5.Ушкодження та захворювання серця і магістральних судин
Хірургія захворювань серця є новим, одним з найскладніших розділів торакальної хірургії.
У розвитку серцевої хірургії велика заслуга належить хірургам О.М.Бакулєву, П.А.Купріянову, В.В.Петровському, О.О.Вишневському і багатьом іншим. Нині в багатьох хірургічних клініках успішно лікують хірургічним шляхом хворих з набутими і природженими пороками серця, хірурги в районних лікарнях здійснюють операції при пораненні серця.
Поранення серця. Поранення серця в зв'язку а швидко наростаючою крововтратою і порушенням серцевої діяльності належать до дуже тяжких ушкоджень. В мирний час переважають ножові поранення: в 12 % випадків ушкоджуються передсердя, у 88 %— шлуночки серця.
Після поранення серця виникає кровотеча в навколосерцеву сумку з утворенням гемоперикарда. Настає тампонада серця.
При комбінованих ушкодженнях серця і легень кров надходить з порожнини перикарда в плевральну порожнину, в результаті чого виникають швидке знекровлювання організму потерпілого і розвиток масивного гемотораксу.
Стан хворих тяжкий, шкіра бліда, вкрита холодним потом. Хворі відчувають страх, скаржаться на біль у ділянці серця, запаморочення, задишку. Видимі слизові оболонки ціанотичні. Пульс частий —до 120—140 за 1 хв,. слабкого наповнення і напруження, нерідко нитковид-ний. Артеріальний тиск внаслідок тампонади серця знижений. При перкусії відмічається збільшення границь серця, при вислухуванні серцеві тони різко приглушені. При рентгеноскопії визначається розширення серцевої тіні і млява пульсація серця.
Лікування. Термінова операція під наркозом. Рану серця зашивають вузловими шовковими швами. Під час операції і в післяопераційному перірді застосовують переливання крові, введення серцевих засобів, інгаляцію кисню.
Набуті вади серця. Найчастіше застосовують хірургічне лікування мітрального стенозу. Стеноз мітрального клапана розвивається на грунті ревматизму. Операція показана у хворих з вираженою клінічною картиною захворювання. Операцію не роблять у початковій і в кінцевій стадіях захворювання в зв'язку з тяжкими дистро-фічнкми змінами внутрішніх органів і декомпенсацією серцево-судинної діяльності, а також при наявності септичного ендокардиту.
Лікування мітрального стенозу полягає в розширенні мітрального клапана (комісуротомія). Комісуротомію здійснюють також при стенозі тристулкового й аортального клапанів, у тому числі Із застосуванням штучних клапанів.
Перикардит. Розрізняють гострий ексудативний І злипливий перикардит.
Гострий перикардит виникає як ускладнення ревматизму, туберкульозу, інфекційних захворювань. У зв'язку з утворенням випоту в порожнині перикарда і здавлен-ням серця розвиваються порушення серцевої діяльності, задишка і ціаноз. Хворі скаржаться на біль в ділянці серця, підвищується температура тіла, особливо при нагноєнні 1 розвитку гнійного перикардиту.
При фізичних методах дослідження виявляються різке розширення границь і глухість тонів серця, збільшення печінки. При рентгенологічному дослідженні визначається збільшення розмірів серцевої тіні, пульсація серця різко ослаблена.
Лікування. При наявності симптомів здавлення серця роблять пункцію порожнини перикарда товстою голкою. Після евакуації випоту вводять антибіотики. Застосовують серцеві засоби і лікування основного захворювання.
Злипливий перикардит найчастіше буває ревматичної або туберкульозної природи.
У зв'язку з облітерацією порожнини перикарда відбувається рубцеве переродження його, нерідко звапнен-ня. Розвивається "панцирне серце". Внаслідок порушення серцевої діяльності утворюються асцит, набряки, збільшується печінка. Пульс частий, слабкий, артеріальний тиск знижується. Діагноз встановлюється на підставі рентгенологічного дослідження, під час якого визначають зміни в перикарді (стовщення, відкладення "вапна) і ослаблення або відсутність пульсації серцевого контуру.
Лікування злипливого перикардиту хірургічне. Роблять операцію перикардектомію — видалення перикарда.
