Лекція 5

СТВОРЕННЯ УПА І ЇЇ ДІЯЛЬНІСТЬ В УМОВАХ ФАШИСТСЬКОЇ ОКУПАЦІЇ

Створення УПА, її структура, чисельність і озброєння  Українсько-польське протистояння в роки війни і його наслідки  Боротьба УПА як «третьої сили» проти фашистів і радянських партизанів

Створення УПА, її структура, чисельність і озброєння. У роки Великої Вітчизняної війни на окупованій фашистами території Західної України створювалися збройні формування націоналістів. Найбільшим з них була Українська повстанська армія (УПА). Офіційною датою народження УПА став день 14 жовтня 1942 р., визнаний згодом Українською Головною Визвольною Радою як свято українського війська, приурочене до дня покровительки Війська Запорізького Покрови Святої Богородиці.

Важливим є питання про причини створення УПА, ким і коли вона формувалася. Протягом післявоєнних десятиліть вчені пов'язували створення повстанської армії тільки з активізацією діяльності радянських партизанів на Волині, для боротьби з якими створювалися формування «націоналістичних банд» [43, с. 55]. Деякі автори вважали, що бойова і диверсійна діяльність партизанів стривожила не тільки німців, але і «ватажків ОУН, тому що, по-перше, вони втрачали довіру в очах німців за нездатність контролювати обстановку, а по-друге, боялися позбавитися впливу серед місцевого населення. Тому-то оунівці і почали створювати власні збройні формування» [75, с. 78].

Таке пояснення причин створення повстанської армії відповідало тій концепції історії ОУН-УПА, яка панувала протягом декількох десятиліть. Але зараз, завдяки публікації нових документів, вже відомо, що націоналісти створювали свої військові формування ще до появи в Західній Україні радянських партизанів. Безсумнівно і те, що створення УПА було відповіддю на терор фашистів проти мирного населення. На Волині і Поліссі створювалися загони і групи самооборони, покликані «захищати українське населення від ворогів». Крім німців західноукраїнське населення та оунівці до ворогів відносили польські збройні формування, які тероризували населення, а також радянських партизанів. Партизани діяли проти гітлерівців рішуче, часто без врахування важких наслідків для мирного населення Західної України. От як, з огляду на ці обставини, пояснює причини створення УПА ветеран повстанського руху, професор-політолог з Канади, співавтор багатотомного «Літопису УПА» Петро Потічний: «Давайте задумаємося, чому націоналісти виступили збройно. Як учасник тих подій скажу: іншого виходу не було». Дослідник підкреслив, що мирне населення випробувало на собі «терор і свавілля як сталіністів, так і фашистів...» [47, с. 6].

Про час створення українських військових формувань і про їх «творців» раніше в літературі говорилося наступне: «Терплячи великі поразки на Східному фронті, гітлерівці намагалися створити із середовища всякого роду відщепенців більш міцні основи для захисту своїх інтересів на окупованих територіях. З цією метою, починаючи з літа 1942 р., формувалися збройні підрозділи, основним завданням яких стали терористично-диверсійні дії проти народних сил у тилах німецько-фашистських військ. Так, на території Волинського Полісся вони створили банду «Тараса Боровця», так звану «Поліську січ», а трохи пізніше – банди «Максима Рубана», «Клима Савура» і інші, сформовані з класово ворожих трудящим куркульських елементів, кадрових націоналістів і карних злочинців. Банди створювалися таємно, щоб замаскувати перед населенням тісні контакти націоналістів з гітлерівцями» [43, с. 54]. В іншого автора читаємо: «На початку 1943 р. головний провід ОУН бандерівців за вказівкою своїх хазяїв з абверу і СД приймає рішення про створення так званої Української повстанської армії (УПА)...фашисти і ватажки ОУН пішли на створення УПА в зв'язку з важкими поразками вермахту на радянсько-німецькому фронті і ростом всенародного антифашистського руху в тилу німецьких військ» [16, с. 53-54]. Зі сказаного вище випливає, що протягом першого року війни у Західній Україні збройних підрозділів не було, а їхня поява була пов'язана з діяльністю гітлерівців.

В останні роки українські вчені прийшли до висновку, що повстанські формування почали створювати три націоналістичні угруповання: ОУН-Б під керівництвом Миколи Лебедя – Максима Рубана (лідери революційної ОУН С. Бандера і Я. Стецько знаходилися під арештом); ОУН-М під керівництвом Олега Кандиби (полковник А. Мельник перебував за межами України) і група під керівництвом Тараса Боровця - отамана Т. Бульби. Ці формування створювалися без участі німців вже в перший рік Великої Вітчизняної війни, а окремі невеликі загони виникли на самому початку війни. Мова йде про «Перший Курінь Українського Війська ім. Холодного Яру», створений 27 липня 1941 р. у Рівному. Цей загін прийняв присягу, а разом з його бійцями на вірність Україні заприсяглися всі присутні на святі української державності. Одночасно були освячені національний і червоно-чорний прапори. Після свята курінь зайняв один з будинків під казарму, а наступного дня вже почалися заняття з військової справи. Наявні в розпорядженні вчених документи не дозволяють встановити, хто був організатором цього куреня. Але якщо брати до уваги, що загін мав червоно-чорний прапор, а виступаючі на святі державності підкреслювали, що є підпільниками ОУН, то, імовірно, курінь створювала революційна ОУН Бандери.

З весни 1942 р. на території Волині і Полісся стали виникати загони - боївки самооборони. Тоді ж «у ліс» стали йти військові кадри ОУН-Б, які шляхом об'єднання боївок формували партизанські підрозділи. Свої перші загони бандерівці створювали під керівництвом Сергія Качинського – Остапа. Для посилення цієї роботи прибув поручик Василь Івахів – Сонар, Сом, який очолював раніше підпільну підстаршинську школу, що вела підготовку молодших командирів у Поморянах на Львівщині. Восени 1942 р. з найбільш підготовлених бійців самооборони Провід ОУН-Б утворив «Першу сотню УПА» з поручиком Іваном Перегійняком на чолі. Наступними сотнями стали: сотня Яреми в районі Колки-Степань на Волині, сотня Дороша в Пустомитівських лісах і сотня Крука в Кременецькому районі [73, с. 28]. Активним організатором збройних загонів українського націоналістичного підпілля був М. Лебедь. Німецьке командування мало відомості про створення повстанських загонів. Так, у грудні 1942р. головний штаб вермахта одержав з України повідомлення про те, що «16 жовтня українські націоналісти вперше зібралися в районі Сарн у велику банду і постійно одержують поповнення»[34, с. 585].

Німецька окупаційна адміністрація і служба безпеки відслідковували дії бандерівців. У Берлін йшли повідомлення про формування груп самооборони і про збір зброї. У руки гітлерівців у Києві і Сарнах потрапили листівки із закликами до населення чинити опір вивозу в Німеччину продовольства і робочої сили. Бандерівці також закликали українців починати партизанську боротьбу, але про негайні бойові дії у цих листівках мова не йшла. У поліцейському повідомленні підкреслювалося, що бандерівці бережуть свої сили і не націлені на партизанські дії декількома сотнями і навіть тисячами, вони беруть курс на «народну революцію мільйонних мас України». Поліція вже мала у своєму розпорядженні дані про те, що бандерівці почали підготовку до бойових операцій. Як приклад повідомлялося в Берлін, що в районі Костополя вдалося знайти і захопити бандерівський склад зброї, в якому знаходилося 600 гвинтівок, 12 кулеметів, 254 тисячі патронів, 4 тисячі гранат, 2 тисячі мін тощо. [34, с. 634, 652]. Це був перший успіх гітлерівців по знешкодженню бандерівських загонів.

Протягом 1942 р. лави бандерівських загонів збільшувалися в першу чергу за рахунок мобілізації молоді, яку проводили територіальні організації ОУН-Б і їхні мобілізаційні загони. Молодіжна газета ОУН-Б “Прапор молоді” кликала молодь приєднатися до бандерівців, «ставати під прапори ОУН» [34, с. 645]. На сторону УПА на початку 1943 р. перейшов майже в повному складі курінь допоміжної української поліції, і на його основі були укомплектовані два курені повстанської армії – «Дружинників» і «Галайди».

На чолі УПА стояло Головне командування, яке було не тільки військовою, але і «вищою і єдиною суверенною цивільною владою». На базі УПА-Північ був створений штаб, що складався з декількох відділів: оперативного, політичного, бойової підготовки, санітарного і господарського. Важливу роль відігравала служби безпеки (СБ), яка була розвідувальним і контррозвідувальним органом. Першим завданням штабу УПА-Північ було створення у важко доступному для ворога місці бази, де можна було б створювати і навчати нові загони. Місцем для такої бази була обрана територія Волинського Полісся, що на північ від залізниці Ковель-Сарни. Але тому, що цей район уже знаходився під контролем невеликих загонів радянських партизанів, які прийшли з Білорусії, бандерівці стали силою їх витісняти.

Організаційно і територіально УПА була розділена на групи: УПА-Північ, УПА-Захід, УПА-Південь і УПА-Схід. УПА-Північ (командир Дмитро Клячківський-Клим Савур) діяла на Волині і Поліссі, включаючи Житомирщину і Київщину. Упа-Захід (командири Юрій Стельмащук-Рудий, Олександр Луцький-Богун і Василь Сидір-Шелест) охоплювала Закарпаття, Галичину і Буковину. УПА-Південь (командири Омелян Грабець-Батько, Петро Олійник-Еней, Василь Кук-Коваль) діяла на Вінничині, Кременеччині, Одещині й у Бесарабії. Група УПА-Схід здійснювала рейди по Київській, Житомирській, Вінницькій, Черкаській та інших областях [41, с. 407]. Кожна з груп повстанської армії формувалася в різний час, а тривалість їхніх дій у тому чи іншому регіоні в основному була пов'язана з наступом радянських військ на Захід по території Правобережної України. Групи УПА складалися з військових округів, які підрозділялися на загони. В один загін входило 3-5 куренів по 300-400 чоловік у кожнім. Курінь поділявся на сотні, до складу яких входили 3-4 чоти, які складалися з трьох роїв по 10-13 бійців у кожнім. Така організаційна побудова УПА дотримувалося далеко не завжди. Деякі з перерахованих ланок випадали в зв'язку з відсутністю командних кадрів і особового складу.

Першим командуючим УПА був полковник Д. Клячківський – Клим Савур, а в грудні 1943 р. повстанську армію очолив Р. Шухевич – генерал Тарас Чупринка. На цю посаду він був призначений рішенням Проводу ОУН-Б, а не «за особистим наказом Гіммлера», як писали раніше окремі автори [43, с. 82]. У складі головного штабу УПА служили: полковник Л. Ступницький, Д. Грицай, Д. Маєвський і інші. Командні і штабні посади також займали: полковники Омелюсик, Литвиненко й інші офіцери армії Української Народної Республіки. У загонах УПА були також офіцери Червоної Армії.

