інформацію в галузі робіт зі зберігання, перевезення, знищення хімічної зброї — відомості про стан здоров’я громадян і об’єктів навколишнього середовища в районах розміщення об’єктів зі зберігання хімічної зброї і об’єктів зі знищення хімічної зброї, про заходи щодо забезпечення хімічної, санітарно-гігієнічної, екологічної та пожежної безпеки при проведенні робіт зі зберігання, перевезення та знищення хімічної зброї, а також про заходи з запобігання виникнення надзвичайних ситуацій і ліквідації їх наслідків при виконанні вказаних робіт, надають за запитами громадян і юридичних осіб, зокрема суспільних об’єднань.

Інформація, яка містить відомості про обставини та факти, що являють загрозу життю, здоров’ю громадян, не підлягає засекреченню, не може бути віднесена до таємниці.

2. Інформація з обмеженим доступом — державна, службова, комерційна, банківська, професійна таємниця та персональні дані як інститут охорони права недоторканності приватного життя.

3. Інформація, поширення якої завдає шкоди інтересам суспільства, законним інтересам і правам громадян, — порнографія; інформація, що розпалює расову, національну й іншу ворожнечу; пропаганда і заклики до війни, помилкова реклама, реклама з прихованими вставками тощо — так звана «шкідлива» інформація.

4. Об’єкти інтелектуальної власності (не може бути віднесено до інформації з обмеженим доступом, але охороняється особливим порядком через інститути інтелектуальної власності – авторське та патентне право, засоби індивідуалізації тощо. Виключення складають ноу-хау, які охороняють в режимі комерційної таємниці).

5. Інша загальнодоступна інформація, серед якої вчені виділяють більше 20 видів відкритої загальнодоступної інформації.

До обмежень і заборон слід віднести наступні переліки:

1. Перелік підстав для обмеження інформаційних прав:

   • захист основ конституційного ладу;

   • захист моральності, здоров’я, права, законних інтересів інших осіб;

   • забезпечення оборони країни та безпеки держави;

   • забезпечення суспільного спокою з метою запобігання безладдя та боротьби зі злочинністю;

   • запобігання розголошенню конфіденційної інформації;

   • забезпечення авторитету та безсторонності правосуддя;

   • умови надзвичайного стану, встановлені згідно з законом (на певний період).

2. Перелік випадків прямого обмеження інформаційних прав:

• використання прав з мето насильної зміни конституційного ладу;

• пропаганда соціальної ненависті, соціальної, расової, національної, релігійної, мовної переваги, насильства та війни;

• порушення права на недоторканність приватного життя (наявну, сімейну таємницю), недоторканність житла, права на пошану та захист честі, гідності, репутації, таємниці листування, телефонних переговорів, телеграфних і інших повідомлень;

• порушення права на державну, службову, професійну, комерційну та банківську таємницю;

• право на відмову від свідчення проти себе самого, свого чоловіка та близьких родичів.

1. Перелік видів інформації з обмеженим доступом:

• державна таємниця;

• службова таємниця;

• комерційна таємниця;

• банківська таємниця;

• професійна таємниця;

• персональні дані.

Основні напрями захисту інформації — охорона державної, комерційної, службової, банківської таємниць, персональних даних і інтелектуальної власності.

Державна таємниця — захищені державою відомості в галузі її військової, зовнішньополітичної, економічної, контррозвідувальної, розвідувальної та оперативної розшукової діяльності, поширення яких може завдати збитку безпеці.

Відомості можуть вважати державною таємницею (можуть бути засекречені), якщо вони відповідають наступним вимогам:

• відповідають переліку відомостей, що становлять державну таємницю, не входять у перелік відомостей, що не підлягають засекреченню, і відповідають законодавству про державну таємницю (принцип законності);

• доцільність засекречення конкретних відомостей встановлена шляхом експертної оцінки вірогідних економічних і інших наслідків, можливості нанесення збитку безпеки, виходячи з балансу життєво важливих інтересів держави, суспільства й особи (принцип обґрунтованості);

• обмеження на поширення цих відомостей і на доступ до них встановлені з моменту їх отримання (розроблення) або завчасно (принцип своєчасності);

• компетентні органи та їх посадовці ухвалили відносно конкретних відомостей рішення про віднесення їх до державної таємниці і засекречення, встановили відносно них відповідний режим правової охорони та захисту (принцип обов’язкового захисту).

Поряд з факторами, які забезпечують комерційну цінність інформації (повнота, точність, оперативність), особливого значення набуває доступність її для користувача. Цінністю володіє лише та інформація, яку можна використовувати. Все залежить від того, в яких або в чиїх цілях буде використана інформація, а тому яку інформацію можна передавати відкрито, а яку потрібно оберігати, зробити з неї таємницю.

Комерційна таємниця – відомості, пов’язані з виробництвом, технологічною інформацією, управлінням, фінансами й іншою діяльністю підприємства, що не є державною таємницею, розголошення (передавання, витік) яких може завдати шкоди його інтересам (ЗУ «Про підприємства»). Комерційну таємницю здавна охороняли за сприяння держави. Прикладом цього твердження можуть слугувати численні факти обмеження доступу іноземців в країну (в Китаї — для захисту секретів виробництва фарфору), в окремі галузі економіки або на конкретні виробництва. В Росії та Україні до комерційної таємниці відносили промислову таємницю, але потім вона була ліквідована як правовий інститут на початку 30-х років ХХ ст. і у зв’язку з одержавленням галузей економіки захищали як державну та службову таємницю. Зараз почався зворотний процес. Інформація може складати комерційну таємницю, якщо вона відповідає наступним вимогам (критерії правової охорони):

• має дійсну або потенційну комерційну цінність через її невідомість третім особам;

• не підпадає під перелік відомостей, доступ до яких не може бути обмежений, і перелік відомостей, віднесених до державної таємниці;

• до неї немає вільного доступу на законній підставі;

• власник інформації вживає заходи до охорони її конфіденційності.

Комерційну таємницю становлять економічні інтереси й інформація про різні галузі виробничо-господарської, управлінської, науково-технічної, фінансової діяльності організації, охорона яких обумовлена інтересами конкуренції та можливою загрозою економічній безпеці підприємства.

До таких відомостей відносять:

• комерційні угоди, укладені організацією;

• угоди з іншими організаціями;

• відомості про перспективні експериментальні розробки до їх впровадження та реклами;

• фінансові документи організації;

• відомості, які надані виконавцями робіт підприємству як конфіденційні, що стосуються комерційних відносин між сторонами;

• відомості про фінансовий стан виконавців;

• зміст переговорів з клієнтами щодо окремих видів робіт і послуг;

• протоколи зустрічей керівників організації з виконавцями з питань організації робіт;

• файли баз даних, що містять конфіденційні відомості;

• внутрішні нормативні документи організації;

• відомості, що розкривають інформацію про фінансовий стан працівників;

• відомості про порушення партнерами договірних зобов’язань, правил роботи, про штрафи та санкції до них;

• відомості про розподілення прибутків;

• відомості про стратегічні та перспективні напрями роботи організації;

• відомості про наявність вільних кредитних ресурсів і їх розміщення;

• умови видання кредитів конкретним отримувачам (процент кредитної ставки, терміни, застава тощо);

• вартість послуг для конкретного клієнта;

• інженерно-економічні розрахунки та прогнози техніко-економічного стану та розвитку організації.

До комерційної таємниці не може бути віднесена інформація, яка:

• міститься в засновницьких документах;

• міститься в документах, що дають право займатися підприємницькою діяльністю (реєстраційні посвідчення, ліцензії тощо);

• міститься в річних звітах, бухгалтерських балансах, формах державних статистичних спостережень і інших формах річної бухгалтерської звітності, включаючи аудиторські висновки, а також в інших, пов’язаних з нарахуванням і сплатою податків і інших обов’язкових платежів;

• містить відомості про оплачувану діяльність державних службовців, про заборгованості працедавців з виплати заробітної платні й іншим виплатам соціального характеру, про кількість і кадровий склад працюючих;

• міститься в річних звітах фундацій про використання майна;

• підлягає розкриттю емітентом² цінних паперів, професійним учасником ринку цінних паперів і їх власником відповідно до законодавства про цінні папери;

• пов’язана з дотриманням екологічного й антимонопольного законодавства, забезпеченням безпечних умов праці, реалізацією продукції, що заподіяла шкоду здоров’ю населення, іншими порушеннями законодавства, а також містить дані про розміри заподіяних при цьому збитків;

• про діяльність добродійних організацій і інших не комерційних організацій, не пов’язаних з підприємницькою діяльністю;

• про наявність вільних робочих місць;

• про зберігання, використання або переміщення матеріалів і використання технологій, що являють небезпеку для життя та здоров’я громадян або навколишнього середовища;

• про реалізацію державної програми приватизації та про умови приватизації конкретних об’єктів;

• про розміри майна і вкладені засоби при приватизації;

• про ліквідацію юридичної особи та про порядок і термін подання заяв або вимог його кредиторами;

• для якої визначені обмеження з установлення режиму комерційної таємниці відповідно до законів і прийнятих х метою їх реалізації підзаконних актів.

Основними суб’єктами права на комерційну таємницю є власники комерційної таємниці, їх правонаступники.

Власники комерційної таємниці — фізичні (незалежно від громадянства) й юридичні (комерційні та некомерційні організації) особи, які займаються підприємницькою діяльністю і мають монопольне право на інформацію, що становить для них комерційну таємницю.

При цьому під підприємництвом розуміють «самостійну, здійснювану на свій ризик діяльність, направлену на систематичне отримання прибутку від користування майном, продажу товарів, виконання робіт або надання послуг особами, зареєстрованими в цій якості у встановленому законом порядку». Правонаступники — фізичні та юридичні особи, яким через службове положення, за договором або на іншій законній підставі (у тому числі по спадку) відома інформація, що становить комерційну таємницю іншої особи.

Банківська таємниця — захищені банками й іншими кредитними організаціями відомості про банківські операції по рахунках і операціях на користь клієнтів, рахунках і внесках своїх клієнтів і кореспондентів, а також відомості про клієнтів і кореспондентів, розголошування яких може порушити право останніх на недоторканність приватного життя. До основних об’єктів банківської таємниці відносять наступні:

1. Таємниця банківського внеску — відомості про всі види внесків клієнта в кредитній організації.

2. Таємниця банківського рахунку — відомості про рахунки клієнтів і кореспондентів і дії з ними в кредитній організації (про розрахункові, поточні, бюджетні, депозитні, валютні, кореспондентські рахунки, про відкриття, закриття, переведення, переоформлення рахунків).

3. Таємниця операцій по банківському рахунку — відомості про ухвалення та зарахування, про виконання його розпоряджень з переведення та видання відповідних сум з рахунку, а також проведення інших операцій і операцій по банківському рахунку, передбачених договором банківського рахунку або законом.

4. Таємниця приватного життя клієнта або кореспондента — відомості, що становлять особисту, сімейну таємницю й охороняються законом як персональні дані цього клієнта або кореспондента.

Професійна таємниця — інформація, яку захищають згідно з законом, довірена або стала відомою особі (утримувачу) виключно через виконання нею своїх професійних обов’язків, не пов’язаних з державною або муніципальною службою, поширення якої може завдати збитку правам і законним інтересам іншої особи (довірителя), довірить ці відомості, і не є державною або комерційною таємницею.

Інформацію можна вважати професійною таємницею, якщо вона відповідає наступним вимогам (критеріям обороноспроможності права):

• довірена або стала відома особі лише через виконання нею своїх професійних обов’язків;

• особа, якій довірена інформація, не перебуває на державній або муніципальній службі (інакше інформацію вважають службовою таємницею);

• заборона на поширення довіреної інформації, яка може завдати збитку правам і законним інтересам довірителя, встановлено законом;

• не відноситься до відомостей, які становлять державну та комерційну таємницю.

Відповідно до цих критеріїв можна виділити наступні об’єкти професійної таємниці:

1. Лікарська таємниця — інформація, що містить:

• результати обстеження особи, що вступає в шлюб;

• відомості про факт звертання за медичною допомогою, про стан здоров’я, діагноз захворювання й інші відомості, отримані при обстеженні та лікуванні громадянина;

• відомості про проведене штучне запліднення й імплантацію ембріона, а також про особу донора;

• відомості про донора та реципієнта при трансплантації органів і тканин людини;

• відомості про наявність психічного розладу, факти звернення за психіатричною допомогою та лікування в установі, що надає таку допомогу, а також інші відомості про стан психічного здоров’я громадянина;

• інші відомості в медичних документах громадянина.

2. Таємниця зв’язку — таємниця листування, телефонних переговорів, поштових, телеграфних і інших повідомлень.

3. Нотаріальна таємниця — відомості, довірені нотаріусу у зв’язку зі здійсненням нотаріальних дій.

4. Адвокатська таємниця — відомості, повідомлені адвокату громадянином у зв’язку з наданням йому юридичної допомоги.

5. Таємниця усиновлення — відомості про усиновлення дитини, довірені на законній підставі іншим особам, окрім суддів, що винесли рішення про усиновлення, і посадовців, що здійснюють державне реєстрування цього усиновлення.

6. Таємниця страхування — відомості про страхувальника, застраховану особу та вигодонабувача, стан їх здоров’я, а також про майновий стан цих осіб, отримані страхувальником у результаті своєї професійної діяльності.

7. Таємниця сповіді — відомості, довірені громадянином священнослужителю на сповіді.

8. Службова таємниця, а також службова інформація про діяльність державних органів, доступ до якої обмежений законом або через службову необхідність.

Службова таємниця є видом конфіденційної інформації, і право на службову таємницю виступає самостійним об’єктом права. Для здійснення її правової охорони та захисту необхідний спеціальний закон «Про службову таємницю». Службова таємниця – це вид таємної інформації, що містить відомості економічного характеру (про дислокацію підприємств і їх виробничу діяльність, про запаси продовольства, пропускну здатність шляхів сполучення, корисні копалини та їх розроблення тощо); відомості науково-технічного характеру (про відкриття, винаходи, наукові та технічні результати тощо); інші відомості (про заходи у галузі громадської безпеки та громадського порядку, охорони здоров’я, про кадрову політику держави тощо.

Службову таємницю організації становлять відомості про фінанси та бюджетну політику, відомості про організацію внутрішньовиробничої й управлінської діяльності з забезпечення захисту цих відомостей відповідно до норм діючого законодавства.

Такими відомостями є:

• відомості щодо пропозицій організації до проектів документів на державному рівні;

• внутрішні квартальні, піврічні та річні звіти про результати діяльності організації;

• відомості про технічні заходи підприємств із забезпечення інформаційної безпеки;

• матеріали, у яких визначають стратегію на майбутній рік і на далеку перспективу;

• внутрішні довідки про результати діяльності організації;

• доповідні записки на ім’я керівництва організації з основних напрямів діяльності;

• інструкції, розроблені в організації;

• доповідні записки на ім’я керівництва організації за матеріалами ревізій структурних підрозділів, що містять висновки та пропозиції, пов’язані з діями посадових осіб;

• прогнози різноманітного характеру;

• штатний розклад організації;

• телефонний довідник організації;

• відомості про партнерів;

• документи з охорони та захисту конфіденційних відомостей;

• відомості, які розкривають систему захисту конфіденційної інформації, в тому числі, при використанні електронних технологій;

• листування організації з правоохоронними органами;

• рахунок прибутків і видатків організації;

• матеріали ревізій, що проводили в організації й у підвідомчих закладах;

• система розмежування повноважень на інформаційному об’єкті;

• паролі й ідентифікатори клієнтів, працівників, використовувані в ІТС;

• порядок доступу осіб у приміщення з обмеженим доступом;

• проект комплексного захисту інформаційної системи, алгоритми, програми шифрування та дешифрування інформації.

Інформацію можна вважати службовою таємницею, якщо вона відповідає наступним вимогам (критеріям обороноспроможності права):

• віднесена законом до службової інформації про діяльність державних органів, доступ до якої обмежений згідно з законом або через службову необхідність (власна службова таємниця);

• є обороноспроможною конфіденційною інформацією («чужою таємницею») іншої особи (комерційна, банківська, професійна, таємниця приватного життя);

• не є державною таємницею і не підпадає під перелік відомостей, доступ до яких не може бути обмежений;

• отримана представником державного органу й органу місцевого самоврядування лише через виконання обов’язків по службі у випадках і порядку, встановленому законом.

Інформацію, яка не відповідає цим вимогам, не можна вважати службовою таємницею і не підлягає правовій охороні. В чинному законодавстві наводять перелік відомостей, які не можуть бути віднесені до службової інформації обмеженого поширення:

• акти законодавства, що встановлюють правовий статус державних органів, організацій, суспільних об’єднань, а також права, свободи й обов’язки громадян, порядок їх реалізації;

• відомості про надзвичайні ситуації, небезпечні природні явища та процеси, екологічна, гідрометеорологічна, гідрогеологічна, демографічна, епідеміологічна, санітарна й інша інформація, необхідна для забезпечення безпечного існування населених пунктів, громадян і населення в цілому, а також виробничих об’єктів;

• опис структури органу виконавчої влади, його функцій, напрямів і форм діяльності, а також його адреса;

• порядок розгляду та вирішення заяв, у тому числі юридичних осіб, розглянутих в установленому порядку;

• відомості про виконання бюджету та використання інших державних ресурсів, про стан економіки і потреб населення;

• документи, накопичені у відкритих фундаціях бібліотек і архівів, інформаційних системах організацій, необхідні для реалізації прав, свобод і обов’язків громадян.

Отже, до основних об’єктів службової таємниці можна віднести такі види інформації, як:

1. службова інформація про діяльність державних органів, доступ до якої обмежений законом з метою захисту державних інтересів: військова таємниця; таємниця слідства (дані попереднього розслідування або слідства); судова таємниця (таємниця наради суддів, зміст дискусій і результатів голосування закритої наради Конституційного суду, матеріали закритого судового засідання, через службову необхідність, порядок вироблення й ухвалення рішення, організація внутрішньої роботи тощо);

2. обороноспроможна конфіденційна інформація, яка стала місцевою через виконання службових обов’язків посадовцям державних органів і органів місцевого самоврядування: комерційна, банківська, професійна таємниця, а також конфіденційна інформація про приватне життя особи.

1. Перелік відомостей, доступ до яких не може бути обмежений

Для реалізації права на інформацію у Конституції закладені підстави, за якими доступ до окремих видів інформації не підлягає якому-небудь обмеженню, наприклад, закріплено право на достовірну інформацію про стан навколишнього середовища, яке не може бути обмежено. У разі виникнення загрози життю та здоров’ю людей посадовці зобов’язані інформувати населення про неї під страхом залучення до відповідальності.

У ряді законів, які встановлюють обмеження доступу до інформації, також вводять перелік відомостей, доступ до яких не може бути обмежений. Так, в ЗУ «Про державну таємницю» перераховані відомості, що не підлягають засекреченню. В законах про інформацію, інформатизацію та захист інформації наведений перелік документів, доступ до яких заборонено обмежувати. В ЗУ «Про комерційну таємницю» планується також включити перелік відомостей, які не можна віднести до комерційної таємниці. У ЗУ «Про добродійну діяльність і добродійні організації», у свою чергу, визначений перелік відомостей, які не можуть складати комерційну таємницю.

До механізмів доступу до відкритої інформації можна віднести:

• структуризацію відкритої інформації за рівнями доступу, яка підлягає обов’язковій публікації в ЗМІ, наданню за запитом кожного громадянина, обов’язковому наданню за запитом окремих категорій громадян;

• структуризацію органів державної влади та місцевого самоврядування, чиї посадовці зобов’язані надавати інформацію;

• встановлення обов’язку посадовців на підставі документів надавати за запитами громадян інформацію, доступ до якої не обмежений законом;

• публікацію у загальнодоступних виданнях документованої інформації, яка підлягає обов’язковому поширенню, всіх переліків за встановлення обмежень і заборон у інформаційній галузі, переліку органів державної влади та місцевого самоврядування (з вказівкою їх функцій і адрес);

• створення загальнодоступних баз даних в органах державної влади та місцевого самоврядування, у тому числі на загальнодоступних серверах з вказівкою у ЗМІ їх адрес і порядку отримання інформації;

• порядок надання інформації, що передбачає терміни, об’єм і форму надання інформації залежно від правового статусу організації, на адресу якої напрямлений запит;

• встановлення джерел фінансування та покриття витрат, пов’язаних з наданням інформації, — відповідно до норми Цивільного кодексу надання інформації віднесено до зобов’язань про відшкодувальне надання послуг.

Важливе значення для реалізації інформаційних прав громадян на доступ до інформації має забезпечення інформаційної відвертості державної влади, визначені наступні задачі:

• радикальне оновлення функцій, методів, критеріїв діяльності існуючих інформаційних служб органів виконавчої влади;

• звуження області відомчих таємниць;

• уточнення за допомогою суспільних організацій гарантій надання суспільно значущої офіційної інформації;

• навчання державних службовців практичній роботі в умовах інформаційної відвертості;

• встановлення каналів двостороннього зв’язку державних органів з суспільними організаціями (екологічними, соціальними тощо).

2. Види доступу до інформації

   Доступ до інформації також важливо чітко розмежувати залежно від виду інформації та виду суб’єкта, що реалізує своє право на доступ до інформації. Виходячи з цього, розрізняють наступні види доступу:

1. Обов’язкове доведення.

2. Вільний доступ.

3. Надання інформації за запитом юридичних осіб.

4. Надання інформації за запитом фізичних осіб.

Наприклад, доступ до інформації через обов’язкове її доведення (на прикладі законодавчої діяльності) повинен бути забезпечений після ухвалення закону та підписання його Президентом, оскільки закони повинні бути опубліковані та набувають чинність тільки у разі їх обов’язкової публікації. Разом з цим обов’язковому доведенню підлягає інформація про обставини та факти з загрози суспільній безпеці, здоров’ю та життю громадян, про реквізити організацій, що надають інформацію, про реєстри офіційних документів, які також підлягають обов’язковому доведенню.

Вільний доступ — це ситуація, коли, наприклад, на сервері відповідного суб’єкта органу влади в електронному вигляді виставляють інформацію про законопроект. Правомірність на вільний доступ до інформації в даному випадку можна реалізувати через обов’язок держави створити умови, при яких особа, зацікавлена в отриманні інформації, могла отримати до неї доступ за своїм бажанням. В перелік таких умов можуть входити — накопичення інформації та підтримка її в актуальному стані, систематизація інформації тощо в той же час умови вільного доступу, включаючи адресу знаходження інформації, повинні бути широко відомі, і тут застосовано вже правомірність обов’язкового доведення.

Розрізняють чотири основні види відносин, які можуть виникати між суб’єктами за ступенем обмеження доступу:

• осіб (як фізичних, так і юридичних) по відношенню до держави;

• держави по відношенню до осіб (як фізичних, так і юридичних);

• фізичних осіб по відношенню до організацій (юридичних осіб);

• юридичних осіб по відношенню до фізичних осіб.

Наприклад, при запиті осіб до органів державної влади та місцевого самоврядування обмеження права на доступ до інформації пов’язано лише з державною та службовою таємницею та персональними даними, тому що комерційної, банківської, професійної таємниці в органах державної влади та місцевого самоврядування, за визначенням, бути не може. Що стосується державних підприємств, які, здавалося б, являють державу, то в даній ситуації вони є комерційними структурами з державним видом власності, в яких може мати місце комерційна таємниця.

При запитах держави по відношенню до фізичних і юридичних осіб (які регламентують нормами ЗУ «Про державну службу», «Про військовий обов’язок і військову службу», «Про оборону», «Про міліцію» тощо). Як підстави для обмеження права доступу до інформації можуть виступати персональні дані, комерційна, банківська та професійна таємниця.

При реалізації права фізичних осіб на доступ до інформації у юридичних осіб як підстави для обмеження права доступу до інформації можуть виступати професійна, комерційна та банківська таємниця. При запиті юридичних осіб до фізичних осіб підставою для обмеження права можуть виступати персональні дані.

При реалізації права на доступ до інформації важливо забезпечити, щоб отримувана інформація була достовірною, повною і її автентичність при подальшому використанні не викликала ні у кого сумнів. У зв’язку зі зростаючим об’ємом зберігання та використання інформації, у тому числі обмеженого доступу, в електронному вигляді все частіше застосовують поняття «електронного документа». В той же час проблема зберігання електронних документів від знищення, копіювання, модифікації, підроблення вимагає для свого дозволу специфічних засобів і методів захисту (формування корпоративних мереж, технічний захист мереж, криптографічний захист тощо).

Відповідальність за порушення законодавства в інформаційній галузі. За ненадання інформації громадянам, а також за приховування інформації про обставини, що створюють небезпеку для життя або здоров’я людей, в Кримінальному кодексі передбачена відповідальність. Відповідальність в чинному законодавстві обумовлена у разі неправомірного засекречення, порушення вимог по складу, не публікації відомостей, порушення права громадян на безкоштовне отримання інформації, приховування (ненадання) відомостей про обставини, які створюють небезпеку для життя або здоров’я людей, невчасне надання відомостей, приховування інформації, повідомлення помилкових (недостовірних) відомостей, обмеження права на надання інформації, спотворення відомостей, порушення вільного міжнародного інформаційного обміну.

Захист права на доступ до інформації можна здійснювати:

• у формі, що знаходиться за межами юрисдикції (самозахист своїх прав і законних інтересів)

• в юрисдикційній формі (в адміністративному або в судовому порядку).

В адміністративному порядку — через подання скарги особою, чиї права порушені, на посадову особу (орган) у вищестоящу інстанцію, спеціальний орган — Судову палату з інформаційних спорів при Президенті. В судовому порядку — особа може обрати будь-який спосіб захисту порушених прав через подання позову (скарги) для розгляду в цивільному, адміністративному або кримінальному судочинстві. При розгляді позову в цивільному судочинстві потерпілий має право використовувати основні способи захисту цивільних прав, передбачених в Цивільному кодексі, у тому числі вимагати:

• визнання права;

• припинення дій, що порушують право або створюють загрозу його порушення;

• визнання недійсним акту державного органу або органу місцевого самоврядування;

• відновлення права;

• відшкодування збитків;

• компенсації морального збитку.

Випадки можливої адміністративної відповідальності при порушенні права на доступ до об’єктивної інформації достатньо численні. Так, в Кодексі про адміністративні правопорушення передбачена адміністративна відповідальність за наступні порушення:

• порушення права громадян на ознайомлення зі списком виборців;

• виготовлення або поширення анонімних агітаційних матеріалів;

• умисне знищення, пошкодження агітаційних друкованих матеріалів;

• ненадання або не публікація звітів про витрачання засобів на підготовлення та проведення виборів (референдуму);

• ненадання або не публікація відомостей про підсумки голосування або про результати виборів;

• невиконання обов’язків з реєстрації в судових документах операцій зі шкідливими речовинами та сумішами;

• виготовлення або експлуатація технічних засобів, не відповідних державним стандартам або нормам на допустимі рівні радіоперешкод;

• ненадання відомостей антимонопольному органу;

• невиконання законних вимог прокурора (у тому числі на надання інформації);

• неповідомлення відомостей про громадян, які підлягають або зобов’язаних перебувати на військовому обліку;

• порушення порядку та термінів надання відомостей про неповнолітніх, які потребують передавання на виховання тощо;

• порушення порядку надання обов’язкового екземпляра документів тощо;

• відмова в наданні громадянину інформації;

• зловживання свободою масової інформації;

• перешкода поширенню продукції ЗМІ;

• перешкода прийому радіо- та телепрограм;

• порушення правил поширення обов’язкових повідомлень.

5. Загальна характеристика нормативного регулювання інформаційної галузі

Людина живе у світі інформації, сприймаючи навколишній світ за допомогою органів чуття. Найбільшу кількість інформації (близько 90%) людина отримує за допомогою зору, близько 9% – за допомогою слуху та тільки 1% за допомогою інших органів чуття (нюху, дотику та смаку). Отримана людиною інформація у формі зорових, слухових і інших образів зберігається в пам’яті. Людське мислення можна розглядати як процес опрацювання інформації в мозку людини.

На основі інформації, отриманої за допомогою органів чуття та теоретичних знань, набутих у процесі навчання, людина створює інформаційні моделі навколишнього світу. Такі моделі уможливлюють орієнтацію у навколишньому світі й ухвалення правильних рішень для досягнення поставлених цілей.

Пошук і збирання інформації для сучасної людини стають дедалі значущими. Важливу інформацію вже не можна отримати, як раніше, з ранкової газети чи розмови з другом. Часто інформація стає надбанням різних суб’єктів. І навіть ЗМІ не завжди можуть вчасно отримати таку інформацію та надати її користувачу. Щоб знайти потрібні відомості, відповідним суб’єктам слід докласти певних зусиль.

Відповідно до норм статті 34 Конституції України, кожен має право вільно збирати, зберігати, використовувати та поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб — на свій вибір. Здійснення цих прав може бути обмежене законом в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров’я населення, для захисту репутації або прав інших людей, для запобігання розголошенню інформації, отриманої конфіденційно, або для підтримання авторитету та неупередженості правосуддя.

9 листопада 1995 року Україна приєдналась до Ради Європи. При вступі Україна зобов’язалась дотримуватись обов’язків, що випливають із Статуту Ради Європи, а саме принципів плюралістичної демократії, верховенства права та захисту прав людини й основних свобод усіх осіб, що перебувають під її юрисдикцією.

Зокрема, Резолюцією Парламентської Асамблеї Ради Європи від 5 жовтня 2005 року № 1466 «Про виконання обов’язків і зобов’язань Україною» були підбиті підсумки реалізації ключових реформ, яких Україна потребувала та зобов’язалась реалізувати.

Парламентська Асамблея зробила висновок, що хоча Україна і досягла значного прогресу в законодавчій галузі, вона все ще не виконала всіх обов’язків і зобов’язань, які взяла на себе при вступі в Раду Європи, і що верховенство права в багатьох галузях ще не повністю досягнуте і, зокрема, закликали органи державної влади України покращити правове регулювання доступу до інформації, а також суворо дотримуватись статті 34 Конституції України стосовно свободи інформації під час засекречування документів і розсекретити всі офіційні документи, які були закриті для загального доступу з порушенням законодавства. На виконання зазначеної Резолюції Парламентської Асамблеї Ради Європи та з метою забезпечення реалізації положень статті 34 Конституції України стосовно свободи інформації, статті 10 Конвенції про захист прав людини й основоположних свобод 1950 року, статті 19 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права, а також для забезпечення ефективної реалізації права кожного на свободу вираження поглядів і доступ до інформації, права на вільне збирання, зберігання, використання та поширення інформації усно, письмово або в інший спосіб. Верховною Радою України 13 січня 2011 року були прийняті ЗУ «Про доступ до публічної інформації» та «Про внесення змін до ЗУ «Про інформацію» (нова редакція), які набрали чинності 10 травня 2011 року.

Прийняття вказаних нормативно-правових актів зумовлено тим, що в державі тривалий час були відсутні ефективні правові механізми реалізації згаданого права. Особливе занепокоєння при цьому викликала відсутність можливості отримання публічної інформації — тієї, що знаходиться у володінні суб’єктів владних повноважень і інформації, що становить суспільний інтерес.

Саме з метою забезпечення реалізації вищенаведених прав, за останні роки блок інформаційного законодавства в Україні радикально оновлено. Окрім згаданих, прийнято ЗУ «Про захист персональних даних». Частково до законів, які регламентують порядок діяльності публічних осіб у галузі інформації можна віднести норми ЗУ «Про засади запобігання і протидії корупції». Кодексу України про адміністративні правопорушення та Кримінального кодексу. Питання публічної інформаційної галузі регламентовано рядом міжнародних документів. Зокрема, нормами Міжнародного пакту про громадянські та політичні права. Рекомендацій Ради Європи: № К.(81)19 про доступ до інформації, що перебуває в розпорядженні органів влади та № Я(2008) про доступ до офіційних документів, виконання вимог Резолюції Парламентської Асамблеї Ради Європи від 5 жовтня 2005 р. № 1466 «Про виконання обов’язків і зобов’язань Україною». Плану заходів з виконання обов’язків і зобов’язань України, що випливають з її членства в Раді Європи, затвердженим Указом Президента України від 20 січня 2006 р. № 39. Концепції подолання корупції в Україні «На шляху до доброчесності», затвердженою Указом Президента України від 11 вересня 2006 року № 742. На етапі становлення української держави, проблема забезпечення прозорості в діяльності органів влади є однією з перешкод, що стоять на шляху демократичного розвитку України. Прикладів порушення або перешкоджання реалізації права на доступ до інформації ще донедавна можна було навести багато: неправомірна відмова органів влади у наданні інформації через її віднесення до інформації з обмеженим доступом: незаконне застосування грифів обмеження доступу до інформації «опублікуванню не підлягає», «не для друку», «для службового користування»; ігнорування інформаційних запитів; перешкоди в отриманні громадянами локальних нормативно-правових актів місцевих органів влади, не говорячи вже про проекти таких актів; неналежне виконання органами влади вимоги оприлюднювати інформацію про свою діяльність (в тому числі через мережу Інтернет) тощо.

Отже, можна констатувати, що донедавна існуюча державно-правова практика з питань надання інформації не відповідала стандартам демократичної держави.

Однією з основних причин існування такої ситуації була відсутність закону, який би чітко визначив види інформації з обмеженим доступом і критерії віднесення її до такої. ЗУ «Про інформацію» не вирішував цю проблему, оскільки його попередня редакція фактично не розмежовувала публічну інформацію з приватною, визначаючи конфіденційну інформацію як таку, що може належати органам влади та поширюється за їх бажанням, до передбачених ними умов. Окрім того, норми ЗУ «Про інформацію» були декларативними та створювали широке поле для зловживання – службовці мали можливість обмежувати доступ до інформації на власний розсуд.

Удосконалення законодавства про доступ до публічної інформації відбулося шляхом прийняття окремого процедурного ЗУ «Про доступ до публічної інформації», який повинен вирішити проблеми, окреслені вище.

Закони про доступ до публічної інформації існують у більшості демократичних держав, і вони виступають реальним правовим механізмом здійснення одного з основних прав людини на доступ до публічної інформації, що є вимогою європейських стандартів та необхідною умовою інтеграції України у Європейське співтовариство. Прикладом держав, у яких існують закони є: США (про свободу доступу до інформації), Великобританія (про свободу інформації), Латвія (про свободу інформації), Естонія (про свободу інформації), Словаччина (про вільний доступ до інформації), Болгарія (про доступ до публічної інформації), Словенія (про доступ до публічної інформації), Угорщина (про захист інформації) тощо.

6. Законодавство України у галузі інформаційної діяльності

Інформаційну діяльність регулюють Конституцією України, ЗУ «Про інформацію», законодавчими актами з окремих галузей, видів, форм і засобів інформації, міжнародними угодами та договорами, ратифікованими³ Україною. Організаційно-правове забезпечення ІД включає пакет нормативно-правових актів з питань організації та правового регулювання стосунків у інформаційній галузі, зокрема з питань:

• захисту авторських прав, а також прав і свобод громадян у питаннях інтенсивних інформаційних відносин держави та громадянина у відповідності з Конституцією України;

• визначення правового режиму державних інформаційних ресурсів;

• доступу фізичних і юридичних осіб до вітчизняних і міжнародних інформаційних ресурсів;

• розроблення системи державних стандартів у інформаційній галузі;

• сертифікація технічного та програмного забезпечення;

• розроблення нормативних актів про діяльність і взаємодію державних і комерційних структур у галузі ІД;

• визначення правового статусу інформаційних фондів тощо.

До діючих в Україні законів, що регулюють різні аспекти ІД відносять:

І. З найзагальніших питань правового режиму інформації, ІД, функціонування інформаційних мереж і їх державного регулювання:

• Конституція України – закріплює права громадян, державних органів, підприємств і організацій на інформацію, право на таємне листування, телефонні перемовини, телеграфну й іншу кореспонденцію,

• Цивільний кодекс – визначає правовий режим власності на інформацію, види та характер угод у інформаційній галузі;

• ЗУ «Про інформацію» – містить визначення понять «інформація», «інформаційна діяльність», класифікацію видів інформації, регламентує порядок доступу до державних інформаційних ресурсів, питання охорони права на інформацію, відповідальності за порушення цього права;

• ЗУ «Про захист інформації в інформаційно-телекомунікаційних системах» – встановлює основи регулювання правових відносин, які стосуються захисту інформації в ІТС при умові дотримання права власності громадян і юридичних осіб на інформацію та права доступу до неї, а також встановленого законодавством обмеження на доступ до інформації;

• Концепція Національної Програми інформатизації – визначає стратегічні напрямки розвитку інформатизації в Україні, перспективні напрямки впровадження ІКТ і питання міжнародної співпраці;

• Кримінальний кодекс України про адміністративні правопорушення – містить правові норми про відповідальність за злочини та правопорушення у інформаційній галузі.

ІІ. З питань законодавчого регулювання у галузі ЗМІ:

• ЗУ «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні» – створює правові основи діяльності ЗМІ (преси) в Україні, встановлює державні гарантії їх свободи у відповідності з законодавством України, регламентує статус ЗМІ (преси);

• ЗУ «Про телебачення і радіомовлення» регулює діяльність телерадіоорганізацій на території України, визначає правові, економічні, соціальні, організаційні умови їх функціонування та напрямлений на реалізацію свободи слова, прав громадян на отримання повної, достовірної й оперативної інформації, на відкрите та вільне обговорення загальних питань;

• ЗУ «Про інформаційні агентства» – закріплює правові основи діяльності в Україні інформаційних агентств і їх міжнародної співпраці, гарантії свободи діяльності інформаційних агентств і статус суб’єктів діяльності інформаційних агентств.

ІІІ. З питань охорони виключних прав стосовно інформації і інформаційних продуктів:

• ЗУ «Про авторське право і суміжні права» – розглядає питання визначення належності інформації на правах інтелектуальної власності конкретному суб’єкту та гарантує захист інтелектуальної власності;

• ЗУ «Про державну таємницю» – регулює суспільні відносини, пов’язані з віднесенням інформації до державної таємниці. Її засекречуванням і охороною з метою захисту інтересів України у галузі оборони, економіки, зовнішніх стосунків, державної безпеки й охорони правопорядку, а також встановлює порядок обмеження доступу до інформації, яка містить державну таємницю.

ІV. З питань науково-технічної інформації, архівного фонду і бібліотечної справи:

• ЗУ «Про Національний архівний фонд і архівні заклади» – визначає правовий статус Національного архівного фонду;

• ЗУ «Про бібліотеки і бібліотечну справу» – встановлює вимоги до формування та збереження бібліотечних фондів, бібліотечного обслуговування з метою задоволення інформаційних, наукових і культурних потреб суспільства, збагачення духовного потенціалу народу;

• ЗУ «Про науково-технічну інформацію» – визначає основи державної політики у галузі НТІ, порядок її формування та реалізації в інтересах науково-технічного, економічного та соціального прогресу країни, а також правові форми міжнародної співпраці в цій галузі;

• інші законодавчі акти.

7. Інформаційна діяльність як об’єкт правового регулювання

Правові основи ІД знайшли відображення в ЗУ «Про інформацію». Закон встановлює загальні правові основи отримання, використання, поширення та зберігання інформації, закріплює право особи на інформацію у всіх галузях суспільного та державного життя України, а також систему інформації, її джерела, визначає статус учасників інформаційних відносин, регулює доступ до інформації та забезпечує її охорону, захищає особу та суспільство від неправдивої інформації.

Дія цього Закону поширюється на інформаційні відносини, які виникають у всіх галузях життя та діяльності суспільства і держави при отриманні, використанні, поширенні та зберіганні інформації.

Стаття 5 закріплює основні принципи інформаційних відносин, до яких відносять:

• гарантованість права на інформацію,

• відкритість, доступність інформації і свобода її обміну,

• об’єктивність, достовірність інформації,

• повнота та точність інформації,

• законність отримання, використання, поширення та зберігання інформації.

У відповідності зі статтею 12 Закону під інформаційною діяльністю розуміють сукупність дій напрямлених на задоволення ІП громадян, юридичних осіб і держави.

Науково-інформаційну діяльність згідно з ЗУ «Про науково-технічну інформацію» визначено як сукупність дій, напрямлених на задоволення потреб громадян, юридичних осіб і держави в НТІ, яка полягає в її збиранні, аналітико-синтетичному опрацюванні, фіксуванні, зберіганні, пошуку та поширенні.

Держава гарантує свободу ІД в цих напрямках всім громадянам і юридичним особам у межах їх прав і свобод, функцій і повноважень.

Стаття 14 Закону регламентує основні види ІД, до яких відносять отримання, використання, поширення та зберігання інформації.

Отримання інформації – це придбання та накопичення відповідно до діючого законодавства України документованої або публічно оголошуваної інформації громадянами, юридичними особами чи державою. Використання інформації – це задоволення інформаційних потреб громадян, юридичних осіб і держави. Поширення інформації – це обнародування, реалізація в установленому законом порядку документованої або публічно оголошеної інформації. Зберігання інформації – це забезпечення належного стану інформації і її матеріальних носіїв. Отримання, використання, поширення та зберігання документованої або публічно оголошеної інформації здійснюють у порядку, який передбачено ЗУ «Про інформацію» й іншими законодавчими актами у галузі інформації.

Стаття 17 Закону визначає поняття «галузь інформації», як сукупність документованих або публічно оголошених відомостей про відносно самостійні галузі життя та діяльності суспільства і держави. Основними галузями інформації є: політична, економічна, духовна, науково-технічна, соціальна, екологічна, міжнародна.

8. Характеристика деяких законодавчих актів

ЗУ «Про зв’язок» встановлює правові, економічні й організаційні основи діяльності в галузі зв’язку в Україні та визначає відносини підприємств, об’єднань, установ і організацій зв’язку з органами державної виконавчої влади, місцевого самоврядування та користувачами послуг зв’язку, а також особливості галузі, пов’язані з особливими суспільними інтересами. Закон складається з 32 статей.

Основні статті:

• визначення основних термінів і понять щодо зв’язку в Україні;

• проектування, будівництво та реконструкція засобів і споруд зв’язку;

• забезпечення зв’язку в умовах надзвичайного стану;

• захист прав користувачів;

• порядок і умови надання послуг зв’язку в мережах зв’язку загального користування;

• особливості умов праці в галузі;

• регулювання використання радіочастот;

• ліцензування видів діяльності в галузі зв’язку;

• відповідальність;

• міжнародна співпраця в галузі зв’язку тощо.

ЗУ «Про захист інформації в інформаційно-телекомунікаційних системах» складається з 6 розділів, що містять 20 статей. Законом визначені, зокрема, відносини між суб’єктами в процесі опрацювання інформації в ІТС; загальні вимоги щодо захисту інформації в ІТС; організація захисту інформації; відповідальність за порушення закону про захист інформації; міжнародна діяльність в галузі захисту інформації. Зокрема, ст. 10 ЗУ визначає, що захист інформації в ІТС забезпечено шляхом:

• дотримання суб’єктами правових відносин норм, вимог і правил організаційного та технічного характеру щодо захисту опрацьованої інформації;

• використання засобів комп’ютерної техніки, програмного забезпечення, засобів зв’язку й ІТС в цілому, засобів захисту інформації, які відповідають встановленим вимогам щодо захисту інформації (мають відповідний сертифікат);

• перевірки відповідності засобів комп’ютерної техніки, програмного забезпечення, засобів зв’язку й ІТС в цілому встановленим вимогам щодо захисту інформації (сертифікація засобів комп’ютерної техніки, засобів зв’язку й ІТС);

• здійснення контролю щодо захисту інформації.

Крім того, ст. 14 характеризує державне управління захистом інформації в ІТС. А саме, уповноважений Президентом України орган здійснює управління захистом інформації шляхом:

• проведення єдиної технічної політики щодо захисту інформації;

• розроблення концепції, вимог, нормативно-технічних документів і науково-методичних рекомендацій щодо захисту інформації в ІТС;

• затвердження порядку організації, функціонування та контролю за виконанням заходів, спрямованих на захист опрацьованої в ІТС інформації, яка є власністю держави, а також рекомендацій щодо захисту інформації – власності юридичних і фізичних осіб;

• організації випробувань і сертифікації засобів захисту інформації в ІТС, в якій здійснюють опрацювання інформації, яка є власністю держави;

• створення відповідних структур для захисту інформації в ІТС;

• проведення атестації сертифікаційних (випробувальних) органів, центрів і лабораторій, видання ліцензії на право проведення сервісних робіт у галузі захисту інформації в ІТС;

• здійснення контролю захищеності опрацьованої в ІТС інформації, яка є власністю держави;

• визначення порядку доступу осіб і організацій зарубіжних держав до інформації в ІТС, що є власністю держави, або до інформації – власності фізичних і юридичних осіб, щодо поширення та використання якої державою встановлено обмеження.

Нажаль, законодавча база ще відстає від потреб практики. Ті закони й укази, що існують наразі, носять в основному забороняючий характер. Ряд нормативних положень з захисту інформації в інформаційних системах, що розроблені раніше, не відповідає рівню розвитку ІКТ. Роботи в цьому напрямку суттєво відстають від потреб і носять однобокий характер (в основному зведені до захисту інформації від витоку технічними каналами). Законодавчі заходи щодо захисту інформації полягають у виконанні чин­них у державі або у введенні нових законів, положень, постанов і інструкцій, які регулюють юридичну відповідальність посадових осіб – користувачів і обслуговуючого технічного персоналу за витік, втра­ту або модифікацію довіреної йому інформації, яка підлягає захисту, в тому числі за спроби виконувати аналогічні дії за межами своїх повноважень, і відповідальність сторонніх осіб за спробу на­вмисного НСД до інформації.

Мета законодавчих заходів – попередження й отримання потен­ціальних порушників.

Конфіденційна інформація – це відомості, якими володіють чи користуються та розпоряджаються окремі фізичні чи юридичні особи і які поширюють за їхнім бажанням відповідно до передбачених умов. У галузі захисту інформації поняття конфіденційності має інший зміст і визначається по-іншому.

Таємна інформація – інформація, яка містить відомості, що складають державну або іншу передбачену законом таємницю, розголошення якої завдає шкоди особі, суспільству та державі.

Зупинимося на основному законі, що безпосередньо стосується захисту інформації – це ЗУ «Про захист інформації в ІТС», прийнятий 5 липня 1994 року. Він містить 20 статей у шести розділах. Метою Закону є встановлення основ регулювання правових відносин щодо захисту інформації в ІТС за умови дотримання права власності громадян України та юридичних осіб на інформацію та права доступу до неї, права власника інформа­ції на її захист, а також встановленого законодавством обмеження на доступ до інформації.

У загальних положеннях наведено визначення основних термінів: інформаційно-телекомунікаційна система (ІТС), інформація в ІТС, опрацювання інформації, захист інформації, несанкціонований доступ, розпорядник ІТС, персонал ІТС, користувач ІТС, порушник, витік інформації, втрата інформації, підроблення інформації, блокування інформації, порушення роботи ІТС. В наступних статтях (2-6) визначено об’єкти захисту та суб’єкти відносин, а також право власності на інформацію під час її опрацювання, гарантія юридичного захисту та доступ до інформації.

У другому розділі (ст. 7-9) визначено відносини між власни­ком інформації та власником ІТС, відносини між власником інформації та користувачем, відносини між власником ІТС і користувачем ІТС. Третій розділ визначає загальні вимоги щодо захисту інформації – в статтях 10-12 визначено шляхи забезпечення захисту інформації в ІТС, вимоги та правила щодо захисту інформації, умови опрацювання інформації. В четвертому розділі (ст. 13-16) визначено організацію захисту інформації в ІТС: політика в галузі захисту інформації, дер­жавне управління захистом інформації в ІТС, служби захисту інформації в ІТС, фінансування робіт. У п’ятому та шостому розділах ідеться про відповідальність за порушення порядку та правил захисту інформації, відшкодування шкоди, взаємодію в питаннях захисту інформації в ІТС, забезпечення інформаційних прав України.

Тема 3. Інформаційно-правові норми та інформаційно-правові відносини

1. Суб’єкти правовідносин, що виникають при реалізації права на інформацію (Марущак)

Людина досить довго була головним виробником і поширювачем відомостей про навколишнє природне середовище та суспільне життя, а тому і єдиним суб’єктом інформаційних відносин. Розвиток цивілізації спричинив появу нових, похідних учасників таких відносин. Спочатку до примітивних інформаційних потоків у якості суб’єктів входили сім’ї, роди, племена, які передавали власний досвід з покоління у покоління. Пізніше до суб’єктного складу інформаційних відносин почали входити держави, юридичні особи приватного та публічного права. Сьогодні перебуваємо напередодні виникнення нових учасників інформаційних відносин, якими зможуть стати сучасні ІКТ, наділені штучним інтелектом.

Відносини, що нині існують з приводу отримання, використання, поширення та зберігання різноманітних відомостей, є багатогранними і включають багато суб’єктів. Це пов’язане насамперед з феноменом інформації, множинністю її джерел, носіїв і проявів.

Деяка частина інформаційних відносин у силу їх суспільної значущості потребує врегулювання за допомогою загальнообов’язкових, формально визначених, гарантованих державою, правил поведінки. Такі відносини визначають як правові інформаційні, інформаційно-правові відносини (інформаційні правовідносини). Упорядкування таких відносин пов’язане у першу чергу з необхідністю розмежування прав і обов’язків їх учасників, тобто з визначенням правового статусу відповідних суб’єктів. Саме тому актуальним науковим завданням є визначення поняття та видів суб’єктів інформаційних відносин.

У нашій державі загальні засади реалізації права особи на інформацію в усіх галузях суспільного та державного життя України закріплює ЗУ «Про інформацію», забезпечує ж громадянам України можливості для участі в управлінні державними та громадськими справами, для впливу на поліпшення роботи органів державної влади та місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, для відстоювання своїх прав і законних інтересів і відновлення їх у разі порушення ЗУ «Про звернення громадян».

Зі статті 3 ЗУ «Про інформацію» випливає, що інформаційними є правовідносини, які виникають у всіх галузях життя та діяльності суспільства і держави при отриманні, використанні, поширенні та зберіганні інформації.

Стаття 7 ЗУ «Про інформацію» визнає суб’єктами інформаційних відносин: громадян України; юридичних осіб; державу Україна, інші держави, їх громадян і юридичних осіб, міжнародні організації та осіб без громадянства.

Зважаючи на багатогранність інформаційних відносин, обсяг прав і обов’язків зазначених вище суб’єктів є різним і залежить від об’єктів таких відносин і зовнішніх умов, у яких такі відносини виникають. Так, наприклад, громадянин України як запитувач інформації у порядку статті 3 2 ЗУ «Про інформацію» перебуває у іншому правовому становищі, ніж у відносинах з приводу авторства художнього твору. Спільним для зазначених, здавалося б абсолютно різних, видів інформаційних відносин є можливість особи вступати у такі правовідносини. Тобто цілком логічним є визначення інформаційної правосуб’єктності як правової категорії.

На сьогодні серед науковців немає єдності у поглядах щодо співвідношення правосуб’єктності та правового статусу: одні вчені вважають правосуб’єктність передумовою правового статусу, другі схильні включати її в правовий статус як структурний елемент, треті називають правосуб’єктність об’ємнішою категорією, яка включає в себе правовий статус.

Правосуб’єктність сприяє встановленню відмінності правового статусу від інших соціальних статусів особи – економічного, політичного, етнічного тощо. Термін «правосуб’єктність» застосовують до суб’єктів права – учасників правовідносин. Термін «правовий статус» використовують для характеристики правового становища особи в цілому. Тому правосуб’єктність як важливий «опорний» інститут (фундамент) набуття правового статусу фізичною або юридичною особою може бути включена до складу правового статусу.

Інформаційну правосуб’єктність визначають як здатність суб’єкта інформаційних правовідносин мати інформаційні права та набувати своїми діями суб’єктивні інформаційні права й обов’язки, які становлять зміст інформаційних правовідносин.

Зміст інформаційної правосуб’єктності, зрозуміло, для всіх суб’єктів інформаційних відносин не є однаковим. Для кожного суб’єкта інформаційного права є своя певна правосуб’єктність з конкретним змістом. Для органів державної влади змістом інформаційної правосуб’єктності є компетенція як сукупність певних повноважень. Для громадян і юридичних осіб інформаційна правосуб’єктність складається з правоздатності, дієздатності, деліктоздатності та певних суб’єктивних прав і обов’язків.

Інформаційна правосуб’єктність складається з інформаційної правоздатності й інформаційної дієздатності. Виникнення інформаційних прав і обов’язків у особи зумовлено наявністю у неї інформаційної правоздатності, що є невідчужуваною від особи ознакою — юридичною здатністю бути носієм відповідних прав і обов’язків з числа передбачених законом. Особа не може бути ані обмежена, ані позбавлена правоздатності.

Особа може самостійно вступати у інформаційні правовідносини лише за умови її дієздатності. Інформаційна дієздатність – визначена інформаційним законодавством юридична можливість суб’єкта інформаційних правовідносин здійснювати свої інформаційні права й обов’язки, реалізуючи яку (можливість) він здатний бути активним учасником інформаційних відносин. Тобто, суб’єкт інформаційних правовідносин самостійно визначає, які права йому реалізовувати, у які конкретні інформаційні правовідносини йому вступати.

Елементом інформаційної правосуб’єктності є і деліктоздатність – здатність суб’єкта інформаційних правовідносин нести юридичну відповідальність за вчинене правопорушення. Деліктоздатність фізичних осіб як учасників інформаційних правовідносин, як правило, наступає з 16 років (за окремі види правопорушень може наступати раніше або пізніше). Право-, діє- та деліктоздатність юридичної особи наступають практично завжди одночасно (за винятком здійснення ІД, що потребує спеціального дозволу (ліцензії)), тобто з моменту державної реєстрації та припиняються з ліквідацією юридичної особи.

Особливий статус має держава як суб’єкт інформаційних правовідносин. Зрозуміло, що категорії інформаційної правосуб’єктності (правоздатності та дієздатності) для держави Україна або іноземних держав не визначають. У міждержавних відносинах Україна виступає суб’єктом міжнародних, у тому числі інформаційних, відносин. Учасником внутрішньо державних відносин держава стає через органи державної влади, тобто опосередковано. Для органів державної влади інформаційна правосуб’єктність полягає у сукупності певних законодавчо передбачених повноважень.

Міжнародні організації виступають суб’єктами інформаційних правовідносин у стосунках з державами, іншими суб’єктами з приводу отримання, використання, поширення та зберігання інформації.

Проблемним є визначення правового статусу громадськості як суб’єкта інформаційних правовідносин. Так, наприклад, у ЗУ «Про інформацію» використано терміни «предмет громадського інтересу», «право громадськості знати інформацію». У окремих нормативних актах поняття «громадськість» означає «одну або кілька фізичних або юридичних осіб». Тому громадськість не виділено у якості самостійного суб’єкта інформаційних правовідносин, розуміючи, що дане поняття включає одного або кілька «основних» суб’єктів.

Отже, суб’єктами інформаційних правовідносин є фізичні особи (громадяни України, іноземці й особи без громадянства), юридичні особи приватного права та юридичні особи публічного права, які є правоздатними — наділеними законодавством України інформаційними правами й обов’язками, а також держава Україна, іноземні держави та міжнародні організації.

Пов’язаними з інформаційною правосуб’єктністю учасників інформаційних відносин категоріями є їх (учасників) права й обов’язки. Зокрема, учасники інформаційних відносин мають право:

• отримувати (виробляти, добувати), використовувати, поширювати та зберігати інформацію у будь-якій формі з використанням будь-яких засобів, крім випадків, передбачених законом;

• на отримання інформації про: діяльність органів державної влади; народних депутатів; органів місцевого та регіонального самоврядування та місцевої адміністрації; те, що стосується його особисто.

Учасники інформаційних відносин зобов’язані:

• поважати інформаційні права інших суб’єктів;

• використовувати інформацію згідно з законом або договором (угодою);

• забезпечувати дотримання принципів інформаційних відносин (гарантованість права на інформацію; відкритість, доступність інформації та свобода її обміну; об’єктивність, вірогідність інформації; повнота та точність інформації; законність отримання, використання, поширення та зберігання інформації);

• забезпечувати доступ до інформації усім користувачам на умовах, передбачених законом або угодою;

• зберігати її в належному стані протягом встановленого терміну та надавати іншим громадянам, юридичним особам або державним органам у передбаченому законом порядку;

• компенсувати шкоду, заподіяну при порушенні законодавства про інформацію.

Для повнішої характеристики суб’єктів інформаційних правовідносин здійснимо їх класифікацію за різними критеріями. Провідні дослідники поділяють суб’єктів, наприклад, інформаційної безпеки на такі категорії:

• за правовим статусом регулювання відносин: суб’єкти регулювання відносин і учасники відносин;

• залежно від мети учасників правовідносин: правомірні учасники та правопорушники тощо.

Дослідники Центру політико-правових реформ, формуючи Концепцію закону про доступ до інформації, визначають суб’єктами відносин у галузі доступу до інформації:

• фізичні, юридичні особи — запитувачі інформації;

• органи державної влади, органи місцевого самоврядування, юридичні особи державного сектору, недержавні юридичні особи та фізичні особи на умовах, визначених частиною першою, другою статті 28, а також, у разі створення, службовці з питань інформації — розпорядники інформації;

• уповноважений орган виконавчої влади, відповідальний за здійснення державної політики у галузі забезпечення доступу до інформації (Уповноважений орган виконавчої влади);

• Уповноважений Верховної Ради України з прав людини.

Суб’єкти відносин у галузі доступу до інформації мають право отримувати (виробляти, добувати), використовувати, поширювати та зберігати інформацію у будь-якій формі з використанням будь-яких засобів, крім випадків, передбачених законом.

Дослідники Центру політико-правових реформ вважають, що «кожний суб’єкт відносин у галузі доступу до інформації для забезпечення своїх прав, свобод і законних інтересів має право на отримання інформації про:

• діяльність органів державної влади;

• діяльність органів місцевого самоврядування;

• те, що стосується його особисто.

Суб’єкти відносин у галузі доступу до інформації зобов’язані:

• поважати права та свободи інших осіб;

• використовувати інформацію відповідно до закону або договором (угодою);

• забезпечувати дотримання принципів свободи інформації;

• забезпечувати доступ до інформації на умовах, передбачених законом або договором (угодою);

• зберігати інформацію в належному стані протягом встановленого строку та надавати іншим особам у встановленому законом порядку;

• відшкодовувати шкоду, заподіяну при порушенні законодавства про свободу інформації.

Основною видовою класифікацією суб’єктів інформаційних правовідносин, як зазначалося, є їх поділ за правовим статусом:

• фізичні особи: громадяни України, іноземці, особи без громадянства;

• юридичні особи приватного та публічного права, у тому числі міжнародного;

• соціальні спільноти: держави, територіальні громади тощо.

Стаття 42 Закону України «Про інформацію» визначає основними учасниками інформаційних відносин авторів, користувачів, поширювачів, зберігачів (охоронців) інформації. Відповідно до зазначеної норми можна навести класифікацію суб’єктів інформаційних відносин за функціональним критерієм, тобто взяти за основу поділу характер дій з інформацією: автор отримує (створює) інформацію, користувач використовує її, поширювач поширює, а зберігач зберігає та захищає інформацію.

За рівнем визначеності кількості суб’єктів інформаційних правовідносин розрізняють загальних учасників інформаційних правовідносин (кількість уповноважених або зобов’язаних суб’єктів невизначена); конкретних учасників інформаційних правовідносин (кількість суб’єктів правовідносин точно визначена).

За характером дії зобов’язаного суб’єкта виділяють активні (зобов’язаний суб’єкт повинен вчинити певні дії); пасивні (зобов’язаний суб’єкт повинен утриматися від певних дій) суб’єкти інформаційних правовідносин.

За предметом правового регулювання (інформаційні та тісно пов’язані з інформаційними відносини) суб’єкти інформаційних правовідносин поділяють на суб’єктів власне інформаційних правовідносин (наприклад, запитувач і власник інформації) і суб’єктів правовідносин, що тісно пов’язані з інформаційними (наприклад, орган управління державним майном і об’єкт управління). Останні здійснюють діяльність, яку регламентують нормами адміністративного, цивільного, господарського, фінансового й інших галузей права, однак у процесі такої діяльності вступають у інформаційні відносини з іншими суб’єктами.

Отже, необхідною ознакою суб’єкта інформаційних правовідносин є інформаційна правосуб’єктність як здатність суб’єкта мати інформаційні права та набувати своїми діями суб’єктивні права й обов’язки, які складають зміст інформаційних правовідносин.

Проблемним є визначення правового статусу громадськості як суб’єкта інформаційних правовідносин. Громадськість не слід виділяти у якості самостійного суб’єкта інформаційних правовідносин, а розуміти дане поняття як сукупність кількох фізичних або юридичних осіб.

2. Поняття та структура інформаційних правовідносин (Кормич)

Участь у суспільних відносинах, врегульованих правом, є засобом реалізації на практиці встановлених законодавством прав і обов’язків. Характеризуючи суспільні відносини, що виникають з приводу інформації, вітчизняне законодавство використовує дефініцію «інформаційні відносини». Оскільки ці суспільні відносини є врегульованими правом, їх можна називати інформаційними правовідносинами.

У найзагальнішому вигляді інформаційні правовідносини – це «врегульовані інформаційно-правовою нормою інформаційні відносини, сторони яких виступають в якості носіїв взаємних прав і обов’язків, встановлених і гарантованих інформаційно-правовою нормою».

Структурними елементами інформаційних правовідносин виступають:

• об’єкт – те, у зв’язку з чим або з приводу чого виникають правовідносин:

• суб’єкти – учасники правовідносин:

• правовий статус – права, обов’язки та відповідальність суб’єктів:

• поведінка – визначені правовою нормою дії або бездіяльність суб’єктів.

Об’єктом інформаційних відносин, згідно зі ст. 8 ЗУ «Про інформацію», виступає документована або публічно оголошувана інформація про події та явища в галузі політики, економіки, культури, охорони здоров’я, а також у соціальній, екологічній, міжнародній і інших галузях.

Система класифікації суб’єктів інформаційних правовідносин. У ній основами класифікації виступають такі критерії, як особа суб’єкта та спосіб участі в інформаційних відносинах. Так, згідно з ч.1 ст.7 ЗУ «Про інформацію» суб’єктами інформаційних відносин є:

• громадяни України;

• юридичні особи;

• держава.

Відповідно до ч.2 ст.7 Закону, суб’єктами інформаційних відносин можуть бути:

• інші держави;

• громадяни та юридичні особи інших держав;

• міжнародні організації:

• особи без громадянства

Усі перераховані суб’єкти мають різний правовий статус, який реалізують у процесі інформаційних відносин. Наприклад, іноді участь в інформаційних правовідносинах органів публічної влади пов’язана з виконанням ними своїх владних повноважень. Основою правового статусу фізичної особи як учасника інформаційних відносин є його громадянські права та свободи. Особливості правового статусу юридичних осіб багато в чому зумовлені видом ІД, якою вони мають право займатися згідно з законодавством і статутними документами.

Щодо іноземних і міжнародних суб’єктів законодавство передбачає певні обмеження порівняно з аналогічними національними суб’єктами. Такі обмеження, наприклад, стосуються участі у передвиборній агітації, заснування ЗМІ й інформаційних агентств, провадження діяльності з захисту інформації, доступу до деяких видів інформації тощо.

За способом участі в інформаційних відносинах, що відповідно зумовлює комплекс їх прав та обов’язків, виокремлюють такі види суб’єктів, як:

• автор інформації – особа, що власними силами створює інформацію;

• власник інформації – особа, яка має права на володіння, користування та розпорядження інформацією;

• користувач інформації – особа, яка використовує інформацію для задоволення власних інформаційних потреб;

• поширювач інформації – особа, яка займається діяльністю з поширення, оприлюднення та реалізації інформації:

• зберігач (охоронець) інформації – особа, яка займається діяльністю з забезпечення належного стану інформації і її матеріальних носіїв і дотримання режиму доступу до інформації.

Визначення конкретного змісту правового статусу суб’єктів інформаційних правовідносин є складним з огляду на їх різноплановість і нерівноправність і, як правило, визначають правовими нормами, що регулюють кожний конкретний вид ІД.

Проте існує і певний комплекс універсальних прав, обов’язків і відповідальності суб’єктів інформаційних відносин, що є загальним для інформаційного права в цілому. Так. суб’єкти інформаційних відносин мають право отримувати (виробляти, добувати), використовувати, поширювати та зберігати інформацію в будь-якій формі з використанням будь-яких засобів, крім випадків, передбачених законом.

Кожний суб’єкт інформаційних відносин для забезпечення його прав, свобод і законних інтересів має право на отримання інформації про:

• діяльність органів державної влади;

• діяльність органів місцевого самоврядування;

• те, що стосується особи.

Основні обов’язки суб’єктів інформаційних відносин є такими:

• поважати інформаційні права інших суб’єктів;

• використовувати інформацію згідно з законом або договором (угодою);

• забезпечувати дотримання передбачених законодавством принципів інформаційних відносин;

• забезпечувати доступ до інформації усім користувачам на умовах, передбачених законом або угодою;

• зберігати її в належному стані протягом установленого терміну та надавати іншим громадянам, юридичним особам або державним органам у передбаченому законом порядку;

• компенсувати шкоду, заподіяну при порушенні законодавства про інформацію.

Поведінка суб’єктів інформаційних правовідносин виявляється у вигляді ІД, яка, згідно зі ст. 12 ЗУ «Про інформацію», є сукупність дій, спрямованих на задоволення інформаційних потреб громадян, юридичних осіб і держави.

Законодавство, використовує також дефініцію «напрями ІД»: політичний, економічний, соціальний, духовний, екологічний, науково-технічний, міжнародний тощо. Держава гарантує свободу ІД в цих напрямах усім громадянам і юридичним особам у межах їх прав і свобод, функцій і повноважень.

Окремо визначено такий напрям, як міжнародна ІД, яку реалізують у двох аспектах: забезпечення громадян, державних органів, підприємств, установ і організацій офіційною документованою або публічно оголошуваною інформацією про зовнішньополітичну діяльність України, про події та явища в інших країнах; цілеспрямоване поширення за межами України державними органами й об’єднаннями громадян, ЗМІ та громадянами всебічної інформації про Україну.

Виокремлено чотири основних види ІД (ст. 14 ЗУ «Про інформацію»):

• отримання інформації – набуття, придбання, накопичення відповідно до чинного законодавства України документованої або публічно оголошуваної інформації громадянами, юридичними особами або державою;

• використання інформації – задоволення ІП громадян, юридичних осіб і держави;

• поширення інформації – поширення, оприлюднення, реалізація в установленому законом порядку документованої або публічно оголошуваної інформації;

• зберігання інформації – забезпечення належного стану інформації і її матеріальних носіїв.

Кожен вид ІД вирізняється специфічними правилами та порядком його здійснення, які встановлюють правовими нормами.

3. Роль права у галузі регулювання інформаційних відносин і розвиток законодавства України про інформатизацію та інформаційні процеси

Зростання ролі права у процесі регулювання суспільних відносин у галузі використання інформаційних систем обумовлено, перш за все, загальною тенденцією зростання ролі й ефективності розвитку ринкових відносин в Україні.

Глибина та динамізм змін, що відбуваються в суспільному виробництві, обумовлюють посилення ролі права в цих процесах, викликають необхідність інтенсифікації використання його засобів, які б мали забезпечувати високий рівень і якість цих змін.

Критерієм. що уможливлює висновок про значення права в регулюванні суспільних відносин, є розширення меж правового опосередкування тих чи інших суспільних відносин, глибина проникнення права в соціально-економічну дійсність. Виявляється це, перш за все, в змінах предметної характеристики діяльності суб’єктів суспільних відносин, включених до правового обігу.

Союзне законодавство, присвячене інформації, було подане кількома постановами Ради Міністрів СРСР і актами тимчасового характеру, прийнятими на відомчому рівні. Воно не забезпечувало цілеспрямованої, комплексної регламентації цих стосунків, враховуючи необхідність випереджувальних темпів розвитку нормативної бази в даній галузі суспільних відносин.

Сьогодні можна стверджувати, що в Україні існує законодавство про інформацію, інформаційні процеси та спроби регулювання відносин у галузі інформаційних систем (ІС). Неоднаковою є глибина регулювання суспільних відносин, які складаються на різних етапах процесу інформатизації, вона пояснюється переважно часом їх включення до галузі впливу права, ступенем відповідності прийомів і правового регулювання, що застосовують, природі цих відносин.

Уважний аналіз законодавства в цій галузі, динаміка його розвитку забезпечують можливість виявити також і інші риси, що свідчать про підвищення активної ролі права.

Регулятивна функція права має різні форми виявлення. Сьогодні крім визначення суб’єктів і об’єктів, характеру відносин між ними, функцій, прав, обов’язків, мету правового впливу переносять на функціонування всієї структури.

Необхідно враховувати, що навіть у країнах з розвинутою економікою в умовах широкого застосування ІС і накопиченого практичного досвіду у цій галузі, ефективного механізму розроблення, обговорення та прийняття законодавчих актів, постійної суспільної увага до цих процесів, значних інтелектуальних зусиль юристів, спеціалістів у галузі комп’ютерної техніки, не завжди вдається одразу встановити ефективне правове регулювання тих чи інших відносин, пов’язаних з використанням ІС.

Не можна не враховувати ту обставину, що формування законодавства пов’язаного з ІС, змушені були починати практично з нуля. До середини 80-х років в СРСР було прийнято мінімальну кількість нормативних актів, які мали відношення до інформаційних процесів. Слід зазначити, що об’єктивні та суб’єктивні передумови для початку процесу активного розвитку ІС і становлення правового регулювання цих питань склались в Україні на початку 90-х р. Сьогодні інформаційне законодавство потребує розв’язання ряду нагальних проблем як теоретичного, так і практичного характеру. Питання місцезнаходження відповідного нормативного масиву в системі законодавства України, а також його внутрішня будова серед найважливіших теоретичних проблем.

Ефективність дії нормативних регуляторів поведінки людини визначають своєчасністю їх появи. Йдеться, по-перше, про ступінь зрілості, внутрішньої підготовленості суспільства, окремих індивідів і їх об’єднань до сприймання таких регуляторів, по-друге, про об’єктивну обумовленість виникнення саме цих регуляторів і наявність саме такої їх взаємодії.

Право, будучи діючим засобом вирішення завдань розвитку ІС і ІКТ, повинно являти собою об’єктивне відображення глибинних процесів, які характеризують сучасний етан соціально-економічного розвитку суспільства. Якщо до середини 80-х р. економіка в основному розвивалась на екстенсивній основі, то право було зорієнтовано на відповідні методи управління нею. Вирішення завдань створення цілісної системи ринкових відносин орієнтовано на інтенсивний розвиток економіки, потребує не лише впорядкування й оновлення, а й створення нової нормативної основи правового регулювання відносин у галузі інформатизації, а, відповідно, й у галузі використання ІС

Саме під цим кутом зору слід підходити сьогодні до оцінювання ефективності дії права в даній галузі. При цьому необхідно пам’ятати, що будь-яка реконструкція передбачає збереження та врахування елементів всього прогресивного, що характеризує якісно новий рівень розвитку того чи іншого явища, враховуючи досвід інших країн. Говорячи про створення ефективної правової системи, слід, перш за все, мати на увазі необхідність збереження в ній того, що відповідає закономірностям розвитку об’єкту правового впливу та розвитку того, що не отримало свого завершеного оформлення та широкого використання. Створення правової системи передбачає винаходження нових методів впливу на об’єкт, які б максимально враховували особливості, мету, завдання, напрям розвитку, причини й умови його існування.

В теорії права поняття ефективності пов’язують з результативністю правового впливу та характеризують, перш за все, як відношення між фактичним результатом дії юридичних норм і тією соціальною метою, для досягнення яких ці норми створюють.

Визначення цільової спрямованості законодавства, її програмування передбачає, перш за все, чітке визначення предмету правового регулювання, його меж і методів впливу. Відповідь на це питання слід шукати у з’ясуванні та розкритті змісту суспільних відносин, що регулюють нормами цивільного права в заданій галузі. Визначення ж кола цих відносин, у свою чергу, уможливить окреслення та предмет регулювання.

4. Система правового регулювання соціальних інформаційних відносин (Гуцу)

Відповідно до основних положень, поданих вище, розглянемо систему правового регулювання суспільних інформаційних відносин. Ця система умовно поділяється (за суб’єктами регулювання та виникнення норм права) на дві частини:

1) приватно-правове регулювання (на рівні правочинів, звичаїв, угод, традицій, норм суспільної моралі, корпоративної (ділової) етики);

2) публічно-правове (державне) регулювання знаходить місце у законодавстві: законах, нормативно-правових актах, прирівняних до законів і підзаконних нормативно-правових актах.

Під категорією «інформаційне законодавство України» розуміють множину нормативно-правових актів, прийнятих Верховною Радою України у формі законів і постанов нормативного змісту, які регулюють суспільні відносини щодо інформації. За правовою доктриною нашої країни основні положення інформаційного права базуються на юридичних нормах, визначених у Конституції України, тобто основоположним законодавчим актом у галузі регулювання інформаційних відносин у нашій країні є Конституція України. У публічному праві України вже створено велику кількість нормативних актів, які прямо або опосередковано регулюють інформаційні відносини у різних галузях суспільного буття. Зазначені у Конституції України положення набувають розвитку в 260 Законах України та у 290 Постановах Верховної Ради.

Окремі положення правового регулювання суспільних інформаційних відносин відображено: в Указах (370) та розпорядженнях Президента України (87); постановах (1160) та розпорядженнях (210) Кабінету Міністрів України; нормативних актах міністерств і відомств (близько 1095).

Системоутворюючим інформаційного законодавства є Закон України «Про інформацію» (від 2 жовтня 1992 p.). Цей Закон закріплює конституційні засади щодо права громадян України на інформацію, закладає правові основи ІД. На підставі Декларації про державний суверенітет України й Акта проголошення незалежності України Закон визначає правові форми міжнародної співпраці в галузі інформації.

Мету та завдання Закону викладено у ст. 2: «Закон встановлює загальні правові основи отримання, використання, поширення та зберігання інформації, закріплює право особи на інформацію в усіх галузях суспільного та державного життя України, а також систему інформації, її джерела, визначає статус учасників інформаційних відносин, регулює доступ до інформації та забезпечує її охорону, захищає особу та суспільство від неправдивої інформації». Ст. З Закону визначає галузь його дії. Вона поширюється на інформаційні відносини, які виникають в усіх галузях життя та діяльності суспільства і держави при отриманні, використанні, поширенні та зберіганні інформації. Законодавство України про інформацію утворюють: Конституція України; Закон України «Про інформацію»; законодавчі акти про окремі галузі, види, форми та засоби інформації; міжнародні договори й угоди, ратифіковані Україною; принципи та норми міжнародного права.

Окремі підінститути інформаційного законодавства формуються на основі системоутворюючих законів України. Наприклад, Закон УРСР «Про мови в Українській РСР» (від 22 жовтня 1989 р. № 8312-ХІІ) визначає такі принципові положення щодо мови в інформаційних відносинах. Україна визнає життєдайність і суспільну цінність усіх національних мов і беззастережно гарантує своїм громадянам національно-культурні та мовні права, виходячи з того, що тільки вільний розвиток і рівноправність національних мов, висока мовна культура є основою духовного взаєморозуміння, культурного взаємозбагачення та зміцнення дружби народів. Україна забезпечує українській мові статус державної з метою сприяння всебічному розвиткові духовних, творчих сил українського народу, гарантування його суверенної національно-державної майбутності. Виховувати у громадян незалежно від їхньої національної належності розуміння соціального призначення української мови як державної в Україні, а російської — як мови міжнаціонального спілкування народів — обов’язок державних, партійних, громадських органів і ЗМІ. Вибір мови міжособового спілкування громадян України є невід’ємним правом самих громадян.

Законодавство України про мови має своїм завданням регулювання суспільних відносин у галузі всебічного розвитку та використання української й інших мов, якими користується населення республіки, в державному, економічному, політичному та громадському житті, охорону конституційних прав громадян у цій галузі, виховання шанобливого ставлення до національної гідності людини, її культури та мови, подальшого зміцнення дружби і співпраці народів. Декларуючи плюралізм мовної політики, законодавець добре розуміє необхідність стандартизації інформаційних відносин, зокрема у галузі діловодства та документації.

5. Інформація у правовідносинах (Гуцу)

Право громадян на інформацію гарантовано положеннями Конституції України, які закріплені в ст. 24, 32, 34, 57. Без реалізації права на інформацію здійснення всього комплексу конституційних прав, свобод і обов’язків було б принаймні обмеженим, а то й просто неможливим. Гарантоване Конституцією право на інформацію стає дедалі важливим елементом існування демократичного суспільства. Адже процес розбудови правової держави в Україні безпосередньо пов’язано з дотриманням і належною реалізацією гарантованих Конституцією України прав і свобод людини, громадянина, зокрема їхнього права на інформацію. Отримання документованих або публічно оголошених відомостей про події і явища, що відбуваються у суспільстві, державі та навколишньому природному середовищі, є засобом участі фізичних і юридичних осіб у суспільних і державних справах.

Сучасний рівень планетарної цивілізації визначено стрімким зростанням ролі інформації в суспільних відносинах. У науці інформаційного права провідні дослідники аналізують питання змісту й ознак поняття «право на інформацію», практичної реалізації суб’єктивних інформаційних прав різними категоріями суб’єктів тощо. Розподілене у різноманітних формах і видах правозастосування право на інформацію є предметом інтересу як пересічного громадянина, так і широкого кола науковців. Для простих громадян право на інформацію, зокрема його складова – доступ до інформації – є важливим чинником реалізації особистих майнових і немайнових прав, участі у громадському житті, управлінні державними справами тощо. Для державних службовців розуміння особливостей права на доступ до інформації – це можливість реалізувати передбачені законом владні повноваження. В усі часи інформація (відомості, дані, знання) відігравали велику роль у будь-якому суспільстві. На сучасному етапі розвитку людства інформація починає займати провідне місце як виробничий фактор, особливо як галузь послуг. Таким чином, і сама інформація, і відносини, пов’язані з нею, дедалі все більше підпадають під вплив правового регулювання з боку держави та договірних відносин між суб’єктами права.

