Висновки

Коли понад 40 років тому здійснилось возз’єднання західноукраїнських земель з Радянською Україною в Союзі радянських народів-братів, перестало існувати і багатовікове розчленування між різними державами порівняно невеликого краю в східній частині Українських Карпат — Гуцульщини.

До яких насильств і підступів не вдавалися упродовж століть різні чужоземні поневолювачі, щоб «освоїти» цей край! Але ні силою зброї, ні становищем суспільно-політичної безправності і соціально-економічної відсталості, безграмотності, ні засобами релігійного розбрату, ні нав’язуваними облудними ідеями гуцульського партикуляризму і етнічної відособленості їм не вдалося духовно зламати і підкорити українських горян. В серцях і свідомості карпатських трударів незмінно жило почуття східнослов’янської етногенетичної спільності і етнокультурної єдності з українським народом. Буржуазна преса, наука в минулому цікавилися гуцулами значно більше, ніж будь-якою іншою етнографічною групою українців Карпат. Однак ці зацікавлення мали досить специфічний характер — в них нерідко домінували посилена увага до екзотизму, а то й погоня за сенсаційністю, на перший план висувалися живописний, святковий, реліктовий аспекти побуту, матеріальної і духовної культури гуцулів, залишаючи здебільшого в тіні їх нелегкі будні в умовах неспра-

ведливої соціальної дійсності і суворої, хоч і прекрасної, гірської природи. Захоплення справді привабливим і незвичайним інтер’єром гуцульської хати з кахляною піччю, різьбленими сволоками, орнаментованими речами хатнього вжитку, декоративним тканням тощо заслоняло часом ту істину, що так виглядало життя лише деякої частини заможних газд, а більшість гуцульської бідноти тулилася в курних хатах з усіма типовими атрибутами селянської злиденності.

Безперечною реальністю є те, що традиційно-побутова культура гуцулів, їх мистецтво вирізняються багатьма самобутніми рисами і яскравими неповторними явищами. Однак цей факт аж ніяк не дає підстав розглядати цю культуру абстраговано, як це часто робили буржуазні автори і, тим більше, вважати її якимось замкнутим у собі феноменом.

Прогресивні вчені минулого, починаючи з діячів «Руської трійці», виходили за рамки подібної концептуальної обмеженості і намагалися розглядати реалії традиційно-побутової культури гуцулів як у зв’язку із загальнонародною культурою українців, так і в ще ширшому міжетнічному генетичному і типологічному контекстах. Цей підхід значно поглибили на основі марксистсько-ленінської методології радянські дослідники. Прикладом можуть служити спроби відомого радянського вченого Д. К Зеленіна показати зв’язок гуцульської народної культури з давньоруськими традиціями та близькість з однотипними куль-турно-побутовими явищами населення східних районів України, росіян та інших народів

Саме на основі системного порівняльно-історичного вивчення всього комплексу етнографічних даних Гуцульщини із урахуванням наявних тут внутрірегіональних видозмін інтер-регіональних і міжетнічних зв’язків можна достовірно розкрити сутність, спільні і специфічні риси традиційно-побутової культури цього краю. Не можуть при цьому залишатися поза увагою і ті об’єктивні фактори, дією яких зумовлювалося формування основних компонентів і ознак культурно-побутових традицій регіону.

Насамперед це характер господарського укладу, виробничого побуту гуцулів, в якому, в силу природних умов, головну роль грало тваринництво, особливо відгінне, з перевагою вівчарства в його структурі. На цій основі склалася культура полонинського господарства зі своїми типами споруд, формами випасу, виробничих функцій, організації побуту, способами обробки і переробки молокопро-дуктів тощо. В багатьох моментах тут простежуються спільні і типологічно однорідні реалії з традиціями відгін-ного пастухування в бойків і лемків та в гірського населення інших народів. Водночас визначаються і самобутні гуцульські риси, особливо в сфері духовної культури (традиційних знаннях, звичаях, віруваннях, фольклорі). В умовах натурального господарства домінуючий традиційний напрям виробничої діяльності гуцулів істотно позначився і на інших ділянках їх побутової культури. Основним матеріалом для одягу служили домоткане вовняне сукно, овече хутро та саморобна шкіра. Продукти тваринництва, зокрема молоко, були і одним з головних компонентів традиційного харчування гуцулів. З перевагою тваринницького характеру господарства гуцулів великою мірою зв’язане і складання особливого типу їх поселень, для яких властиве не скупчене, а здебільшого розпорошене розміщення садиб («оседків») на верхах і схилах гір, тобто ближче до випасів і запасів кормів. Через це гуцульські села часто не становлять територіально сконцентрованої системи, а займають іноді по декілька десятків квадратних кілометрів. Відособленістю і значною віддаленістю один від одного зумовлювався і особливий характер структури гуцульських дворів із замкнутою по периметру системою будівель — «гражда» («хата в брамах»). Цей тип двору відноситься, очевидно, до найдавніших і відзначається, як зауважив Д. К. Зеленін, багатьма спільними рисами з північноросійським народним житлом. Але на Гуцульщині був також відомим, а в другій половині XIX ст. став уже переважаючим відкритий двір з незв’яза-ними або частково зв’язаними спільним дахом будівлями.