Велику роль у складі УПА відігравала служба безпеки, наділена величезними повноваженнями. Вона проводила «чистки» серед населення й у підрозділах УПА, у залежності від ситуації ця служба визначала міру покарання бійцям УПА. СБ приділяла велику увагу боротьбі з провокаторами і німецькими шпигунами. Один з колишніх командирів УПА у своїх спогадах наводить приклад, коли на користь німців шпигував слухач підстаршинської школи. Служба безпеки викрила зрадника, а командир групи УПА-Південь Еней «сокирою власноручно відрубав йому голову на пеньку». Діяльність СБ одержала негативну оцінку частини офіцерів УПА. Так, наприклад, командир загону М. Скорупський писав: «Служба безпеки, що була своєрідною політичною поліцією в бандерівській системі, наробила дуже багато шкоди як у самій УПА, так і всьому цивільному населенню і дуже часто кидала негативну тінь на цю систему» [68, с. 145, 330].

Для підготовки військових кадрів при головному командуванні повстанської армії в районі Костополя на Рівненщині діяли офіцерська школа з 4-х місячним терміном навчання і підофіцерська школа з 2-х місячним терміном підготовки. Військові школи працювали також у Мостках (Львівська область) і на горі Магура (Станіславська область). Кілька центрів підготовки командних кадрів було створено на Волині: у школі «Дружинники» навчання проходили від 210 до 250 курсантів, у школі «Порох» велася підготовка майбутніх саперів. Викладання в них вели колишні офіцери армії УНР і командири Червоної Армії [7, с. 12]. Кілька радянських офіцерів працювало в підстаршинській школі на Кременеччині. Бандерівці відзначали великий внесок у підготовку командних кадрів випускника військової академії, майора Червоної Армії, якого знали під псевдонімом Батько [68, с. 141].

Бойові лави УПА збільшувалися досить швидко. Наприкінці 1943 - в першій половині 1944 р. повстанська армія нараховувала кілька десятків тисяч чоловік, але точну кількість повстанців установити поки не вдається і навряд чи це можливо. У документах, що відносяться до воєнного і післявоєнного часу, можна зустріти різні дані. Так, абвер у листопаді 1944 р. оцінював чисельність УПА у 80-100 тисяч чоловік. На таку ж кількість вказує й історик В. Косик. Перший командуючий УПА-Захід А. Луцький свідчив, що в його підпорядкуванні знаходилося близько 15 тисяч повстанців [75, с. 81]. О. Субтельний вважає, що повстанська армія мала 30-40 тисяч бійців [71, с. 411].

В УПА були представлені різні верстви населення: селяни – 90%, робітники – 5-7%, інтелігенція – 2-3%. Українців у лавах повстанців нараховувалося більше 80%. У складі УПА воювали представники багатьох народів. Для боротьби проти фашистів і радянських партизанів на сторону українських повстанців переходили національні формування, створені при німецькій армії і складалися з колишніх полонених Червоної Армії. Крім українців в УПА боролися: азербайджанці, вірмени, грузини, татари, узбеки, чуваші й інші. У складі повстанської армії були також росіяни і білоруси, але окремих їхніх національних загонів не було. Таким чином, УПА зуміла знайти загальну мову з представниками інших національностей, у той же час вона не могла досягти взаєморозуміння з іншими українськими силами.

Першими перебіжчиками на сторону УПА були татари, а за ними грузини і представники інших закавказьких народів. Влітку 1943 р. бандерівці видали декілька листівок на різних мовах зі звертанням до «батальйонців», як їх називали німці, переходити на сторону повстанської армії. Бійці національних батальйонів почали втікати від німців спочатку індивідуально, а потім масово. Незабаром в УПА були створені національні загони грузинів (командири Карло і Гогік), узбеків (командир Ширмат), а також вірменів і північно-кавказьких народів. У липні і серпні проводилася інтенсивна агітація серед козаків, що перебували на службі у німців. Були видані листівки-звернення за назвою «Кубанці, нащадки запорізьких козаків» і «Брати козаки», які дали позитивний результат: в УПА стали діяти дві кінно-козацькі сотні. Були також листівки, адресовані всім поневоленим народам. Одна з них закінчувалася такими словами: «Поневолені народи Східної Європи й Азії! Зв'язуйтеся з УПА! Переходьте разом зі своєю зброєю на бік повстанців! Беріть участь у боротьбі проти імперіалістів! Хай живуть незалежні держави поневолених народів!». У серпні 1943 р. найчисельнішими національними загонами в складі УПА були грузинські і литовські, у них нараховувалося кілька сотень бійців [34, с. 386-387]. Співробітник підпільної радіостанції «Вільна Україна» В. Макар-Вадим підкреслював, що представники «...численних народів Кавказу й Середньої Азії хочуть спільно з українським народом боротися проти московського й німецького імперіалізмів за своє повне визволення »[39, с.36].

Окремо треба сказати про представництво в УПА росіян. Судити про їхню чисельність важко, але вони були. У першу чергу це були бійці та офіцери Червоної Армії, які втікли з полону чи були звільнені з фашистської неволі українськими повстанцями. Однак, як вважає дослідник української історії В. Косик, росіян у повстанській армії було мало. При можливості вони перебігали до радянських партизанів. Як приклад Косик наводить історію генерала П.В.Сисоєва, бувшого професора Московської Військової академії і командуючого 36-м корпусом. Після втечі з табору генерал потрапив в УПА і назвався українцем, рядовим Петром Скиртою. Восени 1943 р. при зручному випадку він приєднався до радянських партизанів. Іншою причиною невеликої кількості росіян у загонах повстанської армії було те, що росіяни - противники сталінського режиму йшли до генерала Власова [33, с. 438].

У серпні і жовтні 1943 р. національні загони вже брали участь у боях. Так, загін, що складався з грузинів, узбеків і росіян, у ході бою на території Млинівського району Рівненської області знищив понад 60 фашистів. Наприкінці серпня азербайджанський загін завдав відчутного удару по німцях у Гощанськом районі. 29 жовтня на сторону УПА перейшов черговий батальйон азербайджанців, і вже 31 жовтня на території Здолбунівського району цей загін розбив групу гітлерівських карателів. У той же час азербайджанці й узбеки із загону Енея провели операцію на річці Случ проти радянських партизанів і не дозволили їм просунутися на захід [33, с. 53-54].

У справі зміцнення зв'язків УПА з представниками різних народів важливу роль відіграла I-а Конференція поневолених народів Східної Європи й Азії, яка працювала 21-22 листопада 1943 р. на Житомирщині. З 39 делегатів п'ять були українцями, а інші представляли 12 народів СРСР. Конференція прийняла низку політичних постанов, спрямованих на розширення спільної боротьби народів Радянського Союзу, і схвалила звернення до народів Східної Європи й Азії. У резолюції говорилося, що тільки «національні революції поневолених народів припинять цю безглузду різанину». Конференція закликала створити загальний фронт боротьби проти «гітлерівської наволочі» і «сталінського імперіалізму» [33, с. 465-466].

Певну роботу провела УПА і серед народів-союзників і сателітів Німеччини: італійців, мадярів, румунів, а також французів, бельгійців, голландців, югославів, чехів, словаків, литовців, які силоміць були загнані в армію рейха. Реальними результатами цієї роботи було те, що солдати цих національностей часто відмовлялися від боротьби проти УПА, а то і переходили на її сторону. У загонах повстанської армії з'явилися представники згаданих народів, а на радіостанції УПА «Вільна Україна» диктором на англійській і французькій мовах працював втікач з Німеччини бельгієць Альберт Газенбрукс. Ця короткохвильова радіостанція діяла і після відступу німців. У березні 1945р. вона була виявлена силами НКВС і захоплена під час виходу в ефір. Після арешту Газенбрукс був кинутий у Воркутинський табір і знаходився там до 1953 р. [34, с. 388].

У 1944 р. у складі УПА вже воювали 15 різних національних загонів. З приходом у Західну Україну радянських військ тільки один азербайджанський загін пішов від бандерівців і в складі Червоної Армії продовжив війну. Інші національні підрозділи залишалися з українськими повстанцями і воювали проти радянських сил безпеки.

Протягом усього часу існування УПА актуальним залишалося питання про військово-технічне забезпечення партизанської діяльності. Оунівський арсенал зброї став накопичуватися ще восени 1939 р. У ході розгрому польської армії націоналісти підібрали на полях боїв, а також відібрали у польських поліцейських і солдатів 50 ручних кулеметів, 2 тисячі гвинтівок, карабінів і близько 500 пістолетів [75, с. 81]. Але цієї зброї було недостатньо. Тому в ході переговорів з німцями, які проводив за дорученням Бандери М. Лебедь, останній порушив питання про матеріально-технічну допомогу і зброю. Гітлерівці не відмовляли, тому що були зацікавлені в активізації підривних дій оунівців у радянському тилу.

Можливостей для придбання зброї у 1941-1942 р. бандерівці мали значно більше, ніж до початку війни. Після відступу радянських військ на місцях боїв залишилася велика кількість стрілецької зброї, боєприпасів і бойової техніки, чим скористалися оунівці. Частину зброї загони УПА одержували від української поліції, а також захоплювали під час нападу на німецькі об'єкти і заволодівали їм у ході боїв з німцями і радянськими партизанами.

Значно більше було потрібно зброї наприкінці 1943 р. і в 1944 р., коли чисельність повстанської армії досягла декількох десятків тисяч чоловік. У цей час зброя в основному надходила з німецьких арсеналів. Про це свідчать документи як німецького, так і радянського походження. Під час переговорів з гітлерівцями керівники УПА завжди зверталися з проханням про постачання зброї. Нерідко це було однією з основних умов співробітництва. Так, 6 квітня 1944 р. командири повстанських підрозділів Тарас і Охрім писали головнокомандуючому німецьких військ у Галичині, що готові координувати бойову діяльність з німцями за умови постачання для їхніх загонів 10 тисяч кулеметних стрічок, 150 тисяч кулеметних патронів, 20 польових гармат, 30 гранатометів, 200 скорострільних рушниць марки «Кольт», 500 радянських автоматів чи німецьких кулеметів, 10 тисяч гранат, 100 мін і іншої зброї і боєприпасів [26, с. 75]. Факти видачі стрілецької зброї з німецьких складів у руки бандерівців неодноразово фіксували радянські партизани. Наприклад, у доповідній записці начальника Українського штабу партизанського руху Т. Строкача першому секретарю ЦК Компартії України Хрущову наводився факт озброєння оунівців гвинтівками і кулеметами з німецьких складів у Володимирі-Волинському.

Чим ближче був кінець війни на українській території, тим більше зброї одержували бандерівці від німців. За деякими даними, під час свого відступу з України, гітлерівці передали УПА понад 700 мінометів і гармат, близько 10 тисяч станкових і ручних кулеметів, 26 тисяч автоматів, 72 тисячі гвинтівок, 22 тисячі пістолетів, 100 тисяч ручних гранат, 300 польових радіостанцій, близько 100 портативних друкарень, мільйони патронів і інше спорядження [26, с. 81]. Постачаючи бандерівців зброєю і боєприпасами, фашисти відносилися до них як до союзників у боротьбі проти радянських військ.

