Ярість.
Почуття ображеного.
Презирство.
Обурення.
Неприязнь.
Заздрість.
Ненависть.
Злість.
Ревність.
Невпевненість.
Недовіра.
Сором.
Незадоволеність собою.
Нетерпимість.
Огидність.
Незадоволення.Горе.
Туга.
Печаль.
Скука.
Відчай.
Образа.
Тревога.
Боягузтво.
Переляк.
Страх.
Жах.
Жалість.
Співчуття.
Розчарування.
Досада.
Гнів.
Можна виділити іще такі психічні стани людини, коли вона, перебуваючи в ясній свідомості, не відчуває ні приємних, ні неприємних почуттів – це чуттєво-нейтральний стан, в цих станах людина переживає своє відношення до світу і самого себе, але ці переживання не мають ні приємної ні неприємної забарвленості.
Байдужість.
Допитливість.
Здивованість.
Подив.
Перечисленні почуття не вичерпують всього багатства емоційних станів людини. Кількість їх дуже велика. Почуття є стенічні (ті, що бадьорять), які підносять життєдіяльність, посилюють силу та енергію людини. Астенічні (ті, що гнітять),які знижують життєдіяльність, зменшують силу та енергію людини. Індивідуальні відмінності тут виражені яскраво.
Емоції і почуття, якими б різноманітними вони не були, невіддільні від особистості. С.Л. Рубін штейн вважав, що в емоційних проявах особистості можна виділити три сфери: її органічне життя, її інтереси матеріального і духовного порядку і моральні потреби.
Емоції людини перш за все пов’язані з її потребами. Вони відображають стан, процес і результат задоволення потреб. По емоціям можна визначити те, що в даний час хвилює людину, про те, які потреби й інтереси є для неї актуальними.
Люди як особистості в емоційному плані відрізняються по таким параметрам: емоційній збудливості, тривалості й стійкості виникаючих у них емоційних переживань, домінуванням позитивних (стенічних) або негативних (астенічних) емоцій. Але найбільше всього емоційна сфера розвитку особистості різниться по силі й глибині почуттів, а також по їх змісту і предметній віднесеності.
Тема: Воля
План.
Поняття про волю.
Довільні дії і їхні особливості.
Аналіз складної вольової діяльності.
Головні якості волі.
Слабка воля, причини і шляхи подолання.
На сучасному етапі розвитку психологічної науки спостерігається підвищена увага до вивчення проблем волі, зокрема, вольової регуляції. У 18-19 ст., ця проблема була однією із центральних у психологічних дослідженнях. На початку 20 ст. У зв’язку дослідження волі на жаль відійшло на другий план. Ця проблема виявилась надзвичайно важкою із тих, які необхідно було вирішувати на новій методологічній основі. Але повністю ігнорувати та помічати її було неможливо, так як воля має насамперед самоцінне значення в житті людини, що виявляється в екстремальних ситуаціях. По-перше, воля забезпечує виконання дій, позбавлених прагнення до мети, тобто дій за відсутності актуальної потреби, по-друге, воля необхідна в ситуації вибору дій, коли людина шукає і не знаходить достатніх підстав для виконання дії. По-третє, завдяки волі, докладаючи вольові зусилля, д\людина регулює свою діяльність. Отже, дякуючи волі індивід може за власною ініціативою, виходячи із усвідомленої необхідності, виконувати дії у спланованому напрямі, а також відповідно організовувати свою психічну діяльність. Зусиллями волі можна стримувати зовнішній прояв емоцій.
Проте поняттям “воля” практично не користується ні біхевіоризм, ні психоаналіз, ні когнітивна психологія. ЇЇ зміст стали описувати поняттями психології, такими, як мотивація, прийняття рішення, саморегуляція, самоконтроль, цілеспрямованість і т.д. Із позицій системно-діяльнісного підходу воля є складником регулятивної функції психіки і знаходить відповідне обґрунтування в процесі аналізу теоретичного й емпіричного матеріалу психології.
Поняття волі в систему категорій науки про душу ввів Аристотель, щоб пояснити, яким чином поведінка людини реалізується відповідно із свідомістю, яка сама по собі не має спонукальної сили.
Воля має місце при небажанні виконувати дію, необхідність якої усвідомлюється. Тому вона завжди пов’язана з докладанням зусиль, прийняттям рішень і їх реалізацією. Воля пропонує також боротьбу мотивів.