Поняття «інформація» визначено у деяких нормативних актах України, основним з яких є ЗУ «Про інформацію». Під інформацією розуміють документовані або публічно оголошені відомості про події і явища, що відбуваються у суспільстві, державі та навколишньому природному середовищі (ст.1).

У Цивільному кодексі України (ЦКУ) дещо по-іншому охарактеризовано зазначене поняття, а саме: документовані або публічно оголошені відомості про події і явища, що мали або мають місце у суспільстві, державі та навколишньому середовищі. Отже, поняття «інформація» містить:

1. відомості про події і явища, що відбуваються у суспільстві, державі, навколишньому природному середовищі;

2. дані, які можна зберігати в будь-якій формі та вигляді.

Однак для набуття певного правового статусу ці дані мають відповідати вимогам і ознакам, передбаченим правовими нормами;

1. документовані або публічно оголошені відомості;

2. повідомлення як об’єкт цивільних прав і які відносяться до категорії нематеріальних благ;

3. передбачені або встановлені законом носії інформації як джерела відомостей, які являють собою матеріальні об’єкти, що зберігають інформацію, повідомлення ЗМІ, публічні виступи.

У ЗУ «Про інформацію» наведено такі основні види інформації (даних):

• статистична;

• адміністративна;

• масова;

• інформація про діяльність державних органів влади й органів місцевого та регіонального самоврядування;

• правова;

• інформація про особу;

• соціологічна;

• інформація довідково-енциклопедичного характеру.

Розглянемо характеристики кожного виду інформації.

Статистична – офіційна документована державна інформація, яка дає кількісну характеристику масових явищ і процесів, що відбуваються в економічній, соціальній, культурній і інших галузях життя.

Державна статистична інформація підлягає систематичному відкритому публікуванню. Забезпечується відкритий доступ громадян, наукових установ, організацій, зацікавлених неопублікованими статистичними даними, які не підпадають під дію обмежень, установлених Законом, а також ЗУ «Про державну статистику». Система статистичної інформації, її джерела та режим визначають ЗУ «Про державну статистику» й іншими правовими актами в цій галузі.

Адміністративна інформація – це офіційні документовані дані, що містять кількісну характеристику явищ і процесів, що відбуваються в економічній, соціальній, культурній, інших галузях життя та збирають, використовують, поширюють і зберігають органи державної влади (за винятком органів державної статистики), органи місцевого самоврядування, юридичні особи відповідно до законодавства з метою виконання адміністративних обов’язків і завдань, що належать до їх компетенції.

Система адміністративної інформації (даних), повноваження органів, які займаються діяльністю, пов’язаною із збиранням і використанням адміністративних даних, їх джерела та режим встановлюють відповідно до законодавства.

Масова інформація – це публічно поширювані друковані й аудіовізуальні відомості.

Друкованими ЗМІ є періодичні друковані видання (преса) – газети, журнали, бюлетені тощо та разові видання з визначеним тиражем. Аудіовізуальними ЗМІ є: радіомовлення, телебачення, кіно, звукозапис, відеозапис тощо. Порядок створення (заснування) й організації діяльності окремих ЗМІ визначають законодавчими актами про ці засоби.

Інформація державних органів і органів місцевого та регіонального самоврядування – це офіційна документована інформація, яку створюють у процесі поточної діяльності законодавчої, виконавчої та судової влади, органів місцевого та регіонального самоврядування.

Основними джерелами цієї інформації є: законодавчі акти України, інші акти, що приймає Верховна Рада і її органи, акти Президента України, підзаконні нормативні акти, ненормативні акти державних органів, акти органів місцевого та регіонального самоврядування.

Інформація державних органів та органів місцевого та регіонального самоврядування доводиться до відома зацікавлених у ній осіб шляхом:

• опублікування в офіційних друкованих виданнях або поширення інформаційними службами відповідних державних органів і організацій;

• опублікування в друкованих ЗМІ або публічного оголошення через аудіо- й аудіовізуальні ЗМІ;

• безпосереднього доведення її до зацікавлених осіб (усно, письмово тощо);

• надання можливості ознайомлення з архівними матеріалами;

• оголошення її під час публічних виступів посадових осіб.

Джерела та порядок отримання, використання, поширення та зберігання офіційної інформації державних органів і органів місцевого та регіонального самоврядування визначають законодавчими актами про ці органи.

Законодавчі й інші нормативні акти, що стосуються прав, свобод і законних інтересів громадян, не доведені до публічного відома, не мають юридичної сили.

Правова інформація – це сукупність документованих або публічно оголошених відомостей про право, його систему, джерела, реалізацію, юридичні факти, правовідносини, правопорядок, правопорушення та боротьбу з ними та їх профілактику.

Джерелами правової інформації є Конституція України, інші законодавчі та підзаконні нормативні правові акти, міжнародні договори й угоди, норми та принципи міжнародного права, а також ненормативні правові акти, повідомлення ЗМІ, публічні виступи, інші джерела інформації з правових питань.

З метою забезпечення всім громадянам доступу до законодавчих і інших нормативних актів держава забезпечує видання цих актів масовими тиражами у найкоротші строки після набрання ними чинності.

Інформація про особу – це сукупність документованих або публічно оголошених відомостей про особу. Основними даними про особу (персональними даними) є: національність, освіта, сімейний стан, релігійність, стан здоров’я, а також адреса, дата та місце народження. Джерелами документованої інформації про особу є видані на її ім’я, підписані нею документи, а також відомості про особу, зібрані державними органами влади й органами місцевого та регіонального самоврядування у межах повноважень.

Заборонено збирання відомостей про особу без її попередньої згоди, за винятком випадків, передбачених законом. Кожна особа має право на ознайомлення з інформацією, зібраною про неї. Інформація про особу охороняється Законом.

Інформація довідково-енциклопедичного характеру – це систематизовані, документовані або публічно оголошені відомості про суспільне, державне життя та навколишнє природне середовище. Основними джерелами цієї інформації є: енциклопедії, словники, довідники, рекламні повідомлення й оголошення, путівники, картографічні матеріали тощо, а також довідки, що дають уповноважені на те державні органи й органи місцевого та регіонального самоврядування, об’єднання громадян, організації, їх працівники й автоматизовані інформаційні системи. Система цієї інформації, доступ до неї регулюють бібліотечним, архівним і іншим галузевим законодавством.

Соціологічна інформація – це документовані або публічно оголошені відомості про ставлення окремих громадян і соціальних груп до суспільних подій і явищ, процесів, фактів. Основними джерелами соціологічної інформації є документовані або публічно оголошені відомості, в яких відображено результати соціологічних опитувань, спостережень і інших соціологічних досліджень. Соціологічні дослідження здійснюють державні органи, об’єднання громадян, зареєстровані у встановленому порядку.

Однак закріплені в Законі види інформації не є вичерпними. Науковці виділяють ще кілька її видів, які отримали окреме правове регулювання. Так, наприклад, іноді визначають комп’ютерну інформацію: «відомості про об’єктивний світ і процеси, що відбуваються в ньому, цілісність, конфіденційність і доступність яких забезпечено за допомогою комп’ютерної техніки та які мають власника і ціну». Існує також екологічна інформація, доступ до якої забезпечується окремими міжнародно-правовими актами.

З метою визначення інформації як самостійного об’єкта цивільного права, її товарності та типу зобов’язальних відносин у науковій літературі запропонована така класифікація інформації:

1. приватноправова й публічно-правова;

2. облігоздатна й необлігоздатна;

3. загальнодоступна й нерозкрита (тобто з обмеженим доступом);

4. приватна й офіційна;

5. для комерційного використання або для вільного, звичайного, наукового, освітнього використання.

Окрім цього, залежно від суб’єкта досліджують аналітичну, прогнозну, довідкову, ознайомлювальну та рекомендаційну інформацію.

Джерелами інформації є передбачені або встановлені Законом носії інформації: документи й інші носії, які являють собою матеріальні об’єкти, що зберігають різні відомості, а також повідомлення ЗМІ, публічні виступи. Законодавство України про інформацію складають Конституція України, ЗУ «Про інформацію», законодавчі акти про окремі галузі, види, форми та засоби інформації, міжнародні договори й угоди, ратифіковані Україною, принципи та норми міжнародного права.

6. Міжнародні договори в галузі інформаційних правовідносин (Гуцу)

Законодавством України передбачено низку норм щодо дії міжнародних договорів на території держави. У галузі реалізації Національної програми інформатизації законодавством передбачено, якщо міжнародними договорами, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, встановлено інші правила, ніж ті, що містяться в Законі «Про Національну програму інформатизації», то застосовують правила міжнародних договорів (ст. 28 ЗУ «Про Національну програму інформатизації»). Щодо міжнародних договорів у галузі зв’язку, якщо міжнародним договором України встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені законодавством України про зв’язок, то застосовують правила міжнародного договору (ст. 32 ЗУ «Про зв’язок»).

Щодо застосування норм міжнародних правових актів у галузі Національного архівного фонду й архівних установ передбачено, якщо в міжнародних правових актах, у яких бере участь Україна, встановлено інші норми, ніж ті, що містяться в ЗУ «Про Національний архівний фонд і архівні установи», то діє норма міжнародного правового акта (ст. 4 ЗУ «Про Національний архівний фонд і архівні установи»). Щодо застосування правил міжнародного договору у галузі авторського права та суміжних прав передбачено, якщо міжнародним договором, учасником якого є Україна, встановлено інші правила, ніж ті, що містяться в законодавстві України про авторське право та суміжні права, то застосовують правила міжнародного договору (ст. 3 ЗУ «Про авторське право і суміжні права»). У галузі міжнародних відносин щодо державної таємниці законодавством України визначено, що передані Україні відомості, які становлять таємницю іноземної держави чи міжнародної організації, охороняють у порядку, передбаченому ЗУ «Про державну таємницю». У разі, якщо міжнародним договором, згоду на обов’язковість якого надано Верховною Радою України, установлено інші, ніж передбачені цим Законом, правила охорони таємниці іноземної держави чи міжнародної організації, то застосовують правила міжнародного договору України (ст. 3 ЗУ «Про державну таємницю» (нова редакція)).

Щодо формування українського сегмента глобальної інформаційної інфраструктури, у тому числі мережі Інтернет, ЗУ «Про захист інформації в ІТС» передбачено, що іноземні держави, іноземні фізичні й юридичні особи можуть бути власниками ІТС в Україні, власниками інформації, яку поширюють і опрацьовують в ІТС України, або засновувати спільні з українськими юридичними та фізичними особами підприємства з метою створення ІТС, постачання інформації до ІТС України, обміну інформацією між ІТС України й ІТС інших держав. Окремі види такої діяльності здійснюють на підставі спеціального дозволу (ліцензії), що видає уповноважений на це орган. В окремих галузях інформаційних відносин на міжнародному рівні прийнято спеціальні нормативні акти, які є міжнародними стандартами суспільних інформаційних відносин.

Цимбалюк 2.3. Система правового регулювання соціальних інформаційних відносин

5.2.3. Культура поведінки у галузі інформаційних відносин

7.3.1. Правові підходи щодо регулювання інформаційних правовідносин

Тема 4. Джерела правового забезпечення документно-інформаційної діяльності

1. Джерела інформації (Марущак)

Визначення поняття «джерела інформації» безпосередньо пов’язане зі змістом поняття «інформація». Основна характеристика поняття «інформація», пов’язана з розкриттям джерел інформації, — це документовані або публічно оголошені відомості.

Т.А. Костецька зазначає, що «оскільки інформація має нематеріальний характер, матеріальною формою її існування як об’єкта правових відносин в інформаційній галузі є документ у вигляді творів, статей, банку даних, бібліотечних фондів і інших носіїв. Інформація в документованій формі є складовою інформаційних ресурсів. Отже, до джерел інформації доцільно віднести лише документи у будь-якому вигляді (твори, статті, банки даних, бібліотечні фонди, інші носії). Однак з визначення поняття «інформація» випливає, що публічно оголошені відомості також визнають інформацією у правовому сенсі. Тому документи не є єдиним видом джерел інформації.

М.В. Карчевський співвідносить поняття «інформація» і «носій» таким чином: інформація є нематеріальним об’єктом, який включають у систему суспільних відносин через матеріальний об’єкт — носій інформації.

Загалом ЗУ «Про інформацію» визначає джерелами інформації передбачені або встановлені законом носії інформації:

• документи,

• носії інформації (являють собою матеріальні об’єкти, що зберігають інформацію),

• повідомлення ЗМІ,

• публічні виступи.

Залежно від виду інформації українське законодавства визначає різні джерела відповідних відомостей. Так, ЗУ «Про охорону навколишнього природного середовища» визначає основними джерелами екологічної інформації:

• дані моніторингу довкілля,

• кадастрів природних ресурсів,

• реєстри,

• автоматизовані бази даних,

• архіви,

• довідки, що видають уповноважені органи державної влади, місцевого самоврядування, громадські організації, окремі посадові особи.

ЗУ «Про державну статистику» визначає такі джерела статистичної інформації, які з метою складання статистичної інформації можуть використовувати органи державної статистики:

• первинні та статистичні дані щодо респондентів, які підлягають статистичним спостереженням;

• адміністративні дані органів державної влади (за винятком органів державної статистики), органів місцевого самоврядування, інших юридичних осіб;

• дані банківської та фінансової статистики, статистики платіжного балансу;

• статистичну інформацію міжнародних організацій і статистичних служб інших країн тощо;

• оцінки та розрахунки, що здійснюють на основі зазначених вище даних.

При цьому рішення щодо добору джерела статистичної інформації приймає орган державної статистики самостійно, з урахуванням якості та своєчасності подання інформації, витрат, а також обов’язків, які виникають у зв’язку з цим у респондентів.

ЗУ «Про інформаційні агентства» визначає продукцію інформаційного агентства як матеріалізований результат його діяльності, призначений для поширення з метою задоволення ІП громадян, юридичних осіб, держави. Основними видами продукції ІА є: електронна, друкована, фото-, кіно-, аудіо- та відеопродукція.

Інформаційні агентства мають право на випуск продукції, яка передбачена їх статутними документами, й іншої інформаційної продукції, не забороненої чинним законодавством України. Зазначену продукцію ІА можна вважати джерелами інформації.

ЗУ «Про електронні документи та електронний документообіг» визначає електронний документ як документ, інформація в якому зафіксована у вигляді електронних даних, включаючи обов’язкові реквізити документа. ЕД може бути створений, переданий, збережений і перетворений електронними засобами у візуальну форму. Візуальною формою подання є відображення даних, які містить, електронними засобами або на папері у формі, придатній для приймання його змісту людиною.

Законом встановлено, що обов’язковий реквізит електронного документа — це обов’язкові дані в електронному документі, без яких він не може бути підставою для його обліку та не матиме юридичної сили. А електронний підпис є обов’язковим реквізитом ЕД, який використовують для ідентифікації автора або підписувача електронного документа іншими суб’єктами електронного документообігу. Накладанням ЕП завершується створення ЕД. Використання інших видів ЕП в електронному документообігу здійснюють суб’єкти документообігу на договірних засадах.

Рівноправність такого джерела інформації як електронний документ з іншими джерелами інформації підтверджена положеннями ЗУ «Про електронні документи та електронний документообіг»: юридична сила електронного документа не може бути заперечена виключно через те, що він має електронну форму. Допустимість електронного документа як доказу не може заперечуватися виключно на підставі того, що він має електронну форму.

Хоча електронний документ не може бути застосовано як оригінал:

1. свідоцтва про право на спадщину;

2. документа, який відповідно до законодавства може бути створений лише в одному оригінальному примірнику, крім випадків існування централізованого сховища оригіналів електронних документів;

3. в інших випадках, передбачених законом.

Нотаріальне посвідчення цивільно-правової угоди, укладеної шляхом створення електронного документа, здійснюють у порядку, встановленому законом.

Окремі підзаконні нормативно-правові акти також здійснюють посилання на поняття «джерело інформації». Так, інформацію з відкритих джерел визнають як інформацію, призначену для громадськості; із зовнішніх джерел (наукова література); офіційну; інформацію, яку видають громадські організації, комерційні компанії та ЗМІ. Джерелами відомостей про фізичну особу є бази персональних даних, які зареєстровані в установленому законодавством порядку.

2. Джерела інформаційного права (Кормич)

Під джерелами інформаційного права розуміють зовнішні форми вираження норм інформаційного права, за допомогою яких відбуваються формування та закріплення цих норм. Система джерел інформаційного права є аналогічною відповідним системам інших галузей законодавства. Отже, система джерел інформаційного права подана як національним законодавством, так і актами міжнародного права.

Міжнародно-правова складова джерел ІП подана багатосторонніми та двосторонніми міжнародними договорами, рішеннями міжнародних міжурядових організацій з питань, що стосуються інформаційної галузі (ООН, Рада Європи, ОБСЄ, Міжнародний союз електрозв’язку, СОТ) й іншими джерелами міжнародного права, визнаними ст. 38 Статуту Міжнародного Суду ООН. Ці джерела визначають, зокрема:

• стандарти прав і свобод людини та громадянина у галузі інформації й окремі аспекти реалізації цих прав;

• міжнародну співпрацю щодо інформатизації та розбудови інформаційного суспільства;

• міжнародне регулювання питань зв’язку й телекомунікацій;

• стандарти та співпрацю у боротьбі з правопорушеннями з використанням ІКТ;

• питання міждержавного перебування інформації з обмеженим доступом (на підставі двосторонніх угод).

Національними джерелами інформаційного права є:

• Конституція України (норми, що визначають права та свободи людини у галузі інформації, захист інформаційної безпеки, загальні принципи діяльності публічної влади);

• рішення Конституційного Суду України, що тлумачать відповідні норми конституції та законодавства;

• законодавчі акти з питань регулювання інформаційних відносин;

• акти Президента України, Кабінету Міністрів України;

• акти міністерств і відомств, галузеві та локальні нормативно-правові акти.

Слід відзначити, що нині в Україні діє близько 30 законів і понад 400 актів Президента та КМУ, що регулюють суспільні відносини в галузі інформації. Це без урахування таких джерел, як нормативно-правові акти Міністерства транспорту та зв’язку, освіти та науки, культури та мистецтв, внутрішніх справ, СБУ. Національної комісії з регулювання зв’язку, Національної Ради України з телебачення і радіомовлення, Держкомітету з телебачення і радіомовлення, Держкомітету архівів, Держкомітету статистки, Адміністрації служби спеціального зв’язку та захисту інформації України та внутрішньогалузеві акти інших міністерств і відомств. Отже, в Україні сформувалася широка та розгалужена система джерел, що становлять інформаційне законодавство.

Тема 5. Органи державної влади як суб’єкти інформаційного права

1. Сучасні тенденції доступу до інформації про діяльність органів державної влади (Марущак)

У різних країнах існують різноманітні моделі законодавства про принципи доступу осіб до офіційної інформації. Законодавство щодо цих принципів вже давно поширилося Скандинавією. Безперечно найстаріша з них — шведська система, започаткована 1766 року. Аналогічне шведському законодавство в цій галузі Фінляндія прийняла 1951 року, але не так давно внесла до нього певні зміни. За нею 1970 року були Данія та Норвегія. У кількох європейських країнах: Нідерланди, Іспанія, Португалія, Австрія, Угорщина, Естонія, Бельгія, Румунія, Франція, Греція, Італія й Ірландія, загальне право доступу до офіційної інформації закріплене нормами конституції або законодавства. Робота над створенням нового законодавства чи перегляд чинних норм триває в Німеччині, Польщі, Росії та ще кількох демократичних державах. У деяких країнах — таких, як Швеція та Фінляндія, є закони, що надають громадянам основне право доступу до документів у володінні органів влади, причому саме законом встановлено й обмеження цього права з метою захисту конфіденційної за характером інформації чи документів, які перебувають на стадії підготовки. Інші країни, наприклад, Нідерланди — застосовують дещо інший підхід: їхня система доступу передбачає інформування громадян незалежно від того, міститься певна інформація в документах чи десь інде. Можна говорити про системи доступу, основою яких є, в одних випадках, інформація, а в інших — документація.

Становлення України як держави на шляху розвитку демократичного суспільства виносить проблему забезпечення відкритості та прозорості діяльності органів державної влади. Прозорість влади є необхідною умовою забезпечення передбачених КУ прав громадян на інформацію й участь в управлінні державними справами.

На сьогодні існує багато труднощів у галузі доступу громадян до публічної інформації (якою володіють органи державної влади та місцевого самоврядування). Існують випадки, коли органи влади фактично безпідставно відмовляють у наданні інформації, відносячи її до інформації з обмеженим доступом; неправомірно застосовують грифи обмеження доступу до інформації «опублікуванню не підлягає», «не для друкування», «для службового користування»; існують великі труднощі в отриманні громадянами локальних нормативно-правових актів місцевих органів виконавчої влади та місцевого самоврядування, які не повністю виконують вимогу оприлюднювати інформацію про свою діяльність (в тому числі через мережу Інтернет). Не всі внутрівідомчі акти публікують в офіційних виданнях і, таким чином, державні органи стають подібними до власників інформації, які на власний розсуд приймають рішення про надання або відмову у наданні інформації. Достовірна та повна інформація про внутрішню структуру будь-якого державного органу, закріплене за ним майно, витрати на його діяльність практично недоступні для звичайних громадян.

Важливим на сьогодні засобом доступу громадян до публічної інформації є опублікування інформації про діяльність органів державної влади у мережі Інтернет. Висвітлення діяльності органів влади на інтернет-сторінках – це лише невелика частина від загальної кількості системних заходів у площині інформатизації процесів діяльності органів державної влади, а особливо в контексті задоволення ІП громадян та отриманні сервісних послуг. Урядова мережева інфраструктура повинна бути націлена на розв’язання актуальних політичних, економічних і соціальних завдань держави та забезпечувати:

• реалізацію права громадян на доступ до відкритої державної інформації;

• доведення до громадськості об’єктивної та достовірної інформації про діяльність органів державної влади, що зміцнює довіру до держави та її політики;

• взаємодію та постійний діалог держави з громадянами та громадськими інститутами, а також необхідний рівень суспільного контролю за діяльністю державних органів і організацій;

• об’єднання інформаційних ресурсів і послуг органів державної влади та місцевого самоврядування з метою зміцнення загальнонаціонального інформаційного простору;

• вдосконалення системи державного управління, оптимізацію структури державного апарату, зниження фінансових і матеріальних витрат на його зміст, поетапне переведення частини державних послуг, що мають вартісне вираження, в систему державних мережевих послуг, що відповідає реальним потребам громадян і організацій;

• ефективну підтримку економічної діяльності державних суб’єктів, що займаються господарською діяльністю, уможливлюючи ефективну інтеграцію в загальнонаціональний і світовий економічний простір;

• взаємодію та співпрацю з державними органами закордонних країн і міжнародних неурядових організацій.

На даний момент в Україні відсутня розроблена законодавча база, яка регулювала б забезпечення права громадян і організацій на доступ до інформації про діяльність органів державної влади та місцевого самоврядування та функції цих органів з забезпечення доступу до офіційної інформації. Чинне законодавство України містить лише окремі відповідні норми, які теж потребують удосконалення. Загалом відсутня (або просто не поширюють) належна статистика про роботу органів влади, з якої б пересічний громадянин міг зробити висновок про ефективність їхньої діяльності, особливо у галузі забезпечення основних прав і свобод.

Якщо порівнювати вітчизняну практику з зарубіжним досвідом, то виявиться, що в питаннях надання інформації Україна поступається багатьом державам, у національних законодавствах багатьох з яких установлено обов’язок державних структур регулярно публікувати певні категорії інформації, до якої належать нормативні, індивідуальні або загальні управлінські акти. Поряд з доступом до різного роду матеріалів доступ передбачений і для проектів нормативних актів, що забезпечує можливість громадянам брати участь в їх обговоренні до їх затвердження. Наприклад, у США на сайті Regulations.gov, який підтримує уряд, кожен громадянин може не лише ознайомитися з проектом відомчого нормативного акта, а й надати свої коментарі та висловити зауваження до них. Розуміючи необхідність активної участі громадськості в контролюванні інформаційної відкритості влади, слід домагатися того, щоб були створені чіткі механізми прямого доступу пересічних громадян до джерел інформації. А для того, щоб наблизитися до міжнародних норм у царині інформаційної відкритості влади, необхідно створювати інформаційне законодавство України з урахуванням головних реалій сучасного етапу розвитку країни, закладати в закон про інформаційну відкритість органів державної влади механізм реалізації його норм, формувати відкрите інформаційне суспільство на основі єдиного інформаційного простору. Це стосується, насамперед, права громадян на свободу отримання інформації, відповідальності за її ненадання чи приховування, проблем інформаційного забезпечення процесу формування громадянського суспільства та діяльності органів державної влади та місцевого самоврядування.

Однією з причин існування означеної вище негативної ситуації є недосконалість законодавства України про інформацію, яке не відповідає сучасному рівню розвитку інформаційних відносин і не може адекватно вирішувати проблеми, що виникають. Більшість чинних законів і підзаконних нормативно-правових актів, спрямованих на регулювання інформаційних відносин, були прийняті до набрання чинності Конституцією України, і навіть із значними змінами та доповненнями непридатні для задоволення потреб сьогодення. Здебільшого вони або наводять терміни, або декларують певні положення без вказівок на шляхи їх реалізації, або мають місце «посилання на посилання», або посилання на такі норми окремих законів, які до галузі інформаційних відносин неможливо застосувати без урахування специфіки об’єкта. Питання щодо обмежень або вилучень з прав суб’єктів інформаційних відносин мають бути врегульовані на законодавчому рівні, як того вимагає Конституція, оскільки прогалини з цього приводу можуть призвести до неконтрольованих обмежень прав зазначених суб’єктів і до виникнення загроз інформаційній безпеці.

Основні форми доступу до інформації органів державної влади:

1. офіційні сайти державних органів, включаючи інформацію у форматі сайту на електронних носіях — дискетах чи інших електронних повідомленнях, що їх видають державні службовці;

2. офіційні повідомлення власних інформаційних служб державних органів, включаючи прес-конференції та публічні виступи уповноважених посадових осіб;

3. офіційні засоби масової інформації (друковані й електронні ЗМІ й інші видання, наприклад бюлетені та збірники, визначені законом або регулюючим органом);

4. повідомлення безпосередньо зацікавленим особам або їх представникам (усні, письмові, надані засобами зв’язку чи за допомогою спеціальних засобів, як-от криптографії чи сурдоперекладу);

5. державні архіви та власні архіви державних органів;

6. повідомлення в інших друкованих і електронних ЗМІ, а також у мережі Інтернет.

Доступ до інформації, що підлягає обов’язковому оприлюдненню, здійснюють через офіційні повідомлення, сайти державних органів і офіційні ЗМІ. Як правило, в інших формах надають інформацію на запит особи або додаткова інформація (роз’яснення або консультації щодо правових актів чи планів діяльності державного органу), надання якої безпосередньо державними службовцями і через офіційні ЗМІ технічно й економічно неефективне. До того ж, навіть за непропорційно великої частки офіційних друкованих і електронних ЗМІ в Україні вони навряд чи забезпечують своєчасний доступ до інформації, що підлягає оприлюдненню.

Основи доступу до офіційної (публічної) інформації органів державної влади та місцевого самоврядування визначають ЗУ «Про інформацію». У статті 21 даного Закону визначено, що «Інформація державних органів і місцевого та регіонального самоврядування — це офіційна документована інформація, яку створюють у процесі поточної діяльності законодавчої, виконавчої та судової влади, органів місцевого та регіонального самоврядування.

Основні джерела цієї інформації:

• законодавчі акти України,

• інші акти, що приймає Верховна Рада й її органи, акти Президента України,

• підзаконні нормативні акти,

• ненормативні акти державних органів,

• акти органів місцевого та регіонального самоврядування.

Інформацію державних органів і місцевого та регіонального самоврядування доводять до відома зацікавлених осіб шляхом:

• опублікування її в офіційних друкованих виданнях або поширення інформаційними службами відповідних державних органів і організацій;

• опублікування її в друкованих ЗМІ або публічного оголошення через аудіо- та аудіовізуальні ЗМІ;

• безпосереднього доведення її до зацікавлених осіб (усно, письмово чи іншими способами);

• надання можливості ознайомлення з архівними матеріалами;

• оголошення її під час публічних виступів посадових осіб.

Стаття 19 ЗУ «Про інформацію» визначає, що «статистична інформація – це офіційна документована державна інформація, яка дає кількісну характеристику масових явищ і процесів, що відбуваються в економічній, соціальній, культурній і інших галузях.

Важливою гарантією оперативного отримання громадянами інформації від вищих посадових осіб держави є наступна норма: на вимогу Президента України, Голови Верховної Ради України, Прем’єр-міністра України, Голови Верховного Суду України, Голови Конституційного Суду України Національна телекомпанія України та Національна радіокомпанія України зобов’язані надавати їм позачергово прямий ефір для екстрених офіційних виступів. Фінансування витрат на ці заходи поза квотою часу здійснюють з державного бюджету.

Крім того, державні аудіовізуальні ЗМІ загальнодержавного рівня зобов’язані оперативно забезпечувати в межах державного замовлення поширення таких теле- і радіопередач:

• відкриття першого засідання сесії ВРУ нового скликання, висвітлення діяльності ВРУ в порядку і формах, визначених постановою ВРУ на кожну поточну сесію;

• звернень Президента України до народу України та його щорічних і позачергових послань до ВРУ, заяв Верховної Ради України, КМУ, Верховного Суду України та Конституційного Суду України;

• церемонії складення присяги народові новообраним Президентом України на урочистому засіданні Верховної Ради України;

• відкриття першого засідання новосформованого Кабінету Міністрів України.

Державні телерадіоорганізації зобов’язані забезпечити поширення цих передач у регіонах, на які вони здійснюють мовлення.

Відповідно до ЗУ «Про порядок висвітлення діяльності органів державної влади та місцевого самоврядування в Україні ЗМІ» розміщення державного замовлення на аудіо- і відеоінформаційну продукцію про діяльність ВРУ, Президента України та КМУ забезпечує Національна рада України з питань телебачення та радіомовлення, яка здійснює контроль за дотриманням порядку, форм і стандартів мовлення.

Розділом IV ЗУ «Про порядок висвітлення діяльності органів державної влади та місцевого самоврядування в Україні ЗМІ» передбачено порядок висвітлення діяльності органів державної влади та місцевого самоврядування в Україні друкованими ЗМІ. Діяльність ВРУ, Президента України, КМУ, міністерств і інших центральних органів виконавчої влади, Верховного Суду України, Конституційного Суду України висвітлюють у друкованих ЗМІ загальнодержавної та зарубіжної галузі поширення на умовах, визначених у договорах між органами державної влади та редакціями цих ЗМІ.

У друкованих ЗМІ регіональної та місцевої (обласні, міські, районні) галузі поширення оприлюднюють відомості про діяльність органів державної влади, що спеціально готує і надсилає їм державне інформаційне агентство (ДІНАУ) за рахунок коштів, виділених у державному бюджеті на зазначені цілі.

Для висвітлення діяльності органів державної влади та місцевого самоврядування, виступів народних депутатів України, депутатів сільських, селищних, районних, міських і обласних рад у державних друкованих ЗМІ, які фінансують відповідно за рахунок державного або місцевих бюджетів, відводиться не більше 20% газетної площі кожного номера. У недержавних друкованих ЗМІ відомості про діяльність органів державної влади та місцевого самоврядування, виступи депутатів усіх рівнів можуть друкувати на договірних засадах відповідно до законодавства України.

На думку окремих дослідників, ставлення державних органів до виконання ЗУ «Про інформацію», який зобов’язує надавати всім зацікавленим особам інформацію про свою діяльність, було відверто зневажливе. Це свідчить, насамперед, про те, що органи державної влади, як і раніше, фактично не звертали уваги на суспільство, яке доручило їм реалізацію визначених функцій і вправі запитувати про їхнє виконання.

Позиція окремих науковців така, що незалежно від складу та мотивів потенційних користувачів, нюансів права власності на інформацію або умоглядних класифікацій її видів розпорядниками інформації державного органу завжди виступають конкретні державні службовці, а не орган загалом чи навіть його технічні працівники. Це означає, що засади інформаційної відкритості державних органів має регулювати ЗУ «Про державну службу», а не ЗУ «Про інформацію» чи «Про звернення громадян», дія яких поширюється на всіх осіб, не обмежуючись державними органами та службовцями.

Розширенню доступу до інформації можуть сприяти такі заходи, як обов’язкове опублікування проектів певних актів державних органів і повідомлень про плани діяльності державних органів у ЗМІ, які не є офіційними. Але це потребує змін не лише в правових актах. До основних проблем, які пов’язані з доступом громадян до інформації, і відповідно стоять на перешкоді забезпечення прозорості діяльності публічної адміністрації, відносять:

• наявність і широке неправомірне застосування грифів обмеження доступу до інформації;

• хаотичний розвиток інформаційного законодавства, який полягає в існуванні великої кількості нормативно-правових актів про інформацію різних рівнів, що суперечать одне одному;

• невпорядкованість термінології інформаційного законодавства, що нерідко приводить до різного застосування правових норм на практиці;

• неналежне виконання вимоги органами влади оприлюднювати інформацію про свою діяльність;

• відсутність реальних механізмів забезпечення відповідальності за порушення інформаційного законодавства.

Законодавчі стандарти інформаційної відкритості державних органів, якщо вони зачіпають права й свободи осіб, повинні задовольняти певним базовим вимогам:

• визначатися безпосередньо в Конституції, законах і міжнародних договорах України;

• підлягати збалансованому попередньому та наступному незалежному контролю, що включає контроль з боку судових органів, але не обмежується ним;

• прямо передбачати підстави та форми відповідальності за їх порушення.

Розглянемо проекти законодавчих актів, які не стали законами, але пропонують важливі принципи доступу до публічної інформації. Проект ЗУ «Про інформаційну відкритість органів державної влади та вищих посадових осіб України» №2082 від 20.08.2002 p., був внесений на розгляд Верховної Ради України народним депутатом України С.Головатим (прийнятий в першому читанні (17.12.2004). Зазначений проект закону визначає умови та порядок забезпечення інформаційної відкритості в питаннях діяльності органів державної влади та вищих посадових осіб України.

На думку суб’єкта законодавчої ініціативи дії Закону повинна була поширюватися на відносини, пов’язані з наданням органами державної влади відомостей про себе та свою діяльність громадянам України й юридичним особам, а також щодо обов’язкового оприлюднення інформації про органи державної влади та про вищих посадових осіб України. Дія цього закону, у разі його прийняття, не поширюватиметься на випадки надання органом державної влади, державним підприємством, установою чи організацією інформації іншому органу державної влади, державному підприємству, установі чи організації, а також на випадки надання посадовим особам органів державної влади інформації, необхідної для виконання ними своїх посадових обов’язків.

Органами державної влади, на які поширювалася б дія Закону, визначає ВРУ, КМУ, Конституційний, Верховний, Вищий Арбітражний (Господарський) суди України, Генеральна прокуратура України, Служба безпеки України, ЦВК України, Національний банк України, Антимонопольний комітет України, Фонд державного майна України, міністерства, відомства, інші центральні органи виконавчої влади, а також Рада національної безпеки й оборони України, Адміністрація Президента (Секретаріат), інші координаційні та консультативні органи при Президентові України.

Під вищими посадовими особами України, на яких поширювалася б дія Закону, визначали Президента України, Голову ВРУ та його заступників, Прем’єр-міністра України, членів КМУ, Голову Служби безпеки України, Голову ЦВК України, Голову НБУ, Голову Антимонопольного комітету України, Голову Фонду державного майна України, керівників інших центральних органів виконавчої влади, Голову, заступників Голови та суддів Конституційного Суду України, Голову Верховного Суду України та його заступників, Голову Вищого арбітражного (господарського) суду України та його заступників, Генерального прокурора України та його заступників.

Законопроект закріплював поняття інформаційної відкритості органів державної влади та вищих посадових осіб України, яка полягала в створенні для громадян і юридичних осіб України можливості вільно отримувати інформацію про ці органи та їхніх посадових осіб в обсягах і в порядку, встановлених законом.

Стаття 4 законопроекту передбачала, що кожен громадянин і кожна юридична особа України може звернутись до відповідних державних органів України з проханням про надання передбаченої цим Законом інформації та вільно отримати цю інформацію на платній основі. Інформація, яку оприлюднюють, повинна бути повною, правдивою, точною та реально відображати запитувані факти станом на відповідну дату або за відповідний період часу. Надання інформації про органи державної влади та вищих посадових осіб України здійснюють на засадах неприбутковості.

Способами оприлюднення інформації про органи державної влади та вищих посадових осіб України законопроект визначав:

• опублікування інформації в пресі;

• повідомлення інформації по радіо та телебаченню;

• видання інформаційних бюлетенів;

• створення спеціальних інформаційних систем, які містять відповідну інформацію, та забезпечення доступу до них;

• надання на платній основі громадянам і юридичним особам довідок з відповідною інформацією.

Законопроект визначав, що не підлягають оприлюдненню відомості, що становлять державну, комерційну, банківську й іншу охоронювану законом таємницю; відомості, поширення яких може зашкодити безпеці особи чи нормальній діяльності органу державної влади, а також відомості, що можуть бути використані для вчинення злочинів. Не підлягають задоволенню прохання громадян і юридичних осіб про надання інформації, яка потребує спеціального аналітичного опрацювання (порівняльні довідки, таблиці, довідки про процентне співвідношення тощо), за винятком випадків, коли таку інформацію про відповідний орган державної влади публікували у пресі або в щорічних інформаційних бюлетенях.

Законопроект передбачає, що оприлюдненню підлягають відомості про діяльність органів державної влади, закріплене за ними майно, їхнє матеріально-технічне забезпечення та фінансування, загальну структуру та кількість працівників, розмір оплати їхньої праці, їхнє соціально-побутове та медичне обслуговування та відомості про ці органи, окрім зазначених у статті 6 закону (стосовно обмежень на оприлюднення).

Стаття 10 законопроекту передбачає, що на платній основі надають будь-яку запитувану інформацію, що підлягає оприлюдненню, включаючи відомості, що були оприлюднені через телебачення та радіо, опубліковані в пресі або у щорічних виданнях.

Законопроектом передбачено: служби та підрозділи, які надають відомості про органи державної влади (стаття 11), організація роботи з метою надання відомостей про органи державної влади (12), форма надання відомостей про органи державної влади (13), строк підготовки інформації про органи державної влади (14), видання інформаційних бюлетенів про органи державної влади (20) та його зміст (21) тощо.

Ще однією спробою упорядкувати відносини з приводу доступу до публічної інформації є проект ЗУ «Про відкритість і прозорість діяльності органу виконавчої влади, місцевого самоврядування», розробленого Міністерством юстиції України та внесеного на розгляд КМУ, який, однак, поки що не подано до ВРУ. Даний законопроект визначає порядок діяльності органу виконавчої влади, органу місцевого самоврядування у доступі громадян, їх об’єднань, юридичних осіб до інформації про ці органи, їх діяльність. Законопроект визначає, що обов’язковому оприлюдненню органом виконавчої влади, місцевого самоврядування підлягає інформація про:

• основні завдання та нормативно-правові засади діяльності, структуру;

• поштову адресу, номер телефону, факсу, адресу офіційної веб-сторінки в мережі Інтернет і електронної пошти;

• прізвище, ім’я та по-батькові, номер службового телефону, адресу електронної пошти керівника, а також керівника підрозділу, функції структурних підрозділів;

• розпорядок роботи та час прийому громадян;

• план підготовки проекту регуляторного акта та зміни до нього; повідомлення про оприлюднення проекту регуляторного акта, проекту цього акта і аналіз його регуляторного впливу;

• звіт про відстеження результативності, прийнятого регуляторного акта; відомості про регуляторну діяльність;

• порядок реєстрування, ліцензування окремих видів діяльності (зразки документів, розрахункові рахунки для внесення необхідних платежів, їх розмір тощо);

• перелік та умови отримання адміністративних послуг, форми та зразки документів, правила їх заповнення;

• перелік підприємств, установ і організацій, що належать до галузі управління;

• умови проведення приватизації, управління об’єктами державної та комунальної власності;

• цільові програми у відповідній галузі, регіоні;

• відомості про проведення закупівлі товарів (робіт, послуг) за державні кошти;

• співпраця з іноземними державами та міжнародними організаціями;

• виконання завдань з охорони довкілля та використання природних ресурсів;

• основні поточні та заплановані заходи;

• майно, матеріально-технічне забезпечення, фінансування;

• механізми та процедури, за допомогою яких громадськість може представляти свої інтереси або впливати на процес формування політики, а також брати участь у прийнятті рішень;

• відомості про вакансії;

• повний перелік інформації, доступної для ознайомлення, інформаційні ресурси.

Оприлюдненню підлягають також:

1. інформація про діяльність відповідного органу виконавчої влади, органу місцевого самоврядування, зокрема, проекти суспільно важливих нормативно-правових актів;

2. інформація про офіційні події і про поточні рішення та дії органу виконавчої влади, органу місцевого самоврядування, їх посадових осіб, зокрема:

• інформація про призначення (обрання) та відставку (звільнення) керівника органу виконавчої влади, органу місцевого самоврядування, а також про призначення та звільнення керівників структурних підрозділів цих органів з обов’язковим обґрунтуванням мотивів відставки (звільнення);

• інформація про офіційні візити та робочі поїздки, які здійснюють за рахунок державного та місцевих бюджетів;

• план роботи органу виконавчої влади, місцевого самоврядування на наступне півріччя, а також звіт про результати роботи та виконання ними своїх обов’язків;

• інформація про роботу органу місцевого самоврядування (час, місце проведення сесій рад, порядок денний), рішення рад і їх виконавчих органів;

• інформація щодо забезпечення прав і свобод людини та громадянина; інформація про відкриті конкурси, тендери, аукціони;

• інформація про стан довкілля, спричинену шкоду навколишньому природному середовищу та небезпечні екологічні впливи;

• роз’яснення з питань, що неодноразово повторюються у зверненнях громадян;

3. статистична інформація про правотворчу й управлінську діяльність органу виконавчої влади, органу місцевого самоврядування, зокрема:

• обсяги виробництва та споживання з окремих секторів ринку; обсяги внутрішніх і зовнішніх інвестицій; стан охорони здоров’я та соціальний захист населення; культура, освіта, наука, молодіжна політика;

• захист довкілля (навколишнього природного середовища);

• боротьба зі злочинністю;

• результати соціологічних і інших опитувань, досліджень, фінансування яких здійснювали за рахунок державного та місцевих бюджетів.

Підлягають негайному оприлюдненню будь-які повідомлення про події та факти, що загрожують життю, здоров’ю, майну осіб, про заходи, які застосовують у зв’язку з цим, а також спростування недостовірної інформації. Орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування мають право оприлюднювати іншу інформацію про свою діяльність, якщо інше не встановлено законодавством України.

Оприлюднення органом виконавчої влади, місцевого самоврядування інформації, зазначеної у частинах 1 і 2 цієї статті, здійснюють з дотриманням вимог законів України про доступ до інформації з обмеженим доступом. Законопроект також передбачає ведення органом виконавчої влади, органом місцевого самоврядування офіційних веб-сторінок у мережі Інтернет (ст. 8), консультації з громадськістю (ст. 9) та форми їх проведення (ст. 11), функціонування відкритого інформаційно-консультативного центру (ст. 16). Однак і даний законопроект містить перелік недоліків. Так, законопроект Мін’юсту не містить дуже важливих норм щодо:

• встановлення відповідальності за відмову у наданні інформації;

• створення спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади з питань доступу до інформації;

• визначення термінів;

• гарантій забезпечення права на доступ до публічної інформації;

• принципів забезпечення доступу до публічної інформації; режиму доступу до інформації; суб’єктів і процедур відносин у галузі доступу до публічної інформації;

• процедури оскарження рішень, дій чи бездіяльності розпорядників інформації.

Слід зазначити, що упорядкування суспільних відносин щодо доступу громадян і інших суб’єктів до публічної інформації органів державної влади та місцевого самоврядування не обмежується пошуком єдиного, цілісного законодавчого акта, який би регулював відносини. Існують і інші, спеціалізовані законопроекти, які містять певні положення щодо доступу громадян до публічної інформації. Так, пояснювальна записка до проекту Закону про внесення змін до Бюджетного кодексу України (щодо порядку оприлюднення інформації про бюджет), зареєстрованого у ВРУ від 04.10.2005 р. № 8228, внесеного народним депутатом Шурмою І.М., містить наступні положення.

Президентом України виданий Указ від 15 вересня 2005 р. №12 76/2005 «Про забезпечення участі громадськості у формуванні та реалізації державної політики», спрямований на налагодження ефективних механізмів партнерства держави з інститутами громадянського суспільства, вдосконалення діяльності органів державної влади та місцевого самоврядування, забезпечення її прозорості та відкритості. У числі завдань зі створення таких механізмів, покликаних вирішувати завдання створення системи постійного діалогу та взаємодії інститутів громадянського суспільства й органів державної влади та місцевого самоврядування, визначено підготовку у стислі терміни (а саме до 1 січня 2006 року) пропозицій щодо забезпечення прозорості та відкритості діяльності органів виконавчої влади та місцевого самоврядування, зокрема формування нових вимог до діяльності таких органів, запровадження здійснення громадського контролю за їх діяльністю і участі громадян у прийнятті ними рішень.

Одним з дієвих напрямів вирішення поставленого Президентом України завдання є створення правових засад здійснення громадського контролю за системою управління бюджетними ресурсами на всіх рівнях бюджетної системи. Реалізація цієї функції можлива за умови забезпечення доступу суспільства до інформації про бюджет, що можливо здійснити через механізм її офіційного оприлюднення у ЗМІ. Суспільство має більше знати, наскільки ефективно держава й органи місцевого самоврядування розпоряджаються третиною перерозподіленого валового внутрішнього продукту країни.

Чинний порядок оприлюднення інформації про бюджет базується на досить загальних, поверхових і неконкретних нормах, які не забезпечують повноцінний доступ громадськості до даного роду інформації. Так, норми статті 28 Бюджетного кодексу України, яка врегульовує питання доступності інформації про бюджет, фактично не визначають змістовний характер такої інформації, її розподілення між бюджетами різних рівнів, містять досить розпливчаті положення про порядок публічного подання інформації про витрачання бюджетних коштів як Міністерством фінансів України, так і головними розпорядниками, чітко не визначають порядок такого оприлюднення. Така ситуація вимагає удосконалення порядку оприлюднення інформації про бюджет на всіх рівнях бюджетної системи, на що, власне, і спрямований даний законопроект. Його прийняття слід розглядати в контексті реалізації Конституційної норми щодо права громадян брати участь в управлінні державними справами.

Законопроект визначає суб’єктів, які забезпечують публікацію інформації про бюджет, часові межі такої публікації, конкретний перелік інформаційних матеріалів, що підлягають опублікуванню у ЗМІ в розрізі зведеного, державного та місцевих бюджетів України.

Законопроект спрямований на удосконалення порядку офіційного оприлюднення інформації про бюджети різних рівнів шляхом публікації інформації про них у ЗМІ з метою підвищення рівня прозорості та відкритості органів влади та місцевого самоврядування у частині управління бюджетними ресурсами, підвищення рівня громадського контролю за процесом формування та використання бюджетних ресурсів.

Удосконалення норм Бюджетного кодексу України, що регулюють питання офіційного оприлюднення інформації про бюджети різних рівнів дозволить підвищити рівень прозорості системи управління бюджетними коштами на різних рівнях.

2. Обов’язок органів державної влади та місцевого самоврядування оприлюднювати офіційну документовану інформацію, відомості про свою діяльність

Стаття 57 Конституції України передбачає, що кожному гарантується право знати свої права й обов’язки. Закони й інші нормативно-правові акти, що визначають права й обов’язки громадян, мають бути доведені до відома населення у порядку, встановленому законом. Закони й інші нормативно-правові акти, що визначають права й обов’язки громадян, не доведені до відома населення у порядку, встановленому законом, є нечинними. Як бачимо, конституційне положення зобов’язує органи державної влади, місцевого самоврядування (адже саме їх нормативно-правові акти визначають права й обов’язки громадян) доводити до відома населення у встановленому порядку.

На законодавчому рівні необхідно встановити чіткі повноваження державних органів, місцевого самоврядування з забезпечення громадян, їх об’єднань, інших користувачів відповідною інформацією, обов’язок формувати інформаційні ресурси з питань своєї діяльності, прийнятих рішень; а також встановити конкретні види відповідальності за ненадання чи несвоєчасне надання відомостей, поширення недостовірної інформації тощо.

Встановлений порядок оприлюднення окремих нормативно-правових актів наступний. ЗУ, інші акти ВРУ, акти Президента України, КМУ не пізніше як у 15-денний строк після їх прийняття у встановленому порядку та підписання підлягають оприлюдненню державною мовою в офіційних друкованих виданнях. Офіційними друкованими виданнями є: «Офіційний вісник України», «Відомості Верховної Ради України», газети «Урядовий кур’єр» і «Голос України».

ЗУ, інші нормативно-правові акти ВРУ набирають чинності через 10 днів з дня його офіційного оприлюднення, якщо інше не передбачено самим законом, але не раніше дня його опублікування у офіційних виданнях «Офіційний вісник України»; «Відомості Верховної Ради України»; «Урядовий кур’єр», «Голос України».

Нормативно-правові акти Президента України набирають чинності через 10 днів з дня їх офіційного оприлюднення, якщо інше не передбачено самими актами, але не раніше дня їх опублікування в офіційному друкованому виданні.

Нормативно-правові акти КМУ набирають чинності з моменту їх прийняття, якщо пізніший строк набрання ними чинності не передбачено в цих актах.

Нормативно-правові акти, які видають міністерства, інші органи виконавчої влади, органи господарського управління та контролю і які зачіпають права, свободи та законні інтереси громадян або мають міжвідомчий характер набувають чинності через 10 днів після їх державної реєстрації (Міністерством юстиції України, управлінням юстиції), якщо в них не встановлено пізнішого строку надання їм чинності.

Акти (рішення, висновки) Конституційного Суду України підписують не пізніше 7 днів після прийняття рішення, дачі висновку. Офіційно оприлюднюють наступного робочого дня після їх підписання. Закони, інші правові акти або їх окремі положення, що визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України рішення про їх неконституційність.

Акти місцевого самоврядування (рішення ради нормативно-правового характеру) набирають чинності з дня їх офіційного оприлюднення, якщо радою не встановлено пізніший строк введення цих рішень у дію (підстава — пункт 5 статті 59 Закону України «Про місцеве самоврядування» від 21.05.1997 p.).

Рішення Київської міської ради та Розпорядження Київської міської державної адміністрації, які стосуються прав і обов’язків громадян або мають загальний характер, набирають чинності з дня їх офіційного оприлюднення в газеті «Хрещатик», якщо самими рішеннями та розпорядженнями не встановлено пізніший термін введення їх у дію (підстава — пункт 1 Рішення Київської міської Ради № 138/239 від 04.02.99 р. «Про порядок набуття чинності та оприлюднення нормативно-правових актів»). Ненормативні акти (рішення Київської міської ради та розпорядження Київської міської державної адміністрації) прийняті в межах їх повноважень, набирають чинності з дня їх прийняття, якщо самими рішеннями та розпорядженнями не встановлено пізніший термін введення їх у дію.

Конституція України встановлює також, що обов’язково мають оприлюднювати регулярні звіти про прибутки та видатки Державного бюджету України, а також поданий КМУ до ВРУ звіт про виконання Державного бюджету України.

До речі, згадуваний проект Закону про внесення змін до Бюджетного кодексу України (щодо порядку оприлюднення інформації про бюджет), зареєстрованого у ВРУ від 04.10.2005 р. № 8228, внесеного народним депутатом Шурмою І.М., передбачав зміни до статті 28 Бюджетного кодексу України, виклавши її у редакції «Офіційне оприлюднення інформації про бюджет» (замість діючої «Доступність інформації про бюджет»). Проектом Закону пропонували положення про те, що: «інформація про показники виконання Зведеного бюджету України та Державного бюджету України публікують у газетах «Голос України» й «Урядовий кур’єр» та на Інтернет-сторінці КМУ: за підсумками кварталу – не пізніше 1 числа місяця, що є третім після періоду звіту; за підсумками року – не пізніше 1 березня року, що наступає за роком звіту.

Інформація про показники виконання Зведеного бюджету України повинна містити:

1. звіт про виконання Зведеного бюджету України за прибутками;

2. звіт про виконання Зведеного бюджету України за видатками в розрізі функціональної класифікації;

3. звіт про виконання Зведеного бюджету України за видатками в розрізі економічної класифікації;

4. звіт про повернення кредитів до Зведеного бюджету України та надання кредитів з Зведеного бюджету України за функціональною класифікацією видатків і кредитування бюджету;

5. звіт про фінансування Зведеного бюджету України за типом боргового навантаження;

6. звіт про фінансування Зведеного бюджету України за типом кредитора.

Що стосується оприлюднення іншої, не нормативно-правової інформації, то у багатьох випадках законодавство зобов’язує органи державної влади та місцевого самоврядування до їх оприлюднення.

Так, ЗУ «Про інформацію» визначає, що «органи законодавчої, виконавчої та судової влади України, їх посадові особи зобов’язані надавати інформацію, що стосується їх діяльності, письмово, усно, телефоном чи використовуючи публічні виступи своїх посадових осіб».

Відповідно до ЗУ «Про порядок висвітлення діяльності органів державної влади та місцевого самоврядування в Україні ЗМІ» органи державної влади та місцевого самоврядування у своїх кошторисах зобов’язані передбачати витрати на висвітлення своєї діяльності ЗМІ. Наступні законодавчі положення є засобами забезпечення оприлюднення інформації органами державної влади та місцевого самоврядування.

Відповідно до ЗУ «Про порядок висвітлення діяльності органів державної влади та місцевого самоврядування в Україні ЗМІ» інформація про діяльність органів державної влади та місцевого самоврядування можуть отримувати ЗМІ від цих органів безпосередньо або через їх інформаційні служби чи бути зібрана працівниками ЗМІ.

Інформаційні служби (інформаційні управління, інформаційно-аналітичні підрозділи, прес-служби, прес-центри, управління та центри громадських зв’язків, прес-бюро, прес-секретарі та прес-аташе з відповідним апаратом) органів державної влади та місцевого самоврядування збирають, аналізують, опрацьовують і оперативно надають інформацію про діяльність цих органів у повному обсязі ЗМІ, крім випадків, передбачених ЗУ «Про державну таємницю».

Для висвітлення діяльності органів державної влади та місцевого самоврядування їх інформаційні служби мають право використовувати такі форми підготовки та оприлюднення інформації:

• випуск і поширення бюлетенів (спеціальних бюлетенів), прес-релізів, оглядів, інформаційних збірників, експрес-інформації тощо;

• проведення прес-конференцій, брифінгів, організація інтерв’ю з керівниками органів державної влади та місцевого самоврядування для працівників вітчизняних і зарубіжних ЗМІ;

• підготовка та проведення теле- і радіопередач;

• забезпечення публікацій (виступів) у ЗМІ керівників або інших відповідальних працівників органів державної влади та місцевого самоврядування;

• створення архівів інформації про діяльність органів державної влади та місцевого самоврядування;

• інші форми поширення офіційної інформації, що не суперечать законодавству України.

Більше того, для висвітлення власної діяльності, органи державної влади та місцевого самоврядування мають право засновувати або бути співзасновниками друкованих чи аудіовізуальних ЗМІ в порядку, встановленому законодавством України, і в межах коштів, що виділяють з державного чи місцевих бюджетів на висвітлення їх діяльності, або за рахунок перерозподілу коштів, що виділяють на забезпечення функціонування цих органів.

Інформаційні агентства, створені в Україні відповідно до ЗУ «Про інформаційні агентства», також мають право на поширення інформації про діяльність органів державної влади та місцевого самоврядування.

Інформаційні агентства України, незалежно від їх виду, відповідно до Конституції України і ЗУ «Про інформаційні агентства» на договірних засадах збирають, опрацьовують, створюють, готують до поширення офіційну інформацію про діяльність органів державної влади та місцевого самоврядування, випускають і поширюють інформаційну продукцію про діяльність цих органів. Державні інформаційні агентства систематично інформують громадськість про діяльність органів державної влади та місцевого самоврядування, перебування вищих посадових осіб у робочих поїздках по Україні, а також про візити офіційних державних делегацій і вищих посадових осіб в інші країни, прийом зарубіжних офіційних делегацій і посадових осіб інших держав.

На вимогу Президента України, Голови Верховної Ради України, Прем’єр-міністра України, Голови Верховного Суду України та Голови Конституційного Суду України державні інформаційні агентства зобов’язані передавати тексти їх екстрених виступів і заяв з важливих питань державного життя.

Розглянемо окремі положення чинного законодавства, у яких містяться вимоги оприлюднювати інформацію про діяльність конкретних органів державної влади.

Так, ЗУ «Про Національну раду України з питань телебачення і радіомовлення» визначає, що діяльність Національної ради є відкритою, а її рішення — доступними для суб’єктів інформаційних відносин. Національна рада щорічно готує звіт про свою діяльність, оприлюднює його до 1 лютого наступного за звітним року та невідкладно надсилає звіт до ВРУ і Президента України. Звіт про діяльність Національної ради на засіданні ВРУ представляє голова Національної ради.

У звіті Національної ради зазначають:

• визначені Планом розвитку національного телерадіоінформаційного простору завдання на звітний період і підсумки їх виконання;

• інформація про внесені за звітний період зміни до Плану розвитку національного телерадіоінформаційного простору;

• визначені Планом розвитку національного телерадіоінформаційного простору завдання на наступний звітний період;

• підсумки ліцензування телерадіомовлення за звітний період;

• інформація про дотримання телерадіоорганізаціями ліцензійних умов і умов ліцензій;

• інформація про дотримання телерадіоорганізаціями вимог законодавства щодо частки вітчизняного продукту у програмах (передачах);

• інформація про дотримання телерадіоорганізаціями вимог законодавства про рекламу та спонсорування;

• інформація про дотримання вимог законодавства щодо участі іноземного капіталу в статутних фондах телерадіоорганізацій і вимог до установчих і статутних документів телерадіоорганізацій;

• засновники (власники) телерадіоорганізацій, оцінювання стану конкуренції та рівня монополізації телерадіоінформаційного ринку.

Після проведення виборів і референдумів Національна рада оприлюднює звіт про дотримання телерадіоорганізаціями визначеного законодавством порядку мовлення під час проведення виборчих кампаній і референдумів.

За результатами розгляду звіту Національної ради ВРУ може висловити недовіру Національній раді. Якщо недовіру висловив і Президент України, це має наслідком відставку всього складу Національної ради.

ЗУ «Про забезпечення організаційно-правових умов соціального захисту дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування» також передбачає обов’язок інформування громадськості: з метою привернення уваги громадськості до проблем дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, центральний орган виконавчої влади з питань телебачення та радіомовлення:

• забезпечує систематичний випуск теле- і радіопередач за спеціальними сюжетами для висвітлення питань соціального та правового захисту, фінансової підтримки, працевлаштування та забезпечення житлом дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, висвітлення проблем, що стоять перед такими дітьми, перед закладами, в яких вони перебувають на утриманні та вихованні;

• сприяє поширенню реклами щодо соціального захисту дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування;

• пропагує усиновлення та виховання дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, громадянами України, виконання регіональних програм надання практичної допомоги дітям-сиротам і дітям, позбавленим батьківського піклування, запровадження шефства над ними з боку трудових колективів, громадських організацій, благодійних фондів тощо.

ЗУ «Про інформацію» визначено, що державна статистична інформація підлягає систематичному відкритому публікуванню. Забезпечується відкритий доступ громадян, наукових установ, заінтересованих організацій до неопублікованих статистичних даних, які не підпадають під дію обмежень, установлених Законом про інформацію, а також ЗУ «Про державну статистику».

Положення про порядок надання екологічної інформації визначає також обов’язок оприлюднювати інформацію: спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з питань екології та природних ресурсів, його органи на місцях, інші органи виконавчої влади, підприємства, установи й організації забезпечують оприлюднення інформації через ЗМІ про:

• стан навколишнього природного середовища, динаміку його змін, джерела забруднення, розміщення відходів;

• надзвичайні екологічні ситуації та заходи щодо їх ліквідації та джерела забруднення;

• розроблення та прийняття екологічних програм, планів дій, а також документів з питань екологічної політики;

• екологічні проблеми галузі чи регіону та можливі шляхи їх вирішення з метою залучення населення до участі у прийнятті рішень, що стосуються навколишнього природного середовища;

• наміри щодо розміщення об’єктів підвищеної екологічної небезпеки, які вимагають проведення оцінки впливу на навколишнє природне середовище;

• наміри щодо видання відповідних документів на використання природних ресурсів місцевого значення, а також на забруднення навколишнього природного середовища, що видають у межах їх повноважень;

• ідентифіковані живі змінені організми у відповідності до міжнародних угод, які можуть бути імпортовані в країну;

• досвід співпраці з громадськістю у галузі охорони навколишнього природного середовища, раціонального використання природних ресурсів і забезпечення екологічної безпеки;

• інші екологічні аспекти чи фактори, що є важливими для громадськості при здійсненні нею громадської екологічної експертизи чи реалізації інших екологічних прав.

Порядок розгляду звернень громадян у Держмитслужбі України, інших митних органах, спеціалізованих митних установах і організаціях передбачає, що керівництво митного органу зобов’язане організувати інформування громадськості про роботу щодо забезпечення конституційного права громадян на звернення шляхом публікування у ЗМІ не рідше одного разу на півріччя матеріалів про результати цієї роботи, огляду звернень громадян і роз’яснень з найактуальніших питань митної справи.

Начальників митних органів зобов’язано забезпечити публікування не рідше одного разу на рік у ЗМІ графіків особистого прийому громадян. У випадку внесення змін до цих графіків, митні органи зобов’язані одразу проінформувати про це громадськість.

Важливим засобом виконання обов’язку органів державної влади та місцевого самоврядування оприлюднювати інформації про свою діяльність є існування їх офіційних видань. Так, Рішенням Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення від 08.02.2006 р. № 103 затверджено Положення про бюлетень «Вісник Національної ради України з питань телебачення та радіомовлення», яке є офіційним виданням Національної ради і призначений для працівників телебачення, радіомовлення, зв’язку, ЗМІ, широких кіл громадськості.

Бюлетень створено з метою інформування громадськості, телерадіоорганізацій про рішення, положення, документи, прийняті Національною радою України з питань телебачення і радіомовлення, а також публікацій матеріалів, спрямованих на реалізацію державної політики у галузі телебачення та радіомовлення (конкурсні оголошення на канали і частоти мовлення, соціологічні дослідження тощо).

Положення про офіційні друковані видання Державної комісії з цінних паперів і фондового ринку затверджено Рішення Державної комісії з цінних паперів і фондового ринку від 01.04.2004 р. № 88. Офіційні видання існують і в інших органах державної влади. Вони виконують обов’язки останніх щодо оприлюднення офіційної інформації.

3. Особливості доступу до інформації про діяльність Верховної Ради України, Президента України, органи виконавчої влади та місцевого самоврядування

Відповідно до ЗУ «Про порядок висвітлення діяльності органів державної влади та місцевого самоврядування в Україні ЗМІ» встановлено загальні основи висвітлення діяльності ВРУ. Порядок і форми обов’язкового висвітлення діяльності ВРУ аудіовізуальними ЗМІ (виконання державного замовлення) визначають окремою Постановою ВРУ на весь період повноважень ВРУ чергового скликання.

Голова ВРУ в установленому порядку організовує роботу Апарату ВРУ щодо укладання договорів з телерадіоорганізаціями про висвітлення діяльності ВРУ.

Постанова ВРУ від 25 травня 2006 року № 4-V «Про порядок висвітлення роботи першої сесії ВРУ п’ятого скликання», наприклад, прийнята з метою ширшого, повного й об’єктивного інформування громадян України, міжнародної спільноти про діяльність єдиного законодавчого органу країни ВРУ. З цією метою постановлено:

Національній раді України з питань телебачення та радіомовлення, Державному комітету телебачення і радіомовлення України відповідно до вимог ЗУ «Про порядок висвітлення діяльності органів державної влади та місцевого самоврядування в Україні ЗМІ», «Про державне замовлення для задоволення пріоритетних державних потреб», «Про закупівлю товарів, робіт і послуг за державні кошти», Бюджетного кодексу України, статті 3 Регламенту ВРУ в порядку обов’язкового висвітлення діяльності Верховної Ради України забезпечити розміщення державного замовлення на висвітлення роботи першої сесії Верховної Ради України п’ятого скликання.

Національній телекомпанії України, Національній радіокомпанії України відповідно на Першому загальнонаціональному каналі Національної телекомпанії України та на Першому загальнонаціональному каналі Національної радіокомпанії України забезпечити у повному обсязі пряму трансляцію:

1. складення присяги народними депутатами України;

2. відкриття першої сесії Верховної Ради України п’ятого скликання;

3. розгляд організаційних питань першої сесії ВРУ нового скликання;

4. розгляд інших питань згідно з окремими рішеннями про це ВРУ.

Національній телекомпанії України (далі — НТКУ):

• у дні пленарних засідань і проведення «Днів Уряду України» у ВРУ забезпечити трансляцію у вечірній час на Першому загальнонаціональному каналі НТКУ інформаційної телепрограми «Парламентський день» тривалістю 15 хвилин, виробництво якої покладено на апарат Верховної Ради України;

• забезпечити трансляцію щотижневих, по суботах, у вечірній час, 45-хвилинних телепередач, організацію та виробництво яких покладено на апарат ВРУ, за участю в них на пропорційній основі представників депутатських фракцій з погодженням з керівниками депутатських фракцій плану-графіка участі народних депутатів України. Національній радіокомпанії України (далі — НРКУ):

• здійснювати трансляцію пленарних засідань ВРУ, парламентських слухань у прямому ефірі на Першому загальнонаціональному каналі НРКУ;

• забезпечити організацію та пряму трансляцію щотижневих 45-хвилинних тематичних передач за участю в них на пропорційній основі представників депутатських фракцій.

Редакції газети Верховної Ради України «Голос України»:

• забезпечити постійне та всебічне висвітлення діяльності ВРУ, її пленарних засідань, роботи парламентських комітетів, а також депутатських фракцій в обсягах, пропорційних їхній чисельності, та заходів, що проводять у ВРУ;

• оперативно подавати звіти пленарних засідань ВРУ з включенням до них, за рішенням ВРУ, результатів голосування кожного народного депутата України та по депутатських фракціях.

Регламент ВРУ передбачає, зокрема, що відкритість засідань Верховної Ради забезпечують шляхом допуску на них в установленому порядку представників ЗМІ. Представники ЗМІ акредитуються на певний строк або на весь термін роботи поточної сесії Верховної Ради при її апараті. Відмова в акредитації повинна бути вмотивована. Апарат Верховної Ради може надавати акредитованим представникам ЗМІ матеріали, які надають народним депутатам, за винятком тих, про нерозголошення чи ненадання яких у встановленому порядку прийнято відповідне рішення. Гласність засідань Верховної Ради забезпечують шляхом їх трансляції по телебаченню і радіо, публікації стенографічних бюлетенів засідань ВРУ, її рішень у «Відомостях Верховної Ради України», газеті «Голос України» й інших виданнях ВРУ, а також шляхом розміщення інформації на офіційному веб-сайті Верховної Ради. Час, обсяг, форма трансляції, обсяг друку визначають відповідно до закону Регламентом, окремими постановами ВРУ.

Регламент ВРУ передбачає також проведення закритих пленарних засідань Верховної Ради для розгляду окремо визначених питань за рішенням ВРУ, прийнятим після скороченого обговорення більшістю голосів народних депутатів від конституційного складу Верховної Ради. На закритому пленарному засіданні ВРУ мають право бути присутніми: Президент України, Прем’єр-міністр України, а також особи, присутність яких визнана Верховною Радою необхідною. Особам, які беруть участь у закритому пленарному засіданні Верховної Ради, забороняється використовувати фото-, кіно-, відеотехніку, засоби зв’язку, звукозапису й опрацювання інформації.

Наприкінці закритого пленарного засідання Верховна Рада після скороченого обговорення приймає рішення щодо необхідності публікації стенографічного бюлетеня, результатів голосування, прийнятого рішення й інших відомостей щодо цього засідання. Стенографування, підготовка протоколу закритого пленарного засідання ВРУ здійснюють відповідні структурні підрозділи апарату ВРУ в режимі, що унеможливлює розголошення обговорюваних на засіданні питань.

Що стосується висвітлення діяльності Президента України, то відповідно до ЗУ «Про порядок висвітлення діяльності органів державної влади та місцевого самоврядування в Україні ЗМІ» Національна телекомпанія України та Національна радіокомпанія України висвітлюють діяльність Президента України як безпосередньо, так і шляхом оприлюднення офіційної інформації, отриманої від Прес-служби Президента України. Обов’язковому висвітленню в аудіовізуальних ЗМІ підлягають:

• звернення Президента України з посланнями до народу та щорічними та позачерговими посланнями до ВРУ про внутрішнє та зовнішнє становище України;

• участь Президента України в офіційних заходах, що проводять у державі; ведення переговорів і укладання міжнародних договорів України при здійсненні керівництва зовнішньоекономічною діяльністю держави;

• репортажі про офіційні візити в інші країни та прийоми делегацій і посадових осіб з інших держав;

• участь у пленарних засіданнях ВРУ, в засіданнях КМУ, в робочих нарадах з представниками органів державної виконавчої влади та місцевого самоврядування;

• видані Президентом України укази та розпорядження;

• робочі поїздки по країні тощо.

Організація висвітлення діяльності Президента України та забезпечення його зв’язків із ЗМІ в Україні та за кордоном — основне завдання Прес-служби Президента України, яка є структурним підрозділом Секретаріату Президента України.

Прес-служба відповідно до покладених на неї завдань:

• забезпечує оприлюднення через ЗМІ офіційної позиції глави держави;

• готує й організовує проведення за участю Президента України прес-конференцій, брифінгів, інших заходів для представників ЗМІ;

• здійснює підготовку друкованих, аудіо- та відеоматеріалів щодо діяльності Президента України для подальшого їх розміщення у ЗМІ;

• забезпечує аналіз висвітлення діяльності Президента України ЗМІ в Україні та за кордоном; інформує з цих питань Президента України, Голову Секретаріату Президента України;

• запрошує журналістів для висвітлення заходів за участю Президента України, здійснює їх акредитацію, сприяє створенню сприятливих умов для роботи.

Прес-службу очолює Прес-секретар Президента України, якого призначає Президент України.

Вищим органом у системі органів виконавчої влади є КМУ. Відповідно до ЗУ «Про порядок висвітлення діяльності органів державної влади та місцевого самоврядування в Україні ЗМІ» висвітлення діяльності КМУ, центральних і місцевих органів виконавчої влади регламентовано наступним чином.

Зокрема, у ЗМІ висвітлюють

• засідання КМУ, на яких розглядають питання, що належать до його конституційних повноважень;

• видані постанови і розпорядження, заяви КМУ та Прем’єр-міністра України;

• наради з широкого кола соціально-економічних і регіональних питань;

• візити офіційних урядових делегацій України за кордон, їх участь у міжнародних форумах, а також перебування в Україні офіційних іноземних урядових делегацій;

• проведення загальнодержавних і міжнародних заходів, організація яких покладена на КМУ.

Інформування про діяльність КМУ, центральних і місцевих органів виконавчої влади здійснюють у формі:

• офіційних повідомлень,

• репортажів,

• коментарів і інтерв’ю членів КМУ та керівників центральних і місцевих органів виконавчої влади,

• прес-конференцій,

• брифінгів,

• «круглих столів»,

• щотижневих інформаційних аналітичних передач.

Рішення про повну теле- і радіотрансляцію або розширений теле- і радіозвіт про засідання КМУ чи проведення інших важливих державних заходів, організація яких покладена на КМУ, приймає Прем’єр-міністр України не пізніш як за добу до часу теле- і радіотрансляції, за винятком окремих непередбачених надзвичайних ситуацій, коли теле- і радіотрансляцію здійснюють негайно. Діяльність місцевих органів виконавчої влади висвітлюють регіональні телерадіоорганізації. Місцеві органи виконавчої влади укладають відповідні угоди на висвітлення їх діяльності з регіональними телерадіоорганізаціями за рахунок місцевих бюджетів.

Відповідно до ЗУ «Про порядок висвітлення діяльності органів державної влади та місцевого самоврядування в Україні ЗМІ» НТРКУ включають до інформаційних програм у день, коли відбувалася відповідна подія, повідомлення про:

• особливо актуальні рішення КМУ;

• заяви Кабінету Міністрів України;

• міжнародні контакти та переговори в Україні і за кордоном делегацій КМУ, глав іноземних держав і урядів до України;

• прес-конференції, важливі зустрічі з громадянами та виступи Прем’єр-міністра України;

• інші суспільно значимі факти діяльності органів державної влади України;

• важливі факти діяльності органів місцевого самоврядування.

Однак, Тимчасовий регламент КМУ визначає деякі особливі процедури доступу до інформації про його діяльність, зокрема:

• питання щодо присутності на засіданні КМУ представників ЗМІ та проведення на ньому кіно-, відео- і фотозйомок, а також звукозапису вирішує Прем’єр-міністр;

• учасникам засідання забороняється приносити на засідання кіно-, відео- і фотоапаратуру та звукозаписувальну техніку, а також засоби зв’язку;

• надання ЗМІ офіційної інформації стосовно засідань КМУ й організацію після засідань прес-конференцій (брифінгів) членів КМУ й інших учасників засідань забезпечує Прес-служба КМУ. Члени КМУ й інші учасники його засідання не можуть без згоди Прем’єр-міністра оприлюднювати будь-яку інформацію про хід засідання та про персональні оцінки і позиції, що висловлювали його учасники;

• за рішенням КМУ проект його постанови може бути винесено на публічне обговорення шляхом опублікування в друкованих ЗМІ або доведено до відома громадян іншими шляхами;

• питання, що становить державну таємницю України або містить конфіденційну інформацію, розглядає КМУ на закритому засіданні. Підготовка матеріалів з цього питання, допуск на засідання, оформлення протоколу, актів, що приймають, здійснюють з дотриманням встановлених правил роботи з секретними документами або документами, які містять конфіденційну інформацію, що є власністю держави.

Державні аудіовізуальні ЗМІ в процесі формування програмної політики повинні передбачати в інших програмах всебічне й об’єктивне інформування населення про принципи державного устрою, основні напрями внутрішньої та зовнішньої політики України, роботу органів державної влади та місцевого самоврядування, про програму діяльності КМУ тощо.

Для забезпечення належної реалізації права громадян на доступ до інформації передбачено наступний регламент висвітлення діяльності органів державної влади та місцевого самоврядування. Для висвітлення діяльності органів кожної з гілок державної влади та місцевого самоврядування в Україні в обсягах державного замовлення НТРКУ відводять 3% від річного обсягу часу загальнонаціонального каналу, на якому здійснюють мовлення. У разі проведення спільних заходів цих органів квота часу для їх висвітлення розподіляють порівну.

Діяльність місцевих органів державної влади та місцевого самоврядування висвітлюють у друкованих ЗМІ регіональної та місцевої галузі поширення на умовах, визначених у договорах між цими органами і редакціями зазначених друкованих ЗМІ.

ЗУ «Про державну статистику» передбачає, що органи державної влади, місцевого самоврядування, інші юридичні та фізичні особи мають право на зведену знеособлену статистичну інформацію. Згідно з положеннями статей 9 і 24 ЗУ «Про державну статистику» про оплату послуг це право гарантує вільний доступ користувачів до такої статистичної інформації, можливість її використання, поширення та зберігання, з метою реалізації ними своїх завдань і функцій, забезпечення прав, свобод і законних інтересів. Дане право забезпечено одним з основних обов’язків органів державної статистики забезпечувати рівний доступ до статистичної інформації юридичних і фізичних осіб. Для забезпечення потреб органів державної влади, місцевого самоврядування, інших юридичних і фізичних осіб у статистичній інформації та доступу до неї, в органах державної статистики створюють спеціальні інформаційні служби.

Доступ до статистичної інформації забезпечують шляхом:

• систематичної публікації її в друкованих виданнях;

• поширення її ЗМІ;

• безпосереднього її надання органам державної влади та місцевого самоврядування, іншим юридичним, а також фізичним особам.

Безкоштовне надання органам державної влади та місцевого самоврядування статистичної інформації, передбаченої планом державних статистичних спостережень або окремими рішеннями КМУ, здійснюють органи державної статистики у межах коштів, виділених на зазначені цілі з Державного бюджету України. Зазначену інформацію надають з дотриманням вимог конфіденційності, визначених ЗУ «Про державну статистику». Порядок і умови надання органам державної влади, місцевого самоврядування, іншим юридичним і фізичним особам статистичної інформації за запитами встановлюють згідно з ЗУ «Про інформацію» та «Про державну статистику».

У випадку, коли надання статистичної інформації здійснюють на договірній основі, порядок і умови визначають відповідними договорами. Запитувачі відшкодовують витрати, пов’язані з виконанням запитів щодо доступу до статистичної інформації та її наданням. Виконання й оплату робіт, пов’язаних з цими запитами, здійснюють відповідно до Положення про проведення статистичних спостережень і надання органами державної статистики послуг на платній основі.

