До питання Українська політична думка в період від Люблінської унії до козацько-гетьманської держави.

Суспільно-політичні погляди братських шкіл. Серед найбільших братств виділяють Львівське, Київське та Луцьке. До Брестської унії братчики активно виступали не лише проти католицизму, але й проти консерватизму православного духівництва. Після унії, реформаційні моменти почали відходити на другий план.

Реформація в Україні тісно пов’язана з антиуніатською боротьбою та реформами православної церкви. Як приклад можна навести соціально-політичну програму Львівського Ставропігійського братства, у якій гостро критикувалися зловживання духівництва, особливо вищого, пропагувався принцип виборності духівництва громадами світських людей і підпорядкованості духовних осіб цим громадам, наголошувалося на необхідності ознайомлення широких кіл мирян, всупереч духівництву, з Біблією та богословськими творами. Для формування політичної думки тогочасного українства мала значення й безпосередня політична агітація братчиків у формі відозв, листівок, прокламацій, особливо напередодні унії та у перші роки після неї.

Видатними представниками братств, які зробили певний внесок у формування політичної думки, були брати Стефан і Лаврентій Зизанії. С.Зизаній у богословській формі намагався вирішувати гострі актувальні соціально-політичні питання. Мислитель закликав до активної боротьби із соціальною несправедливістю, боровся за свободу совісті, вимагав відокремлення церкви від держави. Л. Зизаній твердив про “самовладдя людини і волю, і розум” і тим самим продовжував раціоналістичні традиції. Людина, вважав він, “незбагненна се річ”,а тому він виступив проти приниження людської індивідуальності і захищав гуманістичну ідею, яка визнавала людину рівною божеству.

Одночасно з наростанням національно-визвольної боротьби І. Борецький та З. Копистенський наголошували на козацтві як реальній силі, котра здатна захистити народ від соціального та національного поневолення. З. Копистенський відстоював право козаків брати реальну участь в церковно-громадському та суспільно-політичному житті.

Скарга (Павенський) Петро (польс. Piotr Skarga; 02.02.1536, Груєц, Польща ‒ 27.09.1612, Краків, Польща) ‒ польс. катол. теолог, письменник-полеміст, діяч контрреформації в Речі Посполитій. Навчався у Краків. ун-ті. Здобув ступінь бакалавра (1554), був ректором Варшав. парафіяльної школи. Проповідник у Львів. кафедральному соборі (1563). Перебував у Римі (1569-1571), де вступив до ордену єзуїтів. Очолював Віленську єзуїтську колегію (1574-1579). У1579-1584 рр. ‒ перший ректор Віленської академії та ун-ту (Almae Academia et Universitas Vilnensis Societatis Jesu).

Основні праці: «Про єдність церкви Божої…» (1577), «Житія святих» (1579 р. витримали 8 видань за життя автора); «Сеймові промови» (1597), «Оповіді Соломона» (1597), «Брестський синод» (1597), «Божественне воїнство» (1618).

Історики характеризують С. як видатного оратора, проповідника своєї епохи, активного борця проти Реформації. Завдяки ораторському хисту завжди перемагав своїх опонентів в диспутах. Вів письмову полеміку з теологом кальвінізму А. Воланом; зміг навернути до католиц. впливового прибічника кальвінізму М. К. Радзивілла (Сирітку); брав участь в підготовці Брестської церковної унії. У творі «Про єдність церкви божої і про грецький від цієї єдності відступ» виступив як темпераментний полеміст, ніж тонкий дипломат: подавав історію сх. та зах. церков у чорно-білих тонах, усю провину за церк. розкол 1054 р. покладав на прибічників сх. церкви, яких закликав підкорятися верховній владі Папи римського. Друге видання цієї книги вийшло в 1590 р. і було адресоване королеві Сигизмунду ІІІ, якого С. закликав підтримати ідею церк. унії, у т.ч й за допомогою методів адмін. тиску та наверненням православних до унії.

Книга «Житії святих» (з додаванням житіїв місцевих святих і блаженних) мала велику популярність, про що свідчить її 8-разове прижиттєве перевидання і більше 20 видань в подальші часи. Вона була включена як обов’язкова в навч. програму єзуїтських колегій і шкіл, стала улюбленою книгою для читання жінок, молоді. Починаючи з цієї книги і продовжуючи «Сеймовими промовами», С. почав фронтальну атаку на ренесансну модель життя. Займався активною місіонерською діяльністю на сх. рубежах Речі Посполитої. Супроводив С. Баторія в облозі Полоцька в 1579 р., а після повернення міста відкрив там у 1581 р. єзуїтський колегіум; заклав єзуїтські колегіуми в Ризі і Дерпті (тепер ‒ Тарту, Естонія).

