли у травнi 1945 р., постанови конференцiї Проводу ОУН на українських землях (1946), ухвала I конференцiї закордонних частин ОУН у вереснi 1947 р., II надзвичайної конференцiї закордонних частин ОУН у 1948 р. У цих документах повторюються двi найголовнiшi iдеї української полiтичної думки: державнiсть i збройна боротьба як основний метод боротьби за незалежну державу. У цих документах пiдкреслювалася роль УПА, значення її бойової i пропагандистської дiяльностi. Цi ж iдеї знаходимо i в документах Української Головної Визвольної Ради (УГВР). Це «Платформа Української Головної Визвольної Ради, «Звернення воюючої України до всiєї української емiграцiї» [73].
Словосполучення «воююча Україна» увiйшло не лише в публiцистичний лексикон преси українського збройного пiдпiлля, але i в лексикон його полiтичної думки.
Безперечно, що боротьба українського збройного пiдпiлля після завершення Другої світової війни – цiкавий феномен з огляду i на полiтичний, i навiть на фiлософський аспекти, адже це була боротьба з потужним у воєнному вiдношеннi тоталiтарним монстром, для якого були чужi навiть примiтивнi уявлення про мораль; це була боротьба без надiї, як виявилося, на допомогу Європи, це була боротьба, яка вимагала великих жертв з боку українцiв. Так ось, ще в серединi 20-х рр. Д. Чижевський написав статтю «На теми фiлософiї iсторiї» [74]. Вiн заперечує мiстично-фаталiстичне бачення долi i виступає не за радiсний оптимiзм у боротьбi з долею, а за високий трагiзм – саме вiн є правдивим ставленням до iсторичної стихiї. (Виникає ще одна проблема – жертовностi, самопожертви, що було притаманним як українському визвольному руховi, так i журналiстському корпусовi зокрема, про що ще буде мова). Український визвольний рух завершувався на початку 50-х рр. трагiчно, але це ж вселяло і надiю на майбутнє. Це був той шлях до державності, густо скроплений кров’ю, про який писав С. Петлюра.
Публiцисти українського збройного пiдпiлля i в умовах боротьби другої половини 40-х – першої половини 50-х рр. обґрунтовували право українцiв на боротьбу i переконували, що саме збройна боротьба може привести до незалежностi. У статтi «Елементи революцiйностi українського нацiоналiзму» П. Полтава писав: «Український нацiоналiзм вiдкидає погляд про те, що самостiйнiсть українського народу прийде, як наслiдок «органiчної», мирної, «автоматичної» його еволюцiї… Немає в iсторiї нi одного випадку, щоб якийсь поневолений народ визволився «автоматично», без повстань, без збройної боротьби, без жертв, без намагання визволитися за цiну чого б то не було» [75].
Серед інших відомих публіцистів українського збройного підпілля П.Полтава вирізнявся тим, що він був і теоретиком українського визвольного руху і його думки й концепції відображені в засадничих документах ОУН–УПА–УГВР. Його перу належить ціла низка праць, які й сьогодні не втратили свого значення: «Концепція самостійної України і основна тенденція політичного розвитку сучасного світу», «Наше вчення про національну державу», «Хто такі бандерівці та за що вони борються», «Елементи революційности українського націоналізму», «Наша основна мета та революція в СССР як один із шляхів до неї», «Підготовка третьої світової війни та звдання українського народу», «Про наш шлях боротьби за визволення Україн в теперішній обстановці», «Передпосилки поширення нашого руху в умовах большевицького СССР» та ін. Важливість праць П.Полтави полягала в тому, що він роздумував не лише над проблемами українського визвольного руху, а глибоко аналізував і радянську систему. Цікавою у цьому відношенні є стаття «Колонільна господарська політика большевицьких імперіалістів в Україні». Його висновки: большевицька кліка – це спадкоємець імперіалістичних ідей російських царів; ця кліка перекреслює всі свої заяви про рівноправність націй; Україна – колонія імперіалістичного московського центру; справді щасливе і вільне життя український народ може осягнути і осягне тільки в Українській Самостійній Соборній Держаі, яку збудує після переможної визвольно-революбційної боротьби.
У глибокій критиці політики СРСР П.Полтава випередив багатьох європейських інтелектуалів, які в СРСР розчарувалися лише після окупації Чехословаччини в 1969 році (а дехто залишається «корисним ідіотом» колись більшовицької, згодом радянської, а тепер російської ідеї і нині).