Не підлягає наданню за запитами статистична інформація, яка має внутрівідомчий характер і використовують для подальших розрахунків зведених статистичних даних, розроблення звітно-статистичної і іншої документації, державних класифікаторів техніко-економічної і соціальної інформації, що передує прийняттю або затвердженню.

ЗУ «Про засади державної регуляторної політики у галузі господарської діяльності» визначає, що у систему забезпечення здійснення державної регуляторної політики включають зокрема:

• оприлюднення проектів регуляторних актів з метою отримання зауважень і пропозицій від фізичних і юридичних осіб, їх об’єднань, а також відкриті обговорення за участю представників громадськості питань, пов’язаних з регуляторною діяльністю;

• оприлюднення інформації про здійснення регуляторної діяльності.

Закон також передбачає, що кожен проект регуляторного акта оприлюднюють з метою отримання зауважень і пропозицій від фізичних і юридичних осіб, їх об’єднань.

Повідомлення про оприлюднення проекту регуляторного акта повинно містити:

• стислий виклад змісту проекту;

• поштову й електронну адресу розробника проекту й інших органів, до яких відповідно зазначеного вище закону або за ініціативою розробника надсилають зауваження та пропозиції;

• інформацію про спосіб оприлюднення проекту регуляторного акта та відповідного аналізу регуляторного впливу (назва друкованого ЗМІ та адреса сторінки в мережі Інтернет, де опубліковано чи розміщено проект регуляторного акта й аналіз регуляторного впливу, або інформація про інший спосіб оприлюднення);

• інформацію про строк, протягом якого приймають зауваження та пропозиції від фізичних і юридичних осіб, їх об’єднань;

• інформацію про спосіб надання фізичними та юридичними особами, їх об’єднаннями зауважень і пропозицій.

Строк, протягом якого від фізичних і юридичних осіб, їх об’єднань приймають зауваження та пропозиції, встановлюють розробником проекту регуляторного акта і не може бути меншим ніж один місяць і більшим ніж три місяці з дня оприлюднення проекту регуляторного акта та відповідного аналізу регуляторного впливу.

Усі зауваження та пропозиції щодо проекту регуляторного акта та відповідного аналізу регуляторного впливу, отримані протягом встановленого строку, підлягають обов’язковому розгляду розробником цього проекту. За результатами цього розгляду розробник проекту регуляторного акта повністю чи частково враховує отримані зауваження та пропозиції або мотивовано їх відхиляє.

Оприлюднення проекту регуляторного акта з метою отримання зауважень і пропозицій не може бути перешкодою для проведення громадських слухань і будь-яких інших форм відкритих обговорень цього проекту регуляторного акта.

Основи доступу громадян до інформації про діяльність органів місцевого самоврядування закріплені у ЗУ «Про місцеве самоврядування в Україні». Зокрема, до повноважень сільського, селищного, міського голови віднесено оприлюднення затверджених радою програм, бюджету та звітів про їх виконання. Голова районної, обласної, районної у місті ради забезпечує гласність у роботі ради та її органів, обговорення громадянами проектів рішень ради, важливих питань місцевого значення, вивчення громадської думки, оприлюднює рішення ради. Секретар сільської, селищної, міської ради забезпечує зберігання у відповідних органах місцевого самоврядування офіційних документів, пов’язаних з місцевим самоврядуванням відповідної територіальної громади, забезпечує доступ до них осіб, яким це право надано у встановленому порядку.

Крім того, до делегованих повноважень виконавчих органів сільських, селищних, міських рад належать створення та забезпечення функціонування місцевих екологічних автоматизованих інформаційно-аналітичних систем (ІАС), які є складовою мережі загальнодержавної екологічної автоматизованої ІАС забезпечення доступу до екологічної інформації.

Звернемо увагу також на підзаконне нормативно-правове регулювання відносин, пов’язаних з доступом до інформації про органи державної влади та місцевого самоврядування. Постанова КМУ «Про Порядок оприлюднення у мережі Інтернет інформації про діяльність органів виконавчої влади» № 3 від 4 січня 2002 року встановлює, що оприлюднення у мережі Інтернет інформації про діяльність органів виконавчої влади здійснюють з метою підвищення ефективності та прозорості діяльності цих органів шляхом впровадження та використання ІКТ для надання інформаційних і інших послуг громадськості, забезпечення її впливу на процеси, що відбуваються у державі. Оприлюднення у мережі Інтернет інформації про діяльність органів виконавчої влади здійснюють шляхом:

• розміщення та періодичного оновлення міністерствами, іншими центральними та місцевими органами виконавчої влади інформації відповідно до вимог зазначеного Порядку на власних веб-сайтах;

• створення Єдиного веб-порталу КМУ (далі – Веб-портал), призначеного для інтеграції веб-сайтів органів виконавчої влади та розміщення інформаційних ресурсів відповідно до потреб громадян.

Координація робіт із створення Веб-порталу, його інформаційне наповнення, технічна підтримка, супроводження та встановлення регламенту та стандартів обміну інформацією між його складовими частинами здійснює Секретаріат КМУ. Інформація, яка розміщується на веб-сайтах органів виконавчої влади та Веб-порталі, повинна мати захист від несанкціонованої модифікації. Інформаційне наповнення, захист інформації від несанкціонованої модифікації та технічне забезпечення функціонування веб-сайтів міністерств, інших центральних і місцевих органів виконавчої влади як складових частин Веб-порталу зазначені органи здійснюють самостійно.

Контроль за дотриманням вимог щодо захисту інформації, доступної через Веб-портал, здійснює Департамент спеціальних телекомунікаційних систем і захисту інформації СБУ (ЗУ «Про Державну службу спеціального зв’язку та захисту інформації України» від 23 лютого 2006 року на базі Департаменту спеціальних телекомунікаційних систем і захисту інформації та відповідних підрозділів СБУ утворено Державну службу спеціального зв’язку та захисту інформації України).

На веб-сайті органу виконавчої влади розміщують таку інформацію:

для міністерства, іншого центрального органу виконавчої влади:

• найменування органу;

• основні завдання та нормативно-правові засади діяльності;

• структура та керівництво органу;

• прізвища, імена та по батькові керівників;

• місцезнаходження апарату, урядових органів державного управління, утворених у його складі, територіальних органів і відповідних структурних підрозділів місцевих держадміністрацій (поштові адреси, номери телефонів, факсів, адреси веб-сайтів і електронної пошти);

• основні функції структурних підрозділів, а також прізвища, імена, по батькові, номери телефонів, адреси електронної пошти їх керівників;

• нормативно-правові акти з питань, що належать до компетенції органу;

• плани підготовки органом проектів регуляторних актів і зміни до них;

• повідомлення про оприлюднення проектів регуляторних актів, проекти цих актів і аналіз їх регуляторного впливу;

• звіти про відстеження результативності прийнятих органом регуляторних актів;

• відомості про регуляторну діяльність органу;

• порядок реєстрування, ліцензування окремих видів діяльності у відповідній галузі (зразки документів, розрахункові рахунки для внесення необхідних платежів, розмір цих платежів тощо);

• зразки документів і інших матеріалів, необхідних для звернення громадян до органу;

• розпорядок роботи органу та час прийому керівництва;

• підприємства, установи й організації, що належать до галузі управління органу;

• цільові програми у відповідній галузі;

• відомості про проведення закупівлі товарів (робіт, послуг) за державні кошти;

• державні інформаційні ресурси з питань, що належать до компетенції органу;

• поточні та заплановані заходи та події у відповідній галузі;

• відомості про наявні вакансії;

для Ради міністрів Автономної Республіки Крим, обласної, Київської та Севастопольської міської держадміністрації:

• найменування органу;

• основні завдання та нормативно-правові засади діяльності;

• структура та керівництво органу;

• прізвища, імена та по батькові керівників;

• місцезнаходження органу, його управлінь, відділів і інших структурних підрозділів, міністерств і комітетів Автономної Республіки Крим (поштові адреси, номери телефонів, факсів, адреси електронної пошти та веб-сайтів районних, районних у містах Києві та Севастополі держадміністрацій);

• основні функції структурних підрозділів, прізвища, імена, по батькові, номери телефонів, адреси електронної пошти їх керівників;

• нормативно-правові акти з питань, що належать до компетенції органу;

• плани підготовки органом проектів регуляторних актів і зміни до них;

• повідомлення про оприлюднення проектів регуляторних актів, проекти цих актів і аналіз їх регуляторного впливу;

• звіти про відстеження результативності прийнятих органом регуляторних актів;

• відомості про регуляторну діяльність органу;

• порядок реєстрування, ліцензування окремих видів діяльності у відповідній галузі (зразки документів, розрахункові рахунки для сплати необхідних платежів, розмір цих платежів тощо);

• зразки документів і інших матеріалів, необхідних для звернення громадян до органу;

• розпорядок роботи органу та часи прийому керівництва;

• виконання бюджету відповідного рівня;

• показники розрахунків за енергоносії;

• відомості про сплату місцевих податків і зборів, комунальних платежів, у тому числі тарифи та пільги окремим групам платників, розрахунки юридичних і фізичних осіб з бюджетом відповідного рівня;

• установи та заклади соціальної галузі;

• підприємства, установи й організації, що належать до галузі управління органу;

• цільові програми у відповідній галузі;

• відомості про проведення закупівлі товарів (робіт, послуг) за державні кошти;

• поточні та заплановані заходи та події у відповідній галузі;

• відомості про наявні вакансії;

• перелік комунальних підприємств, правоохоронних органів, лікувальних, оздоровчих, дошкільних і загальноосвітніх навчальних закладів, які знаходяться на території відповідної адміністративно-територіальної одиниці, з зазначенням адреси, номерів телефонів, розпорядку роботи;

• порядок оскарження рішень, прийнятих органом відповідного рівня;

• державні інформаційні ресурси з питань, що належать до компетенції органу.

На веб-сайті може розміщуватися інша інформація, яку керівництво органу виконавчої влади вважає за доцільне оприлюднити. На Веб-порталі та веб-сайті органу виконавчої влади розміщують адресу електронної пошти структурного підрозділу, відповідального за приймання і реєстрацію вхідної кореспонденції, а також надають можливість добровільної реєстрації відвідувачів для забезпечення ведення статистики відвідувань і підтримки функції зворотного зв’язку.

Не допускається розміщення на веб-сайті інформації, поширення чи оприлюднення якої заборонено законодавством. Інформація, яка розміщується на веб-сайті, підлягає літературному редагуванню. Інформацію на веб-сайті подано державною та англійською (обов’язково), а також іншими мовами (за потребою).

Постановою Кабінету Міністрів України «Про заходи щодо подальшого забезпечення відкритості у діяльності органів виконавчої влади» № 1302 від 29 серпня 2002 року Міністерствам, іншим центральним органам виконавчої влади, Раді міністрів Автономної Республіки Крим, обласним, Київській та Севастопольській міським державним адміністраціям наказано забезпечити:

• функціонування власних веб-сайтів;

• обов’язкове розміщення на власних веб-сторінках і опублікування у друкованих ЗМІ суспільно важливих нормативно-правових актів, а також вичерпної інформації про перелік і умови отримання громадянами послуг, які надають відповідні органи, форми та зразки документів, стан виконання програм і планів, архівної і іншої інформації;

• оперативне оприлюднення інформації про власну діяльність;

• систематичне розміщення на веб-сторінках відкритої статистичної інформації про події в економічній, соціальній, культурній і інших галузях життя, забезпечення доступу до неопублікованих статистичних даних, які не підпадають під дію обмежень, установлених законодавством;

• недопущення обмеження права на отримання відкритої інформації, необґрунтованої відмови в її наданні, а також запровадження плати за надання інформації в розмірах і випадках, не передбачених законодавством;

• проведення не рідше, ніж один раз на квартал прес-конференцій, у тому числі через мережу Інтернет, а також регулярне оприлюднення відповідей на запитання громадян у ЗМІ.

Оприлюдненню в засобах масової інформації підлягає вся інформація про діяльність Фонду державного майна України за виключенням інформації, яка містить державну таємницю або є конфіденційною.

Інформування ЗМІ відбувається шляхом:

• підготовки повідомлень і прес-релізів,

• розміщення інформації на сайті Фонду,

• в офіційному виданні Фонду – «Державному інформаційному бюлетені про приватизацію» та його додатку – газеті «Відомості приватизації»,

• а також шляхом проведення прес-конференцій, брифінгів за участю керівників та інших фахівців Фонду та проведення особистих інтерв’ю керівництва Фонду та фахівців Фонду за профілем.

Розмір плати за інформацію, отриману з інформаційного фонду Реєстру, установлено за одиницю виміру текстової інформації (один кілобайт) і залежить від способу отримання інформації (на паперових носіях, у вигляді окремого комп’ютерного файлу чи шляхом безпосереднього доступу до інформаційного фонду Реєстру). У разі використання отриманої інформації для подальшого тиражування (поширення) розмір плати за одиницю виміру текстової інформації встановлюють з підвищувальним коефіцієнтом. Розрахунки за отримання інформації з інформаційного фонду Реєстру на паперових носіях чи у вигляді окремого комп’ютерного файлу здійснює користувач Реєстру за безготівковим розрахунком через банк або готівкою в касу адміністратора Реєстру на підставі рахунку, наданого адміністратором Реєстру. Інформація з інформаційного фонду Реєстру на паперових носіях чи у вигляді окремого комп’ютерного файлу надають користувачу після внесення ним плати за інформацію, яка буде надана з інформаційного фонду Реєстру.

Звільняються від плати за отримання інформації на паперових носіях бюджетні установи, які в установленому порядку звільнені від сплати державного мита, у разі наявності запиту суду щодо надання відповідного нормативно-правового акта.

4. Отримання інформації про органи судової влади, діяльність військових формувань та правоохоронних органів України

Відповідно до ЗУ «Про порядок висвітлення діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування в Україні засобами масової інформації» висвітлення діяльності судів загальної юрисдикції України та Конституційного Суду України здійснюють аудіовізуальними ЗМІ на засадах укладених між ними угод і з урахуванням специфіки роботи цих судів.

Так, ЗУ «Про судоустрій України» розкриває принцип гласності судового процесу: ніхто не може бути обмежений у праві на отримання в суді усної або письмової інформації щодо результатів розглядання його судової справи.

Розглядання справ у судах відбувається відкрито, крім випадків, передбачених процесуальним законом. Учасники судового розгляду й інші особи, присутні на відкритому судовому засіданні, мають право робити письмові нотатки. Проведення в залі судового засідання фото- і кінозйомки, теле-, відео-, звукозапису з застосуванням стаціонарної апаратури, а також транслювання судового засідання допускають з дозволу суду, в порядку, встановленому процесуальним законом. Розгляд справи у закритому судовому засіданні допускають за рішенням суду у випадках, передбачених процесуальним законом. При розгляданні справ перебіг судового процесу фіксують технічними засобами в порядку, встановленому процесуальним законом.

Подібні принципи закріплює і Цивільний процесуальний кодекс України: розгляд справ у всіх судах проводять усно та відкрито. Ніхто не може бути позбавлений права на інформацію про час і місце розглядання своєї справи. Рішення суду проголошують прилюдно, крім випадків, коли розгляд проводили у закритому судовому засіданні. Особи, які беруть участь у справі, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їх права, свободи чи обов’язки, мають право на отримання в суді усної або письмової інформації про результати розглядання відповідної справи. Особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їх права, свободи чи обов’язки, мають право знайомитися з матеріалами справи, робити з них витяги, знімати копії з документів, долучених до справи, отримувати копії рішень і ухвал.

ЗУ «Про судоустрій України» встановив, що державна судова адміністрація оприлюднює інформацію щодо ініціювання питання про обрання суддів безстроково.

На відміну від багатьох європейських країн, в Америці дозволено публікувати інформацію, яка пов’язана з судовими процесами. Але тут діє одне обмеження: не можна порушувати таємність закритого процесу і не можна впливати на рішення суду. Американський суд вивчає документи, аналізує їх і вирішує: чи можуть бути ці документи обнародувані. І тут неважливо, хто запитує інформацію і які в нього повноваження. Лише суд правомірний вирішити: чи підлягає інформація опублікуванню.

Вітчизняне законодавство нещодавно поповнилось ЗУ «Про доступ до судових рішень» (набрав чинності з 1 червня 2006 року), який з метою забезпечення відкритості діяльності судів загальної юрисдикції, прогнозованості судових рішень і сприяння однаковому застосуванню законодавства визначає порядок доступу до судових рішень.

Судові рішення можуть опубліковувати в друкованих виданнях, поширювати в електронній формі з дотриманням вимог названого закону. Особам, які беруть (брали) участь у справі, забезпечують доступ до судових рішень у їхній справі в порядку, встановленому процесуальним законом. Особи, які не беруть (не брали) участі у справі, мають право ознайомитися з судовим рішенням у повному обсязі, якщо воно безпосередньо стосується їхніх прав, свобод, інтересів чи обов’язків, у порядку, передбаченому зазначеним законом.

Для доступу до судових рішень судів загальної юрисдикції Державна судова адміністрація України забезпечує ведення Єдиного державного реєстру судових рішень. Єдиний державний реєстр судових рішень (далі — Реєстр) — автоматизована система збирання, зберігання, захисту, обліку, пошуку та надання електронних копій судових рішень. До Реєстру включають усі судові рішення судів загальної юрисдикції.

Порядок ведення Реєстру затверджено Постановою КМУ від 25.05.2006 р. № 740 «Про затвердження Порядку ведення Єдиного державного реєстру судових рішень».

Судові рішення, внесені до Реєстру, є відкритими для безоплатного цілодобового доступу на офіційному веб-порталі судової влади України. Для реалізації права доступу до судових рішень, внесених до Реєстру, користувачу надають можливості пошуку, перегляду, копіювання та роздрукування судових рішень або їхніх частин. Будь-які обмеження права вільного користування офіційним веб-порталом судової влади України не допускають, крім випадків, визначених зазначеним законом.

У текстах судових рішень, що відкриті для загального доступу через оприлюднення на офіційному веб-порталі судової влади або офіційне опублікування, не можуть бути розголошені відомості, що дають можливість ідентифікувати фізичну особу. Такі відомості замінюють літерними або цифровими позначеннями. До них належать:

1. імена (ім’я, по батькові, прізвище) фізичних осіб;

2. адреси місця проживання або перебування фізичних осіб, номери телефонів чи інших засобів зв’язку, адреси електронної пошти, ідентифікаційні номери (коди);

3. реєстраційні номери транспортних засобів;

4. інша інформація, що уможливлює ідентифікацію фізичної особи.

До відомостей, які не вважають такими, що забезпечують можливість ідентифікувати фізичну особу, віднесено:

1. прізвища та ініціали суддів, які ухвалили судове рішення;

2. імена посадових чи службових осіб, які, виконуючи свої повноваження, беруть участь у цивільній, господарській, адміністративній чи кримінальній справах, справах про адміністративні правопорушення (проступки).

У наданні доступу до судового рішення належить відмовити, якщо:

1. до суду звернулася особа, яка не має процесуальної дієздатності, або особа від імені зацікавленої особи за відсутності відповідних повноважень;

2. матеріали справи передані до іншого суду чи на зберігання до державної архівної установи;

3. судове рішення безпосередньо не стосується прав, свобод, інтересів чи обов’язків цієї особи.

ЗУ «Про оперативно-розшукову діяльність» закріплює гарантії законності під час здійснення оперативно-розшукової діяльності. Отримані внаслідок оперативно-розшукової діяльності відомості, що стосуються особистого життя, честі, гідності людини, якщо вони не містять інформації про вчинення заборонених законом дій, зберіганню не підлягають і повинні бути знищені. Відомості, отримані внаслідок оперативно-розшукової діяльності, щодо підготовки до терористичних актів чи їх вчинення окремими особами та групами, зберігають до 5 років.

Не підлягають передаванню та розголошенню результати оперативно-розшукової діяльності, які відповідно до законодавства України становлять державну таємницю, а також відомості, що стосуються особистого життя, честі, гідності людини. За передавання та розголошення цих відомостей працівники оперативних підрозділів, а також особи, яким ці відомості були довірені при здійсненні оперативно-розшукової діяльності чи стали відомі по службі або роботі, підлягають відповідальності згідно з чинним законодавством, крім випадків розголошення інформації про незаконні дії, що порушують права людини.

З метою забезпечення об’єктивного та оперативного висвітлення у ЗМІ правоохоронної діяльності органів прокуратури та поліпшення організації роботи щодо роз’яснення законодавства, активного сприяння формуванню об’єктивної громадської думки про діяльність прокуратури, а також недопущення публікацій та передач, що розкривають державні таємниці, їх конфіденційність і розголошують таємницю слідства видано Наказ Генерального прокурора України № 6 від 06.10.98 р. «Про заходи щодо поглиблення ділових зв’язків зі ЗМІ», де працівникам прокуратури вказано: систематично і цілеспрямовано інформувати через пресу, радіо і телебачення громадськість про стан законності та практичні заходи, які здійснює прокуратура щодо захисту прав громадян і інтересів держави.

За необхідності повідомляти через ЗМІ про підстави порушення кримінальних справ, арешту осіб, які вчинили злочини, та про результати судового розгляду кримінальних справ, що становлять громадський інтерес, а також про наслідки прокурорських перевірок, якими викриті грубі порушення законності. При підготовленні матеріалів для ЗМІ не допускати поспішності, невиваженості, особливо — розголошення відомостей, що можуть завдати шкоди слідству та вплинути на об’єктивність судового розгляду кримінальної справи.

Не допускати безпредметних виступів, об’єктивно висвітлювати причини правопорушень і показувати реальні заходи щодо їх усунення. Дані, що наводять у повідомленнях, матеріалах і публічних виступах, повинні бути перевіреними, юридично точними, не принижувати честі та гідності громадян і відповідати вимогам Закону України «Про державну таємницю».

Заяви, в яких містяться дані, що становлять важливу оперативну інформацію та потребують термінового реагування, приймають і розглядають негайно.

При розгляданні звернень не допускається розголошення відомостей про особисте життя громадян без їхньої згоди чи відомостей, що становлять державну таємницю або іншу таємницю, яку охороняють законом, та іншої інформації, якщо це ущемляє права і законні інтереси громадян. На прохання громадянина, висловлене в усній формі або зазначене в тексті звернення його прізвище, місце проживання та роботи не підлягає розголошенню. Ознайомлювати із змістом звернень громадян осіб, які не мають до них прямого відношення, не дозволяється.

ЗУ «Про міліцію» встановлює, що діяльність міліції є гласною. Вона інформує органи влади й управління, трудові колективи, громадські організації, населення та ЗМІ про свою діяльність, стан громадського порядку та заходи щодо його зміцнення, За погодженням з міліцією ЗМІ можуть акредитувати своїх журналістів при її органах. Не підлягають розголошенню відомості, що становлять державну або службову таємницю.

Звернення від громадян надходять до органів внутрішніх справ у вигляді листів (поштою) та під час їх особистого прийому посадовими особами (усні й письмові). Усні звернення громадян безпосередньо розглядають, а порушені в них питання, по можливості, вирішують посадові особи органів внутрішніх справ під час особистого прийому громадян, який проводять згідно з затвердженим графіком. Про результати розгляду звернення громадянинові повідомляють письмово або усно за його бажанням. Органи внутрішніх справ розглядають звернення громадян без стягнення за це плати.

Щодо кожного звернення не пізніше, ніж у п’ятиденний термін повинно бути прийняте одне з таких рішень:

1. Прийняти до свого провадження.

2. Передати на вирішення до підпорядкованого чи іншого органу внутрішніх справ.

3. Надіслати за належністю до іншого органу виконавчої влади, якщо питання, порушені у зверненні, не входять до компетенції органів внутрішніх справ, про що одночасно повідомити автора.

4. Залишити без розгляду за наявності підстав, визначених у статті 8 ЗУ «Про звернення громадян».

Особистий прийом громадян проводять у всіх органах внутрішніх справ, а також за місцем роботи та проживання населення тими керівниками та посадовими особами органів внутрішніх справ, які мають право приймати рішення з питань, що входять до їх компетенції. Особистий прийом проводять регулярно в установлені дні та години в зручний для громадян час за місцем їх роботи і проживання. При вирішенні питання про час прийому враховують внутрішній трудовий розпорядок роботи органів внутрішніх справ, а також інші місцеві умови та можливості його здійснення. Графіки особистого прийому доводять до відома громадян шляхом розміщення цих графіків у ЗМІ, на офіційних сайтах мережі Інтернет тощо.

Питання, з якими звертаються громадяни, за змогою розв’язують під час прийому. Особа, яка веде прийом, керується законодавчими й іншими нормативними актами і в межах своєї компетенції має право прийняти одне з таких рішень:

1. Задовольнити прохання чи вимогу, повідомити відвідувача про порядок і строк виконання прийнятого рішення.

2. Відмовити в задоволенні прохання чи вимоги, повідомивши заявника про мотиви відмови та порядок оскарження прийнятого рішення.

3. Прийняти письмову заяву або скаргу (коли питання потребують додаткового вивчення та перевірки) і пояснити відвідувачеві причини неможливості розв’язання питання під час особистого прийому, про порядок і строк розглядання звернення.

4. Якщо розв’язання питання, з яким звернувся громадянин, не входить до компетенції органів внутрішніх справ, посадова особа, яка здійснює прийом, пояснює йому, до якого органу державної влади або місцевого самоврядування, підприємства, організації, установи слід звернутися за його вирішенням, і за змогою надає в цьому допомогу (дає адресу, номер телефону тощо).

Тема 6. Джерела опублікування нормативно-правових актів в Україні

Тема 7. Конституційне право на пошук, отримання та використання інформації Журавський

Основу інформаційного права, його юридичний базис, складають інформаційні права та свободи, забезпечення гарантій яких є головною метою цієї галузі права. Реалізація прав громадян на інформацію – найважливіший інститут інформаційного права. Юридичний фундамент цього інституту встановлює Конституція України.

Світове суспільство ще у середині XX ст. ввело правові інституції, які гарантують права та свободи людини і громадянина, значну роль в яких відіграють гарантії його інформаційних прав і свобод.

Серед гарантій права на інформацію виділяють матеріальні, духовні та юридичні гарантії. Матеріальні гарантії виражають у єдності економічного простору, свободі руху товарів, послуг і фінансів, свободі економічної, зокрема підприємницької діяльності. Духовні гарантії є системою духовних цінностей, побудованою на суспільній свідомості та забезпеченою свободою письменної, художньої, наукової, технічної й інших видів творчості. Юридичні гарантії – це комплекс юридичних засобів і способів охорони та захисту права на інформацію. Юридичні гарантії особливі в системі гарантій права на інформацію та є предметом турботи держави.

Інформаційні права та свободи вперше були відображені у Загальній декларації прав людини, затвердженій Генеральною Асамблеєю ООН 10 грудня 1948 року. У статті 19 Декларації мова йде про свободу людини «шукати, отримувати та поширювати інформацію, ідеї будь-якими засобами та незалежно від державних кордонів».

Конвенція про захист прав і основних свобод людини (Рим, 4 листопада 1950 р.) розвиває положення, які закріплюють інформаційні права та свободи. Перший пункт статті 10 Конвенції встановлює, що «кожна людина має право на свободу виявлення поглядів. Це право включає свободу дотримуватися своїх поглядів, отримувати і поширювати інформацію та ідеї без втручання держави та незалежно від кордонів». Водночас, пункт 2 статті 10 встановлює можливе обмеження цих прав, а саме: «Здійснення цих свобод, оскільки воно пов’язане з правами й обов’язками, може бути предметом таких формальностей, умов, обмежень або покарання, які встановлені законом і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку, з метою запобігання заворушенням або злочинам, для захисту здоров’я та моралі, для захисту репутації або прав інших людей, для запобігання розголошенню інформації, отриманої конфіденційно, або для підтримання авторитету та неупередженості правосуддя».

Інформаційні права та свободи було проголошено Міжнародним пактом ООН про громадянські і політичні права від 19 грудня 1966 року, який Україна ратифікувала. Пункт 2 статті 19 пакту встановлює, що «кожна людина має право на вільне вираження свого погляду; це право включає свободу шукати, одержувати і поширювати будь-яку інформацію та ідеї, незалежно від державних кордонів, усно, письмово чи за допомогою друку або художніх форм вираження, чи іншими способами на свій вибір». Пункт 3 цієї статті встановлює певні обмеження: «користування передбаченими в пункті 2 цієї статті правами накладає особливі обов’язки і особливу відповідальність. Воно може бути, отже, пов’язане з певними обмеженнями, які, однак, мають встановлюватися законом і бути необхідними: а) для поважання прав і репутації інших осіб; б) для охорони державної безпеки, громадського порядку, здоров’я чи моральності населення».

Слід зазначити, що в Конституції СРСР 1977 р. та Конституції Української РСР тему прав на інформацію окремо не виділено. Вважали, що вони увійшли до загальної системи політичних прав і свобод. Конституція закріплювала свободи слова, друку, зібрань, мітингів, демонстрацій. Опосередковано право на інформацію конституційно фіксували у зв’язку з гарантіями прав на освіту, користування досягненнями культури, правом на участь у державному управлінні, внесення пропозицій до державних і громадських організацій щодо покращення їх діяльності. Також конституційно було встановлено право на таємницю листування, телефонні розмови цінно та телеграфні повідомлення. Легітимне визнання вищезазначених гарантій права на інформацію не можна ігнорувати.

Однак у повному обсязі право на інформацію було зафіксовано прийняттям 1996 року Конституції України. Стаття 34 встановлює що «кожному гарантовано право на свободу думки і слова, на вираження своїх поглядів і переконань. Кожен має право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово бо в інший спосіб – на свій вибір». Водночас, ця стаття далі вводить певні обмеження, які встановлюють, що «здійснення цих прав може бути обмежене законом в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров’я населення, для захисту репутації або прав інших людей, для запобігання розголошенню інформації, отриманої конфіденційно, або для підтримання авторитету та неупередженості правосуддя».

Крім того, стаття 32 Конституції встановлює конституційну гарантію захисту прав людини на недоторканість приватного життя: «Ніхто не може зазнавати втручання в його особисте та сімейне життя, крім випадків, передбачених Конституцією. Не допускається збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини. Кожний громадянин має право на ознайомлення в органах державної влади, органах місцевого самоврядування, установах і організаціях з відомостями про себе, які не є державною або іншою захищеною законом таємницею. Кожному гарантовано судовий захист права спростовувати недостовірну інформацію про себе і членів своєї сім’ї та права вимагати вилучення будь-якої інформації, право на відшкодування матеріальної і моральної шкоди, завданої збиранням, зберіганням та поширенням такої недостовірна інформації».

Історично демократична форма конституційного оформлення права на інформацію посилювалась. Це зрозуміло із зіставлення формулювань вищенаведених документів. Декларація 1948 р. встановлює свободу «шукати, отримувати та поширювати інформацію». Конвенція 1950 р. встановлює «свободу дотримуватися своїх поглядів, отримувати і поширювати інформацію». Конституція України гарантує «право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію». Так історично розширювали обсяги прав на інформацію завдяки збільшенню складових права людини на інформацію. Україна також збільшувала конституційні права людини на інформацію ратифікуючі міжнародні акти стосовно забезпечення свободи слова, інформаційних прав.

Так, стаття II Декларації ООН щодо основних принципів, які стосуються внеску ЗМІ у зміцнення миру та міжнародного взаєморозуміння, у розвиток прав людини і у боротьбу проти расизму й апартеїду, підбурення до війни (28.11.78 р.) встановлює, що «доступ громадськості до інформації має гарантуватися різноманіттям доступних їй джерел і засобів інформації, дозволяючи, таким чином, кожному переконатися в достовірності фактів і об’єктивно оцінити події. З цією метою журналісти повинні мати свободу передавання повідомлень і найповніші засоби доступу до інформації. Однаково важливо, щоб ЗМІ відповідали занепокоєності народів і окремих осіб, сприяючи цим участі громадськості у виробленні інформації».

Конвенція про доступ до інформації, участь громадськості в процесі прийняття рішень і доступ до правосуддя з питань, що стосуються довкілля (ратифікована Україною 06.07.99 р.), гарантує, що державні органи у відповідь на запит про надання екологічної інформації надаватимуть громадськості таку інформацію у межах національного законодавства.

Водночас, слід зазначити, що Україна дещо відстає з законодавчим урегулюванням гарантування відкритості інформації. У світі широко визнано, що відкритість інформації державних органів є основним засобом контролю з боку суспільства за діями держави, а мережі Інтернет і сучасні ІКТ вперше створили адекватне середовище для впровадження такого контролю. Відкритість інформації – це загальна проблема для державної влади. Лише до незначної частини інформації може мати обмеження для публічного доступу. Відкритою має бути як державна інформація (бази даних, реєстри, законодавство тощо), так і приватна інформація (наприклад, інформація на фінансових ринках). У США і Європі є нормативні акти, що встановлюють повну відкритість всієї несекретної державної інформації та подання її у мережі Інтернет. Україна поки що робить перші кроки щодо забезпечення законодавчого регулювання цієї діяльності.

Є певне відставання також з закріпленням гарантій прав людини на захист персональних даних. Міжнародні конвенції про такий захист було прийнято починаючи ще з 1981 р. Ці конвенції базувалися на загальній концепції прав людини та були нечіткими. Істотним кроком уперед було прийняття ЄС в липні 1995 року Директиви про захист персональних даних і вільний обмін даними. Ця Директива щодо захисту персональних даних фізичних осіб для фірм, які працюють з цими даними, вводить обмеження на експорт персональних даних з Європи в країни, у яких не прийнято закони про адекватний захист таких даних. Водночас, Директива гарантує країнам, які підтримують режим захисту персональних даних, вільний обмін такими даними. Неприйняття національного закону про захист персональних даних призведе до того, що громадяни України матимуть менше прав, ніж громадяни в Європі і США, а вільний обмін інформацією з іноземними державами значно ускладниться.

Конституція України (Відомості Верховної Ради України, 1996, № 30, ст. 141)

Стаття 3. Людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави.

Стаття 15. Суспільне життя в Україні ґрунтується на засадах політичної, економічної та ідеологічної багатоманітності. Жодна ідеологія не може визнаватися державою як обов’язкова. Цензура заборонена. Держава гарантує свободу політичної діяльності, не забороненої Конституцією і законами України.

Стаття 21. Усі люди є вільні і рівні у своїй гідності та правах. Права і свободи людини є невідчужуваними та непорушними.

Стаття 23. Кожна людина має право на вільний розвиток своєї особистості, якщо при цьому не порушуються права і свободи інших людей, і має обов’язки перед суспільством, в якому забезпечується вільний і всебічний розвиток її особистості.

Стаття 31. Кожному гарантується таємниця листування, телефонних розмов, телеграфної і іншої кореспонденції. Винятки можуть бути встановлені лише судом у випадках, передбачених законом, з метою запобігти злочинові чи з’ясувати істину під час розслідування кримінальної справи, якщо іншими способами отримати інформацію неможливо.

Стаття 32. Ніхто не може зазнавати втручання в його особисте і сімейне життя, крім випадків, передбачених Конституцією України. Не допускається збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини. Кожний громадянин має право знайомитися в органах державної влади, органах місцевого самоврядування, установах і організаціях з відомостями про себе, які не є державною або іншою захищеною законом таємницею. Кожному гарантується судовий захист права спростовувати недостовірну інформацію про себе і членів своєї сім’ї та права вимагати вилучення будь-якої інформації, а також право на відшкодування матеріальної і моральної шкоди, завданої збиранням, зберіганням, використанням і поширенням такої недостовірної інформації.

Стаття 34. Кожному гарантується право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань. Кожен має право вільно збирати використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб. Здійснення цих прав може бути обмежене законом в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров’я населення, для захисту репутації або прав інших людей, для запобігання розголошенню інформації, отриманої конфіденційно, або для підтримання авторитету та неупередженості правосуддя.

Стаття 41. Кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Громадяни для задоволення своїх потреб можуть користуватися об’єктами права державної та комунальної власності відповідно до закону. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Примусове відчуження об’єктів права приватної власності може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності, на підставі і в порядку, встановлених законом, і за умови попереднього та повного відшкодування їх вартості. Примусове відчуження таких об’єктів з наступним повним відшкодуванням їх вартості допускається лише в умовах воєнного чи надзвичайного стану. Конфіскація майна може бути застосована виключно за рішенням суду у випадках, обсязі та порядку, встановлених законом. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам і гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію та природні якості землі.

Стаття 54. Громадянам гарантується свобода літературної, художньої, наукової і технічної творчості, захист інтелектуальної власності, їхніх авторських прав, моральних і матеріальних інтересів, що виникають у зв’язку з різними видами інтелектуальної діяльності. Кожний громадянин має право на результати своєї інтелектуальної, творчої діяльності; ніхто не може використовувати або поширювати їх без його згоди, за винятками, встановленими законом. Держава сприяє розвиткові науки, встановленню наукових зв’язків України зі світовим співтовариством. Культурна спадщина охороняється законом. Держава забезпечує збереження історичних пам’яток» інших об’єктів, що становлять культурну цінність, вживає заходів для повернення в Україну культурних цінностей народу, які знаходяться за її межами.

Стаття 55. Права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб. Кожен має право звертатися за захистом своїх прав до повноваженого Верховної Ради України з прав людини. Кожен має право для використання всіх національних засобів правового захисту звертається за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних судових постанов чи до відповідних органів міжнародних організацій, членом або учасником яких с Україна. Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права та свободи від порушень і протиправних посягань.

Стаття 56. Кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.

Стаття 68. Кожен зобов’язаний неухильно дотримуватися Конституції України та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей. Незнання законів не звільняє від юридичної відповідальності.

3.2. Право на інформацію Марущак

Виникнення права на інформацію обумовлене зростанням інтересу як до самої інформації, так і до її змісту.

Універсальне конституційне право на інформацію, що містить у собі такі конкретні можливості, які в сукупності становлять інформаційні права суб’єктів інформаційних відносин:

• право кожного вільно збирати, отримувати, зберігати, використовувати та поширювати будь-яку (масову, офіційну, правову, статистичну, науково-технічну інформацію, інформацію як результат творчості тощо) інформацію, за винятком обмежень, встановлених Конституцією України, чинним законодавством;

• право особи давати згоду на збирання, зберігання, використання та поширення інформації про неї для соціально-економічних, культурних, інших соціальних цілей;

• право громадянина мати доступ до відомостей про себе (крім тих, що становлять захищену законом таємницю) в органах державної влади, органах місцевого самоврядування, установах і організаціях, право кожного перевіряти достовірність інформації про себе і членів своєї сім’ї, право спростовувати недостовірні відомості у судовому порядку; право вимагати вилучення будь-якої інформації про себе;

• право кожного на відшкодування матеріальної та моральної шкоди, завданої збиранням, зберіганням, використанням і поширенням недостовірної інформації про себе і членів своєї сім’ї;

• право на забезпечення таємниці листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції;

• право на вільний доступ і поширення інформації про стан довкілля (екологічна інформація), про якість харчових продуктів і предметів побуту;

• право на правову інформацію — право знати свої права й обов’язки, право на вільний доступ до нормативно-правових актів, що їх визначають;

• право на офіційну фінансову інформацію;

• право на інформацію як результат творчості тощо.

Вказаний перелік інформаційних прав доповнюється правовими можливостями, встановленими чинним законодавством. Серед них: право власності на інформацію; право на заснування друкованих ЗМІ, на отримання через них масової інформації; право на заснування телерадіоорганізацій, на заснування інформаційних агентств; право на НТІ; право на захист від поширення відомостей, що не відповідають дійсності, право на їх спростування; право отримувати інформацію про діяльність органів державної влади, місцевого самоврядування, об’єднання громадян і деякі інші.

Значною вадою є неприйняття вітчизняною правотворчістю існуючої в західному конституційному праві класифікації термінів для визначення прав людини. В англійській термінології використовують наступні поняття: rights для визначення невід’ємних прав людини (на життя, свободу тощо); freedoms або liberties для визначення громадянських і політичних прав і свобод та термін entitlements, який охоплює надані державою економічні та соціальні права. В українському законодавстві, натомість, застосовують єдиний термін «права людини». Це призводить, по-перше, до підміни політичних проблем прав людини соціально-економічними, а по-друге, ставить під сумнів принцип судового захисту конституційних прав. Адже для забезпечення права на свободу слова достатньо судового рішення, а для забезпечення культурної спадщини необхідна наявність фінансування, що виходить за межі компетенції суду. В той же час, можливість невиконання одного з конституційних прав ставить під сумнів взагалі всю систему відповідних гарантій.

Як відомо, відповідно до статті 34 Конституції «кожен має право вільно збирати, зберігати, використовувати та поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб — на свій вибір». Конкретизують зазначену конституційну норму положення Цивільного кодексу України (далі — ЦКУ), ЗУ «Про інформацію», «Про звернення громадян». Так, стаття 302 ЦКУ (книга друга «Особисті немайнові права фізичної особи») визначає, що «фізична особа має право вільно збирати, використовувати, зберігати та поширювати інформацію». ЗУ «Про інформацію» «закріплює право особи на інформацію в усіх галузях суспільного та державного життя України». При цьому зазначають, що «всі громадяни України, юридичні особи та державні органи мають право на інформацію, що передбачає можливість вільного отримання, використання, поширення та зберігання відомостей, необхідних їм для реалізації ними своїх прав, свобод і законних інтересів, здійснення завдань і функцій».

Законодавство України гарантує громадянину вільний доступ до інформації, яка стосується його особисто, крім випадків, передбачених законами України. Йдеться, звичайно, про такі випадки обмеження доступу до інформації, яка стосується особисто фізичної особи, як збереження у таємниці даних досудового слідства, дізнання тощо.

Як бачимо, ЗУ «Про інформацію» закріплює право на інформацію серед інших суб’єктів «громадянам України», а не фізичним особам, як зазначають у ЦКУ. Іноземці й особи без громадянства також мають право на інформацію на території України, хоча й обмежене певною мірою у зв’язку з відсутністю особливого правового зв’язку (громадянства) між ними та Україною. Тому цілком доцільним вбачається внесення змін до ЗУ «Про інформацію»: замінити у статті 9 термін «громадяни України» на «фізичні особи» у відповідних відмінках.

У статті 10 ЗУ «Про інформацію» визначено систему гарантій, якими забезпечують право на інформацію. Слід зазначити, що право на інформацію не є абсолютним і необмеженим. По-перше, реалізація права на інформацію громадянами, юридичними особами та державою не повинна порушувати громадські, політичні, економічні, соціальні, духовні, екологічні й інші права, свободи та законні інтереси інших громадян, права й інтереси юридичних осіб. Іншими словами, право особи на інформацію закінчується там, де починається право іншої особи.

По-друге, збирання, зберігання, використання і поширення інформації про особисте життя фізичної особи без її згоди не допускаються, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини.

По-третє, не допускається збирання інформації, яка є державною таємницею або конфіденційною інформацією юридичної особи. Російські науковці зазначають, що «існує певний правовий пробіл у розумінні «права на інформацію». У більшості випадків під цим поняттям мають на увазі право на доступ до інформації, хоча, як випливає з Конституції й основних міжнародних документів, дане право містить у собі ряд інших аспектів. Серед них: пошук, отримання, виготовлення та поширення інформації.

Міжнародно-правові акти також визначають право на інформацію. Так, Загальна Декларація прав людини, проголошена Генеральною Асамблеєю ООН 10 грудня 1948 p., як складову права кожної людини на свободу переконань і на вільне їх виявлення, визначила свободу шукати, отримувати та поширювати інформацію та ідеї. Аналогічне закріплення право на інформацію отримало також в інших міжнародно-правових документах. Серед них — Європейська Конвенція про захист прав людини й основних свобод (п. 1 ст. 10), Міжнародний Пакт про громадянські і політичні права 1966 року (п. 2 ст. 19) тощо.

Реалізації права на інформацію одних суб’єктів у багатьох випадках сприяє юридичний обов’язок інших суб’єктів. Так, наприклад, відповідно до ЗУ «Про звернення громадян» органи державної влади та місцевого самоврядування, підприємства, установи, організації незалежно від форм власності, об’єднання громадян, ЗМІ, їх керівники й інші посадові особи в межах своїх повноважень зобов’язані у разі прийняття рішення про обмеження доступу громадянина до відповідної інформації при розгляді заяви чи скарги скласти про це мотивовану постанову.

Завершуючи розгляд правової природи права на інформацію, звернемо увагу на наступні погляди провідних науковців. Обґрунтованою є думка Є.В.Петрова про два підходи до трактування права на інформацію, що сформовані у правовій науці та в законодавстві: «у рамках вузького підходу право на інформацію трактується тільки як право на отримання (доступ) до інформації, тобто як відносне право. Широкий підхід припускає віднесення до права на інформацію усіх видів суб’єктивних прав, спрямованих на інформацію чи на здійснення дій з нею».

Право на інформацію передбачає також право на захист інформації: право на захист від недостовірної (недоброякісної) інформації, на захист інформації про особу (персональні дані); офіційної документованої інформації, право на захист інформації в інформаційно-телекомунікаційних системах; прав власника інформації тощо.

Таким чином, формулюємо таке визначення: «суб’єктивне право на інформацію — гарантована державою можливість фізичних, юридичних осіб і держави (державних органів) вільно отримувати, використовувати, поширювати та зберігати відомості, необхідні для реалізації своїх прав, свобод і законних інтересів, здійснення завдань і функцій, що не порушує права, свободи та законні інтереси інших громадян, права й інтереси юридичних осіб».

Критерій для класифікації суб’єктивного права на інформацію є види інформації. За цим критерієм, існують права на статистичну, масову, адміністративну інформацію; інформацію про діяльність державних органів влади та місцевого і регіонального самоврядування; правову інформація; інформацію про особу тощо.

За суб’єктами розрізняємо права на інформацію фізичних осіб (громадян України, іноземців, осіб без громадянства), юридичних осіб і держави.

За режимом доступу виділяємо право на відкриту інформацію та право на інформацію з обмеженим доступом. Для реалізації права на інформацію з обмеженим доступом суб’єкт повинен володіти відповідною інформаційною правосуб’єктністю (правоздатністю і дієздатністю).

За методом правового регулювання розрізняємо права на інформацію, механізм реалізації яких: закріплений імперативним методом (право на інформацію з обмеженим доступом), частково регламентований (право на масову інформацію).

За ознаками діяльності (існування) суб’єкта розрізняємо пасивне право на інформацію (пов’язане з існуванням суб’єкта, наприклад, право на інформацію про стан здоров’я фізичної особи) та активне право на інформацію (пов’язане з діяльністю суб’єкта — право на інформацію, що становить комерційну таємницю). Звичайно, можна класифікувати право на інформацію і за іншими критеріями.

3.3. Міжнародно-правові стандарти прав людини в інформаційній галузі та їх класифікація Кормич

Гарантії прав і свобод людини щодо інформаційної галузі належать до найважливіших засад формування правової держави та громадянського суспільства. Ці права передбачені і в дієвому механізмі державного управління в демократичному суспільстві. Це робить забезпечення захисту прав і свобод людини в інформаційній галузі однією з найважливіших цілей інформаційної безпеки, а саму людину – найголовнішим її об’єктом.

Специфіка інформаційної безпеки людини, на відміну від державної безпеки, полягає передусім у чітких і дієвих гарантіях прав і свобод людини в галузі інформації. Слід зазначити, що права на свободу інформації, свободу думки та слова належать до так званих прав «першого покоління» – громадянських і політичних прав, які від початку вважали і вважають невід’ємною частиною людської особистості. Права і свободи людини у галузі інформації є важливим чинником умов існування конкретного індивіда та багато в чому визначає політичний устрій держави. Адже права і свободи людини у галузі інформації є ключовими інститутами громадянського суспільства, правової, демократичної держави. Реалізація прав на інформацію, свободу слова є найважливішим механізмом захисту прав людини. В одній з доповідей Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини зазначено, що світова практика демократичного державотворення переконує в тому, що право на свободу думки і слова, на вільне виявлення своїх поглядів і переконань є одним з наріжних каменів розбудови демократичної, правової держави та громадянського суспільства. Без свободи слова немає демократії». Важливість права людини на інформацію підкреслюють і в резолюції 59(1) Генеральної Асамблеї ООН: «свобода інформації є основним правом людини і критерієм усіх інших свобод».

У другій половині XX ст. утвердилися наднаціональні, міжнародні засоби захисту прав людини, які спиралися на розуміння того, що дотримання прав людини не можна вважати внутрішньою справою держави. Українське законодавство також визнає пріоритет міжнародно-правових норм над національними, що визначають нормами ст. 9 Конституції України та ЗУ «Про міжнародні договори України». Крім того, згідно з нормами ч. 3 ст. 55 Конституції, «кожен має право після використання всіх національних засобів правового захисту звертатися за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних судових установ чи до відповідних органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна», що створило реальні правові передумови для ефективнішого захисту громадянами своїх прав. Розвиток міжнародних інструментів захисту прав людини сприяв тому, що «в сучасному міжнародному праві сформувалася галузь, об’єктом якої є міжнародні відносини у галузі прав людини й основних свобод». Міжнародно-правові акти, інструменти й інституції, що забезпечують права людини у разі недостатності або недієвості національних інструментів захисту, важливим елементом інформаційної безпеки.

За нормами ст. 19 Загальної декларації прав людини встановлено «кожна людина має право на свободу переконань і на вільне їх виявлення: це право включає свободу безперешкодно дотримуватися своїх переконань та свободу шукати, отримувати та поширювати інформацію, ідеї будь-якими засобами, незалежно від державних кордонів».

Подібне розуміння права на свободу інформації поширилося в багатьох міжнародних і національних правових актах і перетворилося на певний еталон демократичного суспільства, лакмусовим папірцем ситуації з дотриманням прав людини у будь-якій державі це право є «активним» за змістом, оскільки виражає певну міру поведінки. Для його реалізації людина має вдатися до активних дій.

Дещо іншим за змістом є право, передбачене ст. 12 Декларації. Воно полягає в тому, що «ніхто не може зазнавати безпідставного втручання у його особисте і сімейне життя, безпідставного посягання на недоторканність його житла, таємницю його кореспонденції або на його честь і репутацію». Передбачається також, що «кожна людина має право на захист закону від такого втручання або таких посягань».

Останні норми, в принципі, не вимагають від суб’єкта відповідних дій щодо їх реалізації, а навпаки, обмежують дії інших суб’єктів інформаційних відносин, захищаючи відповідні інформаційні відносини, що склалися. Це типовий вид норми-заборони, згідно з якою охоронні правовідносини (захист закону від неправомірного втручання) виникають у разі їх порушення.

Отже, можна стверджувати, що правовий статус людини як суб’єкта інформаційних відносин ґрунтується на двох основних її правах:

1. Право вільно, безперешкодно, на власний розсуд бути суб’єктом інформаційних процесів, шукати, отримувати та поширювати інформацію (це право не пов’язане з територіальною юрисдикцією держави і не обмежується державними кордонами).

2. Це право на захист від неправомірного інформаційного втручання, тобто право на конфіденційність інформації про особисте життя та на захист від поширення вигаданої й перекрученої інформації, що завдає шкоди честі та репутації особи.

Конвенція про захист осіб стосовно автоматизованого опрацювання даних особистого характеру, підписана в Страсбурзі 28 січня 1981р. Ст. 1 цієї Конвенції проголошує забезпечення на території кожної держави-учасниці для кожної особи незалежно від її національності або помешкання поважання її прав і основних свобод, зокрема її права на недоторканність особистого життя, стосовно автоматизованого опрацювання даних особистого характеру.

Конвенцією визначено (ст. 5) основні вимоги до інформації особистого характеру, які піддають автоматизованому опрацюванню. Ці дані про особу мають бути:

• отримані й опрацьовані сумлінно та законно;

• зберігатися для визначених і законних цілей і не використовуватися у спосіб, несумісний з цими цілями;

• адекватними, відповідними та не надмірними з огляду на цілі, заради яких їх зберігають;

• точними і в разі потреби мають поновлюватися;

• зберігатися у форматі, який уможливлює ідентифікацію суб’єктів даних не довше, ніж це потрібно дія цілей, заради яких такі дані зберігають.

З метою гарантування дотримання прав осіб до таких даних мають застосовувати засоби захисту щодо запобігання випадковому знищенню або несанкціонованому доступу, змінам або поширенню (ст. 7).

Передбачені також додаткові права особи – суб’єкта даних (ст. 8), зокрема можливість:

• встановлювати існування файлу даних особистого характеру:

• отримувати такі дані в доступній для розуміння формі;

• вимагати у відповідних випадках виправлення або знищення таких даних;

• використовувати засоби правового захисту.

Слід зазначити, що для України є дуже актуальним є приєднання до цієї Конвенції з огляду на наявність систематичних порушень прав громадян щодо розголошення даних особистого характеру, які збирають органи публічної влади згідно з їх компетенцією. Крім того, питання прав людини у галузі інформації та стану їх захисту розглядають у деяких документах міжнародних міжурядових організацій, насамперед ООН. Ради Європи. ОБСЄ тощо. Деякі з цих документів стосуються й України, наприклад, рекомендації Ради Європи.

3.4. Конституційні засади прав і свобод людини в інформаційній галузі

Конституція надає людині як об’єкту безпеки особливого Статусу, встановлюючи формулу відносин між особою та державою за формою держава для людини, а не навпаки, як це не рідко було протягом історії людства Згідно зі ст. 3 Конституції України, людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнають в Україні найвищою соціальною цінністю». Підкреслено, що права та свободи людини й їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави, а їх утвердження та забезпечення є головним обов’язком держави.

Конституція України, визначаючи комплекс прав людини в галузі інформації, базується на міжнародно-правових стандартах у цій галузі і відтворює як концептуально, так і змістовно переважно відповідні їх положення. Ключовими для визначення прав і свобод людини в галузі інформації є норми статей 34 і 32 Конституції.

Так. ст. 34 Конституції визначає право на свободу слова та право на інформацію, згідно з яким: кожному гарантують право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань; кожен має право вільно збирати, зберігати, використовувати та поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб – на свій вибір».

Кожний громадянин має право на результати своєї інтелектуальної, творчої діяльності, ніхто не може використовувати або поширювати їх без його згоди, за винятками, встановленими законом. Держава сприяє розвиткові науки, встановленню наукових зв’язків України зі світовим співтовариством. Культурна спадщина охороняється законом. Держава забезпечує збереження історичних пам’яток і інших об’єктів, що становлять культурну цінність, вживає заходів для повернення в Україну культурних цінностей народу, які знаходяться за її межами».

Чи можна розвиток наукових зв’язків або правове регулювання використання об’єктів інтелектуальної власності ставити в один ряд з невід’ємними інформаційними правами людини на таємницю приватного життя, на свободу слова, на захист честі та гідності? До того ж простий аналіз норм Конституції вказує на похідний характер інформаційних прав, зазначених у ст. 54. Так право на свободу літературної, художньої, наукової та технічної творчості є складовою права на свободу слова, встановленого ст. 34 Конституції, права щодо захисту інтелектуальної власності є похідними від загального права власності (в т. ч. й інтелектуальної), визначеного у ст. 41 Конституції тощо.

У чому ж полягає небезпека, зумовлена відсутністю чіткого поділу в Конституції громадянських прав і свобод та економічних і соціальних прав людини? Чинників небезпеки можна виділити щонайменше два. Один у галузі правової свідомості, другий – у галузі практики правозастосування. Обидва чинники є взаємопов’язані.

Зміст першого чинника небезпеки полягає в підміні політичних проблем соціально-економічними і, відповідно, зменшенні уваги до захисту невід’ємних прав і свобод. Результати багатьох соціологічних досліджень свідчать про те, що увага населення до питань економічних прав – рівня життя, зайнятості, економічного стану взагалі, все це значно переважає увагу до політичних, зокрема, до свободи слова. Таким чином, фактично вимикається такий важливий інструмент демократії, як громадський контроль за владою, який більшість фахівців розглядає як єдино можливий механізм подолання більшості проблем у взаємовідносинах між владою та суспільством. Таке розходження теорії з практикою полягає «у декларативності багатьох з тих прав, реалізація яких робить суспільство стабільним і в економічному, і в політичному плані».

Реалізація багатьох соціальних і економічних прав залежить не тільки від нормативно-правових приписів, а й від забезпечення відповідних умов. Останнє є компетенцією не судової, а, насамперед, виконавчої гілки влади та місцевого самоврядування. Наприклад, рішення суду замало для забезпечення розвитку науки або збереження культурної спадщини, адже такі завдання вимагають матеріального забезпечення. Типовим прикладом ситуації із соціальними та економічними правами є низка рішень Конституційного Суду щодо неконституційності окремих положень Законів України «Про державний бюджет», якими припинялася дія норм інших законодавчих актів щодо соціальних гарантій Як зазначалося в Рішенні Конституційного Суду у справі про соціальний захист громадян (п. 3. 2.). «КСУ неодноразово розглядав за зверненнями суб’єктів права на конституційне подання справи і приймав рішення, у яких визнавав окремі положення законів про Державний бюджет України щодо зупинення або обмеження пільг, компенсацій і гарантій такими, що не відповідають Конституції. Проте, незважаючи на зазначені рішення Конституційного Суду України, ревізія законами про Державний бюджет України пільг, компенсацій і гарантій, яку започатковано у 1995 році, набула системного характеру». Проблема з виконанням подібних рішень полягає в тому, що Суд, визнавши неконституційним певну норму закону, що обмежує соціальне або економічне право, не може створити нову норму, яка б забезпечила фінансування реалізації такого права.

Отже, ситуація коли виконання соціальних і економічних прав не завжди може бути забезпеченим виключно судовою гілкою влади, як це передбачено нормами ст. 55 Конституції, створює прецедент, коли закріплені в Конституції права людини порушують, а механізм їх забезпечення не діє. В свою чергу, безкарне, незначне на перший погляд порушення бодай одного конституційного права може потягти за собою значні та фатальні порушення інших прав. Адже, як зазначалося у одному з рішень Європейського Суду з прав людини. «Різниця полягає лише в мірі утиску, а історія вчить нас, що влада, яка свавільно порушу є одне право, скоро перестане поважати й інші».

На небезпеці подібної ситуації наголошували й у висновку Венеціанської комісії від 11 березня 1996 р. щодо проекту, на основі якого було прийнято Конституцію України. Зокрема, в цьому висновку було висловлено зауваження та вказано на певні недоліки у розділі «Права і свободи людини і громадянина», серед яких були такі: вичерпність наведених у цій главі прав, що включає права соціального, економічного й екологічного характеру, створює проблеми щодо забезпечення їх гарантіями судового захисту; можливі обмеження та стримування основних прав часто заходять надто далеко».

Незважаючи на те, що судовий захист визначено Конституцією як самодостатній механізм забезпечення прав і свобод людини, він є лише одним з елементів системи забезпечення цих прав.

Розглядаючи питання реалізації конституційних гарантій, не можна не відзначити важливість органів виконавчої влади та місцевого самоврядування Повсякденна діяльність цих органів має створювати відповідні умови для реалізації громадянами своїх прав і законних інтересів Адже «саме через канали виконавчої влади відбувається реалізація прав і свобод людини і громадянина». Концепція адміністративної реформи, реформи адміністративного права й інші документи спрямовані на зміну самих поглядів на сутність державної влади та закріплення підходу, за якого «державна влада – це реалізація не тільки правомірностей, що зобов’язують громадянина, а й виконання певних обов’язків держави перед громадянином, за які вона цілком відповідальна перед ним і таких обов’язків з її боку з’являтиметься дедалі більше в міру демократизації Української держави. Подібне твердження аж ніяк не принижує значення судового захисту, адже, згідно з ч. 2 ст. 124 Конституції України, юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі. Але судовий захист застосовують у випадках, коли вже відбулося порушення права, а завдання виконавчої влади створити умови, за яких подібні порушення не відбуватимуться. Адже саме до компетенції органів виконавчої влади віднесено «процес створення умов, необхідних для здійснення використання прав людини, який включає у себе такі елементи державної діяльності, як сприяння реалізації прав людини, охорона прав людини та захист прав і свобод людини». Важлива роль адміністративно-правових відносин в гарантуванні права людини на інформацію визначають і ЗУ «Про інформацію», в якому гарантування розглядають як створення необхідних умов. Цей Закон (ст. 10) гарантіями права на інформацію називає:

• обов’язок органів державної влади та місцевого і регіонального самоврядування інформувати про свою діяльність та прийняті рішення: створення у державних органах спеціальних інформаційних служб або систем, що забезпечували б у встановленому порядку доступ до інформації;

• вільний доступ суб’єктів інформаційних відносин до статистичних даних, архівних, бібліотечних і музейних фондів, обмеження якого зумовлюють лише специфікою цінностей і особливими умовами їх зберігання, що визначають законодавством;

• створення механізму здійснення права на інформацію;

• здійснення державного контролю за дотриманням законодавства про інформацію;

• встановлення відповідальності за порушення законодавства про інформацію.

Не менш важливим механізмом є контроль з боку інститутів громадянського суспільства Причому на прикладі права на свободу слова реалізують цікаву залежність. З одного боку, дотримання цього права неможливе без ефективного громадського контролю, з другого – за відсутності цього права сам громадський контроль буде неефективним. Історія розвитку інституту прав людини свідчить. Що, на жаль, найбільших утисків, порушень і обмежень інформаційні права та свободи людини зазнавали з боку держави та її органів, оскільки вступали в конфронтацію з інтересами останніх Як зазначає відомий американський правник Бернард Сіган. який брав участь у розробленні конституцій деяких східноєвропейських країн: «Конституція повинна турбуватися про свободу в заперечувальному розумінні – захисту особистості від сили влади». Таку постановку питання прийнято пояснювати схильністю державної влади до самоконцентрації та самозростання. В розвиненому демократичному суспільстві подібні небезпечні тенденції повинні компенсуватися системою розподілення влади з її стримуваннями та противагами, а також обмежуватися контролем з боку Інститутів громадянського суспільства. Важливість ролі громадськості у забезпеченні конституційних прав і свобод і розбудові державної влади на демократичних засадах підкреслював один з «батьків-засновників» американської нації Бенджамін Франклін ще в 1787 р., коли Конституційні Збори північноамериканських колоній завершили свою роботу. Тоді на запитання «Так що в нас тепер – республіка чи монархія?», він відповів: «Республіка, якщо ви її збережете».

3.4. Підстави та випадки обмеження прав людини у галузі інформації

Для забезпечення прав і свобод людини у галузі інформації особливо важливим є визначення міри необхідного втручання держави в інформаційні відносини. Оскільки інформація в суспільстві нерозривно пов’язана з процесами комунікації, то реалізація інформаційних прав одним суб’єктом у будь-якому разі впливає на відповідні права інших суб’єктів.

На основі аналізу правових норм можна визначити конкретні допустимі випадки й умови обмеження прав і свобод особи у галузі інформації. У межах цього аналізу відразу слід підкреслити, що перелік можливих причин обмеження інформаційних прав і свобод характеризується часткою «лише», тобто обмеження допускається лише з причин, прямо вказаних у нормах Конвенції, а можливість розширювального тлумачення цього переліку виключається. Крім того, в Конвенції підкреслюється, що обмеження мають стосуватися не самих по собі прав і свобод, а конкретних випадків їх реалізації, щодо яких можуть вводити додаткові формальності та застереження.

Передбачені Конвенцією випадки та причини обмеження реалізації інформаційних прав людини умовно можна поділити на кілька груп. До першої групи можна віднести дії, необхідні дія захисту безпеки держави, зокрема, охорону та захист:

• громадського порядку;

• громадської безпеки;

• національної безпеки;

• територіальної цілісності.

До другої групи можна включити розв’язання таких загальносуспільних завдань, як захист;

• здоров’я;

• моральних засад.

Третю групу становлять відповідні заходи захисту прав і інтересів третіх фізичних осіб. Вони включають необхідність забезпечення та захисту:

• прав і свобод інших людей;

• конфіденційності особистого життя;

• репутації інших людей;

• інтересів малолітніх.

У четверту групу можна поєднати завдання, що вирішуються у межах правоохоронної діяльності держави. Такі обмеження інформаційних прав можливі для:

- запобігання заворушенням або злочинам;

- забезпечення інтересів правосуддя;

- підтримання авторитету і неупередженості правосуддя:

- запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно

І останню, п’яту, групу становлять права держави та її компетентних органів вводити певні процедури що до ліцензування мас-медіа:

- радіомовлення.

- телебачення.

- кінопідприємств.

Разом із наведеним переліком випадків введення різних формальностей, умов, обмежень або покарань, які можуть застосовуватися до реалізації відповідних праву галузі інформації, визначаються також умови застосування цих заходів.

Першою і головною умовою встановлення обмежень на реалізацію особою її інформаційних прав визначається те. що подібні заходи повинні розглядатися як прийнятні в демократичному суспільстві. Тобто вони мають реалізовуватися в демократичній системі за наявності необхідних механізмів забезпечення прав і свобод людини, громадського контролю, відповідати принципам демократичного суспільства та не суперечити цілям, викладеним у Статуті ООН та інших міжнародно-правових актах.

Не менш важливою є умова, що обмеження та механізми їх застосування мають бути встановлені законом. Тобто органи державної влади, що застосовують подібні заходи, мають діяти виключно на основі І у межах Існуючих національних нормативно-правових актів. Застосування таких обмежень за власним розсудом тих чи Інших посадових осіб не допускається.

Наступна умова полягає у тому, що обмеження можна застосовувати лише в особливих випадках. Це означає, що обмеження свободи інформації та інших пов’язаних Із цим прав не повинні мати масового. загального характеру. а застосовувати і\ можна лише у виняткових випадках щодо конкретних ситуацій або конкретних суб’єктів інформаційних відносин за наявності індивідуального підходу до кожного випадку.

Нарешті, подібні обмеження, умови, формальності та покарання можна застосовувати лише в разі неминучої потреби. Це означає, що ці заходи мають бутті адекватними існуючим загрозам, суспільна шкода від застосованих обмежень не повинна перевищувати можливої шкоди від наявних загроз. Крім того, державні органи мають застосовувати подібні заходи, лише якщо вони справді необхідні в певній ситуації і ніякими іншими засобами поставлені завдання вирішити неможливо.

Проте більшість норм Конвенції має узагальнений оцінювальний характер, тому виняткового значення набуває практика Європейського суду щодо їх тлумачення. Це передусім стосується випадків і умов застосування обмежень щодо реалізації інформаційних прав і свобод. Практично Європейський суд від початку виконував роль своєрідної наглядової інстанції щодо правозастосовних органів держав-учасниць. Зокрема, стало предметом широкої дискусії визначення конкретного змісту принципу «необхідності в демократичному суспільстві», викладеного в ч. 2 ст. III Європейської конвенції з прав людини. У межах цього тлумачення Європейський суд взяв до уваги національні особливості держав-членів конвенції, це сприйняття ґрунтувалося на так званій доктрині «межі оцінювання» (тагціп оарргесіаИоп), яка надавала державам-учасницям можливість для широкого розсуду при тлумаченні чи застосуванні окремих норм Конвенції. Такий підхід є частиною загальної тенденції, яку П. М. Рабінович визначає як «урізноманітнювання конкретного змісту й обсягу прав людини залежно від того, в якій країні вони мають реалізовуватись».

У 1988 р. Європейський суд. керуючись уже створеними прецедентами застосування відповідних норм Конвенції, дав визначення критерію необхідності в демократичному суспільстві. Зокрема, стверджується: «Згідно з усталеним прецедентним правом Суду, поняття необхідності передбачає, що втручання відповідає нагальній суспільній потребі і. зокрема, відповідає встановленій законом меті, визначаючи втручання «необхідне V демократичному суспільстві». Суд враховуватиме. що договірним державам відведено певні межі для свободи розсуду».

Разом з тим зазначається, що розгляд справи що провадиться Судом, по-перше, «не обмежується з’ясуванням того, чи держава відповідач здійснювала свою свободу розсуду розумно, обережно і сумлінно. По-друге, під час здійснення своїх наглядових повноважень Суд може не обмежу вати себе окремим розглядом оскаржених рішень, а має підійти до них з огляду на справу в цілому: він повинен з’ясувати, чи аргументи наведені на виправдання втручання, про яке йдеться, «доречні й достатні».

Практично, за духом Конвенції і практики Європейського суду можна розглядати обмеження реалізації інформаційних прав І свобод з боку держави як певне правопорушення, яке є цілком виправданим за наявності тих обставин, які у вітчизняному праві мають назву «крайньої необхідності». Тобто обставин, за яких шкода від суспільно небезпечних наслідків, які можуть настати у зв’язку з реалізацією відповідних прав у галузі інформації, є значно більшою, ніж шкода від обмеження реалізації подібних прав Тобто йдеться «про з’ясування серйозності втручання у закріплені в Конвенції права порівняно зі шкодою суспільним інтересам, яка може виникнути як наслідок неповного захисту зазначених інтересів».

На жаль, у Конституції України» відтворюється лише перелік випадків і причин обмеження реалізації прав і свобод громадян у галузі інформації. Так. ст. 34 (гарантії свободи слова) передбачає можливість здійснення обмеження цього права:

в інтересах національної безпеки і територіальної цілісності або громадського порядку з метою запобігання заворушенням чи злочинам:

- для охорони здоров’я населення;

- для захисту репутації або прав інших людей;

для запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно,

- для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя».

У цьому аспекті значним кроком врегулюванні балансу між правом на свободу слова та її обмеженням стало доповнення у 2003 р. Закону України «Про інформацію» ст. 47-1 «Звільнення від відповідальності»«*. Нормами цієї статті встановлено, що «ніхто не може бути притягнутий до відповідальності за висловлення оціночних суджень», а самі «оціночні судження не підтягають спростуванню та доведенню їх правдивості». Тим самим фактично визначено розмежування між фактами та оціночними судженнями, що відмежовує поширення інформації, яке може бути обмежене, від висловлювання власних думок, яке обмеженням не підлягає.

У цій статті під оціночний судженням розуміється (за винятком образи чи наклепу) висловлювання, які не містять фактичних даних, зокрема критика, оцінка дні, а також висловлювання, що не можуть бути витлумачені як такі, що містять фактичні дані, з огляду на характер використання мовних засобів, зокрема вживання гіпербол, алегорій, сатири.

Відповідний баланс між правом на інформацію та її обмеженням, містить ч. З ст. 47-1 Закону України «Про інформацію», згідно з якою «особа звільняється від відповідальності за розголошення інформації з обмеженим доступом, якщо суд встановить, що ця інформація є суспільно значимою».

Ст. 32 Конституції (гарантії невтручання в особисте життя) допускає збирання конфіденційної інформації про особу без її згоди:

- в інтересах національної безпеки:

- економічного добробуту;

- прав людини

Ст. ЗІ (таємниця кореспонденції) допускає встановлення винятків з метою:

- запобігти злочинові:

- з’ясувати істину під час розслідування кримінальної справи.

Загальною вимогою для всіх обмежень є їх установлення відповідно до закону, а ст. ЗІ містить також вимогу щодо встановлення обмеження інше судом.

Значною вадою механізму обмеження прав І свобод у галузі Інформації, що встановлений Конституцією України, є відсутність важливого аспекту подібних обмежень - вичерпного переліку умов їх застосовування. Лише в ст. 31 Конституції. що гарантує таємницю кореспонденції. визначається така умова, як неможливість одержати інформацію іншими засобами.

Ст. 64 Конституції також вказує лише на те, що конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України, знову ж таки не розкриваючи конкретних механізмів. І це вже не кажучи про можливість додаткових обмежень «в умовах воєнного або надзвичайного стану, причому норми Конституції, які встановлюють інформаційні права людини, входять до переліку цих додаткових обмежень.

Таким чином, на рівні національного законодавства виникає значна прогалина в нормативно-правовому регулюванні механізму застосування подібних обмежень, що може відкрити простір для різних зловживань. І знову знаходить підтвердження теза про недостатнє забезпечення конституційних гарантій прав людини в Україні, без котрих будь-які передбачені Конституцією і законами права і свободи перетворюються на декларацію, яка. на жаль, все ще має підтвердження на практиці

Кримінальний кодекс України (інформаційні, комп’ютерні)

Характерні риси злочинності в галузі інформаційних технологій:

1. як правило, міжнародний характер злочину (виходить за межі держави);

2. труднощі у визначені «місцезнаходження» злочину;

3. слабкі зв’язки між ланками в системі доказів;

4. неможливість спостерігати і фіксувати докази візуально;

5.широке використання злочинцями засобів шифрування інформації.

Комп’ютерні злочинці за допомогою міжнародних комп’ютерних мереж (наприклад, мережі Інтернет) – поширюють свій кримінальний досвід, не звертаючи уваги на національні кордони, що вимагає відповідних кроків кооперації від правоохоронних установ, що протидіють цим злочинам, усе це вимагає оперативного обміну інформацією про комп’ютерні злочини. Починаючи з 1991 року при генеральному секретаріаті інтерполу діє робоча група з проблем комп’ютерної злочинності, яка вивчає цей вид злочинів у різних країнах, розробляє рекомендації, допомагає в стандартизації національних законодавств, напрацьовує методичний досвід розслідування комп’ютерних злочинів. За час існування робоча група:

• створила сучасну класифікацію комп’ютерних злочинів,

• розробила уніфіковану форму повідомлення (запиту) про такі злочини,

• працює над створенням довідника «комп’ютери та злочини», намагаючись стандартизувати методи та процедури розслідування в різних країнах,

• щорічно організує навчальні курси з підготовки національних кадрів фахівців.

Розширення галузі діяльності робочої групи привело її до перейменування 1996 року в Європейську робочу групу з проблем злочинності у галузі інформаційних технологій, та було визначено три пріоритетні напрямки діяльності даної групи:

1) Інтернет-аналіз ситуації, дослідження питань правового характеру;

2) шахрайства з використанням електронних засобів платежу;

3) шахрайства з використанням різних засобів зв’язку та телекомунікацій.

Особлива увага приділяється питанням міжнародної співпраці при розслідуванні комп’ютерних злочинів. у багатьох країнах для боротьби з цим видом злочину створені спеціалізовані підрозділи, які займаються виявленням, розслідуванням комп’ютерних злочинів і збиранням іншої інформації з цього питання на національному рівні (США, Канада, Великобританія, Німеччина, Швеція, Швейцарія, Бельгія, Португалія, Австрія).

В Україні пункт по боротьбі з такими злочинами був створений 17 вересня 1996 року. Це уможливило накопичення матеріалу про законодавче регулювання й організаційний досвід попередження, розкриття та розслідування комп’ютерних злочинів у різних країнах, підготувати низку аналітичних оглядів і публікацій з цих питань, ознайомити співробітників МВС, прокуратури, суду з цим новим для України видом злочинів, внести конкретні пропозиції щодо удосконалення кримінального законодавства України.

За даними Інституту комп’ютерної безпеки (Computer Security Institute), втрати комерційних структур через мережу Інтернет склали останнім часом понад 1,6 трлн. дол. Згідно із законодавством (ст. 22), кримінальній відповідальності підлягають особи, яким на момент вчинення злочину виповнилося 16 років.

У теорії та практиці проблематика злочинів із застосуванням ІКТ отримала умовну узагальнену назву «комп’ютерна злочинність», або, відповідно до міжнародної термінології «кіберзлочинність».

Не можна казати, що застосування кримінального права є адекватним засобом забезпечення соціальної потреби у належному функціонуванні інформаційних технологій, коли більш ніж третина вироків, пов’язаних з застосуванням ст. 361 КК (несанкціоноване втручання в роботу комп’ютерної техніки та мереж електрозв’язку), — це засудження за протиправне підключення до телевізійної або телефонної мережі. Навряд чи можна казати про ефективну протидію поширенню шкідливих програм, коли 53,33 % вироків, пов’язаних з застосуванням ст. 361 КК, — це засудження за збут дисків з копіями комп’ютерних вірусів —застарілу та непопулярну форму поширення подібної продукції.

Аналіз змісту судових рішень свідчить про те, що лише у 43,71 % досліджувалися обставини, які свідчили про дійсну суспільну небезпечність вчинених злочинів у галузі використання інформаційних технології. Так, 5,39 % вироків рішень містили відомості про порушення конституційних прав громадян (як правило, таємниці кореспонденції) або ускладнення діяльності підприємств, установ або організацій, що зумовлені злочинними посяганнями на відносини у галузі використання інформаційних технологій. У 38,32 % судових рішень було встановлено, що «комп’ютерний» злочин вчинено з метою здійснення іншого злочинного посягання (як правило, проти власності). Решта досліджених судових рішень (56,29 %) не містила даних, які б дозволяли чітко обґрунтувати застосування кримінальної юстиції у відповідних конкретних випадках.

Додаткових аргументів для таких висновків додає й значна частина вироків, у яких покарання призначається з випробуванням (70,66 %). Така ситуація свідчить про доцільність обговорення питання щодо віднесення подібних посягань до числа адміністративних проступків, активнішого залучення засобів адміністративно-правового впливу. Не може не викликати занепокоєння і наявність судових рішень, у яких при відсутності доведеної матеріальної шкоди витрати тільки на проведення експертизи становлять більше 10 000 гривень. Загальною умовою настання кримінальної відповідальності за порушення суспільних відносин у галузі використання ІКТ визнавати настання віддалених наслідків у вигляді:

1) заподіяння шкоди відносинам щодо реалізації прав, свобод і законних інтересів;

2) порушення громадського порядку;

3) порушення громадської безпеки;

4) суттєвого ускладнення нормальної діяльності установ, підприємств.

Формулювання «шкода реалізації прав, свобод і законних інтересів» є, зрозуміло, найширшим визначенням можливих наслідків будь-якого посягання.