Отже, воля – це свідоме регулювання людиною своєї поведінки і діяльності, вираженого в умінні переборювати внутрішні і зовнішні труднощі при здійсненні цілеспрямованих дій і вчинків.
Воля пов’язана з такими сторонами психіки людини як: потреби, інтереси, світогляд, ідеал, переконання, мислительними процесами, почуттями. Та з сильною волею частіше всього є люди з високими ідеалами, з глибокими інтересами і переконаннями. Також цілеспрямоване сприймання вимагає від людини необхідної вольової напруги, така ж напруга потрібна при довільному запам’ятовуванні, довільній увазі, творчій уяві, мисленні. Почуття можуть впливати на волю двояко: в одних випадках стимулюють її, в інших послаблюють. Частіше всього стимулюють волю позитивні почуття. В хорошому, веселому настрої людина працює енергійно, проявляючи значну вольову активність, і навпаки. Але, людина з сильною волею здатна подавити емоції, які заважають працювати і взяти себе в руки. Вольова людина господар свого настрою. Таким чином, воля пов’язана із свідомістю людини, це діяльна сторона розуму і морального почуття.
Шкільна практика показує, що найкращих успіхів у різних видах діяльності досягають учні із сильно розвинутою волею.
Найчастіше в основі волі лежить досягнення мети, пов’язане з подоланням труднощів та перепон. Ці труднощі бувають двох видів – зовнішні і внутрішні. До першого виду належать об’єктивні утруднення та перепони, зовнішні завади, протидії інших людей. Другий вид – це стійке небажання людини робити те, що потрібно, наявність суперечливих спонукань, пасивність людини, небажаний настрій, звичка діяти не обдумано, лінощі, почуття страху і так далі.
Перепони і труднощі розрізняють також за силою і значущістю.
Воля людини виражається в тому, наскільки вона здатна долати перепони на шляху до своєї мети. Воля весь час проявляється в повсякденному житті людини, а також складних і відповідальних ситуаціях. Подолання утруднень пов’язане з вольовим зусиллям – особливим станом психічного напруження, що мобілізує фізичні, інтелектуальні, та моральні сили людини.
Одним із найбільш характерних проявів волі виступає поведінка людини в умовах ризику – це характеристика діяльності при невизначеності для суб’єкта її кінця і наявності.
Головні функції волі:
вибір мотивів і цілей;
Регуляція спонукань до дій при недостатній їх мотивації;
Мобілізація фізичних і психічних можливостей при доланні перешкод у досягненні поставлених цілей;
Довільно регулювати дії і психічні процеси, підкорюючи їх своїм свідомим рішенням.
Нерідко зусилля волі спрямовуються людиною на те, щоб перебороти саму себе. Це особливо характерно для людей імпульсивних, неврівноважених і емоційно збудливих, коли їм доводиться діяти наперекір власним природним і характерологічним даним. Жодна більш чи менш складна життєва проблема людини не вирішується без участі волі. Людина в першу чергу відрізняється від всіх інших живих істот, що у неї, крім свідомості й інтелекту, є ще і воля. Хоча тварини і долають перешкоди і виявляють реакцію (“рефлекс свободи”) на обмеження поведінки, але ця поведінка не є вольовою. Для виникнення вольової регуляції необхідні певні умови – наявність перешкод і труднощів. Воло тоді й проявляється, коли з’являються труднощі на шляху до досягнення мети. Виділяють зовнішні і внутрішні перешкоди. Зовнішні – це час, простір, протидія людей, фізичні властивості речей; перешкоди внутрішні – відношення і установки, стан здоров’я, втома.
Теорії волі.
На сучасному етапі психологічні дослідження волі у різних наукових школах і напрямках є неоднозначними: у біхевіоризмі вивчаються відповідні форми поведінки; в психології мотивації в центрі уваги знаходяться внутрішньоособистісні конфлікти і способи їх подолання; в психології особистості основна увага сконцентрована на виділенні і вивченні відповідних вольових якостей особистості. Дослідженням волі займається також психологія саморегуляції людської поведінки. Але не дивлячись на це, дослідження волі за рахунок застосування нових понять, теорій і методів розширились і поглибились.