З осені 1943 р. почастішали контакти керівників УПА-Захід з командуванням 6-го армійського корпусу угорської армії. У грудні в таємниці від німців представники повстанської армії Лебедь і Мінола на угорському літаку були доставлені у Будапешт. На переговорах в угорській столиці сторони домовилися про припинення боротьби і нейтралітет. Угорські війська припиняли участь в акціях проти УПА, яка зі свого боку не стала чинити перешкод мадярам під час їхнього відступу через Карпати навесні 1944 р. Плату за цю «послугу» українські повстанці брали зброєю [33, с. 464, 466]. Інформацією про надходження угорської зброї в загони бандерівців володіли партизанські командири. Вони доповідали, що мадярські війська «розбазарювали зброю, багато якої потрапило в руки націоналістів». У Дубровицькому районі на Рівненщині діяв загін у складі 1300 чоловік «озброєний за рахунок відступаючих угорських частин». [63, с. 12]

У 1944 р. до рук бандерівців потрапило чимало радянської зброї, яку вони одержали зі складів під виглядом партизанів. У лютому Бегма радирував М. Хрущову і Т. Строкачу: «Мається ряд випадків, коли націоналісти під виглядом партизанів у порядку допомоги одержують у частинах Червоної Армії озброєння і боєприпаси. Червона Армія досить охоче допомагає партизанським загонам, але деякі командири частин не зрозуміли цієї провокації, проведеної націоналістами». Такі випадки траплялися і надалі. Так, 14 липня 1944 р. група оунівців за підробленими документами одержала зброю і боєприпаси з армійських складів у районі Луцька [63, с. 12]. Наявність у великій кількості зброї, боєприпасів і різного спорядження дозволяла УПА протистояти своїм супротивникам і вирішувати багато бойових задач.

Українсько-польське збройне протистояння в роки війни і його наслідки. Ще до створення повстанської армії, а потім і під час її існування, українські повстанці вели боротьбу не з одним противником. Найпершим з них стали польські військові формування і польське населення на етнічних українських землях. Польські військові і політики створили підпільну військову організацію, що називалася Армія Крайова. Вона включала кілька довоєнних політичних угруповань, і була підпорядкована польському емігрантському уряду на чолі з прем'єром В. Сікорським. Ця армія була досить сильною і спиралася на всебічну підтримку польського населення. У роки Великої Вітчизняної війни Армія Крайова не мала на меті здійснювати великих збройних акцій проти німців, оскільки перед нею, як військовою опорою польського еміграційного уряду, стояли політичні завдання. Одним з них була підготовка до повернення під польське панування західноукраїнських земель.

Зрозуміло, що польські плани викликали опір українського самостійницького підпілля та УПА, що в підсумку привело до запеклих зіткнень і великої кількості людських жертв із польської й української сторін. Обидві сторони обвинувачували одна одну в початку кровопролиття. Окремі автори стверджують, що початок цієї трагедії був покладений поляками ще у 1941 р., коли на Холмщині і Підляшші виникли польські терористичні формування, які вбивали українців і знищували українські села [73, с. 67; 11, 1993, № 2-3, с. 124]. Масові вбивства почалися навесні 1942 р. і продовжувалися у наступні роки.

Українська сторона виступала проти конфлікту з поляками, намагаючись локалізувати ворожнечу. У квітні 1942 р. відбулася II конференція ОУН, а в лютому 1943 р. – ІІІ конференція, у ході яких оунівське керівництво висловлювалося за ліквідацію всіх «другорядних» фронтів і об'єднання всіх поневолених народів в один фронт боротьби проти Гітлера і Сталіна. Але досягти взаєморозуміння не вдалося. Польський шовінізм, загарбницькі апетити польської верхівки, примарні надії значно розширити власну територію за рахунок України в майбутньому – це і було основними причинами небажання польської сторони йти на взаєморозуміння з українськими повстанськими силами. Польське підпілля вимагало від українців повного підпорядкування і прийняття умов польської сторони. Лідери цього підпілля визнавали за українцями право на самостійність, однак радили їм шукати Україну в Києві, над Дніпром і в Харкові, а не в Галичине чи на Волині. Зрозуміло, що українська сторона не могла прийняти цих умов, тому відносини між поляками й українцями погіршувалися. Починалася відкрита кровопролитна боротьба.

Про розміри польського терору свідчать такі дані: із серпня 1942 р. по серпень 1943 р. на Холмщині поляки вбили 543 відомих українців, а до кінця 1943 р. це число збільшилося до 594. Серед них були вчителі, офіцери, лікарі, кооператори. На весну 1944 р. число жертв склало більше п'яти тисяч чоловік. Тільки з 10 березня по 5 квітня 1944 р. було спалено 36 українських сіл [73, с. 68]. Йшло планове винищування українського населення за лінією Керзона. На першому етапі цієї акції (1942-1943 рр.) здійснювалася ліквідація керівного українського активу, на другому (1943-1944 рр.) – знищення цілих сіл і винищування всього населення, у тому числі дітей і жінок [62, с. 234].

Широкомасштабний терор проти українців проводила Армія Крайова й інші польські націоналістичні угруповання. У 1944 р. вони здійснили акцію «умиротворення» українців у Побужжі, в ході якої було вбито 1500 чоловік. Ті, хто врятувалися від розправи, свідчили, що поляки розстрілювали українців, вішали їх на стовпах, вирізували на тілах жертв тризубці і хрести, розчленовували вбитих. [11, 1993, № 2-3, с. 124]

Командування УПА почало вживати заходів по локалізації дій польських сил, проводити у відповідь антипольські акції. Першою з них можна вважати акцію в Івановій Долині в ніч з 21 на 22 квітня 1943 р. У різних місцях Холмщини українське населення стало створювати загони самооборони і чинити опір полякам. У зв'язку з активізацією дій Армії Крайової командування УПА вирішило створити антипольський фронт на Холмщині. У березні 1944 р. у цей регіон були перекинуті перші загони УПА («Галайда», «Тигри»); у квітні загони ім. Богуна, «Вовки», «Сіроманці». У деяких районах Львівщини була проведена мобілізація, після якої були зібрані достатні сили, здатні дати відсіч польським збройним формуванням. Командував Холмським фронтом Степан Новицький.

28 березня 1944 р. відбулася велика акція проти польського села Острів, в якому розташовувалася база польських сил, що робили рейди проти українських сіл і загонів УПА. У ході бою село було спалене, а більшість його жителів врятувалася в костьолі, який оунівці не стали чіпати. У першій декаді квітня УПА вела бої за села Жарники, Посадів, Стенятин. Бандерівці захопили велику кількість зброї, продовольства і коней. Поляки масово втікали на Захід, а в зайняті загонами УПА села поверталося українське населення, і під захистом цих загонів люди починали заново налагоджувати своє життя. Таким чином, наказ керівника ОУН-Б М. Лебедя про примусове виселення поляків у цілому виконувався.

Німці негативно відреагували на антипольські акції УПА. У квітні-травні 1944 р. вони вдарили по тилах оунівських загонів і завдали їм відчутних втрат. Проте УПА не припиняла своїх операцій, і 14-16 травня її підрозділи зайняли кілька сіл, завдавши значних втрат польським формуванням. У відповідь частини Армії Крайової провели велику акцію і знищили села Зимно, Стенятин, Жерники, Ратичів й інші. Загинуло більше ста мирних жителів, у тому числі понад п'ятдесятьох жінок і дітей. У ході цих боїв УПА й Армія Крайова втратили значну кількість своїх людей [73, с. 72]. Велике скупчення польських формувань на Холмщині та їхні каральні акції проти українських сіл викликали негативну реакцію з боку гітлерівців. Наприкінці травня 1944 р. вони провели велику каральну акцію проти поляків, під удар потрапили також загони радянських партизанів.

Нові великі бої між бандерівцями і поляками відбулися у червні 1944 р. Загони УПА під командуванням Острозького провели успішний наступ на місто Грабовець, у ході цієї операції значна частина території Холмщини була очищена від польських військових формувань. До приходу фронту в липні 1944 р. ця територія знаходилася в руках українців.

Українсько-польські зіткнення відбувалися не тільки на території Холмщини, але й у багатьох місцях Галичини і Волині. Сюди їхали бойовики з Варшави, Кракова й інших міст. Розвідка радянських партизанів повідомляла в Український штаб партизанського руху, що 1500 озброєних поляків прибули з Варшави в Почаїв на Тернопільщині для участі у боротьбі проти партизанів і націоналістів. Загони поляків прибули також у Межиричі, Тучин, Рокитно, Костополь на Рівненщині і Словечно на Житомирщині. У розвіддонесенні зазначалося: «Прибулі загони палять українські села і грабують населення» [62, с. 81]. Поляки Волині стали переходити на службу до німецьких окупантів і при допомозі з боку фашистів здійснювали погроми всього українського. Крім того, польське населення, як відзначав у своїх щоденниках комісар С. Руднєв, тепло зустрічало радянських партизанів і підтримувало їхні дії. Користуючись підтримкою з боку поляків, партизани могли більш ефективно діяти проти УПА.

У той драматичний час окремі представники польського національно-визвольного руху розуміли, що польсько-українська ворожнеча на руку ворогам обох народів. У зверненні волинського делегата від уряду Польщі до польського населення 28 липня 1943 р. говорилося: «В ніякому разі не слід сприяти німцям. Вступ до німецької поліції і жандармерію є тяжким злочином щодо польського народу. Міліціонери-поляки, котрі беруть участь у зруйнуванні будинків, а також у вбивстві українських жінок і дітей, будуть вигнані з лав польського народу і суворо покарані.

Співробітництво з більшовиками є таким же злочином, як і співробітництво з німцями. Вступ до радянських партизанських загонів є злочином. Жоден поляк не повинен там перебувати» [62, с. 233].

Українська сторона зробила спробу досягти взаємопорозуміння з поляками. Серед польського населення поширювалася листівка з пропозицією припинити кровопролиття. У відповідь поляки надрукували листівку, в якій погрожували українцям розправами і погромами. Після цього командування УПА віддало наказ про виселення поляків з території Західної України. Перед початком акції польському населенню було рекомендовано добровільно залишити українські землі і переселитися в Польщу. Провідник ОУН-Б М. Лебедь говорив, що в тих випадках, коли поляки не виконували цієї вимоги, їхній «опір ліквідували силою».