До порушень громадського порядку пропонують відносити наслідки незаконного впливу на комп’ютерну інформацію, які характеризують істотним порушенням норм моралі, правил спілкування та гуртожитку, традиційної системи правил, які регулюють стосунки між людьми у галузі суспільного, політичного, приватного життя та побуту. Поширеність мережі Інтернет, рівень залучення членів суспільства в обмін інформацією на його основі (за офіційними даними ООН близько 30 % населення Землі має можливість доступу до мережі) робить його надто потужним засобом інформаційного впливу та вимагає відповідних законодавчих заходів. Прикладом незаконної зміни комп’ютерної інформації, яка призвела до порушення громадського порядку, можна вважати спотворення даних, поданих на офіційних Інтернет-сторінках політичних сил або діячів. Так, у січні 2011 р. повідомлялося про розміщення на сторінці Ніколя Саркозі у Facebook повідомлення про відмову в участі у президентських виборах 2012 р. Президенту Франції довелося давати поспішне спростування цієї інформації. Про потенційні можливості використання ІКТ з метою порушення громадського порядку може певною мірою свідчити і той факт, що учасники революційних подій кінця 2010 - початку 2011 р. у Тунісі та Єгипті використовували для координації своїх дій та залучення нових учасників акцій протесту соціальні мережі Twitter і Facebook.

Порушеннями громадської безпеки, зумовленими незаконними діями з комп’ютерною інформацією, пропонують вважати заподіяння шкоди або створення небезпеки її заподіяння, зумовленої втручанням у роботу автоматизованих систем управління та контролю за джерелами підвищеної небезпеки, безпекою руху, протипожежною, санітарною, технічною, безпекою на підприємствах, будівництві, в науково-дослідних закладах тощо.

До порушення нормальної діяльності підприємств, установ пропонують відносити суттєві ускладнення у здійсненні ними статутної або нормативно передбаченої діяльності, викликані порушенням роботи використовуваних у цій діяльності ІКТ.

Разом із зручностями від використання комп’ютерної техніки виникає ризик втрати важливої інформації, оскільки велика кількість користувачів зберігають свої важливі службові та комерційні таємниці в комп’ютерах у вигляді банків даних.

ІКТ все ширше впроваджують у практику правоохоронних органів. Так, в ОВС України функціонує значна кількість автоматизованих систем оперативно-розшукового та профілактичного призначення, де опрацьовують величезні масиви інформації, в тому числі таємної чи призначеної для службового користування. Тому проблема захисту інформації, що зберігають і опрацьовують у комп’ютерних системах ОВС від несанкціонованого доступу, її підробки, проникнення комп’ютерних вірусів тощо.

Злочинність в галузі комп’ютерних технологій – це суспільно небезпечна діяльність чи бездіяльність, що здійснюється з використанням засобів комп’ютерної техніки з метою спричинення майнового або суспільного збитку інтересам держави, підприємств, організацій, відомств, громадських формувань і громадян тощо.

Комп’ютерну техніку можна використовувати у таких злочинних цілях:

• розкрадання коштів з грошових фондів,

• фальсифікація платіжних документів;

• крадіжка машинного часу,

• отримання фальшивих документів,

• підробка рахунків і платіжних відомостей,

• приписка надурочних годин роботи,

• фіктивне підвищення по службі,

• переведення грошей на фіктивні рахунки,

• впровадження комп’ютерних вірусів з метою вимагання тощо.

Останнім часом ці злочини вчиняють також з політичними мотивами (шпіонаж, тероризм), через дослідницький інтерес (студенти, програмісти), з хуліганських мотивів і з метою помсти.

Важливим є те, що злочини, які вчиняють у галузі ІКТ мають свої сліди, що вказують на те, яким чином злочинець потрапив і зник з місця події, подолав перешкоди, використав своє службове становище, виконав поставлену мету, які були використані знання, навички та фізичні зусилля для укриття свого діяння.

Здійснити несанкціонований доступ до закритої мережі є досить складною справою. Займатися цією справою можуть лише фахівці в цій галузі. Тому особу, що вчиняє такого роду злочин потрібно шукати серед розробників систем, керівників, програмістів, інженерів, фахівців захисту інформації. Полегшує завдання правоохоронним органам у цих видах злочину те, що складний спосіб проникнення до системи комп’ютера та його периферійних пристроїв звужує коло підозрюваних. Шляхом проведення слідчого огляду місця злочину, а саме комп’ютера з усіма його пристроями можуть бути виявлені відбитки пальців рук, відповідні записи. Важливим є те, що для подальшого дослідження знайдених доказів призначають традиційні криміналістичні експертизи – дактилоскопічна, почеркознавча, техніко-криміналістична тощо.

Для подальшого виявлення особи, що скоїла несанкціонований доступ до системи проводять допити, а у підозрюваних за наявності достатніх підстав у процесуальному порядку проводять обшук. В ході обшуку можуть бути виявлені різноманітні речі (комп’ютери, засоби телекомунікаційного зв’язку, принтери, записні книжки, магнітні диски), які можуть мати значення у кримінальній справі.

Клавіатурний почерк. Встановити особу, яка своїми неправомірними діями зайшла до системи можна також шляхом проведення криміналістичної експертизи з метою ідентифікації особи за його клавіатурним почерком. Та ця методика лише розробляється вченими-юристами, які працюють у цьому напрямі. Клавіатурний почерк (ритм друкування) відображає спосіб друкування користувачем певної фрази. Адже кожна людина по-своєму набирає текст на клавіатурі. Тому за певними характеристиками можна ідентифікувати користувача з досить високою точністю. Очевидні переваги даних систем. По-перше, не потрібне ніяке додаткове обладнання. По-друге, ідентифікація дуже зручна для користувача: неначебто він вводить звичний пароль, а насправді система визначає, чи має право користувач на доступ до інформації, тобто, існує подвійний контроль доступу, причому, ідентифікація за клавіатурним почерком буде прихованою від зловмисника.

Клавіатурний почерк включає такі характеристики:

• біометрична характеристика поведінки;

• динаміка введення парольної фрази;

• стиль друкування;

• швидкість введення парольної фрази;

• частота виникнення помилок при введенні;

• використання клавіш.

Головний недолік використання клавіатурного почерку для ідентифікації особи – тимчасова зміна почерку у користувачів під впливом стресових ситуацій. Що, у свою чергу, може привести до відмови в доступі людині, що має на це право. 

Можливість аутентифікувати клавіатурний почерк людини з’являється при введенні парольної фрази, що складається з достатньо великої кількості букв. Встановлено, що парольна фраза повинна бути по довжині не менше 20 символів.

У кожного з нас свій почерк, у тому числі і клавіатурний, який виявляється в характерній швидкості набору символів, звичці використовування основної та додаткової частин клавіатури, специфіці натиснень клавіш, прийомах і методах роботи за комп’ютером, що склалися. Основна характеристика, за якою будують системи для ідентифікації – динаміка набору кодового слова. Хтось набирає швидше, хтось повільніше, можна набирати одним пальцем, двома, або більшою кількістю – як умієш. Крім того, при наборі слів деякі поєднання букв або слова набирають набагато швидше. За допомогою даного способу можна не тільки ідентифікувати користувача, але і проводити подальший контроль під час роботи комп’ютера. Ще одним параметром для аналізу може слугувати кількість помилок при введенні тексту, а також їх характер. Наприклад, натиснення на сусідні клавіші. Для ідентифікації найчастіше застосовують нейромережеві алгоритми.

При введенні інформації користувач послідовно натискає та відпускає клавіші, відповідні тексту, який вводять. При цьому для кожної натиснутої клавіші можна фіксувати моменти натиснення та відпуску. На персональних комп’ютерах на наступну клавішу можна натискувати до відпуску попередніх, тобто символ поміщають у буфер клавіатури тільки за натисненням клавіші, тоді як апаратні переривання від клавіатури виникають і при натисненні, і при відпусканні клавіші. 

Основними характеристиками клавіатурного почерку слід вважати тимчасові інтервали між різними моментами введення тексту: 

• між натисненнями клавіш; 

• між відпусками клавіш; 

• між натисненням і відпуском однієї клавіші; 

• між відпуском попередньої і натисненням наступної клавіші. 

Крім того, можуть враховуватися похідні від тимчасових інтервалів вторинні показники, наприклад, такі як швидкість і прискорення введення. 

Як відомо, основними характеристиками біометричних систем обмеження доступу є вірогідність відмови легальному користувачу (помилка першого роду) і пропуску зловмисника (помилка другого роду).

У літературі описано чотири математичні підходи до вирішення задачі розпізнавання клавіатурного почерку користувача ПК: 

• статистичний; 

• ймовірносно-статистичний; 

• на базі теорії розпізнавання образів і нечіткої логіки; 

• на основі нейромережевих алгоритмів. 

Крім зазначених у статті галузей застосування, системи біометричної ідентифікації й аутентифікації за клавіатурним почерком можуть застосовувати для підвищення надійності систем розмежування доступу, для посилення контролю над користувачами (явного або негласного) в системах, що працюють з критичними даними. В психології їх можуть застосувати для визначення професії або культурного середовища випробовуваного. Схожу методику можна розробити для побудови психологічних аналізаторів стресу (детекторів брехні). Проведений аналіз систем ідентифікації та аутентифікації користувачів за клавіатурним почерком в комп’ютерних системах і мережах показує, що існуючі програмні реалізації даних систем характеризують недостатньою достовірністю. Тому достатньо актуальною на сьогоднішній день є розроблення нових методів, алгоритмів і їх програмно-апаратних реалізацій, що підвищують ефективність систем ідентифікації й аутентифікації особи користувача. Проаналізувавши існуючі системи можна зробити висновок, що підвищення достовірності аутентифікації користувачів за клавіатурним почерком можна досягати за рахунок алгоритмів, які дозволяють досліджувати нові параметри клавіатурного почерку при одночасному збільшенні реєстрованої інформації користувачів, а також систематизації відомих параметрів клавіатурного почерку. Також можливо запропонувати ще один напрямок для досягнення мети підвищення якості систем ідентифікації й аутентифікації за клавіатурним почерком – це використання математичних методів, які до цих пір для цієї цілі не використовували з обов’язковим докладним розгляданням їх можливостей і доцільності використання.

Види несанкціонованого доступу:

1. «за дурнем» - правопорушником є внутрішній користувач певної системи. Злочин відбувається, коли співробітник ненадовго залишає своє робоче місце, залишаючи техніку в активному режимі, тобто доступ можливий у разі неуважності співробітників.

2. «комп’ютерний абордаж» - якщо злочинець отримує доступ до комп’ютера, він може відразу отримати потрібні дані, оскільки на корисну інформацію зазвичай ставлять пароль доступу. Використовуючи цей спосіб, злочинець добирає код, використовуючи спеціальні програми, що перебирають з високою швидкістю всі можливі варіанти пароля. Але є програми-«сторожі», які відключають користувача від системи у разі багаторазового некоректного доступу. Злочинці можуть використовувати інший метод – «інтелектуального добору» (програмі-«зломщику» передають деякі дані про особистість власника пароля (імена, прізвища, номери телефонів тощо), отримані злочинцем за допомогою інших засобів. Оскільки з такого роду даних зазвичай складають паролі, ефективність цього досить висока. За оцінками спеціалістів за допомогою методу «інтелектуального добору» розкривають 42% від загальної кількості паролів.

3. неспішний вибір характеризують пошуком злочинцем слабких місць у захисті комп’ютерної системи. Коли таке місце знайдено, злочинець копіює важливу інформацію на зовнішній носій. Названо так, оскільки пошук слабких місць вимагає очікування й уважності.

4. «пролом» - спосіб, при якому злочинець шукає ділянки програми, які мають помилки. Адже програмісти іноді припускаються помилок розроблення програмних засобів. Іноді програмісти свідомо роблять «проломи» з підготовки скоєння злочину.

5. «маскарад» - спосіб, за допомогою якого злочинець входить у комп’ютерну систему, видаючи себе за законного користувача. Найпростіший шлях до проникненню в такі системи – отримати коди законних користувачів (шляхом підкупу, здирства тощо) або скористатися методом «комп’ютерний абордаж».

6. містифікація - користувач, який підключається до системи, зазвичай впевнений, що він спілкується з потрібним йому абонентом. Цим користується злочинець і поки користувач перебуває у омані, злочинець може отримувати необхідну інформацію (коди доступу, відгук на пароль тощо).

7. «аварійна ситуація» - злочинець щоб отримати доступ використовує програми, які перебувають у самому комп’ютері. Зазвичай це програми, що ліквідують збої й інші відхилення у роботі комп’ютера. Таким програмам необхідний безпосередній доступ до найважливіших даних, і завдяки цим програмам злочинець може потрапити в систему.

8. «склад без стін» - злочинець проникає до системи під час поломки комп’ютера (коли порушується система захисту).

9. «Троянський кінь» - популярний спосіб скоєння злочину, який полягає у втручанні в чуже програмне забезпечення спеціальних програм, які починають виконувати нові дії, незаплановані законним власником. Зазвичай їх використовують злочинці для відрахування коштів на певний рахунок. «Троянська матрьошка» – вид «троянського коня», передбачає самознищення програми після виконання свого завдання.

10. «Логічний бомба» – таємне внесення в чуже програмне забезпечення спеціальних команд, які спрацьовують за певних умов (в настанні яких злочинець цілком переконаний). Різновидом є «тимчасова бомба»– програма, яка включається через деякий час.

Усіх «кракерів» можна поділити на три групи:

1) «Вандали» – найвідоміша група злочинців (значною мірою завдяки величезної поширеності шкідливих програм-вірусів). Мета полягає в зламування комп’ютерної системи та її руйнації (знищення файлів, форматування жорсткого диска комп’ютера).

2) «Жартівники» - найменш безпечна з погляду шкоди комп’ютерній інформації частина «кракерів». Їх головна мета – зламування комп’ютерної системи та внесення різних звукових, шумових, візуальних ефектів (музика, тремтіння, перевертання зображення, появу різноманітних написів, різноманітних картинок). За оцінками спеціалістів у мережі Інтернет – це найпоширеніша група «кракерів».

3) «Зломлювачі» - професійні «кракери», здійснюють зламування комп’ютерної системи з єдиною метою розкрадань коштів, промислового та комерційного шпигунства, розкрадань дорогого програмного забезпечення тощо. Ця група осіб має стійкими злочинними навичками. Злочини носять серійний характер. Професійний «кракер» може діяти як у своїх інтересах, і інтересах інших.

Більшість «кракерів» - це молоді люди дітей віком з 16 до 30 років (у цій віковій групі «кракери» становлять близько 80%, їхня частка приблизно 30% всіх випадків незаконного віддаленого доступу до комп’ютерної інформації).

На сучасному етапі розвитку українського суспільства спостерігається не лише кількісне зростання злочинності в цілому, а й її якісні зміни. Це відбувається на тлі інтенсифікації науково-технічного розвитку, який не лише обумовлює позитивні соціальні зміни, а й призводить до появи нових форм та видів злочинних посягань з використанням засобів комп’ютерної техніки.

Останнім часом суттєво зростає й суспільна небезпечність інформаційних злочинів. Спам, віруси та шпигунські програми спричиняють значні фінансові збитки компаніям та індивідуальним користувачам. У середньому кожна людина витрачає на опрацювання та видалення спама 5-10 хвилин на день, змушена встановлювати захисні програми, вартість яких коливається від 50 до 100 дол. США., тоді як відновлення стабільної роботи комп’ютерної системи може сягнути 500 дол. США. Перелік же відомих вірусів у 2002 році збільшився на 4551 позицію, а в 2004р. - вже на 28327, сягнувши рекордного значення 112438 вірусів. Слід відзначити, що в наступні роки кількість шкідливих програм поступово знижується, але збитки, що спричиняються ними, невпинно зростають. Згідно з думкою американських експертів, збитки від одного кіберзлочину в середньому складають від 450 тис. до 1 млрд. дол. США., тоді як одне фізичне пограбування банку обходиться у 3,2 тис. дол. На сьогодні кіберзлочинність спричиняє більші збитки, ніж торгівля наркотичними речовинами. Як було зазначено на конференції Information Week 500, прибуток від злочинної діяльності у вказаній галузі складає 105 млрд. дол. США на рік, і цей показник невпинно зростає. Збільшуються й кількісні показники інформаційної злочинності. Так, у 2006 р. лише у мережі Інтернет було скоєно близько трьох мільйонів правопорушень. Зараз світова статистика вказує на те, що кіберзлочин скоюється у середньому кожні дванадцять секунд.

Не оминула вказана тенденція й Україну. За даними Департаменту інформаційних технологій МВС України у 2001 р. виявлено 10 інформаційних злочинів, у 2002р. – 30, у 2003р. – 66, у 2004р. – 52, у 2005р. – 60. У 2007 році виявлено вже 678 злочинних діянь, скоєних з використанням засобів комп’ютерної техніки.

Невтішним виявляється й той факт, що останнім часом інформаційна злочинність значно молодшає. І хоча більшість дослідників вказує на скоєння більшості комп’ютерних злочинів спеціалістами в галузі інформаційних технологій та особами, які мають доступ до комп’ютерних систем та даних у зв’язку зі своєю професійною діяльністю, світова практика свідчить про збільшення питомої ваги комп’ютерних злочинів, скоєних особами, вік яких на момент вчинення злочину становив 13-16 років. Наприклад, у 2007 році було розкрито міжнародне злочинне угруповання, що спеціалізувалося на зламі Інтернет-сайтів та спричинило збитки у кілька мільйонів доларів. Лідером одного з підрозділів вказаного угруповання виявився сімнадцятирічний підліток, а більшість його рядових членів була значно молодшою. Такі дані підтверджуються і результатами емпіричних досліджень.

Образ комп’ютерного правопорушника, як підлітка, який більшість часу проводить перед комп’ютером, сформований невірно. В. Голубєв, узагальнивши практику застосування законодавства, яке встановлює відповідальність за вказані злочинні діяння, вказує, що школярами вчиняється лише 6% від загальної кількості комп’ютерних злочинів, стільки ж – студентами. За даними національного відділення ФБР з комп’ютерних злочинів від 85% до 97% комп’ютерних посягань навіть не виявляються. За оцінками інших експертів латентність (прихованість, невидимість) кіберзлочинів у США сягає 80%, у Великобританії – 85%, у Німеччині – 75%, у Росії – 90%. За кордоном, де накопичено достатньо велику та достовірну статистику комп’ютерних злочинів, до суду передаються не більше 1% правопорушень.

Також у науковій літературі немає єдності щодо визначення віку осіб, які скоюють інформаційні злочини. Деякі автори вказують вік правопорушників у межах 15-45 років, деякі розширюють межі до 14-45 років, а певні дослідження встановлюють нижню вікову межу у вчиненні кіберзлочинів на рівні одинадцяти років.

Наприклад, чотирнадцятирічний мешканець польського міста Лодзь виготовив пристрій, який при підключенні до міської комп’ютерної мережі дозволяв довільно переводити стрілки трамвайних шляхів, що призвело до сходження з рейок чотирьох трамваїв та отримання поранень дванадцятьма пасажирами.

Злочинну діяльність звичайно починають рано, переважно не усвідомлено, тобто ще не розуміючи, що їх діяння кваліфікують за відповідною статтею Кримінального кодексу. Установка на злочинну поведінку формується стихійно, але потім знаходить закріплення під впливом авторитетної думки старших членів відповідних спілок та угруповань.

Серед мотивів скоєння інформаційних злочинів в цілому виділяють:

- корисні мотиви;

- політичні мотиви (тероризм, політичні акції тощо);

- дослідницький інтерес;

- хуліганські мотиви;

- помсту.

Уникнення покарання підвищує впевненість у своїх силах, надає поштовху для продовження злочинної діяльності, що у майбутньому може призвести до переходу особи у більш небезпечну категорію комп’ютерних правопорушників і навіть приєднання до організованих злочинних угруповань.

Варто знизити вік кримінальної відповідальності за злочини, що пов’язані з незаконним використанням програмних та технічних засобів, до чотирнадцяти років.

Наприклад, у деяких країнах у якості виправних або громадських робіт для підлітків, що вчинили інформаційні злочини, призначають співпрацю з правоохоронними органами у вигляді навчання, передавання спеціальних знань співробітникам відповідних органів, тестування комп’ютерних мереж різних установ на предмет виявлення помилок у системі захисту та інше. Так, 14-річний підліток з Торонто був визнаний винним у несанкціонованому використанні комп’ютера, застосуванні чужого Інтернет-пароля та підробці кредитних карт та засуджений до виправних робіт у вигляді співпраці з поліцією. Такі засоби впливу надають усвідомлення, що його знання можна використовувати для суспільно корисної мети, в нього з’являється самоповага, повага до закону та до правоохоронних органів. Наприклад, керівництво індійської компанії з боротьби з комп’ютерними злочинами створило спеціальний підрозділ, що складається з підлітків віком 14-19 років, для виявлення найбільш слабких місць у системах захисту та розслідування інформаційних правопорушень.

Арешт — це кримінальне покарання, що полягає в триманні засудженого в умовах ізоляції і встановлюється на строк від одного до шести місяців (від півмісяця до півтора місяця для неповнолітніх). Не застосовується до осіб віком до 16 років, вагітних жінок та жінок, які мають дітей віком до 7 років. Арешт є лише основним покаранням.

Позбавлення волі — це кримінальне покарання, що являє собою примусову ізоляцію злочинця від суспільства та тримання його в спеціалізованій установі з певним режимом відбування. Сьогодні позбавлення волі є найпоширенішим видом покарання. Він дозволяє призначати різноманітне покарання для різних злочинців: може варіюватись термін покарання, особливості його відбування, характер виховного впливу на злочинця тощо. У широкому сенсі під позбавленням волі можуть розумітися всі покарання, пов’язані з ізоляцією: власне позбавлення волі, обмеження волі, каторга, заслання, арешт, довічне позбавлення волі. У ряді країн довічне позбавлення волі та арешт виокремлюються в окремі види покарання, а в деяких — охоплюються поняттям «позбавлення волі».

Обмеження волі — це відносно новий вид кримінального покарання (з’явився у новому Кримінальному кодексі України від 1 вересня 2001), який полягає у триманні особи в кримінально-виконавчих установах відкритого типу (виправних центрах) у межах адміністративно-територіальної одиниці відповідно до її постійного місця проживання без ізоляції від суспільства в умовах здійснення над нею нагляду з обов’язковим залученням засудженого до праці. Як вид покарання обмеження волі чинить подвійний вплив на засудженого: він обмежується у праві на вільне пересування та обрання місця проживання та обов’язково залучається до праці. Обмеження волі встановлюється на строк від одного до п’яти років.

Обмеження волі може бути застосоване в порядку заміни не відбутої частини покарання більш м’яким (на підставі статті 82 КК України).

Обмеження волі не застосовується до неповнолітніх, вагітних жінок, жінок, що мають дітей віком до чотирнадцяти років, до пенсіонерів, військовослужбовців строкової служби, до інвалідів I та II груп.

Неоподатковуваний мінімум доходів громадян - грошова сума розміром у 17 гривень, встановлена пунктом 5 підрозділу 1 розділу XX Податкового кодексу України, яка застосовується при посиланнях на неоподаткований мінімум доходів громадян в законах або інших нормативно-правових актах, за виключенням норм адміністративного та кримінального законодавства у частині кваліфікації злочинів або правопорушень, для яких сума неоподатковуваного мінімуму встановлюється на рівні податкової соціальної пільги.

До 31 грудня 2014 року для цілей застосування підпункту 169.1.1 пункту 169.1 статті 169 Податкового кодексу України, податкова соціальна пільга надається в розмірі, що дорівнює 50 відсоткам розміру прожиткового мінімуму для працездатної особи у розрахунку на місяць), встановленому законом на 1 січня звітного податкового року. Використовується в деяких галузях права для розрахунків розміру штрафів, стягнень, визначення розміру судових витрат.

З січня 2004 року при оподаткуванні замість поняття неоподатковуваний мінімум було введено поняття податкова соціальна пільга, яка поширюється лише на доходи громадян у формі заробітної плати і обмежена у використанні (використовується граничний показник доходу, для якого податкова соціальна пільга застосовується).

Величина податкової соціальної пільги становила в 2004 році - 61,5 грн., 2005р. - 131 грн., 2006р. - 175 грн., 2007р. - 200 грн., 2008р. - 257,5 грн., 2009р. - 302,5 грн., 2010р. - 434,5 грн. 2011р. - 470,5 грн., 2012 р. - 536,5 грн., 2013 р. - 1123,55 грн.

Стаття 163. Порушення таємниці листування, телефонних розмов, телеграфної чи іншої кореспонденції, що передаються засобами зв’язку або через комп’ютер

1. Порушення таємниці листування, телефонних розмов, телеграфної чи іншої кореспонденції, що передаються засобами зв’язку або через комп’ютер, - карають штрафом від 50 до 100 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян (НМДГ) або виправними роботами на строк до 2 років, або обмеженням волі до 3 років.

2. Ті самі дії, вчинені щодо державних чи громадських діячів або вчинені службовою особою, або з використанням спеціальних засобів, призначених для негласного зняття інформації, - карають позбавленням волі на строк від 3 до 7 років.

Стаття 176. Порушення авторського права і суміжних прав

1. Незаконне відтворення, поширення творів науки, літератури і мистецтва, комп’ютерних програм і баз даних, а так само незаконне відтворення, поширення виконань, фонограм, відеограм і програм мовлення, їх незаконне тиражування та поширення на аудіо- та відеокасетах, дискетах, інших носіях інформації, або інше умисне порушення авторського права і суміжних прав, якщо це завдало матеріальної шкоди у значному розмірі, - карають штрафом від 200 до 1000 НМДГ або виправними роботами на строк до 2 років, або позбавленням волі на той самий строк, з конфіскацією всіх примірників творів, матеріальних носіїв комп’ютерних програм, баз даних, виконань, фонограм, відеограм, програм мовлення та знарядь і матеріалів, які спеціально використовували для їх виготовлення.

2. Ті самі дії, якщо вони вчинені повторно, або за попередньою змовою групою осіб, або завдали матеріальної шкоди у великому розмірі, - карають штрафом від 1000 до 2000 НМДГ або виправними роботами на строк до 2 років, або позбавленням волі на строк від 2 до 5 років, з конфіскацією всіх примірників творів, матеріальних носіїв комп’ютерних програм, баз даних, виконань, фонограм, відеограм, програм мовлення та знарядь і матеріалів, які спеціально використовували для їх виготовлення.

3. Дії, передбачені частинами першою або другою цієї статті, вчинені службовою особою з використанням службового становища або організованою групою, або якщо вони завдали матеріальної шкоди в особливо великому розмірі, - карають штрафом від 2000 до 3000 НМДГ або позбавленням волі на строк від 3 до 6 років, з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до 3 років або без такого та з конфіскацією всіх примірників творів, матеріальних носіїв комп’ютерних програм, баз даних, виконань, фонограм, відеограм, програм мовлення та знарядь і матеріалів, які спеціально використовували для їх виготовлення.

Матеріальна шкода вважається завданою в значному розмірі, якщо її розмір у 20 і більше разів перевищує неоподатковуваний мінімум доходів громадян, у великому розмірі — якщо її розмір у 200 і більше разів перевищує неоподатковуваний мінімум доходів громадян, а завданою в особливо великому розмірі — якщо її розмір у 1000 і більше разів перевищує неоподатковуваний мінімум доходів громадян.

Стаття 177. Порушення прав на винахід, корисну модель, промисловий зразок, топографію інтегральної мікросхеми, сорт рослин, раціоналізаторську пропозицію

1. Незаконне використання винаходу, корисної моделі, промислового зразка, топографії інтегральної мікросхеми, сорту рослин, раціоналізаторської пропозиції, привласнення авторства на них, або інше умисне порушення права на ці об’єкти, якщо це завдало матеріальної шкоди у значному розмірі, - карають штрафом від 200 до 1000 НМДГ або виправними роботами на строк до 2 років, або позбавленням волі на той самий строк, з конфіскацією відповідної продукції та знарядь і матеріалів, які спеціально використовували для її виготовлення.

2. Ті самі дії, якщо вони вчинені повторно, або за попередньою змовою групою осіб, або завдали матеріальної шкоди у великому розмірі, - карають штрафом від 1000 до 2000 НМДГ або виправними роботами на строк до 2 років, або позбавленням волі на строк від 2 до 5 років, з конфіскацією відповідної продукції та знарядь і матеріалів, які спеціально використовували для її виготовлення.

3. Дії, передбачені частинами першою або другою цієї статті, вчинені службовою особою з використанням службового становища або організованою групою, або якщо вони завдали матеріальної шкоди в особливо великому розмірі, - карають штрафом від 2000 до 3000 НМДГ або позбавленням волі на строк від 3 до 6 років, з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до 3 років або без такого та з конфіскацією відповідної продукції та знарядь і матеріалів, які спеціально використовували для її виготовлення.

Стаття 182. Порушення недоторканності приватного життя

Незаконне збирання, зберігання, використання або поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди або поширення цієї інформації у публічному виступі, творі, що публічно демонструється, чи в засобах масової інформації, - карають штрафом до 50 НМДГ або виправними роботами на строк до 2 років, або арештом на строк до 6 місяців, або обмеженням волі на строк до 3 років.

Стаття 183. Порушення права на отримання освіти

1. Незаконна відмова у прийнятті до навчального закладу будь-якої форми власності - карають штрафом до 1000 НМДГ з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до 3 років.

2. Незаконна вимога оплати за навчання у державних чи комунальних навчальних закладах - карають штрафом до 1000 НМДГ або позбавленням волі на строк до 3 років, з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до 3 років.

Стаття 184. Порушення права на безоплатну медичну допомогу

1. Незаконна вимога оплати за надання медичної допомоги в державних чи комунальних закладах охорони здоров’я - караюьь штрафом до 100 НМДГ або арештом на строк до 6 місяців.

2. Незаконне скорочення мережі державних і комунальних закладів охорони здоров’я - карається штрафом до 1000 НМДГ або виправними роботами на строк до 2 років.

Стаття 200. Незаконні дії з документами на переказ, платіжними картками та іншими засобами доступу до банківських рахунків, обладнанням для їх виготовлення

1. Підробка документів на переказ, платіжних карток чи інших засобів доступу до банківських рахунків, а так само придбання, зберігання, перевезення, пересилання з метою збуту підроблених документів на переказ чи платіжних карток або їх використання чи збут - карають штрафом від 500 до 1000 НМДГ або позбавленням волі на строк до 3 років.

2. Ті самі дії, вчинені повторно або за попередньою змовою групою осіб, - карають позбавленням волі на строк від 2 до 5 років.

Під документами на переказ слід розуміти документ в паперовому або електронному вигляді, що використовують банками чи їх клієнтами для передавання доручень або інформації на переказ грошових коштів між суб’єктами переказу грошових коштів (розрахункові документи, документи на переказ готівкових коштів, а також ті, що використовують при проведенні міжбанківського переказу та платіжного повідомлення).

Стаття 229. Незаконне використання знака для товарів і послуг, фірмового найменування, кваліфікованого зазначення походження товару

1. Незаконне використання знака для товарів і послуг, фірмового найменування, кваліфікованого зазначення походження товару, або інше умисне порушення права на ці об’єкти, якщо це завдало матеріальної шкоди у значному розмірі, - карають штрафом від 200 до 1000 НМДГ або виправними роботами на строк до 2 років, або позбавленням волі на той самий строк, з конфіскацією відповідної продукції та знарядь і матеріалів, які спеціально використовували для її виготовлення.

2. Ті самі дії, якщо вони вчинені повторно, або за попередньою змовою групою осіб, або завдали матеріальної шкоди у великому розмірі, - карають штрафом від 1000 до 2 тисяч НМДГ або виправними роботами на строк до 2 років, або позбавленням волі на строк від 2 до 5 років з конфіскацією відповідної продукції та знарядь і матеріалів, які спеціально використовували для її виготовлення.

3. Дії, передбачені частинами першою або другою цієї статті, вчинені службовою особою з використанням службового становища або організованою групою, або якщо вони завдали матеріальної шкоди в особливо великому розмірі, - карають штрафом від 2000 до 3000 НМДГ або позбавленням волі на строк від 3 до 6 років, з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до 3 років або без такого та з конфіскацією відповідної продукції та знарядь і матеріалів, які спеціально використовували для її виготовлення.

Стаття 231. Незаконне збирання з метою використання або використання відомостей, що становлять комерційну або банківську таємницю

Умисні дії, спрямовані на отримання відомостей, що становлять комерційну або банківську таємницю, з метою розголошення чи іншого використання цих відомостей, а також незаконне використання таких відомостей, якщо це спричинило істотну шкоду суб’єкту господарської діяльності, - карають штрафом від 200 до 1000 НМДГ або обмеженням волі на строк до 5 років, або позбавленням волі на строк до 3 років.

Стаття 232. Розголошення комерційної або банківської таємниці

Умисне розголошення комерційної або банківської таємниці без згоди її власника особою, якій ця таємниця відома у зв’язку з професійною або службовою діяльністю, якщо воно вчинене з корисливих чи інших особистих мотивів і завдало істотної шкоди суб’єкту господарської діяльності, - карають штрафом від 200 до 500 НМДГ з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до 3 років, або виправними роботами на строк до 2 років, або позбавленням волі на той самий строк.

Стаття 232-1. Розголошення або використання неоприлюдненої інформації про емітента або його цінні папери

Умисне розголошення або інше використання не опублікованої або не оприлюдненої в інший спосіб інформації про емітента, його цінні папери або правочини щодо них (інсайдерська інформація) особою, якій ця інформація відома у зв’язку з професійною чи службовою діяльністю, якщо воно завдало істотної матеріальної шкоди інтересам держави або інтересам юридичних чи фізичних осіб, - карають обмеженням волі на строк до 3 років або позбавленням волі на той самий строк, з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до 3 років.

Стаття 238. Приховування або перекручення відомостей про екологічний стан або захворюваність населення

1. Приховування або умисне перекручення службовою особою відомостей про екологічний, в тому числі радіаційний, стан, який пов’язаний із забрудненням земель, водних ресурсів, атмогалузного повітря, харчових продуктів і продовольчої сировини і такий, що негативно впливає на здоров’я людей, рослинний та тваринний світ, а також про стан захворюваності населення в районах з підвищеною екологічною небезпекою - карають штрафом до 100 НМДГ або позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до 3 років, або обмеженням волі на строк до 3 років.

2. Ті самі діяння, вчинені повторно або в місцевості, оголошеній зоною надзвичайної екологічної ситуації, або такі, що спричинили загибель людей чи інші тяжкі наслідки, - карають обмеженням волі на строк від 2 до 5 років або позбавленням волі на той самий строк, з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до 3 років або без такого.

Стаття 298-1. Знищення, пошкодження або приховування документів чи унікальних документів Національного архівного фонду

1. Умисне знищення, пошкодження або приховування документів Національного архівного фонду - карають штрафом від 50 до 100 НМДГ або арештом на строк до 6 місяців.

2. Ті самі дії, вчинені щодо унікальних документів Національного архівного фонду, - карають позбавленням волі на строк до 3 років.

3. Діяння, передбачені частинами першою або другою цієї статті, вчинені службовою особою з використанням службового становища, - карають позбавленням волі на строк від 3 до 5 років.

Стаття 300. Ввезення, виготовлення або розповсюдження творів, що пропагують культ насильства і жорстокості

1. Ввезення в Україну творів, що пропагують культ насильства і жорстокості, з метою збуту чи розповсюдження або їх виготовлення, зберігання, перевезення чи інше переміщення з тією самою метою або їх збут чи розповсюдження, а також примушування до участі в їх створенні - карають штрафом до 150 НМДГ або арештом на строк до 6 місяців, або обмеженням волі на строк до 3 років, з конфіскацією творів, що пропагують культ насильства і жорстокості, засобів їх виготовлення та розповсюдження.

2. Ті самі дії щодо кіно- та відеопродукції, що пропагують культ насильства і жорстокості, а також збут неповнолітнім чи розповсюдження серед них творів, що пропагують культ насильства і жорстокості, - карають штрафом від 100 до 300 НМДГ або обмеженням волі на строк до 5 років, з конфіскацією кіно- та відеопродукції, що пропагує культ насильства і жорстокості, засобів її виготовлення і демонстрування.

3. Дії, передбачені частинами першою або другою цієї статті, якщо вони вчинені повторно чи за попередньою змовою групою осіб, а також примушування неповнолітніх до участі у створенні творів, що пропагують культ насильства і жорстокості, - карають позбавленням волі на строк від 3 до 5 років з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до 3 років та з конфіскацією творів, кіно- та відеопродукції, що пропагують культ насильства і жорстокості, засобів їх виготовлення і демонстрування.

Стаття 301. Ввезення, виготовлення, збут і розповсюдження порнографічних предметів

1. Ввезення в Україну творів, зображень або інших предметів порнографічного характеру з метою збуту чи розповсюдження або їх виготовлення, перевезення чи інше переміщення з тією самою метою, або їх збут чи розповсюдження, а також примушування до участі в їх створенні - карають штрафом від 50 до 100 НМДГ або арештом на строк до 6 місяців, або обмеженням волі на строк до 3 років, з конфіскацією порнографічних предметів та засобів їх виготовлення і розповсюдження.

2. Ті самі дії, вчинені щодо кіно- та відеопродукції, комп’ютерних програм порнографічного характеру, а також збут неповнолітнім чи розповсюдження серед них творів, зображень або інших предметів порнографічного характеру, - карають штрафом від 100 до 300 НМДГ або обмеженням волі на строк до 5 років, або позбавленням волі на той самий строк, з конфіскацією порнографічної кіно- та відеопродукції, засобів її виготовлення і демонстрування.

3. Дії, передбачені частинами першою або другою цієї статті, якщо вони вчинені повторно або за попередньою змовою групою осіб, а також примушування неповнолітніх до участі у створенні творів, зображень або кіно- та відеопродукції, комп’ютерних програм порнографічного характеру, - карають позбавленням волі на строк від 3 до 7 років з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до 3 років та з конфіскацією порнографічних предметів, кіно- та відеопродукції, комп’ютерних програм, засобів їх виготовлення, розповсюдження і демонстрування.

Стаття 328. Розголошення державної таємниці

1. Розголошення відомостей, що становлять державну таємницю, особою, якій ці відомості були довірені або стали відомі у зв’язку з виконанням службових обов’язків, за відсутності ознак державної зради або шпигунства - карають позбавленням волі на строк від 2 до 5 років з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до 3 років або без такого.

2. Те саме діяння, якщо воно спричинило тяжкі наслідки, - карають позбавленням волі на строк від 5 до 8 років.

Стаття 329. Втрата документів, що містять державну таємницю

1. Втрата документів або інших матеріальних носіїв секретної інформації, що містять державну таємницю, а також предметів, відомості про які становлять державну таємницю, особою, якій вони були довірені, якщо втрата стала результатом порушення встановленого законом порядку поводження із зазначеними документами та іншими матеріальними носіями секретної інформації або предметами, - карають позбавленням волі на строк до 3 років з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до 3 років або без такого.

2. Те саме діяння, якщо воно спричинило тяжкі наслідки, - карають позбавленням волі на строк від 2 до 5 років.

Стаття 330. Передача або збирання відомостей, що становлять конфіденційну інформацію, яка є власністю держави

1. Передача або збирання з метою передавання іноземним підприємствам, установам, організаціям або їх представникам економічних, науково-технічних або інших відомостей, що становлять конфіденційну інформацію, яка є власністю держави, особою, якій ці відомості були довірені або стали відомі у зв’язку з виконанням службових обов’язків, за відсутності ознак державної зради або шпигунства, - карають обмеженням волі на строк до 3 років або позбавленням волі на строк від 2 до 5 років, з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до 3 років або без такого.

2. Ті самі дії, вчинені з корисливих мотивів, або такі, що спричинили тяжкі наслідки для інтересів держави, або вчинені повторно, або за попередньою змовою групою осіб, - карають позбавленням волі на строк від 4 до 8 років з позбавленням права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю на строк до 3 років.

стаття 357. Викрадення, привласнення, вимагання документів, штампів, печаток, заволодіння ними шляхом шахрайства чи зловживання службовим становищем або їх пошкодження

1. Викрадення, привласнення, вимагання офіційних документів, штампів чи печаток або заволодіння ними шляхом шахрайства чи зловживання особи своїм службовим становищем, а так само їх умисне знищення, пошкодження чи приховування, а також здійснення таких самих дій відносно приватних документів, що знаходяться на підприємствах, в установах чи організаціях незалежно від форми власності, вчинене з корисливих мотивів або в інших особистих інтересах, - карають штрафом до 50 НМДГ або обмеженням волі на строк до 3 років.

2. Ті самі дії, якщо вони спричинили порушення роботи підприємства, установи чи організації або вчинені щодо особливо важливих документів, штампів, печаток, - карають штрафом до 70 НМДГ або обмеженням волі на строк до 3 років, або позбавленням волі на той самий строк.

3. Незаконне заволодіння будь-яким способом паспортом або іншим важливим особистим документом - карають штрафом до 50 НМДГ або арештом на строк до 3 місяців, або обмеженням волі на строк до 3 років.

Стаття 358. Підроблення документів, печаток, штампів та бланків, їх збут, використання підроблених документів

1. Підроблення посвідчення або іншого документа, який видається чи посвідчується підприємством, установою, організацією, громадянином-підприємцем, приватним нотаріусом, аудитором чи іншою особою, яка має право видавати чи посвідчувати такі документи, і який надає права або звільняє від обов’язків, з метою використання його як підроблювачем, так і іншою особою, або збут такого документа, а також виготовлення підроблених печаток, штампів чи бланків підприємств, установ чи організацій незалежно від форми власності, а так само інших офіційних печаток, штампів чи бланків з тією самою метою або їх збут - карають штрафом до 70 НМДГ або арештом на строк до 6 місяців, або обмеженням волі на строк до 3 років.

2. Дії, передбачені частиною першою цієї статті, якщо вони вчинені повторно або за попередньою змовою групою осіб, - карають обмеженням волі на строк до 5 років або позбавленням волі на той самий строк.

3. Використання завідомо підробленого документа - карають штрафом до 50 НМДГ або арештом на строк до 6 місяців, або обмеженням волі на строк до 2 років.

Стаття 359. Незаконне використання спеціальних технічних засобів негласного отримання інформації

1. Незаконне використання спеціальних технічних засобів негласного отримання інформації - карають штрафом від 100 до 200 НМДГ або обмеженням волі на строк до 4 років, або позбавленням волі на той самий строк.

2. Ті самі дії, якщо вони вчинені повторно, за попередньою змовою групою осіб або організованою групою, або заподіяли істотну шкоду охоронюваним законом правам, свободам чи інтересам окремих громадян, державним чи громадським інтересам або інтересам окремих юридичних осіб, - карають позбавленням волі на строк від 3 до 7 років.

Стаття 360. Умисне пошкодження ліній зв’язку

Умисне пошкодження кабельної, радіорелейної, повітряної лінії зв’язку, проводового мовлення або споруд чи обладнання, які входять до їх складу, якщо воно спричинило тимчасове припинення зв’язку, - карають штрафом від 100 до 200 НМДГ або виправними роботами на строк до одного року, або обмеженням волі на строк до 2 років.

Розділ XVI ЗЛОЧИНИ У ГАЛУЗI ВИКОРИСТАННЯ ЕОМ (КОМП’ЮТЕРIВ), СИСТЕМ ТА КОМП’ЮТЕРНИХ МЕРЕЖ I МЕРЕЖ ЕЛЕКТРОЗВ’ЯЗКУ

стаття 361. Несанкціоноване втручання в роботу ЕОМ (комп’ютерів), автоматизованих систем, комп’ютерних мереж чи мереж електрозв’язку

1. Несанкціоноване втручання в роботу ЕОМ (комп’ютерів), автоматизованих систем, комп’ютерних мереж чи мереж електрозв’язку, що призвело до витоку, втрати, підробки, блокування інформації, спотворення процесу опрацювання інформації або до порушення встановленого порядку її маршрутизації, - карають штрафом від 600 до 1000 НМДГ або обмеженням волі на строк від 2 до 5 років, або позбавленням волі на строк до 3 років, з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до 2 років або без такого та з конфіскацією програмних та технічних засобів, за допомогою яких було вчинено несанкціоноване втручання, які є власністю винної особи.

2. Ті самі дії, вчинені повторно або за попередньою змовою групою осіб, або якщо вони заподіяли значну шкоду, - карають позбавленням волі на строк від 3 до 6 років з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до 3 років та з конфіскацією програмних та технічних засобів, за допомогою яких вчинено несанкціоноване втручання, які є власністю винної особи.

Значною шкодою, якщо вона полягає у заподіянні матеріальних збитків, вважається така шкода, яка в сто і більше разів перевищує НМДГ.

Стаття 361-1. Створення з метою використання, розповсюдження або збуту шкідливих програмних чи технічних засобів, а також їх розповсюдження або збут

1. Створення з метою використання, розповсюдження або збуту, а також розповсюдження або збут шкідливих програмних чи технічних засобів, призначених для несанкціонованого втручання в роботу ЕОМ (комп’ютерів), автоматизованих систем, комп’ютерних мереж чи мереж електрозв’язку, - карають штрафом від 500 до 1000 НМДГ або виправними роботами на строк до 2 років, або позбавленням волі на той самий строк, з конфіскацією програмних чи технічних засобів, призначених для несанкціонованого втручання в роботу ЕОМ (комп’ютерів), автоматизованих систем, комп’ютерних мереж чи мереж електрозв’язку, які є власністю винної особи.

2. Ті самі дії, вчинені повторно або за попередньою змовою групою осіб, або якщо вони заподіяли значну шкоду, - карають позбавленням волі на строк до 5 років з конфіскацією програмних чи технічних засобів, призначених для несанкціонованого втручання в роботу ЕОМ (комп’ютерів), автоматизованих систем, комп’ютерних мереж чи мереж електрозв’язку, які є власністю винної особи.

стаття 361-2. Несанкціоновані збут або розповсюдження інформації з обмеженим доступом, яка зберігається в ЕОМ (комп’ютерах), автоматизованих системах, комп’ютерних мережах або на носіях такої інформації

1. Несанкціоновані збут або розповсюдження інформації з обмеженим доступом, яка зберігається в ЕОМ (комп’ютерах), автоматизованих системах, комп’ютерних мережах або на носіях такої інформації, створеної та захищеної відповідно до чинного законодавства, - карають штрафом від 500 до 1000 НМДГ або позбавленням волі на строк до 2 років з конфіскацією програмних або технічних засобів, за допомогою яких було здійснено несанкціоновані збут або розповсюдження інформації з обмеженим доступом, які є власністю винної особи.

2. Ті самі дії, вчинені повторно або за попередньою змовою групою осіб, або якщо вони заподіяли значну шкоду, - карають позбавленням волі на строк від 2 до 5 років з конфіскацією програмних або технічних засобів, за допомогою яких було здійснено несанкціоновані збут або розповсюдження інформації з обмеженим доступом, які є власністю винної особи.

стаття 362. Несанкціоновані дії з інформацією, яку опрацьовують в ЕОМ (комп’ютерах), автоматизованих системах, комп’ютерних мережах або зберігається на носіях такої інформації, вчинені особою, яка має право доступу

1. Несанкціоновані зміна, знищення або блокування інформації, яку опрацьовують в ЕОМ (комп’ютерах), автоматизованих системах чи комп’ютерних мережах або зберігається на носіях такої інформації, вчинені особою, яка має право доступу до неї, - карають штрафом від 600 до 1000 НМДГ або виправними роботами на строк до 2 років з конфіскацією програмних або технічних засобів, за допомогою яких було вчинено несанкціоновані зміна, знищення або блокування інформації, які є власністю винної особи.

2. Несанкціоновані перехоплення або копіювання інформації, яку опрацьовують в ЕОМ (комп’ютерах), автоматизованих системах, комп’ютерних мережах або зберігають на носіях таку інформацію, якщо це призвело до її витоку, вчинені особою, яка має право доступу до такої інформації, - карають позбавленням волі на строк до 3 років з позбавленням права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю на той самий строк та з конфіскацією програмних чи технічних засобів, за допомогою яких було здійснено несанкціоновані перехоплення або копіювання інформації, які є власністю винної особи.

3. Дії, передбачені частиною першою або другою цієї статті, вчинені повторно або за попередньою змовою групою осіб, або якщо вони заподіяли значну шкоду, - карають позбавленням волі на строк від 3 до 6 років з позбавленням права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю на строк до 3 років та з конфіскацією програмних або технічних засобів, за допомогою яких було здійснено несанкціоновані дії з інформацією, які є власністю винної особи.

Стаття 363. Порушення правил експлуатації еом (комп’ютерів), автоматизованих систем, комп’ютерних мереж чи мереж електрозв’язку або порядку чи правил захисту інформації, яка в них оброблюється

Порушення правил експлуатації ЕОМ (комп’ютерів), автоматизованих систем, комп’ютерних мереж чи мереж електрозв’язку або порядку чи правил захисту інформації, яка в них оброблюється, якщо це заподіяло значну шкоду, вчинені особою, яка відповідає за їх експлуатацію, - карають штрафом від 500 до 1000 НМДГ або обмеженням волі на строк до 3 років з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на той самий строк.

Стаття 363-1. Перешкоджання роботі еом (комп’ютерів), автоматизованих систем, комп’ютерних мереж чи мереж електрозв’язку шляхом масового розповсюдження повідомлень електрозв’язку

1. Умисне масове розповсюдження повідомлень електрозв’язку, здійснене без попередньої згоди адресатів, що призвело до порушення або припинення роботи ЕОМ (комп’ютерів), автоматизованих систем, комп’ютерних мереж чи мереж електрозв’язку, - карають штрафом від 500 до 1000 НМДГ або обмеженням волі на строк до 3 років.

2. Ті самі дії, вчинені повторно або за попередньою змовою групою осіб, якщо вони заподіяли значну шкоду, - карають обмеженням волі на строк до 5 років або позбавленням волі на той самий строк, з позбавленням права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю на строк до 3 років та з конфіскацією програмних або технічних засобів, за допомогою яких було здійснено масове розповсюдження повідомлень електрозв’язку, які є власністю винної особи.

Тема 7. Правові питання інформаційної безпеки

Цимбалюк

Розділ 8. Інформаційна безпека як об’єкт інформаційного права

8.1. Вступ до основ інформаційної безпеки

8.2. Елементи формування основ тектології інформаційної безпеки

8.2.1. Сутність теорії інформаційної безпеки

8.2.2. Напрямки інформаційної безпеки

8.2.3. Інститути тектології інформаційної безпеки

8.2.4. Інформаційна безпека як функція

8.3. Агреговані моделі тектології інформаційної безпеки

8.4. Методологічні положення інформаційної безпеки

8.5. Людський фактор в організації інформаційної безпеки

8.6. Правовий аспект інформаційної безпеки

8.6.1. Основні питання правової культури щодо інформаційної безпеки

8.6.2. Стан правового регулювання охорони та захисту інформації

Журавський

Дефініцію «інформаційна безпека» в українському законодавстві не можна вважати повністю визначеною. Немає єдиного методологічного підґрунтя, на базі якого можна визначити її сутність, ступінь потреби використання та межі застосування. На жаль, ця методологічна невизначеність яскраво виявляється не тільки під час обговорень на сторінках наукових видань та навчальних посібників, але й у текстах офіційних документів, зокрема нормативних актів.

Найширше визначення інформаційної безпеки дає Закон України «Про Концепцію Національної програми інформатизації»1: «Інформаційна безпека є невід’ємною частиною політичної, економічної, оборонної та інших складових національної безпеки. Об’єктами інформаційної безпеки є інформаційні ресурси, канали інформаційного обміну і телекомунікації, механізми забезпечення функціонування телекомунікаційних систем і мереж та інші елементи інформаційної інфраструктури країни».

У Законі України «Про основи національної безпеки України»2 сформульовано доктринальне поняття «національна безпека - захищеність життєво важливих інтересів людини і громадянина, суспільства і держави, за якої забезпечуються сталий розвиток суспільства, своєчасне виявлення, запобігання реальним та потенційним загрозам національним інтересам та їх нейтралізація». Систему інформаційної безпеки конкретизовано через визначення загроз та основних напрямів державної політики. Під загрозами національній безпеці в інформаційній галузі розуміють: «прояви обмеження свободи слова та доступу громадян до інформації; поширення засобами масової інформації культу насильства, жорстокості, порнографії; комп’ютерна злочинність та комп’ютерний тероризм; розголошення інформації, яка становить державну та іншу, передбачену законом таємницю, а також конфіденційної інформації, що с власністю держави або спрямована на забезпечення потреб та національних інтересів суспільства і держави; намагання маніпулювати суспільною свідомістю, зокрема, шляхом поширення недостовірної, неповної або упередженої інформації». Основними напрямами державної політики з питань національної безпеки в інформаційній галузі визначено: «забезпечення інформаційного суверенітету України; удосконалення державного регулювання розвитку інформаційної галузі через створення пормативно-правових та економічних передумов для розвитку національної інформаційної інфраструктури та ресурсів, упровадження новітніх технологій у цій галузі, наповнення внутрішнього та світового інформаційного простору достовірною інформацією про Україну; активне залучення засобів масової інформації до боротьби з корупцією, зловживаннями службовим становищем, іншими явищами, які загрожують національній безпеці України; забезпечення неухильного дотримання конституційного права громадян на свободу слова, на доступ до інформації, недопущення неправомірного втручання органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб у діяльність засобів масової інформації, дискримінації в інформаційній галузі й переслідування журналістів за політичні позиції; вжиття комплексних заходів щодо захисту національного інформаційного простору та протидії монополізації інформаційної галузі України».

Законодавчо визначено також поняття безпеки інформації. «Безпека інформації - захищеність інформації від несанкціонованих дій (випадкових чи навмисних), що призводять до модифікації, розкриття чи зруйнування даних»3.

Слід зазначити, що, незважаючи на велику кількість нормативно-законодавчих актів та значний обсяг публікацій з проблем інформаційної безпеки, фактично більшість питань зачіпають проблеми обмеження доступу до інформації (державна, комерційна та банківська таємниця, захист персональних даних, доступ громадськості до державної інформації Тощо).

Тому для завдань цього видання інформаційну безпеку можна визначити як безпеку інформації та безпеку користувачів від інформації. Фактично виникають два плани правового регулювання. Перший план пов’язаний з установленням певних загальних правил відносно інформації як предмета Суспільних відносин. При цьому держава законодавчо встановлює правила Та вимоги (правовий режим). Другий план передбачає правове регулювання використання інформації, сформованої з урахуванням її правового режиму та правового статусу власника й користувача інформації.

Сьогодні досить гостро постає питання щодо оновлення законодавства з інформаційної безпеки. Оновленому законодавству доведеться відповісти на низку запитань.

По-перше, що треба захищати? Треба чітко визначити предмет відносин: «інформація», «інформаційний продукт», «інформаційна послуга» (або «інформаційний ресурс»), «інформаційна технологія» для публічного та цивільного права. При цьому слід розмежувати методи правового регулювання зобов’язань, що виникають; прав та обов’язків, відповідальності суб’єктів правових відносин. Попереду велика робота з класифікації видів інформації за ознаками власності та документування, потрібно вирішити питання встановлення правового режиму доступу до різних категорій інформації.

По-друге, слід установити, хто має гарантувати безпеку інформаційного продукту за різних варіантів його збору, зберігання, обробки, використання інформації тощо - тобто хто забезпечує правове супроводження життєвого циклу інформаційного продукту з урахуванням його правового режиму.

По-третє, треба надати відповідь: для кого або для чого забезпечується безпека інформації всіма законними способами - організаційними, технічними та ін.

По-четверте, треба вирішити питання, як забезпечується безпека інформації. Вирішення проблем загроз, проведення профілактичних заходів, запобігання правопорушенням, гарантія відповідальності порушників режиму недостатньо забезпечені методологічно та процесуально. Є певне дублювання законодавчого регулювання правових відносин на рівні нормативних (підзаконних) актів.

Сьогодні є певне відставання із нормативно-законодавчим регулюванням захисту інформації і цивільної криптографії. Зважаючи на світові тенденції щодо подальшої лібералізації у галузі регулювання розробки, виробництва, поширення і використання засобів захисту інформації, провідні фахівці пропонують врахувати відповідні рекомендації міжнародних організацій, що діють у цій галузі. Разом з тим мають місце не менш численні пропозиції щодо посилення державного регулювання захисту інформації і цивільної криптографії. Невизначеність державної стратегії з цього питання гальмує подальше вдосконалення нормативно-законодавчого регулювання цього ринку.

Нині українське законодавство регламентує лише загальні відносини, що виникають у процесі обміну інформацією в електронній формі, зокрема, не встановлено конкретні правила електронного діловодства, порядку поводження з електронним документом, не конкретизовано права, обов’язки та відповідальність суб’єктів обміну інформацією в електронній формі, установлені законом.

У Кримінальному кодексі України комп’ютерним злочинам присвячено розділ XVI «Злочини у галузі використання електронно-обчислювальних машин (комп’ютерів), систем та комп’ютерних мереж», який містить три статті: статтю 361 «Незаконне втручання в роботу електронно-обчис-лювальних хмашин (комп’ютерів), систем та комп’ютерних мереж»; статтю 462 «Викрадення, привласнення, вимагання комп’ютерної інформації або чаволодіння нею шляхом шахрайства чи зловживання службовим становищем» та статтю 363 «Порушення правил експлуатації автоматизованих електронно-обчислювальних систем». Разом з тим, незважаючи на нетривалу практику застосування цих статей, не зменшується намагання посилити кримінальну відповідальність за комп’ютерну злочинність.

Питання нормативно-правового забезпечення технічного захисту інформації дуже важливе. Природним набором критеріїв для оцінювання технічного рівня стану розробок і виробництва в будь-якій галузі діяльності має слугувати відповідна нормативно-правова (правові акти, директиви, стандарти, міжвідомчі і галузеві нормативні документи, навіть загальноприйнята практика) і матеріальна база. Стан нормативно-правової та матеріальної бази - це найбільш наочний та об’єктивний індикатор розвитку галузі. Верховна Рада України наприкінці 2002 року розглянула діяльність Кабінету Міністрів України щодо розробки державної стратегії відродження і підтримки вітчизняного виробництва та розвитку високих наукоємних конкурентоспроможних технологій, зокрема й електронної галузі та засобів систем інформації і керування зв’язку (комп’ютерні технології, телекомунікації).

Україна за останні роки створила нормативно-правову базу верхнього рівня щодо систем захисту інформації та забезпечення процедур експертизи. Але при цьому створено лише відповідні початкові умови, які становлять основу для подальшої розробки нормативної бази нижніх рівнів.

Марущак

2.3. Загальні положення про інформаційну безпеку

Українська держава включена в процес загальної інформатизації суспільства і формування єдиного світового інформаційного ринку. Значною мірою міжнародно-правове визнання нашої держави стало інформаційним проривом або інформаційною експансією у загальносвітові інформаційні потоки. Тому що саме доведення до відома, в першу чергу, державних діячів, а потім і населення інших країн відомостей про існування України; створення певного іміджу нашої держави, з одного боку, та проведення інформаційної політики всередині держави, з іншого, обумовило визнання України як геополітичної реальності і підтримку громадянами ідей незалежності, їх активну участь у створенні державних інститутів. Тобто, інформаційний фактор виступив як надзвичайно важливий чинник у загальному державотворчому процесі і, передусім, у представленні та відстоюванні інтересів держави. Інформаційного забезпечення потребують сьогодні всі галузі суспільної діяльності, і при цьому сама інформаційна діяльність потребує чіткої правової регламентації, передусім, з позицій безпеки.

Стаття 17 Конституції України передбачає, що «забезпечення інформаційної безпеки — одна з найважливіших функцій держави, справа всього народу». Однак щодо сутності і ознак інформаційної безпеки єдиної точки зору серед науковців немає.

Інформаційна галузь України — це єдиний інформаційний простір, який формується державними органами, громадськими, політичними та соціальними організаціями, а також громадянами й функціонує з урахуванням правових, організаційних, науково-технічних, економічних, фінансових, методичних, гуманітарних та моральних засад з урахуванням вимог та завдань національної інформаційної безпеки України.

Серед позитивних здобутків сучасної інформаційної цивілізації провідні дослідники визначають такі:

— зростання можливості швидко здійснювати інформаційні зв’язки на великих відстанях, у тому числі між континентами;

— зростання можливості швидко, у великому обсязі сприймати та обробляти, зберігати інформацію на компактних (малогабаритних) технічних засобах;

— об’єднання різних технологій комунікації: теле-, радіо- та обчислювальної техніки.

Водночас ці позитивні соціальні явища супроводжуються негативними, серед яких:

— зростання можливості швидкого перехоплення, витоку, перекручення, знищення інформації;

— використання технічних засобів і технологій інформації в антисоціальній діяльності:

а)воєнній;

б) політичній;

в) економічній.

Зазначені загрози, безумовно, потребують комплексної і системної протидії у межах забезпечення інформаційної безпеки держави.

Б.А. Кормич аналізує інформаційну безпеку з урахуванням глобалізаційних процесів, що відбуваються в світі. Це робить актуальним завдання адаптації вітчизняного законодавства до загальноприйнятих міжнародних стандартів, імплементації міжнародно-правових норм в національне законодавство. Україна бере на себе зобов’язання згідно цілого переліку міжнародно-правових актів, які стають частиною національного законодавства. їх аналіз дозволяє узагальнювати міжнародний досвід та співставляти його з існуючим національним, корегувати останній відповідно до норм та принципів, що виправдали себе в системі міжнародних відносин; перекривати та заповнювати існуючі прогалини у вітчизняному правовому полі за рахунок запозичень і використання норм міжнародного права. Близько примикають до цієї групи джерел також нормативно-правові акти окремих зарубіжних країн, зокрема, Російської Федерації, Сполучених Штатів Америки, Канади, країн Європейського Союзу. Аналіз таких джерел допомагає враховувати позитивний та негативний досвід, що значно прискорює і полегшує демократичні трансформації українського суспільства.

О.В. Логінов зазначає, що інформаційна безпека не може розглядатися лише як окремий стан. Вона має враховувати майбутнє, отже, є не станом, а процесом. Таким чином, інформаційну безпеку слід розглядати крізь органічну єдність ознак, таких, як стан, властивість, а також управління загрозами і небезпеками, за допомогою якого забезпечується обрання оптимального шляху їх усунення і мінімізації впливу негативних наслідків. Одним з механізмів гарантування даного процесу є ефективно функціонуюча система органів виконавчої влади, яка є суб’єктом і об’єктом забезпечення інформаційної безпеки одночасно. До рівнів забезпечення інформаційної безпеки органів виконавчої влади 0.В.Логінов відносить:

— нормативно-правовий — закони, нормативно-правові акти;

— адміністративний — дії загального характеру, яких вживають органи виконавчої влади; процедурний — конкретні процедури забезпечення інформаційної безпеки;

— програмно-технічний — конкретні технічні заходи забезпечення інформаційної безпеки.

Питання інформаційної безпеки тісно пов’язані з поняттями «інформаційна боротьба», «інформаційна війна», «інформаційне протиборство» тощо.

О.В. Логінов вважає, що найбільшою загрозою на сучасному етапі розвитку українського суспільства є інформаційні війни (гуманітарні та технічні). Інформаційна війна, інформаційне протиборство та інформаційна боротьба є проявами одного більш широкого поняття — загрози інформаційній безпеці. При цьому дослідник під системою забезпечення інформаційної безпеки пропонує розуміти сукупність інформаційно-аналітичних, теоретико-методологічних, адміністративно-правових, організаційно-управлінських, спеціальних та інших заходів, спрямованих на забезпечення стійкого розвитку об’єктів інформаційної безпеки, а також суб’єктів, які її забезпечують.

Діяльність щодо захисту інформаційної безпеки можна класифікувати як складну систему, що включає цілий комплекс векторів державної політики і яка обумовлена специфікою об’єктів інформаційної безпеки. При цьому виділяється два комплекси питань, які диференціюються відповідно до природи правових норм, що становлять їх нормативно-правову базу. По-перше, це інформаційна безпека людини і суспільства, яка базується на нормах природного права і вимірюється ступенем свободи від втручання держави та інших осіб, можливостями самореалізації та самовизначення. По-друге, це інформаційна безпека держави, яка побудована на позитивному праві, пов’язана із застосуванням обмежень, заборон, жорсткою регламентацією, невід’ємним елементом яких є сила державного примусу.

Комплекс питань інформаційної безпеки людини та суспільства включає в себе такі вектори як:

— забезпечення інформаційних прав і свобод людини і громадянина,

— захист людини від неправомірного інформаційного втручання,

— забезпечення національної, культурної і духовної ідентичності від неправомірного втручання,

— забезпечення дієздатних правових та організаційних механізмів захисту відповідних прав тощо.

Комплекс питань інформаційної безпеки держави включає такі вектори державної діяльності як:

— безпека розвитку інформаційної галузі держави,

— захист національного інформаційного ринку,

— забезпечення міжнародної інформаційної безпеки, зокрема, попередження: інформаційного тероризму, використання інформаційної зброї, інформаційної війни;

— захист та обмеження обігу інформації в цілях безпеки,

— захист інформаційної інфраструктури держави тощо.

Виділяють три основні способи реалізації політики інформаційної безпеки. По-перше, це розробка нормативно-правових актів, що регулюють відповідні суспільні відносини в інформаційній галузі, встановлюють правила поведінки та відповідальність суб’єктів інформаційних правовідносин. По-друге, це створення нових державних інституцій та розширення компетенції існуючих щодо вирішення завдань підтримання інформаційної безпеки. І по-третє, це застосування в процесі діяльності державних інституцій конкретних, встановлених правовими нормами, засобів і шляхів державного впливу на інформаційну галузь.

З правової точки зору існує певний механізм формування і реалізації державної політики в галузі інформаційної безпеки, який представляє собою впорядковану сукупність інститутів держави, задіяних у процесі формування і реалізації політики інформаційної безпеки, внутрішні та зовнішні ролі і відносини якої регулюються системою правових норм та принципів.

Цей державно-правовий механізм, у відповідності з означеними напрямками реалізації політики інформаційної безпеки складається з трьох взаємопов’язаних елементів. По-перше, це сукупність державних інституцій, задіяних у процесі формування і реалізації політики інформаційної безпеки, тобто інституціональний механізм інформаційної безпеки. По-друге, це сукупність ролей та відносин, передусім правових, що виникають при проведенні політики інформаційної безпеки та специфічні форми і методи діяльності суб’єктів політики інформаційної безпеки. І, по-третє, це ієрархічна сукупність правових норм та принципів, яка регулює зміст та процес проведення політики інформаційної безпеки. Останні два елементи становлять правовий механізм інформаційної безпеки.

Безпосередньо питання інформаційної безпеки регулюються нормами декількох галузей права. Так, з одного боку, в рамках інформаційного права можна виділити правовий інститут інформаційної безпеки, що охоплює норми, якими встановлюються безпечні параметри інформаційних процесів в Україні. Але цей інститут носить «прикордонний характер», оскільки інформаційна безпека реалізується не лише в рамках інформаційних процесів, але й в рамках державної управлінської діяльності. Тобто, окрім суто «інформаційних» правових норм, використовуються адміністративно-правові норми, якими визначаються структура та повноваження суб’єктів захисту інформаційної безпеки, реалізуються їх управлінські рішення, встановлюється юридична відповідальність.

Сьогодні склалися об’єктивні передумови розробки нового документа у галузі інформаційної безпеки — доктрини інформаційної безпеки України. Цей документ повинен носити комплексний характер і бути основним системоутворюючим фактором у процесах становлення системи інформаційної безпеки України, і, зокрема, інформаційної безпеки органів виконавчої влади. Важливе значення при формуванні доктрини інформаційної безпеки України повинні відігравати загальні принципи її побудови. До таких пропонують відносити принципи:

1) конституційності;

2) ієрархічної залежності;

3) несуперечності формування доктрини інформаційної безпеки України.

До специфічних принципів формуванні доктрини інформаційної безпеки України відносять наступні:

1) принцип змінності доктрини;

2) принцип комплексності розробки доктрини;

3) принцип цілеспрямованості;

4) принцип реалізованості;

5) принцип моделювання процесів забезпечення інформаційної безпеки органів виконавчої влади.

Б.А. Кормич пропонує використовувати термін «правова база інформаційної безпеки», для якої головним системоутворюючим чинником виступають єдині концептуальні засади державної політики інформаційної безпеки. Ця правова база складається з двох основних елементів. По-перше, це правові норми, якими охоплюються питання прав і свобод людини і громадянина в галузі інформації. У формуванні цього елементу слід відзначити роль природного права та міжнародно-правових стандартів в цій галузі. У демократичному суспільстві загальновизнані права людини і громадянина в галузі інформації виступають основним критерієм, що характеризує стан інформаційної безпеки конкретної особи і суспільства в цілому. Крім того, ці норми є стримуючим фактором свавілля держави і одним з критеріїв обмеження держави у виборі способів і методів проведення політики інформаційної безпеки.

Означені норми містяться, насамперед, в Конституції України, міжнародно-правових актах з прав людини, галузевих міжнародних та національних правових актах, якими врегульовані окремі питання інформаційних прав людини.

Іншим елементом правової бази політики інформаційної безпеки є група правових норм, якими регулюються наступні питання:

а) захист та обмеження свободи інформації з боку держави,

б) захист національної інформаційної інфраструктури,

в) проблеми безпеки інформаційного розвитку держави.

Інформаційна безпека людини ґрунтується на двох основних

комплексах її прав. По-перше, це комплекс прав людини вільно, безперешкодно, на власний розсуд бути суб’єктом інформаційних процесів: шукати, одержувати і поширювати інформацію, при чому це право не пов’язано з територіальною юрисдикцією держави і не обмежується територіально державними кордонами. І по-друге, це комплекс прав людини на захист від неправомірного інформаційного втручання, що охоплюється англійським терміном privacy, тобто правом на конфіденційність інформації щодо особистого життя та правом на захист від розповсюдження вигаданої та перекрученої інформації, що завдає шкоди її честі і репутації.

Конкретні напрями забезпечення інформаційної безпеки людини, зокрема, включають:

— захист персональних даних,

— інформаційну безпеку людини в процесі правоохоронної діяльності,

— доступ до правової інформації,

— доступ до екологічної інформації,

— захист від негативного інформаційного впливу,

— інформаційну безпеку громадян як суб’єктів політичного процесу.

Одним з ключових чинників інформаційної безпеки людини є її право на достатню інформованість для здійснення свідомого і обґрунтованого вибору. Свобода вибору практично лежить в основі більшості прав і свобод людини і охоплює більшість видів людської діяльності.

Сьогодні порушення прав людини і загрози її безпеці дуже часто носять латентний характер, і інформаційний чинник за цих умов починає виходити на перший план. Галузь інформаційної безпеки людини і суспільства є дуже тонкою і відповідальною. З одного боку, вона вимагає втручання держави з метою забезпечення необхідного рівня безпеки і уникнення суспільно небезпечного та не передбачуваного розвитку інформаційних відносин. З іншого боку, надмірне державне втручання саме по собі створює загрозу і може привести до негативних наслідків, обмеження прав людини і руйнації демократичних інститутів громадянського суспільства.

Два основні правові методи регулювання створюють чотири можливі види суспільного обігу інформації:

— відкритий, до якого застосовується диспозитивне регулювання,

— закритий, на основі імперативного регулювання,

— обмежений, до якого застосовуються обидва види правового регулювання,

— вільний, до якого безпосереднє правове регулювання не застосовується.

При чому інформація, змінюючи свою суспільну цінність, може переходити з одного виду обігу до іншого (зняття грифів «таємно», або «для службового користування», закінчення строку дії авторських прав тощо). Предметом захисту в цілях інформаційної безпеки є лише та інформація, яка згідно закону знаходиться в закритому або обмеженому обігу, тобто інформація, до якої, знову ж таки законом, встановлені обмеження імперативного характеру. Як правило, застосування подібних обмежень щодо доступу обумовлюється великою суспільною цінністю інформації і можливими суспільно небезпечними наслідками несанкціонованих дій з такою інформацією.

Науковці підкреслюють необхідність комплексного підходу до безпеки інформаційної інфраструктури, який вимагає створення певної системи організаційних та правових заходів. У тому числі визначення на законодавчому рівні основних принципів функціонування системи безпеки інформаційної інфраструктури України.

Дослідник зазначає, що така система повинна включати в себе наступні елементи:

1) юридичні — правове регулювання відносин, що виникають з приводу створення та використання інформаційної інфраструктури;

2) організаційні — забезпечення правового режиму об’єктів інформаційної інфраструктури, включаючи їх фізичний захист;

3) технічні — застосування інженерно-технічних заходів, що роблять інформацію недосяжною для протиправних дій;

4) криптографічні — перетворення інформації в такий вигляд, що унеможливлює протиправне або неавторизоване її використання;

5) економічні — джерела фінансування заходів безпеки та стимули для подальшого розвитку цієї інфраструктури.

Ще одним аспектом функціонування інформаційної інфраструктури є ефективне формування системи електронних інформаційних ресурсів і баз даних, в тому числі правової регламентації засад створення і використання баз даних їх власником, щоб виключити можливість порушення прав та законних інтересів третіх осіб; та визначення компетенції і обов’язків органів публічної влади щодо ведення баз даних та надання інформації з них, що надасть можливість зацікавленим особам звернутися до цих органів за необхідною інформацією.

Зазначимо, що в Україні продовжується законотворча робота щодо удосконалення системи забезпечення інформаційної безпеки. Так, пояснювальна записка до проекту закону про внесення змін до Закону України «Про інформацію» (щодо захисту інформації), зареєстрованого у Верховній Раді України від 23.02.2006 р. № 9167, внесеного народним депутатом Олуйком В.М., містить наступні положення.

В умовах становлення в Україні інформаційного суспільства особливої ваги набуває діяльність спрямована на захист інформації, яка є видом інформаційної діяльності, однак свого нормативного закріплення в Законі України «Про інформацію» не знайшла. Законопроект розроблено з метою посилення гарантій інформаційної безпеки України.

Проектом закону передбачено внесення до статті 14 Закону України «Про інформацію» змін, за якими в перелік основних видів інформаційної діяльності додається захист інформації, який пропонується визначити як комплекс правових, організаційних, інформаційно-телекомунікаційних засобів і заходів, спрямованих на запобігання несанкціонованим діям щодо інформації.

У даній галузі суспільних відносин, окрім Конституції України та Закону України «Про інформацію», діють Закон України «Про захист інформації в автоматизованих системах» від 5 липня 1994 року, Закон України «Про захист інформації в інформаційно-телекомунікаційних системах» від 5 липня 1997року, Закон України «Про основи національної безпеки України» від 19 червня 2003 року, Указ Президента України «Про заходи щодо захисту інформаційних ресурсів держави» від 10 квітня 2000 року, Указ Президента України «Про заходи щодо забезпечення інформаційної безпеки держави» від 18 вересня 2002 року та ін. Як зазначалося у пояснювальній записці до зазначеного законопроекту, запропоновані зміни дозволять зміцнити правові гарантії інформаційної безпеки України.

1. Категорії інформаційної безпеки

Словосполучення «інформаційна безпека» в різних контекстах може мати різний сенс.

В Доктрині інформаційної безпеки України термін «інформаційна безпека» використовується в широкому сенсі. Мається на увазі стан захищеності національних інтересів в інформаційній галузі, визначуваних сукупністю збалансованих інтересів особи, суспільства і держави.

Наприклад, в Законі Російської Федерації «Про участь в міжнародному інформаційному обміні» інформаційна безпека визначається як стан захищеності інформаційного середовища суспільства, що забезпечує її формування, використання і розвиток на користь громадян, організацій, держави.

В даному курсі наша увага буде зосереджена на зберіганні, опрацюванні і передачі інформації незалежно від того, якою мовою (російською, українською або якоюсь іншою) вона закодована, хто або що є її джерелом і яку психологічну дію вона має на людей. Тому термін «інформаційна безпека» буде використовуватися у вузькому значенні, так, як це прийнято, наприклад, в англомовній літературі.

Під інформаційною безпекою ми розумітимемо захищеність інформації і підтримуючої інфраструктури від випадкових або навмисних дій природного або штучного характеру, які можуть завдати неприйнятного збитку суб’єктам інформаційних відносин, у тому числі власникам і користувачам інформації і підтримуючої інфраструктури.

Захист інформації — це комплекс заходів, направлених на забезпечення інформаційної безпеки.

Таким чином, правильний з методологічної точки зору підхід до проблем інформаційної безпеки починається з виявлення суб’єктів інформаційних відносин і інтересів цих суб’єктів, пов’язаних з використанням інформаційних систем (ІС). Загрози інформаційній безпеці — це оборотна сторона використовування інформаційних технологій.

З цього положення можна вивести два важливі наслідки:

1. Трактування проблем, пов’язаних з інформаційною безпекою для різних категорій суб’єктів може істотно розрізнятися. Для ілюстрації достатньо зіставити режимні державні організації і учбові інститути. В першому випадку «нехай краще все зламається, ніж ворог дізнається хоч один секретний біт», у другому — «та немає у нас ніяких секретів, лише б все працювало».

2. Інформаційна безпека не зводиться виключно до захисту від несанкціонованого доступу до інформації, це принципово більш широке поняття. Суб’єкт інформаційних відносин може постраждати (зазнати збитки і (або) отримати моральний збиток) не тільки від несанкціонованого доступу, але і від поломки системи, що викликала перерву в роботі. Більше того, для більшості відкритих організацій (наприклад, учбових) власне захист від несанкціонованого доступу до інформації стоїть за важливістю ні в якому разі не на першому місці.

Повертаючись до питання термінології, відмітимо, що термін «комп’ютерна безпека» (як еквівалент або замінник ІБ) уявляється нам дуже вузьким. Комп’ютери тільки одна зі складових інформаційних систем, і хоча наша увага буде зосереджена в першу чергу на інформації, яка зберігається, опрацьовується і передається за допомогою комп’ютерів, її безпека визначається всією сукупністю складових і, в першу чергу, найслабшою ланкою, якою в переважній більшості випадків виявляється людина (що записала, наприклад, свій пароль на «гірчичнику», приліпленому до монітора).