Аневризма аорти. Аневризма аорти виникає на грунті сифілісу, атеросклерозу. Уражаються різні відділи аорти, утворюються аневризми у вигляді мішкоподібних, веретеноподібних розширень. Найбільш небезпечними е аневризми дуги і висхідного відділу аорти у -зв'язку з можливістю розриву і смертельною кровотечею. Аневризми черевного відділу аорти нерідко ускладнюються тромбоемболіями клубових і мезентеріальних судин.
Лікування аневризми полягає в резекції при обмеженому ураженні і заміщенні протезами із синтетичної (лавсанової, тефлонової та ін.) тканини. При великій аневризмі, коли неможливо виконати резекцію, стінку аневризми зміцнюють синтетичними тканинами.
6.ЗАПАЛЬНІ ЗАХВОРЮВАННЯ ДІЛЯНКИ ГРУДІ
Запалення плеври (плеврит)
Серозний плеврит виникає як ускладнення запалення легень, травми, сепсису, запальних процесів верхнього відділу черевної порожнини.
Серозний плеврит часто має туберкульозну етіологію. Захворювання починається раптово і супроводиться підвищенням температури тіла, загальною слабістю, задишкою, пітливістю. Хворий скаржиться на сухий кашель, колючий біль у грудній клітці відповідно до локалізації плевриту. При перкусії в ділянці плевриту визначається глухий звук, при аускультації дихання не проводиться. Рентгенологічне дослідження встановлює наявність рідини в плевральній порожнині.
Лікування серозного плевриту консервативне. Залежно від етіології плевриту застосовують протиревматичне або протитуберкульозне лікування, антибіотики, сульфаніламідні препарати і загальнозміцнювальні заходи.
Гнійний плеврит розвивається як ускладнення нагнійних процесів і запалення легень, при інфікуванні серозного плевриту, при ангіні, грипі, інфекційних захворюваннях і сепсисі (метастатичний гнійний плеврит).
Мікроорганізми проникають у плевру лімфогенним-і гематогенним шляхами, при прориві абсцесу легені в порожнину плеври.
Розрізняють розлитий (дифузний) і обмежений (Осумкований) гнійний плеврит.
Патологоанатомічні зміни при гострій'емпіємі характеризуються розвитком гострогнійного запалення плеври з утворенням гнійного ексудату і фібринозних нашарувань (шварт). При тривалому перебігу може статися прорив емпієми назовні через грудну стінку, утворюються гнійні запливи і метастази.
Гнійний плеврит починається гостро, різким підвищенням температури тіла й ознобом. Хворі скаржаться на біль у грудях, сухий кашель і загальну слабість, їх стан різко гіршає, з'являються задишка і ціаноз губ, характерною є висока температура тіла (39—40 °С), із зниженням уранці до субфебрильної.
При фізичних методах дослідження в ділянці емпієми відмічається приглушення, при вислухуванні — ослаблене дихання. У крові — високий лейкоцитоз із зрушенням лейкоцитарної формули вліво, нерідко спостерігається токсична зернистість лейкоцитів.
При рентгенологічному дослідженні виявляють рідину в плевральній порожнині. Діагноз гнійного плевриту підтверджується з допомогою діагностичної пункції.
Лікування. Гнійний плеврит лікують оперативним шляхом. Проводять торакотомію і дренування плевральної порожнини (мал. 115). Установлюють підводний дренаж або з'єднують його з триампульною системою для активної аспірації гною. Плевральна порожнина швидко звільняється від гною, і легеня розправляється.
При обмежених емпіємах лікують пункціями. Після евакуації гною в плевральну порожнину вводять антибіотики.
Хворим призначають загальнозміцнювальне лікування, серцеві засоби, переливання крові, інгаляцію кисню. Антибіотики використовують залежно від чутливості до них бактеріальної форми, їжа хворих має бути висококалорійною і повинна містити достатню кількість вітамінів.
Хронічна емпієма розвивається в результаті несвоєчасного розпізнавання і пізнього та неправильного ліку-бання гострого гнійного плевриту. Якщо легеня, не досить активно розправляється, виникає стовщення плевральних листків, що перешкоджають облітерації плевральної порожнини 1 розправленню легені.
При хірургічній емпіємі внаслідок гнійної інтоксикації настають тяжкі аміни в організмі: амілоїдоз внутрішніх органів, пневмосклероз, метастатичний абсцес, сепсис та ін.
