Тема 7. Політичні режими. Демократія в політичному житті суспільства.

План лекції:

1. Сутність політичного режиму та його типи.

2. Характеристика тоталітарного, авторитарного, демократичного режиму.

3. Еволюція політичного режиму в сучасній Україні.

4. Поняття демократія. Сучасні концепції демократії.

5. Становлення і розвиток демократії в сучасній Україні.

У політичній системі диктаторського типу розподіл властей відсутній, тому головним критерієм класифікації політичного режиму необхідно затвердити форми організації та функціонування унітарної ієрархічної влади. За цим критерієм у сучасних диктаторських політичних системах розрізняють авторитарні і тоталітарні режими. Всередині цих режимів існують свої особливості і нюанси. Так, у рамках авторитаризму розрізняють традиційно-монархічний, громадянський, військово-політичний, авторитаризм модернізації; у рамках тоталітаризму — більшовицький, фашистський, нацистський режими.

Треба сказати, що і при авторитаризмі, і при тоталітаризмі немає чистих, класичних режимів, які повністю відповідали б усім критеріям, а існують режими змішані, які поєднують у собі елементи різних політичних систем.

Звернемось до типології політичних режимів. Треба зауважити, що «класифікація» і «типологія» — поняття різні. «Класифікація» ґрунтується на виділенні деякої загальної ознаки в сукупності різних явищ політичної дійсності, завдяки чому досягається певна упорядкованість. «Типологія» ж повинна відбивати узагальнений образ, явище, сукупність. При цьому утворюється особлива абстракція — тип, який дає змогу відображувати сукупність у «чистому» вигляді, без другорядних якостей. Класифікація ідеальних, «чистих» типів визначається терміном «типологія».

Сучасна політична наука найчастіше застосовує типологію, за якою політичні режими поділяються на демократичні та антидемократичні. У свою чергу, антидемократичні режими поділяються на тоталітарні та авторитарні.

Розглянемо коротко характерні особливості цих режимів. Почнемо з тоталітарного режиму. Термін «тоталітаризм», що означає «весь, цілий, повний». На практиці тоталітарний режим встановився в деяких країнах у першій половині XX ст. Тоталітаризм означає повний (тотальний) контроль та жорстку регламентацію з боку держави усіх сфер життєдіяльності суспільства та кожної людини засобами збройного насильства. Політична влада поглинає і все суспільство, і окрему людину. При цьому влада формується однією людиною, або вузькою групою осіб з правлячої еліти. Здійснення політичного панування можливе лише в тому випадку, коли влада спирається на розвинуту каральну систему, політичний терор, тотальне ідеологічне оброблення суспільної думки. Тоталітарні режими найчастіше виникають у надзвичайних умовах: зростаючої нестабільності, глибокої економічної і політичної кризи в суспільстві, необхідності швидкого вирішення стратегічних завдань. Його встановлення розглядається як спосіб подолання зазначених проблем та досягнення визначених цілей.

Найчастіше виділяють такі ознаки тоталітаризму: 1) надцентралізація структур влади, яка має пірамідальну форму, на вершині якої — лідер-вождь або группа. Володарююча група не несе відповідальності за свої дії ні перед яким виборним органом, концентрує в своїх руках усю повноту влади — законодавчу, виконавчу і судову; 2) монопольна ідеологія, яка обґрунтовує право режиму на позаконтрольне панування. Значення ідеології в тоталітарних режимах визначається необхідністю підкорити все населення реалізації єдиної мети; 3) масова, монопольно володарююча партія, яка формує політичні цілі, визначає засоби їх реалізації, здійснює підбір і розстановку кадрів; 4) розгалуджена каральна система; 5) відсутність громадянських прав і свобод та громадянського суспільства; 6) висока ступінь мілітаризації в усіх сферах суспільного життя.

Розрізняють три форми тоталітарного режиму: італійський фашизм, німецький націонал-соціалізм і радянський комунізм. Усі вони мають особисті відзнаки.