Підрядне становище рільництва було причиною того, що на Гуцульщині, порівняно з іншими районами Карпат, для землеробства освоєна загалом невелика територія, що тут побутували примітивні знаряддя обробітку землі, обмежений асортимент вирощуваних культур, переважно городніх, нерозвинута агротехніка. З поступом часу сфера землеробства в господарстві гуцулів розширювалася. Але воно і надалі залишалося відсталим. Ще в другій половині XIX — на початку XX ст. тут зберігався архаїчний вирубно-вогневий спосіб освоєння земельних ділянок. Значна питома вага в господарсько-виробничій діяльності гуцулів належала різним допоміжним заняттям: збиральництву (ягід, грибів, горіхів, лікувальних рослин), лісорубству, сплаву лісоматеріалів гірськими ріками, меншою мірою — бджільництву, мисливству і риболовству. З ремесел і домашніх промислів найбільш поширеними і вагомими були обробка вовни, шкіри, ткацтво, гончарство, обробка дерева (бондарські, столярські, теслярські вироби), дерев’яне будівництво, лозо- й коренеплетіння. Відомі на Гуцульщині і такі давні види промислів, як солеваріння, виготовлення поташу, деревного вугілля і смоли.

Зв’язок населення Гуцульщини з іншими регіонами здійснювався шляхом відхожих промислів, транспортування солі, деревини, торгівлі виробами місцевих ремесел, виходами в низинні райони Прикарпаття і Закарпаття на сільськогосподарські і будівельні роботи, наймитування тощо. Відхожі промисли, виходи на заробітки особливо посилювалися в зв’язку із процесом зубожіння і обезземеленням горян, а також у голодні («тісні») роки.

Гірські умови, бездоріжжя значною мірою утруднювали і обмежували динаміку позарегіональних зв’язків населення Гуцульщини. Цією обставиною разом з низьким рівнем розвитку продуктивних сил зумовлювалася тривала збереженість на Гуцульщині, як і в інших районах Карпат, деяких архаїчних елементів традиційно-побутової культури. Це простежується у техніці зрубного дерев’яного будівництва, типовому плануванні житлових, господарських і монументальних споруд, зокрема гуцульських хрещатих церков; у техніці і знаряддях обробки вовни, шкіри, льону, конопель; видахі засобах транспорту, у видах і способах приготування їжі, крою, формах і компонентах традиційного одягу тощо. Архаїчні риси стійко зберігалися в сімейному побуті гуцулів, для якого характерними були патріархальні устої. І хоча вже в другій половині XIX ст. на Гуцульщині переважала мала нуклеарна сім’я (батьки і неодружені діти), авторитет батька як глави і старійшини роду стояв тут дуже високо. Виховання дітей у сім’ї було спрямоване на залучення їх з раннього віку до господарських занять батьків, передачі їм культурно-побутових, традицій.

Громадське життя гуцулів було менш розвинутим, ніж у селах скупченого типу, однак тут існували традиційні форми громадського співжиття: спільне відзначення сімейних і календарних свят, сусідська трудова взаємодопомога, організація колективних виробничо-господарських заходів, наприклад полонинського випасу, сплаву деревини, групові виходи на ярмарки, заробітки тощо. Діяла обов’язковість підпорядкування кожного традиційним звичаєво-правовим і етичним нормативам взаємин, вирішення справ і поведінки. Характерною була збереженість у громадському побуті гуцулів поваги до старших, зокрема сільських старійшин, ввічливості і слов’янської гостинності.

