1.3. Теорія стадій економічного зростання

Економічне зростання характеризує позитивні тенденції діючих реформ, визначаючи їх вплив на якість добробуту домогосподарств. Дане поняття можна трактувати, з однієї сторони, як підвищення доходів на душу населення, а з іншої – як збільшення обсягів національного продукту. Заради забезпечення національного економічного піднесення необхідно досягти рівня перевищення обсягів інвестиційних вкладів над вартістю заміни зношеного капіталу. Крім того, на рівні домогосподарств слід створити умови для накопичення заощаджень, обсягів яких достатньо у випадку потреби компенсації при втраті робочого місця. Таким чином, припускаємо, що домінантними явищами в теорії економічного зростання є здійснення інвестиційної діяльності і гарантія заощаджень [11]. Обсяг інвестиційних потоків країни характеризує не тільки розміри валового випуску, але й об’єм генерованих трудових ресурсів. При зростанні капіталовкладень в економіку держави, підвищується й необхідність у кваліфікованих працівниках, тобто, створюються додаткові робочі місця. Проте, розширення ринку праці не обов'язково відображатиметься у різкому зростанні розмірів заробітної плати, оскільки роботодавці здатні самостійно встановлювати засади здійснення виплат працюючим.

Тим не менш, за умов усталення економічної стабільності подібна тенденція нівелюється. Норма заощаджень прямо залежить від рівня статків та збільшується при їх підвищенні. Проте, зростання доходу на душу населення не єдиний фактор, який безпосередньо визначає нагромадження матеріальних ресурсів. Так, наприклад, зміни в потребах можуть викликати підвищення ставки споживання, а зростання чисельності населення (яке є реакцією на покращення економічного становища) супроводжується збільшенням соціально слабких категорій громадян, впливаючи на можливості домогосподарств здійснювати економію [12].

В умовах постійної економічної турбулентності слід припустити, що найбільш вагомими причинами стимулювання економічного зростання є: підвищення сукупного попиту, покращення якості робочої сили, технологічний прогрес та інвестиційна привабливість [13]. Підвищення сукупного попиту у кінцевому випадку призведе до зменшення витрат виробництва і збільшення відшкодування коштів (за умови, стабільного рівня цін).

Покращення якості робочої сили сприятиме зростанню продуктивності праці, створюючи нові можливість розвитку структури економічної діяльності. Технологічний прогрес надасть державі конкурентні переваги й забезпечить можливістю поліпшеного збуту. Інвестиційна привабливість буде стимулювати рух капіталу (в тому числі, міжнародного), розвиваючи фінансову систему. Втім, дані фактори не направлені на враховання соціальної складової розвитку, яка визначає суспільні настрої, ділову активність та сталість макроекономічних перетворень. Відповідно, буде доцільно додати до цього переліку причин і ефективність соціальної інфраструктури.

Ефективність соціальної інфраструктури передусім характеризується зростанням наявного доходу домогосподарств, а отже, відображає збільшення споживчих витрат (стимулюючи виробничу діяльність) й гарантує підтримку достатнього рівня заощаджень (створюючи умови для малої інвестиційної активності).

Отже, економічне зростання є головною метою будь-яких запроваджуваних реформ. Для даного процесу характерна залежна від різнонаправлених факторів динамічність розвитку, яка комплексно визначає його продуктивність. Основними компонентами реалізації економічного зростання варто вважати здатність до заощаджень та сприятливі інвестиційні умови, що розкривають орієнтацію розвитку країни. В науковій теорії дедалі активніше розвивають думку про необхідність створення універсального підходу щодо визначення середовища соціального розподілу, оскільки вищезгадане явище формує особливості функціонування суспільних взаємозв’язків. Відповідно, у основі концепції слід виокремлювати діючі аспекти доходних перетворень.

