2. Роль і.Котляревського в утворенні нової української літературної мови

2.1. “Енеїда” і.Котляревського – перший твір нової української літератури. Мовні особливості цього твору.

Література попереднього періоду мала багаті традиції. Творчість І.Котляревського також вийшла із цих традицій (фольклор, інтермедії, поезії “мандрівних дяків”, літописи XVIII ст., творчість Г.Сковороди), але він перший зрозумів, що потрібно відмежовуватися від теорії «трьох штилів», від традиційних жанрів, шукати нових методів, думати про новий зміст. Отже І.Котляревський став реформатором, засновником нової течії в українській літературі, спрямувавши її на народнорозмовну основу. Письменник свідомо відмовляється від старих муз:

Я музу кличу не таку:

Веселу, гарну, молодую;

Старих нехай брика Пегас [11, с.162].

У цих рядках зафіксована програма перебудови літератури, розуміння потреб нового часу. Новаторство автора стосувалося зміни форми літературних творів, змісту й їх мовного оформлення. Котляревський відкидає суворі канони античних риторик, модифікованих у літературі І пол. XVIII ст. теорією “трьох штилів”, яка закріпила літературні жанри за трьома типами мовлення (високим, середнім, низьким (подлим), відповідно розподіливши й мовні засоби.

За старою літературною традицією поема, репрезентуючи високий стиль, повинна мати героїко-трагічний або пафосний зміст, високоповажних героїв, мовні засоби, що відповідають її рангу. І.Котляревський порушив усі ці приписи, виклавши поважний сюжет “Енеїди” Вергілія в гумористичному дусі, пристосувавши його для висвітлення обставин українського життя після зруйнування Запорізької Січі.

“Вдача Енея та його товаришів, їхня поведінка, мова, звичаї, одяг, зброя, - зауважує І.Крип’якевич, - усе це запорозьке, козацьке. У постатях олімпійських богів легко розпізнати українських панів-поміщиків із їхньою розгульною вдачею, хибами, химерами й норовами” [8, с. 283].

У Котляревського було кілька причин, щоб вибрати форму травестії. З одного боку, попередня українська літературна традиція; уже в різдвяних та великодніх віршах мандрівних дяків XVIII т.. поважні теми подавалися в гумористичному дусі. З іншого боку, автор, можливо, побоювався, що серйозний твір українською мовою могли б і не сприйняти в суспільстві. “А так, - підкреслює І.Крип’якевич, - українське панство, читаючи “Енеїду”, втішалося, сміялося, забавлялося, а одночасно призвикало до українського слова та до тієї думки, що й українська мова може бути мовою письменства”[8, с. 286].

Ю.Шевельов називає І.Котляревського завершителем традицій XVIII ст., що востаннє підніс їх на видатний рівень. І.Котляревський також і зачинатель, бо саме з його творчістю вперше в друковану літературу і літературну мову входять народність, фольклор, входять міцно, назавжди [19. с.8].

На думку С.Єфремова, творчість Котляревського не тільки відкривала дорогу новій літературі, а й впливала на громадські стосунки в Україні:

по-перше, “Енеїда” показала, що мова, якою гордувало вельможне панство, у руках умілого майстра стає знаряддям краси та глибоких думок;

по-друге, цією мовою Котляревський призивав до праці на загальну користь, підкреслюючи, що найголовнішою чеснотою є любов до рідного краю [6, с. 282]:

Любов к отчизні де героїнь,

Там сила вража не устоїть,

Там грудь сильніша од гармат,

Там жизнь – алтин, а смерть – копійка,

Там лицар – всякий парубійка,

Козак там чортові не брат [11, с. 156].

Де общеє добро в упадку,

Забудь отця, забудь і матку,

Лети повинность ісправлять [11, с. 152].

І.Котляревський є першим українським етнографом. У цьому творі знаходимо описи народного одягу, їжі, ігор, танців, музики, співів, хатньої обстановки, народних звичаїв, обрядів, вечорниць, вірувань, похорон, поминок. Усе це має національний український колорит.

«Енеїда” І.Котляревського стала також першою сходинкою в розбудові нової літературної мови на народній основі. Своєю творчістю Котляревський спростував зневажливе ставлення реакційних кіл суспільства щодо самої можливості творення літератури українською народною мовою.

У творах Котляревського представлена найбільше побутова лексика (тільки “Енеїда” мстить 7 тисяч слів найрізноманітніших семантичних груп [12, с. 149]. Назвемо деякі з них:

Побутова:

а) назви одягу: спідниця, шнурівка, сорочка, юпка, запаска, свита, плащ, жупан. Наприклад:

Приходила і ся сюди

В червоній юпочці баєвій,

В запасці гарній фаналевій,

В стьонжках, в намисті і ковтках [11, с. 42].

б) назви хатніх речей: скринька, цебро, діжка, лавка, стіл. Наприклад:

Цебри сивушки там стояли

І браги повнії діжки;

Всю страву в вагани вливали

І роздавали всім ложки [11, с. 55].