Численні пережитки архаїки донесли до нових часів різні галузі духовної культури гуцулів. Зафіксовані відомості про характер осмислення буденною свідомістю горян природних і суспільних явищ, широкий комплекс традиційних знань — календарних, метеорологічних, агротехнічних, з народної медицини і ветеринарії. Звичаєві правові і етичні нормативи, вірування, забобони, демонологія, звичаї, обряди представляють складний і надзвичайно цінний для науки матеріал. В ньому простежуються відбитки духовного життя різних епох, починаючи від первіснообщинного ладу, поєднання давніх язичницьких і пізніших християнських елементів, фантастичних ірраціональних уявлень із практичним досвідом, набутим і перевіреним упродовж віків. Багатий реліктовими елементами і гуцульський фольклор, особливо обрядові пісні, казки, легенди, замовляння, оповідання, пов’язані з віруваннями і забобонами. В народній поезії гуцулів набули особливого розвитку такі пісенні жанри, як коломийка, співанка-хроніка. Неповторною своєрідністю відзначаються мелодика народного співу, інструментальна музика, розмаїття традиційних танців та ігор. Ще в минулому Гуцульщина славилася своїм багатим і своєрідним ужитково-декоративним мистецтвом: кераміки з такими визнаними майстрами, як О. Бахматюк, П. Кошак, П. Лазаревич; різьби по дереву, класиками якої стали династія Шкрібляків, Н. Дутчак, В. Девдюк, М. Мегеденюк, М. Медвідчук; чудо-писанки, художнього ткацтва, вишивки, художньої обробки металу, шкіри, прикрас із бісеру, виробів із рогу, сиру. Неповторною колористичною гамою і художньою орнаментацією відзначається традиційний гуцульський одяг із властивими йому прикрасами і доповненнями (згардами, ретязями, чересами, тобівками, топірцями тощо).

Розмаїття виробів відомих і переважної більшості невідомих гуцульських майстрів минулого, що знаходиться в багатьох вітчизняних і зарубіжних музеях, у збірках численних колекціонерів і просто любителів народного мистецтва, вражає яскравою живописністю, багатством різновидів технічного виконання, оригінальністю орнаментальних композицій, образів і мотивів. В них поєднуються елементи глибокої давнини з привнесенням пізніших епох, ремінісценції загальнолюдського народно-мистецького досвіду з своєрідністю власноет-нічного і місцево-етнографічного культурного надбання. Аналіз усієї сукупності матеріалу з різних галузей традиційно-побутової культури населення Гуцульщини виявляє її певні локальні різновиди і варіантні відмінності внутрірегіонально-го характеру і ще більшою мірою — на пограниччях з іншими районами. В основному ж цій культурі властива виразна локальна специфіка, що характеризує гуцулів як реально окреслену етнографічну групу українського народу.

Разом з тим етновизначальними для традиційної матеріальної і духовної культури українських горян є прикмети, що склалися на основі етногене-тичного східнослов’янського начала їх предків, живучості в їх середовищі давньоруських культурно-побутових традицій, історичної, мовної і релігійної спільності з усім українським народом. Органічний контекст традиційно-побутової культури гуцулів з загальноукраїнською народною культурою зумовлювався і дією таких факторів, як участь населення цього регіону у суспільно-політичних рухах на Україні, його економічні контакти з жителями інших місцевостей тощо. Замкнутим цей регіон не був ніколи. З розвитком капіталістичних відносин значно посилилися і розширилися позарегіональні зв’язки гірського населення. Став помітнішим вплив міста

і промислових осередків у різних ділянках його побуту і традиційної культури. В духовному житті дедалі більше позначався розвиток соціально-класової свідомості, наростання боротьби пролетаріату і сільської бідноти, в гори проникали революціонізу-ючі ідеї Великого Жовтня, значна частина їх жителів примкнула у 20— 30-х роках XX ст. до суспільно-політичного руху, організованого і очолюваного комуністичними організаціями. В умовах радянської дійсності відбуваються докорінні зміни в усіх ділянках життя гуцулів. На принципово новій матеріальній базі нині основуються навіть традиційні галузі господарства і виробничого побуту горян, наприклад полонинський відгінний випас, різні види домашніх промислів. Змінюються структура і загальний вигляд гуцульських сіл, з чіткіше виділеним центром, утвореним будівлями адміністративного, соціально-побутового і культурно-освітнього призначення; вони по-сучасному благоустроєні, електрифіковані, радіофіковані. По-новому виглядають садиби горян з їх забудовою, плануванням, світлими багатокімнатними житловими будинками.