Майже до кінця своєї письменницької діяльності різко критикував пануючу в Речі Посполитій толерантність, закликав до анулювання акту Варшавської конфедерації 1573 р., засуджував шляхту, яка вводила у своїх маєтках протестантизм, і присвятив цій проблемі ряд брошур, виданих на рубежі XVI ‒ XVII ст. Стверджував, що під прикриттям постанови 1573 р. до д-ви проникають найрадикальніші представники Реформації. Діяльність С. підривала релігійний мир в країні. У 1588 р. С. став придворним проповідником короля Сигізмунда III Вази, який цінував його за видатний дар красномовства. С. був прихильником обмеження влади Сейму і розширення владних повноважень короля. У промовах і текстах таврував вади шляхти. Прагнув припинити шляхетську сваволю і обмежити утиски селян. Доводив необхідність об’єднання православної та католицької церков. Вважаючи, що реліг. союз усуне відособленість і ворожість між православними і католиками, створить умови для розвитку науки та освіти і зміцнить внутр. єдність і політ. могутність Речі Посполитої, став одним із ініціаторів Берестейської церк. унії (1596 р.). Брав участь в роботі Брестського собору, хід якого описав у творі «Брестський собор і його оборона».

С. – прихильник абсолютизму, через що налаштував проти себе впливові шляхетські кола. Не була прихильною до нього частина єпархіального духовенства, звинуваченого ним в прагненні до матер. благ і недостатній енергійності у боротьбі з протест. єрессю. Прибічники були у С. у середовищі політиків, що групувалися навколо коронного канцлера Я. Замойского, які інтереси д-ви ставили вище за інтереси катол. церкви. Політ. діяльність С. при королівському дворі з єзуїтами на чолі, призвела до загострення конфлікту між опозицією та королівською владою. У праці «Сеймові промови» виступав прибічником сильної централізованої д-ви на чолі з королем з абс. владою, супротивником численних привілеїв шляхти, різко критикував її анархізм і розбещеність, класовий егоїзм, засуджував сильне пригноблення селян.

На поч. ХVII ст. С. не переривав полеміки з прибічниками православ’я, а також із аріанами, яких вважав найнебезпечними ворогами католицизму. Не втрачав надії навернути протестантів до католицизму. За твердженням історика О. Халецького, центр. ідеєю праці «Про єдність церкви Божої» є укладення унії шляхом навернення «заблудшої» греко-православної церкви у римсько-католицьке лоно. Праця С. присвячувалася найвпливовішому православному магнатові Речі Посполитої князю В.-К. Острозькому. Так С. підштовхував князя до діяльності на користь унії. При написанні праці С. використовував значну кількість як зах., так і східнослов’янських літописів і хронік. Широке залучення джерел і полемічний талант С. швидко зробили його книгу надзвичайно популярною серед прихильників унії. Звинувачення автором православних священиків у богохульстві та симонії (придбанні за гроші церковних посад), відповідали реаліям і не могли бути спростовані. Православна сторона, попри спроби дати відповідь виявилася не готовою до дискусії.

За свідченнями сучасників, С. вирізнявся унікальним хистом проповідництва, тонким аналіт. розумом і величезною ерудицією. Присутні на його проповідях переживали велике потрясіння. У недоліках держ. устрою Речі Посполитої передбачав можливість її занепаду і втрати незалежності, що у кінці ХVIII ст. надало слави імені та працям С. як пророка, який передбачав крах д-ви. До образу С. як натхненного нац. пророка зверталися поети-романтики А. Міцкевич і Ц. К. Норвіда, художник Я. Матейко.

Смотрицький Мелетій (світське ім’я Максим; точна дата народження невідома і на думку більшості вчених припадає на 1577 р., с. Смотрич, нині Хмельницька обл. – 27.12.1633, с. Дермань, нині Рівненська обл.) – реліг. і культ. діяч, автор багатьох публіцистично-полемічних творів реліг. спрямування, автор першої слов’ян. граматики. Освіту отримав спочатку в Острозькій школі. Навчався у Віленській єзуїтській академії (1594-1600). Перебував за кордоном, слухаючи лекції в Лейпциг., Віттенберг., Нюрнберг. ун-тах (1594-1601). За кордоном отримав ступінь д-ра медицини. Повернувшись на батьківщину, жив у Мінську, Вільно, Києві. Заснував Мінське і Віленське правосл. церк. братства. Викладав, був ректором Київ. братської школи (1615-1618). У 1617 р. прийняв монарший постриг в Віленському братському монастирі під іменем Мелетія. З 1620 р. – архієпископ Полоцький, єпископ Вітебський і Мстиславський, архімандрит Святодуховського монастиря (Вільно). У 1624–1626 рр. здійснив мандрівку на Близький Схід. Після повернення на деякий час оселився в Києві, а у 1627 р. очолив Дерманський монастир на Волині, ігуменом котрого був до кінця життя.