Згідно визначенню інформаційної безпеки, вона залежить не тільки від комп’ютерів, але і від підтримуючої інфраструктури, до якої можна віднести системи електро-, водо- і теплопостачання, кондиціонери, засоби комунікацій і, звичайно, обслуговуючий персонал. Ця інфраструктура має самостійну цінність, але нас цікавитиме лише те, як вона впливає на виконання інформаційною системою.

Звернемо увагу, що у визначенні ІБ перед іменником «збиток» стоїть прикметник «неприйнятний». Очевидно, застрахуватися від всіх видів збитку неможливо, тим більш неможливо зробити це економічно доцільним способом, коли вартість захисних засобів і заходів не перевищує розмір очікуваного збитку. Значить, з чимось доводиться миритися і захищатися слід тільки від того, з чим змиритися ніяк не можна. Іноді таким неприпустимим збитком є нанесення шкоди здоров’ю людей або стану навколишнього середовища, але частіше поріг неприйнятності має матеріальний (грошовий) вираз, а ціллю захисту інформації стає зменшення розмірів збитку до допустимих значень.

Інформація з погляду інформаційної безпеки має наступні категорії:

• конфіденційність – гарантія того, що конкретна інформація доступна тільки тому колу осіб, для кого вона призначена; порушення цієї категорії називається розкраданням або розкриттям інформації;

• цілісність – гарантія того, що інформація зараз існує в її вихідному вигляді, тобто при її збереженні або передачі не було зроблено несанкціонованих змін, порушення цієї категорії називається фальсифікацією повідомлення;

• аутентичність – гарантія того, що джерелом інформації є саме та особа, що заявлена як її автор, порушення цієї категорії також називається фальсифікацією, але вже автора повідомлення;

• апельованість – досить складна категорія, але часто застосовувана в електронній комерції – гарантія того, що при необхідності можна буде довести, що автором повідомлення є саме заявлена людина, і не може бути ніхто інший, відмінність цієї категорії від попередньої в тому, що при підміні автора, хтось інший намагається заявити, що він автор повідомлення, а при порушенні апельованісті – сам автор намагається «відхреститися» від своїх слів, підписаних ним один раз.

У відношенні до інформаційних систем застосовуються інші категорії:

• надійність – гарантія того, що система поводиться в нормальному і позаштатному режимах так, як заплановано;

• точність – гарантія точного і повного виконання всіх команд;

• контроль доступу – гарантія того, що різні групи осіб мають різний доступ до інформаційних об’єктів, і ці обмеження доступу постійно виконуються;

• контрольованість – гарантія того, що в будь-який момент може бути зроблена повноцінна перевірка будь-якого компонента програмного комплексу;

• контроль ідентифікації – гарантія того, що клієнт, підключений у даний момент до системи, є саме тим, за кого себе видає;

• стійкість до спеціальних збоїв – гарантія того, що при спеціальному внесенні помилок у межах заздалегідь обговорених норм система буде поводитися так, як обговорено заздалегідь.

Наступні чинники, разом з задачами побудови цивільного суспільства в Україні як інформаційного суспільства зі зростанням ролі інформаційних ресурсів і технологій в розвитку громадян, суспільства і держави в XXI столітті, виводять питання інформаційної безпеки на перший план в системі забезпечення національної безпеки:

• національні інтереси, загрози їм і забезпечення захисту від цих загроз виражаються, реалізуються і здійснюються через інформацію і інформаційну галузь;

• людина і її права, інформація і інформаційні системи і права на них — це основні об’єкти не тільки інформаційної безпеки, але і основні елементи всіх об’єктів безпеки у всіх її областях;

• вирішення задач національної безпеки пов’язано з використанням інформаційного підходу як основного науково-практичного методу;

• проблема національної безпеки має яскраво виражений інформаційний характер.

Зміцнення інформаційної безпеки названо в концепції національної безпеки України в числі найважливіших довгострокових задач. Роль інформаційної безпеки і її місце в системі національної безпеки країни визначається також тим, що державна інформаційна політика тісно взаємодіє з державною політикою забезпечення національної безпеки країни через систему інформаційної безпеки, де остання виступає важливою ланкою, що пов’язує всі основні компоненти державної політики в єдине ціле.

Державна інформаційна політика (ДІП) є сукупністю цілей, що відображають національні інтереси України в інформаційній галузі; стратегічних напрямів їх досягнення (задач) і системи заходів, що їх реалізують; вона є важливою складовою частиною зовнішньої і внутрішньої політики держави і охоплює всі галузі життєдіяльності суспільства.

В рамках такої політики повинні бути закладені основи для вирішення таких задач, як формування єдиного інформаційного простору України і її входження в світовий інформаційний простір, забезпечення інформаційної безпеки особи, суспільства і держави, формування демократично орієнтованої масової свідомості, становлення галузі інформаційних послуг, розширення правового поля регулювання суспільних відносин, у тому числі пов’язаних з отриманням, поширенням і використанням інформації.

В цілому, сьогодні склалися дві тенденції в органах державної влади у визначенні поняття і структури інформаційної безпеки. Представники гуманітарного напряму пов’язують інформаційну безпеку тільки з інститутом таємниці. Представники силових структур пропонують поширити галузь інформаційної безпеки практично на всі питання і відносини в інформаційній галузі, по суті, ототожнюючи інформаційну безпеку з інформаційною галуззю. Породжується плутанина, причому не тільки в журнальних статтях, але навіть в законодавчих актах. Істина, як завжди, лежить посередині.

Під інформаційною безпекою (ІБ) розуміється стан захищеності національних інтересів країни (життєво важливих інтересів особи, суспільства і держави на збалансованій основі) в інформаційній галузі від внутрішніх і зовнішніх загроз.

Перерахуємо основні складові і аспекти інформаційної безпеки (які не слід ототожнювати з ІБ в цілому):

• захист інформації (в значенні охорони персональних даних, державної і службової таємниці і інших видів інформації обмеженого поширення); іноді помилково, швидше за інерцією, ототожнюють два різні поняття – захист інформації і інформаційна безпека, хоча це сьогодні зовсім не одне і те саме;

• комп’ютерна безпека або безпека даних — набір апаратних і програмних засобів для забезпечення збереження доступності і конфіденційності даних в комп’ютерних мережах, міри з захисту інформації від неавторизованого доступу, руйнування модифікації, розкриття і затримок в доступі, при цьому використовується термін “критичні дані”, під якими розуміють дані, що вимагають захисту через вірогідність нанесення (ризику) збитку і його величини в тому випадку, якщо відбудеться випадкове або умисне розкриття, зміна або руйнування даних. Ціллю є забезпечити систему, захистити і гарантувати точність і цілісність інформації, мінімізувати руйнування, які можуть мати місце, якщо інформація буде модифікована або зруйнована. При цьому досягаються наступні цілі: конфіденційність критичної інформації, цілісність інформації і пов’язаних з нею процесів (створення, введення, опрацювання і виведення); доступність інформації, коли вона потрібна; облік всіх процесів, пов’язаних з інформацією.

• захищеність інформації і підтримуючої інфраструктури від випадкових або навмисних дій природного або штучного характеру, що можуть нанести збиток власникам або користувачам інформації і підтримуючої інфраструктури;

• захищеність потреб громадян, окремих груп і соціальних шарів, масових об’єднань людей і населення в цілому і якісної (цінної) інформації, необхідної для їх життєдіяльності (функціонування), освіти і розвитку, тобто інформаційна психологічна задоволеність потреб громадян і захищеність від негативних (навмисних і випадкових) інформаційних психологічних і інформаційних технічних дій.

2. Інформаційна безпека як складова національної безпеки країни

Інформаційна безпека є однією з суттєвих складових частин національної безпеки країни, її забезпечення завдяки послідовній реалізації грамотно сформульованої національної інформаційної стратегії в значній мірі сприяла б забезпеченню досягнення успіху при вирішенні задач у політичній, військово-політичній, військовій, соціальній, економічній та інших галузьх державної діяльності. Так, проведення в життя вдалої інформаційної політики може суттєво вплинути на розв’язання внутрьошньо політичних, зовнішньополітичних та військових конфліктів.

У ст. 17. Конституції України зазначено: «Захист суверенітету і територіальної цілісності України, забезпечення її економічної та інформаційної безпеки є найважливішими функціями держави, справою всього українського народу». Ця стаття відбиває найбільш вважливі національні інтереси – суверенітет і територіальна цілісність держави. Символічним є те, що такі, здавалося б різнопланові завдання, як захист суверенітету і територіальної цілісності України, забезпечення її економічної та інформаційної безпеки стоять поряд, на одному рівні з точки зору їх важливості.

В Концепції (основах державної політики) національної безпеки України серед пріоритетних національних інтересів визначено такі:

• досягнення національної злагоди, політичної і соціальної стабільності, гарантування прав української нації та національних меншин України;

• зміцнення генофонду українського народу, його фізичного і морального здоров’я та інтелектуального потенціалу;

• розвиток української нації, історичної свідомості та національної гідності українців, розвиток етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності всіх національностей, що складають український народ;

• налагодження рівноправних та взаємовигідних відносин з усіма державами, інтегрування в європейську та світову спільноту.

У цьому ж документі визначені і основні можливі загрози національній безпеці України в найбільш важливих галузьх життєдіяльності, серед яких зазначені такі:

У політичній галузі:

• посягання на конституційний лад і державний суверенітет України;

• втручання у внутрішні справи України з боку інших держав;

• наявність сепаратистських⁴ тенденцій в окремих регіонах та у певних політичних сил в Україні;

• загострення міжетнічних і міжконфесійних відносин.

У соціальній галузі:

• тенденції моральної та духовної деградації в суспільстві.

У науково-технологічній галузі:

• науково-технологічне відставання України від розвинених країн;

• зниження рівня підготовки висококваліфікованих наукових та інженерно-технічних кадрів.

В інформаційній галузі:

• повільність входження України у світовий інформаційний простір, брак у міжнародного співтовариства об’єктивного уявлення про Україну;

• інформаційна експансія⁵ з боку інших держав.

З аналізу змісту наведених інтересів і загроз їхній реалізації випливає, що механізми забезпечення національних інтересів і загрози за своєю сутністю мають переважно інформаційний характер.

Такі складові інформаційного середовища України, як інформаційні ресурси (у тому числі й інформаційні технології) та інформаційна інфраструктура (як матеріально-технічна основа створення, поширення і використання інформаційних ресурсів), які входять до складу національного інформаційного потенціалу, сьогодні значною мірою визначають рівень і темпи соціально-економічного, науково-технічного і культурного розвитку країни. У наш час «інформаційний потенціал» стає одним з найважливіших чинників забезпечення національної безпеки поруч з «економічним потенціалом», «військовим потенціалом» тощо.

Останнім часом все частіше в ряді офіційних джерел та чисельних періодичних виданнях різного рівня з’являються такі терміни, як «інформаційна безпека», «інформаційна війна», «інформаційна боротьба», «інформаційні загрози», «інформаційна зброя».

3. Основні складові інформаційної безпеки

Мета заходів в галузі інформаційної безпеки — захистити інтереси суб’єктів інформаційних відносин. Інтереси ці різноманітні, але всі вони концентруються навколо трьох основних аспектів:

• доступність;

• цілісність;

• конфіденційність.

Перший крок при побудові системи ІБ організації — ранжування і деталізація цих аспектів.

Важливість проблематики ІБ пояснюється двома основними причинами:

• цінністю накопичених інформаційних ресурсів;

• критичною залежністю від інформаційних технологій.

Руйнування важливої інформації, крадіжка конфіденційних даних, перерва в роботі внаслідок відмови — все це виливається в матеріальні втрати, завдає збитку репутації організації. Проблеми з системами управління або медичними системами загрожують здоров’ю і життю людей.

Сучасні інформаційні системи складні і, значить, небезпечні вже самі собою, навіть без урахування активності зловмисників. Постійно виявляються нові вразливі місця в програмному забезпеченні. Доводиться брати до уваги надзвичайно широкий спектр апаратного і програмного забезпечення, численні зв’язки між компонентами.

Міняються принципи побудови корпоративних ІС. Використовуються численні зовнішні інформаційні сервіси; отримало широке поширення явище, що позначається суто російським словом «аутсорсінг», коли частина функцій корпоративної ІС передається зовнішнім організаціям. Розвивається програмування з активними агентами.

Підтвердженням складності проблематики ІБ є паралельне (і досить швидке) зростання витрат на захисні заходи і кількість порушень ІБ в поєднанні зі зростанням середнього збитку від кожного порушення. (Остання обставина – ще один привід на користь важливості ІБ.)

Успіх в галузі інформаційної безпеки може принести тільки комплексний підхід, що поєднує заходи чотирьох рівнів:

• законодавчого;

• адміністративного;

• процедурного;

• програмно-технічного.

Проблема ІБ — не тільки (і не стільки) технічна; без законодавчої бази, без постійної уваги керівництва організації і виділення необхідних ресурсів, без заходів управління персоналом і фізичним захистом вирішити її неможливо. Комплексність також ускладнює проблематику ІБ; потрібна взаємодія фахівців з різних галузей.

В якості основного інструменту боротьби зі складністю пропонується об’єктно-орієнтований підхід. Інкапсуляція, спадкоємство, поліморфізм, виділення граней об’єктів, варіювання рівня деталізації — все це універсальні поняття, знання яких необхідне всім фахівцям з інформаційної безпеки.

1. Основні поняття комп’ютерної безпеки

Для того, щоб розглядати надалі питання безпеки інформації, необхідно нагадати основні поняття, якими оперує теорія комп’ютерної безпеки. Загалом кажучи, їх усього три: це загрози, вразливості й атаки.

Отже, загроза безпеки комп’ютерної системи – це потенційно можлива подія, неважливо, навмисне чи ні, що може зробити небажаний вплив на саму систему, а також на інформацію, що зберігається в ній. Інакше кажучи, загроза – це щось погане, що коли-небудь може відбутися.

Вразливість комп’ютерної системи – це якась її невдала характеристика, що уможливлює виникнення загрози. Інакше кажучи, саме через наявність уразливостей у системі відбуваються небажані події.

Нарешті, атака на комп’ютерну систему – це дія, що вживається зловмисником, що полягає в пошуку й використанні тієї або іншої уразливості. Таким чином, атака – це реалізація загрози. Помітимо, що таке тлумачення атаки (за участю людини, що має злий намір), виключає присутній у визначенні загрози елемент випадковості, але, як показує досвід, часто буває неможливо розрізнити навмисні й випадкові дії, і гарна система захисту повинна адекватно реагувати на кожну з них.

Дослідники звичайно виділяють три основних види загроз безпеки – це загрози розкриття, цілісності й відмови в обслуговуванні.

Загроза розкриття полягає в тому, що інформація стає відомою тому, кому не варто було б її знати. У термінах комп’ютерної безпеки загроза розкриття має місце щоразу, коли отриманий доступ до деякої конфіденційної інформації, що зберігається в комп’ютерній системі або передається від однієї системи до іншої. Іноді замість слова "розкриття" використовуються терміни «крадіжка» або «витік».

Загрозу цілісності містить у собі будь-яка навмисна зміна (модифікацію або навіть видалення) даних, що зберігаються в комп’ютерній системі або передаються з однієї системи в іншу. Звичайно вважається, що загрозі розкриття піддаються більшою мірою державні структури, а загрозі цілісності – ділові або комерційні.

Загроза відмови в обслуговуванні виникає щоразу, коли в результаті деяких дій блокується доступ до деякого ресурсу комп’ютерної системи. Реальне блокування може бути постійним, так щоб запитуваний ресурс ніколи не був отриманий, або воно може викликати тільки затримку запитуваного ресурсу, досить довгу для того, щоб він став марним. У таких випадках говорять, що ресурс вичерпаний.

Тема 9. Інформаційна безпека

Поняття інформаційної безпеки можна разглядати у декількох ракурсах. По-перше, це стан захищенності інформаційного середовища суспільства, який забезпечує його формування, використання й розвиток в інтересах громадян, організацій, держави.

Під інформаційним середовищем розуміють галузь діяльності суб’єктів, пов’язану із створенням, обробленням й споживанням інформації.

По-друге, інформаційна безпека – це стан захищенності потреб в інформації особи, суспільства й держави, при якому забезпечується їхнє існування та прогресивний розвиток незалежно від наявності внутрішніх і зовнішніх інформаційних загроз. Стан інформованості визначає ступінь адекватності сприйняття суб’єктами навколишньої дійсності і як наслідок – обгрунтованість рішень і дій, що приймаються.

В інформаційному праві інформаційна безпека – це одна із сторін розгляду інформаційних відносин у межах інформаційного законодавства з позиції захисту життєво важливих інтересів особистості, суспільства, держави і акцентування уваги на загрозах цим інтересам і на механізмах усунення або запобігання таким загрозам правовими методами.

Об’єктами інформаційної безпеки можуть бути: свідомість, психіка людини; інформаційні системи різного масштабу й різного призначення. До соціальних об’єктів інформаційної безпеки відносять особистість, колектив, державу, суспільство, світове товариство.

До суб’єктів інформаційної безпеки належать: держава, що здійснює свої функції через відповідні органи; громадяни, суспільні або інші організації і обʹєднання, що володіють повноваженнями щодо забезпечення інформаційної безпеки відповідно до законодавства.

 Види інформаційної безпеки

 Інформаційна безпека особистості – це захищенність психіки й свідомості людини від небезпечних інформаційних впливів: маніпулювання свідомістю, дезінформування, спонукання до образ, самогубства тощо.

Інформаційна безпека держави характеризується мірою захищенності держави (суспільства) та стійкості основних сфер життєдіяльності (економіки, науки, техногалузі, галузі управління, військової справи тощо) відносно небезпечних (дестабілізуючих) інформаційних впливів, причому як з упровадження, так і добування інформації. Інформаційна безпека держави визначається здатністю нейтралізувати такі впливи.

Концепція інформаційної безпеки держави – це систематизована сукупність відомостей про інформаційну безпеку держави та шляхи її забезпечення. В рамках цієї концепції проводиться системна класифікація дестабілізуючих факторів та інформаційних загроз безпеці особистості, суспільства, держави; обгрунтовуються основні положення з організації забезпечення інформаційної безпеки держави; розробляються пропозиції щодо способів і форм забезпечення інформаційної безпеки.

 Загрози інформаційній безпеці

 Загрози інформаційній безпеці – сукупність умов і факторів, що створюють небезпеку життєвоважливим інтересам особистості, суспільства й держави в інформаційній галузі. Основні загрози інформаційній безпеці поділяють на три групи:

- загрози впливу неякісної інформації (недостовірної, фальшивої, дезінформації) на особистість, суспільство, державу;

- загрози несанкціонованого й неправомірного впливу сторонніх осіб на інформацію і інформаційні ресурси (їх виробництво, системи формування й використання);

- загрози інформаційним правам і свободам особистості (праву на виробництво інформації, її поширення, пошук, одержання, передавання та використання; праву на інтелектуальну власність на інформацію, в тому числі й речову).

Фактори загроз за видовою ознакою поділяються на політичні, економічні і організаційно-технічні.

Явища та процеси природного й штучного походження, що породжують інформаційні загрози, називаютьдистабілізуючими факторами.

Джерелами дестабілізуючих факторів можуть бути як окремі особи, так й організації і їхні об’єднання. Особливу групу джерел складають інформаційні системи та засоби, оскільки вони одночасно є знаряддям приведення в дію інформаційних загроз, каналом їхнього проникнення у свідомість особистості або суспільну свідомість і генератором спонтанних загроз, що виникають внаслідок технічних несправностей та інших причин.

Джерелом дестабілізуючих факторів може бути також природне середовище. Кожному джерелу властиві певні види дестабілізуючих факторів, які можна подати у вигляді міждержавних і внутрішньодержавних.

До внутрішньодержавних дестабілізуючих факторів відносять: правовий вакуум у більшості питань забезпечення інформаційної безпеки; порушення законодавства з питань інформаційної безпеки; політичні конфлікти; відмови, збої, технічні помилки інформаційних систем (засобів); природні явища, що ускладнюють передачу, прийом і зберегання інформації або руйнують інформаційні системи.

Міждержавнідестабілізуючі фактори – це конфлікти різноманітних масштабів і проявів (в економіці, політиці, ідеології, дипломатії тощо).

 Методи й засоби забезпечення інформаційної безпеки

Забезпечення інформаційної безпеки – це сукупність заходів, призначених для досягнення стану захищенності потреб особистостей, суспільства й держави в інформації.

Державна система забезпечення інформаційної безпеки країни являє собою організаційне об’єднання державних органів, а також сил і засобів інформаційної безпеки, що виконують свої функції на основі закону під контролем і захистом судової влади.

Форми й способи забезпечення інформаційної безпеки утворюють інструмент, за допомогою якого сили інформаційної безпеки вирішують весь комплекс завдань щодо захисту життєво важливих інтересів особистості, суспільства й держави. Формами забезпечення інформаційної безпеки є: інформаційний патронат, інформаційна кооперація, інформаційне протиборство.

Інформаційний патронат – це форма забезпечення інформаційної безпеки фізичних та юридичних осіб з боку держави. При цьому інформаційне забезпечення містить збирання (добування) відомостей про дестабілізуючі фактори та інформаційні загрози, їхнє оброблення, обмін інформацією між органами управління й силами та засобами системи інформаційної безпеки. Інформаційний захист здійснюється шляхом ухвалення певних законопроектів, здійснення судового захисту, проведення оперативних заходів силами й засобами інформаційної безпеки.

Інформаційна кооперація– форма забезпечення інформаційної безпеки рівноправних суб’єктів інформаційного процесу (фізичних, юридичних, міжнародних), який містить сукупність взаємоузгоджених дій цих субʹєктів. Такі дії спрямовані на одержання відомостей про дестабілізуючі фактори, дестабілізуючі й інформаційні загрози та захист від них доступними законними способами й засобами.

Для розв’язання конфліктів різного масштабу останнім часом все частіше використовується інформаційна галузь, яка породжує таке явище, як інформаційне протиборство, що характеризується, з одного боку, впливом на системи добування, оброблення, поширення та зберігання інформації противника, а з іншого – застосуванням заходів захисту своїх подібних систем від деструктивного й керуючого впливу. Інформаційне протиборство здійснюється між різноманітними видами соціальних суб’єктів (особистостей, суспільств, держав), проте цілий ряд таких конфліктних взаємодій має певні відносно стійкі ознаки, які в сукупності утворюють окремі форми протиборства – інформаційну війну, інформаційний тероризм, інформаційну злочинність.

Інформаційна війна – це явище, при якому здійснюється комплексний вплив на інформаційну галузь противника, який має метою створення умов для ведення «бойових дій» (інформаційна боротьба) або виступає як самостійний фактор, який змушує конфліктуючу державу відмовитись від намічених політичних, економічних або інших цілей.

Інформаційна війна припускає використання широкого спектру сил і засобів, за допомогою яких здійснюються взаємозв’язані заходи щодо деструктивного впливу на інформаційну галузь противника. Отже, інформаційна війна – це комплекс заходів та операцій, спрямованих на забезпечення інформаційної переваги над потенційним або реальним противником.

Інформаційний тероризм – це дії окремих осіб або їхніх груп щодо дезорганізації роботи автоматизованих систем і мереж зв’язку, що створюють небезпеку життю людей, спричиняють значні матеріальні збитки або інші суспільно небезпечні наслідки, а також загроза здійснення вказаних дій, якщо вони відбуваються з метою порушення суспільної безпеки, залякування населення або здійснення впливу на прийняття рішень органами влади. До кібертероризму відносять також деструктивні дії щодо інформаційних систем, які створюють умови для проведення актів тероризму.

На відміну від війни для тероризму характерна початкова нерівність конфронтуючих сторін, що обумовлює прагнення більш слабкої сторони використати такі методи й способи, за допомогою яких противникові завдають найбільших збитків при витраті мінімуму своїх сил і засобів, а також здійснюють сильний психологічний вплив. Об’єктом тероризму є не ті, хто став жертвами, а ті, хто залишився живими. Метою тероризму є не вбивство, а залякування й деморалізація живих. Інформаційна галузь дає великі можливості для цього. За її допомогою можна поширювати ідеї тероризму, залучати до своєї діяльності нових учасників, інформаційно й психологічно впливати на широкі маси людей.

Інформаційна злочинність здійснюється як з використанням інформаційно-комп’ютерних, так й інформаційно-психологічних методів впливу – наклепу, образи, поширення недостовірної інформації тощо. Адміністративний і кримінальний кодекси України містять перелік злочинів, які можуть здійснюватися в інформаційній галузі.

Перелічені вище форми інформаційного протиборства тісно пов’язані між собою. Однією з функцій інформаційного протиборства є забезпечення інформаційної безпеки, яка досягається здійсненням певних пасивних або активних заходів.

Пасивне забезпечення інформаційної безпеки передбачає реагування на наявні загрози, його спрямовано на безпосередню протидію акціям, що є деструктивними відносно соціальної системи.

Активне забезпечення інформаційної безпеки спрямовано на завчасне виявлення й попередження загроз. Це може досягатися шляхом проведення заходів щодо з’ясування планів, цілей, сил і засобів конфронтуючої соціальної системи, а також застосування протидії деструктивним акціям на етапі їхньої підготовки.

КОРМИЧ

Глава 5. Інформаційна безпека

Історія формування категорій «національна безпека» і «національні інтереси». Поняття і кранові основи інформаційної безпеки України. Напрями державної політики у галузі інформаційної безпеки. І нетитуціопальний механізм інформаційної безпеки. іжнароОнонтові основи інформаційної безпеки.

5. І. Історія формування категорії! «національна безпека» та «національні інтереси».

Інформаційна безпека останнім часом стала одним Із найважливіших напрямів інформаційної діяльності. Важливість цього напряму зумовлена низкою чинників. Передусім це ключова організаційно-управлінська та регулятивно-контрольна функція інформаційного чинника в сучасному суспільстві. Але пропорційно до збільшення ролі цього чинника зростають і можливі суспільно-небезпечні наслідки від протиправного втручання в інформаційні відносини і процеси Крім того, в умовах сучасних глобалізаційних тенденцій Україна мас бути спроможною адекватно відповідати на всі виклики та небезпеки, пов’язані з розбудовою глобального інформаційного суспільства.

У загальному вигляді інформаційна безпека віїсту нас складовою або підсистемою такої категорії, як «національна безпека». Це поняття має велику кількість вимірів та аспектів, різниця між якими зумовлена і за відповідними позиціями, з яких розглядається це питання Навіть за наявності певних принципових узгоджень щодо методології та системи світогляду відразу помітні розбіжності в баченні сутності та змісту національної безпеки у фахівців-правників на відміну від військових, економістів, політологів та ін. Оскільки мстою цього розділу є аналіз різних аспектів інформаційної складової національної безпеки саме з позицій юридичної науки, причому під адміністративно-управлінським кутом зору, то і підхід до цієї проблеми буде певною мірою обмежений наявними організаційно-правовими засадами.

Навіть у межах окресленого організаційно-правового підходу можна виділити дві самостійні галузі Існування понять національної безпеки та її інформаційного компонента. По-перше, це теоретична галузь національної безпеки, яка розглядає окреслену проблему що до розуміння її змісту й сутності, визначення її місця в системі державної діяльності тощо

По-друге, це практична галузь національної безпеки, що розглядає нормативно-правові основи діяльності держави, спрямовані на захист національної безпеки та на створення відповідних дієвих механізмів цього захисту.

Категорія «національна безпека» виникла як зовнішньополітична і є цілком американським винаходом. Вперше на державному рівні це поняття було використано в р. в посланні тодішнього президента США Теодора Рузвельта конгресу США. в якому він обґрунтовував приєднання зони Панамського каналу інтересами національної безпеки.

Відтоді національна безпека стала об’єктом досліджень у галузі спочатку політичної науки, а згодом, коли цей термін із політичного лексикону перейшов у нормативно-правові акти - і юридичної науки. Ще одним певною мірою відокремленим напрямом розроблення проблем національної безпеки можна вважати так звані «стратегічні дослідження», тобто відповідний аналіз зовнішньо- та внутрішньополітичної ситуації з урахуванням широкого спектра об’єктивних суб’єктивних чинників, які здійснюють спеціальні установи на замовлення нейтральних органів державної влади і результати якого використовуються, останніми дія прийняття політичних рішень.

Щодо «чистої» американської концепції національної безпеки зазначимо, що вона ґрунтується на теорії «національних інтересів», і саме звідси бере початок відповідна модель співвідношення, в якій національна безпека розглядається як частина національних інтересів. Така модель нині набула широкого визнання Вперше іі запропонував американець У. Лнппман. Дослідниками цієї проблеми були також Б. Броуді, М. Гальпсрін. Г. Кан. Г. Кіссінджер. Г. Ласвсл. Г. Моргентау. Дж. Шлсссінджер.

Однією іі особливостей американської школи слід назвати розроблення двох принципових підходів, один із яких пов’язує національну безпеку з могутністю держави, що і створює ресурс захисту безпеки, а другий ставить на перше місце міжнародну співпрацю як створення у. мов гарантування національної безпеки

Розглядаючи Історію введення в політичний і правовий обіг категорій «національна безпека» та «національні інтереси’. зазначимо певний негативний аспект їх застосування. Від початку ці поняття стали використовувати для обґрунтування принципово протиправних і антидемократичних дій. Тобто йдеться про певні неузгодженості правотворчого і право застосовною аспектів цих категорій. Вони несуть певний відбиток харизматичності, перетворилися на зручний Інструмент спочатку міжнародної, а згодом і внутрішньої політики Виникнення їх саме в міжнародній галузі також має своє пояснення. На початку XX ст. міжнародне право вже склалося в чітку систему, яка значною мірою обмежувала дії держав, і. отже, потрібно було знайти виправдання порушенню цих обмежень. А обґрунтування зневаги до норм міжнародного права необхідністю захисту національної безпеки виявилося цілком дієздатним. На жаль, така сама доля спіткала іі застосування категорії національної безпеки у внутрішній галузі, яка. також, почали використовувати в США як привід дія обмеження громадянських свобод. Прикладом став Соттипш І’ітігої Асі. або Закон про контроль за комуністами 1950 р.. згідно з яким кожна організація, визнана комуністичною, відразу оголошувалася незаконною і втрачала будь-які права.

В СРСР подібна термінологія не використовувалася, а перші розробки в пні галузі з’явилися в 1990 р. зі створенням Фонду національної та міжнародної безпеки. Можливо, це можна пояснити тим. Що СРСР мав власні, що ґрунтувалися на комуністичній ідеології, методи пояснення своїх, часто протиправних, дій.

Процес захисту державою своїх інтересів та безпеки безпосередньо пов’язаний із проведенням державної політики, в межах якої і здійснюються конкретні заходи їх реалізації. Зокрема, існує думка про те. що «національна безпека - це державна політика, скерована на створення внутрішніх і міжнародних умов, сприятливих для збереження чи зміцнення життєво важливих національних цінностей: це стан, що забезпечує захищеність інтересів народу й держави, суспільства та кожного його члена».

Проте будь-якій інтерпретації поняття «безпека та «небезпека» пов’язані з умовами існування певного об’єкта, що характеризується, відповідно, відсутністю або наявністю реальної чи потенційної загрози. А політика, яка є певною системою заходів відповідної спрямованості, виступає як інструмент, що змінює або намагається змінити в той чи інший бік умови існування об’єкта, повертаючи вектори розвитку в бік зменшення чи збільшення загрози.

Складовими сучасної системи безпеки є такі:

- доктрина і правова основа, якими визначаються основні завдання і принципи державної діяльності що до захисту безпеки:

- інституціональний механізм, тобто сукупність міжнародних і національних державних і громадських органів, які в своїй діяльності вирішують певні завдання щодо підтримання стану безпеки різних рівнів:

- методологічна база, тобто способи, засоби й ресурси. що використовуються для реалізації конкретних завдань у межах політики безпеки.

Безпосередній зв’язок поняття «безпека» з конкретним об’єктом та ііого у мовами існування робить неп об’єкт головним критерієм класифікації видів безпеки.

За об’єктним складом (особа, суспільство або держава, що є об’єктом загрози) розрізняють безпеку: міжнародну (безпеку багатьох держав), окремої держави, особисту (безпеку конкретної особи) та суспільну (безпеку невизначеного кола осіб). За галуззю суспільних відносин, що є об’єктом загрози, виокремлюють безпеку: інформаційну, військову, економічну, політичну, екологічну, санітарно-епідеміологічну. культурну, технологічну. ядерну, пожежну, безпеку дорожнього, залізничного та повітряного руху, безпеку мореплавства та ін. Хоча буває досить важко розрізнити види безпеки, або безпеку одного суб’єкта та безпеку інших суб’єктів.

Загалом сучасні процеси глобалізації призводять до певного стирання меж між внутрішньодержавними і міжнародними проблемами Будь-які критичні ситуації в одній державі (порушення прав людини, екологічна або економічна криза, соціальні, національні або військові конфлікти) миттєво позначаються на стабільності й розвитку цілих регіонів і можуть перетворитися на міжнародні.

Реалії сьогодення не оминули і таку досить консервативну галузь, як національна безпека. Причому йдеться не про загальні цілі, які є певного роду догмою для будь-якої держави, а насамперед про засоби, якими досягають цих цілей.

Домінуючими в ціп трансформації стали два чинники По перше, внаслідок розподілу СРСР та закінчення «холодної війни» зникла або значно зменшилася загроза глобального військового конфлікту. По-друге, нинішній світ, принаймні його розвинена частина, охопленим процесами глобалізації та інтеграції. Все це зумовило певний зсув векторів у національних системах, зокрема включення в них елементів глобалізації. За деякими концепціями «національна безпека» певною мірою втрачає свій державний або блоковий характер, перетворюючись на глобальне явище, що частково залежить не від потужності держави, блоку чи угруповання держав, а від процесів міждержавної та міжнародної співпраці

Подібними міркуваннями зумовлена і поява специфічного терміна «кооперативна безпека». На думку Д. Дьюіта. основами цієї нової системи кооперативної безпеки стають три елементи:

- спрямованість не на залякування агресора, а на створення твердих гарантій запобігання агресії:

- альтернативність політиці союзів або принаймні співіснування поряд з ними:

- просування в галузі не лише військової, а й невійськової безпеки».

Характерними її рисами стає зменшення військових зовнішніх загроз на тлі розвитку низки процесів як глобального, так і регіонального характеру. що негативно впливають на внутрішню безпеку. Такими негативними процесами є: нові громадянські та міжнаціональні, міжконфесійні конфлікти, масові пору шепни прав людини, зростання насильства, поширення наркотиків, тероризму, епідемії та екологічні проблеми. Саме просування векторів небезпеки від військових до невійськових і зумовлює потребу кожної держави приділяти увагу поліпшенню своєї внутрішньої безпеки.

ЗІ зсувом основних загроз у невійськову площину безпосередньо пов’язане деяке протиставлення індивідуальної безпеки та безпеки держави. Цікавою щодо цього думка колишньою міністра закордонних справ Канади Ллойда Ексвордсі. який вважає, що . попри посилення міжнародної безпеки, безпека людей стає менш гарантованою через зростаючу кількість внутрішніх конфліктів. Він вважає, що саме ці внутрішні конфлікти та зазначені вище негативні чинники, і якими держава або не може, або не бажає боротися, спростовують гіпотезу, що безпека особи залежить від безпеки держави Л. Єксвордсі пов’язує зміцнення безпеки, особливо безпеки людини, в сучасному світі із впровадженням принципово нової наднаціональної стратегії кооперативної безпеки, яка має шість складових, саме:

- система індивідуальної безпеки потребує енергійного втручання для захисту людського життя. зокрема, застосування примусових заходів серед яких санкції та військове втручання:

- важливо оцінити людські «витрати» стратегій безпеки – як міжнародних, так і пов’язаних із безпекою окремої держави:

- політика безпеки маг бути тісно інтегрована у стратегію підтримання прав особистості, демократії та розвитку:

- зважаючи на складний характер сучасних викликів безпеці індивідів. Ініціативи в цій галузі мають бути спрямовані до суб’єктів світової спільноти, включаючи держави, багатосторонні організації та групи громадянського суспільства, а оскільки проблеми безпеки особистості мають транснаціональну природу, лише багатостороння співпраця дасть знайти ефективні рішення.

- результативність цих рішень залежатиме від посилення операційної координації, тобто чітко погоджених дій різних суб’єктів, зокрема учасників політичних переговорів, «блакитні що ломи», спостерігачів за правами особи та відповідальних за гуманітарну допомогу;

зростаючу роль у концепції безпеки відіграють неурядові організації - органи громадянського суспільства, які в багатьох випадках були у найбільш ефективними партнерами в зусиллях щодо захисту безпеки людей. Загалом політика національної безпеки держави спрямована на зменшення 11 уникнення наявних та можливих загроз нормальному розвиткові держави відповідно до її цілей і є частиною національних інтересів країни

Характеризуючи поняття національних інтересів, потрібно усвідомлювати, що інтерес взагалі - це «об’єктивно зумовлений мотив діяльності окремої людини, соціальної спільноти, суспільства в цілому. спрямований на досягнення мети. Він мастаку структуру: конкретні об’єктивні у мови існування суб’єкта цього інтересу, суб’єктивна система цінностей, яка зумовлює конкретні завдання та необхідність їх досягнення і. нарешті, конкретна мста (завдання), що стоїть перед суб’єктом. Отже, якщо поняття національної безпеки виражає стан захищеності держави. її громадян від різних загроз, то поняття національних інтересів - зміст головних цінностей, цілей і прагнень суспільства й держави на конкретно-історичному стані розвитку Національні інтереси - це «інтегральний вираз інтересів усіх членів суспільства, що реалізуються через політичну систему відповідної держави, як компроміс у поєднанні запитів кожної людини і суспільства в цілому».

Державна політика завжди виражає і представляє певний суспільний інтерес. У формуванні державної політики виражаються Інтереси держави та суспільства загалом (національні інтереси) та інтереси окремих фізичних і юридичних осіб.

Категорія національних інтересів має системний характер у розумінні, що. з одного боку, вона є основою для визначення цілей і напрямів державної політики та діяльності органів публічної влади і політичної системи в цілому, а. з другого в тому, що зміст національних інтересів формується у процесі розвитку держави й суспільства під впливом зовнішніх і внутрішніх об’єктивних чинників: у формуванні змісту національних інтересів беруть участь усі інститути держави, суспільства, окремі громадяни. Подібна ситуація потребує комплексного підходу до формування національних інтересів і характеризує його як досить складний процес, оскільки при визначенні єдиної загальнонаціональної системи потреб (інтересів) варто враховувати інтереси і потреби різних за характером суб’єктів (держави, її органів та інститутів, суспільства, суспільних гру п. індивідів). Не зрідка подібні інтереси можуть бути радикально протилежними і вступати в конфлікт. Для уникнення таких конфліктів і погрібні базові національні та державні цінності, які зазвичай формалізуються в нормах основних законодавчих актів держави

Національна безпека співвідноситься з національними інтересами як частина й ціле і є важливою складовою національного інтересу держави, поряд із внутрішньою стабільністю, економічною успішністю, моральним здоров’ям суспільства, сприятливим зовнішнім оточенням, позитивним міжнародним іміджем «‘. Безпечні умови існування – це одна з базових потреб як окремого індивіда, так і суспільства цілому, а отже, держави як територіальної організації суспільства.

Місце і роль такого чинника як безпека в житті особи та суспільства, та його впливу на легітимність державної влади добро пояснює ієрархічна теорія потреб американського психолога А. Маслоу. У межах цієї теорії виділено два типи потреб - базисні (постійні) та похідні (ціль потреби). Базисні потреби мають чітку ієрархію від нижчих до вищих, що складається із п’яти рівнів; фізіологічний, безпека, любов, самоствердження та самоактуалізація (творчість). Похідні (цілі-потреби) є рівнозначними, наприклад, потребам у справедливості, добробуті, порядку тощо.

Отже, на потребі в безпеці ґрунтується система потреб людини. Задоволення цієї потреби є основою подальшого розвитку й задоволення потреб більш високого рівня. Так само і в життєдіяльності держави за певних умов (наявність істотних зовнішніх або внутрішніх загрозу безпека може бути на першому плані, але у повсякденному бутті держави це дише один із багатьох напрямів її діяльності.

Як уже зазначалося, категорії національної безпеки та національних інтересів мають політичне походження і. набуваючи конкретного суспільного І державно-політичного змісту та значення, виражаються у нормах законодавства Існує кілька сучасних концептуальних підходів до співвідношення функцій захисту національної безпеки та інших функцій держави.

Одним з найбільш широких є трактування питання національної безпеки законодавством Російської Федерації, з якого, до речі. Україна зробили низку запозичень

Так. ч. 1 ст. І Закону Російської Федерації «Про безпеку» визначає що «Безпека - стан захищеності життєво важливих інтересів особи, суспільства та держави від внутрішніх та зовнішніх загроз». а згідно з ч. 2 цієї статті, основними об’єктами безпеки є «особа - її права і свободи: суспільство - його матеріальні та духовні цінності; держава - її конституційний лад. суверенітет і територіальна цілісність».

У цьому нормативно-правовому акті чітко простежується тенденція до створення всеохопної системи безпеки, адже така категорія, як інтереси особи, суспільства та держави, не має чітких меж і будь-яка більш-менш значуща проблема може бути оголошена життєво важливим національним інтересом. Необхідність захисту подібного інтересу, в свою чергу, зумовлює узгоджену діяльність органів публічної влади дія досягнення поставленого завдання. Так ч. І ст. 4 названого Закону встановлює, що : «Безпека досягається проведенням єдиної державної політики в галу зі забезпечення безпеки системою заходів економічного, політичного, організаційного та іншого характеру . адекватних загрозам життєво важливим інтересам особи, суспільства та держави». Фактично ця концепція забезпечує максимальне і практично необмежене втручання держави в усі практично всі аспекти життя людини і суспільства.

Дещо інший підхід до законодавчого визначення обсягів поняття «національна безпека» використано на батьківщині цього терміна – у США Правовою основою забезпечення національної безпеки США є закон про національну безпеку 1947 р. - 1947. На жаль, він безпосередньо не визначає терміна «національна безпека». Але. згідно з указом президента США «Про класифіковану інформацію з національної безпеки» — СІаззфеа’N0110110!Зесигіїу Іп/агтаїїоп (частина 1. секція І. І. ). «національна безпека означає національну оборону або зовнішні відносини Сполучених Штатів». Подібний підхід простежується практично в усіх нормативно-правових актах США з питань національної безпеки. Зовнішня спрямованість національної безпеки в її американському розу мінні підкреслюється існуванням двох специфічних нормативно-правових актів - закону «Про національну безпеку» 1947 р. та закону «Про внутрішню безпеку» 1951 р. Ріс шістаї зесигіїу асі о/1951.

Відомі події 11 вересня 2001 р. справили величезний вплив на формування концепції національної безпеки в Сполучених Штатах і сприяли розширенню кола питань, які віднесено до цієї галузі. Це виявилося і у виникненні нового терміна Іютекіміхесипіу, який фактично є варіацією на тему внутрішньої безпеки і стосується насамперед запобігання терористичним атакам на території США. Цей термін запроваджено Законом «Про внутрішньодержавну безпеку» 2002 р. - отеїаіиіХесигііу Асі о/2002, який трактує терміни Атепсап Нотеїмиіта Иотеїаті як Сполучені Штати або територія Сполучених Штатів. Проте навіть у цьому разі такі питання, як. наприклад, екологія та соціальна галузь, до питань національної безпеки не включаються, на відміну від російської та української концепцій.

Зазначимо також, що обидві ці концепції належать державам, які мають загальновизнаний статус «наддержав» з виключно широкими геополітичними інтересами Хоча відомі приклади ще більш прагматичного й обмеженого підходу до питань національної безпеки. Наприклад, це стосується досвіду Канади, яку об’єднує з Україною такий чинник як близьке сусідство з наддержавою (в її випадку із США. в нашому - із Росією). Так. за законом «Про розвідувальну службу безпеки Канади» (Сапаа’іап Несигіїу ІіиеИі£спсе Неіуісе Асі) 1984 р. «питаннями, що стосуються безпеки Канади, є:

а) шпигунство або саботаж, спрямовані проти Канади або такі, що є шкідливими для інтересів Канади, чи діяльність, спрямована на підтримку такого шпигунства або саботажу:

Ь) діяльність, що чиниться під зовнішнім впливом усередині або щодо Канади, яка є шкідливою для інтересів Канади, таємною або оманною або містить загрозу для будь-якої особи;

с) діяльність усередині або щодо Канали, спрямована на підтримку загрози чи використання актів серйозного насильства проти осіб або манна з мстою досягнення політичних цілей у середині Канади або іноземної держави:

і/) діяльність, спрямована на підрив за допомогою таємних протиправних дій чи така, що має намір призвести врешті до руйнації чи повалення шляхом насильства конституційно заснованої системи державного управління в Канаді, але не включає законні адвокатський захист, протест або незгоду, якщо це не здійснюється у поєднанні з діяльністю, віднесеною до частин від (а) ДО (і/)ш.

Як бачимо, порівняно з уже зазначеними трактуваннями національної безпеки, в канадському варіанті коло її питань значно звужене і охоплює лише питання, критично необхідні для забезпечення нормальних умов існування держави.

Проте, як широке, так І вузьке трактування терміна «національна безпека» має переваги і вади. «За своєю суттю вибір між цими двома трактуваннями можна розглядати в контексті дискусії що до кількості та обсягу функцій, які має викот вати держава, інакше кажучи - питання про межі втручання держави в життя суспільства. Крім того, важливими є не тільки формальні межі державного втручання в інтересах національної безпеки, а і його зміст і методи. Тобто важливо не те. що робиться дія захисту національної безпеки, а як робиться. Причому обидві концепції є актуальними і адекватними для відповідної держави, але ці актуальність і адекватність зумовлені передусім відповідністю цих концепцій геополітичним. економічним та соціальним реаліям, основним цілям і завданням держав, яким вони належать Тому, аналізуючи проблеми національної безпеки конкретної держави, слід дуже обережно підходити до використання зарубіжного досвіду з огляду на індивідуальний зміст і характер безпеки кожної держави. Маючи однакові функціональні завдання захисту власно) безпеки, різні держави, залежно передусім від геополітичних реалій, ставлять перед собою принципово різні цілі та обирають різні способи й методи їх досягнення.

Слід також зважати на те. що політичне походження зумовило перетворення національних інтересів та національної безпеки на такі собі «гумові» категорії, якими можна пояснити будь-які дії держави, що саме і створює потенційну небезпеку. Така ситуація надає важливого значення розвиткові правового регулювання галузі національної безпеки Основним завданням права щодо цього є чітке визначення галузі застосування таких категорії) як національні інтереси та національна безпека, та визначення дієвих і контрольованих механізмів їх захисту, аби. з одного боку, забезпечити демократичний розвиток держави та суспільства, а з другого, створити справді безпечні умови цього розвитку

5. 2. Поняття і правові основи інформаційної безпеки України,

Уперше в законодавчій практиці України питанню національної безпеки було приділено увагу в Декларації про державний суверенітет України від [(> липня 1990 р.і; Ця декларація містить) собі розділ VII «Екологічна безпека» та Розділ IX «Зовнішня і внутрішня безпека».

Акт проголошення незалежності України від 24 серпня 1991 р. 150 також оперує такими поняттями, як безпека та інтереси українського народу.

Спеціального нормативно-правового акту питань національної безпеки Україні довелося чекати ще цілих сім років, протягом яких відбулися докорінні трансформаційні процеси практично в усіх галузьх су спільного життя. Ним стала ухвалена Верховною Радою 16 січня 1997 р. Постанова «Про концепцію (основи державної політики) національної безпеки України», яку було розроблено вже на основі нової Конституції України.

Цим документом уперше в законодавчій практиці України дано визначення понять «національна безпека» та «національні інтереси», а також окреслено основні галузі, завдання, напрями та механізми їх захисту. Характерною с сама назва цього документу – Концепція (основи державної політики) національної безпеки. Тобто від початку питання національної безпеки безпосередньо пов’язано з державною політикою, з певними політичними процесами, що відбуваються в державі.

Конституція України« містить норми, які визначають ОСНОВНІ принципи регулювання галузі інформаційної безпеки. По-перше, це норма ч. І. ст. 17 Конституції України, яка визначає статус відповідного напряму державної діяльності, встановлюючи, що захист інформаційної безпеки є однією з найважливіших функцій держави, справою всього Українського народу.

У такий спосіб захист інформаційної безпеки виступає як самостійне функція, що е видом діяльності держави в інформаційній галузі і полягає як у захисті інформації з обмеженим доступом та інформаційних норм і відносин, так і в захисті особи, суспільства, держави від інформації, обмеженої Конституцією і законами.

По-друге, це група конституційних норм, якими визначаються ключові права людини у галузі інформації, забезпечення яких гарантує її інформаційну безпеку. Такими є норми ст. ЗІ Конституції України, що гарантують таємницю кореспонденції: норми ст. 32 Конституції України, які забороняють втручання в особисте та сімейне життя, збирання конфіденційної інформації про особу, гарантують право на с просту ванн я недостовірної інформації та відшкодування збитків від поширення такої інформації: норми ст. 34 Конституції України, які гарантують право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань

По-третє; слід виділити вкрай важливу конституційну норму, якою визначаються основні принципи забезпечення балансу - між інтересами держави та правами іі інтересами людини і громадянина у галузі інформаційної безпеки. Означена норма міститься в ч. З ст. 34 Конституції і передбачає обмеження свободи Інформації в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку з метою запобігання заворушенням чи злочинам: для охорони здоров’я населення, для захисту репутації або прав інших людей, для запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно, або дія підтримання авторитету і неупередженості правосуддя тощо.

Проблема балансу між інформаційними свободами людини і необхідністю державного втручання в інформаційні відносний с ключовою для ефективного захисту інформаційної безпеки. її вирішення полягає у створенні дієвих механізмів захисту громадянами своїх прав та механізмів контролю з боку інститутів громадянського суспільства. Тому в демократичному суспільстві державне регулювання інформаційної галузі можливо лише через встановлення правових норм, що не суперечать змістові прав людини і забезпечують оптимальну взаємодію державних і недержавних інституцій.

Тривалий час у вітчизняному законодавстві не було визначення інформаційної безпеки. Зокрема, в Законі «Про основи національної безпеки України» вживається лише загальний термін «національна безпека» (ст. І). яка визначена як «захищеність життєво важливих інтересів людини і громадянина, суспільства і держави, за якої забезпечуються стадій розвиток суспільства, своєчасне виявлення, запобігання і нейтралізація реальних та потенційних загроз національним інтересам». А питання інформаційної безпеки розглядається в цьому Законі як певні аспекти національних інтересів та національної безпеки в інформаційній галузі.

Цим же Законом виділено три об’єкти національної та. відповідно, інформаційної безпеки (ст. 3). до яких належать:

- людина І громадянин - їхні конституційні права і свободи;

- суспільство - його духовні, морально-етичні, культурні, історичні. Інтелектуальні та матеріальні цінності. Інформаційне і навколишнє природне середовище і природні ресурси:

- держава - її конституційний лад. суверенітет, територіальна цілісність і недоторканість.

У законодавстві України визначено також багато аспектів інформаційної безпеки з питань інформатизації та розвитку інформаційного суспільства. Так. поняття інформаційної безпеки міститься в Законі України «Про Концепцію національної програми інформатизації». Згідно п. З розділу VI Концепції. «Інформаційна безпека є невід’ємною частиною політичної, економічної, оборонної та інших складових національної безпеки». Проте цей Закон дещо інакше, ніж Закон «Про основи національної безпеки України». визначає класифікацію об’єктів інформаційної безпеки. Так. уже в п. З розділу VI визначається об’єктами інформаційної безпеки названо:

інформаційні ресурси;

канали інформаційного обміну і телекомунікації;

- механізми забезпечення функціонування телекомунікаційних систем і мереж.

- інші елементи інформаційної інфраструктури країни

Закон «Про Основні засади розвитку інформаційного суспільства в Україні на 2007 - 2015 роки» (ст. ІЗ) зазначено, що проблеми інформаційної безпеки набувають особливого значення за швидкого розвитку глобального інформаційного суспільства, широкого використання ІКТ в усіх галузьх життя.

Ця стаття Закону дає нове визначення інформаційної безпеки, яке є узгодженим із встановленою законодавством дефініцією національної безпеки. За цією нормою: інформаційна безпека це стан захищеності життєво важливих Інтересів людини, суспільства і держави, при якому запобігається нанесення шкоди через: неповноту, невчасність та невірогідність інформації, що використовується; негативний інформаційний вплив; негативні наслідки застосування інформаційних технологій; несанкціоноване поширення, використання і порушення цілісності, конфіденційності та доступності інформації.

У цін дефініції сутність інформаційної безпеки розкривається через визначення певних ключових елементів (об’єктів) цієї безпеки, щодо яких потрібно вжити заходів забезпечення безпеки з метою унеможливлення шкоди. Такими елементами є:

- якість інформації, котру використовують (забезпечення її повноти, вчасності та вірогідності):

- правила інформаційної діяльності (запобігання негативному інформаційному впливу та негативним наслідкам застосування Інформаційних технологій)

правові режими інформаційних ресурсів та доступу до інформації (забезпечення виконання визначених законодавством правил поширення та використання інформації, а також її цілісності, конфіденційності та доступності інформації.

Як уже зазначалося, характерною ознакою українського законодавства в галузі безпеки є наявність значних запозичень із законодавства Російської Федерації. Це зокрема, стосується концептуальних положень про формування системи напрямів державної діяльності для захисту інформаційної безпеки на основі класифікації можливих загроз національним інтересам в інформаційній галузі. Наприктал. багато норм Закону «Про основи національної безпеки України» та Концепції (основ державної політики) національної безпеки України, що передувала йому, запозичено Із закону Російської Федерації «Про безпеку».

Доцільність подібних запозичень може викликати сумніви. Адже в нинішній редакції Закон України «Про основи національної безпеки України» має переважно декларативний характер. Зокрема, він не визначає конкретних механізмів захисту національної безпеки, залишаючи реалізацію цих завдань у галузі проведення державної політики загалом, по-друге, не створює чітких критеріїв оцінювання стану національної безпеки та ефективності діяльності з її захисту.

Недоцільним, зокрема, є формування системи напрямів державної діяльності із захисту інформаційної безпеки на основі класифікації можливих загроз національним інтересам в інформаційній галузі, як це зроблено у більшості національних нормативно-правових актів та концепцій із цих питань. Адже такі категорії як «інтереси» і «загрози», є міиіппіімі та суб’єктивними, ступінь їх захищеності важко оцінювати. А правове регулювання вимагає стабільності та наявності чітких критеріїв оцінювання відповідності закону, ефективності захисту тощо.

Крім того, побудова правового регулювання на основі емпіричної концепції «можливих загроз» створює ризик перетворення питань інформаційної безпеки на певну «гумову категорію», яка може використовуватися не для реального захисту держави, суспільства та окремої людини, а для обґрунтування гаслами захисту цієї безпеки таких дій. як порушення законодавства з боку державних органів, утиски свободи слова і прав людини тощо

Загалом же захисту інформаційної безпеки можна визначити як складну систему, що складається з комплексу векторів державної політики і зумовлена специфікою об’єктів інформаційної безпеки.

В інформаційній безпеці слід виділити три комплекси питань, які диференціюються відповідно до природи правових норм, що становлять їх нормативно-правову базу:

1) інформаційна безпека людини і суспільства, яка ґрунтується, передусім на нормах природного права і вимірюється ступенем свободи від втручання держави та Інших осіб, можливостями самореалізації та самовизначення:

2) інформаційна безпека держави, що ґрунтується на позитивному праві і пов’язана Із застосуванням обмежень, заборон, жорсткою регламентацією Невід’ємним елементом її є сила державного примусу;

3) інформаційна безпека суб’єктів підприємницької діяльності, яка насамперед має бути визначена законодавством з питань захисту конкуренції, регулювання економіки тощо.

Комплекс питань інформаційної безпеки людини й суспільства має такі вектори:

- забезпечення інформаційних прав і свобод людини і громадянина:

- захист людини від неправомірного Інформаційного втручання:

- забезпечення національної, культурної і духовної ідентичності від неправомірного втручання.

- забезпечення дієздатних правових та організаційних механізмів захисту відповідних прав та ш.

Комплекс питань інформаційної безпеки держави охоплює такі вектори державної діяльності:

- захист та обмеження обігу інформації з метою безпеки:

- захист інформаційної інфраструктури держави;

- безпека розвитку інформаційної галузі держави:

- захист національного інформаційного ринку:

- запобігання інформаційному тероризму та інформаційній війні, використання інформаційної зброї:

Комплекс питань інформаційної безпеки суб’єктів підприємницької діяльності включає такі вектори:

- захист комерційної таємниці;

- забезпечення захисту комерційної інформації органами державної влади:

- державний контроль за засобами захисту власної інформаційної безпеки, які використовуються комерційними підприємствами:

- дотримання безпечних параметрів інформаційних послуг та їх продуктів.

Отже, державно-правовий механізм інформаційної безпеки с системою органів державної влади загальної спеціальної компетенції, задіяних у процесі формування та реалізації політики інформаційної безпеки, внутрішні й зовнішні ролі та відносини якої регулюються системою правових норм і принципів.

У складі цього державно-правового механізму є три взаємопов’язаних елементи:

І сукупність державних інституцій, задіяних у процесі формування й реалізації політики інформаційної безпеки, тобто інституціональний механізм інформаційної безпеки:

2) сукупність ролей і відносин, передусім правових, що виникають у процесі проведення політики інформаційної безпеки, та специфічні форми і методи діяльності суб’єктів політики інформаційної безпеки:

3) ієрархічна сукупність правових норм і принципів, що регулює зміст і процес проведення політики інформаційної безпеки, тобто правова база політики інформаційної безпеки.

Основні способи реалізації державної політики у галузі інформаційної безпеки такі:

- розроблення нормативно-правових актів, що регулюють відповідні суспільні відносини в інформаційній галузі, встановлюють правила поведінки та відповідальність суб’єктів Інформаційних правовідносин;

- створення нових державних інституцій і розширення компетенції існуючих у вирішенні завдань підтримання інформаційної безпеки:

- застосування у процесі діяльності державних інституцій конкретних, установлених правовими нормами засобів і напрямів державного впливу на інформаційну галузь.

5. 3. Основні напрями державної політики інформаційної безпеки

Закон України «Про основи національної безпеки» (ч. 2 ст. 5) визначає, що «національна безпека України забезпечується шляхом проведення виваженої державної політики». Отже, саме політика називається головним «інструментом» досягнення необхідних безпечних у мов суспільного і державного життя. До того ж. акцент зроблено саме на державній політиці, тобто такій, що проводиться від імені держави її владними органами. І це не дивно, адже саме в арсеналі державних засобів проведення політики є всім відомий інструмент державного примусу, який здебільшого іі асоціюється Із такими термінами, як «захист», «безпека» тощо.

Ця сама норма визначає, що державна політика щодо забезпечення національної безпеки проводиться «відповідно до прийнятих в установленому порядку доктрин, концепцій, стратегій і програм у політичній, економічній, соціальній, воєнній, екологічній, науково-технологічній, інформаційній та інших галузьх».

Серед таких програмних документів найважливішими є Стратегія національної безпеки України і Воєнна доктрина України, які є обов’язковими для виконання і основою для розроблення конкретних програм за складовими державної політики національної безпеки. Ці документи розробляються на основі Закону «Про основи національної безпеки України» і затверджуються Президентом України

Безпосередньо ж вибір конкретних засобів і шляхів забезпечення національної безпеки України зумовлений необхідністю своєчасного вжиття заходів, адекватних характеру і масштабам загроз національним інтересам.

Крім того, політику національної, відповідно, Інформаційної безпеки потрібно проводити лише в тих формах і тими методами її засобами, які притаманні і прийнятні демократичній правовій державі, тобто ґрунтуються на принципах демократії і верховенства права

Це підтверджується нормами ч. 1. ст. 5 зазначеного Закону. які виділяють основоположні такі принципи державної діяльності в ціп галузі:

- пріоритет прав і свобод людини і громадянина:

- верховенство права:

- пріоритет договірних (мирних) засобів у розв’язанні конфліктів;

- своєчасність і адекватність заходів захисту національних інтересів реальним і потенційним загрозам:

- чітке розмежування повноважень та взаємодія органів державної влади у забезпеченні національної безпеки:

- демократичний цивільний контроль над воєнною організацією держави та іншими структурами в системі національної безпеки:

використання в інтересах України міждержавних систем та механізмів міжнародної колективної безпеки. Як уже зазначалося, офіційна українська концепція безпеки побудована на позиціях визначення можливих загроз національним інтересам та встановлення адекватних відповідних заходів. Базові положення щодо визначення таких загроз і заходів містяться безпосередньо в Законі України «Про основи національної безпеки», на основі якого розробляються інші, більш деталізовані програмні документи щодо захисту окремих напрямків національної безпеки. Слід зазначити. Що норми цього Закону мають переважно декларативний характер, проте можуть давати уявлення про конкретні галузі і напрями реалізації державної політики в цій галузі.

Закон «Про основи національної безпеки України» розрізняє дві ключові категорії, які зумовлюють зміст і спрямованість державної політики у галузі інформаційної безпеки:

І загрози національним інтересам І національній безпеці України в інформаційній галузі (ст. 7), до яких належать:

- прояви обмеження свободи слова ті доступу громадян до інформації:

- поширення засобами масової інформації культу насильства, жорстокості, порнографії;

- комп’ютерна злочинність та комп’ютерний тероризм;

- розголошення інформації, яка становить державну та іншу, передбачену законом, таємницю, а також конфіденційної Інформації, що є власністю держави або спрямована на забезпечення потреб та національних інтересів суспільства і держави:

- намагання маніпулювати суспільною свідомістю, зокрема, шляхом поширення недостовірної, неповної або упередженої інформації:

2) основні напрями державної політики з питань національної безпеки в інформаційній галузі (ст. 8):

- забезпечення інформаційного суверенітету України:

- удосконалення державного регулювання розвитку інформаційної галузі шляхом створення нормативно-правових та економічних передумов для розвитку національної інформаційної інфраструктури та ресурсів, впровадження новітніх технологій у цій галузі, наповнення внутрішнього та світового інформаційного простору достовірною інформацією про Україну: активне залучення засобів масової інформації до боротьби з корупцією, зловживаннями службовим становищем, іншими явищами, які загрожують національній безпеці України:

- забезпечення неухильного дотримання конституційного права громадян на свободу слова, доступу до інформації, недопущення неправомірного втручання органів державної влади, органів місцевого самоврядування. їх посадових осіб у діяльність засобів масової інформації, дискримінації в інформаційній галузі і переслідування журналістів за політичні позиції:

- вжиття комплексних заходів що до захисту національного інформаційного простору та протидії монополізації інформаційної галузі України.

Розглядаючи напрями державної політики у галузі інформаційної безпеки, варто назвати ще один законодавчий акт. який хоч і не стосується загальних питань інформаційної політики держави, проте визначає перспективні завдання в галузі інформаційної безпеки. Це Закон «Про Основні засади розвитку інформаційного суспільства в Україні на 21107- 2015 роки», норми якого дають найбільш повне визначення інформаційної безпеки.

У п. 13 цього Закону визначено основні шляхи вирішення проблеми інформаційної безпеки:

— створення повнофункціональної інформаційної інфраструктури держави та забезпечення захисту її критичних елементів;

- підвищення рівня координації діяльності державних органів щодо виявлення, оцінки і прогнозування загроз інформаційній безпеці, запобігання таким загрозам та забезпечення ліквідації їх наслідків, здійснення міжнародного співробітництва з цих питань:

- вдосконалення нормативно-правової бази що до забезпечення інформаційної безпеки, зокрема захисту Інформаційних ресурсів, протидії комп’ютерній злочинності, захисту персональних даних, а також правоохоронної діяльності в інформаційній галузі.

— розгортання та розвиток Національної системи конфіденційного зв’язку як сучасної захищеної транспортної основи, здатної інтегрувати територіально розподілені інформаційні системи, в яких обробляється конфіденційна інформація.

Як уже зазначалося. Закон «Про основи національної безпеки України» передбачає розроблення декількох програмних документів, які мають визначати конкрентий напрями проведення державної політики що до безпеки у різних галузьх. Одним із таких ключових документів у галузі інформаційної безпеки є затверджена Указом Президента України Стратегія національної безпеки України». Вона визначає принципи, пріоритетні цілі, завдання й механізми забезпечення життєво важливих інтересів особи, суспільства і держави від зовнішніх і внутрішніх загроз. Ця Стратегія є базою для розроблення конкретних програм, проектів і планів заходів за складовими державної політики національної безпеки та механізмів їх реалізації І розрахована на період досягнення визначених нею цілей.

Головною метою Стратегія визначає забезпечення такого рівня національної безпеки, який би гарантував поступальний розвиток України, її конкурентоспроможність, забезпечення прав і свобод людини і громадянина, подальше зміцнення міжнародних позицій та авторитету Української держави в сучасному світі. Однією із складових цього завдання є і забезпечення інформаційної безпеки.

Окремо визначено, що державна політика національної безпеки України формується та реалізується за умов, коли в сучасному світі нівелюється різниця між внутрішніми і зовнішніми аспектами безпеки, зростає вага кесилових (політичних, економічних, соціальних, енергетичних, екологічних, інформаційних) (виділено нами) складових її забезпечення.

Характеризуючи основні негативні чинники, що впливають на стан захищеності національних інтересів України в інформаційній галузі. Стратегія визначає (п. 2. 8). що :

- посилюється негативний зовнішній вплив на інформаційний простір України, що загрожує розмиванням суспільних цінностей і національної ідентичності.

- недостатніми залишаються обсяги вироблення конкурентоспроможного національного інформаційного продукту:

- наближається до критичного стан безпеки інформаційно-комп’ютерних систем в галузі державного управління, фінансової і банківської галузі, енергетики, транспорту. Внутрішніх та міжнародних комунікацій тощо.

Серед стратегічних пріоритетів політики національної безпеки (п. 3) зазначено низку таких, що стосуються галузі інформаційної безпеки, а саме:

- активізація інноваційних процесів в інформаційно-комунікаційній галузі, яка є елементом формування інфраструктури економіки знань - основу майбутньої конкурентоспроможності України у глобалізованому світі;

- запобігання поширенню в засобах масової інформації проявів насильства, расової, етнічної та релігійної нетерпимості, моральної розбещеності тощо:

- забезпечення інформаційної безпеки при інтеграції до структур глобального інформаційного суспільства.

Механізм реалізації державної політики інформаційної безпеки, відповідно до положень Стратегії національної безпеки, має складатися з трьох елементів: системи управління інформаційною безпекою, ресурсного забезпечення інформаційної безпеки та механізмів державного і громадського контролю за реалізацією цієї Стратегії.

Визначено також конкретні заходи, яких потрібно вжити в межах удосконалення механізму захисту інформаційної безпеки, зокрема:

- розвиток правових засад інформаційної безпеки, у т. ч. шляхом розробки та прийняття Національної стратегії формування інформаційного суспільства:

- розробка та впровадження національних стандартів та технічних регламентів застосування інформаційно-комунікаційних технологій, гармонізованих з відповідними європейськими стандартами, у т. ч. згідно з вимогами ратифікованої Верховною Радою України Конвенції про кіберзлочинність:

- підвищення ефективності діяльності суб’єктів забезпечення національної безпеки з упереджу вального отримання інформації для своєчасного виявлення існуючих і нових типів внутрішніх і зовнішніх загроз, розробка дієвих заходів щодо їх запобігання та нейтралізації:

- інформаційно-аналітична підтримка діяльності органів державної влади, насамперед в умовах кризових і надзвичайних ситуацій, в т. ч. особливого періоду;

- впровадження захищених інформаційно-телекомунікаційних мереж в органах державної влади;

- розвиток інформаційно-телекомунікаційної інфраструктури Основним програмним документом, що визначає напрями діяльності держави щодо захисту національної безпеки у військовій галузі та прийняття якого прямо передбачене законодавством, є Воєнна доктрина України». Це сукупність керівних принципів, воєнно-політичних, воєнно-стратегічних. воєнно-економічних та військово-технічних поглядів на забезпечення воєнної безпеки держави. У ній значну увагу приділено і питанням інформаційної безпеки та інформаційного забезпечення оборонної діяльності. Так. згідно з п. 1 Воєнної доктрини зазначено що воєнно-політична обстановка навколо України характеризується динамічністю й нестабільністю подій і процесів, які виникають внаслідок низки чинників, одним із яких є поява новітніх вплів і систем зброї. інформаційних технологій, що змінюють традиційні уявлення про характер збройної боротьби.

Зростанням ролі інформаційних технологій зумовлені такі ознаки сучасної збройної боротьби:

- широке застосування новітніх систем озброєння та військової техніки, зокрема, розвідки та радіоелектронної боротьби;

- зростання ролі і значущості протиборства в інформаційній галузі, використання новітніх інформаційних технологій (п. 20).

З огляду на такі обставини основні завдання Збройних Сил України в мирний час визначено:

- здійснення розвідувальної та інформаційно-аналітичної діяльності в інтересах оборони держави;

- здійснення заходів щодо забезпечення інформаційної безпеки (п. 23);

У п. 42 Воєнної доктрини України інформаційні ресурси названо одним із важливих джерел забезпечення діяльності Збройних Сил України, інших військових формувань та правоохоронних органів, створення умов їх ефективного функціонування.

Як бачимо, у вітчизняному законодавстві с багато нормативно-правових актів, які містять норми з визначення цілей та принципів забезпечення інформаційної безпеки. Проте деякі положення незрідка є неузгодженими й виражені в нормах-деклараціях або нормах-цілях, що не передбачають конкретних механізмів реалізації.

Зазначимо, що негативні думки щодо доцільності створення різних програм і стратегій безпеки, які так «полюбляють» в Україні, висловлювалися вже неодноразово і є досить обґрунтованими з огляду як теорії, так і практики багатьох розвинених країн На думку одного з представників Королівської Військової Академії Великобританії, в період після холодної війни Великобританія не мас стратегії національної безпеки Те. що ми маємо, є бачення того, яку Європу ми хочемо побачити, і погляди щодо певної політики, яка може допомогти реалізувати це бачення. Але ми часто повертаємось із враженням, що в Україні переважаюче бачення безпеки є перевернутим з ніг на голову: що безпека бачиться продуктом «програм», «стратегій», членства у міжнародних органах та. врешті, аналізів міжурядових договорів» Фактично за подібними стратегіями немає ніяких конкретних практичних заходів.

У світовій практиці питання формування поглядів та підходів на вирішення актуальних питань державного життя, в т. ч. й інформаційної безпеки, традиційно вирішуються у форматі так званих Зелених та Білих книг, які створюються як державними, так і недержавними інституціями. «Зелена книга» с зібранням конкретних проблемних питань, які потребують вирішення і виносяться на обговорення чи то в органах державної влади чи то в суспільстві. У свою чергу, за результатами такого обговорення формується «Біла книга», яка містить конкретні рекомендації що до напрямів і способів розв’язання зазначених проблем.

У цьому аспекті цікавим с досвід Державної служби спеціального зв’язку та захисту інформації України, яка підготувала аналогічний проект під назвою «Біда книга з питань інформаційної безпеки». Умнім висвітлюються стан і перспективи вирішення всього комплексу питань, пов’язаних з інформаційною безпекою України.

Зокрема, в Біліії книзі подано класифікацію основних складових інформаційної безпеки та конкретних завдань що до їх захисту. Основними об’єктами захисту в межах інформаційної безпеки в цій класифікації є інформації)ний простір, інформація з обмеженим доступом та інформаційні ресурси. Відокремлено такі основні системо утворювальні складові інформаційної безпеки:

1) захист інформаційного простору:

- забезпечення безпеки діяльності, пов’язаної із забезпеченням свободи слова та доступу громадян до інформації:

- протидія поширенню засобами масової інформації культу насильства, жорстокості, порнографії;

- протидія намаганню маніпулювати суспільною свідомістю, зокрема шляхом поширення недостовірної, неповної або упередженої інформації:

- протидія комп’ютерній злочинності та комп’ютерному тероризму;

2) захист інформації з обмеженим доступом:

- захист інформації, що становить державну та іншу передбачену законом таємницю, конфіденційної інформації, що є власністю держави або спрямована на забезпечення потреб та національних інтересів суспільства та держави;

- захист інформації з обмеженим доступом, що циркулює в інформаційно-телекомунікаційних системах.

З) захист інформаційних ресурсів:

- забезпечення безпеки інформаційно-телекомунікаційних систем загального призначення:

- захист національних інформаційних ресурсів, у т. ч. тих. доступ до яких здійснюється з використанням Інтернет;

- забезпечення безпеки інформаційно-телекомунікаційних систем органів державної влади та місцевого самоврядування, інформаційно-телекомунікаційних систем, які функціонують в інтересах управління державою, забезпечують потреби оборони та безпеки держави, кредитно-банківських та інших сфер економіки держави, систем управління життя забезпеченням;

Модуль іі. Окремі правові акти, що регулюють правовідносини в процесі документно-інформаційної діяльності

Тема 9. Закон України «Про інформацію» в процесі регулювання правовідносин, що виникають в інформаційній галузі

Базовим законом в галузі захисту інформації є прийнятий у 1992 році Закон «Про інформацію», який регламентує відносини, що виникають при формуванні і використанні інформаційних ресурсів України на основі збирання, накопичення, зберігання, поширення і надання користувачам документованої інформації, а також при створенні і використанні інформаційних технологій, при захисті інформації і прав суб’єктів, що беруть участь в інформаційних процесах і інформатизації.

Закон свідчить:

• інформаційні ресурси діляться на державні і недержавні;

• державні інформаційні ресурси України формуються відповідно до сфер ведення як: державні інформаційні ресурси; інформаційні ресурси, що знаходяться в сумісному веденні держави і суб’єктів держави; інформаційні ресурси суб’єктів України;

• державні інформаційні ресурси є відкритими і загальнодоступними. Виняток становить документована інформація, віднесена законом до категорії обмеженого доступу;

• документована інформація з обмеженого доступу за умов її правового режиму поділяється на інформацію, віднесену до державної таємниці, і конфіденційну.

• конфіденційна інформація – документована інформація, доступ до якої обмежується відповідно до законодавства України;

• персональні дані про громадян, що включаються до складу державних інформаційних ресурсів, інформаційних ресурсів сумісного ведення, інформаційних ресурсів суб’єктів держави, інформаційних ресурсів місцевого самоврядування, а також отримані і зібрані недержавними організаціями, віднесені до категорії конфіденційної інформації.

З цього Закону випливає:

• інформація з будь-якої галузі знань і діяльності у принципі є відкритою і загальнодоступною, якщо законодавством не передбачено обмеження доступу до неї в установленому порядку;

• категорія "конфіденційна інформація" об’єднує всі види інформації, що захищається (таємниць). Це відноситься і до державних і до недержавних інформаційних ресурсів. При цьому, виняток становить інформація, віднесена до державної таємниці: вона до конфіденційної інформації не відноситься, а є складовою частиною інформації з обмеженим доступом.

Відповідно до «Закону про інформацію» режим захисту інформації встановлюється:

• відносно відомостей, віднесених до державної таємниці, – уповноваженими органами на підставі Закону України «Про державну таємницю»;

• відносно конфіденційної інформації – власником інформаційних ресурсів або уповноваженою особою на підставі Закону «Про інформацію»;

• відносно персональних даних – окремим державним законом.

Принциповим тут є положення, що режим захисту конфіденційної інформації визначає її власник, тобто відповідний орган державної влади або управління, організація, установа, підприємство.

Слід також звернути увагу і на закон «Про інформацію». Закон складається з 6 розділів і містить 54 статті. Закон дає визначення інформації – документовані або публічно оголошені відомості про події та явища, що відбуваються у суспільстві, державі та навколишньому природному середовищі. Закон визначає інформаційну діяльність, основні її напрями, галузі, види і джерела інформації, поняття та критерії доступу до інформації, учасників інформаційних відносин, основи міжнародної інформаційної діяльності.

Основним інформаційним законом є закон України «Про інфор­мацію», прийнятий 2 листопада 1992 року. Він містить 54 статті в шести розділах. Цей Закон закріплює право громадян України на інформацію, закладає правові основи інформаційної діяльності.

Насамперед слід зазначити, що у статті 1 Закону дається офіційне визначення інформації. Під інформацією цей Закон розуміє докумен­товані чи привселюдно оголошені відомості про події і явища, що відбуваються в суспільстві, державі і навколишньому природному середовищі. Далі визначаються мета Закону, галузь його дії, основні принципи інформаційних відносин, а саме:

• відкритість;

• доступність інформації і свобода обміну;

• об’єктивність і правдивість інформації;

• повнота і точність інформації;

• законність отримання, використання, поширення і збереження інформації.

У статті 6 формулюється поняття державної інформаційної політики – це сукупність основних напрямків і способів діяльності держави з отримання, використання, поширення і збереження інформації. Головними напрямками і способами державної інформаційної політики є:

• забезпечення доступу громадян до інформації;

• створення національних систем і мереж інформації;

• посилення технічних, фінансових, організаційних, правових і наукових основ інформаційної діяльності;

• забезпечення ефективного використання інформації;

• сприяння постійному відновленню, збільшенню і збереженню національних інформаційних ресурсів;

• створення загальної системи охорони інформації;

• сприяння міжнародній співпраці в галузі інформації і гарантування інформаційного суверенітету України.

У статті 12 дається визначення інформаційної діяльності як сукуп­ності дій, спрямованих на задоволення інформаційних потреб громадян, юридичних осіб і держави. Визначено також основні напрямки інфор­маційної діяльності (стаття 13), основні види інформаційної діяльно­сті (стаття 14). У статті 18 подано класифікацію основних видів інфор­мації, у статтях 19 – 25 даються визначення видів інформації.