Бандерівці не звертали уваги на число жертв, вони не зупинялися ні перед чим, виконуючи наказ про очищення української землі від польської «наволочі». Особливу жорстокість продемонстрували загони під командуванням Стельмащука-Рудого, Куп’яка і курінь УПА «Сіроманці». У ніч з 3 на 4 лютого 1944 р. «Сіроманці» напали на польське село Ганачів Перемишльського району Львівської області і вбили 180 чоловік, а село спалили [20, с. 58]. 28 лютого цей же загін знищив польське село Гута-Пеняцька на Бродівщині. У ході цієї акції було вбито і спалено 680 поляків. У Станіславській області бандерівскі групи Гаркуші, Сулими, Семена, Залізняка та інших командирів у другій половині березня 1944 р. напали на 9 польських сіл. При цьому було спалено 139 будинків і вбито 180 чоловік [14, с. 85]. У першій половині 1944 р. тільки на території Галичини бандерівці провели більше 200 акцій проти польського населення, у ході яких було замучено і вбито більше 5 тисяч чоловік. Десятки сіл були віддані вогню. Після арешту радянськими органами бандерівський командир Стельмащук свідчив, що його загін та інші вирізали 15 тисяч чоловік на території Ковельського, Любомльського і Турийського районів Волинської області [20, с. 57].

У ході українсько-польської війни з української території було вигнано від 400 до 600 тисяч поляків, обидві сторони втратили десятки тисяч чоловік вбитими [73, с. 73]. За польськими даними у 1943-1944 роках українські націоналісти і, насамперед, служба безпеки ОУН, знищили 60-80 тисяч поляків [71, с. 412]. Розмах бандерівського терору проти поляків був значно більшим, ніж бульбівського. Свої дії УПА розцінювала, як відповідь на польський терор. Захищаючи інтереси українців, бандерівці демонстрували небачену жорстокість. Українсько-польське збройне протиборство поповнило рахунок трагічних сторінок в історії взаємин двох народів.

Боротьба УПА як «третьої сили» проти фашистів і радянських партизанів. На стадії свого створення УПА бойових операцій проти німців не проводила, її дії, в основному, носили ненасильницький характер. Загони УПА створювали гітлерівцям перешкоди у заготівлі продовольства і сировини, перешкоджали вивозу молоді на роботу в Німеччину тощо. Начальник поліції безпеки і СД в Україні в грудні 1942 р. інформував високе начальство, що у тих місцях, де ще немає загонів націоналістів, вдалося зібрати 80-100% хліба. Інакше виглядала ситуація там, де ці загони найбільш активні. Так, у районах Сарн і Костополя німці змогли заготовити лише 25-30% хліба. Тут було зафіксовано біля ста нападів «банд з метою заволодіти продовольством» [33, с. 666-667].

Непокора мирного населення, початок діяльності УПА і рішучі дії радянських партизанів, стали приводом для початку репресій. З другої половини 1942 р. окупанти стали проводити масові каральні акції проти українського населення на Волині, Поліссі та в інших регіонах, у ході яких загинули тисячі людей, згоріли сотні сіл. На Волині були спалені Борки, Борисівка, Заболоття й інші села. У північних районах Житомирської області тільки 4 і 5 грудня німці повністю спалили 8 сіл [33, с. 335, 653]. В Рівненській області згоріли Дорошів, Закопівне, Косиці, Соснівка, Тарасове і багато інших населених пунктів. У Деражнівському районі з 37 тисяч жителів після кривавих акцій залишилося в живих лише 16 тисяч, а в п'ятьох сільських радах населення було знищене повністю. Страшна трагедія розігралася 23 вересня 1942 р. у Кортелісах на Волині. Карателі спалили 715 дворів і винищили 2892 жителі цього села [43, с. 57]. У Кам'янець-Подільській області фашисти провели 160 каральних акцій, у Львівській – 28, у Чортківському районі Тернопільської області – більше 50 [73, с. 38].

Окупанти також демонстрували свою жорстокість стосовно міського населення і до ув'язнених. У лютому 1943 р. мала місце спроба втечі з в'язниці в Рівному, під час якої було вбито німецького службовця. У відповідь на це гітлерівці вчинили страшну розправу: у ніч з 9 на 10 лютого було розстріляно близько 1000 чоловік. Ще близько 500 чоловік було розстріляно в цій в'язниці 8 березня [33, с. 36].

Починаючи свою боротьбу, УПА мала мету: витиснути радянських партизанів з території Волині і не допустити німецьких каральних акцій проти українських сіл [33, с. 312]. Бойові операції бандерівці почали проводити у лютому 1943 р. Першою акцією був напад сотні УПА під командуванням Перегійняка-Коробки на районний центр Володимирець. Бандерівці успішно атакували поліцейські бараки і звільнили ув'язнених з місцевої в'язниці. 22 лютого ця ж сотня спробувала взяти містечко Високе, де стояв німецький гарнізон чисельністю 200 чоловік. Але гітлерівці вчасно одержали підкріплення і дали відсіч оунівцям. У тому бою з фашистами загинув Перегійняк-Коробка [33, с. 363].

У березні-квітні 1943 р. бандерівські загони значно активізували свої дії проти німців у Рівненській і Волинській областях. У ніч з 10 на 11 березня повстанці атакували завод в Оржеві, що на північ від Рівного, вбили 60 гітлерівців і захопили зброю і боєприпаси. У ході цього бою великих втрат зазнали і бандерівці, серед загиблих був сотник С. Качинський-Остап. 20 березня було здійснено напад на Луцький збірний пункт робочої молоді, яку німці готували до відправки у Німеччину, а на околиці Луцька з концтабору було звільнено більше 40 військовополонених. 28 і 29 березня від гітлерівців були очищені містечка Людвиполь і Олика. Протягом березня-квітня напади на в'язниці, концтабори і збірні пункти були проведені в Горохові, Киверцях, Ковелі, Кременці та в інших містах. Багато звільнених відразу вступали до лав повстанської армії [33, с. 363].

Особливе місце у своїй діяльності ОУН-Б відводила проведенню операцій по звільненню з фашистських катівень своїх членів. Навесні 1943 р. у Львові СД заарештувало керівника головного штабу бандерівців майора Дмитра Грицая-Дуба, а його заступник лейтенант Гасин-Лицар був кинутий у в'язницю в Дрогобичі. Провід ОУН прийняв рішення звільнити цих офіцерів. Дві групи бандерівців з фальшивими документами й у формі СД одночасно прибули у в'язниці Львова і Дрогобича. Використавши фальшиві ордери на перевезення ув'язнених у Берлін, вони звільнили цих офіцерів [34, с. 320].

У першій половині квітня 1943 р. УПА звільнила від німців значну територію на півдні Рівненської і на півночі Тернопільської областей. Прагнучи відновити своє положення в цих районах, німці кинули проти повстанців два полки угорських військ, полк військ СС і один полк, що складався з узбеків і кавказців. Бої йшли кілька днів. Угорські частини були розбиті, а есесівський полк відступив [33, с. 363]. Помітне місце в історії УПА займає операція, яка була проведена 22 квітня в Івановій Долині на Костопольщині. У ході бою бандерівці зруйнували залізничне господарство у районі каменоломень, захопили зброю й одну тонну вибухівки. Обидві сторони понесли значні втрати [73, с. 34]. Активізація дій повстанської армії змушувала німців збільшувати свої гарнізони в райцентрах, великих селах, вузлових станціях. У другій половині квітня 1943 р. начальник Українського штабу партизанського руху Т. Строкач доповідав М. Хрущову, що «у Колках зараз 300-400 німців. У Ковелі було 300 чоловік, зараз – близько 4000 чоловік. У Костополі було 50 чоловік, зараз – 500 чоловік [30, с. 128].

На Ковельщині боротьбу з німцями вів загін УПА «Помста Полісся». Від рук бійців цього загону 2 травня 1943 р. на дорозі Ковель-Брест загинув шеф німецької СА В. Лютце – людина, наближена до Гітлера. Засідка була влаштована біля села Кортеліси, яке фашисти спалили разом з жителями. Ця й інші успішні операції проти німців сприяли переходу на сторону УПА багатьох українців, які перебували на службі у гітлерівців. Так, 28 травня поліція Дубно, Камінь-Каширського, Ковеля, Луцька, Любешова, Рівного влилася до лав повстанської армії. Факт цього переходу підтвердив штаб партизанських загонів Рівненської області [62, с. 62].

Навесні 1943 р. вплив УПА на місцеве українське населення значно посилився, німецька адміністрація зберігалася тільки у районних і окружних центрах, а сільську місцевість цілком контролювали бандерівці і частково радянські партизани. У німецьких документах все частіше фігурували факти нападів на залізничні і господарські об'єкти, збірні пункти робочої сили, склади. Генеральний комісар Волині і Поділля рапортував у Берлін: «акти саботажу, підпали, грабежі постійно турбують» німців, «український рух опору надзвичайно посилив свою діяльність», а місцеве населення «симпатизує бандам», які контролюють значну територію [33, с. 367]. В іншому документі відзначалося, що з початку окупації Волині були зроблені напади на такі об’єкти: 850 підприємств, 118 молочних пунктів, 17 спиртзаводів, 61млин, один цукровий завод. Повністю було знищено: 28 підприємств, 220 складів, 19 млинів і інших об’єктів [34, с. 329]. При цьому треба мати на увазі, що не всі ці напади зробили одні бандеріці, значну їх частину здійснили партизани. Але в першій половині 1943р. окупанти відносили до бандитів як партизанів, так і бандерівців.

Ріст і поширення УПА продемонстрували деякі риси цієї підпільної армії, що не мали аналогів у підпільних рухах і арміях часів Другої світової війни. Однієї з цих рис було її прагнення до оволодіння територій і створенню на них «підпільних держав». Так, навесні 1943 р. на Волині і Поліссі, а з осені 1943 р. у Галичині існували, за оцінками німців, «заражені бандами райони», які вийшли з-під контролю німецької адміністрації. Самим яскравим прикладом такого району була «Колківська Республіка» на Волині.

На початку 1943 р. значна частина населення Волині піднялася на боротьбу з фашистами. Майже всі голови сільських управ були підлеглі мережі ОУН, а українська поліція у березні організовано перейшла до УПА. У травні повстанські сили звільнили від фашистів містечко Колки, а також населені пункти Маневицького, Цуманського, Рожищенського, Ківерцівського районів Волинської області, Степанського і Радзивілівського районів Рівненської області. На великій території перестала діяти німецька окупаційна адміністрація, і була встановлена українська цивільна і військова влада. Адміністративний апарат цієї республіки охоплював різні ділянки повсякденного життя (адміністрацію, безпеку, зв'язок, господарство, культуру, освіту, охорону здоров'я )

У Колках діяли кілька госпіталів, у яких видужували десятки бійців УПА. Тут працювали млини, їдальні, у майстернях шили уніформу для повстанців, у пекарнях випікали хліб. Місцева «Просвіта» створила хор, регулярно організовувалися концерти, працював драматичний гурток. Однією з важливих справ у діяльності влади Колківської Республіки було виконання розпорядження командування УПА по земельному питанню. Земельні відділи стали проводити роздачу землі безземельним і малоземельним селянам. Повстанці відновили роботу електростанції, друкарні і школи в Колках. Напередодні відкриття школи був надрукований буквар. Командир військової округи УПА «Заграва» І. Литвинчук-Дубовий видав наказ про початок навчального року не пізніше 1 жовтня 1943 р. Підкреслювалося, що «навчання в школі є обов'язковим» [6, с. 8]. Колки стали своєрідною повстанською столицею, в якій знаходився штаб командира УПА-Північ Клима Савура, і проходили наради вищого командування повстанської армії. Спроба німців захопити місто влітку 1943 р. закінчилася невдачею, і тільки у листопаді Колківська Республіка була ліквідована.