Основні праці: «Антиграфи» (1608), «Тренос» (1610), Граматика словенська» (1618), поет. твір « Казання про чесний погріб пре чесного і превелебного мужа … о. Леонтія Карповича» (1622), «Суплікація» (1623), «Апологія» (1628), «Протестація» (1628), «Паренезіс» (1628), «Екзетезіс» (1629).

С. був сином відомого письменника-полеміста і просвітянина Г. Смотрицького. Його світогляд формувався в складних і суперечливих умовах, притаманних тогочасному духовному життю укр. народу, і породжених боротьбою між православ’ям і католицизмом, яка не лише не припинилась, а ще більше загострилась з укладенням у 1569 р. Берестейської унії. Свою публіцистичну і полемічну діяльність розпочав як полум’яний захисник православ’я і одночасно як критик православного духовенства з його невіглаством і користолюбством. Захист православ’я і заклик до очищення православної церкви від її вад і гріхів залишається основним мотивом полемічної публіцистики С. до середини 1620-х рр. Виклад поглядів С. достатньо повно міститься в одному з його ранніх творів під назвою «Тренос» (Плач), де автор картає єпископів, котрі перейшли в унію, закликає їх одуматися, але також критикує недолугість і зловживання православного духовенства. В полеміці з католиками С. виступає як енциклопедично освічена людина свого часу, цитує або згадує більш ніж 140 авторів – не лише церк. діячів, а й багатьох античних вчених і письменників, а також культурних діячів епохи Відродження. Емоційні випади С. в бік церк. кліру характеризують його позицію, підкреслюючи світську домінанту творчості письменника, котра полягала не стільки в закликах до перемоги православ’я за будь-яку ціну, скільки в пошуках засобів примирити «Русь с Русью», що в майбутньому привело автора в табір уніатів. Але в «Треносі» письменник ще вірить в можливість змін через самоочищення і прагнення до братства, любові, єдності і згоді, котрі здатні, на його думку, запобігти наближенню громадян. катастрофи.

Зі середини 1620-х рр. він все більше схиляється до унії, мотивуючи зміну своїх переконань необхідністю об’єднання церков, позаяк, на його думку, між ними немає істотних розбіжностей. Зміна поглядів і переконань призвела до переходу до унії спочатку таємно (1627), а потім відкрито (1628). Свою нову позицію С. виклав в творі «Паренезіс». У ньому він ще раз намагався переконати опонентів, що єднання зберегло б православну церкву від занепаду, а укр. народу повернула б стародавні права і таким чином сприяло б розвитку освіти і культури. На його думку, унія нічим не загрожує українцям і білорусам, а боротьба між уніатами і православними не варта того, щоб «ми, Русь, проклинали: батьки синів, брат брата, сини батьків». Вихід із кризової ситуації письменник вбачав в створенні власного патріархату під номінальним патронатом Папи Римського, але не як глави катол. церкви, а вселенського архієрея. «Стародавня на українських і білоруських землях не православна церква, а церковна єдність», – підкреслював він, переказуючи історію хрещення Русі і перші кроки його церк. інституцій. Цих саме поглядів С. дотримувався і в пізніх своїх працях.

Будучи талановитим реліг. публіцистом і полемістом, він водночас був палким прибічником просвіти і гуманізму. І, якщо полемічна публіцистика С. відповідала потребам часу, його «Граматика» служила справі просвітництва на терені України, Росії, Білорусії протягом всього XVII–XVIII ст.

Вишенський Іван (між 1545-50, Судова Вишня, тепер Льв. обл. − після 1620, Афон, Греція) − письменник-полеміст. Деякий час жив і, ймовірно, навчався у Луцьку та Острозі. І. Франко припускав, що В. підтримував К. Острозький (можливо, жив при дворі князя). У 70-х pp. XVI ст. В. постригся в ченці (перебував в Унівському монастирі), у 80-х рр., не змирившись із феодальним ладом Речі Посполитої, залишив батьківщину і відправився в Грецію, на п-в Афон, де став ченцем Афон, монастиря (на той час центр православ'я на Сході). Певний час мандрував «святими обителями», був ченцем Загреб. монастиря, а під кінець життя замкнувся в печері, де й помер. Перебуваючи за межами України, В. підтримував активний зв’язок із Львів. братством та острозькою групою полемістів − Г. Смотрицьким, С. Куколем (Зизанієм) та ін.

Основні праці: Творча спадщина В. налічує 16 праць. Найпомітніші з них були написані в 1580-90-х рр.: «Писание до всех обще, в Лядской земле живущих», «Извещение краткое о латинских прелестях», послання до кн. Острозького та єпископів, «Обличение диявола-миродержца», «Порада» та ін., які увійшли у збірку «Книжка».