2. Вольова регуляція поведінки і дії – це довільна регуляція активності людини. Вона формується і розвивається під дією контролю за її поведінкою з боку суспільства, а потім – самоконтролю особистості. Така можливість з’являється протягом історіогенезу та онтогенезу – коли людина оволодіває своїми діями: усвідомлює їх значення, планує і довільно скеровує їх виконання. Шлях до цього пролягає через довільні дії, які, на відміну від мимовільних, регулюються свідомістю. Проте лише вольові дії свідчать про волю як психічне явище. Вони ускладнюються в міру психічного розвитку в зв’язку з переходом від нижчих до вищих рівнів життя. На вищому рівні життя вольовою дією є вчинок.
Довільна регуляція поведінки змушує індивіда вчиняти всупереч біологічним потребам, жертвувати собою заради інших і підпорядковувати свою активність соціальному смислу. Витоки волі можна вбачати у довільних рухах, які з’являються у перші роки життя дитини і функціонують у процесі її діяльності. Довільні дії в процесі розвитку призводять до формування довільної регуляції пізнавальної діяльності та появи довільних пізнавальних процесів: довільної уваги, спостереження, довільного запам’ятовування і відтворення, словесно-логічного мислення. У межах такого розвитку створюється можливість довільного впливу на власну мотивацію. А це вже умова переходу до вольової регуляції діяльності. Довільна дія стає вольовою тоді, коли вона не має достатньої спонуки до виконання або коли вона отримує таку спонуку від довільно побудованого процесу мотивації. Як наслідок така небажана дія отримує додатковий особистісний смисл і служить засобом досягнення нової мети. Навмисна зміна смислу дії, що призводить до зміни спонукань, може досягатися: 1) переоцінкою значущості мотиву; 2) залученням додаткових мотивів; 3) передбаченням і переживанням наслідків дій; 4) актуалізація мотивів засобом уявної ситуації. При цьому регуляція стає найвищим рівнем освоєння людиною власної психіки. Перехід до неї досить довгий і включає в себе етап довільної регуляції дитиною своєї діяльності. Довільна регуляція безпосередньо стосується соціальних норм, від яких вона отримує соціальний смисл, а також передбачає боротьбу мотивів в умовах конфлікту суперечливих спонук.
Вольова регуляція виникає лише тоді, коли індивід здатний довільно створювати опору для своїх дій і використовувати її як смислоутворюючий мотив. Це має бути ідеальна – уявлювана чи згадувана – ситуація, яка підпорядковується нормам його власного життя і створюється за допомогою пізнавальних процесів, насамперед уяви та мислення. Загалом вольова регуляція є вищим рівнем регуляції діяльності поведінки людини.
Вольова регуляція – це не лише здійснення небажаної дії, а й утримання від бажаної в умовах дії. Так буває, коли дія має негативний особистісний смисл, що й позбавляє її спонуки, тоді воля виконує гальмівну функцію.
Вольові дії, формуючись, стабілізуючись та закріплюючись, набувають вигляду вольових властивостей особистості стають рисами її характеру (наполегливість, цілеспрямованість, рішучість, витримка). Проте особистість може здійснити вольову дію й за відсутності вольових властивостей. Адже відомо, що, наприклад, жертвують собою заради інших не лише добрі люди. Це вже вчинок, яким особистість проявляє своє ставлення до світу, і який не випливає безпосередньо з характеру. Адже, як і вольова дія, вчинок не має під собою актуальної потреби й здійснюється в ситуації вибору між можливими варіантами поведінки. Тому витоки вчинку слід шукати у довільній зміні індивідом своєї мотивації. Таким вчинком особистість відкриває собі новий вимір життя й несе відповідальність за цей вибір. Чим вільніша особистість у виборі своїх вчинків, тим вона відповідальніша за цей вибір перед іншими людьми та перед собою.
Вольові дії людини забезпечуються фізіологічними механізмами, що мають ієрархічну будову. Ще І.М. Сєченов вважав за можливе пояснити природу волі відкритими ним процесами центрального гальмування, яке, розповсюджуючись до рівня рухових центрів, затримує виконання рефлексу. Щоправда, Х. Дельгадо не бачить якихось специфічних фізіологічних механізмів волі і робить висновок щодо однакового характеру довільної і спричиненої електричними подразником поведінки.
Вольові дії включають в себе нижчі рухові центри; центри розташовані в руховій зоні кори та центри лівої півкулі, що відповідають за найскладніші форми людської діяльності. Саме тому ушкодження рухових центрів позначається на довільних рухах індивіда, а ушкодження відповідних центрів лівої півкулі призводить до порушення власне вольової дії.