Іншими словами, обґрунтування домінантного способу отримання грошових ресурсів домогосподарствами сприятиме створенню адміністративноправових умов розвитку альтернативних методів заробітків, формуючи можливості зниження ресурсної диференціації. Проте, незалежно від способу вивчення даного процесу, незмінним залишається об'єкт дослідження – доходи. Так, залежно до загальноприйнятого в економіці трактування доходу, запропонованого Джоном Гіксом, під даною категорією розуміють максимальну кількість цінностей, які індивід може витратити протягом одного тижня, і які він планує затрачати кожного наступного [14]. Дефініція не передбачає вимірювання стану добробуту, а зосереджується виключно на ресурсній складовій благополуччя. Саме тому, її використання доцільне для аналізу економічних ефектів суспільних процесів. Інше розуміння доходу було у Ірвіна Фішера, котрий вважав, що дане явище є потоком послуг за певний період часу [15]. Економіст навмисно уникав активності пов'язаної із обігом товарів, вважаючи, що дохід отримується тільки внаслідок надання послуг.

Таке трактування слід вважати прийнятним при аналізі ступеню та якості задоволення потреб, визначаючи соціальний добробут. На думку Адама Сміта, дохід – це величина залежна від факторів виробництва, тобто те, що індивід, групи індивідів чи нація отримує в якості заробітної плати, ренти, заробленого відсотку чи прибутку (іншими словами, потік благ який наростає на одиницю часу). Економіст використовув поняття багатства, як синонім до вищезгаданої категорії [16]. Досить практичне трактування доходу в Джона Кейнса, котрий розглядав його, як вартість випуску за мінусом виробничих витрат [17].

Концентруючись на виробничій діяльності, дослідник вивів процес споживання на домінантну позицію теорії доходів. Дані дефініції є найбільш використовуваними в економічній теорії, й слугують основою провадження досліджень економіко-соціального трактування категорії. Так, використання дефініції Фішера актуальне в аудиторській справі, Сміта – у випадку необхідності характеристики фінансових тенденцій, Кейнса – під час опису підприємницької діяльності, а Гікса в контексті тлумачення макроекономічних процесів. Загалом, теоретичне трактування доходу за Гіксом лягло в основу побудови системи національних рахунків, яка слугує інструментом відображення та вимірювання найзагальніших результатів взаємодії і взаємовідносин різних суб'єктів господарювання. Розподіл доходів – це процес, який опирається на чіткі й конкретні позиції.

Їх дотримання визначає успіх у боротьбі з соціальною нерівністю та з метою досягнення економічного зростання. Відповідно до загальноприйнятих принципів теорії систем, завжди існують чинники, що впливають на систему безпосередньо і опосередковано. У контексті даної проблематики йдеться про виокремлення факторів, які не тільки здатні впливати на якість вищезгаданого процесу, але й визначати розміри доходів.

Відповідно, чинники слід згрупувати за наступними ознаками: рівень економіко-географічного розшарування, ступінь розвитку людського капіталу та ефекти порівняльних переваг.

Рівень економіко-географічного розшарування описує наслідкові зв’язки соціальної диференціації у різних сферах суспільно-економічного життя країни, що діють внаслідок перетворень продиктованих ефектом природничо-ресурсних змін. Оскільки розшарування громадян залежать від регіональних особливостей їх господарювання (тобто, від статусу і перспектив розвитку населених пунктів, стосовно стану дотування/соціальної підтримки), то розподільчі відносини опираються на можливості цих регіонів у самозабезпеченні й їх спроможності бути учасником процесів суспільної поділу праці.

Ступінь розвитку людського капіталу стосується комплексу управлінської діяльності щодо забезпечення оптимального функціонування ринку праці. Здебільшого, йдеться про створення необхідного обсягу пропозиції за сукупною кваліфікацією та професійними здібностями в сфері зайнятості для результативної організації праці.

Ефекти порівняльних переваг ґрунтуються на корисності використання даних природою відмінностей в ресурсах. Обґрунтування спеціалізації на конкретних видах діяльності з урахуванням меншості альтернативних витрат визначає взаємовигідність як для регіонів, так і для країн, незалежно від абсолютної продуктивності. Таким чином, розуміння дії чинників на розподільчі процеси створює передумови узагальнення базового тактичного підгрунття, яке повинно стати основою економічного зростання. Можна припустити, що вищеперераховані фактори визначають соціально-економічну структуру системи розподілу ВВП, поточні тенденцій розвитку суспільних явищ країни, а також впливають на виникнення рецесійних процесів. Крім того, дані чинники підпорядковуються принципам дії циклічних коливань та стають складовими елементами антикризової політики.