Проблеми збройної боротьби порушували й інші відомі публіцисти українського збройного підпілля – О.Дяків («Шовіністичне запаморочення і русифікаційна гарячка більшовицьких імперіалістів», «Чому ми переможемо», «Чому ми в нашій боротьбі ставимо на власні сили українського народу», Д.Маївський («Наша відповід (2х2)=4)», Я.Старух («Упир фашизму»).
Головне в цих публікаціях – ідея української державності й безкомпромісна боротьба за неї з історичним ворогом України.
Кедрин І. У межах зацікавлення / І. Кедрин. – Нью-Йорк; Париж; Сідней; Торонто. – 1986. – С. 72.
Янiв В. До проблеми iнстинкту боротьби у творчостi Шевченка // Розбудова держави. – 1957. – Ч. 20. – С. 3.
Франко I. Причинки для оцiнення поезiї Тараса Шевченка / Мозаїка. – К., 2001. – С. 107.
Драгоманов М. Шевченко, українофiли i соцiалiзм // Вибране: «…мiй задум зложити очерк iсторiїї цивiлiзацiї на Українi». – К., 1994. – С. 372.
Драгоманов М. Чудацькi думки про українську нацiональну справу // Там само. – С. 551.
Народ. – 1890. – Ч.1. – С. 301.
Там же. – С. 303.
Там же .
Правда. – 1893. – Т. 22. – Вип. 50. – С. 202.
Там же. – С. 207.
На склоні століття // Воля.– 1900. – Ч.1. – 1 січня. – С.1–3.
Діло. – 1899. – Ч.281.
[Міхновський М.] Самостійна Україна. Промова. – Львів.– 1900. – С.15.
Там же. – С.19–20.
Франко І. Поза межами можливого / Іван Франко // Літературно-Науковий Вістник. – 1900. – Т. XII. – Кн. 10. – С. 9.
Маланюк Є. Франко незнаний // Книга спостережень. – Торонто, 1962. – Т. 1. – С. 87.
Петлюра С. I. Франко – поет нацiональної чести // Симон Петлюра. Статтi. Листи. Документи. – Нью-Йорк, 1956. – С. 160.
Франко I. На склонi вiку: Розмова вночi перед Новим роком 1901 // Літературно-науковий вістник. – 1900. – Т. 12. – Кн. 12. – С. 136–199.
Економiст. – 1908. – Ч. 7. – С. 2.
Молода Україна. – 1901.– Ч. 11–12. – С. 491–492.
Гунчак Т. Україна: перша половина ХХ століття. – К., 1993. – С. 57.
Діло. – 1910. – Ч. 82.
Там же.
Янів В. Українська студентська преса: історично-бібліографічний нарис / Студії та матеріали до новішої української історії. – Мюнхен. – 1983. – Т. ІІ. – С. 1.
Франко І. Отвертий лист до гал.-української молодіжи // Літературно-Науковий Вістник. – 1905. – Т. ХХХ. – Кн. ІV. – С. 13.
Нагаєвський І. Історія української держави двадцятого століття. – К., 1993. – С. 54.
Ріпецький С. Українське січове стрілецтво: визвольна ідея і збройний чин. – Львів, 1995.
Трильовський К. В справi товариств «Сiчовi Стрiльцi» // Сiчовi вiсти. – 1913. – Ч. 1. – С. 8.
Донцов Д. Сучасне політичне положенє нації і наші завдання: Реферат виголошений на ІІ всеукраїнськім студентськім з’їзді в липні 1913 року у Львові. – Львів, 1913. – С.
Там само. – С.
Темницький В. Українські Січові Стрільці // Вістник СВУ. – 1919. – Ч. 7–8. – С. 15.
Pilsudski J. Pisma. Mowy. Rozkazy / J. Pilsudski . – Warszawa, 1930. – III. – S. 314–315.
Лозинський М. Галичина в рр.. 1918–1920 / М. Лозинський. – Нью-Йорк, 1970. – С. 55–56.
Грицак Я. Нарис iсторiї України: Формування модерної української нацiї ХIХ–ХХ століття / Ярослав Грицак. – К., 1996. – С. 127.
Iз течки матерiалiв до iсторiї українського нацiонально-визвольного руху в рр. 1901–1921 // Студентський шлях. – 1934. – Ч. 1–2. – С. 25.
Винниченко В. Вiдродження нації. – Київ; Відень, 1920. – Ч. I. – С. 20.
Там само. – С. 138.
Там само. – Ч. II. – С. 504.
Симон Петлюра. Статтi. Листи. Документи. – Нью–Йорк, 1956. – С. 361.
