6. Саногенез саногенез

Саногенез (лат. sanitas - здоровье, греч. genesis - происхождение, процесс образования) означает "развитие здоровья". Саногенез - учение о механизмах поддержания здоровья и выздоровления при болезни.

Наряду с собственно патологическими изменениями и механизмами патологического развития, (патогенез) патофизиология изучает механизмы предотвращения возникновения и развития патологического процесса, механизмы его ликвидации, компенсации, восстановления нарушенных функций и выздоровления. Саногенез - это динамический комплекс защитно-приспособительных механизмов физиологического и патологического характера, развивающийся в результате воздействия на организм чрезвычайного раздражителя, функционирующий на протяжении всего патологического процесса (от предболезни до выздоровления) и направленный на восстановление нарушенной саморегуляции организма (С.М.Павленко).

Классификация саногенетических механизмов

1. Первичные (адаптационные, защитные, компенсаторные).

2. Вторичные (защитные, компенсаторные, терминальные).

Первичные (физиологические) механизмы саногенеза существуют в здоровом организме и начинают играть роль саногенетических механизмов при воздействии на организм чрезвычайного раздражителя.

Вторичные саногенетические механизмы возникают в процессе развития патологии, они формируются на основе образовавшихся в организме "поломов".

Саногенез включает в себя следующие механизмы:

- защиты;

- компенсации;

- адаптации (в эволюционном плане).

В саногенетических реакциях по их конкретному содержанию можно выделить:

- барьерные;

- элиминаторные;

- механизм уничтожения (фагоцитоз, детоксикация);

- буферные;

- изоляционные;

- компенсаторные;

- регенерационные;

- адаптационные.

Зважаючи на те, що поняття "саногенез" виконує функцію конкретно- наукової категорії, виражаючи певні гранично загальні відносини для досліджуваних явищ, принципово важливо знати їхні особливості. Коганом О.Г. зі співавторами (1983) запропонована наступна систематизація саногенетичних механізмів:

Якісна характеристика. Саногенетичні механізми, як і патогенетичні, багатоякісні, але сутність їх - у спрямованості на адаптацію до навколишнього середовища на якісно іншому рівні у зв'язку з наявним в організмі патологічним процесом. Пристосування людини розглядається як єдиний біосоціальний процес, що за допомогою різноманітних механізмів забезпечує в різних умовах схоронність цілісності організму, його гомеостазу, зрівноважування в навколишнім середовищі, у тому числі й соціальному, і найбільш ефективну діяльність при максимальному ступені волі у функціональних відправленнях. Цей процес містить у собі, зокрема при патології, різні саногенетичні механізми, серед яких основними, що забезпечують пристосувальний ефект, є реституція, регенерація, компенсація і імунітет.

Реституція - це процес відновлення діяльності оборотно ушкодженої структури. Реституційні механізми різноманітні й при різних патологічних станах можуть виражатися у вигляді:

1. відновлення нейродинамічних взаємин;

2.зменшення активності патологічної детермінанти;

3. усунення гіпоксії, відновлення кровообігу;

4. усунення набряку;

5. декомпресії і ін.

Реституційні механізми обумовлюють в основному завдяки відновленню проникності й збудливості мембран, нормаїізації внутрішньоклітинних окислюватьно-відновлюваїьних процесів і активації ферментативних систем.

Регенерація - це структурно-функціональне відновлення цілісності тканин і органів у результаті їхнього ушкодження або часткової втрати. В основі цього процесу лежить здатність до росту й розмноження специфічних елементів різних тканин. При цьому репаративная регенерація розглядається як інтенсифікація фізіологічної регенерації й видозміна її при дії патогенетичного фактора. Всі тканини з властивого їм типу регенерації діляться на три групи: тканини, яким властива клітинна регенерація, клітинна й внутрішньоклітинна й тільки внутрішньоклітинна. Перебіг регенеративних процесів в організмі перебуває під впливом гуморальної, імунної, а також нервової й функціональної регуляції.

Компенсація являє собою процес, шо поєднує складні й різноманітні реакції функціонального заміщення, відшкодування втрачених або недостатніх функцій. Компенсація функцій при різних ушкодженнях може стати фактором, що закріплює відбудовні механізми, що виникають у зв'язку з реституцією й регенерацією, або основним фактором відшкодування або заміщення втрачених функцій. Теоретичні положення принципів компенсаторних реакцій сформульовані П.К. Анохіним ще в 1955 році. Вони включають принципи сигналізації дефекту, прогресивної мобілізації компенсаторних механізмів, безперервного зворотного аферентування компенсаторних пристосувань, санціонування аферентації, відносної стійкості компенсаторних пристосувань. Виділяють три можливі структури, які забезпечують компенсацію функцій: збережені елементи ушкодженої структури, структури, близькі у функціональному відношенні, додаткові структури й механізми. Для вироблення компенсаторних механізмів перебудова, що відбувається в організмі, здійснюється під дією нервового, гормонального і тканевого факторів.