Важко складалися відносини між бандерівцями і радянськими партизанами. Націоналісти намагалися не допустити партизанів на територію, яку самі контролювали. По-перше, вони не хотіли присутності в Західній Україні ще одного «захисника» українців від гітлерівців. По-друге, бандерівці вважали, що присутність і дії партизанів спричинять додаткові репресії окупантів проти мирного населення. Перші збройні зіткнення між бандерівцями і партизанами відбулися восени 1942 р. Згідно з даними, отриманими німецькими органами безпеки, група радянських парашутистів, скинута на початку листопада під Рокитно на Волині, наштовхнулася на бандерівців, і ніхто з них не хотів «терпіти присутності один одного». У фашистському документі говорилося, що під час бою багато парашутистів загинуло, а бандерівці заволоділи значними трофеями [34, с. 597]. У той же час до німецьких документів потрапили факти і протилежного змісту. Зокрема, на території Житомирської області, поліція знайшла багато бандерівських листівок із закликом до партизанів спільно «боротися проти загарбників... за повну волю і незалежність усіх поневолених народів». Ці листівки закінчувалися словами: «Геть Гітлера і Сталіна! Хай живуть незалежні держави всіх поневолених народів!» [34, с. 592].

Навесні 1943 р. УПА вела бої з радянськими партизанами, які з'явилися в поліських лісах, на північ від лінії Любомль-Ковель-Сарни-Коростень. У березні бандерівці зіштовхнулися із загоном полковника Д. Медведєва на річці Случ. У квітні повстанці ліквідували групу радянських парашутистів у районі с. Журавичка, а влітку така ж доля дісталася іншій групі біля села Ленчин на Рівненщині [23, с. 9]. Бої бандерівців з партизанами були досить частими, відомості про них знаходимо на сторінках другого тому «Літопису УПА».

Найбільшим був конфлікт бандерівців з партизанським з'єднанням С. Ковпака, яке здійснювало рейд у Карпати. Перші зіткнення відбулися у східній частині Рівненської області, повідомлення про які зафіксовані як у бандерівських, так і в радянських джерелах. Бандерівці вживали заходів, щоб не пропустити ковпаківців на захід, за річки Случ і Горинь. Вони контролювали переправи через ці річки і настроювали місцеве населення проти радянських партизанів. Генерал Ковпак був настроєний рішуче і готовий був віддати наказ на знищення націоналістів. Комісар Руднєв «рішуче став проти» цьому і наполіг на проведенні переговорів і пошуку згоди. Він вважав, що протистояння радянських партизанів і бандерівців вигідна тільки гітлерівцям. Лінія Руднєва одержала верх. Сторони провели переговори, підсумки яких Руднєв назвав «безкровною політичною перемогою» [62, с. 80]. У ході переговорів ковпаківці погодилися повернути бандерівцям захоплений санітарний обоз і гарантували, що не будуть піддавати небезпеці мирне населення. У відповідь бандерівці дозволили партизанам переправитися через Горинь і продовжити шлях у напрямку Карпат.

Ковпаківці рухались у західному напрямку зі значними труднощами. Комісар Руднєв у своєму щоденнику писав, що вести загін по території Західної України так само важко, як і вести корабель по невідомому фарватеру. На шляху в Карпати партизани Ковпака ще не раз потрапляли у важкі ситуації, що сприяло формуванню в радянських партизанів і їхнього командування вкрай негативної думки про українські збройні підрозділи. Вони називали бандерівців не інакше як «бандити», «сволота», «націоналістичний набрід» тощо. У той же час комісар Руднєв зробив висновок, що УПА є реальною силою, яка користується підтримкою населення, що вона воює проти німців, а радянським партизанам і бандерівцям «...треба вести політику бити німця разом» [62, с. 80].

Якийсь час гітлерівці недооцінювали силу УПА і вважали, що досить буде провести невеликі військові акції, щоб «розсіяти українські банди». Саме так називали німці українські військові формування. Вперше назву «УПА» було вжито окупантами тільки у вересні 1943 р. Воєнні операції по «розсіюванню» загонів УПА завжди супроводжувалися масовими репресіями проти мирного населення. Так, 10 квітня 1943 р. у селі Княже Горохівського району фашисти закатували 425 чоловік. Сама акція, у ході якої фашисти використовували артилерію й авіацію, продовжувалася три тижні. У травні німці провели наступ проти УПА в Луцькому районі, на Костопільщині й у районі м. Колки. 13 травня в бою загинув перший начальник штабу повстанської армії Василь Івахів-Сонар.

Про діяльність УПА влітку 1943 р. існує досить багато документальних свідчень, але часом у німецьких документах по-різному оцінюється ступінь активності повстанців. От яка картина представлена у повідомленні розвідвідділу військ СС і поліції України наприкінці червня 1943р.: "Напади на німецькі підрозділи були рідкістю, взагалі не було ні одного випадку, коли були б поранені службовці німецької поліції і військовослужбовці вермахту... Мали місце випадки, коли банди свідомо щадили життя німців [29, с. 74].Зовсім інакше оцінював діяльність українських повстанських загонів гауляйтер Е.Кох. У листі до міністра А. Розенберга 25 червня 1943 р. він підкреслював, що «українські націоналістичні банди» мають «строге і вміле керівництво і гідну поваги зброю». Вони нападають на залізниці, мости, склади, органи управління [33, с. 688].

Кох і його адміністрація не хотіли миритися з такою ситуацією. У червні 1943 р. у Володимирі на Волині був створений окремий штаб «ББ» під керівництвом штурмбанфюрера СС Плятце. У ряді волинських міст були створені бази, в яких концентрувалися сили для широкомасштабного наступу. Командуючий угрупованням каральних військ генерал Гінцлер наказав: «Хребет банд повинний бути зламаний..., активним і рухливим способом вистежити і знищити банди» [66, с. 39]. Гітлерівці були впевнені в успіху, але червнева акція не принесла їм бажаного результату, тому що бандерівці були добре інформовані про плани карателів і мали відомості про пересування механізованих колон німців. Самі ж бандерівці часом завдавали німцям відчутних ударів. Найбільш вдалим був напад сотень Дороша і Яреми на поїзд з карателями між станціями Немовичі і Малинська на Рівненщині. У ході бою повстанці вбили близько 150 німців, захопили велику кількість зброї й інших трофеїв [73, с. 40].

У липні-серпні 1943 р. німці посилили наступ на УПА. Командування каральними силами було доручено генералу поліції фон дем Баху-Залевськи (німець з польського роду), який ґрунтовно готувався до операції. Генерал почав широку пропагандистську кампанію серед населення, яке намагалися переконати, що за свої злочини «оунівці повинні бути покарані, щоб український народ міг жити спокійно». У розповсюджуваних німцями листівках говорилося, що «у Проводі ОУН сидять агенти Москви і Сталіна, а Степану Бандері більшовики обіцяють включити його до «складу українського радянського уряду». Гітлерівці закликали населення співробітничати з окупаційною владою у справі ліквідації націоналістичних загонів і радянських партизанів. В одній з листівок наголошувалося: «ОУН і більшовизм - це одне, тому вони повинні бути знищені» [33, с. 689-690].

У цей час антибандерівські листівки поширювали і радянські партизани. У них Бандеру звинувачували в дружбі з німцями, писали, що він «прибув на Україну в німецькій тачанці» [31, с. 690]. Самі ж бандерівці не тільки готувалися дати відсіч карателям фон дем Баха, але і вели бої з радянськими партизанами в районі Любомля і Володимира. Бандерівські джерела свідчать, що група УПА під командуванням Стельмащука-Рудого ліквідувала близько 300 партизанів [73, с. 40].

У середині липня 1943 р. гітлерівці почали каральну операцію. Першим її етапом були масові арешти української інтелігенції. Так, вночі з 15 на 16 липня окупанти заарештували більше двох тисяч представників інтелігенції: 280 – у Кременці, 200 – у Рівному, 160 – у Луцьку і т.д. Незабаром усі вони були розстріляні [47, с. 6-7].

На другому етапі німці почали репресії проти українських сіл, багато які з них навіть були піддані бомбардуванням і обстрілам з літаків. Штаб партизанських загонів Рівненщини констатував, що у відповідь на активні дії УПА німці палять села, винищують їхніх жителів [62, с. 93]. За наказом фон дем Баха були спалені Губків, Великі Селища, Радовичі, Тульчів і інші села. 14 липня гітлерівці та їхні польські підручні напали на чесько-українське село Малин на півдні Рівненської області і спалили 624 чеха та 116 українців. У селі Радовичі Ковельського району окупанти встигли вбити більше ста жителів, а інші були врятовані в результаті дій загонів УПА. Карателі, втративши більше сотні чоловік вбитими, втікли до Ковеля [73, с. 42].

Останнім етапом акції фон дем Баха були воєнні дії проти УПА. Проти бандерівців було кинуто близько 10 тисяч солдатів і офіцерів, 50 танків і бронемашин, 27 літаків, артилерію, кілька бронепоїздів. В акції брали участь угорські війська і польська міліція. Карателі погано знали місця дислокації загонів УПА, що дозволяло бандерівцям уникати великих втрат. Вся Волинь перетворилася на величезне поле бою. У липні-вересні 1943 р. відбулося більше 70 важких боїв між УПА і карателями, у ході яких бандерівці втратили більше 1200 бійців, а втрати німців склали більше 3000 убитими і пораненими. У ході третього етапу каральної акції фашисти вбили більше 5000 мирних громадян [33, с. 426; 66, с. 42].

Ведучи оборонні бої, УПА використовувала найменшу можливість, щоб завдати удару по німцях. Так, 30 липня біля станції Маневичі був захоплений поїзд з військовими вантажами. 20 серпня з боєм було взяте місто Камінь-Каширський, на вулицях якого гітлерівці залишили більше ста трупів своїх солдатів. Повстанці захопили 20 тисяч набоїв, 5 кулеметів, 16 друкарських машинок, 4 радіоприймачі, 7 мотоциклів, автомашину, 50 тонн борошна, 8 тонн цукру. У полон було взято 14 німців та перекладачів-поляків. Протягом 7-9 вересня велися бої біля села Рядовичі в районі Ковеля. Тільки 8 вересня втрати карателів перевищили 150 чоловік вбитими [39, с. 117]. Каральна акція фон дем Баха не дала бажаних результатів. Про ліквідацію повстанської армії не могло бути і мови. Гітлерівський терор тільки посилив дії УПА, збільшився приплив нових сил до її лав. Бачачи в повстанцях своїх захисників, західноукраїнське населення всіма засобами підтримувало їх.