Іншим політичним режимом є авторитаризм. Цей політичний режим займає проміжне місце між тоталітаризмом та демократією. Але це не розкриває суттєвих ознак для всього режиму в цілому. При визначені авторитаризму суттєвою ознакою є відносини влади і суспільства. Ці відносини будуються, швидше за все, не на переконанні, а на примусі. Авторитаризм (від лат. — цілковита влада, вплив, наказ) — це державно-політичний режим, стиль суспільного життя, який характеризується значним зосередженням влади в руках однієї особи чи обмеженої групи осіб, звуженням політичних прав і свобод громадян та суспільно-політичних організацій, чіткою регламентацією їхньої активності, різким скороченням прерогатив та повноважень демократичних інституцій.

Авторитарний режим ґрунтується на беззаперечному підпорядкуванні владі, яка прагне будь-якими засобами затвердити й зберегти свій авторитет. І хоч авторитаризм дещо лібералізує суспільне життя, дозволяє обмежений і контрольований плюралізм у політичному мисленні і діях, наявність опозиції, все ж таки чітко розробленої державної ідеології немає. При авторитаризмі керівництво різними сферами суспільного життя не таке всебічне, як при тоталітаризмі, немає тотального контролю над соціальною та економічною інфраструктурою громадянського суспільства, за виробництвом, профспілками, навчальними закладами та засобами масової інформації.

Разом з тим режим не дозволяє реальної політичної конкуренції за владу, фактичної участі населення в прийнятті рішень з важливих питань життя суспільства.

У реальному політичному житті є багато різновидів авторитарного режиму, такі як, наприклад, військові режими (режим Піночета в Чилі), громадянські диктатури (режими в країнах арабського Сходу), теократичні режими (режим аятоли Хомейні в Ірані) тощо.

Третім типом політичних режимів є демократичний. Ідея демократії народилася в античних полісах як уява про народовладдя, про участь кожного громадянина в політичному, суспільному житті і діяльності, про принципову можливість (і надання цій можливості правового характеру) участі всіх громадян держави в управлінні нею. Сучасні підходи до сутності демократії досить різноманітні, їх можна згрупувати в два основні напрями. Одні автори вважають, що демократія — це не метод організації особливої політичної сфери життя, а спосіб функціонування й розвитку всього суспільства як цілого. Інші вчені розглядають демократію як технологію формування та здійснення влади. Найповніше втілення такі погляди дістали в теоріях елітарної демократії. На думку американського політолога Р. Макайвера, «демократія не може бути правлінням більшості чи правлінням мас. Це насамперед спосіб визначення: хто правитиме і — в загальному плані — з якими цілями». Класична в цьому плані характеристика демократії, запропонована І. Шумпетером: «Індивіди добиваються влади для прийняття рішень засобами конкурентної боротьби за голоси народу», отже, «демократія є правлінням політиків».

Можна стверджувати, що ідеальних демократичних режимів немає. Вони досить різноманітні. Однак є такі спільні ознаки, притаманні всім демократіям:

— вільні вибори правителів, які передбачають щонайменше три умови:

а) свободу висування кандидатур;

б) свободу виборчого права, тобто загальне й рівне виборче право за принципом

«одна людина — один голос»;

в) свободу голосування (воно має бути таємним), рівність усіх в інформації та

можливості вести пропаганду під час виборчої кампанії;

— наявність представницьких органів, які формуються на основі загальних виборів;

— виконавча влада походить від народу (президентська республіка) чи представницького органу (парламентська республіка);

— побудова держави за принципом поділу влад на законодавчу, виконавчу й судову;

— легальна діяльність не тільки урядових, а й опозиційних партій (багатопартійність);

— визнання і здійснення на практиці принципів конституційності й законності. І влада, і громадяни повинні поважати конституцію, що зобов'язує партії доводити свою прихильність до згоди, а саму владу — підкорятися юрисдикції незалежного органу конституційного контролю;

— визнання рівноправності громадян, проголошення і здійснення на практиці демократичних прав і свобод;

— розвинуті сектори економіки, вільні від прямого державного втручання;

— розвинуте громадянське суспільство: державна влада і громадянське суспільство виступають як рівноправні партнери, які на пріоритетних засадах беруть участь у вирішенні тих чи інших суспільних проблем; і держава, й громадянське суспільство є суб'єктами суспільної життєдіяльності.