2. Територіальне та станове самоврядування є невід’ємномю рисою трудової монархії

Постіндустріальне суспільство є мозаїчним. Воно складається з безлічі невеликих спільнот інтереси яких нерідко не пересікаються із загально суспільними, ані позитивним, ані негативним чином. Широка децентралізація перетворюється в життєву необхідність для держави. Бюрократичне керування стає дедалі більше неефективним і по суті – неможливим. З іншого боку, «могутність самобутності», за виразом сучасного футуролога Мануеля Кастельса набирає дедалі більше сил. «Самобутність стає головним центром культури на низці ділянок соціальної структури ,ведучи звідси свій опір або свій наступ в інформаційній боротьбі за культурні коди та кодекси,формуючи поведінку людини і ,тим самим , нові інститути.»(4. с.305) . Таким чином, ідея потужного самоврядування, запропонована В’ячеславом Казимировичем повністю відповідає постіндустріальним реаліям.

3. Концепція трудової монархії передбачає наявність провідної аристократичної верстви – природньої еліти суспільства

В постіндустріальному суспільстві зростає культурний та соціальний розрив між соціальними прошарками. Принципово змінюється сам механізм соціальної нерівності – до влади приходить так званий «клас інтелектуалів»; соціальний конфлікт по суті перетворюється в конфлікт між компетентністю та некомпетентністю, панування еліти перетворюється в невід’ємну рису постіндустріального суспільства, при чому, статус цієї еліти визначається не випадковістю або матеріальними ресурсами, а особистісними якостями, в першу чергу – інтелектуальними здібностями. Такої думки дотримується переважна більшість дослідників проблеми соціальної стратифікації в постіндустріальному суспільстві, зокрема Елвін Тофлер, Даніел Белл, В. Іноземцев та інші. «Вперше в історії умовою належності до панівного класу стає не право розпоряджатись благом ,а можливість їм користуватись»(3. с.209).Ідея елітарності в трактовці В. Липинського, не тільки констатує панування еліти як неминучий факт, але й намагається надати йому максимально збалансованих, справедливих та позитивних рис.

4. Пробудження етнічності та субетнічності в сучасному світі не тільки не заважає національній самосвідомості, але й перетворюється в її основну опору в добу глобалізації

В. Липинський чудово це усвідомлював ще в першій половині ХХ ст., сьогодні розквіт регіоналізму та субетнічності став здійсненним фактом в процесі формування нового постіндустріального світу. «Регіон,органічне утворення під зріст людині,нащадок довгої історії, забезпечує самобутність, близькість, спільноту і є противагою анонімному космополітизму та бюрократичному централізму.»(6.с.171)Таким чином, єдиною надією на збереження національної незалежності і самобутності в добу глобалізації є опора на етнічність, регіоналізм та субетнічність, звісно, за умови їх трактовки в патріотичному консервативно-державницькому дусі, як це й робив В’ячеслав Казимирович Липинський.

5. В трудовій монархії свободи спільнот та індивідів врівноважуються їх обов’язками перед державою та загально визнаними традиційними нормами.

В. Липинський був переконаним прихильником збалансованого співвідношення прав і свобод. Він усвідомлював, що широкі права та свободи за певних обставин можуть відігравати не тільки позитивну, а й негативну роль. Тому він вважав, що постать незалежного та наділеного реальними повноваженнями монарха-гетьмана є єдиним гарантом від перетворення свобод у свавілля. Його підхід є блискучим вирішенням проблеми співвідношення інтересів «самобутніх спільнот» та суспільства загалом, до того ж він вважав, що держава повинна цементуватись не тільки гетьманською владою, але й спільними цінностями, з чого логічно витікає, що широка самобутність та автономія спільнот, що входять до складу трудової монархії є розумно обмеженою. Це повністю співпадає з ідеями сучасних консервативних філософів, сконцентрованих на пошуку вирішення проблем постіндустріального світу. «В межах однієї політичної одиниці і одного народу право на відмінність ні в якому разі не повинно перетворюватись в абсолютну доктрину, що толерує будь – які відмінності. …Навіть самі невеликі відмінності моралі та поведінки в межах однієї політичної одиниці загрожують рівновазі цілого. Різноманітність прийнятна лише у випадку її підпорядкування органічному принципу загальної єдності». ( 6.с.161)