4.2Антропоцентризм — людина, а чи не Бог у центрі дослідження

 

Іншою наскрізною відмінністю світоглядної епохи Відродження є орієнтація на людину. Якщо в центрі уваги філософії античності була природно-космічне життя, а середньовіччі - релігійне життя - проблема «порятунку», то в добу Відродження на чільне місце виходить світське життя, діяльність людини у цьому світі, задля того світу, задля досягнення щастя людини у цьому житті, Землі. Філософію тлумачать як науку,що зобов'язана допомогти людині знайтися у житті. Філософське мислення цього періоду можна охарактеризувати як антропоцентричне. Центральна постать не Бог а людина. Бог — початок всіх речей, а людина - центр усього світу. Суспільство не продукт Божої волі, а результат діяльності людей.

Отже, людина тут — непросто природне істота, він творець себе і вже цим відрізняється від інших природних істот. Він пан над всієї природою. Цей біблійний мотив тепер істотно перетворено: за доби Відродження поступово слабшає притаманне середньовіччю переконання в гріховності чоловіка й зіпсованість людської природи, а в результаті людина не потребує божественної благодаті для свого порятунку. Людина усвідомлює себе як творця власного життя і долі, вона виявляється і необмеженим паном над природою.

Оскільки людині непотрібна тепер милість бога, вона сама тепер - творець, тому постать художника-творца стає хіба що символом Ренесансу. Відтепер художник наслідує непросто створіння бога, але саму божественну творчість. Тож у добу Відродження виник культ краси, і живопис, яка зображує передусім прекрасне людського обличчя й людського тіло, стає у цю епоху чільним виглядом мистецтва. У великих художників — Боттічеллі, Леонардо так Вінчі, Рафаеля світосприйняття Ренесансу отримує свій найвищий вираз

Отже, тепер не Бог, а людина постає в центрі уваги.

4.3 Секуляризація — визволення з церковного впливу

Процес секуляризації — визволення з релігії, і церковних інститутів — проходив у всіх галузях культурної революції й життя. Самостійність стосовно церкви набувають як економічне і політичне життя, а й наука, мистецтво, філософія. Щоправда, той процес відбувається спочатку надто повільно і по-різному відбувається у різних країнах Європи.

Такому процесу сприяв найбільша криза римсько-католицької церкви. Так апогеєм її морального занепаду й, предметом особливого обурення став продаж індульгенцій — грамот, що свідчать про відпущення гріхів. Торгівля ними давала змогу спокутувати злочин це без будь-якого каяття, і навіть купити декларацію про майбутню провину. Це викликало бурхливе обурення у багатьох шарах населення .

4.4Пантеїзм - становлення досвідчених наук, процес формування науково-матеріалістичного розуміння, вільного від теології

У рішенні онтологічних проблем філософія Відродження орієнтувалася здебільшого на твори Платона.

Пожвавленню платонізму Італії сприяла діяльність Георгія Плифона (1360-1452),який констатувавши у своїй праці «Закони» намагається подолати розрив божественного і природного, шукає обґрунтування ідеї вічності і не створення світу, зберігаючи Бога, як першопричину. Тобто - це результат відчуження Бога.

Якщо М.Кузанський через призму платонізму переважно розглядає проблеми онтології і гносеології, то Марсіліо Фичино (1433-1499) більше уваги приділяє соціально-етичній проблематиці, у якої стоїть конкретна людина. Зусиллями Фичино була створена Флорентійска платонівська академія - гуманістичний гурток Праці, створені однодумцями, стали чимось на кшталт офіційної філософії, чи державної політики міста, і навіть релігії.

У Платоновської академії ще процвітав Дух Відродження: це були співтовариство безнадійних мрійників і романтиків, закоханих у філософію і один в одного, вірили в високі ідеали. Усі вони зробили той інший світ краще. «Вони дізнаються одне одного за тими трьом ясним знакам - піднесена душа, релігія й духовне красномовство, - які відрізняють істинного платоника; і вважають себе божественними, оскільки вони знають недоліки світу цього і тому що їм дано уявляти інший, кращий світ».