Нарешті, у статті 27 визначено поняття документа в інформаційних відносинах. Документ – це передбачена законом матеріальна форма отримання, збереження, використання і поширення інформації шля­хом її фіксації на папері, магнітній, кіно-, відео-, фотоплівці чи на іншому носії. За режимом доступу до інформації вона поділяється на відкриту інформацію та інформацію з обмеженим доступом (стаття 28). У свою чергу, інформація з обмеженим доступом поділяється на кон­фіденційну і таємну.

Тема 9. Закон України «Про наукову та науково-технічну інформацію» в правовому забезпеченні документно-інформаційної діяльності

Закон «Про науково-технічну інформацію» - визначає основи державної політики у галузі НТІ, порядок її формування і реалізації в інтересах науково-технічного, економічного і соціального прогресу країни, а також правові форми міжнародної співпраці в цій галузі;

Природно, йдучи по шляху конкретизації, ми приходимо до Зако­ну України «Про науково-технічну інформацію», що був прийнятий ще 25 червня 1993 року.

Цей Закон визначає основи державної політики в галузі науково-технічної інформації, порядок її формування і реалізації в інтересах науково-технічного, економічного і соціального прогресу країни. Метою Закону є створення в Україні правової бази для отримання та використання науково-технічної інформації.

Законом регулюються правові й економічні відносини громадян, юридичних осіб, держави, що виникають при створенні, отриманні, ви­користанні та поширенні науково-технічної інформації, а також визна­чаються правові форми міжнародної співпраці в цій галузі.

Тема 10. Закон України «Про доступ до публічної інформації» в правовому забезпеченні документно-інформаційної діяльності

1. Про необхідність оновлення інформаційного законодавства

Метою прийняття Закону України «Про доступ до публічної інформації» стало забезпечення прозорості та відкритості суб’єктів владних повноважень і створення механізмів реалізації права кожного на доступ до публічної інформації. Це право може бути реалізоване шляхом визначення режиму доступу до неї, а саме — виключних підстав обмеження доступу до інформації, встановленням відповідальності за відмову чи відстрочку у наданні інформації, встановленням для Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини додаткових гарантій у межах повноважень, визначених Законом України «Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини», для забезпечення реалізації права на доступ до інформації, встановленням максимально коротких строків для розгляду запитів на інформацію тощо.

Слід зазначити, що ці два закони тісно пов’язані між собою. Так, нова редакція Закону України «Про інформацію» визначає, принципи, суб’єкти, об’єкти інформаційних відносин в Україні та дає визначення терміну «інформація», характеризує її види.

В свою чергу, Закон України «Про доступ до публічної інформації» визначає порядок здійснення та забезпечення права кожного на доступ до інформації, що знаходиться у володінні суб’єктів владних повноважень, інших розпорядників публічної інформації, визначених цим Законом, та інформації, що становить суспільний інтерес.

Перш за все, слід звернути увагу на те, що всі вимоги Закону «Про доступ до публічної інформації» поширюються лише на органи державної влади, інші державні органи, органи місцевого самоврядування, органи влади Автономної Республіки Крим і інших суб’єктів, що здійснюють владні управлінські функції відповідно до законодавства та рішення яких є обов’язковими для виконання. Вимоги цього Закону поширюються лише в частині оприлюднення та надання відповідної інформації за запитами на юридичних осіб, яких фінансують з державного, місцевих бюджетів, бюджету Автономної Республіки Крим, осіб, що виконують делеговані повноваження суб’єктів владних повноважень згідно із законом чи договором, включаючи надання освітніх, оздоровчих, соціальних або інших державних послуг, суб’єктів господарювання, які займають домінуюче становище на ринку або наділені спеціальними чи виключними правами або є природними монополіями, та суб’єктів господарювання, які володіють інформацією про стан довкілля, про якість харчових продуктів і предметів побуту, про аварії, катастрофи, небезпечні природні явища й інші надзвичайні події, що сталися або можуть статися та загрожують здоров’ю та безпеці громадян, і іншою інформацією, що становить суспільний інтерес (суспільно необхідною інформацією).

Закон зобов’язав всіх розпорядників інформації (передбачених статтею 13 Закону), надавати та оприлюднювати публічну інформацію, відображену та задокументовану будь-якими засобами та на будь-яких носіях інформацію, що була отримана або створена в процесі виконання суб’єктами владних повноважень своїх обов’язків, передбачених чинним законодавством, або інформації, що знаходиться у володінні суб’єктів владних повноважень, інших розпорядників публічної інформації.

2. Особливості зберігання та накопичення інформації

Протягом тривалого часу люди зберігали знання лише у власній пам’яті, передаючи їх в усній формі — казках, піснях, переказах, оповідях або просто навчаючи молоде покоління певному ремеслу. І хоча цей спосіб передавання інформації існує й дотепер, він не надто надійний. Саме тому величезну роль у розвитку людства відіграло винайдення матеріального носія інформації.

До найдавніших інформаційних повідомлень, які було зафіксовано на матеріальному носії, належать наскальні малюнки, різьблення на кістках тварин, вишивки, писанки, вузликова писемність тощо. Визначною подією стало також винайдення переносного матеріального носія інформації, роль якого в Месопотамії відігравати глиняні таблички, у Давньому Єгипті — папіруси, у середньовічній Європі — пергамент, а згодом — книжки.

Сьогодні інформацію зберігають на електронних носіях — оптичних і магнітних дисках, картках пам’яті, стрічках. Цей спосіб незрівнянно ефективніший і дешевший за всі попередні, проте другу революцію в галузі накопичення знань може здійснити, знову-таки, мережа Інтернет, що починає відігравати роль єдиного глобального носія інформації.

Інформація, яку не було передано, зникає разом зі своїм носієм (що майже завжди недовговічний). Тому без засобів передавання інформації неможливе її накопичення, утворення знань, а отже, й існування суспільства.

Найдавнішим засобом передавання інформації, була мова. Згодом інформацію почали передавати за допомогою матеріальних носіїв, а з середини ХІХ століття – використовуючи електромагнітні хвилі.

Якщо передають інформацію з одного джерела до одного отримувача, то поширюють її відразу між багатьма отримувачами.

Тема 5. Доступ до інформації: поняття, правове регулювання

Режим доступу до інформації – це передбачений правовими нормами порядок одержання, використання, поширення йзберігання інформації.

Відповідно до Закону України «Про інформацію» за режимом доступу інформація поділяється на відкритуіінформацію з обмеженимдоступом.

Держава здійснює контроль за режимом доступу до інформації.

Цей контроль полягає у забезпеченні додержання вимог законодавства про інформацію всіма державними органами, підприємствами, установами іорганізаціями, недопущенні необгрунтованого віднесення відомостей до категорії інформації з обмеженим доступом.

Державний контроль за додержанням установленого режиму здійснюється спеціальними органами, які визначають Верховна Рада України йКабінет Міністрів України.

У порядку контролю Верховна Рада України може вимагати від урядових установ, міністерств, відомств звіти, які містять відомості про їх діяльність щодозабезпеченняінформацією зацікавлених осіб (кількість випадків відмови у наданні доступу до інформаціїіз зазначенням мотивів таких відмов; кількість випадків застосування режиму обмеженого доступу до окремих видів інформаціїіїх обгрунтування; кількість скарг на неправомірні дії посадових осіб, які відмовили у доступі до інформації, та вжиті щодо них заходи тощо).

 Доступ до відкритої інформації

Доступ до відкритої інформації забезпечується таким чином:

• систематичноюпублікацієюїї в офіційних друкованих виданнях (бюлетенях, збірниках);

• поширеннямїї засобами масової комунікації;

• безпосереднімнаданнямїї державним органам,юридичним особам, а такожзацікавленим громадянам.

Порядок йумови надання громадянам, державним органам, юридичним особам і представникам громадськості відомостей за запитами встановлюються цим Законом або договорами (угодами), якщо надання інформації здійснюється на договірній основі.

Обмеження права на одержання відкритої інформації забороняється законом.

Переважним правом на одержання інформації користуються громадяни, яким ця інформація необхідна для виконання своїх професійних обов’язків.

 Інформація з обмеженим доступом

Інформація з обмеженим доступом за своїм правовим режимом поділяється на конфіденційну йтаємну.

Конфіденційна інформація – це відомості, які знаходяться у володінні, користуванні або розпорядженні окремих фізичних абоюридичних осіб і поширюються за їх бажанням відповідно до передбачених ними умов.

Стосовно інформації, що є власністю держави йзнаходиться в користуванні органів державної влади абоорганів місцевого самоврядування, підприємств, установ йорганізацій усіх форм власності, з метою її збереження може бути відповідно до закону встановлено обмежений доступ до неї, тобтонадано статус конфіденційної. Порядок обліку, зберігання йвикористання документів та інших носіїв, що містять зазначену інформацію, визначається Кабінетом Міністрів України.

До конфіденційної інформації, що є власністю держави й знаходиться в користуванні органів державної влади абоорганів місцевого самоврядування, підприємств, установ йорганізацій усіх форм власності, не можуть бути віднесені такі відомості:

• про стан довкілля, якість харчових продуктів і предметів побуту;

• аварії, катастрофи, небезпечні природні явища йінші надзвичайні події, які сталися або можуть статися йзагрожують безпеці громадян;

• стан здоров’я населення, його життєвий рівень, включаючи харчування, одяг, житло, медичне обслуговування та соціальне забезпечення, а також про соціально-демографічні показники, стан правопорядку, освіти йкультури населення;

• стан справ щодоправі свобод людини йгромадянина, а також фактів їх порушень;

• незаконні дії органів державної влади ймісцевого самоврядування, їх посадових іслужбових осіб;

• інша інформація, доступ до якої не може бути обмеженим відповідно до законів України йміжнародних договорів, ратифікованих Верховною Радою України.

Громадяни, юридичні особи, які володіють професійною, діловою, виробничою, банківською, комерційноюта іншоюінформацією, одержаною на власні кошти, або такою, яка є предметом їх професійного, ділового, виробничого, банківського, комерційного таіншого інтересу йне порушує передбаченої законом таємниці, самостійно визначають режим доступу до неї, включаючи належність її до категорії конфіденційної, та встановлюють для неї систему (способи) захисту.

Виняток становлять комерційнайбанківськаінформація, а також інформація, правовий режим якої встановлено Верховною Радою України за поданням Кабінету Міністрів України (з питань статистики, екології, банківських операцій, податків тощо), й відомості, приховування якихявляє собою загрозу життю йздоров’ю людей.

До таємної інформації належить інформація, що містить відомості, які становлять державну та іншу передбачену законом таємницю, розголошення якихзавдає шкоди особі, суспільству йдержаві.

Віднесення інформації до категорії секретних відомостей, які становлять державну таємницю,тадоступ до неї громадян здійснюється відповідно до закону про цю інформацію.Порядок оборотутаємної інформації іїї захисту визначається відповідними державними органами за умови додержання вимог, установлених цим Законом, а порядок і терміни обнародування таємної інформації –відповідним законом.

Інформаціюз обмеженим доступом може бути поширенобез згоди її власника, якщо ця інформація є суспільно значущою, тобто якщо вона є предметом громадського інтересу і якщо право громадськості знати цю інформацію переважає право її власника на її захист.

 Доступ громадян до інформації про них

 Громадяни мають право:

• знати у період збирання інформації, які відомості про них і з якою метою збираються, як, ким і з якою метою вони використовуються;

• одержувати доступ до інформації про них, заперечувати її правильність, повноту, доречність тощо.

Державні органи іорганізації, органи місцевого йрегіонального самоврядування, інформаційні системи яких вміщують інформацію про громадян, зобов’язані надавати її безперешкодно і безкоштовно на вимогу осіб, яких вона стосується, крім випадків, передбачених законом, а також вживати заходів щодо запобігання несанкціонованому доступу до неї. У разі порушень цих вимог Закон гарантує захист громадян від заподіянної їм шкоди використанням такої інформації.

Забороняється доступ сторонніх осіб до відомостей про іншу особу, зібраних відповідно до чинного законодавства державними органами, організаціями йпосадовими особами.

Інформаціюпро громадян не слід зберігатидовше, ніж це необхідно для досягнення законно встановленої мети.

Всіморганізаціям, які збирають інформацію про громадян, необхіднодо початку роботи з нею здійснити у встановленому Кабінетом Міністрів України порядку державну реєстрацію відповідних баз даних.Необхідна кількість даних про громадян, яку можна одержати законним шляхом, має бути максимально обмеженою й може використовуватися лише для досягнення законно встановленої мети.

Відмова в доступі до такої інформації або приховування її, або незаконнезбирання, використання, зберігання абопоширення можуть бути оскаржені всуді.

 Інформаційний запит стосовно доступу до офіційних документів і запит щодо надання письмової або усної інформації

 Під інформаційним запитом (далі – запитом) стосовнодоступу до офіційних документів у законі розуміється звернення з вимогою про надання можливості ознайомлення з офіційними документами. Запит може бутиіндивідуальним або колективним. Він подається у письмовій формі.

Громадянин має право звернутися до державних органів і вимагати надання будь-якого офіційного документанезалежно від того, стосується цей документ його особисто чи ні, крім випадків обмеження доступу, передбачених Законом.

Під запитом щодо надання письмової або усної інформації у Законі розуміється звернення з вимогою надати такі відомості з окремих питань про діяльність органів законодавчої, виконавчої абосудової влади України, їх посадових осіб.

Громадяни України, державні органи, організації і об’єднання громадян (далі – запитувачі) подають запит відповідному органу законодавчої, виконавчої абосудової влади, його посадовим особам.У запиті маєбути зазначено прізвище, ім’я та по батькові запитувача, документ, письмова або усна інформація, що його цікавить, та адреса, за якою він бажає одержати відповідь.

Органи законодавчої, виконавчої абосудової влади України, їх посадові особи зобов’язані надавати інформацію, що стосується їхньоїдіяльності, письмово, усно, по телефону абовикористовуючи публічні виступи своїх посадових осіб (ст.32 Закону України «Про інформацію»).

 Термін розгляду запиту стосовнодоступу до офіційних документів

 Термін вивчення запиту щодоможливості його задоволення не маєперевищувати десяти календарних днів.Протягом указаного терміну державна установа письмово доводить до відома запитувача, що його запит буде задоволено або що запитуваний документ не підлягає наданню для ознайомлення.

Задоволення запиту здійснюється протягом місяця, якщо інше не передбачено законом.

Аналогічний термін розгляду встановлюється йщодо запиту про надання письмової інформації.

Відмова в задоволенні запиту доводиться до відома запитувача у письмовій формі з роз’ясненням порядку оскарження прийнятого рішення.

У відмові має бути зазначено:

1)посадову особу державної установи, яка відмовляє у задоволенні запиту;

2) дату відмови;

3) мотивовану підставу відмови.

Відстроченнязадоволення запиту допускається в разі, якщо запитуваний документ не може бути надано для ознайомлення у місячний термін. Повідомлення про цедоводиться до відома запитувача у письмовій формі з роз’ясненням порядку оскарження прийнятого рішення.

У повідомленні про відстроченнямає бути зазначено:

1) посадову особу державної установи, яка відмовляє у задоволенні запиту в установлениймісячний термін;

2) дату надсилання або видачі повідомлення про відстрочення;

3) причини, з яких запитуваний документ не може бути видано у встановлений Законом термін;

4) термін, у який буде задоволено запит.

Відмова йвідстроченнязадоволення запиту щодо надання письмової інформації здійснюються в аналогічному порядку.

Відмову або відстроченнязадоволення запиту може бути оскаржено.

У разі відмови в наданні документа для ознайомлення або відстроченнязадоволення запиту запитувач має право оскаржити ці діїворганахвищого рівня.Якщо на таку скаргу дається негативна відповідь, запитувач має право оскаржити цю відмову всуді.

У разі, коли запитувач звернувся до суду, обов’язок доводити законність відмови абовідстроченнязадоволення запиту покладається на відповідача – державну установу.

Суд має право для забезпечення повноти іоб’єктивності розгляду справи запитати офіційні документи, у можливості ознайомлення з якими було відмовлено, і, вивчивши їх, прийняти рішення про обгрунтованість (або необгрунтованість) дій посадових осіб державної установи.Якщо відмову або відстрочення визнано необгрунтованою, суд зобов’язує державну установу надати запитувачеві змогу ознайомитися з офіційним документом і виносить окрему ухвалу щодо посадових осіб, які йому відмовили.

Необгрунтована відмова у наданні змоги для ознайомлення з офіційними документами або порушення визначеного термінуїї надання без поважних причин тягнуть за собою дисциплінарну або іншу відповідальність посадових осіб державних установ у порядку, встановленому законами України.

Офіційні документи, подані на запити органами законодавчої, виконавчої абосудової влади України, можуть публікуватися.

Запитувачі мають право робити виписки з наданих їм для ознайомлення офіційних документів, фотографувати їх, записувати текст на магнітну плівку тощо. Власник документів має право за відповідну плату виготовляти за бажанням запитувачівкопії цих документів.

Не підлягає оплаті робота щодопошуку офіційних документів.

Оскарження відмови йвідстроченнязадоволення запиту щодо надання письмової інформації здійснюється в аналогічному порядку.

Запитувачамслідповністю або частково відшкодувати витрати, пов’язані з виконанням запитів стосовнодоступу до офіційних документів інаданням письмової інформації.

Порядок оплати копій запитуваних документів встановлюється державними установами.

Кабінет Міністрів України або інші державні установи визначають порядок і розмір оплати робіт щодопошуку, збирання, підготовки, створенняйнаданнязапитуваної письмової інформації. Ця оплатане маєперевищувати реальних витрат, пов’язаних з виконанням запитів.

Не підлягають обов’язковому наданню для ознайомлення за інформаційними запитами офіційні документи, які містять:

• інформацію, визнану у встановленому порядку державною таємницею;

• конфіденційну інформацію;

• відомостіпро оперативну йслідчу роботу органів прокуратури, МВС, СБУ, роботу органів дізнання йсуду у тих випадках, коли її розголошення може зашкодити оперативним заходам, розслідуванню абодізнанню, порушити право людини на справедливий та об’єктивний судовий розгляд її справи, створити загрозу життю або здоров’ю будь-якої особи;

• інформацію, що стосується особистого життя громадян;

• документи, що становлять внутрішньовідомчу службову кореспонденцію (доповідні записки, переписка між підрозділами й ін.), якщо вони пов’язані з розробленням напряму діяльності установи, процесом прийняття рішень і передують їх прийняттю;

• відомості, що не підлягаютьрозголошенню згідно з іншими законодавчими або нормативними актами. Установа, до якої звернуто запит, може не надавати для ознайомлення документ, якщо він містить інформацію, яка не підлягає розголошенню на підставі нормативного акта іншої державної установи, а та державна установа, яка розглядає запит, не має права вирішувати питання щодо її розсекречення;

• інформацію фінансових установ, підготовлену для контрольно-фінансових відомств.

3. Загальна характеристика закону України «Про доступ до публічної інформації»

Законом встановлено, що публічна інформація є відкритою, крім випадків, встановлених законом, а доступ до неї забезпечується шляхом її систематичного й оперативного оприлюднення в офіційних друкованих виданнях, на офіційних веб-сайтах у мережі Інтернет, на інформаційних стендах і будь-яким іншим способом, а також шляхом надання її за запитами на інформацію.

Що стосується публічної інформації з обмеженим доступом, то нею згідно із Законом є конфіденційна, таємна та службова інформація.

Крім цього, Законом передбачено, що не може бути обмежено доступ до інформації про розпорядження бюджетними коштами, володіння, користування чи розпорядження державним, комунальним майном, у тому числі до копій відповідних документів, умови отримання цих коштів чи майна, прізвища, імена, батькові фізичних осіб і найменування юридичних осіб, які отримали ці кошти або майно, якщо оприлюднення або надання такої інформації не може завдати шкоди інтересам національної безпеки, оборони, розслідуванню чи запобіганню злочину.

Також цікавим є положення Закону стосовно того, що декларації про доходи осіб і членів їхніх сімей, які претендують на зайняття чи займають виборну посаду в органах влади, або обіймають посаду державного службовця, службовця органу місцевого самоврядування першої або другої категорії, є відкритою інформацією, а також стосовно того, що обмеженню доступу підлягає інформація, а не документ, і у разі, якщо документ містить інформацію з обмеженим доступом, для ознайомлення надають інформацію, доступ до якої необмежений.

Таким чином, результатом впровадження чітких підстав обмеження доступу до публічної інформації має стати перегляд суб’єктами владних повноважень списків документів, доступ до яких був обмежений до набрання чинності Законом, а це вже величезне досягнення в розбудові ефективної та прозорої держави.

Особливої уваги заслуговують положення Закону, що визначають порядок реалізації права на доступ до інформації за інформаційним запитом – проханням особи до розпорядника інформації надати публічну інформацію, що знаходиться у його володінні.

Закон передбачає, що запитувач має право звернутися до розпорядника інформації з запитом на інформацію незалежно від того, стосується ця інформація його особисто чи ні, без пояснення причини подання запиту.

При цьому запит на інформацію може бути індивідуальним або колективним і може подаватися в усній, письмовій чи іншій формі (поштою, факсом телефоном електронною поштою) на вибір запитувача. Письмовий запит подається в довільній формі. Водночас Законом встановлюються певні вимоги до запитів, а саме передбачається, що запит на інформацію має містити:

• ім’я (найменування) запитувача, поштову адресу або адресу електронної пошти, а також номер засобу зв’язку, якщо такий є;

• загальний опис інформації або вид назву, реквізити чи зміст документа, щодо якого зроблено запит, якщо запитувачу це відомо;

• підпис і дату за умови подання запиту в письмовій формі.

З метою спрощення процедури оформлення письмових запитів на інформацію особа може подавати запит шляхом заповнення відповідних форм запитів на інформацію, які можна отримати у розпорядника інформації та на офіційному веб-сайті відповідного розпорядника. Зазначені форми мають містити стислу інструкцію щодо процедури подання запиту на інформацію, її отримання тощо.

У разі якщо з поважних причин (інвалідність, обмежені фізичні можливості тощо) особа не може подати письмовий запит, його має оформити відповідальна особа з питань запитів на інформацію, обов’язково зазначивши в запиті своє ім’я, контактний телефон, та надати копію запиту особі, яка його подала.

Слід враховувати, що розпорядник інформації має надати відповідь на запит на інформацію не пізніше п’яти робочих днів з дня отримання запиту.

У разі якщо запит на інформацію стосується інформації, необхідної для захисту життя чи свободи особи, щодо стану довкілля, якості харчових продуктів і предметів побуту, аварій, катастроф, небезпечних природних явищ і інших надзвичайних подій, що сталися або можуть статись і загрожують безпеці громадян, відповідь має бути надана не пізніше 48 годин з дня отримання запиту, але клопотання про термінове опрацювання запиту має бути обґрунтованим.

Разом з цим, у разі якщо запит стосується надання великого обсягу інформації або потребує пошуку інформації серед значної кількості даних, розпорядник інформації може продовжити строк розгляду запиту до 20 робочих днів з обґрунтуванням такого продовження. Про продовження строку розпорядник інформації повідомляє запитувача в письмовій формі не пізніше п’яти робочих днів з дня отримання запиту.

Важливою гарантією реалізації права на доступ до публічної інформації за інформаційним запитом є безоплатний характер надання такої інформації.

Проте у разі, якщо задоволення запиту на інформацію передбачає виготовлення копій документів обсягом більше 10 сторінок. Закон передбачає обов’язок запитувачів відшкодувати фактичні витрати на копіювання та друкування.

Розмір фактичних витрат визначають відповідним розпорядником на копіювання та друкування в межах граничних норм, встановлених Кабінетом Міністрів України. У разі якщо розпорядник інформації не встановив розміру плати за копіювання або друкування інформацію надають безкоштовно.

Одночасно Законом визначено, що при наданні особі інформації про себе та інформації, що становить суспільний інтерес, плата за копіювання та друкування не стягується.

Крім цього, слід звернути увагу на те, що розпорядник інформації має право відмовити в задоволенні запиту лише у випадках, коли він не володіє інформацією і не зобов’язаний відповідно до його компетенції, передбаченої законодавством, володіти інформацією, щодо якої зроблено запит, або коли інформація, що запитується, належить до категорії інформації з обмеженим доступом або особа, яка подала запит на інформацію, не оплатила фактичні витрати, пов’язані з копіюванням або друкуванням, а також у разі недотримання вимог до запиту на інформацію.

У відмові в задоволенні запиту на інформацію має бути зазначено прізвище, ім’я, по батькові та посаду особи, відповідальної за розгляд інформаційного запиту, дату відмови, мотивовану підставу відмови, порядок оскарження відмови та підпис.

Відмова в задоволенні запиту на інформацію надається в письмовий формі.

Водночас, Законом передбачається, що відповідь розпорядника інформації про те, що інформація може бути отримана запитувачем із загальнодоступних джерел, або відповідь не по суті запиту вважають неправомірною відмовою в наданні інформації.

Розпорядник інформації, який не володіє запитуваною інформацією, але якому за статусом або характером діяльності відомо, або має бути відомо, хто нею володіє, обов’язаний направити цей запит належному розпоряднику з одночасним повідомленням про це запитувача. У такому разі відлік строку розгляду запиту на інформацію починається з дня отримання запиту належним розпорядником.

Фактично громадяни України завдяки прийнятому Верховною Радою України Закону «Про доступ до публічної інформації» отримали право по-європейськи легко та швидко отримувати, зокрема, інформацію про те, як працюють органи виконавчої влади та місцевого самоврядування.

4. Особливості реалізації окремих норм нового інформаційного законодавства

Преш за все слід звернути увагу на поняття «публічна інформація». Відповідно до статті 1 Закону, публічна інформація — це відображена та задокументована будь-якими засобами та на будь-яких носіях інформація, що була отримана або створена в процесі виконання суб’єктами владних повноважень своїх обов’язків, передбачених чинним законодавством або яка знаходиться у володінні суб’єктів владних повноважень, інших розпорядників публічної інформації, визначених цим Законом. Викладене дає підстави вважати публічною лише ту інформацію, яка: міститься (відображена та задокументована на будь-яких засобах будь-якими носіями): вказане означає, що інформація, не відображена належним чином, до категорії публічної відноситьсь не може, оскільки відсутня як така. Наприклад, не може бути інформацією висловлювання, думка, бачення, якщо воно не зафіксовано та не відображено на якомусь матеріальному носії.

Під владними повноваженнями в широкому сенсі в політиці та праві мають на увазі право здійснювати певні дії включно з правом видавати закони та використовувати всі інші менш важливі права, пов’язані з управлінням. Концепція владних повноважень тривалий час була предметом гарячих і безплідних суперечок, оскільки, з одного боку, вона негайно тягне за собою питання політичного обов’язку, а з іншого – проблеми особистої свободи, особистих прав і автономії індивіда. Але це далеко не єдине значення, яке містить у собі полісемантичне поняття «владні повноваження» навіть у царині політики; за кожної виваженої спроби осягнути його, в центрі уваги опиняється аналіз зумовлених ним стосунків між людьми. Питання про законність отримання та наявності у розпорядника інформації, відносити інформацію до категорії публічної недоцільно, хоча б з огляду на те — що отримана або створена в процесі виконання суб’єктами владних повноважень своїх обов’язків, передбачених чинним законодавством. Вказане означає, що не може бути публічною інформацією та, яка отримана або створена її розпорядником не в процесі виконання владних повноважень. Звичайно, в такому випадку розпорядник не може нести відповідальність за точність інформації, яка знаходиться у володінні суб’єктів владних повноважень, інших розпорядників публічної інформації.

У римському праві (як і в Цивільному кодексі України) поняття володіння має двояке значення. Володіння:

1) самостійний правовий інститут, незалежний від права власності:

2) одна з правомочностей власника.

У першому значенні мається на увазі саме володіння, а в другому — право володіння. Однак ці поняття іноді ототожнюють: володільця не відрізняють від власника, а власника від володільця. Разом з тим. такі різні правові категорії змішувати не можна. Слід завжди пам’ятати: володілець — це фактичний володар речі незалежно від наявності права на неї, власник — фактичний володар речі, який має право власності на неї. Будемо розглядати «володіння» як цивільно-правовий інститут, де про право не згадується, тобто йдеться про фактичну наявність речі у майні володільця, яку він вважає своєю.

Володіння слід чітко відрізняти від права власності. Володіння власника, як уже зазначалося, є лише одним із елементів права власності, одна з головних його правомочностей. Якщо в однієї речі поєднується володілець і власник, то володіння є лише істотною частиною цього права. Якщо володілець і власник не збігаються в одній особі, то відповідно є окремий цивільно-правовий інститут, значення якого полягає в юридичних наслідках володіння або держання. Отже, володільцем чужого майна є особа, яка фактично тримає його у себе. Фактичне володіння майном вважається правомірним, якщо інше не випливає із закону або не встановлено рішенням суду.

Суб’єктами володіння можуть бути ті ж фізичні й юридичні особи, які можуть бути суб’єктами права власності. Право володіння чужим майном може належати одночасно двом або більше особам.

Об’єктом володіння може бути майно, здатне бути об’єктом права власності.

Для виникнення володіння необхідне поєднання двох елементів — фактичної наявності речі у майні конкретної особи і щоб ця особа вважала цю річ своєю. Для припинення володіння достатньо втратити один із цих двох елементів. Право володіння виникає на підставі договору з власником або особою, якій майно було передане власником (наприклад, майно отримане у володіння за договором оренди), а також на інших підставах, встановлених законом. Наприклад, особа добросовісно заволоділа чужим майном і продовжує відкрито, безперервно володіти майном протягом певного строку (набувальна давність).

Право володіння припиняється у разі:

• відмови володільця від володіння майном;

• витребування майна від володільця власником майна або іншою особою;

• знищення майна.

Захист володіння майном має специфічні характерні риси, властиві тільки йому. Як зазначалося вище, фактичне володіння вважають правомірним доти, доки інше не буде встановлено судом. Таким чином, володільницький захист не потребує доведення права, оскільки самого права може не бути. Це передусім спрощений і полегшений спосіб захисту порівняно з так званим петиторним захистом, який потребує доведення права. Володільницький захист потребує тільки доведення самого факту володіння і факту його порушення. При доведенні цих двох фактів володільцю і надається захист.

Володілець має право захищати своє майно від будь-якої особи, що самоправно ним заволоділа, у тому числі від власника чи від особи, яка має інші права на майно, якщо судом не визнано право останніх на це майно. Володілець має право вимагати усунення будь-яких порушень свого володіння, навіть якщо ці порушення і не були пов’язані з втратою реального володіння майном.

Незаконне, недобросовісне володіння не захищається. Недобросовісний володілець зобов’язаний негайно повернути майно особі, яка має на це майно право власності чи інше право, передбачене договором чи законом, або яка є добросовісним володільцем цього майна. У разі невиконання недобросовісним володільцем цього обов’язку зацікавлена особа має право подати позов про витребування цього майна.

Публічна інформація є відкритою, крім випадків, встановлених законом.

Закон визначив, що його норми не поширюються на відносини щодо отримання інформації суб’єктами владних повноважень при здійсненні ними своїх функцій, а також на відносини у галузі звернень громадян, які регулюються спеціальним законом.

Вказане означає, що на звернення від органів прокуратури, суду, міліції, оформлене належним чином, й реагувати слід виходячи з вимог Законів України «Про прокуратуру», процесуальних кодексів, за якими відбувається судовий процес, або ж «Про міліцію».

Так, відповідно до пункту 1 частини 1 Закону України «Про прокуратуру» при здійсненні прокурорського нагляду за додержанням і застосуванням законів прокурор має право безперешкодно за посвідченням, що підтверджує займану посаду, мати доступ до документів і матеріалів, необхідних для проведення перевірки, в тому числі за письмовою вимогою, і таких, що містять комерційну таємницю або конфіденційну інформацію. Письмово вимагати подання в прокуратуру для перевірки зазначених документів і матеріалів, видання необхідних довідок, в тому числі щодо операцій і рахунків юридичних осіб і інших організацій, для вирішення питань, пов’язаних з перевіркою.

Разом з тим, гарантоване право на доступ до відповідної інформації означає лише можливість її отримання у встановленому законом порядку, тобто з огляду на статус такої інформації. Найдискусійнішим стосовно даного є право відповідних правоохоронних органів (прокуратури, міліції) отримувати від розпорядників інформації конфіденційну інформації про особу, отриману ними не в процесі здійснення владних повноважень.

Відповідно до частини 2 статті 21 Закону України «Про інформацію» конфіденційною є інформація про фізичну особу, а також інформація, доступ до якої обмежено фізичною або юридичною особою, крім суб’єктів владних повноважень. Конфіденційна інформація може поширюватися за бажанням (згодою) відповідної особи у визначеному нею порядку відповідно до передбачених нею умов, а також в інших випадках, визначених законом. Відносини, пов’язані з правовим режимом конфіденційної інформації, регулюються законом. Окрім того, частина 2 статті 11 вказаного Закону встановила, що не допускаються збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та захисту прав людини. До конфіденційної інформації про фізичну особу належать, зокрема, дані про її національність, освіту, сімейний стан, релігійні переконання, стан здоров’я, а також адреса, дата та місце народження. Таким чином:

1. Правоохоронний орган має право доступу до конфіденційної інформації, яка міститься у відповідного розпорядника інформації, але лише за умови, що має отриману згоду чи підтверджене бажання особи щодо отримання такої інформації.

2. Без згоди особи конфіденційну інформацію може бути надано тільки в випадках, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та захисту прав людини.

Закон «Про доступ до публічної інформації» визначив гарантії забезпечення права на доступ до неї. Так, право на доступ до публічної інформації гарантується: обов’язком розпорядників інформації надавати й оприлюднювати інформацію, крім випадків, передбачених законом.

Вказане означає, що всі фізичні й юридичні особи, які відповідно до норм розглядуваного закону зобов’язані надавати будь-яку інформацію, що відноситься до категорії публічної, крім тієї, яка за законом є інформацією з обмеженим доступом.

Так, доступ до інформації забезпечується шляхом систематичного й оперативного оприлюднення інформації: в офіційних друкованих виданнях. Відповідно до ДСТУ 3017-95 (Видання. Основні види. Терміни та визначення) офіційне видання — видання матеріалів інформаційного, нормативного чи директивного характеру, що публікується від імені державних органів, відомств, установ чи громадських організацій

Видання — окреме самостійне повідомлення чи їх множина, які ЗМІ: а) відредагували, сконструювали та зафіксували методами друкування, тиснення на папері чи копіювання на електронні або цифрові носії інформації; б) доповнили передбаченими юридичними нормами вихідними відомостями; в) призначили для поширення або вже опублікували, оприлюднили.

Особа чи установа, що здійснює підготовку та випуск видання, вступає у правові, майнові, виробничі відносини з суб’єктами інших галузей економіки та культури називається видавцем. Згідно з ДСТУ 3017-95 видання — це документ, який: пройшов редакційно-видавниче опрацювання, виготовлений друкуванням, тисненням або іншим способом, містить інформацію, призначену для поширення, відповідає вимогам державних стандартів, інших нормативних документів щодо їхнього видавничого оформлення та поліграфічного виконання.

У цьому контексті під документом слід розуміти матеріальний об’єкт, що містить інформацію, закріплену створеним людиною способом для її передавання в часі та просторі. Видання, що поряд з друкованим текстом містить записи звуків чи зображення на інших матеріальних носіях (платівках, магнітофонних стрічках, фотоплівках, слайдах, аудіо- та відеокасетах), або таке, що має супровідну допоміжну інформацію (дискети тощо), зветься комбінованим.

Основні види видань:

за носієм інформації та матеріалам, на якому її відтворюють:

• паперові (носій — папір, відтворення інформації — на папері);

• електронні (носій — електронна пам’ять, відтворення інформації — на екрані);

за формою інформації:

• знакові (текстові, нотні, брайлівські);

• графічні (ілюстраційні, картографічні, креслярські);

• аудіальні;

• відео;

• комбіновані (комбінації знакових, графічних, аудіальних, відео);

за повторюваністю:

• одноразові: книжкові видання, аркушеві видання;

• багаторазові (серійні): періодичні й неперіодичні;

за періодичністю:

• періодичні: журнальні та газетні видання;

• неперіодичні (у формі книжкового чи журнального видання);

за конструкційними особливостями матеріальної будови (паперові видання):

• аркушеві (не сфальцьовані аркуші);

• газетні (сфальцьовані аркуші);

• книжко-журнальні (зшиті чи склеєні зошити);

за обсягом (паперові видання):

• листівки (2 або 4 с);

• брошури (від 5 до 48 с);

• книги (більше 48 с);

за місцем розташування інформації (електронні, зокрема цифрові, видання):

• на компакт-дисках (знакові, графічні, аудіальні, аудіовізуальні, комбіновані);

• на сайтах мережі Інтернет (інтернет-видання: книжкові видання, періодичні видання).

• на офіційних веб-сайтах у мережі Інтернет:

Веб-сайт (англ. – місце, майданчик у мережі Інтернет) — сукупність веб-сторінок, доступних у мережі Інтернет, які об’єднані як за змістом, так і навігаційно. Фізично сайт може розміщуватися як на одному, так і на кількох серверах.

Сайтом також називають вузол мережі Інтернет, комп’ютер, за яким закріплена унікальна ІР-адреса, і взагалі будь-який об’єкт у мережі, за яким закріплена адреса, що ідентифікує його. Набір пов’язаних між собою інформаційних онлайнових ресурсів, призначених для перегляду через комп’ютерну мережу за допомогою спеціальних програм — браузерів. Веб-вузол може бути набором документів в електронному вигляді, онлайновою службою. На інформаційних стендах (англ. – щит), на якому виставляють для огляду які-небудь експонати, вивішують діаграми, газети тощо будь-яким іншим способом. Вказане означає, що перелік способів доступу та доведення до громадськості публічної інформації не є вичерпним. Головним тут має бути:

1. реальна можливість громадськості ознайомитись з необхідною інформацією в запропонований спосіб;

2. забезпечення вимог окремих нормативно-правових актів, які вимагають доведення до відома окремих видів інформації лише у встановлений спосіб;

3. можливості довести те, що та чи інша інформація буде доведена до суб’єктів за допомогою обраного способу.

Відповідно до статті 19 Закону запит на інформацію — це прохання особи до розпорядника інформації надати публічну інформацію, що знаходиться у його володінні.

Запитувач має право звернутися до розпорядника інформації із запитом на інформацію незалежно від того, стосується ця інформація його особисто чи ні, без пояснення причини подання запиту.

Вказане означає, що будь-яка фізична або юридична особа у будь-якого розпорядника інформації може безперешкодно вимагати надання будь-якої публічної інформації, окрім тієї, що віднесена до інформації з обмеженим доступом. При цьому особа не повинна пояснювати, для чого їй така інформація потрібна.

Запит на інформацію може бути індивідуальним або колективним. Запити можуть подаватися в усній, письмовій чи іншій формі (поштою, факсом, телефоном, електронною поштою) на вибір запитувача. Письмовий запит подається в довільній формі. Закон лише зобов’язує для запиту обов’язковими наступні складові:

1) ім’я (найменування) запитувача, поштову адресу або адресу електронної пошти, а також номер засобу зв’язку, якщо такий є;

2) загальний опис інформації або вид, назву, реквізити чи зміст документа, щодо якого зроблено запит, якщо запитувачу це відомо;

3) підпис і дату за умови подання запиту в письмовій формі.

Вимагати від запитувачів іншої інформації в запитах не допускається. Такі вимоги є порушенням чинного законодавства.

Закон вказує, що з метою спрощення процедури оформлення письмових запитів на інформацію особа може подавати запит шляхом заповнення відповідних форм запитів на інформацію, які можна отримати в розпорядника інформації та на офіційному веб-сайті відповідного розпорядника. Зазначені форми мають містити стислу інструкцію щодо процедури подання запиту на інформацію, її отримання тощо.

В даному випадку розпорядники інформацію іноді здійснюють підміну понять, ототожнюючи невідповідність форми поданого запиту з можливістю відмови в задоволенні такого запиту. Розроблення розпорядниками відповідних форм запиту здійснюється виключно з метою спрощення процедури їх оформлення, фактично — для зручності запитувача. Подання запиту в іншій формі, ніж ним розроблена, не є і не може бути підставою для відмови в наданні інформації.

У разі, якщо з поважних причин (інвалідність, обмежені фізичні можливості тощо) особа не може подати письмовий запит, його має оформити відповідальна особа з питань запитів на інформацію, обов’язково зазначивши в запиті своє ім’я, контактний телефон, та надати копію запиту особі, яка його подала. Наступною гарантією права на доступ до інформації згідно Закону є визначення розпорядником інформації спеціальних структурних підрозділів або посадових осіб, які організовують у встановленому порядку доступ до публічної інформації, якою він володіє.

Даною гарантією визначено організаційний механізм забезпечення запитувачів публічною інформацією. Її суть зводиться до того, що розпорядник інформації повинен визначити або спеціальний структурний підрозділ, або ж посадову особу, що організують процес доступу до публічної інформації, якою володіє розробник. На практиці це повинен бути орган (особа), що має повноваження давати відповідні доручення, а також професійно володіє всім обсягом інформації, що є у розпорядника. Такою структурою не може бути вузькопрофільне управління та відділ. Так, не можна покласти вказані функції на відділ кадрової роботи або ж юридичний, оскільки через нього не проходить переважний масив інформації розпорядника. За умови відсутності бюджетного фінансування можна відповідні функції покласти на загальний відділ або уповноважити на їх виконання відповідного керівника.

Розпорядник інформації відповідає за визначення завдань і забезпечення діяльності структурного підрозділу або відповідальної особи з питань запитів на інформацію розпорядників інформації, відповідальних за опрацювання, систематизацію, аналіз і контроль щодо задоволення запиту на інформацію та надання консультацій під час оформлення запиту.

Запит, що пройшов реєстрацію у встановленому розпорядником інформації порядку, опрацьовує відповідальна особа з питань запитів на інформацію.

Наступними гарантіями за Законом є:

• максимальне спрощення процедури подання запиту й отримання інформації;

• доступом до засідань колегіальних суб’єктів владних повноважень, крім випадків, передбачених законодавством;

• здійсненням парламентського, громадського та державного контролю за дотриманням прав на доступ до публічної інформації.

В даному випадку доцільно мати на увазі, що за критерієм «прийняття рішень» суб’єктів владних повноважень поділяють на:

а) колегіальні, що приймають рішення після обговорення шляхом голосування (парламент, уряд, органи місцевого самоврядування відповідних рівнів тощо);

б) одноособові, у яких рішення приймає керівник і несе за нього відповідальність (президент, міністр, голова місцевої державної адміністрації тощо).

Парламентський контроль за дотриманням права людини на доступ до інформації здійснює Уповноважений Верховної Ради України з прав людини, тимчасові слідчі комісії Верховної Ради України, народні депутати України. У системі державного контролю парламентський контроль має суттєві особливості, які зумовлені статусом суб’єкта контролю — Верховної Ради України як представницького органу держави. Це є підставою для визнання парламентського контролю особливою формою державного контролю, яка виходить за межі традиційного уявлення про державний контроль як засіб забезпечення законності у державному управлінні.

Безпосередній парламентський контроль Верховна Рада України здійснює щодо:

• забезпечення конституційних прав, свобод і обов’язків людини та громадянина;

• діяльності Кабінету Міністрів України. Генерального прокурора України, інших державних органів і посадових осіб, яких обирає, призначає, затверджує Верховна Рада України або на призначення яких потрібна її згода;

• фінансово-економічної діяльності держави. Парламентський контроль за забезпеченням прав, свобод і обов’язків людини та громадянина здійснює Верховна Рада України безпосередньо та через Уповноваженого Верховної Ради з прав людини, через деякі інші державні органи, у формуванні складу яких Верховна Рада бере безпосередню участь (наприклад, Конституційний Суд України, Вища рада юстиції тощо).

Щодо діяльності державних органів і посадових осіб, яких обирає (призначає, затверджує) Верховна Рада України або на призначення яких потрібна її згода, парламентський контроль здійснюють при виконанні Верховною Радою України номінативних функцій; обговоренні звітів і інформації вказаних посадових осіб; висловленні довіри: наданні згоди на призначення та звільнення посадових осіб.

Парламентський контроль за фінансово-економічною діяльністю держави здійснює безпосередньо Верховна Рада України: під час обговорень на всіх етапах бюджетного процесу; шляхом затвердження переліку об’єктів права державної власності, що не підлягають приватизації, визнання правових засад вилучення об’єктів права приватної власності: через Рахункову палату, яка діє на підставі відповідного закону: при наданні згоди на призначення Президентом України на посади та звільнення з посад Голови Національного банку, Голови Антимонопольного комітету, Голови Фонду державного майна, призначенні половини складу Ради Національного банку України.

Поряд з Верховною Радою, яка безпосередньо здійснює парламентський контроль, функціонують спеціалізовані суб’єкти парламентського контролю — комітети Верховної Ради України, тимчасові спеціальні комісії, тимчасові слідчі комісії, Рахункова палата, Уповноважений Верховної Ради України з прав людини, які діють на підставі спеціальних законів у порядку, встановлено Регламентом Верховної Ради України.

Громадський контроль за забезпеченням розпорядниками інформації доступу до публічної інформації здійснюють депутати місцевих рад, громадські організації, громадські ради, громадяни особисто шляхом проведення відповідних громадських слухань, громадської експертизи тощо.

Усталеного розуміння громадського контролю немає. Зазвичай об’єктом громадського контролю є діяльність держави і місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб. При цьому державні органи можуть тлумачитися доволі широко: це не лише ті органи державної влади, які мають владні повноваження, а будь-які організації, установи чи підприємства, які фінансують з державного бюджету. Так, державні лікарні та навчальні заклади також можуть бути об’єктом громадського контролю. Суб’єкти громадського контролю визначають по-різному. Одні теоретики розширюють коло суб’єктів і розглядають парламентський контроль і контроль політичних партій за державною діяльністю як різновид громадського контролю. Інші звужують коло суб’єктів до громадян та їх об’єднань, а також іноземців, які на законних підставах перебувають в країні.

Визначення галузі державної діяльності, яка підлягає громадському контролю, також дуже різноманітні. Узагальнюючи, можна сказати, що це, по-перше, публічна перевірка відповідності діяльності держави декларованим нею цілям і коригування цієї діяльності та самих цілей, підпорядкування діяльності держави інтересам суспільства. По-друге, із статті 3 Конституції України, яка проголошує, що «Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави... Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави», випливає, що нагляд за здійсненням функцій держави в царині прав людини також є предметом громадського контролю. По-третє, окрім прав людини, які стосуються всіх людей, є законні суспільні інтереси, які цікавлять окремі групи людей, — реалізація таких інтересів також є предметом громадського контролю.

Зауважимо, що теоретики прав людини виокремлюють три взаємопов’язані групи зобов’язань держави щодо прав людини: повага до прав — це зобов’язання не здійснювати нічого, що заважало б використанню законних прав (наприклад, ніхто не може бути підданий арешту або виселений з житла через свавілля влади, прослуховування телефонів не може відбуватися без судового дозволу); захист прав означає зобов’язання запобігати зазіханням на права людини з боку окремих осіб, приватних компаній, іноземних урядів і власної держави, а якщо порушення прав відбулося — то вжити всіх заходів, щоб його зняти та компенсувати збитки (нікого не можна обернути на рабство, усім гарантується відшкодування шкоди, завданої незаконними діями органів державної влади, усім гарантується рівна плата за роботу, яку можна порівняти): забезпечення прав передбачає зобов’язання вжити необхідних заходів для здійснення прав (створення незалежної судової системи, забезпечення доступу до правосуддя, забезпечення доступним житлом).

Таким чином, громадський контроль — це публічна перевірка громадянським суспільством діяльності держави на відповідність проголошеним нею цілям, коригування цієї діяльності та самих цілей, підпорядкування політики держави, діяльності її органів і посадових осіб інтересам суспільства, а також нагляд громадянського суспільства за діяльністю державних органів і органів місцевого самоврядування, спрямованою на захист і забезпечення прав і законних інтересів людини та фундаментальних свобод, і на повагу до них. Державний контроль за забезпеченням розпорядниками інформації доступу до інформації здійснюється відповідно до закону.

Відповідальність за порушення вимог вказаного Закону визначена в Кодексі України про адміністративні правопорушення. Так, відповідно до статті 212 неправомірна відмова в наданні інформації, несвоєчасне або неповне надання інформації. Надання інформації, що не відповідає дійсності, у випадках, коли така інформація підлягає наданню на запит громадянина чи юридичної особи відповідно до законів України «Про інформацію», «Про доступ до публічної інформації», «Про звернення громадян». «Про доступ до судових рішень» і «Про засади запобігання і протидії корупції» тягне за собою накладення штрафу на посадових осіб від 25 до 50 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян. Повторне протягом року вчинення порушення з числа передбачених частиною першою цієї статті, за яке особу вже було піддано адміністративному стягненню тягне за собою накладення штрафу на посадових осіб від 50 до 80 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

Рішення про притягнення до відповідальності приймається в судовому порядку.

Закон визначає принципи забезпечення доступу до публічної інформації. Так, доступ до публічної інформації відповідно до цього Закону здійснюють на принципах:

1) прозорості та відкритості діяльності суб’єктів владних повноважень:

2) вільного отримання та поширення інформації, крім обмежень, встановлених законом;

3) рівноправності, незалежно від ознак раси, політичних, релігійних і інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, мовних або інших ознак.

Відповідно до норм вказаного закону визначено види інформації, що інформацією з обмеженим доступом: Так, інформацією з обмеженим доступом є:

1) конфіденційна інформація,

2) таємна інформація,

3) службова інформація.

Обмеження доступу до інформації здійснюється відповідно до закону при дотриманні сукупності таких вимог:

1) виключно в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров’я населення, для захисту репутації або прав інших людей, для запобігання розголошенню інформації, отриманої конфіденційно, або для підтримання авторитету та неупередженості правосуддя;

2) розголошення інформації може завдати істотної шкоди цим інтересам;

3) шкода від оприлюднення такої інформації переважає суспільний інтерес в її отриманні.

Інформація з обмеженим доступом має надаватися розпорядником інформації, якщо він правомірно оприлюднив її раніше, і якщо немає законних підстав для обмеження у доступі до такої інформації, які існували раніше.

Не може бути обмежено доступ до інформації про розпорядження бюджетними коштами, володіння, користування чи розпорядження державним, комунальним майном, у тому числі до копій відповідних документів, умови отримання цих коштів чи майна, прізвища, імена, по батькові фізичних осіб і найменування юридичних осіб, які отримали ці кошти або майно. При дотриманні вимог, передбачених законом, зазначене положення не поширюється на випадки, коли оприлюднення або надання такої інформації може завдати шкоди інтересам національної безпеки, оборони, розслідуванню чи запобіганню злочину. Не належать до інформації з обмеженим доступом декларації про доходи осіб та членів їхніх сімей, які:

1) претендують на зайняття чи займають виборну посаду в органах влади;

2) обіймають посаду державного службовця, службовця органу місцевого самоврядування першої або другої категорії.

Обмеженню доступу підлягає інформація, а не документ. Якщо документ містить інформацію з обмеженим доступом, для ознайомлення надається інформація, доступ до якої необмежений.

Таємна інформація — інформація, доступ до якої обмежується відповідно до частини другої статті 6 Закону, розголошення якої може завдати шкоди особі, суспільству та державі. Таємною визнається інформація, яка містить державну, професійну, банківську таємницю. таємницю слідства та іншу передбачену законом таємницю.

Порядок доступу до таємної інформації регулюється Законом та спеціальними законами. Відповідно до службової може належати така інформація:

1) що міститься в документах суб’єктів владних повноважень, які становлять внутрівідомчу службову кореспонденцію, доповідні записки, рекомендації, якщо вони пов’язані з розробкою напряму діяльності установи або здійсненням контрольних, наглядових функцій органами державної влади, процесом прийняття рішень і передують публічному обговоренню та прийняттю рішень;

2) зібрана в процесі оперативно-розшукової, контррозвідувальної діяльності, у галузі оборони країни, яку не віднесено до державної таємниці.

Вказане означає, що на відміну від таємної та конфіденційної інформації, дефініції щодо яких містяться в законі, службова інформація не містить чітких дефініцій віднесення її до такої Закон лише вказує на ту інформацію, яка може бути (належати, відноситись). Розпорядники інформації складають перелік відомостей, що становлять службову інформацію. Але обмежити можна запитувачів у доступі до службової інформації, а не до переліку, який містить вказані відомості про віднесення інформації до категорії службової.

Документам, що містять інформацію, яка становить службову інформацію, присвоюється гриф «для службового користування».

Статтею Стаття 172 Кодексу України про адміністративні правопорушення передбачена відповідальність за незаконне використання інформації, що стала відома особі у зв’язку з виконанням службових повноважень. За нормами цієї статті незаконне розголошення або використання в інший спосіб особою у своїх інтересах інформації, яка стала їй відома у зв’язку з виконанням службових повноважень тягне за собою накладення штрафу від 50 до 100 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

Питання незаконної відмови інформації з мотивів нібито віднесеності її до інформації з обмеженим доступом, вже є предметом судового розгляду.

Закон виокремлює вимоги щодо доступу до інформації про особу. За його приписами кожна особа має право:

1) знати у період збирання інформації, але до початку її використання, які відомості про неї та з якою метою збирають, як, ким і з якою метою вони використовуються, передаються чи поширюються, крім випадків, встановлених законом:

2) доступу до інформації про неї, яка збирається та зберігається;

3) вимагати виправлення неточної, неповної, застарілої інформації про себе, знищення інформації про себе, збирання, використання чи зберігання якої здійснюється з порушенням вимог закону;

4) на ознайомлення за рішенням суду з інформацією про інших осіб, якщо це необхідно для реалізації та захисту прав та законних інтересів:

5) на відшкодування шкоди у разі розкриття інформації про цю особу з порушенням вимог, визначених законом.

Обсяг інформації про особу, що збирається, зберігається і використовується розпорядниками інформації, має бути максимально обмеженим і використовуватися лише з метою та у спосіб, визначений законом.

Розпорядники інформації, які володіють інформацією про особу, зобов’язані:

1) надавати її безперешкодно і безкоштовно на вимогу осіб, яких вона стосується, крім випадків, передбачених законом;

2) використовувати її лише з метою та у спосіб, визначений законом;

3) вживати заходів щодо унеможливлення несанкціонованого доступу до неї інших осіб;

4) виправляти неточну та застарілу інформацію про особу самостійно або на вимогу осіб, яких вона стосується.

Зберігання інформації про особу не повинно тривати довше, ніж це необхідно для досягнення мети, задля якої ця інформація збиралася.

Відмова особі в доступі до інформації про неї, приховування, незаконне збирання, використання, зберігання чи поширення інформації можуть були оскаржені.

Закон встановлює, що посадові та службові особи не підлягають юридичній відповідальності, незважаючи на порушення своїх обов’язків, за розголошення інформації про правопорушення або відомостей, що стосуються серйозної загрози здоров’ю чи безпеці громадян, довкіллю, якщо особа при цьому керувалася добрими намірами та мала обґрунтоване переконання, що інформація є достовірною, а також містить докази правопорушення або стосується істотної загрози здоров’ю чи безпеці громадян, довкіллю.

Суб’єктами відносин у галузі доступу до публічної інформації є:

1) запитувачі інформації — фізичні, юридичні особи, об’єднання громадян без статусу юридичної особи, крім суб’єктів владних повноважень:

2) розпорядники інформації;

3) структурний підрозділ або відповідальна особа з питань запитів на інформацію розпорядників інформації.

Розпорядниками інформації для цілей цього Закону визнаються:

1) суб’єкти владних повноважень — органи державної влади, інші державні органи, органи місцевого самоврядування, органи влади Автономної Республіки Крим, інші суб’єкти, що здійснюють владні управлінські функції відповідно до законодавства та рішення яких є обов’язковими для виконання:

2) юридичні особи, що фінансують з державного, місцевих бюджетів, бюджету Автономної Республіки Крим, — стосовно інформації щодо використання бюджетних коштів;

3) особи, якщо вони виконують делеговані повноваження суб’єктів владних повноважень згідно із законом чи договором, включаючи надання освітніх, оздоровчих, соціальних або інших державних послуг, — стосовно інформації, пов’язаної з виконанням їхніх обов’язків:

4) суб’єкти господарювання, які займають домінуюче становище на ринку або наділені спеціальними чи виключними правами, або є природними монополіями, — стосовно інформації щодо умов постачання товарів, послуг та цін на них.

До розпорядників інформації, зобов’язаних оприлюднювати та надавати за запитами інформацію, визначену в цьому Законі, прирівнюють суб’єкти господарювання, які володіють:

1) інформацією про стан довкілля;

2) інформацією про якість харчових продуктів і предметів побуту;

3) інформацією про аварії, катастрофи, небезпечні природні явища й інші надзвичайні події, що сталися або можуть статися і загрожують здоров’ю та безпеці громадян;

4) іншою інформацією, що становить суспільний інтерес (суспільно необхідною інформацією).

На розпорядників інформації, вказаних у пунктах 2, 3, 4, вимоги цього Закону поширюють лише в частині оприлюднення та надання відповідної інформації за запитами.

Усі розпорядники інформації незалежно від нормативно-правового акта, на підставі якого вони діють, при вирішенні питань щодо доступу до інформації мають керуватися Законом «Про доступ до публічної інформації».

Законом визначено обов’язки розпорядників інформації. Це, зокрема:

1) оприлюднювати інформацію про свою діяльність та прийняті рішення:

2) систематично вести облік документів, що знаходяться в їхньому володінні:

3) вести облік запитів на інформацію;

4) визначати спеціальні місця для роботи запитувачів з документами чи їх копіями, а також надавати право запитувачам робити виписки з них, фотографувати, копіювати, сканувати їх, записувати на будь-які носії інформації тощо;

5) мати спеціальні структурні підрозділи або призначати відповідальних осіб для забезпечення доступу запитувачів до інформації;

6) надавати достовірну, точну та повну інформацію, а також у разі потреби перевіряти правильність та об’єктивність наданої інформації.

Розпорядники інформації зобов’язані оприлюднювати:

1) інформацію про організаційну структуру, місію, функції, повноваження, основні завдання, напрями діяльності та фінансові ресурси (структуру й обсяг бюджетних коштів, порядок і механізм їх витрачання тощо):

2) нормативно-правові акти, акти індивідуальної дії (крім внутрішньо організаційних), прийняті розпорядником, проекти рішень, що підлягають обговоренню, інформацію про нормативно-правові засади діяльності;

3) перелік і умови отримання послуг, що надаються цими органами, форми і зразки документів, правила їх заповнення:

4) порядок складання, подання запиту на інформацію, оскарження рішень розпорядників інформації, дій чи бездіяльності;

5) інформацію про систему обліку, види інформації, яку зберігає розпорядник;

6) інформацію про механізми чи процедури, за допомогою яких громадськість може представляти свої інтереси або в інший спосіб впливати на реалізацію повноважень розпорядника інформації;

7) плани проведення та порядок денний своїх відкритих засідань;

8) розташування місць, де надають необхідні запитувачам форми і бланки установи;

9) загальні правила роботи установи, правила внутрішнього трудового розпорядку;

10) звіти, в тому числі щодо задоволення запитів на інформацію;

11) інформацію про діяльність суб’єктів владних повноважень, а саме про:

• їхні місцезнаходження, поштову адресу, номери засобів зв’язку, адреси офіційного веб-сайту та електронної пошти:

• прізвище, ім’я та по батькові, службові номери засобів зв’язку, адреси електронної пошти керівника органу та його заступників, а також керівників структурних і регіональних підрозділів, основні функції структурних і регіональних підрозділів, крім випадків, коли ці відомості належать до інформації з обмеженим доступом;

• розклад роботи та графік прийому громадян;

• вакансії, порядок і умови проходження конкурсу на заміщення вакантних посад;

• перелік і умови надання послуг, форми та зразки документів, необхідних для надання послуг, правила їх оформлення;

• перелік і службові номери засобів зв’язку підприємств, установ і організацій, що належать до галузи їх управління, та їх керівників, крім підприємств, установ і організацій, створених з метою конспірації, оперативно-розшукової або контррозвідувальної діяльності;

• порядок складання, подання запиту на інформацію, оскарження рішень суб’єктів владних повноважень, їх дій чи бездіяльності;

• систему обліку, види інформації, якою володіє суб’єкт владних повноважень:

12) іншу інформацію про діяльність суб’єктів владних повноважень, порядок обов’язкового оприлюднення якої встановлений законом.

Вказана інформація підлягає обов’язковому оприлюдненню невідкладно, але не пізніше 5 робочих днів з дня затвердження документа. У разі наявності у розпорядника інформації офіційного веб-сайту така інформація оприлюднюється на веб-сайті із зазначенням дати оприлюднення документа та дати оновлення інформації.

Проекти нормативно-правових актів, рішень органів місцевого самоврядування, розроблені відповідними розпорядниками, оприлюднюються ними не пізніш як за 20 робочих днів до дати їх розгляду з метою прийняття. Невідкладному оприлюдненню підлягає будь-яка інформація про факти, що загрожують життю, здоров’ю та майну осіб, і про заходи, які застосовують у зв’язку з цим. Для забезпечення збереження та доступу до публічної інформації документи, що знаходяться у суб’єктів владних повноважень, підлягають обов’язковій реєстрації в системі обліку, що має містити:

1) назву документа;

2) дату створення документа;

3) дату надходження документа;

4) джерело інформації (автор, відповідний підрозділ);

5) передбачену законом підставу віднесення інформації до категорії з обмеженим доступом;

6) строк обмеження доступу до інформації, у разі якщо вона віднесена до інформації з обмеженим доступом;

7) галузь;

8) ключові слова;

9) тип, носій (текстовий документ, плівки, відеозаписи, аудіозаписи тощо);

10) вид (нормативні акти, угоди, рішення, протоколи, звіти, прес-релізи);

11) проекти рішень (доповідні записки, звернення, заяви, подання, листи тощо);

12) форму та місце зберігання документа тощо.

Доступ до системи обліку, що містить інформацію про документ, що знаходиться у суб’єкта владних повноважень, забезпечується шляхом:

1) оприлюднення на офіційних веб-сайтах суб’єктів владних повноважень такої інформації, а в разі їх відсутності – в інший прийнятний спосіб;

2) надання доступу до системи за запитами.

Система обліку публічної інформації не може бути віднесена до категорії інформації з обмеженим доступом. Розпорядники інформації несуть відповідальність за забезпечення доступу до системи обліку відповідно до закону. Розпорядник інформації має надати відповідь на запит на інформацію не пізніше 5 робочих днів з дня отримання запиту.

У разі якщо запит на інформацію стосується інформації, необхідної для захисту життя чи свободи особи, щодо стану довкілля, якості харчових продуктів і предметів побуту, аварій, катастроф, небезпечних природних явищ і інших надзвичайних подій, що сталися або можуть статись і загрожують безпеці громадян, відповідь має бути надана не пізніше 48 годин з дня отримання запиту.

Клопотання про термінове опрацювання запиту має бути обґрунтованим.

У разі якщо запит стосується надання великого обсягу інформації або потребує пошуку інформації серед значної кількості даних, розпорядник інформації може продовжити строк розгляду запиту до 20 робочих днів з обґрунтуванням такого продовження. Про продовження строку розпорядник інформації повідомляє запитувача в письмовій формі не пізніше 5 робочих днів з дня отримання запиту.

За загальним правилом інформація на запит надається безкоштовно. У разі якщо задоволення запиту на інформацію передбачає виготовлення копій документів обсягом більше як 10 сторінок, запитувач зобов’язаний відшкодувати фактичні витрати на копіювання та друкування.

Розмір фактичних витрат визначається відповідним розпорядником на копіювання та друкування в межах граничних норм, встановлених Кабінетом Міністрів України. У разі якщо розпорядник інформації не встановив розміру плати за копіювання або друкування, інформація надається безкоштовно.

Постановою Кабінету Міністрів України від 13 липня 2011 р. «Про затвердження граничних норм витрат на копіювання або друкування документів, що надають за запитом на інформацію» затверджено наступні граничні норми витрат на копіювання або друкування документів, що надають за запитом

Примітка. Розмір мінімальної заробітної плати за виготовлення однієї сторінки встановлюється на дату копіювання та друкування документів. При наданні особі інформації про себе та інформації, що становить суспільний інтерес, плата за копіювання та друкування не стягується. Розпорядник інформації має право відмовити в задоволенні запиту в таких випадках:

1) розпорядник інформації не володіє і не зобов’язаний відповідно до його компетенції передбаченої законодавством, володіти інформацією, щодо якої зроблено запит;

2) інформація, що запитується, належить до категорії інформації з обмеженим доступом;

3) особа, яка подала запит на інформацію, не оплатила передбачені фактичні витрати, пов’язані з копіюванням або друкуванням;

4) не дотримано вимог до запиту на інформацію.

Відповідь розпорядника інформації про те, що інформація може бути отримана запитувачем із загальнодоступних джерел, або відповідь не по суті запиту вважають неправомірною відмовою в наданні інформації.

Розпорядник інформації, який не володіє запитуваною інформацією, але якому за статусом або характером діяльності відомо або має бути відомо, хто нею володіє, зобов’язаний направити цей запит належному розпоряднику з одночасним повідомленням про це запитувача. У такому разі відлік строку розгляду запиту на інформацію починається з дня отримання запиту належним розпорядником.

У відмові в задоволенні запиту на інформацію має бути зазначено:

1) прізвище, ім’я, по батькові та посаду особи, відповідальної за розгляд запиту розпорядником інформації;

2) дату відмови;

3) мотивовану підставу відмови;

4) порядок оскарження відмови;

5) підпис.

Відмова в задоволенні запиту на інформацію надають у письмовий формі.

Відстрочка в задоволенні запиту на інформацію допускається в разі, якщо запитувана інформація не може бути надана для ознайомлення в передбачені Законом строки у разі настання обставин непереборної сили. Рішення про відстрочку доводиться до відома запитувача у письмовій формі з роз’ясненням порядку оскарження прийнятого рішення. У рішенні про відстрочку в задоволенні запиту на інформацію має бути зазначено: прізвище, ім’я, по батькові та посаду особи, відповідальної за розгляд запиту розпорядником інформації; дату надсилання або вручення повідомлення про відстрочку; причини, у зв’язку з якими запит на інформацію не може бути задоволений у встановлений цим Законом строк; строк, у який буде задоволено запит; підпис.

Рішення, дії чи бездіяльність розпорядників інформації можуть бути оскаржені до керівника розпорядника, вищого органу або суду. Запитувач має право оскаржити:

1) відмову в задоволенні запиту на інформацію;

2) відстрочку задоволення запиту на інформацію;

3) ненадання відповіді на запит на інформацію;

4) надання недостовірної або неповної інформації;

5) несвоєчасне надання інформації:

6) невиконання розпорядниками обов’язку оприлюднювати інформацію, оприлюднення якої вимагає закон;

7) інші рішення, дії чи бездіяльність розпорядників інформації, що порушили законні права та інтереси запитувача.

Оскарження рішень, дій чи бездіяльності розпорядників інформації до суду здійснюється відповідно до Кодексу адміністративного судочинства України.

Відповідальність за порушення законодавства про доступ до публічної інформації несуть особи, винні у вчиненні таких порушень:

1) ненадання відповіді на запит;

2) ненадання інформації на запит;

3) безпідставна відмова у задоволенні запиту на інформацію;

4) не оприлюднення інформації відповідно до статті 15 цього Закону;

5) надання або оприлюднення недостовірної, неточної або неповної інформації;

6) несвоєчасне надання інформації;

7) необґрунтоване віднесення інформації до інформації з обмеженим доступом;

8) нездійснення реєстрації документів;

9) навмисне приховування або знищення інформації чи документів.

Особи, на думку яких їхні права та законні інтереси порушені розпорядниками інформації, мають право на відшкодування матеріальної та моральної шкоди в порядку, визначеному законом.

Тема 11. Закон України «Про захист персональних даних» в правовому забезпеченні документно-інформаційної діяльності кормич

4. 5. Захист персональних даних

Гарантії прав і свобод людини у галузі інформації однаковою мірою можуть стосуватись і реалізації прав, що дають змогу людині бути повноправним су б’ектом інформаційних відносин, і тих. що захищають людину від неправомірного інформаційного втручання. Але механізми і способи реалізації та захисту цих прав мають свою специфіку. Права першого типу, які забезпечують вільну участь в інформаційних відносинах, є практично самодостатніми, тобто для їх реалізації потрібне закріплення їх в нормативно-правових актах, воля суб’єкта та наявність механізмів, передусім судових. їх захисту. Захист від неправомірного інформаційного втручання, навпаки, вимагає передусім створення комплексу нормативно-правових актів, що регулюють діяльність органів державної влади, фізичних та юридичних осіб у галузі інформації з метою встановлення чітких юридичних рамок і параметрів такої діяльності. Крім того, проблемою захисту останнього типу прав є те. що. на відміну від порушень свободи слова, подібне втручання може мати прихований характер, але водночас створювати значну загрозу.

Крім конституційних норм статей ЗІ (таємниця листування) і 32 (невтручання в особисте життя) Конституції, в Україні діє низка правових актів, що конкретизують регулювання означених питань.

За допомогою окремих законодавчих актів, наприклад, конкретизується конституційний принцип невтручання в особисте життя. Закон України «Про інформацію» (ст. 23) визначає Інформацію про особу як сукупність документованих або публічно оголошених відомостей про особу, відносячи до них дані про: національність, освіту, сімейний стан, релігійність, стан здоров’я, а також адресу, дату і місце народження. Цією статтею встановлюються також основні принципи, що визначають режим доступу інформації про особу:

- забороняється збирання відомостей про особу без її попередньої згоди, за винятком випадків, передбачених законом: кожна особа мас право на ознайомлення з інформацією, зібраною про неї:

- інформація про особу охороняється Законом.

Перелік відомостей, що не підлягають розголошенню, розширено також у ч. 3. ст. 46 Закону «Про інформацію». Це відомості, що стосуються лікарської таємниці, грошових вкладів, прибутків від підприємницької діяльності, усиновлення (удочеріння), листування, телефонних розмов і телеграфних повідомлень.

Закон України «Про державну статистику» (ч. 1 ст. 21) до конфіденційної інформації відносить також: «первинні дані, отримані органами державної статистики від респондентів під час проведення статистичних спостережень, а також адміністративні дані що до респондентів, отримані органами державної статистики від органів, що займаються діяльністю, пов’язаною із збиранням та використанням адміністративних даних».

Важливим елементом механізму забезпечення права людини на конфіденційність приватного життя можна розглядати встановлене ст. 31 Закону «Про інформацію» право громадян на доступ до інформації про них. зібраної органами державної влади та місцевого самоврядування. Це право (ч. І. ст. ЗІ) визначає право громадян знати у період збирання інформації, які відомості про них і з якою метою збираються, як. ким і з якою метою вони використовуються та право громадян мати доступ до інформації про них. і в разі потреби, заперечувати її правильність, повноту. доречність тощо .

Через звернення до органів державної влади та місцевого самоврядування громадянин може встановити сам факт збирання відомостей про нього. їх зміст і мсту збирання, а тому І ставити питання про законність відповідних дій. Органи публічної влади зобов’язані надавати подібну інформацію безперешкодно і безкоштовно на вимогу осіб, яких вона стосується, крім випадків, передбачених законом (коли подібна інформація є державною або службовою таємницею). а також вживати заходів що до запобігання несанкціонованому доступу до неї. Передбачено право громадян (ч. 7 ст. 3 Закону «Про інформацію») оскаржу вати в суді відмову в доступі до такої інформації або приховування її чи незаконні збирання, використання, зберігання чи поширення. Крім того, відповідно до ст. 56 Конституції та ч. 2 ст. 31 Закону «Про інформацію, гарантується право на захист та відшкодування за рахунок держави матеріальної і моральної шкоди, заподіяної незаконними діями органів публічної влади що до інформації про особу.

Як зазначалося, в більшості випадків збирання персональних даних здійснюють органи державної влади та місцевого самоврядування. Таким чином, багато в чому питання реальності, а не декларативності комплексу прав, що охороняють недоторканність особистого життя, стосується галузі організації діяльності органів публічної влади. В межах соціального управління, яке здійснюють відповідні органи державної влади та місцевого самоврядування. формуються конкретні механізми забезпечення гарантованих Конституцією умов участі людини в Інформаційних процесах. Керуючись духом і змістом правової та адміністративної реформ, які здійснюються в Україні, можна говорити про те. що «створення дійових механізмів забезпечення прав і свобод людини є одним з орієнтирів трансформації адміністративного права». одним з напрямів досягнення цієї мети можна назвати «деталізацію закріплених у Конституції України процедур, не пов’язаних з юрисдикції тою діяльністю органів виконавчої влади і суду».

Такими процедурами с. зокрема, процедури захисту конфіденційної інформації про особу в органах державної влади, процедури захисту інформації в комунікаційних системах, що забезпечує таємницю кореспонденції тощо .

Однією з ключових проблем дотримання прав і свобод людини у галузі захисту персональних даних є можливі порушення процесів правоохоронної діяльності держави Ця діяльність усе ще потребує значного реформування. аби відповідати вимогам демократичного суспільства. Самі працівники органів внутрішніх справ, визначаючи ступінь поширеності різних видів службових порушень, зокрема, називають такі: невиправдане насильство: порушення прав громадян (5Х.З% респондентів). ухилення від допомоги громадянам (46.2%): хабарництво, корупція, вимагання (44.К%).

Окреслюючи шляхи забезпечення інформаційних прав людини в цій галузі, основну увагу слід акцентувати на забезпеченні суворого виконання норми ч. 2. ст. 6 Конституції України, яка визначає, що владні інституції здійснюють свої повноваження у встановлених Конституцією межах і відповідно до законів України» Це, здавалося б. просте завдання залишається дуже актуальним в українських реаліях. Особливо, якщо враховувати давню традицію прийняття підзаконних нормативно-правових актів, здатних перекручувати, зменшувати або розширювати тлумачення змісту законів та низькій рівень правосвідомості.

Зазначимо, що Україною від самого проголошення незалежності обрала курс на перебудову своєї правоохоронної системи у бік демократизації та поваги до прав людини. На жаль, це стосується більшою мірою законотворчості, ніж правозастосування.

Так уже в 1990 р. в Законі «Про міліцію» було викладено основні принципи регламентування відносин між органами внутрішніх справ (ОВС) і громадянами. Заслуговує на увагу ст. 5 цього Закону. присвячена співвідношенню діяльності ОВС та додержанню прав громадян.

Серед важливих гарантій дотримання прав людини можна назвати принцип установлення компетенції ОВС виключно законом. Відповідно до ч. 1 ст. 5 Закону «Про міліцію», вона виконує свої завдання неупереджено, у точній відповідності із законом. її обов’язки і повноваження перелічені в ст. 10 і II цього Закону. До того ж. наступною нормою підкреслюється вичерпність наданих міліції прав, те. що ніякі виняткові обставини чи вказівки службових осіб не можуть бути підставою для будь-яких незаконних дій або бездіяльності МІЛІЦІЇ.

Серед інших принципів, передбачених ст. 5 Закону «Про міліцію». що визначають взаємини ОВС і впливають па рівень захищеності прав міліції у галузі інформації, зазначено:

- обов’язок працівника міліції при звертанні до громадянина назвати своє прізвище, звання та пред’явити на його вимогу службове посвідчення:

- заборона ОВС розголошу*вати відомості, що стосуються особистого життя людини, принижують ЇЇ честь і гідність, якщо виконання обов’язків не вимагає іншого - обов’язок ОВС дати громадянам пояснення з приводу тимчасового обмеження прав і свобод громадян, яке може бути здійснено лише в межах чинного законодавства, і лише якщо без цього не можуть бути виконані покладені на неї обов’язки:

- обов’язок ОВС не пізніш як через 24 години повідомити про місцеперебування затриманих І взятих під варту осіб близьким родичам, адміністрації за місцем роботи чи навчання

Отже, законодавчі приписи створюють доволі міцну правову базу гарантування прав і свобод людини в процесі виконання ОВС своїх повноважень. Інша річ. що практика досить часто свідчить про невиконання або неналежне виконання міліцією відповідних правових норм. Але це проблема не тільки правової, а й інституціональної реформи.

Механізм і умови обмеження інформаційних прав і свобод людини визначаються низкою законодавчих актів, що регулюють питання правоохоронної діяльності та компетенцію правоохоронних органів, зокрема Кримінально-процесуальний кодекс України. Закони України «Про оперативно-розшукову діяльність». «Про прокуратуру», «Про Службу безпеки України». «Про прикордонні війська». «Про державну податкову службу в Україні» та ін.

Наприклад, нормами ст. 4 Закону «Про оперативно-розшукову діяльність» передбачено, що ця діяльність «ґрунтується на принципах законності, дотримання прав і свобод людини, взаємодії з органами управління і населенням». Наступні норми цього Закону деталізують і визначають механізми дотримання зазначених принципів. Зокрема, комплекс гаранті іі законності та дотримання прав і свобод людини під час здійснення оперативно-розшукової діяльності визначено ст. 9 цього Закону:

- ч. 5 ст. 9 Закону про ОРД визначено, що під час здійснення оперативно-розшукової діяльності не допускається порушення прав і свобод людини та юридичних осіб. (Окремі обмеження цих прав і свобод мають винятковий і тимчасовий характер і можуть застосовуватись дише за рішенням суду щодо особи, в діях якої є ознаки тяжкого злочину, та у випадках, передбачених законодавством України, з мстою захисту прав і свобод інших осіб, безпеки суспільства);

- установлено відповідальність правоохоронних органів у разі порушення прав і свобод людини або юридичних осіб у процесі здійснення оперативно-розшукової діяльності, а також їх обов’язок невідкладно поновити порушені права і відшкодувати заподіяні матеріальні та моральні збитки, в т. ч. і в разі не підтвердження причетності до правопорушення особи, щодо якої здійснювались оперативно-розшукові заходи, (ч. 8 ст. 9).