Лікування хронічної емпієми оперативне. Роблять торакопластику, яка полягає в резекції ребер над порожниною емпієми. Іноді торакопластику поєднують з м'язовою пластикою порожнини емпієми, плевректоміею і декортикацією легені (видалення вісцеральної плеври).
Абсцес і гангрена легень
Абсцес легені. Абсцес і гангрена легень належать до нагнійних процесів. Розрізняють гнійний абсцес — гострий і хронічний, поодинокий і множинний, гангренозний абсцес і поширену гангрену легені.
Частіше уражаються особи чоловічої статі (70— 80 %); вік хворих різний, але здебільшого захворювання спостерігається в 20—40 років.
Нагнійний процес у легені найчастіше розвивається Після пневмонії як ускладнення, бронхоектазій, хронічного бронхіту і пневмосклерозу. Рідше нагноєння виникав після закупорки просвіту бронха стороннім предметом, аспіраційними масами, слизом, пухлиною (бронхогенний рак, аденома бронха та ін.), після поранень і травм легені, а також внаслідок тромбозу легеневих судин.
Особливо часто абсцес легені розвивається після різних операцій у порожнині рота під загальним знеболюванням.
Гематогенний шлях розвитку абсцесу легені спостерігається при септикопіємії внаслідок гематогенного поширення інфекції з різних гнійних вогнищ в організмі або емболії при септичному ендокардиті, тромбофлебіті. Цей шлях розвитку абсцесу легень тепер відмічається рідко, що пояснюється широким застосуванням антибіотиків при лікуванні різних гнійних захворювань. Лімфогенне поширення інфекції можливе при абсцесі печінки, піддіафрагмальному абсцесі, паранефриті та ін.
Легеневі нагноєння викликаються різними мікроорганізмами, переважно стафілококами, пневмококами і стрептококами.
При абсцесі легені спочатку виникає запальна інфільтрація тканин, потім— розпад легеневої тканини й утворення гнійної порожнини, оточеної щільною грануляційно-фіброзною стінкою.
Після прориву абсцесу в просвіт бронха, відшарування гною і некротичних мас стінки абсцесу спадаються, відбувається поступове очищення і загоєння його порожнини вторинним натягом з утворенням рубцевої тканини.
Гангрена легені — це тяжкий некротичний процес легеневої тканини. Внаслідок зниження реактивності організму настає значний розпад легеневої тканини без звичайної відмежувальної реакції, як це спостерігається при абсцесі легені. Під час мікроскопічного дослідження поряд з некротичними змінами постійно виявляють різноманітну мікробну флору, зокрема веретеноподібні бацили і фузоспірили, а також кристали лейцину, тирозину і жирних кислот. Роль фузоспірил і фузоспірохет вторинна: поширюючись з порожнини рота, вони знаходять сприятливий грунт для свого розвитку серед некротич" ніїх тканин і в дальшому сприяють гнильному розпадові легеневої тканини.
Гострий абсцес. Клінічна картина гострого абсцесу залежить від стадії і перебігу захворювання. У почат" ковій стадії гострого абсцесу переважають явища загальної гнійної інтоксикації. Стан хворих тяжкий, вони скаржаться на головний біль, біль у грудній клітці, загальну слабість. Температура тіла висока із значними коливаннями, досягає ввечері 39—40 °С і знижується вранці до субфебрильної і навіть нормальної. При об'єктивному обстеженні спостерігаються синюшність шкіри, задишка, відставання грудної клітки при диханні на боці ураження. Під час перкусії легень у ділянці абсцесу виявляв-ться вкорочення перкуторного звуку, при аускультації -жорстке, іноді бронхіальне дихання, дзвінкі вологі хрипи. Пульс частий, тони серця приглушені. При дослідженні крові відмічається лейкоцитоз із зрушенням лейкоцитарної формули вліво, токсична зернистість нейтро-фільних гранулоцитів, збільшена ШОЕ.
При рентгенівському дослідженні визначається затемнення в легені, частіше округлої форми, з нечіткими краями і проясненням у центрі. Нерідко при томографії в цей період формування абсцесу вдається виявити в центрі затемнення секвестри легеневої тканини. Череа 6—10 днів настає прорив абсцесу через бронх. Звичайно після сильного приступу кашлю виділяється значна кількість (до 500—600 мл) гнійного харкотиння з неприємним запахом, яке містить велику кількість лейкоцитів, еритроцити й еластичні волокна. У зв'язку із спорожненням абсцесу через дренуючий бронх стан хворих значно поліпшується. Температура тіла знижується до субфеб-рильних цифр, зменшуються лейкоцитоз і ШОЕ, поступово нормалізується діяльність серцево-судинної, центральної нервової систем та органів дихання. Основними симптомами стадії відкритого абсцесу легені є кашель з виділенням гнійного харкотиння, іноді кровохаркання і легеневі кровотечі. При сприятливому перебігу кількість харкотиння поступово зменшується.