Важливою віхою в історії УПА був ІІІ Надзвичайний Великий Збір ОУН-Б, який відбувся 21-25 серпня 1943 р. Делегати Збору підвели підсумки діяльності своєї організації і прийняли постанову «За що бореться Українська Повстанча Армія». Програма боротьби УПА починалася словами: «Українська Повстанча Армія бореться за Українську Самостійну Соборну Державу і за те, щоб кожна нація жила вільним життям у своїй власній самостійній державі». У постанові підкреслювалося, що повстанці борються «проти імперіалістів і імперій, бо в них один пануючий народ поневолює культурно і політично та визискує економічно інші народи. Тому УПА бореться проти СРСР і проти німецької «нової Європи». Бандерівці заявляли, що вони проти того, щоб українців «звільняли», «брали під опіку», «брали під захист» інші народи. У постанові Великого Збору було записано: «Тому УПА бореться проти російсько-більшовицьких і німецьких загарбників, поки не очистить Україну від усіх «опікунів» і «визволителів», поки не здобуде Українську Самостійну Соборну Державу (УССД), в якій селянин, робітник і інтелігент могтиме вільно, заможно і культурно жити і розвиватися... без поміщиків, капіталістів та без більшовицьких комісарів, енкаведистів і партійних паразитів» [21, с. 4].

З'їзд ухвалив програму, розраховану на те, щоб залучити на сторону ОУН-УПА якнайбільше людей, завоювати авторитет і симпатії у переважної частини населення. З цією метою в програму не були включені ті положення попередніх програмних документів, які вихваляли устрій фашистської держави. Навпаки, програма містила ряд популярних у народі демократичних вимог. Це і безкоштовна передача селянам поміщицьких, монастирських і церковних земель, індивідуальне і колективне користування землею, національно-державна власність на велику промисловість і колективно-суспільна на дрібну. У даному документі мова йшла і про участь робітників у керівництві заводами, про восьмигодинний робочий день, вільні профспілки, охорону дитинства і материнства, обов'язкову середню освіту, забезпечення студентів стипендіями, рівність всіх громадян незалежно від національності і про інші демократичні свободи.

Ці положення програми боротьби повстанської армії приваблювали значну частину селян, інтелігенції і молоді. Молодий вчитель з Дубнівського району Рівненської області у своєму щоденнику писав: «У загальному скажу, що після всіх духовних моїх невдоволень і стихійних виступів проти неправди заспокоює мене прекрасна, підказана життям програма ОУН. Всі меншості мають рівні права в Українській державі... Селянину земля поміщицька, панська і церковна. Церква відокремлена від держави. Середня освіта обов'язкова. За державний бюджет курорти і т.д., учням стипендія. Здібних держава бере за свої кошти вчити, посилаючи в школи відповідно до таланту. Братерські взаємини з іншими націями. Програма, написана на Ш з'їзді ОУН, для мене святе, за яке варто загинути»[72, 1990, № 23, с. 73].

Третій Збір ОУН-Б визначив програму дій проти фашистських окупантів. Ставилося завдання продовжувати бойові операції проти гітлерівців, здійснювати у звільнених районах програмні положення ОУН і створювати одночасно українську адміністративну систему. І вже 1 вересня 1943 р. командування повстанської армії встановило адміністративний устрій у західноукраїнському краї, форми місцевої адміністрації, порядок виборності і підпорядкування органів влади, їхні функції. Головне командування УПА виконувало функції «Тимчасової вищої влади на українських землях».

Крім організаційних і військово-технічних питань бандерівське керівництво значну увагу приділяла проведенню широкої політичної роботи серед бійців УПА і населення Західної України. У системі повстанської армії були створені пропагандистські центри, до роботи в яких залучалися літератори, педагоги, художники. У підпільних друкарнях видавалися листівки, прокламації, брошури, бюлетені, газети і журнали. У 1943 р. виходили такі газети і журнали: «Вільна Україна», «За самостійну Україну», «До зброї», «Ідея і чин», «Інформатор», «За Українську державу», «Український перець» та інші. Працювала навіть підпільна радіостанція «Афродіта» [11, 1993, № 2-3, с. 127]. Значну роль у роботі оунівської преси відігравав випускник Варшавської Академії мистецтв Ніл Хасевич. У підпіллі він видавав листівки, брошури, редагував журнал «До зброї», розробляв ескізи українських орденів, медалей, паперових грошей.

Український повстанський рух одержав розвиток у складний для фашистської Німеччини період – з осені 1942 р. по осінь 1943 р. Діяльність УПА, а також радянських партизанів, сприяла погіршенню ситуації для німецької адміністрації в Україні і для вермахту на Східному фронті. Партизани і загони УПА заподіювали фашистам значний матеріальний збиток, виводили з ладу велику кількість солдатів та офіцерів. Протягом жовтня-листопада 1943 р. УПА провела 47 боїв проти німців, у ході яких гітлерівці втратили близько 1500 чоловік. Окупанти змушені були кидати проти радянських партизанів і бандерівців значні сили. Восени 1943 р. фашисти провели нову каральну операцію проти УПА. Цього разу її очолював обергрупенфюрер СС і генерал поліції Пріцман, але методи залишилися старі: примітивна пропаганда, ліквідація сіл і їхніх жителів, військові операції проти українських військових формувань. З 12 по 15 жовтня гітлерівці провели терористичну акцію в 16 селах Острозького району на Рівненщині. Окупанти говорили: «Села, що дають притулок бандам, не складають для нас ніякої цінності і можуть бути знищені». Проти мирного населення були кинуті загони карателів, авіація і бронепоїзди. У листопаді каральна акція поширилася і на інші райони Рівненської і Волинської областей. 15-22 жовтня 1943 р. відбулися масові розстріли українців у в'язницях і таборах Рівного, Дубно, Кременця й інших міст. Всього було розстріляно більше 500 чоловік, у тому числі і кілька священників. У газеті «Волинь» від 24 жовтня німці заявили, що ці розстріли є відповіддю на терористичні акти проти високопоставлених представників окупаційної адміністрації. За даними ОУН-Б ці акти здійснив М.І. Кузнєцов, який діяв у тилу фашистів під виглядом німецького офіцера [33, с. 440].

Протистояння УПА і радянських партизанів не припинялося навіть тоді, коли фашисти проводили каральні акції проти повстанців. Бандерівські джерела свідчать про тривалі бої в серпні 1943 р. з партизанським загоном Михайлова, у ході яких партизани були розбиті. У цих боях відзначилися узбецький і грузинський загони УПА. Частими були збройні зіткнення протягом усієї осені. Радянські партизани, бази яких знаходилися на схід річки Случ, періодично проникали на територію, контрольовану бандерівцями. У жовтні і листопаді сильні бої відбулися в Колківському, Степанському, Деражнянському і Цуманському районах. На залізничній лінії Ковель-Сарни сильний опір був вчинений загонам партизанського з'єднання генерала О. Федорова. У ході боїв відзначилися бандерівські групи «Заграва» і «Тури», а також бійці Дубового, Верещека, Мазепи, Острозького та інших командирів. Всього у жовтні-листопаді 1943 р. УПА провела 54 бої з радянськими партизанами, у ході яких обидві сторони зазнали значних втрат, про що свідчать бандерівські і радянські джерела.

У цих джерел є одна особливість: обидві сторони більше говорять про втрати противника і не завжди наводять дані про свої втрати. Найчастіше в цих джерелах відображалися тільки переможні сторінки. Показовим у цьому відношенні є спецповідомлення Українського штабу партизанського руху від 23 листопада 1943 р., у якому говорилися: «16.11.43 р. українські націоналісти - 600 чоловік, провели наступ на партизанський загін ім. Хрущова з'єднання Шитова. У 5-годинному бою націоналісти були розгромлені. Вбито 72 і поранено 40 націоналістів, у т.ч. 2 сотники. Захоплено в полон 6. Взято трофеї: кулеметів – 4, гвинтівок – 31, автомат – 1, патронів – 15 000. Втрати партизанів: вбитими – 2 і пораненими – 3» [62, с. 116].

Командування УПА підкреслювало, що загроза з боку радянських партизанів існувала до приходу на Волинь радянських військ в січні-лютому 1944 р. Боротьба з партизанами для бандерівців була більш складною, ніж боротьба з німцями. Деякі дослідники історії УПА пояснюють це тим, що «партизани – це бойовий, відважний і жорстокий противник, який знав мову і місцеві умови і вмів прекрасно маскуватися. У боротьбі з цим противником УПА здобувала важливий досвід для майбутньої боротьби» [73, с. 44-45].

Опір, який чинили бандерівці радянським партизанам, створював їм перешкоди у виконанні поставлених бойових задач. Тому деякі партизанські командири стали виходити на контакти з УПА з метою залучення її підрозділів для спільної боротьби. Зокрема, генерал-майор Сабуров доручив переговори з цього приводу командиру чехословацького батальйону, який перейшов на бік червоних партизанів, Яну Налєпці (Репкіну). Капітан Налєпка від свого імені направив воїнам УПА звернення, в якому називав їх «братами-слов'янами». Чехословацький офіцер заявив про готовність зустрітися, щоб «домовитися про майбутню нашу загальну боротьбу проти гітлерівців» і просив визначити місце зустрічі для переговорів. Переговори проходили у вересні 1943 р. на сході Рівненщини. На початку діалогу з представником центрального штабу УПА Налєпка оголосив мету переговорів: «Щоб домовитися про припинення боротьби проти партизанів, які є вашими кровними братами, вже досить жертв у наших народів, вже досить сиріт і не потрібно нам боєм самим проти себе кількість жертв і сиріт збільшувати. Ми маємо одного противника - німця, тому нам потрібно з'єднатися, щоб німця якомога швидше перемогти». Налєпка підкреслював, що боротьба УПА проти партизанів допомагає німцям, а боротьба «на два фронти» підриває і без того слабкі сили УПА. Відповідаючи Налєпці, представник штабу повстанської армії заявив: «Ми воюємо однаково, проти червоних і проти німців, для нас противником є імперіалізм московський і імперіалізм берлінський» [62, с. 104-105].

У своєму звіті про переговори Налєпка повідомляв Сабурову, що бандерівці агітували його перейти з усім чехословацьким загоном на бік УПА, щоб допомогти «звільнити свій народ від німецького рабства й одночасно забезпечити від більшовицької небезпеки». Сподіваючись розташувати до себе бандерівців, Налєпка відповів згодою. У ході довірчої розмови він запитав представника бандерівського штабу, чому вони тепер не воюють з німцями. Відповідь була такою: «Ми тепер проти німців воюємо, але більше під виглядом партизанів з червоними стрічками, щоб вони не спалювали наші села. Наші окремі частини УПА воюють у західній частині України, нападаючи на колони й ешелони противника» [62, с. 106].

Капітан Налєпка доповідав також про свої враження, про стан повстанської армії. Він підкреслював, що загони УПА, які йому довелось побачити, добре озброєні і дисципліновані, що в них добре налагоджена розвідка, і вони мають у своєму розпорядженні дані про кількість і пересування радянських партизанів. У той же час, як відзначав Налєпка, частина рядового складу УПА була мобілізована силоміць і була готова припинити боротьбу.