Низка норм цієї статті гарантує безпосередньо інформаційні права та інформаційну безпеку людини, серед цих:

- право особи у встановленому законом порядку одержати від органів, на які покладено здійснення оперативно-розшукової діяльності, письмове пояснення з приводу обмеження її прав І свобод та оскаржити ці дії:

- заборона зберігати або розголошу вати одержані внаслідок оперативно-розшукової діяльності відомості, що стосуються особистого життя, честі, гідності людини, якщо вони не містять інформації про вчинення заборонених законом дій або порушення прав людини (такі відомості підлягають знищенню):

- заборона застосовувати для отримання інформації технічні засоби, психотропні, хімічні та інші речовини, які пригнічують волю або завдають шкоди здоров’ю людей та навколишньому середовищу.

Доступ громадян до Інформації про них. чіяшріьсчі їх зверненнями до ОВС. визначається нормами Положення про порядок роботи зі зверненнями громадян і організації їх особистого прийому в системі Міністерства внутрішніх справ України (п. 9),м, Згідно з цим Положенням у період збирання інформації, необхідної для здійснення перевірки за зверненнями, громадяни мають право:

- знати, які відомості про них. з якою метою збираються, як. Ким і з якою мстою вони мають використовуватися.

- доступу до інформації про них. заперечувати її правильність, повноту, об’єктивність тощо .

Крім того, встановлюються правила збирання, зберігання та використання такої інформації, спрямовані на забезпечення конфіденційності персональних даних. Ці правила передбачають:

- недопущення доступу сторонніх осіб до відомостей про іншу особу, зібраних відповідно до законодавства:

- обмеження термін)’ зберігання інформації про громадян, який не повинен тривати довше встановленого строку зберігання матеріалів перевірки за зверненнями:

- кількість даних про громадян, отримана під час перевірки звернення, маг бути максимально обмеженою і може використовуватися гопне з метою перевірки викладених у зверненні відомостей.

Певний комплекс норм, спрямованих на забезпечення захисту персональних даних і таємниці кореспонденції, міститься в законодавстві України, що регулює питання телекомунікацій і поштового зв’язку. Так. ст. 9 Закону України «Про телекомунікації» встановлює обов’язок операторів І провайдерів телекомунікацій вживати відповідно до законодавства технічних та організаційних заходів що до захисту телекомунікаційних мереж, засобів телекомунікацій. інформації з обмеженим доступом про організацію телекомунікаційних мереж та інформації, що передається цими мережами.

Нормами ст. 34 Закону України «Про телекомунікації» визначаються обов’язки операторів і провайдерів телекомунікацій що до захисту інформації про користувача Цей захист мас кілька аспектів, зокрема:

- обов’язок операторів та провайдерів телекомунікацій забезпечу вати схоронність відомостей про користувача, отримані при укладенні договору, надані телекомунікаційні послуги, у т. ч. про отримання послуг. їх тривалість, зміст, маршрути передавання тощо ;

- обов’язок операторів телекомунікацій під час автоматизованої обробки інформації про абонентів забезпечувати її захист відповідно до закону;

- можливість включення у призначені для оприлюднення телефонні довідники, у т. ч. електронні версії та бази даних інформаційно-довідкових служб інформації про прізвище, ім’я.

по батькові, найменування. адресу та номер телефону абонент та, інше врач. якщо в договорі про надання телекомунікаційних послуг зазначено про згоду користувача на опублікування такої інформації:

- право користувача на безоплатне вилучення відомостей про нього повністю або частково з електронних версії! баз даних інформаційно-довідкових служб.

Обов’язок операторів поштового зв’язку вживати організаційно-технічних заходів що до захисту інформації, згідно із законодавством щодо захисту таємниці кореспонденції встановлено ст. 6 Закону України «Про поштовий зв’язок».

Виїмка та огляд письмової кореспонденції, вкладень в інших поштових відправленнях, отримання будь-яких довідок щодо них заборонено, крім випадків, визначених законом.

Заборонені до пересилання вкладення у поштових відправленнях вилучаються операторами із поштового відправлення у встановленому відповідно до цього Закону порядку в присутності відправника або уповноваженої ним особи, крім випадків, установлених законом.

Єдина процедура обмеження права людини на таємницю кореспонденції визначається ст. 187 Кримінально-процесуального кодексу України. Ця процедура передбачає накладення арешту на кореспонденцію або зняття інформації з каналів зв’язку дише за постановою апеляційного суду, причому в цій постанові вказується особа, види кореспонденції або канал зв’язку і термін здійснення таких дій.

На тлі подібних законодавчих гарантій не зовсім логічною виглядає норма ч. 4 ст. 39 Закону України «Про телекомунікації», за якою оператори телекомунікацій зобов’язані власним кошт установлювати на своїх телекомунікаційних мережах технічні засоби, необхідні для здійснення уповноваженими органами оперативно-розшукових заходів і забезпечу вати функціонування цих технічних засобів, а також у межах своїх повноважень сприяти проведенню оперативно-розшукових заходів та не допускати розголошення організаційних і тактичних прийомів їх проведення.

Фактично ця норма передбачає, що користувачі телекомунікаційних послуг, за рахунок плати яких і формуються кошти операторів, повинні самі оплачу вати встановлення обладнання для зняття інформації з каналів зв’язку, тобто для обмеження їх прав на таємницю кореспонденції. В цьому контексті позитивним можна вважати лише обов’язок операторів телекомунікацій забезпечувати захист зазначених технічних засобів віл несанкціонованого доступу.

Загалом досить поширеними с думки що до необхідності вдосконалення законодавства, що забезпечує механізми захисту особистих даних, особливо в межах діяльності органів виконавчої влади щодо Інформації, яку вони збирають відповідно до своєї компетенції.

1. Охорона персональних даних

В Європі для охорони і захисту права на недоторканність приватного життя в умовах автоматизованого опрацювання особистих даних про громадян більше 30 років тому був введений особливий інститут правової охорони особи — інститут захисту персональних даних. Більш ніж в 20 європейських державах прийняті національні закони про персональні дані, у ряді країн введені незалежні уповноважені по захисту персональних даних, у всіх країнах Європейського Союзу з 1993 року створена єдина уніфікована система захисту персональних даних, у тому числі в секторі телекомунікацій.

Закон «Про інформацію» вводить поняття «персональні дані»; відносить персональні дані до конфіденційної інформації і встановлює, що переліки персональних даних повинні бути закріплені законом; вимагає, щоб діяльність недержавних організацій і приватних осіб з опрацювання і надання персональних даних, рівно як і з проектування, виробництва засобів захисту інформації і опрацювання персональних даних, обов’язково ліцензувалася в порядку, встановленому Урядом; декларує, що персональні дані повинні захищатися, а режим захисту відносно персональних даних встановлює закон. Кодекс про адміністративні правопорушення встановлює відповідальність за порушення порядку збирання, зберігання і поширення інформації про громадян.

Об’єктом правовідносин тут виступає право на персональні дані — інформація (зафіксована на будь-якому матеріальному носії) про конкретну людину, яка ототожнена або може бути ототожнена з ним.

До персональних даних можуть бути віднесені відомості, використання яких без згоди суб’єкта персональних даних може завдати шкоди його честі, гідності, діловій репутації, доброму імені, іншим нематеріальним благам і майновим інтересам:

• біографічні і пізнавальні дані (у тому числі про обставини народження, усиновлення, розлучення);

• особисті характеристики (у тому числі про особисті звички і схильності);

• відомості про сімейний стан (у тому числі про сімейні відносини);

• відомості про майновий, фінансовий стан (окрім випадків, прямо встановлених в законі);

• про стан здоров’я.

Суб’єктами права тут виступають:

• суб’єкти персональних даних — особи, до яких відносяться відповідні дані, і їх спадкоємці;

• утримувачі персональних даних — органи державної влади й місцевого самоврядування, юридичні та фізичні особи, що здійснюють на законних підставах збирання, зберігання, передавання, уточнення, блокування, знеособлення, знищення персональних даних.

Персональні дані і робота з ними повинні відповідати таким вимогам:

1. Персональні дані повинні бути отримані і опрацьовані законним чином на підставі чинного законодавства.

2. Персональні дані включаються в бази персональних даних на підставі вільної згоди суб’єкта, що виражено в письмовій формі, за винятком випадків, прямо встановлених в законі.

3. Персональні дані повинні накопичуватися для певної і законної мети, не використовуватися в суперечності з цією метою і не бути надмірними по відношенню до них. Не допускається об’єднання баз персональних даних, зібраних утримувачами в різних цілях, для автоматизованого опрацювання інформації.

4. Персональні дані, надаються утримувачем, повинні бути точними і у разі потреби оновлюватися.

5. Персональні дані повинні зберігатися не довше, ніж цього вимагає ціль, для якої вони накопичуються, і підлягати знищенню по досягненні цієї мети або задоволенні потреби.

6. Персональні дані охороняються в режимі конфіденційної інформації, виключає їх випадкове або несанкціоноване руйнування або випадкову їх втрату, а рівно несанкціонований доступ до даних, їх зміну, блокування або передачу.

7. Для осіб, що посідають вищі державні посади, і кандидатів на ці посади може бути встановлений спеціальний правовий режим для їх персональних даних, що забезпечує відвертість тільки суспільно значущих даних.

Персональна таємниця – це інформація, яка містить відомості про фізичну особу, і дозволяє цю фізичну особу ідентифікувати. До відомостей, що становлять персональну таємницю, відносять:

• особова справа працівника організації;

• відомості про клієнтів і працівників після звільнення;

• заходи з забезпечення збереження, цілісності та достовірності персональних даних;

• результати аудиту використання та захисту персональних даних.

2. Закон України «Про захист персональних даних»

   Закон було прийнято 1 червня 2010 р. За час, що минув від його прийняття, з’ясувалися певні прогалини та вразливі місця цього акта, які дають підставу як для відповідної критики, так і для певних пропозицій щодо його вдосконалення.

Необхідність уточнення окремих формулювань Закону стала особливо очевидною після прийняття Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо посилення відповідальності за порушення законодавства про захист персональних даних» від 2 червня 2011 р., яким було запроваджено жорсткі норми адміністративної відповідальності як за невиконання обов’язків, пов’язаних з веденням і реєстрацією баз персональних даних, так і за порушення недоторканності приватного життя. Так, норми Закону від 1 червня 2010 р. через нечіткість юридичних конструкцій допускають настільки широке тлумачення, що мало не все населення країни, не кажучи вже про суб’єктів підприємницької діяльності та юридичних осіб, автоматично перетворилося у потенційних правопорушників. Водночас відповідне державне відомство – Державна служба України з питань захисту персональних даних – захлинулося у морі заявок на реєстрацію баз персональних даних. Через гостроту ситуації 13 січня 2012 р. законодавець був змушений навіть відстрочити набуття чинності Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо посилення відповідальності за порушення законодавства про захист персональних даних» до 1 липня 2012 р.

Насамперед слід звернути увагу на деякі питання концептуального характеру. Сама природа суспільного життя передбачає постійні багаторівневі і багатоаспектні міжособистісні стосунки. Ці стосунки не можливі, якщо сторони не матимуть уявлення про своїх партнерів, тобто без ідентифікації відповідних осіб, без використання більшого чи меншого обсягу інформації про особу (персональних даних). Водночас кожний науковий, інший фаховий чи навіть аматорський опис суспільного життя (як сучасного, так і минулого) на макро- чи мікро- рівнях неминуче передбачає ідентифікацію особистостей – учасників суспільних процесів, тобто використання персональних даних. У такому контексті ідея забезпечити повну анонімність особи, знеособити загалом суспільну історію і сучасну суспільну практику виглядає абсолютною нісенітницею. Як видається, ідея захисту персональних даних полягає не в утаємничені цих даних загалом, а в запобіганні можливим зловживанням з цими даними, а саме розголошенню відомостей про особисте життя, таємниця якого охороняється на конституційному рівні.

Для досягнення цієї мети треба:

1. з усього обсягу інформації про особу визначити ті відомості, які за загальним правилом не мають підлягати розголошенню (конфіденційні персональні дані), а все інше вважати загальнодоступною інформацією;

2. визначитися з колом осіб, життя і діяльність яких становить публічний (суспільний) інтерес, і визначити обсяг конфіденційної інформації щодо них, який має бути набагато вужчий від звичайного;

3. визначити коло партнерів особи у суспільних стосунках (державних органів, працедавців, контрагентів за цивільно-правовими договорами тощо), які мають обґрунтовану потребу мати не лише загальнодоступну, а й іншу інформацію про особу;

4. законодавчо закріпити заборону включати в листки обліку кадрів та інші аналогічні документи вимогу подавати конфіденційні персональні дані, а також можливі винятки з цього загального правила для медичних документів, для документів, які подаються до правоохоронних органів, та інших документів, які створюють для потреб згаданих вище «соціальних партнерів» (ці винятки мають закріплюватися у законах про відповідні державні органи або види діяльності);

5. передбачити право кожної особи закрити від широкого загалу (але не від «соціальних партнерів», згаданих раніше) ту чи іншу частину загальнодоступної інформації про себе, а отже, і розробити механізм реалізації цього права, тобто межі і процедури такого закриття інформації;

6. дозволити як самій особі, так і з її дозволу іншим фізичним або юридичним особам, оприлюднювати чи передавати іншим суб’єктам без загального оприлюднення її конфіденційні персональні дані, а також розробити механізм надання такого дозволу (як видається, достатньо простої письмової згоди, але вимога надання такої згоди не може бути обов’язковою умовою для започаткування якихось правових відносин);

7. установити відповідальність за протиправну професійну діяльність зі збирання конфіденційної інформації про третіх осіб (не можна заборонити чоловіку або свекрусі стежити на аматорському рівні за особистим життям своєї дружини або невістки, а от кожне приватне детективне бюро мусить мати відповідний дозвіл-ліцензію);

8. закріпити загальне професійне право журналістів, працівників інформаційних служб, творчих працівників галузі культури і мистецтва, науковців і вчених, а також право всіх інших фізичних осіб, які збирають персональні дані для задоволення власних інформаційних потреб, на збирання інформації будь-якими не забороненими законом способами (йдеться передусім про збирання інформації з загальнодоступних джерел або шляхом особистого спостереження чи опитування);

9. закріпити юридичну відповідальність фізичних осіб, які у зв’язку з виконанням своїх службових обов’язків, особистими стосунками чи аматорською діяльністю стали поінформованими щодо конфіденційних персональних даних про інших осіб, за протиправне розголошення цих даних, а також визначити можливі винятки з цього загального правила;

10. окремо визначитися зі строками збереження статусу конфіденційності щодо інформації про померлих осіб (як видається, з часом вся така інформація має стати юридично відкритою і обмеження щодо її поширення можуть вводитися лише етичними кодексами певних професій);

11. врахувати особливості застосування зазначених загальних положень щодо осіб, які не мають повної цивільної дієздатності;

12. створити юридичні передумови для правового і дипломатичного захисту з боку держави громадян України, які не з доброї волі, а вимушено мають для вирішення візових проблем подавати в консульські установи інших держав чимало різноманітної інформації про себе, зокрема й такої, що не лише за сучасного підходу, а й у перспективі в контексті необхідної диференціації інформації про особу, зберігатиме характер конфіденційних персональних даних.

3. Коментар до Закону України «Про захист персональних даних»

1 червня 2010 р. Верховна Рада України прийняла Закон України «Про захист персональних даних», який набув чинності з 1 січня 2011 р. Закон регулює відносини, пов’язані з захистом персональних даних (ПД) під час їх опрацювання, встановлює основні принципи опрацювання ПД, дає визначення основним термінам, що стосуються такого опрацювання, та встановлює права й обов’язки осіб, залучених до процесу опрацювання ПД. Персональними даними, які підлягають захисту за цим Законом, є відомості чи сукупність відомостей про фізичну особу, яку ідентифіковано або може бути конкретно ідентифіковано. Таке визначення є ширшим за визначення терміна «персональні дані», дане у ст. 23 Закону України «Про інформацію», та дозволяє вважати ПД практично будь-яку інформацію про фізичну особу. Однак слід звернути увагу на те, що згідно зі ст. 5 Закону, об’єктом захисту є тільки ПД під час їх опрацювання у базах персональних даних.

При цьому під базою персональних даних у Законі розуміють іменовану сукупність упорядкованих ПД в електронній формі і формі картотек ПД, а під опрацюванням персональних даних – певну дію чи сукупність дій, вчинених повністю або частково в інформаційній (автоматизованій) системі та в картотеках ПД, пов’язаних зі збиранням, реєструванням, накопиченням, зберіганням, адаптацією, зміною, поновленням, використанням і поширенням (реалізацією, передаванням), знеособлюванням, знищенням відомостей про фізичну особу. Бази персональних даних підлягають обов’язковій державній реєстрації, що здійснює спеціальний державний орган з питань захисту ПД у Державному реєстрі баз персональних даних. Реєстрація баз ПД здійснюють за заявочним принципом шляхом повідомлення уповноваженого державного органу. Незважаючи на це, уповноважений орган має право на відмову в реєстрації у разі невідповідності заяви про реєстрацію вимогам Закону.

Згідно із Законом опрацювання ПД можна здійснювати для конкретних і законних цілей, визначених за згодою суб’єкта ПД, або у випадках, передбачених законодавством України, у порядку, встановленому законодавством. Якщо ціль опрацювання змінюється, то від суб’єкта ПД повинно бути отримано згоду на опрацювання ПД з новою метою. При цьому не дозволяється опрацювання персональних даних про фізичну особу без її згоди, окрім випадків, встановлених законом, і винятково в інтересах національної безпеки, економічного благополуччя та прав людини.

Закон також встановлює, що склад і зміст ПД повинні відповідати і не бути надмірними щодо мети їх опрацювання. При цьому обсяг ПД, які включають до бази ПД, повинен відповідати умовам згоди суб’єкта ПД. Суб’єкт персональних даних має право, надаючи таку згоду, обмежити право на опрацювання своїх персональних даних.

Крім того, слід зазначити надане Законом право суб’єкта ПД знати про місцезнаходження бази ПД, у якій містяться його ПД, а також про місцезнаходження власника (у законі – володільця) і розпорядника такої бази даних, право на інформацію про третіх осіб, яким передають його ПД, а також на безкоштовний доступ до своїх ПД, які містяться у відповідній базі ПД. Також Закон встановлює певні випадки, у яких суб’єкт повинен письмово повідомлятися про його права чи дії, виконані з його ПД.

Володільцем бази персональних даних може бути фізична особа-підприємець або юридична особа, якій законом або згодою суб’єкта ПД надано право на опрацювання ПД. Така особа повинна затвердити ціль опрацювання персональних даних, встановити склад оброблюваних даних і процедури їх опрацювання, якщо інше не встановлено законом.

Володілець бази ПД має право передати персональні дані для опрацювання розпоряднику бази ПД на підставі письмової угоди. ПД можуть поширюватися тільки за згодою суб’єкта персональних даних або у випадках, передбачених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного благополуччя та прав людини.

Передача ПД іноземним суб’єктам здійснюється лише за умови забезпечення належного захисту ПД, за наявності відповідного дозволу й у випадках, встановлених законом чи міжнародною угодою України, у порядку, передбаченому законодавством. Однак Закон чітко не визначає суть такого дозволу і орган, що уповноважений його видавати, а також процедуру видання. Таким чином, це положення Закону може перешкодити передаванню ПД українськими володільцям баз ПД іноземним розпорядникам баз персональних даних для опрацювання. Окрім зазначеного вище, Закон передбачає, що в органах державної влади і місцевого самоврядування, а також в організаціях, закладах, на підприємствах усіх форм власності повинен визначатися структурний підрозділ або відповідна особа, які організовують роботу, пов’язану із захистом ПД під час їх опрацювання.

Також передбачено, що спеціальний уповноважений орган повинен затвердити Типовий порядок опрацювання ПД. При цьому порядок опрацювання ПД, які стосуються банківської таємниці, повинен бути затверджений Національним банком України.

На практиці Закон може створити певні складності фізичним і юридичним особам, які під час своєї діяльності здійснюють опрацювання ПД фізичних осіб, оскільки з 1 січня 2011 р. опрацювання ПД без згоди суб’єктів персональних даних, чиї ПД опрацьовують, і без реєстрації баз ПД у порядку, встановленому Законом, буде заборонена. Говорячи про банки, слід зазначити, що більшість банків України не мають згоди своїх клієнтів – фізичних осіб на опрацювання їхніх ПД у розумінні Закону (оскільки це не вимагалося). У такій ситуації банки повинні отримати необхідну згоду від усіх своїх клієнтів – фізичних осіб на момент набуття Законом чинності. Зайве говорити про те, що кількість клієнтів – фізичних осіб банків України робить це завдання досить складним. Крім того, вимога Закону щодо інформування суб’єктів ПД додасть банкам значний обсяг роботи. Те ж стосується і колекторських компаній, які придбали у банків портфелі роздрібних проблемних активів. Зрештою слід зазначити, що, незважаючи на недосконалість Закону, його прийняття безперечно є позитивним кроком на шляху вдосконалення українського законодавства та приведення його у відповідність до європейських стандартів. Однак Закон вимагає подальших змін і доопрацювань. Упровадження адміністративної та кримінальної відповідальності за порушення законодавства про захист ПД передбачено законом «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо посилення відповідальності за порушення законодавства про захист ПД » (№ 3454-VI).

Закон набуває чинності з 1 січня 2012 року і передбачає відповідальність за нереєстрацію баз персональних даних та використання ПД, ухилення від державної реєстрації бази ПД тягне за собою накладення штрафу на громадян у розмірі 5100-8500 грн. і на посадових осіб, громадян-суб’єктів підприємницької діяльності в розмірі від 8500 грн. Неповідомлення або несвоєчасне повідомлення в Державну службу з питань захисту персональних даних (ГСЗПД) про зміну відомостей, що подаються для державної реєстрації бази ПД, тягнуть за собою накладення штрафу на громадян у розмірі 1700-3400 грн., а на посадових осіб та громадян-суб’єктів підприємницької діяльності в розмірі 3400-6800 грн. Повторне протягом року порушення тягне накладення штрафу на громадян у розмірі 5100-8500 грн., на посадових осіб та громадян-суб’єктів підприємницької діяльності в розмірі 6800-11900 грн.

Не допускається збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини.

Кожний громадянин має право знайомитися в органах державної влади, органах місцевого самоврядування, установах і організаціях з відомостями про себе, які не є державною або іншою захищеною законом таємницею.

Кожному гарантується судовий захист права спростовувати недостовірну інформацію про себе і членів своєї сім’ї та права вимагати вилучення будь-якої інформації, а також право на відшкодування матеріальної і моральної шкоди, завданої збиранням, зберіганням, використанням та поширенням такої недостовірної інформації.

Прийняття Закону України «Про захист персональних даних» від 01.06.01 і набрання ним чинності (01.01.11) спричинило у суспільстві зрозумілу стурбованість, пов’язану, зокрема (і мабуть передусім) з такими питаннями:

1. Чи не ставить цей Закон поза законом наукову діяльність, визначаючи, що використання персональних даних в історичних, статистичних чи наукових цілях може здійснюватися лише в знеособленому вигляді (п.9 ст.6)?

2. Чи не саботує цей Закон громадянський контроль за владою і власниками, стверджуючи (п.6 ст.6), що «опрацювання ПД про фізичну особу» може здійснюватися лише за її згодою або у випадках, «визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини».

Як виглядає, дотепер підставою для суспільно-помітних чи тим більше суспільно-резонансних атак на свободу отримання та поширення інформації Закон «Про захист персональних даних» не став. Проте сумний і травматичний вітчизняний досвід свідчить, що на сплюндрованому правовому полі України деякі сплячі до пори норми можуть стати мінами сповільненої дії, спрацьовуючи у момент «доцільності» – чи політичної чи ще якоїсь. А враховуючи, що з трьох нових «інформаційних» законодавчих актів саме цей апріорі має певним чином заважати свободі, а не сприяти, першим в черзі на дослідження конструкцій і відповідно, на деконструкцію є саме цей Закон.

Відповідно до ст.1 Закону «Про захист персональних даних» він взагалі не поширюється, зокрема, на діяльність зі створення баз ПД «професійним творчим працівником – для здійснення творчої діяльності».

Згідно зі ст.1 Закону України «Про професійних творчих працівників та творчі спілки» від 07.10.97: «Професійний творчий працівник – особа, яка провадить творчу діяльність на професійній основі, результатом якої є створення або інтерпретація творів у галузі культури та мистецтва, публічно представляє такі твори на виставках, шляхом публікації, сценічного виконання, кіно-, теле-, відеопоказу тощо та є членом творчої спілки, має державні нагороди за діяльність у галузі культури та мистецтва.

Творча діяльність – індивідуальна чи колективна творчість, результатом якої є створення або інтерпретація творів, що мають культурну цінність».

Звертаючись до підпункту 6 пункту 1 ст.1 Закону України «Про культуру» від 14.12.10, читаємо «культура – сукупність матеріального та духовного надбання певної людської спільноти (етносу, нації), накопиченого, закріпленого і збагаченого протягом тривалого періоду, що передають від покоління до покоління, включає всі види мистецтва, культурну спадщину, культурні цінності, науку, освіту та відображає рівень розвитку цієї спільноти». Слід зазначити, що Закон «Про культуру» у визначенні сенсу поняття «культура» має безумовний пріоритет як, по-перше, спеціальний законодавчий акт, а по-друге – як акт, прийнятий пізніше ніж Закон «Про захист персональних даних», до того ж стверджуючи, що «до приведення законів, інших нормативно-правових актів у відповідність із цим Законом вони діють у частині, що не суперечить цьому Закону».

Таким чином, Закон «Про захист персональних даних» взагалі не регламентує і ніяк не обмежує діяльність зі створення баз ПД науковцями та освітянами – для їхньої «творчої діяльності у галузі освіти чи науки (у т.ч. історичної) – як частини культури.

Відповідно до п.4 ст.5 Закону, «персональні дані фізичної особи, яка претендує зайняти чи займає виборну посаду (у представницьких органах) або посаду державного службовця першої категорії, не належать до інформації з обмеженим доступом, за винятком інформації, яка визначена такою відповідно до закону».

Отже, за визначенням є відкритою інформацією:

а) ПД всіх громадян, які активно прагнуть нашого електорального визнання, кандидуючи на будь-яких виборах до будь-яких представницьких органів чи на таких посадах вже перебувають (керівництво Верховної Ради та її комітетів);

б) персональні дані «перших заступників міністрів, керівників центральних органів виконавчої влади, які не є членами Уряду України, їх перших заступників, Постійного Представника Президента України в Автономній Республіці Крим, голів обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій, керівників Адміністрації Президента України, Апарату Верховної Ради України, заступників керівників Адміністрації Президента України, Апарату Верховної Ради України, інші прирівняні до них посади», а також кандидатів на ці посади (всіх їх віднесено до першої категорії державних службовців за абзацом першим частини другої ст.25 Закону України «Про державну службу»).

Очевидно, що ПД членів Кабінету Міністрів України як осіб, які мають істотний вплив на державну політику та питання національної безпеки, можуть свідчити про незаконні дії, можливість порушення прав людини, введення громадськості в оману, тобто є суспільно-необхідною інформацією й обмеження доступу до них не може бути «необхідним у демократичному суспільстві». Право громадськості знати переважає можливу шкоду від поширення таких відомостей. Те ж саме, тільки ще більшою мірою, стосується і ПД Президента України. Закон «Про захист персональних даних» не ставить шукачів, зберігачів та поширювачів інформації про посадовців чи кандидатів на посади у гірше становище, ніж це передбачено зараз Конституцією України й іншими законами.

Відповідно до ст.1 Закону «Про захист персональних даних» він не поширюється на діяльність зі створення баз персональних даних:

а) «професійним творчим працівником – для здійснення творчої діяльності»;

б) «журналістом – у зв’язку з виконанням ним службових, професійних обов’язків»;

в) «фізичною особою – виключно для непрофесійних особистих, побутових потреб».

а) З творчими працівниками ми вже з’ясували вище, але принагідно, у «творчому контексті» – про журналістів. Три «профільні» закони визначають журналіста так: «журналістом редакції друкованого засобу масової інформації відповідно до цього Закону є творчий працівник, який професійно збирає, отримує, створює та займається підготовкою інформації для друкованого ЗМІ та діє на підставі трудових чи інших договірних відносин з його редакцією, займається такою діяльністю за уповноваженням» (абзац 1 ст.25 Закону України «Про друковані засоби масової інформації» від 16.11.92);

«журналіст інформаційного агентства – це творчий працівник, який збирає, отримує, створює та готує інформацію для інформаційного агентства і діє від його імені на підставі трудових чи інших договірних відносин з ним або за його уповноваженням» (абзац 1 ст.21 Закону України «Про інформаційні агентства» від 28.02.05);

телерадіожурналіст – штатний або позаштатний творчий працівник телерадіоорганізації, який професійно збирає, отримує, створює та готує інформацію для поширення» (абзац 47 ст.1 Закону «Про телебачення і радіомовлення» від 21.11.93).

Відповідно, журналісти самі по собі є ще і «творчими працівниками», і принаймні ті з них, хто висвітлює тематику мистецтва, науки, освіти (див. норми Закону «Про професійних творчих працівників…» та Закону «Про культуру»), мають ще і додаткову законну підставу не зважати у своїй діяльності на Закон «Про захист персональних даних».

б) Втім, з журналістами і так все зрозуміло. Закон «Про захист персональних даних» у вищезгаданій статті 1 сам прямо й однозначно свідчить, що взагалі не регламентує і, відтак, взагалі не обмежує створення ними баз ПД (будь-яких) для використання у журналістській діяльності.

в) Щодо непоширення Закону «Про захист персональних даних» на діяльність фізичних осіб зі створення баз ПД «виключно для непрофесійних особистих потреб».

Три «золоті статті» (3, 5, 19) формулюють засадничі принципи взаємовідносин громадян з державою:

• суверенність (стосовно держави, державної влади) статусу народу (громадян),

• обмеженість діяльності держави в особі її посадовців і органів нормами Конституції та законів,

• пріоритетність прав і свобод людини як головних цілей існування держави як такої,

• відповідальність держави перед людиною за свою діяльність.

Безсумнівно, що відповідальність одного суб’єкта перед іншим передбачає належну обізнаність другого щодо діяльності першого, є обумовленою такою обізнаністю.

Відповідно до пунктів 1 і 2 ст.10 Конвенції про захист прав людини й основоположних свобод (ратифікована Україною 17.07.97) будь-які обмеження свободи «отримувати та передавати інформацію та ідеї без втручання органів державної влади» мають бути «необхідними в демократичному суспільстві», а у статті 1 Конституції Україна визнала себе (напевно що надто оптимістично) саме «демократичною правовою державою», тож висновок є очевидним. До «особистих потреб» українців належить обізнаність про діяльність держави, її органів і посадовців в обсязі, необхідному для:

а) реалізації своїх прав, свобод, законних інтересів,

б) контролю народу-суверена за найманим працівником-державою,

в) притягнення держави до відповідальності у разі дефолту з її боку.

Втім, сама держава вже визнала це (можливо несвідомо) у новій редакції Закону України «Про інформацію», яка набирає чинності з 10.05.2011, де до «суспільно-необхідної інформації» віднесено, зокрема, інформацію, яка забезпечує «реалізацію конституційних прав, свобод і обов’язків; свідчить про можливість порушення прав людини, введення громадськості в оману».

Таким чином, Закон «Про захист персональних даних» взагалі не поширюється на створення громадянами України баз ПД державних службовців і політиків – у тому обсязі, який є розумно необхідним для оцінки діяльності конкретного чиновника на державній посаді, її відповідності законам, дотримання антикорупційного законодавства тощо, для здійснення усвідомленого електорального вибору, оскільки обізнаність про таке є «особистою потребою» громадянина демократичної держави.

Тема 12. Закон України «Про авторське право та суміжні права» в правовому регулюванні документно-інформаційної діяльності

Законодавство України з питань охорони виключних прав стосовно інформації і інформаційних продуктів складається з:

• Закону «Про авторське право і суміжні права» - розглядає питання визначення належності інформації на правах інтелектуальної власності конкретному суб’єкту і гарантує захист інтелектуальної власності;

• Закону «Про державну таємницю» - регулює суспільні відносини, пов’язані з віднесенням інформації додержавної таємниці. Її засекречуванням і охороною з метою захисту інтересів України у галузі оборони, економіки, зовнішніх стосунків, державної безпеки і охорони правопорядку, а також встановлює порядок обмеження доступу до інформації, що містить державну таємницю.

2. Охорона інтелектуальної власності

До числа основних об’єктів інтелектуальної власності віднесені:

• твори науки, літератури і мистецтва;

• результати виконавської діяльності артистів, режисерів, диригентів;

• складні результати творчості;

• звукозаписи і записи зображення;

• передача радіо- і телевізійних сигналів;

• винаходи;

• корисні моделі;

• промислові зразки;

• професійні секрети (ноу-хау);

• селекційні досягнення;

• фірмові найменування і комерційні позначення правовласника;

• товарні знаки і знаки обслуговування;

• найменування місць походження товарів;

• інші результати інтелектуальної діяльності і засобу індивідуалізації, на які відповідно до закону можуть визнаватися або закріплюватися виняткові права.

ДАХНО

Власної системи охорони авторського права Україна в історичному минулому не мала. Якщо простежити історію вітчизняного правового регу­лювання в даній галузі, то слід згадати нормативно-пра­вовий акт Російської імперії від 20 березня 1911 року, що мав назву «Положення про авторське право». Зазначене положення запозичило накопичений Європою досвід з правової охорони авторських прав. Фахівці відзначають, що «міцність» охорони авторських прав у Росії поступа­лася європейській. Після революції 1917 року концепція націоналізації була поширена й на інтелектуальну галузь. Радянське авторське право містило норму про мож­ливість примусового викупу державою авторського права. Автори позбавлялися права давати чи не давати дозвіл на публічне виконання їхніх творів, у тому числі за допомо­гою технічних засобів (кіно, радіо, телебачення тощо). Цивільний кодекс УРСР від 18 липня 1963 року не перед­бачав охорони суміжних прав. У цьому Кодексі авторсь­кому праву було відведено розділ IV. Він охоплював статті 472-513.

31 травня 1991 року Верховна Рада СРСР прийняла «Основи цивільного законодавства Союзу РСР і респуб­лік». Вони розширили коло об’єктів, що охороняються, подовжили термін чинності авторського права до 50 років від дати смерті автора, запровадили охорону суміжних прав. Невдовзі деінтегрувався СРСР, і Україна стала не­залежною.

23 грудня 1993 року Верховна Рада України першого скликання прийняла Закон України «Про авторське пра­во і суміжні права» (№ 3792—XII). Його було опублікова­но у «Відомостях Верховної Ради України» за 1994 рік (№ 13). Відповідно до Закону України «Про внесення змін до Закону України „Про авторське право і суміжні права”» від 11 липня 2001 року (№ 2627—III) зазначений закон було викладено в новій редакції (див. «Офіційний вісник України», 2001, № 32; «Відомості Верховної Ради України», 2001, № 43).

Авторське право — особисті (немайнові) і майнові пра­ва авторів та їхніх правонаступників, пов’язані зі створен­ням і використанням наукових літературних і мистецьких творів. І Суміжні права — права виконавців, виробників фонограм та організацій мовлення. Французькою мовою суміжні права звучать як les droits voisins (сусідські права), а англійською — related rights (пов’язані, родинні права). Трапляється й термін neigbouring rights.

Стаття 8 («Об’єкти авторського права») містить пе­релік, який охоплює 16 видів творів. Сімнадцята позиція названа як «інші» і встановлена законодавцем на той ви­падок, коли з’являться види творів, яких нині немає. Не станемо перераховувати зазначені у статті 5 об’єкти. Чи­тач може зробити це самостійно. Для порівняння наведе­мо перелік об’єктів копірайту з нині чинного законодав­ства США. Цей перелік містить 8 позицій:

1) літературні твори (literary works);

2) музичні твори, включаючи будь-які супровідні сло­ва(musical works including any accompanying workds),

3) драматургічні твори, включаючи будь-яку акомпанівну музику (dramatic works including any accompanying music);

4) пантоміми й хореографічні твори (pantomimes and choreographic works);

5) малюнкові, графічні та скульптурні твори (pictorial, graphic and sculptural works);

6) кінофільми та інші аудіовізуальні роботи (motion and other audiovisual works);

7) фонограми (sound recordings),

8) архітектурні твори (architectural works).

Зіставляючи американський і український переліки об’єктів авторського права, можна дійти висновку, що між ними немає принципових відмінностей. Та це й не дивно, хоч би з огляду на ту обставину, що і Україна, і США є державами-учасницями Бернської конвенції про охорону літературних і художніх творів. Практично всі об’єкти, на які в Україні поширюється авторське право, є копірайтоспроможними й у США. Український перелік можна вважати більш деталізованим, ніж американський. Законодавство України надає правову охорону виступам, лекціям, промовам, проповідям та іншим усним творам (див. ст. 5). Ось тут між законодавствами України і США можна побачити значні відмінності, що ілюструються по­дальшим аналізом основних норм копірайтного законо­давства США. У США твір має фіксуватися в будь-якій осяжній формі. Хоч український законодавець і вважає усну форму об’єктивною, все-таки вона є суб’єктивною. Спираючись на неї, важко, а то й неможливо відтворити, сприйняти чи передати твір.

Американські фахівці Р. Дорр та К. Манч зазначають:

«Роботи не є копірайтоспроможними, якщо вони є про­сто ідеями чи ефемерними звуками та жестами. Вони ма­ють бути в осяжній (tangible) формі, що означає форму, спроможну візуально чи звуково відтворювати відобра­ження (representation) оригінальної роботи». У нас така, як і в американців, ситуація навколо об’єктів, що не охоро­няються.

Виникнення і здійснення прав, передбачених Законом України, не вимагає виконання будь-яких формальнос­тей. Це ж саме і у США. У нас, як і у США, попереджу­вальне маркування © є факультативним. В обох країнах діє інституція державної реєстрації авторських прав.

Між авторським правом і правом власності на ма­теріальний об’єкт Україна, як і США, проводять чітку лінію (див. ст. 12).

Українське законодавство, як і законодавство США, сприймає автора як первинного суб’єкта авторського права (див. ст. 11). Практично однаково в Україні і США розуміють співавторство, особисті та майнові права авто­ра (див. ст. 13, 14, 15).

Статті 21—25 нашого Закону містять положення про, кажучи по-американськи, добросовісне використан­ня копірайтних творів (fair use).

Американський фахівець з копірайту не здивувався б, ознайомившись з нормами нашого законодавства про пе­рехід авторського права у спадок та до суспільного над­бання, передавання авторського права, виняткову і невиняткову ліцензії.

І в Україні, і у США об’єктом авторського права є ре­зультат творчої праці. Суто технічній роботі (передруку, коректурі, редагуванню, механічному складанню довідни­ка тощо) правова охорона не надається.

Охорона надається будь-якому твору, незалежно від його художньої цінності, форми і готовності.

За законодавством України існує чотири види особи­стих немайнових прав: право авторства, право автора на ім’я, право на недоторканність твору, право на його об­народування.

Суміжні права базуються на використанні чужих ав­торських прав. Часто необхідно, щоб між автором і публікою був посередник. Ним є виконавець (наприклад, автор вміє створювати чудові пісні, але має кепський го­лос, щоб самому їх співати). Окрім виконавців, посеред­никами між авторами і громадськістю вважаються вироб­ники фонограм та організації радіотелемовлення (див. ст. 39, 40, 41 Закону)

Суб’єкти суміжних прав мусять користуватися своїми правами так, щоб не порушувати права авторів творів, які використовуються ними. Виробники фонограм і ор­ганізації мовлення не повинні порушувати права авторів і виконавців, а організації мовлення мають під час своєї діяльності не порушувати права виробників фонограм, авторів і виконавців.

Закон України передбачає лише цивільно-правові способи захисту авторського права й суміжних прав.

Стаття 176 «Порушення авторського права й суміж­них прав» Кримінального кодексу України від 5 квітня 2001 року сформульована так:

«І. Незаконне відтворення, розповсюдження творів науки, літератури, мистецтва, комп’ютерних програм і баз даних, а так само незаконне відтворення, розповсюдження виконань, фонограм і програм мовлення, їх неза­конне тиражування та розповсюдження на аудіо- та відеокасетах, дискетах, інших носіях інформації, а також інше використання чужих творів, комп’ютерних програм і баз даних, об’єктів суміжних прав без дозволу осіб, які мають авторське право або суміжні права, якщо події за­вдали матеріальної шкоди у великому розмірі, —

караються штрафом від ста до чотирьохсот неоподат­кованих мінімумів доходів громадян або виправними ро­ботами на строк до двох років, з конфіскацією всіх примірників творів, магеріальних носіїв комп’ютерних програм, або даних, виконань, фонограм, програм мов­лення та обладнання і матеріалів, призначених для їх ви­готовлення і відтворення.

2. Ті самі дії, якщо вони вчинені повторно або завда­ли матеріальної шкоди в особливо великому розмірі, —

караються штрафом від двохсот до восьмисот неопо­даткованих мінімумів доходів громадян або виправними роботами на строк до двох років, або позбавленням волі на той самий строк з конфіскацією всіх примірників творів, матеріальних носіїв комп’ютерних програм, або даних, виконань, фонограм, програм мовлення та облад­нання і матеріалів, призначених для їх виготовлення і відтворення.

3. Дії, передбачені частиною першою або другою цієї статті, вчинені службовою особою з використанням службового становища щодо підлеглої особи, —

караються штрафом від п’ятисот до тисячі неоподат­кованих мінімумів доходів громадян або арештом на строк до шести місяців, або обмеженням волі на строк до двох років, з позбавленням права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю на строк до трьох років».

Примітка. Матеріальна шкода вважається завданою у великому розмірі, якщо вартість примірників незаконно відтворе­них чи розповсюджених творів, матеріальних носіїв комп’ютерних програм, баз даних, виконань фонограм і програм мовлення аудіо- та відеокасет, дискет та інших носіїв інформації або сума доходу, отриманого в результаті незаконного опублікування, виконання, по­казу чи публічного оприлюднення творів, комп’ютер­них програм, баз даних, виконань фонограм, програм мовлення, продажу аудіо- та відеокасет, дискет, інших носіїв інформації у сто і більше разів перевищує неопо­даткований мінімум доходів громадян, а завданою в особливо великому розмірі, — якщо їх вартість або су­ма доходу в тисячу й більше разів перевищує неоподат­кований мінімум доходів громадян.

Слід у даній лекції згадати і про три статті з Кодексу України про адміністративні правопорушення.

Стаття 164(6) «Публічний показ без прокатного по­свідчення кіно- і відеофільмів» тягне за собою накладен­ня штрафу від двадцяти до сорока п’яти неоподатковува­них мінімумів доходів громадян з конфіскацією кіно- і відеофільмів, які демонструються без прокатного посвід­чення, а також грошей, отриманих від їх демонстрування.

Ті самі дії, вчинені повторно протягом року після за­стосування заходів адміністративного стягнення, — тяг­нуть за собою накладення штрафу від сорока п’яти до дев’яноста неоподатковуваних мінімумів доходів грома­дян з конфіскацією кіно- і відеофільмів, а також грошей, отриманих від їх демонстрування. (Кодекс доповнено статтею 164(6 )згідно із Законом № 497—ВР від 14.11.96.)

Стаття 164(7) «Порушення умов публічного демонст­рування кіно- і відеофільмів».

«Публічний показ кіно- і відеофільмів з порушенням умов публічного демонстрування, передбачених прокат­ним посвідченням, — тягне за собою накладення штрафу від двадцяти до тридцяти п’яти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян з конфіскацією кіно- і віде­офільмів, а також грошей, отриманих від їх демонстру­вання.

Ті самі дії, вчинені повторно протягом року після за­стосування заходів адміністративного стягнення, — тяг­нуть за собою накладення штрафу від тридцяти п’яти до сімдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян з конфіскацією кіно- і відеофільмів, а також грошей, от­риманих від їх демонстрування». (Кодекс доповнено стат­тею 164(7)згідно із Законом № 497- ВР від 14.11.96.)

Стаття 164(8) «Тиражування кіно- і відеофільмів без прокатного посвідчення».

«Тиражування без прокатного посвідчення з метою продажу, прокату публічного показу або розповсюдження кіно- і відеофільмів, — тягне за собою накладення штра­фу від шістдесяти до дев’яноста неоподатковуваних мінімумів доходів громадян з конфіскацією фільмо- і відеокопій, засобів їх виготовлення, а також грошей, от­риманих від їх реалізації.

Ті самі дії, вчинені повторно протягом року після застосування заходів адміністративного стягнення, — тягнуть за собою накладення штрафу від дев’яноста до ста тридцяти п’яти неоподатковуваних мінімумів до­ходів громадян з конфіскацією фільмо- і відеокопій, за­собів їх виготовлення, а також грошей, отриманих від реалізації». (Кодекс доповнено статтею 164(8) згідно із Зако­ном № 497-ВР від 14.11.96.)

Можливо, у зазначених вище статтях вбачається пере­дусім намагання держави забезпечити належні правила гри в підприємницькій діяльності, а не турбота про неухильне дотримання авторських і суміжних з ними прав. Дехто стверджуватиме, що малося на увазі і те, і інше.

Журавський (цивільний кодекс)

Стаття 418. Поняття права інтелектуальної власності

1. Право інтелектуальної власності - це право особи на результат інтелектуальної, творчої діяльності або на інший об’єкт права інтелектуальної власності, визначений цим Кодексом та іншим законом.

2. Право інтелектуальної власності становлять особисті немайнові права інтелектуальної власності та (або) майнові права інтелектуальної власності, зміст яких щодо певних об’єктів права інтелектуальної власності визначається цим Кодексом та іншим законом.

3. Право інтелектуальної власності є непорушним. Ніхто не може бути позбавлений права інтелектуальної власності чи обмежений у його здійсненні, крім випадків, передбачених законом.

Стаття 419. Співвідношення права інтелектуальної власності та права власності

1. Право інтелектуальної власності та право власності на річ не залежать одне від одного.

2. Перехід права на об’єкт права інтелектуальної власності не означає переходу права власності на річ.

3. Перехід права власності на річ не означає переходу права на об’єкт права інтелектуальної власності.

Стаття 420. Об’єкти права інтелектуальної власності

1. До об’єктів права інтелектуальної власності, зокрема, належать:

літературні та художні твори;

комп’ютерні програми;

компіляції даних (бази даних);

виконання;

фонограми, відеограми, передачі (програми) організацій мовлення;

наукові відкриття;

винаходи, корисні моделі, промислові зразки;

компонування (топографії) інтегральних мікросхем;

раціоналізаторські пропозиції;

сорти рослин, породи тварин;

комерційні (фірмові) найменування, торговельні марки (знаки для товарів і послуг), географічні зазначення; комерційні таємниці.

Стаття 421. Суб’єкти права інтелектуальної власності

1. Суб’єктами права інтелектуальної власності є: творець (творці) об’єкті та права інтелектуальної власності (автор, виконавець, винахідник тощо) іда інші особи, яким належать особисті немайнові та (або) майнові права інтелектуальної власності відповідно до цього Кодексу, іншого закону чи договору.

Стаття 422. Підстави виникнення (набуття) права інтелектуальної власності

1. Право інтелектуальної власності виникає (набувається) з підстав, встановлених цим Кодексом, іншим законом чи договором.

Стаття 423. Особисті немайнові права інтелектуальної власності

1. Особистими немайновими правами інтелектуальної власності є:

1) право на визнання людини творцем (автором, виконавцем, винахідником тощо) об’єкта права інтелектуальної власності;

2) право перешкоджати будь-якому посяганню на право інтелектуальної власності, здатному завдати шкоди честі чи репутації творця об’єкта права інтелектуальної власності;

3) інші особисті немайнові права інтелектуальної власності, встановлені законом.

2. Особисті немайнові права інтелектуальної власності належать творцеві об’єкта права інтелектуальної власності. У випадках, передбачених законом, особисті немайнові права інтелектуальної власності можуть належати іншим особам.

3. Особисті немайнові права інтелектуальної власності не залежать від майнових прав інтелектуальної власності.

4. Особисті немайнові права інтелектуальної власності не можуть відчужуватися (передаватися), за винятками, встановленими законом.

Стаття 424. Майнові права інтелектуальної власності

1. Майновими правами інтелектуальної власності є:

1) право на використання об’єкта права інтелектуальної власності;

2) виключне право дозволяти використання об’єкта права інтелектуальної власності;

3) виключне право перешкоджати неправомірному використанню об’єкта права інтелектуальної власності в тому числі забороняти таке використання;

4) інші майнові права інтелектуальної власності, встановлені законом.

2. Законом можуть бути встановлені винятки та обмеження в майнових правах інтелектуальної власності за умови, що такі обмеження та винятки не створюють істотних перешкод для нормальної реалізації майнових прав інтелектуальної власності та здійснення законних інтересів суб’єктів цих прав.

3. Майнові права інтелектуальної власності можуть відповідно до закону бути вкладом до статутного капіталу юридичної особи, предметом договору застави та інших зобов’язань, а також використовуватися в інших цивільних відносинах.

Стаття 425. Строк чинності прав інтелектуальної власності

1. Особисті немайнові права інтелектуальної власності є чинними без строково, якщо інше не встановлено законом.

2. Майнові права інтелектуальної власності є чинними протягом строків, встановлених цим Кодексом, іншим законом чи договором.

3. Майнові права інтелектуальної власності можуть бути припинені достроково у випадках, встановлених цим Кодексом, іншим законом чи договором.

Стаття 426. Використання об’єкта права інтелектуальної власності

1. Способи використання об’єкта права інтелектуальної власності визначаються цим Кодексом та іншим законом.

2. Особа, яка має виключне право дозволяти використання об’єкта права інтелектуальної власності, може використовувати цей об’єкт на власний розсуд, з додержанням при цьому прав інших осіб.

3. Використання об’єкта права інтелектуальної власності іншою особою здійснюється з дозволу особи, яка має виключне право дозволяти використання об’єкта права інтелектуальної власності, крім випадків правомірного використання без такого дозволу, передбачених цим Кодексом та іншим законом.

4. Умови надання дозволу (видачі ліцензії) на використання об’єкта права інтелектуальної власності можуть бути визначені ліцензійним договором, який укладається з додержанням вимог цього Кодексу та іншого закону.

Стаття 427. Переданий майнових прав інтелектуальної власності

1. Майнові права інтелектуальної власності можуть бути передані відповідно до закону повністю або частково іншій особі.

2. Умови передання майнових прав інтелектуальної власності можуть бути визначені договором, який укладається відповідно до цього Кодексу та іншого закону.

Стаття 428. Здійснення права інтелектуальної власності, яке належить кільком особам

1. Право інтелектуальної власності, яке належить кільком особам спільно, може здійснюватися за договором між ними. У разі відсутності такого договору право інтелектуальної власності, яке належить кільком особам, здійснюється спільно.

Стаття 429. Права інтелектуальної власності на об’єкт, створений у зв’язку з виконанням трудового договору

1. Особисті немайнові права інтелектуальної власності на об’єкт, створений у зв’язку з виконанням трудового договору, належать працівникові, який створив цей об’єкт. У випадках, передбачених законом, окремі особисті немайнові права інтелектуальної власності на такий об’єкт можуть належати юридичній або фізичній особі, де або у якої працює працівник.

2. Майнові права інтелектуальної власності на об’єкт, створений у зв’язку з виконанням трудового договору, належать працівникові, який створив цей об’єкт, та юридичній або фізичній особі, де або у якої він працює, спільно, якщо інше не встановлено договором.

3. Особливості здійснення майнових прав інтелектуальної власності на об’єкт, створений у зв’язку з виконанням трудового договору, можуть бути встановлені законом.

Стаття 430. Права інтелектуальної власності на об’єкт, створений за замовленням

1. Особисті немайнові права інтелектуальної власності на об’єкт, створений за замовленням, належать творцеві цього об’єкта.

У випадках, передбачених законом, окремі особисті немайнові права інтелектуальної власності на такий об’єкт можуть належати замовникові.

2. Майнові права інтелектуальної власності на об’єкт, створений за замовленням, належать творцеві цього об’єкта та замовникові спільно, якщо інше не встановлено договором.

Стаття 432. Захист права інтелектуальної власності судом 1. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого права інтелектуальної власності відповідно до статті 16 цього Кодексу.

2. Суду випадках та в порядку, встановлених законом, може постановити рішення, зокрема, про:

1) застосування негайних заходів щодо запобігання порушенню права інтелектуальної власності та збереження відповідних доказів;

2) зупинення пропуску через митний кордон України товарів, імпорт чи експорт яких здійснюється з порушенням права інтелектуальної власності;

3) вилучення з цивільного обороту товарів, виготовлених або введених у цивільний оборот з порушенням права інтелектуальної власності;

4) вилучення з цивільного обороту матеріалів та знарядь, які використовувалися переважно для виготовлення товарів з порушенням права інтелектуальної власності;

5) застосування разового грошового стягнення замість відшкодування збитків за неправомірне використання об’єкта права інтелектуальної власності. Розмір стягнення визначається відповідно до закону з урахуванням вини особи та інших обставин, що мають істотне значення;

6) опублікування в засобах масової інформації відомостей про порушення права інтелектуальної власності та зміст судового рішення щодо такого порушення.

Стаття 433. Об’єкти авторського права

1. Об’єктами авторського права є твори, а саме:

1) літературні та художні твори, зокрема:

романи, поеми, статті та інші письмові твори;

лекції, промови, проповіді та інші усні твори;

драматичні, музично-драматичні твори, пантоміми, хореографічні, інші сценічні твори;

музичні твори (з текстом або без тексту);

аудіовізуальні твори;

твори живопису, архітектури, скульптури та графіки;

фотографічні твори;

твори ужиткового мистецтва;

ілюстрації, карти, плани, ескізи і пластичні твори, що стосуються географії, топографії, архітектури або науки;

переклади, адаптації, аранжування та інші переробки літературних або художніх творів;

збірники творів, якщо вони за добором або упорядкуванням їх складових частин є результатом інтелектуальної діяльності;

2) комп’ютерні програми;

3) компіляції даних (бази даних), якщо вони за добором або упорядкуванням їх складових частин є результатом інтелектуальної діяльності;

4) інші твори.

2. Твори є об’єктами авторського права без виконання будь-яких формальностей щодо них та незалежно від їх завершеності, призначення, цінності тощо, а також способу чи форми їх вираження.

3. Авторське право не поширюється на ідеї, процеси, методи діяльності, бо математичні концепції як такі.

4. Комп’ютерні програми охороняються як літературні твори.

5. Компіляції даних (бази даних) або іншого матеріалу охороняються як такі. Ця охорона не поширюється на дані або матеріал як такі та не зачіпає авторське право на дані або матеріал, що є складовими компіляції.

Стаття 435. Суб’єкти авторського права

1. Первинним суб’єктом авторського права є автор твору. За відсутності доказів іншого автором твору вважається фізична особа, зазначена звичайним способом як автор на оригіналі або примірнику твору (презумпція авторства).

2. Суб’єктами авторського права є також інші фізичні та юридичні особи, які набули прав на твори відповідно до договору або закону.

Стаття 436. Співавторство

1. Авторське право на твір, створений у співавторстві, належить співавторам спільно, незалежно від того, становить такий твір одне нерозривне ціле чи складається з частин, кожна з яких може мати ще й самостійне значення. Частина твору, створеного у співавторстві, визнається такою, що має самостійне значення, якщо вона може бути використана незалежно від Інших частин цього твору.

2. Кожен із співавторів зберігає своє авторське право на створену ним частину твору, яка має самостійне значення.

3. Відносини між співавторами можуть бути визначені договором. У разі відсутності такого договору авторське право на твір здійснюється всіма співавторами спільно.

Стаття 437. Виникнення авторського права

1. Авторське право виникає з моменту створення твору.

2. Особа, яка має авторське право, для сповіщення про свої права може користовувати спеціальний знак, встановлений законом.

Стаття 438. Особисті немайнові права автора

1. Автору твору належать особисті немайнові права, встановлені статтею З цього Кодексу, а також право:

1) вимагати зазначення свого імені у зв’язку з використанням твору, як-це практично можливо;

2) забороняти зазначення свого імені у зв’язку з використанням твору;

3) обирати псевдонім у зв’язку з використанням твору;

4) на недоторканність твору.

Стаття 439. Забезпечення недоторканності твору

1. Автор має право протидіяти будь-якому перекрученню, спотворений або іншій зміні твору чи будь-якому іншому посяганню на твір, що оже зашкодити честі та репутації автора, а також супроводженню твору з його згоди ілюстраціями, передмовами, післямовами, коментарями тощо.

2. У разі смерті автора недоторканність твору охороняється особою, уповноваженою на це автором. За відсутності такого уповноваження недоторканність твору охороняється спадкоємцями автора, а також іншими заінтересованими особами.

Стаття 440. Майнові права інтелектуальної власності на твір

1. Майновими правами інтелектуальної власності на твір є:

1) право на використання твору;

2) виключне право дозволяти використання твору;

3) право перешкоджати неправомірному використанню твору, в тому числі забороняти таке використання;

4) інші майнові права інтелектуальної власності, встановлені законом.

2. Майнові права на твір належать його авторові, якщо інше не встановлено договором чи законом.

Стаття 441. Використання твору

1. Використанням твору є його:

1) опублікування (випуск у світ);

2) відтворення будь-яким способом та у будь-якій формі;

3) переклад;

4) переробка, адаптація, аранжування та інші подібні зміни;

5) включення складовою частиною до збірників, баз даних, антологій, енциклопедій тощо;

6) публічне виконання;

7) продаж, передання в найм (оренду) тощо;

8) імпорт його примірників, примірників його перекладів, переробок тощо.

2. Використанням твору є також інші дії, встановлені законом.

Стаття 442. Опублікування твору (випуск твору у світ)

1. Твір вважається опублікованим (випущеним у світ), якщо він будь-яким способом повідомлений невизначеному колу осіб, у тому числі виданий, публічно виконаний, публічно показаний, переданий по радіо чи телебаченню, відображений у загальнодоступних електронних системах інформації.

2. Твір не може бути опублікований, якщо він порушує права людини на таємницю її особистого і сімейного життя, завдає шкоди громадському порядку, здоров’ю та моральності населення.

3. Ніхто не має права опублікувати твір без згоди автора, крім випадків, встановлених цим Кодексом та іншим законом.

4. У разі смерті автора його правонаступники мають право па опублікування твору, якщо це не суперечить волі автора.

Стаття 443. Використання твору за згодою автора 1. Використання твору здійснюється лише за згодою автора, крім випадків правомірного використання твору без такої згоди, встановлених цим Кодексом та іншим законом.

Стаття 444. Випадки правомірного використання твору без згоди автора

1. Твір може бути вільно, без згоди автора та інших осіб, та безоплатно використаний будь-якою особою:

1) як цитата з правомірно опублікованого твору або як ілюстрація у виданнях, радіо- і телепередачах, фонограмах та відеограмах, призначених для навчання, за умови дотримання звичаїв, зазначення джерела запозичення та імені автора, якщо воно вказане в такому джерелі, та в обсязі, виправданому поставленою метою;

2) для відтворення у судовому та адміністративному провадженні в обсязі, виправданому цією метою;

3) в інших випадках, передбачених законом.

2. Особа, яка використовує твір, зобов’язана зазначити ім’я автора твору та джерело запозичення.

Стаття 445. Право автора на плату за використання його твору

1. Автор мас право на плату за використання його твору, якщо інше не встановлено цим Кодексом та іншим законом.

Стаття 446. Строк чинності майнових прав інтелектуальної власності на твір

1. Строк чинності майнових прав інтелектуальної власності на твір спливає через сімдесят років, що відліковуються з 1 січня року, наступного за роком смерті автора чи останнього із співавторів, який пережив інших співавторів, крім випадків, передбачених законом.

Стаття 447. Правові наслідки закінчення строку чинності майнових прав інтелектуальної власності на твір

1. Після закінчення строку чинності майнових прав інтелектуальної власності на твір він може вільно та безоплатно використовуватися будь-якою особою, за винятками, встановленими законом.

Стаття 449. Об’єкти суміжних прав

1. Об’єктами суміжних прав без виконання будь-яких формальностей щодо цих об’єктів та незалежно від їх призначення, змісту, цінності тощо, а ;також способу чи форми їх вираження є:

а) виконання;

б) фонограми;

в) відеограми;

г) програми (передачі) організацій мовлення.

Стаття 450. Суб’єкти суміжних прав

1. Первинними суб’єктами суміжних прав є виконавець, виробник фонограми, виробник відеограми, організація мовлення. За відсутності доказів іншого виконавцем, виробником фонограми, відеограми, програми (передачі) організації мовлення вважається особа, ім’я (найменування) якої ; зазначено відповідно у фонограмі, відеограмі, їх примірниках чи на упаковці, а також під час передачі організації мовлення.

2. Суб’єктами суміжних прав є також інші особи, які набули таких к прав відповідно до договору чи закону.

Стаття 451. Виникнення суміжних прав

1. Право інтелектуальної власності на виконання виникає з моютеиту

першого його здійснення.

2. Право інтелектуальної власності на фонограму чи відеограму її виникає з моменту її вироблення.

3. Право інтелектуальної власності на передачу (програму) орган.’Ліізації мовлення виникає з моменту її першого здійснення.

4. Особа, яка має суміжне право, для сповіщення про свої права а може використовувати спеціальний знак, встановлений законом.

Стаття 452. Майнові права інтелектуальної власності на об’єі-кт суміжних прав

1. Майновими правами інтелектуальної власності на об’єкт сумшіжних

прав є:

1) право на використання об’єкта суміжних прав;

2) виключне право дозволяти використання об’єкта суміжних пря ав;

3) право перешкоджати неправомірному використанню об’єкта схуміж-них прав, у тому числі забороняти таке використання;

4) інші майнові права інтелектуальної власності, встановлені законом.

2. Майнові права інтелектуальної власності на об’єкт суміжний прав

належать відповідно виконавцеві, виробнику фонограми, виробнику* відеограми чи організації мовлення, якщо інше не встановлено договором:* чи законом.

Стаття 456. Строки чинності суміжних майнових прав

1. Строк чинності майнових прав інтелектуальної власності на виконання спливає через п’ятдесят років, що відліковуються з 1 січня року, наступного за роком здійснення першого запису виконання, а за відсутності такого запису - з 1 січня року, наступного за роком здійснення виконання.

2. Строк чинності майнових прав інтелектуальної власності на фонограму, відеограму спливає через п’ятдесят років, що відліковуються з 1 січня року, наступного за роком її опублікування, а за відсутності такого опублікування протягом п’ятдесяти років віддати її вироблення - з 1 січи я року, наступного за роком вироблення фонограми, відеограми.

3. Строк чинності майнових прав інтелектуальної власності на передачу (програму) організації мовлення спливає через п’ятдесят років, що в підліковуються з 1 січня року, наступного за роком її першого здійснення.

4. Законом в окремих випадках можуть встановлюватися інші строки

чинності суміжних прав.

Стаття 457. Поняття наукового відкриття

1. Науковим відкриттям є встановлення невідомих раніше, але об’єктивно існуючих закономірностей, властивостей та явищ матеріального світу, які вносять докорінні зміни у рівень наукового пізнання.

Стаття 458. Право па наукове відкриття

1. Автор наукового відкриття має право надати науковому відкриттю своє ім’я або спеціальну назву.

2. Право на наукове відкриття засвідчується дипломом та охороняється у порядку, встановленому законом.

Стаття 505. Поняття комерційної таємниці

1. Комерційною таємницею є інформація, яка є секретною в тому розумінні, що вона в цілому чи в певній формі та сукупності її складових є невідомою та не є легкодоступною для осіб, які звичайно мають справу з видом інформації, до якого вона належить, у зв’язку з цим має комерційну цінність та була предметом адекватних існуючим обставинам заходів щодо збереження її секретності, вжитих особою, яка законно контролює цю інформацію.

2. Комерційною таємницею можуть бути відомості технічного, організаційного, комерційного, виробничого та іншого характеру, за винятком тих, які відповідно до закону не можуть бути віднесені до комерційної таємниці.

Стаття 506. Майнові права інтелектуальної власності на комерційну таємницю

1. Майновими правами інтелектуальної власності на комерційну таємницю є:

1) право на використання комерційної таємниці;

2) виключне право дозволяти використання комерційної таємниці;

3) виключне право перешкоджати неправомірному розголошенню, збиранню або використанню комерційної таємниці;

4) інші майнові права інтелектуальної власності, встановлені законом.

2. Майнові права інтелектуальної власності на комерційну таємницю належать особі, яка правомірно визначила інформацію комерційною таємницею, якщо інше не встановлено договором.

Тема 13. Закон України «Про державну таємницю» в правовому регулюванні документно-інформаційної діяльності

Дуже важливим, зокрема для захисту інформації, є також Закон України «Про державну таємницю», прийнятий 21 січня 1994 року (нова редакція – зі змінами та доповненнями – прийнята 21 вересня 1999 року). Він містить 38 статей у 5 розділах. У першому розділі подається визначення державної таємниці – це вид таємної інформації, що охоплює відомості у галузі оборони, економіки, науки і техніки, зовнішніх відносин, державної безпеки та охорони правопорядку, розголошення яких може завдати шкоди національній безпеці України та які визнані у порядку, встановленому цим Законом, державною таємницею і підлягають охороні державою. У другому розділі встановлено галузі, інформація з яких може бути віднесена до державної таємниці: 1) галузь оборони; 2) галузь економіки, науки і техніки; 3) зовнішні відносини; 4) галузь державної безпеки й охорони право­порядку. У третьому розділі визначається порядок засекречування та розсекречування матеріальних носіїв інформації, зокрема надання грифа секретності (таємно (Т), цілком таємно (ЦТ), особливої важли­вості (ОВ)), а також строки їх засекречування. У наступних розділах визначено порядок охорони державної таємниці, а також відповідаль­ність за порушення законодавства про державну таємницю.

КОРМИЧ

7. І. Поняття і правовий режим державної таємниці.

Найбільш важливою І. відповідно, максимально захищеною вважається інформація, оголошена державною таємницею. Основним нормативно-правовим актом, що визначає режим державної таємниці, є Закон України «Про державну таємницю». Він регулює суспільні відносини, що виникають з приводу віднесення певних відомостей до державної таємниці, їх розсекреченням та захист в інтересах національної безпеки України Зокрема, цей Закон визначає

- компетенцію органів державної влади, органів місцевого самоврядування та їх посадових осіб у галузі охорони державної таємниці:

здійснення права власності на секретну інформацію та її матеріальні носії;

- порядок віднесення інформації до державної таємниці.

- порядок засекречення і розсекречення матеріальних носіїв інформації:

- порядок охорони державної таємниці.

Згідно зі ст. 1 Закот «Про державну таємницю», державна таємниця (секретна інформація) є видом таємної інформації, що охоплює відомості у галузі оборони, економіки, науки і техніки, зовнішніх відносин, державної безпеки та охорони правопорядку, розголошення яких може завдати шкоди національній безпеці України та які визнані у порядку, встановленому цим Законом, державною таємницею і підлягають охороні державою.

Отже, основними ознаками секретної інформації є:

- належність конкретних відомосте іі до визначених законодавством про державну таємницю сфер:

- наявність потенційної загрози національній безпеці у випадку розголошення цих відомостей.

- засекречування інформації відповідно до встановленої законодавством процедури:

- застосування державою заходів щодо охорони такої інформації

Основною підставою класифікації секретної інформації є ступінь секретності. Ця категорія характеризує важливість секретної інформації, ступінь обмеження доступу до неї та рівень її охорони державою. Законодавством передбачено три ступені секретності для інформації, що становить державну таємницю: «особливої важливості», «цілком таємно», «таємно».

ЗІ ступенем секретності безпосередньо пов’язаний і максимальний строк дії режиму секретності інформації. Він не може перевищувати для інформації із ступенем секретності «особливої важливості» - 30 років, для інформації «цілком таємно» - 10 років, дія інформації «таємно» - 3 років. У деяких випадках Президент України може встановлювати більш тривалі строки дії рішень про віднесення Інформації до державної таємниці

При встановленні режим) секретності інформації, що становить державну таємницю, слід виділити дві основні процедури: віднесення інформації до державної таємниці та засекречування матеріальних носіїв інформації.

Віднесення інформації до державної таємниці - це процедура ухвалення (державним експертом з питань таємниць) рішення про віднесення категорії відомостей або окремих відомостей до державної таємниці з установленням ступеня їх секретності шляхом обґрунтування та визначення можливої шкоди національній безпеці України у разі розголошення цих відомостей, включенням цієї інформації до Зводу відомостей, що становлять державну таємницю, та з опублікуванням цього Зводу, змін до нього.

Процедура віднесення інформації до державної таємниці стосується не конкретних відомостей або документів, а саме категорій відомостей. Тобто передбачає визначення певного змісту інформації, наявність якого зумовлює необхідність обмеження доступу до конкретної інформації чи документів.

засекречування матеріальних носіїв інформації означає введення у встановленому законодавством порядку обмежень на поширення та доступ до конкретної секретної Інформації шляхом надання відповідного грифу секретності документам, виробам або іншим матеріальним носіям цієї інформації.

Засекречування матеріальних носіїв інформації здійснюється на підставі рішення що до віднесення інформації до державної таємниці. Рішення про засекречування матеріальних носіїв інформації ухвалюється у випадку належності інформації, що зафіксована на них. Одній з категорій інформації, віднесеної до державної таємниці.

Охорона державної таємниці передбачає впровадження комплексу організаційно-правових заходів, до яких, зокрема, належать:

- єдині вимоги до виготовлення, користування, збереження, передачі, транспортування та обліку матеріальних носіїв секретної інформації.

дозвільний порядок провадження діяльності, пов’язаної з державною таємницею:

- обмеження оприлюднення, передачі іншій державі або поширення іншим шляхом секретної інформації;

- обмеження що до доступу до державної таємниці іноземців, осіб без громадянства та іноземних юридичних осіб;

- режим секретності органів державної влади, органів місцевого самоврядування. підприємств, установ і організації!, що проводять діяльність, пов’язану з державною таємницею.

- спеціальний порядок допуску та доступу громадян до державної таємниці:

- технічний і криптографічний захист секретної інформації.

Слід зазначити, що віднесення інформації до державної таємниці не виключає регулювання су спільних відносин що до даної інформації нормами, що визначають право власності на інформацію, авторські права тощо. Згідно зі ст. 6 Закону України «Про державну таємницю «. власник секретної інформації або її матеріальних носіїв здійснює своє право власності з урахуванням обмежень, установлених в інтересах національної безпеки України відповідно до цього Закону.

У випадку, якщо обмеження права власності на секретну інформацію або її матеріальні носи завдають шкоди їх власнику, відшкодування здійснюється за рахунок держави у порядку та розмірах, що визначаються у договорі між власником такої інформації або її матеріальних носіїв і компетентним органом державної влади. Подібним договором також визначаються;

- порядок та умови охорони державної таємниці, включаючи режим секретності під час користування і розпорядження секретною інформацією та її матеріальними носіями.

- обумовлюється згода власника цієї інформації та її матеріальних носіїв на здійснення права власності з урахуванням обмежень, встановлених відповідно до Закону;

- взяття власником на себе зобов’язання що до збереження державної таємниці та ознайомлення його з мірою відповідальності за порушення законодавства про державну таємницю.

У випадку відмови власника засекреченої інформації від укладення договору чи його порушення за рішенням суду відповідна інформація або її матеріальні носії можуть бути вилучені у власність держави за умови попереднього і повного відшкодування власникові їх вартості.

Законодавством визначено перелік інформації що не може бути засекречена. Так. за ст. 8 Закону України «Про державну таємницю» не належить до державної таємниці інформація про стан довкілля, про якість харчових продуктів і предметів побуту:

- про аварії, катастрофи, небезпечні природні явища та інші надзвичайні події, які сталися або можуть статися і загрожують безпеці громадян:

- про стан здоров’я населення, його життєвий рівень, включаючи харчування, одяг, житло, медичне обслуговування та соціальне забезпечений, а також про соціально-демографічні показники, стан правопорядку, освіти і культури населення:

- про факти порушень прав і свобод людини і громадянина:

- про незаконні дії органів державної влади, органів місцевого самоврядування та їх посадових осіб:

- інша інформація, яка відповідно до законів та міжнародних договорів, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, не може бути засекречена.

Процес надання фізичним особам права на отримання та використання інформації передбачає проведення певної, визначеної законодавством процедури та за умови дотримання особою певних вимог. Ця процедура складається з двох основних етапів, першим із яких г палання допуску до державної таємниці, тобто оформлення права громадянина на доступ до секретної Інформації. Слід уточнити використання в цьому визначені терміна громадянин, адже за загальним правилом допуск до державної таємниці може надаватися лише дієздатним громадянам України віком від IX років, які потребують його за у мовами своєї службової, виробничої, наукової чи науково-дослідної діяльності або навчання.

Форми допуску до державної таємниці встановлюються залежно від ступеня секретності інформації. Законодавство передбачає три форми такого допуску: форма І-для роботи із секретною інформацією, що має ступені секретності «особливої важливості», «цілком таємно» і «таємно», яка має термін дії 5 років: форма 2 - для ступенів секретності «цілком таємно» І «таємно» з терміном дії 10 років; форма і-для ступеня секретності «таємно» з терміном дії 15 років.

Згідно ЗІ ст. 22 Закону України «Про державну таємницю» надання допуску громадян до державної таємниці передбачає;

- визначення необхідності роботи громадянина із секретною інформацією:

- перевірку громадянина у зв’язку з допуском до державної таємниці:

- взяття громадянином на себе письмового зобов’язання щодо збереження державної таємниці, яка буде йому довірена:

- отримання у письмовій формі згоди громадянина на передбачені законом обмеження прав у зв’язку з його допуском до державної таємниці:

- ознайомлення громадянина з мірою відповідальності за порушення законодавства про державну таємницю.

Безпосередньо перелік відомостей, які надає громадянин для оформлення допуску до державної таємниці, а також текст зобов’язання, яке він віддає, затверджено Наказом Голови СБУ «Про затвердження зобов’язання громадянина України у зв’язку з допуском до державної таємниці та анкети для оформлення допуску до державної таємниці».

Законодавством визначається визначений перелік підстав, на яких громадянину може бути відмовлено у наданні допуску до державної таємниці. Згідно ст. 23 Закону України «Про державну таємницю»

Допуск до державної таємниці не надається у разі:

- відсутності у громадянина обґрунтованої необхідності в роботі із секретною інформацією;

сприяння громадянином діяльності іноземної держави, іноземної організації чи їх представників, а також окремих Іноземців чи осіб без громадянства, що завдає шкоди інтересам національної безпеки України, або у часті громадянина в діяльності політичних партій та громадських організацій, діяльність яких заборонена у порядку, встановленому законом:

- відмови громадянина взяти на себе письмове зобов’язання щодо збереження державної таємниці, яка буде йому довірена, а також за відсутності його письмової згоди на передбачені законом обмеження прав у зв’язку з допуском до державної таємниці:

- наявності у громадянина судимості затяжкі злочини, не погашеної чи не знятої у встановленому порядку:

- наявності у громадянина психічних захворювань, які можуть завдати шкоди охороні державної таємниці, відповідно до переліку, затвердженого Міністерством охорони здоров’я України і Службою безпеки України.

У наданні допуску до державної таємниці може бути відмовлено також у разі:

повідомлення громадянином під час оформлення допуску недостовірних відомостей про себе:

- постійного проживання громадянина за кордоном або оформлення ним документів на виїзд для постійного проживання за кордоном:

- невиконання громадянином обов’язків що до збереження державної таємниці, яка йому довірена або довірялася раніше.

Окремою процедурою е надання допуску до державної таємниці керівникові органу державної влади, органу місцевого самоврядування, підприємства, установи, організації, допуск до державно таємниці якого передбачений його службовими обов’язками. В таких випадках допуск до державної таємниці надається наказом чи письмовим розпорядженням посадової особи, що призначає його на посаду.

За наявності у громадянина відповідним чином оформленого допуску до державної таємниці та відповідної потреби або у зв’язку з виконанням службових обов’язків ухвалюється рішення про надання доступу до державної таємниці.

Рішення про доступ до державної таємниці передбачає надання повноважною посадовою особою дозволу громадянину на ознайомлення з конкретною секретною інформацією та провадження діяльності, пов’язаної з державною таємницею.

Існує також механізм надання доступу до державної таємниці за посадою, що її займає особа. Так. доступ до державної таємниці усіх ступенів секретності надається після взяття ними письмового зобов’язання щодо збереження державної таємниці Президентові України, Голові Верховної Ради України. Прем’єр-міністру України. Голові Верховного Суду України. Голові Конституційного Суду України. Генеральному прокурору України. Голові Служби безпеки України, народним депутатам України.

7. 2. Державні експерти і питань таємниць

Проведення процедури віднесення інформації до державної таємниці належить до компетенції державних експертів і питань таємниць. Правовий статус і повноваження державного експерта з питань таємниць визначаються нормами ст. 9 Закону України «Про державну таємницю». При виконанні покладених на нього завдань державний експерт з питань таємниць, зокрема:

приймає щодо віднесення Інформації до державної таємниці зміни ступеня секретності цієї інформації та її розсекречування;

- дає висновок про шкоду національній безпеці України у разі розголошення конкретної секретної інформації;

- затверджує висновки що до обізнаності з державною таємницею громадян, які мають чи мали допуск до державної таємниці;

- контролює обґрунтованість і правильність надання грифів секретності матеріальним носіям інформації, що становить держави) таємницю

Функції державного експерта з питань таємниць, за законодавством, викот ють визначені посадові особи органів державної влади, підприємств, установ та організацій.