При рентгенівському дослідженні в цей період виразно визначається порожнина абсцесу з горизонтальним рівнем і перифокальною інфільтрацією легеневої тканини.
Загальний стан хворих поліпшується, і настає рубцювання порожнини абсцесу. Такий сприятливий перебіг абсцесу легені спостерігається у 80% хворих при повному спорожненні абсцесу, доброму дренуванні і правильному лікуванні.
Велике значення для сприятливого прогнозу мають опірність організму, його імунобіологічні властивості. У виснажених і ослаблених хворих нерідко відмічається несприятливий перебіг з розвитком гангрени легені, сепсису, метастатичних абсцесів мозку й амілоїдозу внутрішніх органів.
При несприятливому перебігу може настати смерть в результаті профузної кровотечі, піопневмотораксу, асфіксії в момент прориву абсцесу, розвитку абсцесу мозку, сепсису і токсичного ураження м'яза серця.
Лікування гострого абсцесу в закритому періоді включає загальнозміцнювальні заходи і антибактеріальну терапію. Хворих розміщують у просторих, добре вентильованих палатах, вони одержують їжу з високою енергетичною цінністю, що містить достатню кількість білків і вітамінів. Старанно додержують постільного режиму, при тяжкому перебігу призначають оксигенотерапію, серцеві і дихальні засоби. Добре діють на організм цих хворих повторні переливання 100—200 мл крові, внутрішньовенні введення 40 % розчину глюкози з вітамінами групи В і аскорбіновою кислотою. Антибактеріальне лікування включає антибіотики і сульфаніламідні препарати.
Після прориву абсцесу слід максимально сприяти якнайшвидшому очищенню порожнини гнояка з допомогою внутрішньотрахеальних введень розчинів і аерозолів антибіотиків. Особливо добрі наслідки дає бронхоскопічний метод лікування, коли з допомогою бронхоскопа здійснюють старанний туалет бронхів з наступним введенням у порожнину абсцесу антибіотиків. В цих випадках слід застосовувати дренаж, змінюючи положення хворого для повнішого відходження харкотиння, і лікувальну фізкультуру.
Амебні абсцеси легені лікують еметину гідрохлориду. При наявності гангрени легені поряд з вказаними вище лікувальними заходами рекомендується курс внутрішньовенних вливань новарсенолу (від 0,15 до 2,5—3 г).
Хірургічне лікування показане при гостропрогресу-ючих формах абсцесу легені, якщо консервативні заходи не дають ефекту.
При, поодиноких абсцесах показана лобектомія, при множинних, гангренозних, вторинних (бронхоектатачні каверни) абсцесах і гангрені легені роблять резекцію її.
Хронічний абсцес. Хронічний перебіг абсцесу спостерігається при тяжких змінах легеневої тканини і бронхів (пневмосклероз, бронхоектазії, сторонні предмети та ін.), а також при поганому дренуванні, не досить активному лікуванні.
Найчастіше хронічний перебіг відмічається при локалізації абсцесу в задніх і нижніх відділах легені.
В результаті хронічного перебігу запального процесу виникають тяжкі патологоанатомічні зміни — пневмосклероз, карніфікація, бронхоектазії, нові вогнища абсцедування.
Симптоми хронічного абсцесу легені ті самі, що й гострого: після прориву в бронх — кашель з виділенням гнійного харкотиння, кровохаркання і легеневі кровотечі, під час загострення — підвищення температури тіла до 38—39 °С, загальна слабість, головний біль, лейкоцитоз із зрушенням лейкоцитарної формули вліво, збільшена ШОЕ.
Постійно спостерігається деформація пальців (барабанні палички).
При рентгенологічному дослідженні в ділянці абсцесу виявляються щільні фіброзні стінки, в навкружній легеневій тканині — пневмосклеротичні і запальні зміни.Прогноз при консервативному лікуванні несприятливий, більшість хворих гине від прогресування захворювання і ускладнень (кахексія, амілоїдоз, легеневе серце, гангрена легені, профузні кровотечі).