Старосольський В. Теорiя нацiї // Володимир Старосольський. 1878–1942. – Нью-Йорк, Париж, Сидней, Торонто. – 1991. – С. 250.
Див.: Мацiєвський Ю. Теорiя конфлiктiв: методологiчнi засади // Студiї полiтологiчного центру «Генеза». – 1995. – Ч. 4. – С. 219–227.
Рудницький С. До основ українського нацiоналiзму // Рудницький С. Чому ми хочемо самостiйної України. – Львiв, 1994. – С. 277.
Бочковський О. Наука про нацiю. – Нью-Йорк, 1958. – С. 62.
Я.Б. До iдеологiї українського студенства // ЦДIА у Львовi. – Ф.399, оп.1, од.зб. 107, арк. 18.
Назарук О. Чи зiйти спокiйно зi сцени? // Скиталець. – 1923. – Ч. 3. – С. 5.
Свобода. – 1922. – Ч. 23. – С. 7.
Пушкар К. Нацiоналiзм – критика фраз. – Львiв, 1935. – С. 5.
Донцов Д. «Filosophia militans» // Вiстник. – 1937. – Кн.VII–VIII. – С. 77.
Там само. – С. 81.
Донцов Д. Великий бенкет // Вiстник. – 1936. – Т.IV. – Кн. 10. – С. 742–752.
Донцов Д. Пiдстави нашої полiтики. – Ню Йорк, 1957. – С. 103–104
Там само. – С. 106.
Васькович Г. Двi концепцiї української полiтичної думки – Б.м.в., 1990. – С. 131.
Донцов Д. Нацiоналiзм. – Лондон, 1966. – С. 317.
Там само. – С. 325
Там само. – С.330.
Мiрчук П. Нарис iсторiї ОУН: Перший том: 1929–1939 / П. Мірчук. – Мюнхен; Лондон; Нью-Йорк, 1968. – С. 137–139.
Баган О. Нацiоналiзм i нацiоналiстичний рух: Iсторiя та iдея. – Дрогобич, 1994. – С. 83–88.
Мiрчук П. Нарис iсторiї ОУН: Перший том: 1929–1939 / П. Мірчук. – Мюнхен; Лондон; Нью-Йорк, 1968. – С. 137–139.
Див.: Лисяк-Рудницький І. Драгоманов як політичний теоретик // Лисяк-Рудницький І. Історичні есе. – К., 1994. – Т. 1. – С. 306.
Ребет Л. Свiтла i тiнi ОУН. – Мюнхен, 1964. – С. 39.
I.Р. Невже «лицем до молодi?» // Студентський вiстник. – 1935. – Липень. – С. 34.
Хвиля неспокою: про деякi новi спроби «революційної» активізації мас // Свобода. – 1937. – Ч. 19.
Мудрий В. Що таке нармалiзацiя? // Свобода. – 1938. – Ч. 1
Прокоп М. На порозi невiдомого // Студентський вiстник. – 1938. – Ч. 1–2. – С. 71.
Мирон Д. Iдея i чин України: (Начерк iдеологiчно-полiтичних основ українського нацiоналiзму. – К., 2001. – С. 121.
Там само. – С. 123.
ОУН в свiтлi постанов Великих Зборiв, Конференцiй та iнших документiв з боротьби 1929–1955 рр.: Зб. документiв. – Видання ЗЧ ОУН. – 1955. – С. 52–53.
Косик В. Україна i Нiмеччина у Другiй свiтовiй вiйнi. – Париж, Нью-Йорк; Львiв, 1993. – С. 146–155.
ОУН в світлі постанов Великих Зборів Конференцій та інших документів з боротьби 1929–1955 рр.: Зб. документів. – Видання ЗЧ ОУН. – 1955. – С. 62–63.
Там само. – С. 75–77.
ОУН в свiтлi постанов Великих Зборiв, Конференцiй та iнших документiв з боротьби 1929–1955 рр.: Зб. документiв. – Видання ЗЧ ОУН. –1955. – С. 90–103.
УГВР в свiтлi постанов Великого Збору та iнших документiв з дiяльностi 1944–1951 рр.: Зб.документiв. – Видання ЗЧ ОУН, 1956. – С. 87–100.
Чижевський Д. На теми фiлософiї iсторiї // Спудей. – 1925. – Ч. 2–3. – С. 3–10.
Полтава П. Елементи революцiйностi// Полтава П. Збірник підпільних писань. – Мюнхен, 1959. – С. 160–161.