У середині ХХ ст. на основі кейнсіанської теорії макроекономічної рівноваги утворився новий напрямок в економічній науці – неокейнсіанство. Серед неокейнсіанців, що розробили динамічні моделі економічного зростання, необхідно виділити економіста Роя Харрода, який у своїй моделі досліджує взаємини зростання робочої сили, доходу на душу населення і готівкового капіталу [2, с. 125]. Дещо інший варіант моделі економічного зростання запропонований американцем Є. Домаром, що розробив "головне управління рівноважного зростання", де розвиток (зростання) розглядається як кількісне явище, як глибокі структурні зміни, що охоплюють основні галузі народного господарства [2, с. 127].

Великий вплив на розвиток теоретичних основ економічного зростання внесла "теорія стадій економічного зростання" вченого У. Ростоу, що спочатку запропонував виділити три стадії зростання, а пізніше збільшив їх кількість до п’яти [3, с. 143]. Для першої стадії – "традиційне" суспільство – характерна ситуація, коли понад 75 % працездатного населення зайнято в сільському господарстві.

Це суспільство структуроване ієрархічно, політична влада належить земельним власникам або центральному уряду. У період другої стадії – період створення передумов для "зльоту" – здійснюються важливі зміни в трьох непромислових сферах економіки: сільському господарстві, транспорті і зовнішній торгівлі. Третя стадія – "злет" – охоплює невеликий проміжок часу 20 – 30 років. У цей час великими темпами зростають капіталовкладення, випуск продукції на душу населення, починається швидке впровадження нової техніки в промисловість і сільське господарство. Четверта стадія – період руху до зрілості – характеризується як тривалий етап технічного прогресу. Під час п’ятої стадії – в епоху великого масового споживання – здійснюється зрушення від пропозиції до попиту, від виробництва до споживання. Теорія стадій економічного зростання У. Ростоу здійснила значний вплив на створення теорії "великого поштовху", родоначальником якої є П. Розенштейн-Родан. Головна увага в цій теорії приділяється економічній теорії "великого поштовху" розуміють глибокі структурні зміни, що охоплюють основні галузі народного господарства [3, с. 137].

Неокласичні моделі зростання базуються на виробничій функції, розробленій американськими вченими: математиком Ч. Кобом і економістом П. Дугласом. Функція Коба – Дугласа і сьогодні використовується для оцінки окремих факторів зростання, особливо технічного прогресу. Відповідно до їх моделі зростання трактується як витіснення зовнішніх джерел фінансування внутрішніми, заміна імпортних товарів вітчизняними, створення передумов для подолання зовнішньої фінансової залежності [4, с. 191]. Розглянемо теорію дуалістичної економіки, представниками якої є неокласики – Р. Льюіс, Дж. Фей, Г. Раніс та ін. [5, c. 145]. Трактування розвитку (зростання) в теорії дуалістичної економіки розуміється як подолання дуалізму між традиційною економікою і сучасною, між доіндустріальною та індустріальною, між натуральною (бартерною) і ринковою економікою. Нова течія, що виникла на стику політекономії і соціології, отримала назву інституціоналізм. Найбільший вплив на соціально-економічну думку здійснили роботи шведського вченого-інституціоналіста Г. Мюрдаля [5, с. 128]. На його думку, головною причиною відсталості країн є не достатність іноземного капіталу, а недовикористання трудових ресурсів. Розвиток розуміється як підвищення ступеня задоволення основних потреб усіх членів суспільства.

Таким чином, дослідження показали, що серед учених немає єдиної науково обґрунтованої точки зору визначення економічного зростання. Автор визначає економічне зростання як поступальний прогресивний розвиток продуктивних сил суспільства, здатність економіки з року в рік виробляти все більше товарів і послуг, необхідних для задоволення зростаючих потреб суспільства.