Лікування. У зв'язку з тяжкими патологоанато-мічними змінами вилікування при хронічному абсцесі легені можна досягти лише після резекції легені. Залежно від розмірів ураження видаляють сегмент (сегментарна резекція, сегментектомія), частку (лобектомія) або всю легеню (пневмонектомія). Резекція легені показана через 1,5—2 міс від початку захворювання, якщо консервативне лікування не дало ефекту.
Видалення легені у цих хворих є єдиним рятувальним заходом, без якого вони приречені на швидку загибель.
Віддалені результати після цих операцій цілком задовільні: у 80—85 % обстежуваних хворих після резекції легені настає видужання.
Рак легені
Рак легені є однією з найчастіших локалізацій злоякісних пухлин людини.
Численні клінічні і патологоанатомічні спостереження свідчать про те, що останнім часом це захворювання трапляється частіше. Уражає він переважно осіб чоловічої статі (90 %).
Етіологію раку легені, як і інших локалізацій злоякісних пухлин, ще не з'ясовано. Великого значення надають запиленості та забрудненості повітря різними хімічними (азбест, кобальт, миш'як) і радіоактивними речовинами.
Особливо шкідливим вважається тривале вдихання вугільного пилу і тютюнового диму. Серед хворих на рак легень курящі становлять понад 90 %. Відмічається зв'язок раку і хронічних запальних процесів легень.
Рак легені здебільшого є раком бронхів, або розвивається з епітелію слизової оболонки або залоз бронхів, і надзвичайно рідко — альвеолярним раком, який виникає з епітелію альвеол і альвеолярних ходів. Отже, в основному спостерігається рак бронхів.
Рак здебільшого (у 60 % випадків) уражає праву легеню, верхні частки в 3 рази частіше, ніж нижні.
Розрізняють рак ендобронхіальний, що росте в просвіт бронха (екзофітна форма), і перибронхіальний (ендофітна форма).
Екзофітна форма супроводиться закупоркою просвіту бронха з наступним розвитком ателектазу, абсцедуючих пневмоній і бронхоектазій, а в тяжких випадках — гангрени легені й емпієми плеври. Ці тяжкі ускладнення нерідко затушовують клінічну картину раку легені.
Гістологічна будова раку легені різна. Звичайно визначають три основні форми: плоскоклітинний, залозистий і недиференційований рак.
Рак легені поширюється безпосереднім проростанням навкружних тканин і органів (перикарда, діафрагми, стравоходу, середостіння, хребта, грудної стінки), а також лімфогенним, гематогенним і аспіраційним шляхами. Особливо часто спостерігається метастазування раку по лімфатичній системі з ураженням різних прикореневих вузлів легені (95 %) і віддалених — періаортальних, над- і підключичних, лімфатичних вузлів середостіння, другої легені і т. д.
Гематогенні метастази через венозну систему найчас" тіше поширюються в печінку, кісткову систему, мозок, надниркові залози і нирки. Клінічний вияв раку легені залежить від його дії на організм хворого, локалізації і поширення пухлини, а також від вторинних змін і ускладнень, пов'язаних з порушенням функції бронхів та легеневої тканини. Із загальних симптомів при раку легені спостерігаються зниження працездатності, швидка стомлюваність, загальна слабість і прогресуюче схуднення. У зв'язку з ростом і поширенням пухлини виникають кашель, кровохаркання, задишка і біль у грудній клітці.
Кашель є одним з ранніх симптомів і звичайно супроводиться виділенням невеликої кількості харкотиння. Іноді він має надсадний, приступоподібний характер, особливо при ендобронхіальних формах, що пов'язано А подразненням слизової оболонки бронха пухлиною.
Кровохаркання виникає в результаті розпаду пухлини, при порушенні цілості великої судини може статися кровотеча, іноді профузна з летальним кінцем. Кровохаркання є одним з постійних симптомів, особливо при центральних локалізаціях раку. Даний симптом слід розглядати як один з головних у діагностиці цього тяжкого захворювання.
Біль у грудній клітці пов'язаний з ателектазом або переходом процесу на парієтальну плевру. Він відмічається в ділянці ураженої легені і має невизначений, тупий характер.Задишка пояснюється порушенням зовнішнього дихання, головним чином внаслідок ателектазу, вторинних пневмоній і плевриту.
