3.3 Скриті передумови розвитку теоретичної діяльності. Самоорганізація пізнавального процесу

Пізнавальна діяльність включає в себе ряд неусвідомлених моментів. Історія розвитку науки свідчить, що неявні, скриті смисли наукових теорій, гіпотез, деякий час є неусвідомленими, утворюючи основу майбутніх відкриттів. Елементи неусвідомленого існують навіть в процесах сприйняття сенсорної інформації, мовних засобах, наукової творчості, наукових відкрить. Американський психолог В. Норман пише: " у всіх аспектах сприйняття (включаючи зір і слух) пам'ять, думки, емоції і дії, усвідомлення буває лише частковим". Тому будь-яке вміння, знання, не може бути вичерпним чином реконструйовано і подано як певні правила, інструкції, оскільки в структуру практичних дій і знань входять неусвідомлені еле­менти, зміст яких в усіх деталях залишається невідомим.

Скриті факти, неусвідомлена інформація у відомому явищі, експерименті відкриваються поступово. І для цього деколи потрібна нова експериментна техніка або нова теорія. "Якщо Альберт Великий при нагріванні свинцю просто отримав "жовтий порошок", то Шталь уже фіксує як "факт" дефлогістований свинець", а Лавуазье спостерігає утворення "оксиду свинцю". Вже на цьому простому прикладі можна добре бачити скритне втручання теоретичних моментів в конкретні спостереження.

Взагалі для пізнавального процесу характерна самоорганізація. В пізнанні виникають явища, тенденції, процеси які були незаплановані, непередбачені. Світ теоретичного знання підпорядковується своїми неусвідомленими законами пізнання. Наприклад, теоретичні традиції, парадигми змінюються, замінюються іншими без свідомої організації.

3.3 Соціокультурна природа наукового пізнання

Наука, наукове пізнання — складні суспільно-історичні явища. Наукове знання і пізнання виникає і функціонує зі всіма компонентами культури і суспільства. Існує пряма, безпосередня залежність від соціальних умов таких явищ і процесів розвитку науки, як вибір напрямку досліджень, темп і обсяг наукових розробок, швидкість поширення наукових ідей і їх втілення у виробництво.

Розрізняють соціальну природу пізнання, соціокультурну обумовленість пізнання і соціокультурну детермінацію. Соціокультурна природа пізнання означає, що суб'єктом пізнання виступає не окремий, ізольований від суспільства індивід, а представник певного суспільства на певному етапі його розвитку, певної культури. Суб'єкт пізнання (окрема людина чи група людей) може включитись у пізнавальний процес лише тоді, коли оволодіє виробленими суспільством, культурою матеріальними і духовними знаряддями, засобами пізнання, експериментальною технікою, мовою, логікою, попередніми знаннями. Тут соціокультурні фактори відіграють роль лише передумов пізнання.

Соціокультурна обумовленість пізнання означає, що соціокультурні фактори проникають в саму систему, структу­ру наукового пізнання, підключаються до процесу формуван­ня наукових знань, теорій, що суспільство і культура через фі­лософію, світогляд, наукову картину світу, ідеали наукового знання впливають на пізнавальний процес.

Соціокультурна детермінація наукового пізнання і знання означає, що соціокультурні фактори відіграють роль механіз­мів розвитку наукового знання, його рушійних сил, визнача­ють внутрішню логіку розвитку науки. Відомо, що позитивісти заперечували роль філософії та інших компонентів культури в пізнавальному процесі. Але постпозитивістська філософія уже аналізує соціальну природу пізнання; здійснила соціологічний поворот. К. Поппер, І. Лакатос, Дж. Агассі та інші представники англо-американської філософії науки вважають, що детермінуючий вплив соціокультурних факторів обмежується зовнішньою стороною, історією науки. Наука має свою внутрішню історію. Т. Кун, С. Тулмін, П. Фейєрабенд, М.Полані стверджують, що такий вплив суспільство робить і на внутрішню історію науки. Висловлюються думки, що соціальні компоненти є в будь-якому знанні і виступають не як одна з причин, а відіграють самостійну роль. ї справді на теоретичну діяльність особи впливають її освіта, виховання, світогляд, релігійна віра, належність до певної наукової школи.

Яскравим прикладом впливу суспільства, його культури, філософії, світогляду на розвиток науки, наукового знання є науково-пізнавальні процеси в радянському соціалістичному суспільстві. Соціалістичні соціокультурні фактори, марксистська філософія, марксистський світогляд стримували розвиток науки, спотворювали його, вилучали певні ідеї, теорії, цілі науки з пізнавального процесу. Наприклад, у філософії не було зроблено жодного відкриття, яке б мало загальнолюдське, загальнонаукове значення. Комуністична світоглядно-філософська і партійно-державна установка будь-яку буржуазну, релігійну, ідеалістичну ідею вважала ненауковою, ворожою, шкідливою.

Соціокультурна природа наукового пізнання дозволяє ставити і розв'язувати проблему управління наукою, здійсню­вати суспільний вплив на процес "виробництва" знань, "визначати" оптимізацію "виробництва" знань, здійснює оптимальну організаційну структуру наукової установи, розстановку кадрів, фінансове забезпечення наукових програм, забезпечення науковими матеріалами, регулювання інформаційними потоками, автоматичну обробку інформації.