Імунітет - це спосіб захисту організму від живих тіл і речовин, що несуть ознаки генетично чужорідної інформації. Значення імунних реакцій як саногенетичних механізмів при різних інфекційних і неінфекційних патологічних станах організму досить добре вивчено.

Найтісніший взаємозв'язок і взаємозумовленість розглянутих основних саногенетичних процесів забезпечує певний ступінь відновлення фізіологічних функцій організму й пристосування людини до навколишнього середовища з виконанням їм відповідних соціальних функцій. Саме цим основним саногенетичним процесам повинні бути адресовані реабілітаційні заходи, щоб сприяти їх більш інтенсивному й адекватному розвитку.

2. Кількісна характеристика. Оскільки якісною основою пристосування є адекватність його умовам середовища, де кількісна оцінка повинна відбивати ступінь цієї адекватності. Доцільно виділяти п'ять ступенів виразності саногенетичних механізмів: мінімальну (недостатня адекватність), задовільну, оптимальну, максимальну і надлишкову. Конкретні інтервали показників, що характеризують ступінь виразності різних саногенетичних механізмів, установлюються за допомогою спеціальних методів дослідження (електрофізіологічних, ергометричних, соціологічних і ін.) і виражаються у відповідних одиницях виміру.

3. Просторова характеристика розглядається як різноманіття рівнів саногенетичних реакцій і механізмів, що відповідають многообразию рівнів патогенетичних реакцій і механізмів.

4. Тимчасова характеристика саногенетичних реакцій і механізмів принципово важлива, тому що саме випереджальне в часі відбиття дійсності визначає результат боротьби патогенетичних і саногенетичних механізмів на користь останніх, що становить основу виживаності живих істот і людини, видужання й наступного адекватного пристосування до навколишнього, у тому числі і соціапьного середовища. Тимчасові параметри саногенетичних механізмів можуть бути охарактеризовані в такий спосіб: 1 .тривалість - короткочасні, середньої тривалості, довготривалі; 2. швидкість розвитку - швидкі, повільні; 3. стійкість - нейстойчивые, відносно стійкі й стійкі; 4. фазність або послідовність із чергуванням фаз, характерних для кожного з основних процесів саногенеза; 5. ритмічність або періодичність.

Характеристика взаємозв’язку й взаємозалежності саногенетичних механізмів. Причинно-наслідковий зв'язок патогенезу й саногенезу визначає можливість двох основних варіантів саногенетичних механізмів, наявність яких підтверджена експериментально й клінічно - це саногенетичні механізми, індуковані патогенетичні, і патогенетичні, індуковані надлишковими саногенетичними, що обумовлює їхній перехід у свою діалектичну протилежність (патогенетичні форми компенсації, рубцево-спаєчні процеси й ін.).

За своїм походженням саногенетичні механізми, як і патогенетичні, можна розділити на спадкоємні й придбані в онтогенезі. Стосовно особливостей патогенного впливу, реалізованого через патогенетичні механізми, саногенетичні реакції й механізми можуть бути специфічними й неспецифічними. Безсумнівні також конституціональні, вікові, статеві, сезонні, біоритмічні, клімато-географічні і інші залежності саногснетичних механізмів.

Така детальна характеристика саногенетичних механізмів, що розвиваються при певній нозологічній патології з максимально можливою оцінкою індивідуальних особливостей, і повинна стати основою для розробки адекватної й саногенетично обгрунтованої системи реабілітаційних заходів.

Поряд з порушенням ряду біологічних функцій організму при захворюванні в людини виникає більш-менш стійке порушення й соціальної функції. Цим виправдане виділення соціальних аспектів саногенеза. Саме соціальна детермінованість, обумовлена завданнями життєпроявами людини в суспільстві, визначає якісні особливості біологічних саногенетичних механізмів, завдяки яким у динаміку видужання відбуваються різноманітні функціонально-структурні перебудови організму, що іноді приводять до вкрай своєрідних форм пристосування до навколишнього середовища (писання ногами).

Біосоціальний характер саногенетичних механізмів у людини визначається діалектичною єдністю біологічного і соціального в саногенезі, а отже, проявляється в дуже складній динамічній їхній взаємодії з різноманітним кінцевим результатом - від гармонічного відновлення здоров'я, особистого й соціального статусу до нерозв'язних протиріч між соціальними й особистісними домаганнями й фізичним станом здоров'я (декомпенсація при фізичних і розумових перевантаженнях). Визнавши біосоціальну спрямованість саногенеза людини й зіставивши з поданням про реабілітацію людини як про систему біосоціальних впливів, спрямованих на попередження розвитку патогенетичних процесів і відновлення порушених функцій, у тому числі й соціальних, можна зробити висновок: суть реабілітації - у сприянні саногенетичним механізмам у їх б Асоціальному аспекті. Таке подання дозволяє провести чітку грань між поняттям реабілітація й лікування.