У 1604 р. у відповідь на тривалі умовляння В. повернувся до України, відвідав в Уторниках свого афон. друга І. Княгицького, згодом Львів, де наразився на нерозуміння керівників братства, через що покинув місто, на рік поселився в Унівському монастирі, де у 1605 р. написав «Послание к старице Домникии», присвячене полеміці з впливовим членом братства Ю. Рогатинцем. Згодом переїхав до Манявського скиту до І. Княгицького, а в кін. 1606 р. повернувся на Афон «спасатися в пустынных местах». В Афоні В. пише «Зачапка мудраго латынника з глупым русином», «Позорище мысленное», «Послание Львовскому братству» та ін. Твори В. практично не друкувалися за життя автора й існували лише як рукописи. Публікацію праць здійснили такі діячі укр. культури, як М. Костомаров, С. Голубев, І. Франко, Г. Житецький та ін., завдяки яким В. відкрився читачеві як яскравий укр. полеміст XVI-XVII ст. В. уміло поєднував літературні форми церковних послань, діалогу та полемічного трактату. Його тексти характеризувалися емоційністю, сарказмом, сатирою, які використовувались у боротьбі із католицизмом та унією.

Рогатинець Юрій (1555, Рогатин, нині Івано-Франківська обл. ‒  після травня 1605, за ін. даними 1608) − провідний діяч Львів. Успен. братства, оборонець православ’я, письменник, культурний, освітній, громад. діяч, фабрикант. Паралельно з організаційно-освітньою і культ. діяльністю працював у львів. сідлярському цеху, де створював справжні шедеври розкішних козац. сідел. Його діти також працювали у львів. цехах і служили опорою укр. церк. братству.

Основні праці: «Послання до М. Домнікії», листи до Львівського (1596) і Віленського (1599) братств. Ймовірно є автором полемічного твору «Пересторога» (1605-1606). Цю гіпотезу висловив І. Франко у статті «Z dziejów synodu Brzeskiego», а також підтримав М. Возняк, який сприймав «Пересторогу» як “маніфест поступової течії сучасного українського громадянства. 

У поглядах Р. простежуються елементи реформац. ідеології. Був активним захисником православ’я, прихильником поміркованості у реліг. суперечках. Р. підтримував добрі взаємини з відомими діячами того часу, зокрема князем К. Острозьким і Київ. митрополитом Іпатієм Потієм, листувався з І. Вишенським, якому адресував «Послання до М. Домнікії», в якому з консерват. позицій критикував його погляди, які не обмежувалися аскетичними ідеалами, а закликали до дієвої проповіді та відстоювання укр. націон.-культ. традицій.

Р. був автором статутів кількох братств, які діяли у XVI ‒ першій пол. XVIII ст. Організації православних священиків при церквах і монастирях створювали освітні навчальні заклади, де мали можливість отримувати освіту сироти, жінки, незаможні верстви населення. У парафіяльних школах навчали читати і писати; у вищих освітніх закладах навчалися як бідні, так і заможні, які мали можливість сплачувати за навчання. Братські школи готували фахівців для різних галузей життя д-ви: педагогів, музикантів, акторів, адміністраторів, священиків, різьбярів, художників та ін. У зв’язку з діяльністю братств було започатковано новий етап у розвитку укр. шкільництва, заснованого на засадах європ. гуманізму. Реформування цих установ перетворило їх на дієвий орган захисту культ., реліг., екон. і націон. інтересів. Зокрема, Успен. братство домоглося у правосл. патріархів незалежності від місцевої церк. влади для львів. Успен. церкви та Онуфріїв. монастиря. Р. брав участь у православному Берестейському (Брестському) соборі 1596 р. У 1589 р. він організував у Рогатині при церкві Різдва Пресвятої Богородиці місцеве братство за взірцем Львів. Успен. братства. При ньому було відкрито школу, а також прислано для неї зі Львова дяків-учителів. Р. був одним із засновників та керівників Львів. братства та Львів. братської школи, сприяв викупу друкар. обладнання І. Федорова для заснування братської друкарні (у 1591 р. видрукувано першу книгу).

У листах до Львів. і Віленського братств Р. закликав проявляти терпимість у справах віри. Від імені братства він виступив на церк. соборі 1596 р. проти прийняття церк. Унії, ненависть до якої посилювалася, зростало бажання за будь-яку ціну зберегти батьківську віру. Найширші верстви укр. народу на собі відчували, яким шляхом провадиться з’єднання церков, до якого насилля вдаються урядові кола, щоб перемогти православ’я. Виникали міщан. і селян. рухи, посилювалася опозиція правосл. братств. Р. так починав свій полемічний твір: «Пересторога, зіло потребная на потомниї часи православним християнам, аби відали, яко некоторие єпископове не спасенія ради душ своїх, але для певних причин і дочасних пожитков от своєго патріарха одступили, і римському папежові в послушенство ся отдали, і великії замешанія в людях учинили».