Проте члени академії не створили скільки-небудь закінченої філософської системи та навіть прагнули її створити.

Іншу перешкоду на шляху до істини Леонардо вбачає у зайвому схилянні перед авторитетами - не наслідувати потрібно, вони мають працювати, шукати .

Але ми не знайдемо у Леонардо якоїсь розробленої методики експериментування. Він швидше орієнтувався на стихійне експериментування,здійснюване у багатьох італійських художніх майстернях, яке, удосконалюючи, практикував сам. Але методологічна проникливість вченого призвела до чіткому з'ясуванню те, що що таке експериментування саме собою ще недостатній шлях досягнення достовірної істинності, бо «природа сповнена незліченних причин, що ніколи не були в досвіді».він говорив: «Наука — полководець, і практика — солдати».

Слід зазначити також, що цікаві судження висловлює Леонардо так Вінчі й з проблем космології. На його думку, що не Земля, а, скоріш, Сонце виступає центром нашого всесвіту, передбачала геліоцентризм і підривала теоцентризм схоластики з його геоцентричною концепцією. Сонце Леонардо - це фізична реальність, джерело тепла і життя природи, тіла, і душі; умова і є підставою гармонії світу. Душа тісно пов'язана з тілом - вона формує тіло, виступає творчим, діяльним початком. І все перебуває у стані гармонії. Та думка про гармонію світу зовсім не від безхмарний, - вона несе у собі печатку похмурості і навіть трагізму думок про незначності людських помислів і вчинків, коли «декого повинні називатися не інакше, як проходами для їжі..., бо нічого хорошого ними не відбувається, тому нічого від нього і не залишиться, крім повних нужників!» .

Через війну вивищення досвіду доби Відродження називають епохою «великих відкриттів»:

- Вирішальну роль перегляді поглядів на світ зіграла опублікована у 1543 року робота Н.Коперника (1473-1543) «Про поводження небесних сфер». Головна ідея цього великого твори, покладена основою геліоцентричної системи світу, полягає у положеннях тому, що земля, по-перше, зовсім на становить нерухомого центру видимого світу, а обертається навколо своєї осі, і, по-друге, овертається, навколо Сонця, що у центрі світу. Обертання Землі навколо своєї осі Коперник пояснював зміну дні й ночі, і навіть видиме обертання за зоряним небом. Зверненням ж Землі навколо Сонця він пояснював видиме переміщення його щодо зірок. У цьому Коперник сприймав свою астрономічну доктрину як філософську. Швидше за все, насамперед тому, що початкову, найзагальнішу інспірацію до свого відкриттю він отримав, прямо ознайомившись із ідеями давньогрецьких піфагорійців .

- Вчення Коперника розвиває Йоганн Кеплер (1571-1630), чиї наукові ідеї стали безпосередньою передумовою розвитку науку й філософії Нового часу. Випереджаючи відкриття закону всесвітнього тяжіння, Кеплер обгрунтував положення про те, що планети рухаються навколо Сонця за ідеальним круговим, а, по еліптичним орбітам; що рух планет навколо Сонця нерівномірний і що час звернення планет залежить від їх відстані до Сонця.

- Ще один крок у становленні науки як самостійної форми свідомості суспільства, як специфічного виду освоєння світу зробив Галілео Галілей (1564-1642). Займаючись питаннями математики механіки, він сконструював телескоп зі збільшенням за 30 я раз. Завдяки телескопу небо стало цілком у новий вид .

- Нові погляди у творах розбудовував іД.ж.Бруно (1548-1600), із чиїм ім'ям з ім'ям пов'язаний вирішальний поворот утвердженню нової космології. Центральна ідея космологічної доктрини Бруно - теза про нескінченності Всесвіту.

Отже, пізнання світу спирається на досвід минулого і розум, а чи не на інтуїцію.