Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
Тема 3. Онтологія права docx.docx
Скачиваний:
1
Добавлен:
01.07.2025
Размер:
86 Кб
Скачать
☆
  1. Поняття та структура правової реальності

Проблема онтологічної природи права, тобто питання про специфіку правового буття, вирішується завдяки формулюванню концепції правової реальності як ідеальної моделі світу права, що служить найважливішим засобом орієнтації людини в цьому світі.

Філософське поняття «реальності» вживається в різних значеннях:

  • те, що існує взагалі;

  • світ, що існує об’єктивно;

  • фрагмент універсуму, що становить галузь відповідної науки.

Виділяють об’єктивну реальність (тобто все те, що існує, весь матеріальний світ) і суб’єктивну реальність (дійсність, що існує в людській свідомості).

Правова реальність є предметом правової онтології – вчення про буття права в суспільстві та функціонування правових явищ в їх постійній динаміці. Онтологія права в свою чергу є складовою частиною філософії права і забезпечує дослідження проблем природи права, форм його виразу, функцій права, місця права в сучасному суспільстві та його взаємозв’язок із соціальним буттям людини.

Правова реальність являє собою особливий вимір людського буття - світ права та правових ідей. Саме тому неможливо пізнати сутність права, не з’ясувавши сутність правової реальності.

Сутність правової реальності, як наукової категорії, виявляється через призму людської свідомості, свідомого віддзеркалення у ній картини права. При цьому, правову дійсність необхідно сприймати не лише як суб’єктивне осмислення права, а як таку сферу правового життя, активним учасником якої є сам суб’єкт правовідносин. Саме тому правова реальність нерозривно пов’язана з правовою свідомістю та похідними від останньої правовою ідеологією, правовою культурою та правовою поведінкою. Варто зазначити, що правова дійсність не являється якоюсь субстанціональною реальністю, як, наприклад, річ матеріальна. Правова реальність скоріше виступає певним способом осмислення, організації та інтерпретації різних правових аспектів соціально-правового буття та, водночас, є важливою формою організації правового життя суспільства.

Правова реальність є ідеальною категорією, тобто вона являє собою особливий вид буття — вид ідеального буття, суть якого тлумачиться як «те, що має бути» (у нашому випадку «право, яким воно має бути насправді»). Ідеальність даної категорії означає, що вона є нематеріальним відображенням правової дійсності у людській свідомості. Правова реальність є автономним феноменом ідеальної дійсності та здатна існувати незалежно від людської свідомості. Головним моментом у правовій реальності та всіх її складових є вплив на суспільні відносини, зокрема, на учасників цих відносин. Подібний вплив виявляється по-різному, але він є настільки істотним, що людина, відчуваючи на собі його дію, ототожнює її з реальністю.

Слід особливо підкреслити, що правова реальність не ототожнюється з правовою системою. Правова реальність може бути розглянута в декількох аспектах: - інтелектуально-психологічному (правосвідомість, правова наука, правова психологія, звичаї, традиції, емпіричні знання, правова культура); - нормативно-регулятивному (система юридичних норм і правових відносин між соціумами);

- соціально-регулятивному (ступінь включеності в правову реальність, реалізація закладених в ній можливостей);

- організаційно-діяльнісному (всі види правової поведінки - правотворчість, правозастосовна та правоохоронна практика, діяльність громадян та органів влади в рамках права). У зв'язку з цим можна стверджувати, що правова реальність (і зміст відповідного поняття) ширше, ніж правова система.

До характерних ознак правової реальності можна віднести ті, що вона:

  • є особливою формою суспільного буття;

  • є ідеальною категорією та поєднує в собі об’єктивний і суб’єктивний аспекти буття права та нерозривно пов’язана зі свідомістю, чуттєвістю, практикою;

  • здійснює вплив на учасників суспільних відносин;

  • тісно пов’язана з культурними, економічними та політичними чинниками, що існують у суспільстві;

  • охоплює все коло правових феноменів (явищ) — як фундаментальних, так і похідних від них, як негативних так і позитивних;

  • забезпечує процес утворення права, його тлумачення та застосування;

  • відображає загальну динаміку правового життя соціуму, процес розвитку окремих правових інститутів та реальні зміни, що в них відбуваються;

  • є показником ціннісно-духовного та культурного рівня розвитку суспільства.

В юридичній літературі поширеним є широке та вузьке визначення правової реальності.

В широкому розумінні правовою реальністю є вся сукупність правових явищ: правових норм, інститутів, правовідносин, правових доктрин, правової ідеології, правового менталітету.

У вузькому значенні під правовою реальністю розуміють лише базисні правові реалії, відносно до яких усі інші правові явища є похідними. Тому під правовою реальністю у різних наукових школах прийнято розуміти правові норми (нормативізм), правовідносини(соціологічна юриспруденція), або ж «правові емоції» (психологічний напрям).