На основі соціалістичних перетворень і перебудови соціально-економічних, політичних та загальнокультурних умов життя великих змін зазнали одяг, харчування, сімейний і громадський побут, звичаї і обряди гуцулів, їх знання, буденна свідомість. На очах сьогоднішніх поколінь населення Гуцульщини відійшло в минуле багато реалій побуту і культури їх дідів і батьків, стали легендою колишні фантастичні уявлення, вірування і забобони. Але чимало традицій ще продовжує побутувати, збагачуючись новими елементами і видозмінюючись відповідно запитів і культурно-побутових потреб сучасників.

Зокрема, живе і бурхливо розвивається в наш час гуцульське народне мистецтво, художні промисли. Як ніколи раніше, в них динамічно поєднується спадкоємність традицій з інноваціями, художнім пошуком, невпинним розширенням асортименту виробів, форм, композицій, технічних і художньо-ви-ражальних засобів. Завдяки цьому традиційні види гуцульського прикладного декоративного мистецтва, зокрема різьба, художнє ткацтво, ке-

раміка, вишивка, писанкарство піднялися нині на нову висоту, здобули широке визнання вироби із шкіри, металу та ін.

Автори монографії намагалися в більшій чи меншій мірі простежити, чим і яким кожне з досліджуваних етнокультурних явищ стало в наш час, які зміни відбулися в його змісті, формі, розповсюдженості, побутуванні, що відійшло, стало пережитком, а що функціонує в поєднанні з новими якостями. Однак ця проблема настільки масштабна і складна, що вимагає спеціального всебічного дослідження. Залишаються відкритими питання про видозміни і трансформації традиційно-побутової культури в нових реаліях побуту і духовного життя горян (наприклад, у сучасному гуцульському будівництві, інтер’єрі, одязі, їжі,, народнопоетичній і музичній творчості та ін.), поєднання самодіяльного і професійного начал, особливо в нинішньому процесі розвитку гуцульського народного мистецтва, здобутки і про-рахунки в цій ділянці, інтенсивність і характер освоєння в сучасному побуті населення Гуцульщини нових елементів загальнонародної та іноетнічної культури, використання народних традицій у професійній культурі та ін.

В ході польових етнографічних досліджень особливо відчувається швидкоплинність, багатогранність і складність сучасних етнокультурних змін. Вони виражають історично важливий процес інтенсивного розвитку і внутрішньої консолідації української соціалістичної нації, охоплення ним усіх частин української землі, в тому числі

і колишніх її окраїн, усунення соціально-економічної і культурної відсталості, вирівнювання життєвих рівнів. Визначальними у цьому прогресивному процесі є великі здобутки, що відповідають актуальним потребам життя і духовного розвитку радянських людей. Сьогодні для населення Гуцульщини доступні всі соціально-культурні цінності, досягнення соціалістичного способу життя. Нові шляхи, що пролягли в найвіддаленіші гірські села, сучасні засоби громадського й особистого транспорту, зв’язку, масової інформації, бурхливий розвиток освіти, культурного обслуговування, широка географія і динаміка руху, контактів населення, зрослі «можливості і потреби кожного громадянина брати участь в управлінні справами суспільства і держави» 3,— все це, по суті, усунуло колишні природні й регіонально-пси-хологічні бар’єри.

Ближчою і знайомішою для всієї нашої країни стала й сама Гуцульщина.

Масовий туризм, наукова, краєзнавча і науково-популярна література, кіно, телебачення, радіо, твори художньої літератури, музичного і образотворчого мистецтва широко популяризували цей чарівний край української землі. Нині він особливо приваблює своїми збагаченими і піднятими на новий якісний рівень культурно-побутовими традиціями, самобутнім народним мистецтвом і небувалою гармонією краси і величі природи з заможним, духовно насиченим і змістовним життям українських горян.