Діагностика раку легені грунтується на рентгенологічних даних, трахеобронхоскопії і на лабораторних дослідженнях, з яких головне значення має цитологічне дослідження харкотиння і вмісту бронха.
Зовнішній огляд і фізичні методи -дослідження не дають даних, які властиві тільки раку легені. Лише при значних розмірах пухлини, тривалому перебігу захворювання спостерігається схуднення і блідість шкіри, відставання при диханні грудної клітки на боці ураженої легені. При перкусії у цих хворих відмічається вкорочення перкуторного звуку, при аускультації — ослаблене везикулярне дихання, розсіяні сухі і вологі хрипи. Ці зміни залежать головним чином від наявності ателектазу легені, хронічної пневмонії, абсцедуючих бронхоектазій, які ускладнюють перебіг раку легені.
Симптоми вторинних ускладнень раку легені (підвищення температури тіла, біль у грудній клітці, загальна слабість та ін.) нерідко бувають такими вираженими, що маскують основне захворювання.
Для периферичної форми раку, при якій уражаються дрібні і найдрібніші бронхи, є характерним тривалий, іноді протягом багатьох місяців і навіть років, безсимп-томний перебіг.
Рентгенологічне дослідження має велике значення в діагностиці раку легені і для відрізнення його від туберкулом, ехінокока та інших захворювань легень.
При центральній формі раку, який викликає стеноз просвіту бронхів, рентгенологічно визначається насамперед ателектаз сегмента, частки або всієї легені залежно від локалізації пухлини.
Бронхографія — загальнодоступний метод контрастного дослідження бронхів, який дає змогу виявити обрив бронха в місці росту пухлини і тим самим уточнити діагноз.
Бронхоскопія дає можливість встановити діагноз раку головних і часткових бронхів, а також провести біопсію.
Дуже цінним методом діагностики е цитологічне дослідження клітинного складу харкотиння. Дослідження незабарвлених нативних препаратів харкотиння допомагає виявити ракові клітини в 70—80 % випадків.
Розрізняють такі чотири стадії раку легені.
I стадія. Невелика обмежена пухлина великого бронха ендо- або перибронхіальної форми -росту, а також невелика пухлина дрібних та найдрібніших бронхів без проростання плеври і без ознак метастазування.
II стадія. Така сама або більших розмірів пухлина без проростання плевральних листків і сусідніх органів при поодиноких метастазах у регіонарних лімфатичних вузлах.
III стадія. Пухлина вийшла за межі легені, проростає перикард, грудну стінку, середостіння, діафрагму; множинні метастази у регіонарних лімфатичних вузлах.
IV стадія. Пухлини легені із значним поширенням на грудну стінку, середостіння, діафрагму і з дисемінацією по плеврі, з великими регіонарними або віддаленими метастазами.
Прогноз при раку легені несприятливий. Більшість хворих помирає через 1—1,5 року.
Лікування. При раку легені роблять пневмонек-томію із старанним видаленням регіонарних лімфатичних вузлів у ділянці кореня легені, середостіння, біфуркації трахеї. В тих випадках, коли стан хворого не дозволяє здійснити пневмонектомію, доводиться обмежуватися лобектомією.
Хірургічне лікування показане в І і II стадіях захворювання. В III стадії, коли пухлина проросла перикард на обмеженій ділянці, діафрагму або грудну стінку, можна провести розширену пневмонектомію з видаленням перикарда, діафрагми або частини грудної стінки.
Медіастиніт
Запалення середостіння (медіастиніт) виникає яр ускладнення поранень або травм стравоходу і трахеї під час інструментальних досліджень, видалення сторонніх предметів, бужування стравоходу, після торакальних операцій.
Рідше медіастиніт виникає внаслідок розповсюдження інфекції лімфогенним або гематогенним шляхом при різних гнійних процесах.
Медіастиніт супроводжується високою температурою тіла, лейкоцитозом, тахікардією, задишкою, болем у ділянці середостіння. Виникають флегмонозне запалення, абсцеси. При рентгенологічному дослідженні знаходять розширення тіні середостіння, при розвитку абсцесу — порожнини з рідиною. Лікування. Проводять операцію медіастинотомію з наступним тривалим дренуванням і введенням антибіотиків.