в) назви різних знарядь праці: ковадло, молоток, ціп, серп, шило, плуг, коса. Наприклад:

Йшли битись з косами, з граблями,

Ніхто од бою не цуравсь.

г) назви напоїв і страв: мед, пиво, брага, слив’янка, борщ, каша, корж, книш, галушки.

Тут їли рознії потрави.

***

Свинячу голову до хріну

І локшину на переміну,

Потім з підливою індик;

На закуску куліш і кашу,

Лемішку, зубці, путрю, квашу

І з маком медовий шулик [11, с. 42].

Крім того, поема містить також назви людей за суспільним і родинним станом, військову, абстрактну лексику (назви суспільних явищ, процесів, людських переживань) та іншомовну лексику (зокрема, назви міфологічних персонажів: Венера, Зевс, Еней, Юнона, Паріс та ін.); загальні іменники: персона, фурія, єретик, істерика, квартал.

Настанова автора на гумористичний стиль твору визначає значний прошарок специфічно-розмовної та просторічно-згрубілої лексики. Котляревський уміло користується синонімічними варіантами, які репрезентують багаті можливості народної мови, наприклад, у передачі різних відтінків процесу мовлення дієсловами: говорити, розмовляти, балакати, балагурити, бурчати, базікати, ворчати, мурмотати, харамаркати, булькати, верзти, цвенькати та ін. Такі ж широкі синонімічні ряди добирає автор до дієслів ходити, бігати, бити та ін. Крім дієслівних, уживаються синоніми, що належать до інших частин мови:

“Поганий, мерзький, скверний, бридкий

Нікчемний, ланець, кателик!

Гульвіса, пакосний, пре стидкий,

Негідний, злодій, єретик!...”[11, с.49].

Котляревський в основному використовує прийом нагнітання синонімів у близькому контексті (див. попередній приклад) та інші: “к війні хватались, поспішались…”, “Еней з дороги налигався і пінної так нахлистався, Трохи не виперсь з його дух”. Таке вживання синонімів допомагає виразніше, ефективніше змалювати стан людини, передати напруженість ситуації, надати певної емоційності. Але в деяких випадках (зауважує І.Білодід) лексичне нагромадження близьких варіантів слів чи виразів нагадує намагання показати можливості української народної мови і не підпорядковане меті повноцінного художнього зображення [12, с.152]:

Вона без всякого обману

І щиро без обиняків

Робила грішним добру шану,

Ремнями драла, мов биків;

Кусала, гризла, бичувала,

Кришила, шкварила, щипала,

Топтала, дряпала, пекла,

Порола, корчила, пиляла,

Вертіла, рвала, шпиговала

І кров із тіла їх пила [11, с. 96].

(Характеристика “баби бридкої, криворотої”, яка служила сторожем у Плутона).

Крім побутової лексики, народнорозмовної та просторічної, у поемі зустрічаються діалектизми; дослідники нараховують їх близько 100: базаринка – хабар, опрічний – окремий, пахалок – хлопець; російські слова: скука, облако, волна; церковнослов’янізми: уста, надежда [12, с. 153].

Церковнослов’янізмів (як пише Ю.Шевельов) у Котляревського значно менше, ніж у Сковороди, але принципи відбору однакові, частіше метричні:

Тобі латинці вороги;

Я твій товариш щирий

Латинці і мені враги [11, с.137].

Джерелами церковнослов’янізмів, на думку цього ж дослідника, були церковна та канцелярська мова, деякі були засвоєні живою мовою певних місцевостей, отже, це діалектизми: врем’я, совіт, враг як диявол. Ще інші були результатом впливу російського класицизму. Таким чином, робить висновок Ю.Шевельов, церковнослов’янізми в “Енеїді” не виконували спеціальної стилістичної функції, вживання їх – це данина старовині, вони не були потрібними Котляревському і він вводив їх всупереч прогресивним тенденціям мовностилістичної системи своєї травестованої поеми [19, с. 41-42].

І.Котляревський був також знавцем української народної фразеології. Мовознавці називають до 70-ти тематичних гнізд фразеологізмів у вузькому розумінні і безліч приказок та прислів’їв [12, с. 154]. Наведемо кілька прикладів:

Коли чого в руках не маєш,

То не хвалися, що твоє;

Що буде, ти того не занаєш,

Утратиш, може, і своє.

Не розглядівши, кажуть, броду,

Не лізь прожогом перший в воду,

Бо щоб не насмішив людей.

І перше в волок подивися,

Тоді і рибою хвалися,

Бо будеш йолоп, дуралей [11, с. 109].

Чи:

Біда не по дерев’ях ходить,

І хто ж її не скуштував?

Біда біду, говорять, родить,

Біда для нас – судьби устав [11, с. 134]!

Як бачимо, тут також використовується принцип нагнітання, нагромадження зворотів. Це дає можливість автору за допомогою фразеологічних виразів висловити сентенції, дати оцінку становищ і ситуацій, схарактеризувати зовнішні чи внутрішні якості людини; влучні народні вирази часто є складовою частиною порівнянь, напр.: “Злякався, побілів, як сніг”, “Бурхнуло з неба, мов із бочки”, “Слова так сипав, як горох”.