Не зважаючи на те, що широке та вузьке розуміння правової дійсності є різними, не слід їх протиставляти, оскільки загальна картина правової дійсності залежить від того, що саме взято за базисний (початковий) феномен. У зв’язку з цим С. Максимов пропонує інтегральну концепцію правової реальності, як світу права, який конструюється із правових феноменів, впорядкованих в залежності від відношення до базисного феномена, як до «першореальності» права.

Карпічков визначає правову реальність як складний багатоаспектний феномен ідеальної реальності, який являє собою гармонійну єдність внутрішнього (суб’єктивного) та зовнішнього (об’єктивного) аспектів буття права і складається із фундаментальних правових сутностей та інших, похідних від них явищ, що об’єктивно існують в правовій матерії та здійснюють вплив на учасників суспільних відносин.

Будучи фундаментальною науковою категорією теорії права, правова дійсність є складною та багаторівневою системою взаємопов’язаних та взаємоузгоджених елементів, які у сукупності становлять автономну сферу людського буття.

Структуру правої реальності становлять:

1) теорія права, ідея права (природне право);

Ідея права або ж теорія права є вихідним, логічно першим елементом правової реальності, що зосереджує всю істинність права як такого. В цьому аспекті ідея права являє собою найбільш загальний, абстрактний вираз сутності права, його «проект», ідеальність правового буття. До цього елемента правової дійсності прийнято відносити суб’єкт права, цінності права і питання єдності прав та обов’язків учасників правовідносин.

Ідея права є самостійною категорією, що має власну структуру. Її складають елементи, основними серед яких є:

  • суб’єктивний компонент, що складає антропологічний рівень дії права і ідея права надає інформацію про те, хто може бути суб’єктом права, сутність поширення права, перелік суб’єктів, що підпадають під його дію;

  • аксіологічний компонент – система цінностей, які відображаються та реалізуються у праві. Це категорія відображає поняття справедливості та безпосереднього впливу на характер співвідношення права і закону;

  • деонтологічний компонент – забезпечує єдність права і обов’язку суб’єкта. Саме він характеризує зміст можливої і необхідної поведінки і визначає рівень ефективності права відповідно до ступеню впровадження його ідей.

Правова ідея відображається у свідомості суб’єкта права і може мати подвійний вимір – залишитися науковою ідеєю, що забезпечує приріст знань про право та втілюватися у праві. Саме така ідея і втілюється в законі, що є основною формою виразу права. Закон – це юридичний документ, що забезпечує конкретизацію правових ідей та відображення їх у праві. Це загальна норма, що має абстрактний характер і виступає у формі суджень про належне. Велике значення для характеристики закону має його співвідношення з правом. В теоретичному і практичному значенні проблема співвідношення і розмежування права і закону охоплює широке коло питань, які торкаються сутності, змісту, призначення права в суспільстві.

2) правові норми та закони (позитивне право); тобто система санкціонованих державою норм (законів), основна мета яких полягає у реалізації ідей права. Втілення правових ідей у закон віддзеркалюється у структурі нормативно-правових актів, які мають у своєму складі такі елементи як суб’єкт (той, кому адресована норма), цінності (те, що захищає норма) і відповідні права та обов’язки учасників правовідносин.

3) правовий досвід та суспільна практика (правове життя).

Безпосередня реалізація ідей права у життя, тобто правореалізація, яка полягає в усвідомленні та здійсненні суб’єктом своїх прав відносно інших учасників правових відносин.

Елементи правової реальності взаємопов’язані та взаємоузгоджені та утворюють в сукупності єдину автономну сферу людського буття — світ права.

Максимов пропонує розрізняти статичний та динамічний аспекти структури правової реальності.

Так, в статичному аспекті як соціально-культурний феномен (витвір людини) право являє собою єдність двох основних моментів: змістовного і предметно-інституціонального (внутрішнього і зовнішнього), що відповідає традиційному поділу на природне і позитивне право.

Правовий позитивізм, вважаючи позитивність вирішальною ознакою права, зводить сутність права до його існування і заради безпеки прагне звільнитися від духовного змісту права, пов'язаного зі свободою. Він вважає, що для природи права байдуже, який зміст позитивується. Класичні концепції природного права переносять акцент з існування права на його сутність, але трактують її як трансцендентальну реальність, зміст якої абсолютно правильний і легітимний для всіх людей.

Характерна в цілому для вітчизняної юриспруденції, і для сучасного її етапу особливо, тенденція до синтезу різних позицій знайшла своє вираження в обґрунтуванні дуалістичної концепції структури правової реальності, в межах якої природне право (смисловий рівень) і позитивне право (предметно-інституціональний рівень) співвідносяться як сутність і існування права. Дійсність права, його справжня реальність являє собою єдність і доповнювальність природно-правової справедливості і позитивності, оскільки без справедливості право не виявляє власної сутності, а без позитивної об’єктивації воно не має можливості взаємодіяти з емпіричною реальністю людської практики.

В динамічному аспекті право являє собою не статичний набір елементів, а динамічний процес власного становлення. Джерелом саморозвитку виступають суперечливі взаємодії його сторін, що знаходять відображення в полярності і доповнювальності різних підходів до права.