Наука розвивається завдяки зовнішнім (соціальним) і внутрішнім (власне науковим, логікою науки) чинниками. Проміжною ланкою між зовнішніми і внутрішніми чинниками є світогляд, філософія, картина світогляду, релігія. Ці проміжні чинники орієнтують проміжний пошук, накладають обмеження і заборони, можуть бути засобами теоретичного аналізу, джерелом нових ідей, компенсацією недостатності емпіричного матеріалу, способом перевірки теоретичного матеріалу.

Об'єктивна дія суспільства, суспільних відносин, культури на науку здійснюється через конкретні запити суспільства, на основі яких формується завдання, і через формування у вчених навичок мислення, які є результатом способу діяльності і мислення певного типу суспільства, в якому вони живуть. Самі ці навички мислення, спосіб мислення - опосередковуюча ланка між соціально-культурними умовами і одержаними науковими результатами .

В суспільстві діє певна система регуляції ідей, знань, яка включає економічні, етичні, естетичні, авторитарні моменти. Вона прискорює або гальмує розвиток нових знань, рух нових ідей. Така система складається стихійно і може функціонувати з різною ефективністю. До системи регуляції ідей залучають традицію, мотиви, стандарти мислення, авторитет.

Соціокультурні, історичні фактори можуть виступати не тільки причиною пізнавального процесу, але й умовою й передумовою, основою, мотивом, трансформацією, символізацією, актуалізацією, онтологізацією. Якщо теорія - це ідейна можливість чогось, то реалізація такої можливості залежить не від істинності теорії, а від соціально-практичних, цілісно-нормативних основ. Актуалізація і є сукупністю соціально-культурних умов реалізації знань. В культурі містяться "онтологічні еквіваленти науковим абстракціям". Із онтології античної культури випливає модель чотирьох стихій (вода, земля, вогонь, повітря) в давньогрецькій картині світу, а не тільки із теоретичного освоєння світу. Загальною структурою для новоєвпропейської культури була схема "матерія-сила", яка задавала причинну матрицю в картині світу Ньютона, зауважує С.Б. І Кримський⁶.

Наукове пізнання регулюється ідеалами і нормами, які утворюють узагальнені уявлення про мету діяльності і способи її досягнення. Зміст ідеалів і норм, пояснення і опису, дока­зовості, обгрунтування і організації знань історично змінні, залежать від культури, епохи, домінуючих в ній світоглядних установок і цінностей. Наприклад, починаючи з епохи Відродження від вченого вимагають експериментального підтвердження своїм ідеалам, теоріям і математичного опису, якщо це стосується природничих наук. В класичному природознавстві (до початку XX ст.) ідеал пояснення вимагав елюмінацію із пояснюючих положень, посилань на засоби спостереження і особливості взаємодії з ними об'єкта пізнання. В некласичній науці були радикально змінені ідеали побудови і обгрунтування теоретичних знань - здійснений відказ від прямолінійного онтологізму класичної науки, допущення правомірності багатьох формувань теорії. В епоху НТР поряд з дисциплінарними дослідженнями на перший план висувалися міждисциплінарні і проблемно-орієнтуючі. Досліджуються складні природні і технічні комплекси, куди входить сама людина, медико-біологічні об'єкти, екологічні, системи "людина-машина". В сучасне природознавство широко втілюється ідеал історичної реконструкції як тип теоретичного знання, ви­значається стратегія і можливі напрямки практичного перетворення таких комплексних об'єктів, де включена людина, включається аксіологічний фактор і склад пояснюючих положень.

Російський філософ, методолог науки В.С.Стьопін, виділяє три стани в розвитку ідеалів і норм природничо-наукового пізнання:

- класичний, коли із співвідношення трьох компонентів пізнавальної діяльності "суб'єкт — засоби пізнання - об'єкт" виділяється тільки предметна складова, пояснення і опис розуміється як характеристика об'єкта "самого по собі", безвідносно до цінностей, засобів і операцій людської діяльності;

- некласичний; теоретичний опис і пояснення об'єктів включають характеристику його взаємодій із засобами пізнання;

некласичний епохи НТР; теоретичний опис і пояснення включає ціннісні структури людської життєдіяльності⁷.

Гносеологія - вчення про суб'єктивність пізнання, яке дає нам об'єктивно-істинне знання. Розвиток її інтерналістських (внутрішніх) і екстерналістських (зовнішніх) факторів розвиває гносеологію у нові види пізнавальної, наукової дільності – науковедення, історико-наукові дослідження, соціологічні. Тобто гносеологія розширює свій предметний зміст за раху­нок звернення до соціокультурних аспектів пізнання.

Соціальні функції науки, соціальний вплив на науки змінюють образи мислення (з'явились аксеологічний, праксеологічний образи мислення) спричинюють виникнення нових типів наукових досліджень (прикладних, дослідження дією). Виникають навіть прикладні теорії пізнання.

Сьогодні предмет пізнання уже не сприймається лише як деяке наявне буття, а як актуалізація різних можливостей бут­тя (елементарна частинка може бути корпускулою і хвилею). Істина про об'єкт досягається шляхом діалогічної взаємодії теорій, які відтворюють в собі ту чи іншу реалізовану можли­вість буття. Формується штучна реальність, стосовно якої проблема істинності доповнюється або заміняється пробле­мою ефективності.

Природознавство розкладається на проектно-технічну ді­яльність і екологію, суспільствознавство - на соціальну техно­логію, гуманістику і антропологію