Ближче до кінця 1943 р. дії бандерівців проти німців не припинялися, але ставали менш активними, а місцями зовсім припинялися, що відзначали самі окупанти. В огляді рейхскомісаріата України від 13 листопада зазначалось, що на відміну від червоних партизанів, націоналістичні формування не виявляють активності стосовно німців, тоді як між червоними і бандерівцями відбуваються збройні сутички. До причин цих зіткнень німці віднесли «подальше просування росіян у західні українські області», чого бандерівці «ні в якому разі не хотіли допускати» [26, с. 71]. У відношенні тих загонів і окремих бійців, які рішуче протистояли німцям, командування УПА вживало жорстких заходів, спрямованих на стримування антифашистських настроїв. «Особливу увагу, підкреслювалося у директиві оунівської служби безпеки 27 жовтня 1943 р., потрібно звернути на самовільні виступи членів УПА проти німців, застосовуючи каральні методи, аж до розстрілу» [72, 1990, № 23, с. 74].

З наближенням фронту до Західної України більш жорстокою ставала політика ОУН-УПА по відношенню до військовополонених і мирного населення, яке симпатизувало втікачам з німецького полону. Так, один з учасників оунівської служби безпеки Грищук розповідав під час слідства: «У грудні 1943 р. у селі Пересотниця Рівненського району, де я знаходився у цей час з «Дубом» в якості його охоронця, учасники СБ десятого району привели групу затриманих військовополонених і цивільних осіб у кількості 13 чоловік. За дорученням «Дуба» я розстріляв усіх шістьох полонених червоноармійців і офіцерів і сім цивільних осіб. Знаю, що полонені були біженцями з німецьких таборів. всі розстріляні мною 13 чоловік були українці за національностю. Мені приводили їх по одному, і я розстрілював кожного з них із гвинтівки» [72, 1990, № 23, с. 77].

У боях з німцями і радянськими партизанами УПА зазнала великих втрат. Тому повстанське командування вирішило передислокувати частину своїх сил з Волині і Рівненщини в карпатські ліси, у Галичину, яка раніше вважалася тилом повстанців. Іншою причиною перекидання бандерівських загонів було те, що на Львівщині з'явилися значні сили Армії Крайової, передислоковані з центральних районів Польщі. У Галичині формується Українська Народна Самооборона (УНС), яка мала кілька зіткнень з німцями у Прикарпатті. Проти УНС гітлерівці кинули великі сили, включаючи артилерію й авіацію. Під ударами фашистів загони самооборони змушені були відступити в Чорний ліс. Для придушення опору і ліквідації УНС німці в жовтні 1943 р. проголосили в Галичині так званий «Надзвичайний стан», за час дії якого вони вбили близько 16 тисяч українців [11, 1994, № 2-3, с. 127].

Спроби німців ліквідувати загони УНС взимку 1943-1944 р. не увінчалися успіхом. Самооборона зберегла свої основні сили й у січні 1944 р. влилася в загони УПА, у результаті чого була створена група «УПА-Захід». Нову групу очолив полковник Василь Сидір-Шелест і командував нею до своєї загибелі в 1949 р.

Крім того, що УПА діяла на території Західної України, вона здійснювала рейди і поширювала свій вплив у східному напрямку. Перші рейди відбулися у квітні-травні 1943 р. на територію Житомирської, Хмельницької і Кам'янець-Подільської областей. Варто підкреслити, що головне командування УПА відправляло в рейди кращі загони. Своїм зовнішнім виглядом і дисципліною вони повинні були викликати симпатії населення до повстанської армії. Літописці УПА відзначають, що населення деяких сіл Житомирщини «почало підтримувати повстанців продуктами, підводами, розвідкою, інформацією».

У червні 1943 р. на Житомирщину відправилися два сильні курені УПА. Один з них пройшов через Баранівський, Базарський, Малинський райони, а частина куреня дійшла до Дніпра. Інша частина цього куреня протягом місяця рейдувала в районі міста Коростеня. Другий курінь пройшов через Чуднівський, Баранівський і Бердичівський райони Житомирської області, після чого розділився на кілька груп, які здійснили рейди на Трипільщину, Холодноярщину, Вінничину і Гайсинщину. Протягом липня 1943 р. рейдові загони і групи УПА вели бої з німцями, мадярами і радянськими партизанами у багатьох місцях Житомирщини. Найбільший бій відбувся 26 липня під Устинівкою в Малинському районі. Фашисти втратили більше сотні чоловік вбитими, пораненими і полоненими. Через кілька днів у малинських лісах бандерівці завдали поразки загону під командуванням лейтенанта Гречова. У ході бою Гречов загинув. З малинських лісів сильна сотня УПА провела рейд у район Чорнобиля, на північ Київської області, де мала кілька зіткнень з партизанами [39, с.152-155]. У серпні рейдові групи і загони одержали наказ повертатися до місць колишньої дислокації.

Після відходу загонів УПА на Захід почалося зміцнення позицій радянських партизанів на Житомирщині, які закріпилися на лінії Мозир-Коростень-Шепетівка і не повинні були пропускати бандерівців на Схід. Проте в другій половині жовтня 1943 р. шість загонів УПА почали новий рейд на Житомирщину, де вели бої, як з партизанами, так і з німцями. Деякі дослідники історії УПА стверджують, що місцеве населення готове було оголосити мобілізацію [73, с. 50]. Зрозуміло, що це були поодинокі випадки, тому що на кінець 1943 р. значна частина Житомирської області була звільнена від фашистів, а по лінії дороги Житомир-Коростень відбулися перші бої бандерівців з радянськими військами [33, с. 469-470]. Деякі загони УПА під командуванням Дороша стали діяти в тилу Червоної Армії.

У зв'язку з наближенням фронту до Західної України, командування УПА визначило практичні завдання повстанців на новий період дій:

1. Збройна боротьба з радянськими партизанами і Червоною Армією у випадку їхньої появи на землях Західної України.

2. Підготовка розміщення в тилах радянських військ національного підпілля ОУН-УПА для революційної партизанської діяльності.

3. Підготовка збройних виступів проти радянської сталінської влади, якщо вона встановиться в регіоні.

4. Створення таємних баз матеріального забезпечення збройного підпілля.

5. Зрив мобілізації української молоді в сталінську імперську армію, яка виконує загарбницьку політику проти народів.

6. Активна робота в справі вербування молоді у загони УПА [11, 1993, № 2-3, с. 126-127].

Виходячи з цих завдань, бандерівцям заборонялося вступати в «приязні відносини» з більшовицьким підпіллям і партизанами, вимагалося «вести з ними нещадну політичну і збройну боротьбу» [25, с. 72]. У січні 1944 р. частина загонів УПА вже воювала у тилу радянських військ. 18 січня бандерівці провели перший бій з частинами НКВС, а в лютому їм вдалося взяти в полон радянського генерала, прізвище якого не називалося. Так як цей генерал не був членом комуністичної партії, після допиту його відпустили [33, с. 478].

Радянське командування у січні 1944 р. недостатньо серйозно поставилося до оцінки реальної сили УПА і тієї небезпеки, яку вона могла представляти для радянської влади і Червоної Армії. Це видно з доповіді першого секретаря ЦК КП (б) України М. Хрущова Й.В. Сталіну, в якій відзначалося, що чутки про велику чисельність бандерівських загонів у Рівненській області перебільшені. «На ділі ж, коли прийшла наша Червона Армія й очистила від німецьких окупантів цю територію, великих українських (націоналістичних) з'єднань не було виявлено, а ті, що там були, зараз розсіялися» [26, с. 72].

Але поступово стало складатися більш об'єктивне уявлення про ту небезпеку, яку представляли бандерівські формування. Управління контррозвідки «Смерш» 1-го Українського фронту на початку березня 1944 р. інформувало М. Хрущова: «...Райони Рівненської області, що входять у смугу дії військ нашого фронту, значно засмічені активно діючими збройними бандгрупами. Починаючи з 7 січня і по 2 березня ц.р., тільки у тилу частин 13-ої армії було зроблено бандгрупами збройних нападів на окремо слідуючих військовослужбовців, окремих радянських і партійних працівників, а також на невеликі обози з військовим майном - до 200. Особливо враженими бандитизмом є райони: Острозький, Гощанський, Мізочанський, Здолбунівський, Клеванський і Рівненський, де банди користуються підтримкою населення, яке надає їм допомогу як добровільно, так і примусово, під погрозою розправи [26, с. 73].

На той час бандерівці вже здійснювали гучні акції проти радянських генералів та офіцерів. 29 лютого 1944 р. на території Острозького району Рівненської області був важко поранений командуючий 1-м Українським фронтом генерал армії М. Ватутін. 2 березня 1944 р. поблизу села Верба, між Бродами і Дубно, бійці УПА затримали радянських розвідників. Був серед них і М.І. Кузнєцов, який діяв під виглядом обер-лейтенанта Пауля Зіберта, а також мав фальшивий український документ на ім'я Пуха. Під час обшуку в службі безпеки в нього знайшли матеріали, в яких містилися відомості про замах на заступника губернатора Галичини Отто Бауера, здійснений Кузнєцовим у Львові. Розплатою гітлерівців за цей акт стали 2000 розстріляних заручників і кілька сотень повішених ув'язнених. У матеріалах підкреслювалося, що, як і в Рівному, львівська акція була дуже успішною. На місці кожної акції навмисне залишались «докази», що викликали репресивні заходи проти українських націоналістів. 9 березня бандерівці розстріляли Кузнєцова [34, с. 424 - 425]. Життя Кузнєцова обірвалася трагічно. За заслуги у боротьбі проти фашистських окупантів йому було присвоєно звання Героя Радянського Союзу, але для бандерівців він залишився провокатором.

На початку 1944 р. бої бандерівців з партизанами були досить частими, тому що в міру наближення фронту до Волині і Галичини у цих регіонах збільшувалася кількість партизанських загонів. Вони рухалися перед наступаючими військами Червоної Армії і наносили удари по загонах УПА. Якщо партизанам не вдавалося ліквідувати підрозділи бандерівців, то вони витісняли їх далі на Захід для того, щоб вони не потрапляли у тил радянських військ. Але уникнути зіткнень з УПА Червоній Армії не вдалося. 22 березня в районі Мещаниця-Дермань передові частини радянських військ були зустрінуті великим угрупованням бандерівців, бій з яким продовжувався більше п'яти годин [26, с. 77].