Елементами цього аспекту структури є:

а) абстрактно-загальні визначення, що закріплені правовими ідеями і принципами;

б) конкретно-загальні визначення (формально-позитивні правові норми);

в) матеріально-конкретні визначення (судові рішення);

г) соціально-предметне втілення (позитивно-правова поведінка суб’єкта).

Саме ці елементи складають уявлення про теоретичне відтворення процесу здійснення права.

Форми буття права.

Відсутнє однозначне розуміння правового буття та його форм також у загальнотеоретичному правознавстві, зокрема у філософії права. Його зміст визначається, як правило, залежно від світоглядних підходів до розуміння природи і власної сутності права.

У філософсько-правовій літературі мають місце найрізноманітніші думки з цього питання розуміння буття права:

  • як ідеї права, яка є найзагальнішим, абстрактним вираженням сутності права;

  • як інституціонально вираженої в нормах права владної волі (або волі домінуючих у суспільстві соціальних сил);

  • як правового конфлікту та його вирішення;

  • комунікації як взаємодії між суб’єктами права на основі діалогу між ними чи правильних дій і рішень у конкретній ситуації самого суб’єкта.

В. Нерсесянц —прихильник так званого лібертарного праворозуміння, в основу якого покладений принцип формальної рівності, — вважає, що буття права — це якісно визначене буття цього принципу. Тобто скрізь, де є вказаний принцип (в усіх явищах, в яких він виявляється, визнається, закріплюється, враховується), ми маємо справу з формами існування права. До них він відносить фактично всі «феномени з правовою якістю», починаючи від правової норми і закінчуючи правовим статусом, правовим

рішенням, правовою процедурою тощо.

Козюбра зазначає, що становлення права відбувається на трьох основних рівнях, які одночасно є відповідними формами його буття:

а) базових фундаментальних ідеалів і цінностей, нагромаджених людством за багатовікову історію розвитку людської цивілізації, концентрованим виявом яких є насамперед загальні принципи права; Проблематика загальних принципів права традиційно пов’язується з невизначеністю форм їх виразу і закріплення. За європейською традицією слід розрізняти природу принципів права, «включених» до текстів конституцій та інших нормативно-правових актів, та природу загальних принципів права, які можуть застосовуватися навіть за відсутності текстів. «Силу і життя їм дає суддя». Загальні принципи права —це вияв узагальненого правового досвіду та правових тенденцій, які розвиваються в глибинах нормативно розвинутого суспільного життя. На їх появу і розвиток впливають не тільки норми позитивного права, а й багато інших нормативних і ненормативних чинників — мораль, політика (зокрема міжнародна), звичаї, наукові теорії та концепції тощо.

б) формалізованих юридичних норм, виражених передусім у законах

та інших нормативних актах;

в) юридичних рішеннях, насамперед судових, та правовідносинах.

На думку Максимова, відносно автономними рівнями правової реальності (формами буття права) є:

а) світ ідей (ідея права);

б) світ знакових форм (правові норми і закони);

в) світ соціальних взаємодій (правове життя).

Вони є рівнями становлення права від абстрактних до конкретних визначень.

Логічно вихідний компонент правової реальності, що містить масштаб істинності права, становить ідея права. Будучи абстрактно-загальним визначенням права, вона містить допозитивний масштаб для законодавчих і судових рішень. Як універсальний ідеально-смисловий аспект будь-якої правової системи ідея права феноменологічно структурується на суб’єктний, аксіологічний і деонтологічний компоненти. Їй притаманна потенційна дійсність, оскільки вона виражає певну належність. Водночас ідея права задає нормативну силу діючому праву. Сама ж вона набуває значущості завдяки операції логічного визнання права, або його обґрунтування.

Позитивне право як система санкціонованих державою норм являє собою конкретно-загальні визначення, реалізацію ідеї права. Як форма емпіричного буття, воно має історичній характер, йому властиві вимоги осмислення закону для всіх випадків і урахування соціальних інтересів, що вказує на його зв'язок з життям. Засобом переходу від недіючої ідеї права до діючого права виступає процес правотворчості, феноменологічний смисл якого полягає в поєднанні ідеї права (принципів справедливості) з конкретними соціальними умовами, що виражаються через категорії потреби і інтересу. Складне суперечливе поєднання справедливості і доцільності становить суттєву особливість позитивного права.

Світ соціальної взаємодії є найбільш конкретним рівнем буття права. Моментом переходу від законів до матеріально-конкретних визначень виступає процес правореалізації, а основним елементом цього процесу –– суб'єкт у його взаємодії з іншими суб'єктами. Умовою переходу до буття права у вірних рішеннях і діях людей виступають такі чинники, як психічне визнання норми, примушення і влада. Вищою формою буття права є судові рішення, в яких акумулюється весь досвід осмислення права. Судові рішення є свого роду підвищенням кваліфікації (правової культури) всіх суб’єктів права. Отже, правосуддя об'єднує зусилля всіх гілок влади навколо завдання утвердження права.