І.Котляревський вдався також до спеціальних прийомів мовного гумору. Одним із них є змішування різностильових елементів народної мови: знижені чи нейтральні слова розмовно-побутової мови з поетичними фольклорними виразами(“поставить рогом ясні очі”). В інших ситуаціях знаходимо поєднання різностильових елементів народної мови з книжними словами чи виразами:

Так Турн, Палланта підпустивши,

Зо всіх сил келепом мазнув;

За русі кудрі ухвалтивши,

Безчувственна з коня стягнув…

Як травка, скошеная в полі,

Ув’яв Паллант, судеб по волі,

Сердега в світі не наживсь [11, с. 180].

П.Плющ зауважує, що за джерело зниженої і вульгарної мови в “Енеїді” завжди править буденна розмовно-побутова селянська мова. Негумористичні ж елементи запозичуються, як правило, з фольклорно-пісенної і книжної мови різного походження [15, с.265].

Ілюстрацією до цього висновку можуть бути рядки з поеми, де використано прийом, характерний для народної творчості – нанизування заперечливих порівнянь:

Не хмара сонце заступила,

Не вихор порохом вертить,

Не галич чорна поле вкрила,

Не буйний вітер се шумить:

Се військо йде всіма шляхами [11, с. 131-132].

Типовою для народної творчості є метафора, у якій битва зіставляється з сільськогосподарськими роботами: оранкою, сівбою, збиранням врожаю і молотьбою. У наступних рядках використаний фрагмент такої метафори (збирання врожаю, молотьба):

Рутульці з криком в город пруться,

Як од серпа колосся жнуться.

Як над пашней хурчать ціпи,

Так ісполинськії дрючини

Мочили голови і спини,

І всіх молотять, мов снопи [11, с.166].

Названі нами художні засоби зустрічаються і в “Слові о полку Ігореві”. Порівняймо:

Не буря соколы занесе

черезъ поля широкая –

галици стады бежать

къ Дону великому [17, с. 28].

На Немиге снопы стелют головами,

молотят цепами булатными

На току жизнь кладут,

веют душу от тела [17, с. 73].

У підручнику П.Плюща розглядаються також такі стилістичні прийоми створення гумору, як “очуднювання мови за допомогою деформації слів та макаронізми” [15, с. 266-269].

Більш детальний опис лексико-фразеологічних особливостей поеми І.Котляревського “Енеїда” можна знайти в “Курсі історії української літературної мови” за ред.. І.Білодіда, в праці Ю.Шевельова [12, с. 149-156] та [19].

З погляду Ю.Шевельова, макаронізми в поемі – це не просто засіб легкої і веселої словесної гри, а це сатира на схоластичну освіту, яка цуралася живої народної мови і штучно насаджувала вже непотрібну в другій половині XVII і в XVIII ст. мертву латину, глушачи паростки живої української мови [19, с.18-19].

Отже, за допомогою названих стилістичних прийомів автор поеми захищає народну мову й підносить її на літературний рівень.

Необхідно звернути увагу також на фонетичні та морфологічні риси живої народної мови, відбиті в тексті поеми. Їх аналіз та приклади подаємо за працею І.Білодіда [12, с. 156-162].

У тексті „Енеїди” виявляється непослідовність чергування о з і: лексеми радість, піднялись, вітрів виступають поряд з словоформами поднялись, вітров, боль, хитрость, бой. Форма од переважає над від (прийменник і префікс): од бою, од дому, одчинилась, одганяє, одпустити, але є й від вражди, від супостатів, відпустити.

Із морфологічних рис характерною ознакою є використання нестягнених форм прикметників і займенників жіночого та середнього роду у наз.-знах. відм. одн. та наз. відм. мн.: злая, якая, золотую, добрую, такую, молодеє, всеє.

І.Білодід підкреслює, що названі форми у „Енеїді” Котляревського ще не виконують певної стилістичної функції і вживаються в поемі відповідно до вимог розміру і ритму вірша: „як вийшла бабище старая, крива, горбатая, сухая, Запліснявіла, вся в шрамах; Сіда, ряба, беззуба, коса…”

У закінченні род. відм. одн. іменників чол. роду закінчення –а переважає над закінченням – у: „світа одцуралась”, „хіба йому нема закона…”, „З двора проводила в поход…”.

Іменник чол. род. ІІ відміни з суфіксом –ин у формі наз. відм. мн. Мають закінчення –е: миряне, люде, прочане, міщане.

Форми особового займенника 3-ї особи можуть уживатися без епентетичного н у прийменникових конструкціях: „Бісом на його дививсь”, „Трохи не виперсь з його дух”, „Просить у їх собі пораду…”, але зустрічаються й форми з н: „І сам пішов на двір до них”, „Було у них за регулярство”.

Названі особливості є відхиленнями від норм сучасної української мови. Це означає, що в розмовній мові ще не виробилася перевага однієї форми над іншою; процес закріплення літературних норм був тривалим, твори Котляревського його тільки започаткували.