У цей же час бандерівці пішли на припинення збройної боротьби з гітлерівцями. Загони УПА одержали наказ: «Не вдаватися до боїв з великими німецькими силами». Ставилося завдання: «Не допустити до вивозу населення і майна з української території» [26, с. 72]. Командири окремих загонів УПА за власною ініціативою стали шукати контакти з німецькими військами й укладати з ними угоди про передачу зброї, про постачання німців розвідувальною інформацією. Так, командир сотні УПА-Північ П. Антонюк-Сосенко провів переговори з представниками 13 армійського корпусу вермахту, про результати яких командир корпусу генерал Гауфф писав наступне: «Вже давно встановлено, що дії УПА проти німців прийняли менші розміри і що німецькі солдати, що потрапили в руки УПА, у більшості випадків, після того, як у них відбирали зброю й обмундирування і змінювали обмундирування на цивільний одяг, відсилалися назад у свою частину. В останні дні націоналістичні українські банди шукали контакти з німецькими військами. В одному випадку мало місце угода місцевого характеру: банда буде продовжувати боротьбу проти радянських банд і регулярних червоних військ, вона відмовляється боротися з німецьким вермахтом чи віддати йому зброю. Однак всі матеріали розвідки про радянські банди і регулярні червоні війська вона буде повідомляти і буде доставляти вермахту захоплених полонених для допитів...» [26, с. 73].

Головне командування УПА негативно відреагувало на дії Антонюка-Сосенка: 7 лютого військовий трибунал присудив його до розстрілу. Командирам повстанських загонів було заборонено вести які завгодно переговори з німцями. У березні 1944 р. партизани з'єднання О. Федорова в боях з формуваннями УПА на Волині захопили цікавий документ - лист командира куреня Орла іншому курінному Богдану. У ньому писалося: «Друже Богдане, надішліть 15 чоловік до нас у курінь, які будуть працювати на будівництві мосту. 3 березня 1944 р. я домовився з німецьким капітаном Офшт, що ми побудуємо міст для переправи німецьких військ, за що вони дадуть нам підкріплення - два батальйони з усією технікою. Разом з цими батальйонами 18 березня ц.р. ми очистимо від червоних партизанів ліс по обидва боки Стохода і забезпечимо вільний прохід у тил Червоної Армії своїм військам УПА, які там очікують. На переговорах ми пробули 15 годин, німці нам влаштували обід» [72, 1990, № 23, с. 75]. Як видно, окремі командири не виконували вимог командування УПА не починати переговори з німцями. Незабаром штаб бандерівців забуде про свій лютневий наказ.

Початок 1944 р. проходив в інтенсивних спробах німців і оунівців виробити загальну платформу боротьби проти радянських військ. У багатьох випадках ініціатива йшла знизу – від керівників місцевих оунівських структур, командирів окремих частин вермахту, начальників підрозділів фашистських спецслужб. Так, 2 квітня 1944 р. командир групи УПА Охрім звернувся з листом до командуючого гітлерівських військ у Галичині, в якому писав: « Якщо Ви хочете мати обов'язково вірні і конкретні відомості про стан і силу більшовицьких військ,... то було б значно корисніше для Вас, якби цю інформацію Ви одержали від нас, так як ми володіємо точними і вірними відомостями про ворога» [26, с. 74].

У документах окупаційної гітлерівської адміністрації, поліції безпеки і СД неодноразово фіксувалися випадки німецько-оунівських переговорів та їхні результати. Начальник поліції безпеки і СД бригаденфюрер СС Бреннер інформував своїх підлеглих про переговори з бандерівцями, які обіцяли не нападати на німців, засилати своїх розвідників на зайняту радянськими військами територію і повідомляти розвідувальну інформацію гітлерівському командуванню.

На переговорах з представниками командування УПА суттєвих успіхів домоглися штандартенфюрер СС Шифельд, штурмбанфюрер Шмітц, начальники абверкоманд 101 і 102 підполковники Ліндгардт і Зелінгер. У ході переговорів представник бендерівського керівництва уніатський священик І. Гриньох завіряв окупантів, що «ОУН вважає своїми винятковими і єдиними ворогами московитів і більшовиків, і вся їхня нелегальна діяльність спрямована на їхнє знищення» [32, № 9, с. 82]. Результати переговорів були позитивними. Начальник поліції безпеки і СД «дискрикта Галичина» доктор Вітиска повідомляв своєму берлінському шефу групенфюреру СС Мюллеру: «Без зв'язку з УПА розвідувальна діяльність була б немислима. Представлений УПА матеріал по військових справах надзвичайно широкий (10-15 повідомлень щодня) і в основному використовується військами» [29, с. 74]. Гітлерівці намагалися залучити на свою сторону УПА і використовувати її формування у боях проти наступаючих радянських військ. Німцям було вигідно, що загони УПА чинили сильний опір більшовикам на кордоні Чорного Лісу на Станіславщині та в інших місцях. На заключному етапі битви за Україну частини Червоної Армії зустріли опір з боку бандерівців.

Але навіть у той час, коли УПА вела переговори з німцями, окремі загони бандерівців вступали у бої з окупантами. Згідно з одним німецьким повідомленням, у червні 1944 р. відбувся бій біля міста Миколаєва на Львівщині, у ході якого гітлерівці знищили 29 членів УПА і взяли в полон 250 повстанців. У липні загін УПА недалеко від Грубешова атакував підрозділ СД. Останній бій між бандерівцями і фашистами відбувся 1 вересня 1944р. південніше міста Коломия в Станіславській області [34, с. 432, 437].

Радянська сторона теж була не проти схилити УПА до співробітництва і до спільної боротьби проти фашистів. Але випадків прямих контактів між радянським і бандерівським командуваннями відомо мало. Найчастіше, як приклад таких контактів, дослідники називають лист генерала Баландіна, направлений бандерівцям у квітні 1944 р. Радянський генерал поздоровляв «українських партизанів» з успіхом у боротьбі з фашистами, відзначав їхній внесок у боротьбу зі спільним ворогом і пропонував провести переговори [73, с. 62]. Залишається невідомим, чи відбулися ці переговори.

Розмова про бандерівсько-німецьке співробітництво буде неповною, якщо не зупинитися на умовах, на яких обидві сторони йшли на це співробітництво і зміцнювали його. Якщо навесні 1944 р. свої умови висували тільки окремі курінні командири, то влітку переговори уже вели представники командування УПА з начальником штабу групи армій «Північна Україна» генералом фон Ксіландером. Але незалежно від рівня, на якому проводилися переговори, від української сторони завжди висувалися приблизно однакові умови:

1. звільнення з концтаборів Бандери й інших українських лідерів;

2. допомога УПА зброєю, боєприпасами, обмундируванням, засобами зв'язку, медикаментами;

3. відмова німецьких військ, адміністрації і поліції від насильницьких дій проти мирного населення.

У ході переговорів із представниками УПА німці були зацікавлені в тому, щоб бандерівці надали своїх диверсантів, а також постачали гітлерівців розвідувальними даними про Червону Армію [26, с. 55].

Переговори з генералом фон Ксіландером завершилися конкретними домовленостями. Сторони взяли зобов'язання не нападати одна на одну, УПА буде допомагати виходу німецьких військовослужбовців із зайнятої Червоною Армією території, а німці припиняють насильницькі дії проти мирного населення [33, с. 495].

Досягнуті угоди не залишилися на папері, з деяких позицій вони виконувалися без затримок. Досить сказати, що німці передали УПА десятки тисяч одиниць стрілецької зброї, а восени 1944 р. з концтаборів були звільнені всі лідери оунівського руху.

На заключному етапі окупації українських територій в історії ОУН-УПА відбулася ще одна помітна подія. Головне командування УПА вважало себе «вищою і єдиною суверенною владою», але в повстанській армії, серед членів ОУН-Б і населення підсилювався рух за створення верховного політичного, надпартійного керівного органа. Комісія в складі 9 чоловік підготувала положення політичної платформи, що повинні були стати основою формування Української Головної Визвольної Ради (УГВР). У числі інших були такі положення:

1. Беззастережне визнання ідеї УССД, як вищої ідеї українського народу;

2. Визнання революційних методів боротьби за Українську державу;

3. Заявити про своє вороже відношення до московських більшовиків і німців, як окупантів України. [73, с. 77].

11-15 червня 1944 р. у Самборському районі, на території однієї з «повстанських республік» у Карпатах, працював I Великий Збір УГВР. У ньому взяли участь 20 делегатів, 8 з яких були членами ОУН. Вони заслухали звіт підготовчої комісії, доповіді про міжнародний і воєнний стан. Були прийняті наступні документи: Універсал, Платформа й Статут УГВР, а також присяга бійця УПА. 15 червня відбулися вибори керівництва УГВР, до якого увійшли І. Вовчук, І. Гриньох, М. Лебедь, В. Мудрий, К. Осьмак, Р. Шухевич та інші. Очолив УГВР Кирило Осьмак. Керівне ядро Ради було наділене повноваженнями нелегального уряду. У документах УГВР визначалася мета українського руху: об'єднання і координація зусиль українських сил, які борються за незалежність українського народу і боротьба проти більшовицького імперіалізму й імперіалізму гітлерівського [33, с. 491-492]. З моменту свого створення УГВР головну увагу приділяла організації воєнних дій проти радянських військ на звільненій від німців території.

УГВР і командування УПА концентрували основну увагу на виконанні рішень Великого Збору. Тим часом особовий склад УПА з піднесенням сприйняв присягу бійця УПА. Сотенний командир Б. Подоляк у своїх спогадах так описує процедуру складання присяги: «Прискореним темпом запульсувала в жилах кров. Командир вимовляв поволі слова присяги, а сотні повстанських уст із святістю повторяли: «Я, воїн Української Повстанської Армії, присягаю...» Слова присяги відбивалися об скелі Карпат і з шумом вітру неслися по широких просторах України... По відспіванні гімну кожний повстанець приходив за чергою до стола та підписував на списку своє псевдоім’я. Тверді, гартовані повстанські руки вписували нову сторінку в історію визвольних змагань, як нестертий доказ національної зрілості українського народу » [40, с. 210-211].

* * *

Так завершувалися півтора року існування УПА, яка була створена бандерівцями як відповідна реакція на посилення репресій фашистських окупантів проти ОУН і українського населення. Повстанська армія стала виступати захисницею мирного населення і користувалася його підтримкою. УПА формувалася і діяла на значній території: Волині, Поліссі, Північній Буковині, Поділлі, Галичині, у Карпатах. На стадії формування армії бандерівці силоміць придушили опір своїх опонентів - мельниківців і військових формувань Т. Боровця.

У роки Великої Вітчизняної війни противниками УПА були гітлерівські окупанти, радянські партизани і польське населення Західної України і Південно-Східної частини Польщі. У період фашистської окупації УПА вела боротьбу з гітлерівцями, завдавала їм шкоди. Найчастіше це відбувалося під час каральних акцій фашистів проти мирного населення та повстанців. Серйозний опір бандерівці чинили радянським партизанам і здійснювали акції проти польського населення, жертвами яких були багато тисяч мирних громадян.

Хід подій показав, що досягти поставленої мети в умовах боротьби проти «імперіалістів Берліна і Москви» УПА не могла. Вона пішла на зближення з окупантами, усе ще сподіваючись на використання німецьких можливостей в інтересах здійснення планів ОУН. У середині 1944 р. повстанська армія переключилася тільки на боротьбу з радянським ладом.