У Верховній Раді України функції державного експерта з питань таємниць виконує Голова Верховної Ради України.

В інших державних органах. Національній академії наук України, на підприємствах, в установах і організаціях посадові особи, що виконують функції державного експерта з питань таємниць, визначаються Президентом України за поданням Служби безпеки України на підставі пропозицій керівників відповідних державних органів. Національної академії наук України, підприємств, установ і організацій. Перелік цих посадових осіб визначається Указом Президента України «Про Перелік посадових осіб, на яких покладається виконання функцій державного експерта з питань таємниць».

Законодавством передбачена можливість колегіального вирішення питань, пов’язаних із віднесенням інформації до державної таємниці, та засекречування відповідних матеріальних носіїв інформації. В цьому випадку державними експертами з питань таємниць, а також керівниками підприємств, установ та організацій можуть створюватися експертні комісії з питань державної таємниці.

Можливі два типи експертних комісій: що створюються державними експертами з питань таємниць і такі, що створюються на підприємствах, в установах і організаціях.

Основним завданням експертних комісій, які створюються державними експертами з питань таємниць, є розгляд матеріалів та підготовка пропозицій про:

віднесення інформації до державної таємниці, продовження терміну дії рішення про віднесення інформації до державної таємниці та скасування рішення про віднесення інформації до державної таємниці:

- визначення та зміну ступеня секретності інформації, віднесеної до державної таємниці.

Основними завданнями експертних комісій, які створюються на підприємствах, в установах і організаціях, є:

- підготовка пропозицій про віднесення інформації до державної таємниці.

- підготовка проектів рішень про зміну чи скасування грифів секретності, наданих матеріальним носіям секретної інформації:

- проведення експертного оцінювання документів, інших матеріальних носіїв інформації, які плануються ш передачі іноземним делегаціям, групам чн окремим іноземцям:

- проведення експертної оцінки матеріалів, які готуються для публікації матеріалів у друкованих виданнях, передачі на телебаченні та радіо.

Персональний склад експертних комісій з питань державних таємниць визначається керівниками органів державної влади, підприємств, установ та організацій.

Основною формою роботи експертних комісій є засідання, рішення комісії оформлюються відповідним протоколом.

7. 3. Порядок засекречування інформації.

Єдиною підставою для встановлення, зміни або скасування режиму секретності інформації є рішення державного експерта з питань таємниць. Законодавство визначає необхідність дотримання певної процедури при прийнятті таких рішень, коло суб’єктів, що можуть ініціювати таку процедуру, строки її проведення та критерії, за якими це рішення повинно прийматися.

Ініціювати розгляд питання про віднесення інформації до державної таємниці державний експерт може або за його власною ініціативною, або за зверненням керівників відповідних органів державної влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій чи громадян.

Відповідне рішення про віднесення інформації до державної таємниці ухвалюється державним експертом з питань таємниць не пізніше одного місяця з дня отримання звернення відповідного органу державної влади, органу місцевого самоврядування, підприємства, установи, організації чи громадянина.

Згідно із законодавством, рішення про віднесення інформації до державної таємниці має бути мотивованим і прийматися виключно на підставах, передбачених ст. 8 Закону України «Про державну таємницю».

Нормами ст. 11 Закот України «Про державну таємницю» визначено перелік обов’язкових положень, які повинні міститися в рішенні державного експерта з питань таємниць. Цим рішенням визначаються:

- інформація, яка має становити державну таємницю, та її відповідність категоріям і вимогам, передбаченим ст. 8 Закону «Про державну таємницю»;

- підстави віднесення інформації до державної таємниці та обґрунтування шкоди національній безпеці України у разі її розголошення:

- ступінь секретності зазначеної інформації:

- обсяг фінансування заходів охорони такої інформації;

- орган державної влади, орган місцевого самоврядування, підприємство, установа, організація чи громадянин, який вніс пропозицію про віднесення цієї інформації до державної таємниці, та орган державної влади (органи), якому надається право визначати коло суб’єктів, що матимуть доступ до цієї інформації:

- строк, протягом якого діє рішення про віднесення інформації до державної таємниці.

Рішення державного експерта з питань таємниць про віднесення інформації до державної таємниці підлягає реєстрації Службою безпеки України у Зводі відомостей, що становлять державну таємницю. Після відповідної реєстрації рішення державного експерта з питань таємниць є обов’язковим для виконання на всій території України.

Законодавством передбачена також процедура зміни режиму секретності інформації, яка включає скасування рішення про віднесення інформації до державної таємниці (розсекречування). або прийняття рішення про підвищення або зниження ступеня секретності інформації. Ця процедура може бути ініційована;

- у випадку закінчення строку дії рішення про віднесення Інформації до державної таємниці.

- державним експертом з питань таємниць за власною ініціативою;

- на підставі рішення суду.

У разі ухвалення державним експертом з питань таємниць висновку про скасування рішення про віднесення інформації до державної таємниці він є підставою для вилучення інформації зі Зводу відомостей, що становлять державну таємницю.

Як уже зазначалося, на підставі віднесення інформації до державної таємниці ухвалюється рішення про засекречування матеріальних носіїв інформації. Його здійснюють наданням відповідному документу, виробу чи іншому матеріальному носію інформації грифу секретності - реквізиту, що засвідчу є ступінь секретності певної інформації.

Рішення про надання матеріальним носіям інформації грифу секретності проймають посадові особи, визначені керівником органу державної влади, органу місцевого самоврядування, підприємства, установи, організації, що провадить діяльність, пов’язану з державною таємницею.

Гриф секретності та інші відповідні реквізити наноситься або безпосередньо на матеріальний носій інформації, або за неможливості зазначається у супровідних документах Реквізити кожного матеріального носія секретної інформації повинні містити:

гриф секретності, який відповідає ступеню секретності інформації («особливої важливості», «цілком таємно», «таємно»):

- дату і строк засекречування матеріального носія секретної інформації.

- підпис, його розшифрування та посаду особи, яка надала зазначений гриф:

- посилання на відповідний пункт (статтю) Зводу відомостей, що становлять державну таємницю

У разі зміни ступеня секретності інформації або її розсекречування уповноважені посадові особи зобов’язані протягом шести місяців віддати ухвалення відповідного рішення забезпечити зміну грифу секретності на матеріальних носіях інформації або її розсекречування.

Закон України «Про державну таємницю» (ст. 17) передбачає право громадян та юридичних осіб на оскарження Рішення про засекречування матеріального носія інформації в порядку підлеглості вищому органу або посадовій особі чи до суду.

7. 4. (від відомостей, що становлять державну таємницю. Класифікація видів секретної інформації.

Звід відомостей, що становлять державну таємницю. ЗВДТ) формує і публікує в офіційних виданнях Служба безпеки України на підставі рішень державних експертів з питань таємниць. ЗВДТ. що становлять державну таємницю - єдина форма реєстрації цих відомостей в Україні». З моменту опублікування ЗВДТ держава забезпечує захист і правову* охорону відомостей, які зареєстровані в ньому. Реєстрація відомостей у ЗВДТ є підставою для надання документу, виробу чи іншому матеріальному носієві інформації, що містить ці відомості, грифу секретності, який відповідає ступеню секретності, установленому для них у ЗВДТ.

Зміни до ЗВДТ. що становлять державну таємницю, публікуються не пізніше трьох місяців від дня отримання відповідного рішення чи висновку.

Сам ЗВДТ є систематизованим переліком відомостей, що становлять державну таємницю. Цей перелік складається зі статей, пунктів та підпунктів. Відомості систематизуються в чотири великі групи (статті) відповідно до галузі державної діяльності:

- галузь оборони;

- галузь економіки:

- галузь зовнішніх відносин:

- галузь державної безпеки І охорони правопорядку. Відомості, що належать ДО кожної із цих груп, класифікуються на окремі пункти та підпункти за основними характеристиками:

- змісту відомостей, що становлять державну таємницю.

- ступеня секретності («особливої важливості», «цілком таємно», «таємно»);

строку дії рішення про віднесення інформації у роках (ЗО років. 10 років, 5 років). Реєстрація відомостей у ЗВДТ є підставою для надання документу, виробу чи іншому матеріальному носію інформації, що містить ці відомості, грифу секретності, який відповідає ступеню секретності, встановленому для них у ЗВДТ. Самі записи в ЗВДТ не повинні містити державних секретів.

Перелік відомосте іі. що становлять державну таємницю. У рамках визначених Законом «Про державну таємницю» та ЗВДТ чотирьох основних сфер, можна також умовно класифікувати за деякими напрямами та видами інформації. Так. у військовій галузі можна виділити інформацію, що стосуються безпосередньо Збройних сил України, до якої, зокрема, віднесено відомості;

- про зміст оперативних планів і документів бойового управління директив, бойових наказів, донесень та зведень;

- про підготовку військ до виконання оперативних (бойових) завдань:

- про систему бойового чергування:

- про стратегічне розгортання та зміст мобілізаційних завдань, оперативно-мобілізаційних заходів;

- про зміст закритих навчальних програм у вищих військових навчальних закладах Збройних сіп України

- Іншу групу можна кваліфікувати як інформацію військово-технічного характеру. Це. зокрема відомості:

- про військові об’єкти, зразки озброєння і військової техніки, органи державної влади і режимні об’єкти, підприємства, установи та організації, що підлягають захисту від засобів технічних розвідок:

- про норми технічного захисту інформації, віднесеної до державної таємниці;

- про нові зразки озброєння та військової техніки, нові технології створення та модернізації зразків озброєння та військової техніки:

про досягнення науки і техніки, які можуть бути використані для потреб оборони і мають принципове значення для розробки нових видів озброєння та військової техніки;

- про систему фізичного захисту ядерних установок. Ядерних матеріалів.

Приділено також увагу захисту інформації, яка стосується заходів захисту населення в умовах можливих військових конфліктів. Так. У ЗВДТ включено інформацію:

- про у правління системою Цивільної оборони України в умовах військового часу.

- про схеми та джерела водозабезпечення. заходи їх охорони:

- про особливо важливі та важливі об’єкти, які беруться під військову і воєнізовану пожежну охорону в умовах воєнного стану.

1. нарешті, до державної таємниці у військовій галузі віднесено низку відомостей географічно-топографічного характеру», які мають важливе значення для бойового застосування військ, зокрема:

- про результати роботи щодо створення й уточнення державної системи координат і геодезичних параметрів, розробку і застосування національних космічних топогеодезичних засобів для забезпечення Збройних сил України:

- геодезичні дані, топографічні і картографічні матеріали з певними характеристиками, оприлюднення яких можливе лише після узгодження відповідно до законодавства.

Наступною галуззю класифікації відомостей, що становлять державну таємницю, с галузь економіки. Серед інформації економічного характеру, то її внесено до ЗВДТ. також можна ВИДІЛИТИ кілька основних груп.

По-перше, це інформація військово-економічного характеру, захист якої є одним із заходів забезпечення функціонування економіки України в умовах воєнного стану, матеріально-технічного забезпечення Збройних сил та підприємств оборонного призначення. Наприклад, до ЗВДТ внесено відомості, які характеризують:

- виробничі потужності мобілізаційного призначення галузей національної економіки що до виробництва оборонної продукції:

- заходи для забезпечення сталості функціонування галузей економіки України в умовах воєнного стану ;

- кількість, вартість, строки постачання озброєння і військової техніки у Збройних силах України та військових формуваннях;

номенклатуру, кількість, строки постачання військових формувань основними видами пального і мастильних матеріалів, речового та медичного майна, продовольства тощо . Як стратегічну охарактеризовано економічну інформацію, що розкриває характеристики забезпеченості економіки України стратегічними або критично-необхідними сировиною і матеріалами. У ЗВДТ цс. наприклад, відомості:

- про розміри і розміщення стратегічних запасів та резервів нафти, газу і нафтопродуктів України;

- про балансові запаси корисних копалин у надрах та обсяги їх видобутку (виробництва) в Україні:

- про балансові запаси урану в надрах України;

- оперативно-статне гич ні дані митних органів про експортно-імпортні операції з окремими стратегічними видами сировини і продукції:

- про магістральні або внутрішньо зонові лінії зв’язку, мереж зв’язку загального користування із зазначенням трас проходження через об’єкти зв’язку, що належать до мобілізаційних і їх потужностей господарства України.

Нарешті, останню групу становлять відомості, захист яких здійснюється в інтересах забезпечення нормального функціонування кредитно-фінансової системи України. До цієї групи належать такі відомості:

- про номенклатуру та обсяги матеріальних цінностей державного резерву;

- про кількість надходження до Державного фонду дорогоцінних металів і дорогоцінного каміння України, про відпуск їх на потреби народного господарства за період від одного року і більше, про планові обсяги реалізації золота за вільно конвертовану валюту або кількість золота, яке видано на закупівлю за кордоном товарів, за період від одного року і більше:

про розроблені монетним двором Національного банку України банкноти І монети України нових зразків:

- про засоби захисту від підробки банкнот, бланків державних цінних паперів і документів суворого обліку України (крім відомостей про загальновідомі засоби захисту);

- про технології виготовлення та застосування спеціальних складових захисних голографічних елементів, які створюються на замовлення органів державної влади, у тому числі для захисту від підробки банкнот, цінних паперів, документів суворо- го обліку.

У галузі зовнішніх відносин визначено два основних війн інформації, що становить державну таємницю і підлягає охороні.

По-перше, це інформація, розголошення якої може завдати шкоди зовнішньополітичній діяльності України. В Т. Ч ВІДОМОСТІ, що містяться в директивах, планах та вказівках делегаціям і посадовим особам, які представляють Україну, розголошення яких розкриває стратегію і тактику зовнішньої політики України.

По-друге, це інформація про деякі аспекти міждержавної військово-економічного співпраці, яка. згідно із законодавством України або її міжнародно-правовими зобов’язаннями, є таємною. Це, зокрема. стосується відомостей про номенклатуру, обсяги та фінансування операцій з експорту, імпорту озброєння, військової техніки, окремих стратегічних видів сировини і продукції, а також відомостей про військову, військово-технічну та науково-технічну співпрацю з іноземними державами тощо.

Ще однією галуззю інформації, яка становить державну таємницю, що її виділяє національне законодавство, є галузь державної безпеки і охорони правопорядку. Серед переліку відповідних відомостей, наведених у ЗВДТ. також можна виокремити декілька характерних напрямів.

По-перше, це інформація про деякі аспекти негласної та правоохоронної діяльності, яка впроваджується правоохоронними органами та військовими підрозділами України, а також про особовий склад і підготовку відповідних підрозділів І осіб, що ЗДІЙСНЮЮТЬ подібну діяльність. Зокрема, це інформація:

- про зміст, плани, організацію і результати оперативно-розшукової та розвідувальної діяльності. її конкретні засоби, форми і методи:

- про отримані результати ведення агентурної та спеціальної розвідки, радіоелектронної розвідки, контролю безпеки інформації та зв’язку тощо;

- про штат, штатну розстановку, стан, зміст і організацію бойової і спеціальної підготовки особового складу Служби безпеки України. Головного управління розвідки Міністерства оборони України. Управління державної охорони.

Наступну групу становить інформація про заходи охорони різних режимних об’єктів, осіб та матеріальних цінностей, які взято під державну охорону. До неї. зокрема, належать відомості:

про технічні системи забезпечення діяльності, охорони, зв’язку, зміст заходів пропускного і внутрішньо об’єктового режиму об’єкта СБУ. Управління державної охорони та Прикордонних військ, на якому впроваджено особливий режим:

про організацію, стан і способи охорони установ кримінально-виконавчої системи:

- про заходи охорони органів державної влади, осіб та об’єктів, що до яких здійснюється державна охорона:

- про організацію та порядок забезпечення безпеки пересування територією України вищих посадових осіб України та урядових делегацій іноземних держав:

- про строки, маршрути та організацію охорони перевезення банкнот і монет та інших цінностей у системі Національного банку України.

До останньої групи можна віднести інформацію про безпосереднє здійснення заходів захисту інформації та державної таємниці Це. зокрема, відомості:

- про забезпечення безпеки систем урядового та спеціального зв’язку, про зміст заходів що до комплексного технічного захисту інформації у цих системах від технічних засобів розвідки:

- про організацію та фактичний стан охорони державної таємниці тощо.

Слід зазначити, що рівень таємності відомостей, внесених до ЗВДТ. залежить не тільки від їх змісту цих відомостей, а іі від конкретного об’єкта, інформацію що до якого ці відомості розкривають. Наприклад, відомості про зміст оперативних планів що до Збройних сил України мають гриф «особливої важливості» і мають строк секретності ЗО років, що до корпусу - «цілком таємно» зі строком секретності Ю років, що до дивізії - «таємно» зі строком секретності 5 років.

Деякі фахівці вважають за доцільне використання досвіду, коли в подібних нормативно-правових актах визначається коло державних органів, до компетенції яких входить розпорядження (передача, допуск) тим чи іншим видом відомостей, що становлять державну таємницю, як це. наприклад, робиться у сусідній Російській Федерації». Це допомогло б упорядкувати процеси допуску до секретної інформації, визначати органи відповідальні за надання того чи іншого виду секретної інформації, та ін.

7. 5. Міжнародні передачі таємної інформації.

Окремим аспектом забезпечення режиму секретності інформації, що належить до державної таємниці, є встановлення особливих правил передачі такої інформації іншим державам.

Згідно зі ст. 32 Закону України «Про державну таємницю», секретна інформація до скасування рішення про віднесення її до державної таємниці І матеріальні носії такої інформації до їх розсекречування можуть бути передані іноземній державі чи міжнародній Організації лише на підставі міжнародних договорів, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, або письмового мотивованого розпорядження Президента України з урахуванням необхідності забезпечення національної безпеки України на підставі пропозицій Ради національної безпеки і оборони України.

Основною складністю при цьому с вирішення питань забезпечення режиму секретності інформації на території іншої держави. Як правило, практика знає два шляхи виконання такого завдання.

По-перше, іноді застосовується процедура, за допомогою якої визначають відповідність ступенів секретності інформації в різних державах, і відповідно інша держава забезпечує захист переданої їй секретної інформації за її національним законодавством режимами секретності Наприклад, за ст. З Закону «Про державну таємницю», передані Україні відомості, що становлять таємницю іноземної держави чи міжнародної організації, охороняються в порядку. передбаченому цим Законом.

По-друге, безпосередньо міжнародним договором можуть визначатися правовий режим обмеження доступу та особливі вимоги до захисту інформації з певним ступенем секретності. В такому разі держава, якій передано секретну інформацію, забезпечує її захист відповідно до режиму обмеження доступу, визначеного нормами міжнародного договору, які можуть відрізнятися від тих. що передбачені національним законодавством.

Слід зазначити, що у межах міжнародних угод визначаються не лише особливі вимоги до забезпечення режимів секретності інформації але можуть встановлюватися і особливі визначення та критерії віднесення інформації то таємної та цілі її захисту.

Так. згідно з угодою між Україною і Французькою Республікою (ст. І), застосовуються терміни «таємна інформація та матеріали», під якими розуміють інформацію та матеріали будь-якого характеру, яким був присвоєний ступінь секретності, зазначений у їді її Угоді, і які в інтересах національної безпеки відповідно до національного законодавства сторін підлягають охороні від одного з таких випадків:

- компрометації, знищення, нецільового використання, крадежу, розголошення або втрати таємної інформації та матеріалів:

- доступу до такої таємної інформації та матеріалів будь-якої особи, що не має допуску.

При цьому «таємна інформація» визначається як «будь-яка інформація, зміст якої є таємним, незалежно від форми, у якій вона подана, та способу її передачі», що відповідає українському визначенню «секретна інформація». Поняття «таємні матеріали», визначені як «будь-які носії інформації, незалежно від їх виду, зокрема, будь-який документ або виріб, на/в яких таємна інформація записана чи розмішена, не порушуючи їх фізичних ознак», фактично відповідає українському терміну «матеріальні носії інформації».

А от відповідно до угоди між Україною і Німеччиною поняття таємної інформації розглядається в комплексі І визначається (ст. 1): «Таємною інформацією у розумінні цієї Угоди є факти, об’єкти або відомості незалежно від форми їх представлення, які в державних інтересах підлягають збереженню в таємниці. Зокрема, це інформація у будь-якій формі, а також будь-які документи, вироби, речовини або фізичні поля, на/в яких інформація міститься або може бути записана. І які в Інтересах національної безпеки Сторін, згідно з їх чинним законодавством, підлягають захисту від несанкціонованого доступу і засекречені відповідним чином. Таємній інформації державним органом або за його розпорядженням надається ступінь секретності, що відповідає необхідному рівню захисту. Сюди також включається таємна інформація, створена організаціями сторін у рамках співробітництва та засекречена на основі чинного законодавства сторін та відповідно до критеріїв цієї Угоди».

Ця ж угода між Україною та Німеччиною є прикладом одночасного застосування двох підходів до забезпечення відповідного режиму секретності інформації, що передається іншій державі. Так. згідно зі ст. 2 цієї Угоди, запроваджено порівняння режимів таємної інформації. Українському грифу «Цілком таємно» відповідає німецький гриф (ЇТ.НЕІМ. а грифу ««Таємно» - УЕКТКЛІіиСН. В Україні щодо отриманої з Німеччини, таємної інформації яка має гриф «УЗ-ІЇІЖ ШІІ ОЯЛ» ОІЕтТОЕВЯАНСН» застосовується специфічний режим, визначений Додатком до цієї Угоди.

Основна характеристика режиму секретності таємної інформації і грифом ІЬЛ) - надається доступ до неї тільки особам, дія яких він необхідний (принцип: знання тільки тоді, коли воно необхідне). Зміст таємної інформації з грифом ГЛЛ) має зберігатися в таємниці. Ця інформація зберігається у замкнених приміщеннях, шафах або столах, може бути передана кур’єром або надіслана у запечатаній упаковці. Якщо така інформація обробляється або передається далі за допомогою інформаційної техніки, то обов’язково має бути зашифрованою. Фізичні та юридичні особи, яким передається така інформація, повинні бути ознайомлені з Додатком, що регулює правіша поводження з цією інформацією.

З подальшим розширенням міжнародної співпраці України, зокрема у галузьх оборони, боротьби зі злочинністю, військово-технічного співпраці, питання міжнародно-правового регулювання захисту таємної інформацію ставатимуть ще актуальнішими.

Тема 14. Закон України «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні» в правовому забезпеченні документно-інформаційної діяльності

1. Правове регулювання поширення мітсової інформації

Законодавство України з питань законодавчого регулювання у галузі засобів масової інформації складається з:

• Закону «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні» - створює правові основи діяльності засобів масової інформації (преси) в Україні, встановлює державні гарантії їх свободи у відповідності з законодавством України, регламентує статус ЗМІ (преси);

• Закону України «Про телебачення і радіомовлення» регулює діяльність телерадіоорганізацій на території України, визначає правові, економічні, соціальні, організаційні умови їх функціонування і напрямлений на реалізацію свободи слова, прав громадян на отримання повної, достовірної і оперативної інформації, на відкрите і вільне обговорення загальних питань;

• Закону України «Про інформаційні агентства» - закріплює правові основи діяльності Україні інформаційних агентств і їх міжнародної співпраці, гарантії свободи діяльності інформаційних агентств і статус суб’єктів діяльності інформаційних агентств.

Політико-правовий контекст діяльності у галузі масової інформації. Друковані засоби масової інформації (преса). Видавнича справа. Інформаційні агентства. Електронні засоби масової інформації. Поширення і демонстрування фільмів.

1. Політико-правовий контекст діяльності у галузі масової інформації

Одним з найважливіших для окремої людини, суспільства та держави видів інформації є масова інформація. За ст. 20 Закону України «Про інформацію», масова інформація визначається як публічно поширювана друкована та аудіовізуальна інформація. Головним критерієм розмежування цього виду інформації й інших видів є критерій публічної поширюваності, який означає масове поширення цієї інформації для відносно великого, невизначеного кола осіб. Адже користувачем масової інформації як інформаційного продукту може стати будь-яка зацікавлена особа. Законодавство визначає також засоби поширення масової інформації, які класифікують залежно від форми подання інформації друкованої чи аудіовізуальної на:

• друковані засоби масової інформації – періодичні друковані видання (газети, журнали, бюлетені тощо) і разові видання визначеним тиражем;

• аудіовізуальні засоби масової інформації – радіомовлення, телебачення, кіно, звукозапис, відеозапис тощо.

Як уже зазначалося вище, ключовою для розуміння сутності правового регулювання мас-медіа є їх дуалістична природа, яка полягає в тому, що, з одного боку, вони є звичайними підприємствами, а з іншого – трибуною для висловлювання поглядів і демократичної комунікації. У цьому аспекті правові питання діяльності ЗМІ є невід’ємною частиною питань організації політичної влади в державі та залежать від ступеня демократичності цієї влади.

Найпопулярнішою для визначення ролі та місця ЗМІ в сучасному демократичному суспільстві є так звана концепція «ліберального плюралізму». Відповідно до цієї концепції, ЗМІ виконують три основні ролі: громадського спостерігача, представника користувача та джерела суспільної інформації.

Виконуючи роль громадського спостерігача, ЗМІ мають забезпечувати контроль за публічною владою, прозорість діяльності органів публічної влади, інформуючи громадськість про можливі зловживання та правопорушення в цій галузі, акцентуючи увагу владних інституцій на питаннях, що викликають суспільний інтерес. Роль громадського спостерігача історично закріпилася за мас-медіа як одним із засобів захисту прав людини від можливих утисків з боку держави.

Роль ЗМІ як представника користувача полягає в тому, що, маючи на меті задоволення інформаційних потреб користувачів інформації, мас-медіа повинні йти назустріч цим потребам. Таким чином, певною мірою зміст інформації, яку поширюють мас-медіа, формується у межах ринкового механізму, відповідно до попиту та пропозиції. Відповідно через ринкові механізми громадськість, суспільство в цілому й окремі соціальні групи можуть забезпечити представництво своїх інтересів у галузі масової інформації, через ЗМІ, що розраховані на відповідну аудиторію. Нарешті, в ролі джерела суспільної інформації ЗМІ забезпечують притаманний демократичному суспільству процес вільного висловлювання ідей і поглядів кожним бажаючим і широкого суспільного обговорення важливих проблем державного та суспільного життя. Така роль ЗМІ сприяє формуванню громадської думки й участі громадськості в політичному та суспільному житті держави.

Слід зазначити, що визначена вище концепція може бути реалізована лише за однієї умови – за незалежності ЗМІ. Саме на забезпечення такої незалежності спрямовані більшість правових гарантій діяльності ЗМІ.

Зокрема, слід зазначити, що ч. 2 ст. 15 Конституції України в нашій державі цензура заборонена. Така пряма заборона фактично є ключовою гарантією свободи діяльності у галузі масової інформації. Хоча питання незалежності ЗМІ певною мірою є фікцією, адже всі вони мають своїх власників, які багато в чому визначають напрями діяльності кожного конкретного ЗМІ. Подібний стан речей характеризують терміном «економічна цензура». В цьому разі слід говорити швидше про норми вже згаданої ст. 15 Конституції України, за якими суспільне життя в Україні ґрунтується на політичній, економічній і ідеологічній багатоманітності, а жодна ідеологія не може бути визнана державою як обов’язкова. Саме різноманітність, тобто належність ЗМІ від різних власників і, відповідно, поширення за їх допомогою різних думок, поглядів та оцінок уможливлює створення загального ефекту незалежності ЗМІ. Наприклад, можна виділити чотири основні види ЗМІ, залежно від статусу їх власників і засновників:

1) державні (офіційні), засновниками яких є органи публічної влади й які використовують, насамперед, для поширення інформації цих органів влади та діють у межах державної інформаційної політики;

2) партійні, засновниками яких є політичні партії й які мають відповідне ідеологічне спрямування та використовуються, насамперед, для проведення політичної агітації;

3) приватні (незалежні), засновниками та власниками яких є суб’єкти господарської діяльності та орієнтовані, насамперед, на отримання прибутку від здійснення ІД. Відповідно зміст діяльності цих ЗМІ визначається вимогами ринку інформаційних продуктів і послуг;

4) громадянські (неприбуткові), засновниками яких виступають громадські організації (правозахисні, національні, культурні, релігійні, екологічні, професіональні тощо). Цей вид ЗМІ розрахований передусім на задоволення інформаційних потреб відповідних соціальних груп або інформування суспільства з питань діяльності відповідних громадських організацій.

2. Друковані засоби масової інформації (преса)

Одним з найдавніших засобів поширення масової інформації є друковані ЗМІ – преса. За ст. 1 Закону України «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні», під друкованими засобами масової інформації (пресою) в Україні розуміють періодичні і такі, що продовжуються, видання, які виходять під постійною назвою, з періодичністю один і більше номерів (випусків) протягом року на підставі свідоцтва про державну реєстрацію.

Таким чином, основними характеристиками друкованих ЗМІ є:

• періодичність видання (щонайменше один раз на рік);

• постійна назва, що об’єднує всі випуски;

• державна реєстрація як друкованого ЗМІ.

Відповідно під діяльністю друкованих засобів масової інформації, цей Закон (ст. 6) визначає такі дії, як: збирання, створення, редагування, підготовка інформації до друку та видання друкованих ЗМІ з метою її поширення серед читачів.

При цьому продукцією друкованого ЗМІ є виготовлений видавцем тираж окремого випуску видання, підписаний редактором (головним редактором) на вихід у світ.

Законодавство визначає перелік суб’єктів діяльності друкованих ЗМІ, кожен з яких має свій правовий статус і відповідно є носієм комплексу специфічних прав і обов’язків. До основних суб’єктів діяльності друкованих ЗМІ, зокрема, належать:

• засновник (співзасновники) – особа, яка заснувала ЗМІ, або особи, які об’єдналися з метою спільного заснування видання;

• редактор (головний редактор) – керівник редакції, уповноважений на те засновником;

• редакція – установа, що здійснює підготовку та випуск у світ друкованого ЗМІ за дорученням засновника;

• журналіст – творчий працівник, який професійно збирає, отримує, створює та займається підготовкою інформації для друкованого ЗМІ та діє на підставі трудових чи інших договірних відносин і його редакцією або займається такою діяльністю за її у повноваженням;

• видавець – суб’єкт підприємницької діяльності, який здійснює функції матеріально-технічного забезпечення видання друкованого ЗМІ на підставі пред’явлення засновником (співзасновниками) свідоцтва про його державну реєстрацію й укладеного між ними договору;

• поширювач – суб’єкт підприємницької діяльності, який продає, надсилає за передплатою чи іншим способом поширює виданий тираж періодичного та такого, що продовжується, видання, є поширювачем продукції друкованого ЗМІ.

Виробничі, майнові та фінансові відносини засновника (співзасновників), редакції, видавця, поширювача друкованого ЗМІ будуються на основі чинного законодавства та договору.

Слід зазначити, що деякі суб’єкти діяльності друкованих ЗМІ можуть одночасно поєднувати в одній особі функції кількох інших суб’єктів. Так, засновник або співзасновники друкованого ЗМІ може поєднувати в одній особі редакцію, видавця, поширювача. А редакція друкованого ЗМІ має право виступати засновником або співзасновником, видавцем, поширювачем.

Однією з особливостей створення друкованих ЗМІ є достатньо широкий, порівняно з іншими видами ЗМІ, перелік осіб, які мають право виступати як засновники. Так, право на заснування друкованого ЗМІ можуть мати:

• громадяни України, громадяни інших держав і особи без громадянства, не обмежені в цивільній правоздатності та цивільній дієздатності;

• юридичні особи України й інших держав;

• трудові колективи підприємств, установ і організацій на підставі відповідного рішення загальних зборів (конференції).

Юридичні особи можуть виступати як засновники друкованих ЗМІ навіть у випадках, коли цей вид діяльності не передбачений їхніми статутами.

Законодавством установлено гарантії від монополізації друкованих ЗМІ, які реалізують встановленням обмежень щодо засновників загальнодержавних і регіональних громадсько-політичних ЗМІ. Фізична або юридична особа не може бути засновником або співзасновником чи контролювати більше 5% таких видань.

У вітчизняному законодавстві можна виділити кілька основ класифікації друкованих ЗМІ, які зумовлюють особливості державної реєстрації та застосування до них деяких регуляторних актів щодо оподаткування та державної підтримки. До таких основ класифікації, зокрема, належать: галузь поширення, вид видання, статус видання, програмні цілі або тематична спрямованість, категорія читачів, цільове призначення.

За галуззю поширення розрізняють друковані ЗМІ: зарубіжні (більше однієї країни), загальнодержавні, регіональні (дві та більше областей), місцеві.

За видом видання можна назвати такі друковані ЗМІ, як: газета, журнал, збірник, бюлетень, альманах, календар, дайджест тощо.

За статусом видання можуть бути вітчизняні (засновник або всі співзасновники є фізичними або юридичними особами-резидентами), спільні (хоча б один із співзасновників є іноземною фізичною або юридичною особою).

Відповідно до категорії читачів визначають ті верстви населення, на які розраховане видання: усе населення, дорослі, молодь, діти, чоловіки, жінки, інваліди, студенти, працівники певної галузі, науковці, педагоги тощо.

Програмні цілі (або тематична спрямованість видання) характеризують завдання, які ставить перед собою засновник друкованого ЗМІ.

Нарешті, важливою характеристикою є вид видання за цільовим призначенням, загальнополітичне, з питань економіки та бізнесу, виробничо-практичне, наукове, науково-виробниче, науково-популярне, навчальне, довідкове, літературно-художнє, з питань мистецтва, спортивне, юридичне, для дозвілля, медичне, релігійне, урологічне, екологічне, туристичне, інформаційне, для дітей тощо. Окремо слід виділити такі види видань, як рекламне (понад 40% обсягу одного номера – реклама) й еротичне, оскільки на дані види видань не поширюються встановлені законодавством пільги, а з останніх стягується більший порівняно з іншими реєстраційний збір.

Друкований ЗМІ може бути виданий після його державної реєстрації. Порядок державної реєстрації визначається Законом «Про друковані засоби масової інформації» та Положенням про державну реєстрацію друкованих ЗМІ в Україні».

Зокрема, здійснюється реєстрація друкованих ЗМІ:

• загальнодержавної, регіональної та зарубіжної галузі поширення – Міністерством юстиції;

• місцевої галузі поширення – Головним управлінням юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим, головними управліннями юстиції в областях, містах Києві та Севастополі.

У заяві про державну реєстрацію друкованого ЗМІ мають бути зазначені:

1) засновник (співзасновники) видання;

2) вид видання;

3) назва видання;

4) мова видання;

5) галузь поширення (місцева, регіональна, загальнодержавна, зарубіжна) та категорії читачів;

6) програмні цілі (основні принципи) або тематична спрямованість;

7) передбачувані періодичність випуску, обсяг і формат видання;

8) юридична адреса засновника, кожного із співзасновників та його (їх) банківські реквізити;

9) місцезнаходження редакції.

Реєструючий орган має право зажадати від засновника (співзасновників) подання документів, якими підтверджується його (їх) цивільна правоздатність і цивільна дієздатність (паспорт, статут, договір між співзасновниками, договір з правонаступником, довіреність тощо).

Заява про реєстрацію друкованого ЗМІ розглядається у місячний строк з дня її отримання реєструючим органом, який за результатами розгляду заяви приймає одне з таких рішень:

• про державну реєстрацію;

• про відмову в державній реєстрації;

• про зупинення строку розгляду заяви про державну реєстрацію;

• про визнання недійсним свідоцтва про державну реєстрацію друкованого ЗМІ (на підставі письмового повідомлення засновника (співзасновників), погодженого з редакцією, або рішення суду про припинення випуску друкованого ЗМІ).

За державну реєстрацію друкованих ЗМІ сплачується збір у розмірах, установлених Кабінетом Міністрів України.

Після оформлення реєструвальним органом рішення про державну реєстрацію та сплати збору за державну реєстрацію зареєстрованому друкованому ЗМІ присвоюють відповідний номер і серію, а заявникові видають свідоцтво встановленого зразка. Після державної реєстрації друкованого ЗМІ його редакція набуває статусу юридичної особи. Законодавство встановлює також певні вимоги до продукції друкованих ЗМІ, які стосуються вихідних даних і контрольних примірників видання.

За ст. 32 Закону «Про друковані засоби масової інформації», у кожному випуску друкованого засобу масової інформації мають бути вихідні дані:

1) назва видання;

2) засновник (співзасновники);

3) прізвище та ініціали редактора (головного редактора);

4) порядковий номер випуску і дата його виходу в світ;

5) індекс видання, поширюваного за передплатою;

6) тираж;

7) ціна або помітка «Безкоштовно»;

8) адреси редакції, видавця, друкарні;

9) серія, номер і дата видачі свідоцтва про державну реєстрацію;

10) видавець (співвидавці).

Законодавством забороняється поширення продукції друкованого ЗМІ без вихідних даних. Ст. 33 цього Закону вимагає від редакції обов’язково безкоштовно надсилати засновникові (співзасновникам) і реєструючому органу контрольні примірники періодичних і таких, що продовжуються, видань відразу після надрукування.

3. Видавнича справа

З ІД в галузі друкованої масової інформації тісно пов’язана діяльність у галузі видавничої справи Ст. 2 Закону України «Про видавничу справу» визначає видавничу справу як галузь суспільних відносин, що поєднує в собі організаційно-творчу та виробничо-господарську діяльність юридичних і фізичних осіб зайнятих створенням, виготовленням і поширенням видавничої продукції.

Складовими частинами видавничої справи є:

• видавнича діяльність – сукупність організаційних, творчих, виробничих заходів, спрямованих на підготовку та випуск у світ видавничої продукції;

• виготовлення видавничої продукції – виробничо-технологічний процес відтворення визначеним тиражем видавничого оригіналу поліграфічними чи іншими технічними засобами;

• поширення видавничої продукції – доведення видавничої продукції до користувача як через торговельну мережу, так і іншими способами.

Відповідно до визначених складових видавничої справи, цей (ст. 10) виділяє три основних суб’єкти ІД в цій галузі, до яких належать:

• видавець – фізична чи юридична особа, яка здійснює підготовку та випуск видання;

• виготовлювач видавничої продукції – фізична чи юридична особа, що здійснює виготовлення замовленого тиражу видання;

• поширювач видавничої продукції – фізична чи юридична особа, яка займається поширенням видавничої продукції.

З метою обліку суб’єктів видавничої справи ведеться Державний реєстр України видавців, виготовників і поширювачів видавничої продукції. Порядок внесення суб’єктів видавничої справи до відповідного Державного реєстру визначена Кабінетом Міністрів України згідно з Постановою «Про Державний реєстр видавців, виготовників і поширювачів видавничої продукції».

Внесення суб’єктів видавничої справи до Державного реєстру здійснює Державний комітет з телебачення і радіомовлення України (Держкомтелерадіо) та його місцеві підрозділи. Держкомтелерадіо вносить до Державного реєстру суб’єктів видавничої справи, що підпадають під такі категорії:

• видавці – видавництва, видавничі організації, фізичні особи — суб’єкти підприємницької діяльності, обсяг випуску видавничої продукції яких становить понад 5 назв на рік;

• виготовники видавничої продукції – випускають видавничу продукцію на суму понад 500 тис. гривень на рік;

• поширювачі видавничої продукції – оптово-роздрібні книготорговельні підприємства й інші підприємства й організації, які мають мережу книгопоширення;

• суб’єкти видавничої справи, що провадять 2-3 види діяльності у видавничій справі.

Внесення до реєстру решти суб’єктів видавничої справи віднесено до компетенції місцевих підрозділів Держкомтелерадіо.

Внесення суб’єктів видавничої справи до Державного реєстру здійснюється на підставі їх заяви. У відповідній заяві про державну реєстрацію зазначають:

1) засновник (співзасновники), включаючи прізвище, ім’я, по батькові та відповідні паспортні дані (для громадян), повну назву (для юридичної особи), місцезнаходження, номери засобів зв’язку та банківських рахунків;

2) дані про суб’єкта видавничої справи;

3) мови, якими планується випускати чи поширювати видавничу продукцію – державною, російською, іншими мовами національних меншин України (конкретно якими), іноземними мовами (якими);

4) джерела надходження видавничої продукції для поширення – вітчизняні або зарубіжні (з яких країн);

5) джерела фінансового та матеріально-технічного забезпечення діяльності видавців, виготовників і поширювачів видавничої продукції.

До заяви про внесення суб’єкта видавничої справи до Державного реєстру додають такі документи:

1) нотаріально засвідчена копія свідоцтва про державну реєстрацію юридичної особи чи фізичної особи — суб’єкта підприємницької діяльності;

2) нотаріально засвідчені копії установчих документів (статут, положення, якими передбачено провадження видавничої діяльності, виготовлення та поширення видавничої продукції, установчий договір);

3) передбачувані дані про річний обсяг випуску, виготовлення та поширення видавничої продукції.

Заяву про внесення суб’єкта видавничої справи до Державного реєстру розглядають у місячний термін. Після прийняття рішення про внесення до Державного реєстру та сплати реєстраційного збору суб’єктові видавничої справи видається свідоцтво встановленого зразка.

Законодавство визначає також види діяльності у видавничій справі, яку можна здійснювати без внесення до Державного реєстру. Зокрема, такою діяльністю можуть займатися:

• органи законодавчої, виконавчої, судової влади для випуску у світ офіційних видань з матеріалами законодавчого та іншого нормативно-правового характеру;

• підприємства, організації, навчальні заклади, наукові установи, творчі спілки, інші юридичні особи – для випуску у світ і безоплатного поширення інформаційних і рекламних видань.

Закон України «Про видавничу справу» (ст. 6) передбачає надання державної підтримки видавничій справі. Відповідно до норм ч. 2 цієї статті, держава надає підтримку видавництвам, видавничим організаціям, поліграфічним і книготорговельним підприємствам, що випускають або поширюють не менше як 50% продукції державною мовою та малотиражні (до 5 тис. примірників) видання мовами нечисленних національних меншин, шляхом надання пільг щодо сплати податків і зборів. Ця державна підтримка полягає у звільненні від сплати ПДВ.

Для набуття статусу друкованого видання та можливості поширення продукції видавець має дотримувати вимог щодо обов’язкової наявності вихідних відомостей і обов’язкових примірників видань.

Згідно зі ст. 23 Закону України «Про видавничу справу», вихідні відомості видання – це сукупність даних, які характеризують видання та призначені для його оформлення, інформування користувача, бібліографічного опрацювання та статистичного обліку. Елементами вихідних відомостей є:

• відомості про авторів і інших осіб, які брали участь у створенні видання;

• назва (основна, паралельна, ключова, альтернативна) видання;

• надзаголовкові, підзаголовкові, вихідні дані;

• випускні дані (номер і дата видання документа про внесення видавця до Державного реєстру, обсяг видання, тираж тощо);

• класифікаційні індекси;

• міжнародні стандартні номери;

• знак охорони авторського права.

Перелік, зміст і порядок оформлення вихідних відомостей для кожного виду видань визначають стандартами. Вихід у світ видання без обов’язкових для нього вихідних відомостей не допускається.

Обов’язкові примірники видань – це примірники різних видів тиражованих видань, які надсилають установам і організаціям відповідно до законодавства України. Перелік установ і організацій, яким надсилається обов’язковий примірник видань, пов’язані з цим права й обов’язки установ і організацій-отримувачів і видавців визначають Законом України «Про обов’язковий примірник документів». Згідно зі ст. 8 цього Закону, видавці зобов’язані доставляти обов’язковий безоплатний примірник:

• видань – Книжковій палаті України, національним, у тому числі спеціалізованим, всеукраїнським бібліотекам. Верховній Раді України, Президентові України. Кабінетові Міністрів України, органам виконавчої влади у галузі інформації, на які покладена функція державної реєстрації ЗМІ (Мін’юст) та ведення Державного реєстру видавців, виготовників і поширювачів видавничої продукції (Держкомтелерадіо);

• видань, що виготовляють (у тому числі публікують) на відповідній території – універсальним бібліотекам (Автономної Республіки Крим та обласним);

• малотиражних документів (до 100 примірників) - Книжковій палаті України та національним бібліотекам;

• нормативно-правових актів, довідкових, енциклопедичних, історичних та наукових видань у галузі правознавства – Конституційному Суду України.

Обов’язкові примірники документів доставляють (надсилають) у день виходу в світ першої частини тиражу.

Важливу роль у веденні обліку друкованих видань відіграє Книжкова палата України (ст. 27 Закону України «Про видавничу справу»), яка є державною науковою установою у галузі видавничої справи й ІД, що здійснює державну бібліографічну реєстрацію та централізовану каталогізацію всіх без винятку видів видань, випущених в Україні.

4. Інформаційні агентства

Одним із важливих суб’єктів ІД у галузі масової інформації є інформаційні агентства. Як правило, саме інформаційні агентства є основним джерелом інформації, що поширюється за допомогою друкованих і електронних ЗМІ. Відповідно до Закону України «Про інформаційні агентства» (ст. 1) – це зареєстровані як юридичні особи суб’єкти ІД, що діють з метою надання інформаційних послуг.

Хоча насправді інформаційні агентства не лише надають інформаційні послуги шляхом поширення інформаційної продукції, а й створюють власні інформаційні продукти. Адже, згідно зі ст. 5 цього Закону, діяльність інформаційних агентств включає такі дії, як: збирання, опрацювання, створення, зберігання, підготовка інформації до поширення та випуску інформаційної продукції. При чому випуск і поширення інформаційними агентствами власної продукції з метою отримання прибутку з погляду законодавства розглядають як підприємницьку діяльність у інформаційній галузі.

Продукція інформаційного агентства – це матеріалізований результат його діяльності, призначений для поширення з метою задоволення інформаційних потреб громадян, юридичних осіб, держави, і, як правило, є власністю агентства. Основними видами продукції інформаційних агентств є: електронна, друкована, фото-, кіно-, аудіо- та відеопродукція.

Продукція інформаційних агентств поширюється за допомогою засобів комунікації, до яких законодавство відносить: друковані й екранні видання, радіо, телебачення (кабельне, супутникове, глобальне), електричний і електронний зв’язок (телеграф, телефон, телекс, телефакс), комп’ютерні мережі й інші телекомунікації.

Інформаційне агентство може бути створене у будь-якій організаційній формі та має статус юридичної особи, якого набуває з моменту його державної реєстрації. Мета, завдання, функції та порядок діяльності інформаційного агентства визначають законодавством і його статутом або положенням, яке затверджує засновник або співзасновники інформаційного агентства. До основних об’єктів діяльності інформаційних агентств законодавство, зокрема, відносить таких як:

• засновник (співзасновники) інформаційного агентства:

• керівник інформаційного агентства – особа, яка безпосередньо керує всіма підрозділами інформаційного агентства, відповідає за результати його роботи, підписує фінансові документи та виконує іншу роботу згідно з наданими йому засновником (співзасновниками) інформаційного агентства повноваженнями;

• журналіст інформаційного агентства – творчий працівник, який збирає, отримує, створює та готує інформацію для інформаційного агентства і діє від його імені на підставі трудових чи інших договірних відносин з ним або за його уповноваженням;

• спеціаліст у галузі засобів комунікації – працівник інформаційного агентства, який на професійних засадах здійснює поширення інформаційної продукції через засоби комунікації та несе відповідальність за використання цих засобів виключно на підставі чинного законодавства України;

• видавець (виробник) продукції інформаційного агентства – саме агентство або суб’єкт підприємництва, який здійснює випуск (тиражування або виробництво) інформаційної продукції на підставі угоди, укладеної між ним та інформаційним агентством;

• поширювач продукції інформаційного агентства – саме агентство або суб’єкт підприємництва – власник (користувач) засобу комунікації, через який він поширює продукцію інформаційного агентства в порядку і на умовах, визначених чинним законодавством України й укладеною між ними угодою:

• користувач продукції інформаційного агентства – громадяни, юридичні особи, державні органи України й інших держав, які на підставі відповідної угоди з інформаційними агентствами отримують їх інформаційну продукцію.

Однією з основних відмінностей інформаційних агентств від засобів масової інформації є специфіка відносин між агентством і користувачами його інформаційної продукції, яка надається останнім на підставі раніше укладеної угоди. На відміну від цього продукція ЗМІ, як правило, поширюється для невизначеної кількості користувачів.

Згідно зі ст. 9 Закону України «Про інформаційні агентства» право на заснування інформаційного агентства в Україні належить громадянам та юридичним особам України.

Іноземці й іноземні юридичні особи мають право бути лише співзасновниками інформаційних агентств України. При цьому сукупна частка іноземних співзасновників у статутному фонді інформаційного агентства не може становити більш як 35%.

Залежно від форми власності інформаційні агентства можуть бути державними або недержавними.

Іноземні інформаційні агентства мають право діяти на території України лише шляхом відкриття своїх представництв, які представляють зареєстровану в Україні відповідно до чинного законодавства як суб’єкт ІД будь-яку установу (бюро, представництво, корпункт тощо), що представляє в Україні державне або недержавне інформаційне агентство, зареєстроване як юридична особа згідно з чинним законодавством відповідної країни.

Державну реєстрацію інформаційних агентств в Україні здійснює Міністерство юстиції України, а представництв іноземних інформаційних агентств – Міністерство закордонних справ України.

У заяві про державну реєстрацію інформаційного агентства мають бути зазначені:

1) засновник (співзасновники) реквізитів;

2) повне найменування та назва інформаційного агентства;

3) вид інформаційного агентства та його організаційно-правова форма;

4) передбачувана галузь поширення інформаційної продукції (місцева, регіональна, національна та зарубіжна);

5) мови, якими буде поширюватися інформаційна продукція;

6) програмна мета й основні напрями діяльності інформаційного агентства;

7) джерела фінансового та матеріально-технічного забезпечення діяльності інформаційного агентства;

8) місцезнаходження інформаційного агентства.

До заяви про державну реєстрацію інформаційних агентств як суб’єктів підприємницької діяльності додають відповідні установчі документи.

Заяву про державну реєстрацію інформаційного агентства розглядає Мін’юст у семиденний термін з дня її отримання.

Підставами для відмови у державній реєстрації інформаційного агентства є випадки, коли:

• назва інформаційного агентства, його програмна мета, основні цілі та напрями діяльності, що суперечать законодавству України:

• реєструючим органом уже зареєстровано інше інформаційне агентство з тією ж назвою;

• заяву подано до закінчення року з дня набрання законної сили рішенням суду про припинення діяльності цього інформаційного агентства.

З метою забезпечення законності в діяльності інформаційних агентств і можливості ідентифікації інформації, то поширюється Законом України «Про інформаційні агентства» (ст. 28) встановлено вимоги щодо обов’язкової наявності вихідних даних продукції інформаційних агентств. Відповідно до цих вимог кожен випуск продукції інформаційних агентств повинен містити такі вихідні дані:

1) назву інформаційного агентства;

2) прізвище чергового редактора чи відповідального за випуск та їх реквізити;

3) порядковий номер випуску та дату його виходу у світ;

4) адресу агентства.

При поширенні своєї продукції інформаційні агентства мають переважне право на використання засобів комунікації. Державним інформаційним агентствам надається першочергове право перед іншими інформаційними агентствами на використання засобів комунікації для поширення інформації, яка має особливе значення для держави та суспільства.

5. Правові основи діяльності електронних змі

Нині найважливішу роль у галузі масової інформації відіграє діяльність електронних засобів масової інформації, до яких належать телебачення та радіомовлення. Як уже зазначалося, особливості правового регулювання їх діяльності зумовлено використанням ними технічних засобів поширення інформації, а для ефірних ЗМІ – ще й використанням такого вичерпного ресурсу, як радіочастотний, що потребує додаткового впорядкування їх діяльності.

Існують певні міжнародно-правові стандарти діяльності електронних ЗМІ, які охоплюють не лише технічну сторону (міжнародно-правове регулювання використання радіочастотного ресурсу), а й певною мірою змістову.

Необхідність певною мірою регулювати змістові аспекти діяльності електронних ЗМІ пояснюється незалежністю поширення їх інформації від державних кордонів і, отже, неможливістю національної держави встановлювати правила поширення інформації на власній території закордонними електронними ЗМІ. Наприклад, можна назвати прийняту ЮНЕСКО Декларацію керівних принципів щодо використання мовлення через супутники для вільного використання інформації, розвитку освіти та розширення культурних обмінів, яка містить низку норм, що спрямовані на вирішення подібних питань, зокрема:

• ч. 1 ст. 2 цієї Декларації передбачає, що «при мовленні через супутники повинні поважати суверенітет і рівність усіх держав»;

• ст. 10 установлює, що «при підготовці програм прямого мовлення на інші країни потрібно враховувати розбіжності в національних законах країн, об’єктів мовлення»;

• ст. 11 визначає, що «принципи цієї Декларації повинні застосовуватися з повною повагою до прав людини й основних свобод».

Питанням регулювання діяльності організації телевізійного мовлення, що поширюється на іноземні країни, присвячена також і підписана Україною 14 червня 1996 р. Європейська конвенція про транскордонне телебачення, процес ратифікації якої нашою державою, на жаль, затягнувся.

Основним національним нормативно-правовим актом у цій галузі є Закон України «Про телебачення і радіомовлення».

Згідно із ст. 1 цього Закону, телерадіомовлення – це створення (комплектування та пакетування) і поширення програм, пакетів програм, передач з використанням технічних засобів телекомунікацій для публічного приймання за допомогою побутових теле- та радіоприймачів у відкритий спосіб чи за абонентну плату на договірних засадах.

Суб’єктом телерадіомовлення є телерадіоорганізація – зареєстрована у встановленому законодавством порядку юридична особа, яка на підставі виданої Національною радою України з питань телебачення та радіомовлення ліцензії на мовлення створює або комплектує та пакетує телерадіопрограми або передавання та поширює їх за допомогою технічних засобів мовлення.

Законодавство виділяє такі види телеорганізацій:

• приватні телерадіоорганізації – це такі, що перебувають у власності фізичних або юридичних осіб, які набули права власності на телерадіоорганізацію або на частку її статутного фонду шляхом заснування або в інший передбачений законодавством спосіб;

• державні телерадіоорганізації – телерадіоорганізації, які є державними підприємствами та засновані органами державної влади;

• комунальні телерадіоорганізації – телерадіоорганізації, які належать територіальним громадам і засновані органами місцевого самоврядування;

• громадські телерадіоорганізації — телерадіоорганізації, які відповідно до закону є неприбутковими організаціями, створеними з метою задоволення інформаційних потреб територіальних громад;

• суспільне телерадіомовлення – телерадіоорганізація зі статусом єдиної загальнонаціональної неподільної та неприбуткової системи масової комунікації, яка є об’єктом права власності українського народу та діє згідно з єдиною програмною концепцією. Порядок створення та діяльності суспільного телерадіомовлення визначається Законом України «Про систему Суспільного телебачення і радіомовлення України.

Згідно зі нормами ст. 12 Закону України «Про телебачення і радіомовлення», право на заснування телерадіоорганізацій як суб’єктів господарювання в Україні належить юридичним особам України та громадянам України, не обмеженим у цивільній дієздатності. Не можуть бути засновниками телерадіоорганізацій:

• органи державної влади й органи місцевого самоврядування, якщо рішення про їх створення або положення про них не передбачає повноважень засновувати телерадіоорганізації;

• юридичні особи, статутні документи яких не передбачають можливість створення телерадіоорганізацій;

• іноземні юридичні і фізичні особи й особи без громадянства;

• політичні партії, профспілкові, релігійні організації й юридичні особи, яких вони заснували;

• громадяни, які за вироком суду відбувають покарання у місцях позбавлення волі або визнані судом недієздатними.

Допускається участь іноземних фізичних або юридичних осіб у статутному фонді телерадіоорганізацій.

Органом державного регулювання у галузі телебачення та радіомовлення є Національна рада України з питань телебачення і радіомовлення – орган, порядок призначення персонального складу якого прямо передбачений Конституцією України.

Правовий статус і компетенція Національної ради України з питань телебачення та радіомовлення визначають Законом України «Про Національну раду України з питань телебачення і радіомовлення». Згідно зі ст. 1 цього Закону Національна рада України з питань телебачення і радіомовлення (Нацрада) є конституційним, постійно діючим колегіальним органом, метою діяльності якого є нагляд за дотриманням законів України у галузі телерадіомовлення, а також здійснення регуляторних повноважень, передбачених цими законами.

У склад Національної ради складає вісім осіб, по чотири з яких призначає відповідно Верховна Рада України та Президент України строком на чотири роки. Одна й та сама особа може бути повторно призначена членом Національної ради лише один раз. Національна рада є повноважною у разі призначення не менше як шести її членів.

Повноваження Національної ради, згідно із Законом «Про Національну раду України з питань телебачення та радіомовлення» поділяють на регуляторні (ст. 14) та наглядові (ст. 13).

До регуляторних повноважень, що здійснює Національна рада у галузі телерадіомовлення, зокрема, належать:

• ліцензування телерадіомовлення;

• участь у розробленні та погодженні проекту Національної таблиці розподілення смуг радіочастот України і Плану використання радіочастотного ресурсу України у частині смуг радіочастот, виділених для потреб телерадіомовлення;

• розроблення умов використання та визначення користувачів радіочастотного ресурсу, виділеного для потреб телерадіомовлення;

• забезпечення та сприяння конкуренції у діяльності телерадіоорганізацій усіх форм власності відповідно до вимог законодавства, створення умов щодо недопущення усунення, обмеження чи спотворення конкуренції у телерадіоінформаційному просторі;

• ведення Державного реєстру телерадіоорганізацій України, у межах своїх наглядових повноважень Національна рада, зокрема, здійснює:

• нагляд за дотриманням ліцензіатами вимог законодавства України у галузі телебачення та радіомовлення;

• нагляд за дотриманням ліцензіатами вимог законодавства України щодо реклами та спонсорства у галузі телерадіомовлення;

• нагляд за дотриманням ліцензіатами ліцензійних умов та умов ліцензій;

• нагляд за дотриманням ліцензіатами визначеного законодавством порядку мовлення під час проведення виборчих кампаній і референдумів;

• нагляд за дотриманням стандартів і норм технічної якості телерадіопрограм;

• нагляд за дотриманням телерадіоорганізаціями законодавства України у галузі кінематографії;

• нагляд за дотриманням телерадіоорганізаціями вимог законодавства України щодо частки вітчизняного продукту у їх програмах (передачах) та щодо вживання мов при здійсненні телерадіомовлення;

• нагляд за дотриманням телерадіоорганізаціями законодавства у галузі захисту суспільної моралі;

• нагляд за дотриманням телерадіоорганізаціями вимог законодавства щодо частки іноземних інвестицій у їх статутному фонді;

• застосування в межах своїх повноважень санкцій відповідно до закону;

• офіційний моніторинг телерадіопрограм.

Частину функцій Національної ради здійснюють Представники Національної ради в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі, до компетенції яких (ст. 11) віднесено:

• нагляд за дотриманням ліцензіатами вимог законодавства у галузі телерадіомовлення;

• нагляд за виконанням ліцензіатами ліцензійних умов і умов ліцензії;

• моніторинг телерадіопрограм;

• нагляд за дотриманням ліцензіатами визначеного законодавством порядку мовлення під час проведення виборчих кампаній і референдумів, інформування Центральної виборчої комісії, відповідних територіальних виборчих комісій Національної ради про виявлені порушення;

• надсилання до Національної ради подання про факти порушень законодавства у галузі телерадіомовлення.

Цим же Законом (ст. 21) визначено перелік санкцій, які Національна рада може застосовувати до телерадіоорганізацій (ліцензіатів) у разі порушення ними законодавства України, ліцензійних умов і умов ліцензій. У таких випадках Національна рада має право:

• оголошувати попередження;

• накладати штраф;

• звертатися до суду з заявою про анулювання ліцензії.

Єдиним і достатнім документом, що надає ліцензіату право відповідно до умов ліцензії здійснювати мовлення, користуватися каналами мовлення за умови наявності у володільців радіоелектронних засобів передбачених законом дозволів на їх експлуатацію є ліцензія на мовлення, видана Національною радою.

Телерадіоорганізація-ліцензіант має право розпочати мовлення протягом року з дня набрання чинності відповідною ліцензією, про що в десятиденний термін зобов’язана повідомити Національну раду.

Ліцензуванню підлягають такі види мовлення: 1) супутникове; 2) ефірне; 3) кабельне; 4) проводове; 5) багатоканальне.

Видача ліцензій на мовлення здійснюється:

• на конкурсних засадах (за результатами відкритих конкурсів) для ефірного та багатоканального мовлення з використанням радіочастотного ресурсу;

• без конкурсів (за заявковим принципом) щодо всіх інших видів мовлення.

Конкурс на отримання ліцензії оголошується Національною радою, причому в оголошенні зазначають територію поширення, канал і частоти, потужність передавача, обсяг мовлення (годин на добу) тощо.

Національна рада визначає також конкурсні умови, а саме:

• ліцензійні умови для відповідного виду мовлення;

• вимоги до програмної концепції мовлення;

• вимоги щодо організаційно-технічних, фінансових і інвестиційних зобов’язань майбутнього ліцензіата.

Безпосередній перелік таких умов визначається рішенням Національної ради. Рішення про видання ліцензії приймає Національна рада після визначення переможця конкурсного відбору й оформляється протоколом, який підписується під час засідання Національної ради. Строк дії ліцензії встановлюють рішенням Національної ради згідно з заявою телерадіоорганізації, але він не може бути меншим за 7 років — для ефірного мовлення і 10 років – для кабельного (проводового) мовлення. Після закінчення визначеного строку ліцензія втрачає чинність, якщо не прийнято рішення про її продовження.

У ліцензії Національної ради, зокрема, зазначають: назву та вид телерадіоорганізації, місцезнаходження, вид діяльності, логотипи та позивні, програмну концепцію, територію та спосіб поширення, категорію користувачів, мову програм і передач (із зазначенням відсоткової частки української мови), інформація про засновників.

Інструментом, що забезпечує можливість належної ідентифікації програм і передач і здійснення контролю за дотриманням законодавства та ліцензійних умов, є обов’язок телерадіоорганізацій повідомляти вихідні дані (ст. 46 Закону України «Про телебачення і радіомовлення»). До вихідних даних належать:

• під час трансляції (ретрансляції) радіопрограми – найменування та позивні телерадіоорганізації, які вона повинна повідомляти не рідше ніж щогодини;

• під час трансляції телепередавання – логотип, емблема або інші вихідні дані, які повинні постійно використовувати.

Крім того, для трансляції телепередач Рішенням Національної ради запроваджено Систему візуальних позначок класифікації кіно-, відеопродукції залежно від аудиторії, на яку вона розрахована. Відповідно до цієї Системи, кіно відеопродукція, що транслюється на телеканалах України, поділяється на три категорії, залежно від аудиторії, на яку вона розрахована, її показ по телебаченню має супроводжуватися відповідними візуальними позначками:

• категорія І – без обмежень аудиторії (загальнодоступна) – зелений колір.

• категорія II – перегляд неповнолітніми глядачами рекомендується разом з батьками або з одним із батьків – жовтий колір;

• категорія III – рекомендується тільки для дорослих — червоний колір.

Фільми, заборонені для поширення та демонстрування в Україні та без права показу на телеканалах, не підпадають під жодну категорію.

Під час трансляції візуальна позначка на телеекрані кіновідеопродукції категорій II і III має постійно бути у правому нижньому куті.

Кіновідеопродукція, що належить до категорії І, супроводжується відповідною позначкою на телеекранах протягом перших трьох хвилин трансляції.

Телекомпанії зобов’язані подавати візуальні позначки категорій II (трикутник) і III (квадрат) у друкованих програмах своїх передач.

6. Поширення і демонстрування фільмів

Значна частина поширюваної візуальної масової інформації подається у вигляді кінофільмів та відеофільмів. Закон України «Про кінематографію» (ст. 1) визначає фільм як аудіовізуальний твір кінематографії, що складається з епізодів, поєднаних між собою творчим задумом і зображувальними засобами, та який є результатом спільної діяльності його авторів, виконавців і виробників.

Загалом, кінематографію, розглядають законодавством як галузь культури, що поєднує комплекс видів професійної діяльності, пов’язаної з виробництвом, поширенням, зберіганням і демонструванням фільмів, навчально-науковою роботою у цій галузі. Але серед напрямів діяльності в галузі кінематографії можна виділити два, безпосередньо пов’язаних з поширенням аудіовізуальної інформації. До них належать поширення та демонстрування фільмів.

Поширення (прокат) фільму – це виготовлення фільмокопій (тиражування), продаж і передавання їх у прокат юридичним і фізичним особам. Суб’єктами діяльності щодо поширення фільмів є: виробники, дистриб’ютори (прокатники) фільмів, кінокопіювальні підприємства, фонди фільмів, архіви кіно-, фото-, фонодокументів тощо.

Демонстрування (публічний показ, публічне сповіщення та публічна демонстрація) фільму – це професійна кінематографічна діяльність, що полягає в показі фільму глядачам у призначених для цього приміщеннях (кінотеатрах, інших кіно видовищних закладах), на відеоустановках, а також каналами мовлення телебачення. Суб’єктами діяльності щодо демонстрування фільмів є: кінотеатри, кіноустановки, відео установки, канали мовлення телебачення (ефірного, кабельного, ефірно кабельного, супутникового тощо).

Державне регулювання діяльності з поширення та демонстрування фільмів забезпечується шляхом:

• установлення загальнообов’язкових технічних стандартів, норм і правил поширення і демонстрування фільмів;

• ведення Державного реєстру виробників, поширювачів і демонстраторів фільмів;

• надання права на демонстрування та поширення фільмів у дозвільному порядку.

Органом державного регулювання в галузі кінематографії є Міністерство культури та туризму України (МКТ), у структурі якого діють Державна служба кінематографії та Експертна комісії МКТ з питань поширення та демонстрування фільмів.

У межах своєї регуляторної діяльності в галузі кінематографії, Мінкультури встановлює вже згадані технічні стандарти, норми та правила поширення та демонстрування фільмів, дотримання яких є обов’язковим для суб’єктів кінематографії незалежно від форм власності. Крім того, згідно зі ст. 14 Закону України «Про кінематографію», іноземні фільми перед поширенням в Україні в обов’язковому порядку повинні бути дубльовані або озвучені чи субтитровані державною мовою, вони також можуть бути дубльовані або озвучені чи субтитровані мовами національних меншин.

Основні функції регулювання діяльності у галузі кінематографії виконує Державна служба кінематографі (Держкіно), яка є урядовим органом державного управління, що діє у складі МКТ і підпорядковується йому. Основними завданнями Держкіно є:

• сприяння відродженню національної кінематографії, посилення її впливу на формування духовних цінностей українського народу, створення належних правових і економічних умов для розвитку національного кіномистецтва та конкурентоспроможної на міжнародному ринку кіноіндустрії;

• участь у межах своєї компетенції у реалізації державної політики в галузі кінематографії;

• координація роботи місцевих органів виконавчої влади з питань реалізації державної політики у галузі кінематографії.

Зокрема, у межах виконання своїх повноважень Держкіно:

• веде Державний реєстр виробників, поширювачів і демонстраторів фільмів;

• видає державні посвідчення на право поширення та демонстрування фільмів.

Порядок ведення Державного реєстру виробників, поширювачів і демонстраторів фільмів визначається відповідним Положенням, затвердженим Кабінетом Міністрів України.

Одним з головних завдань ведення цього Реєстру є ідентифікація суб’єктів кінематографії, що здійснюють виробництво, поширення та демонстрування фільмів на професійній основі з дотриманням технічних стандартів, норм і правил у цій галузі. Реєстр складається з трьох розділів: виробники фільмів, розповсюджувачі фільмів, демонстратори фільмів, у яких відображають дані:

• про виробництво фільмів на власній або найманій (орендованій) виробничій базі з повним технологічним циклом для виготовлення оригіналів фільмових матеріалів на кіноплівці, магнітних чи інших електронних носіях – для виробників фільмів;

• про отримання права на виготовлення фільмокопій на кіноплівці, магнітних чи інших електронних носіях, продаж і передавання їх у прокат для демонстрування і приватного (домашніх умовах) перегляду, про умови виготовлення фільмокопій, на власній або найманій (орендованій) виробничій базі – для поширювачів фільмів.

• про демонстрування фільмів у призначених для цього приміщеннях – для демонстраторів фільмів.

Внесення суб’єкта кінематографії до Реєстру здійснюють на підставі відповідної заяви, яка розглядають у місячний термін з дня отримання її реєструючим органом. За результатами розгляду заяви орган управління кінематографією ухвалює рішення про внесення до Реєстру суб’єкта кінематографії чи про відмову у внесенні до Реєстру. При внесенні суб’єкта кінематографії до Реєстру йому видають свідоцтво встановленого зразка. Рішення про внесення до Реєстру суб’єкта кінематографії та видання йому свідоцтва ухвалюють:

• Державно – стосовно виробників фільмів, поширювачів фільмів, які отримали право на поширення фільмів на всій території України;

• місцеві органи управління кінематографією – стосовно поширювачів фільмів, які отримали право на поширення фільмів у межах відповідних адміністративно-територіальних одиниць, демонстраторів фільмів, які проводять свою діяльність у межах відповідних адміністративно-територіальних одиниць.

Одним з ключових засобів регулювання поширення та демонстрування на території України всіх видів вітчизняних і іноземних фільмів є видання Державного посвідчення на право поширення та демонстрування фільмів (прокатного посвідчення). Прокатне посвідчення є документом, що засвідчує відповідне право та визначає умови поширення та демонстрування фільмів. Фільми, на які видані державні посвідчення на право поширення та демонстрування, вносять до Державного реєстру фільмів.

Безпосередньо порядок видання прокатних посвідчень визначають Положенням про державне посвідчення на право поширення та демонстрування фільмів, затверджене Постановою Кабінету Міністрів України.

Прокатне посвідчення дає право поширювати та демонструвати на території України всі види фільмів, вироблених в Україні та за її межами, будь-яким кінотеатрам, кіноустановкам, відео установкам, прокатним пунктам відеокасет, торговельним підприємствам, підприємствам з тиражування, а також телеорганізаціям, у тому числі кабельному телебаченню, незалежно від форми власності.

Згідно з цим Положенням (п. 2), прокатне посвідчення може засвідчувати два види прав: право поширення фільму та право демонстрування фільму.

Право поширення фільму є виключним (ексклюзивним) або невиключним (не ексклюзивним) правом на тиражування. продаж, передавання в прокат, оренду фільму. Це право складається з:

• кінотеатрального права (тиражування фільмокопій на кіноплівці, передання їх у прокат, оренду);

• права домашнього відео (тиражування фільмокопій на відео носіях, їх продаж, передавання в прокат);

• права публічного комерційного відео (тиражування фільмокопій на відеоносіях, їх продаж, передавання в прокат, оренду для публічного показу через відеопроекцію);

• телевізійного права (тиражування фільмокопій на відеоносіях, їх продаж, передавання в прокат для публічного показу каналами мовлення телебачення);

Право демонстрування фільму – це виключне (ексклюзивне) або невиключне (не ексклюзивне) право на демонстрування (публічний показ) фільму. Це право складається з:

• кінотеатрального права (демонстрування фільмокопій на кіноплівці у призначених для цього приміщеннях: кінотеатрах, кіноустановках);

• права публічного комерційного відео (демонстрування фільмокопій на відеоносії у призначених для цього й обладнаних спеціальною відеопроекційною апаратурою приміщеннях або у приміщеннях, безпосередньо не пов’язаних з демонструванням фільмів, обладнаних відеопроекційною апаратурою або телевізійними приймачами);

• телевізійного права (демонстрування фільмокопій на відеоносії або кіноплівці каналами мовлення ефірного, супутникового, кабельного телебачення платного чи безоплатного).

Прокатне посвідчення видають юридичній або фізичній особі, яка відповідно до законодавства є суб’єктом підприємницької діяльності. Рішення про видання посвідчення приймає Держкіно на підставі відповідної заяви.

Прокатне посвідчення видають:

• власникам кінотеатрального права – на кожний фільм і кожну фільмокопію на кіноплівці;

• власникам телевізійного права, права домашнього відео та публічного комерційного відео – на кожний фільм або кілька фільмів;

Дія отримання прокатного посвідчення власник відповідних прав на фільм подає до Держкіно:

• заяву про видання прокатного посвідчення, в яке зазначають назву фільму мовою оригіналу й українською мовою, країна і Студія-виробник, рік випуску;

• нотаріально засвідчені копії (ксерокопії угод (контрактів, договорів), інших документів, які підтверджують право даної особи на поширення і демонстрування фільму, починаючи від першого власника майнових авторських прав);

• коротку анотацію фільму, довідку про основний творчий склад знімальної групи та про метраж і тривалість фільму, засвідчені підписом власника відповідних прав на фільм;

• фільмокопію на кіноплівці або інших носіях, яка відповідає технічним вимогам для перегляду, дубльована (озвучена, субтитрована) українською мовою.

Розгляд заяви, ухвалення рішення щодо державної реєстрації фільму або відмови у ній та видання прокатного посвідчення здійснюють протягом 15 днів. У разі позитивного рішення Держкіно реєструє фільм у Державному реєстрі фільмів, присвоює кожному фільму державний реєстраційний номер і видає прокатне посвідчення. Під час реєстрації також встановлюють індекс поширення та демонстрації та визначається глядацька аудиторія фільму.

У разі виникнення розбіжностей щодо визначення індексу фільму за згодою власника відповідних прав на фільм цей індекс визначає Експертна комісія з питань поширення та демонстрування фільмів при Держкіно, до складу якої входять незалежні експерти – кінознавці, кінокритики. мистецтвознавці, психологи, а також представники зацікавлених міністерств і інших центральних органів виконавчої влади. Підставами для відмови у державній реєстрації фільму та видання прокатного посвідчення є:

• висновок експертної комісії щодо невідповідності фільму вимогам Закону України «Про захист суспільної моралі»;

• якщо фільм не дубльований (озвучений, субтитрований) українською мовою на фільмокопії мови оригіналу.

Відмова у державній реєстрації та видання прокатного посвідчення означає заборону демонстрації та поширення фільму на території України.

Положенням про державне посвідчення на право поширення та демонстрування фільмів встановлені такі індекси що визначають глядацьку аудиторію та відповідно до неї умови поширення і демонстрування фільмів, які зазначають у прокатному посвідченні. Для фільмів, що не мають обмеження глядацької аудиторії встановлюються індекси: «ДА» дитяча аудиторія і «ЗА» загальна аудиторія.

Згідно з часовими обмеженнями фільми з індексом обмеження глядацької аудиторії можуть демонструватися на телебаченні:

«14» - фільм, перегляд якого дозволяється дітям до 14 років тільки у супроводі батьків. Самостійний перегляд дітям до 14 років забороняється – з 18 до 6 годин;

«16» - фільм, перегляд якого заборонено особам віком до 16 років – з 21 до 6 годин;

«18» - фільм, перегляд якого заборонено особам віком до 18 років – з 23 до 6 годин;

«Х21» - фільм, перегляд якого заборонено особам віком до 21 року – з 24 до 6 годин.

Відповідно до встановлених індексів, фільми, що мають обмеження глядацької аудиторії, поширюються і демонструються з дотриманням певних вимог і обмежень. Так, продаж, передання в прокат населенню примірників фільмів на відеоносіях здійснюють з дотриманням таких вимог:

• наявність на відеоносіях інформації про індекс фільму, який визначає глядацьку аудиторію;

• обов’язкове попередженням користувача про встановлені обмеження.

При демонструванні фільмів кінотеатрами та кіновідеоустановками встановлено вимоги щодо попередження глядача про встановлені обмеження та дотримання встановленого часу демонстрування фільму.

Згідно з часовими обмеженнями фільми з індексом обмеження глядацької аудиторії можуть демонструватися:

«14» - на будь-яких сеансах, крім спеціальних дитячих;

«16» - на будь-яких сеансах, крім спеціальних дитячих;

«18» та «Х21» - на вечірніх сеансах з 18 години.

При демонструванні фільмів телеорганізаціями необхідно дотримувати таких вимог: попередження про встановлені обмеження у програмах телепередач; попередження перед початком демонстрування фільму; застосування візуальних позначок класифікації відеопродукції; дотримання встановленого часу демонстрування фільму.

Ще однією вимогою до ідентифікації при демонструванні кінофільмів є встановлена ст. 1З Закону України «Про кінематографію» обов’язковість наявності вихідних даних (титрів) фільму, які повинні розміщуватися на матеріальних носіях на початку або в кінці фільму та підлягають обов’язковому відтворенню на всіх фільмокопіях.

У вихідних даних (титрах) у довільній послідовності зазначаються назва фільму, учасники його створення, знак охорони авторського права, рік його створення. За погодженням із власником, який має виключне право на фільм, у вихідні дані (титри) фільму можуть бути внесені додаткові відомості про у часників його створення.

Тема 15. Закон України «Про порядок висвітлення діяльності органів державної влади та місцевого самоврядування в країні засобами масової інформації»

Цимбалюк 6.1. Роль органів публічної влади у формуванні державної інформаційної політики

Журавський

КАБІНЕТ МІНІСТРІВ УКРАЇНИ

ПОСТАНОВА від 29 серпня 2002 р. № 1302, Київ

Про заходи щодо подальшого забезпечення

відкритості у діяльності органів

виконавчої влади

Відповідно до Указу Президента України від 1 серпня 2002 р. № 683 «Про додаткові заходи щодо забезпечення відкритості у діяльності органів державної влади» та з метою забезпечення формування і реалізації стабільної та зрозумілої громадянам економічної і соціальної політики держави Кабінет Міністрів України постановляє:

1. Секретаріату Кабінету Міністрів України разом з Державним комітетом зв’язку та інформатизації, Службою безпеки, Міністерством економіки та Міністерством фінансів забезпечити до кінця 2002 року створення та впровадження першої черги Єдиного веб-порталу Кабінету Міністрів України (Єдиного веб-порталу органів виконавчої влади) як центральної частини електронної інформаційної системи «Електронний Уряд».

2. Державному комітетові інформаційної політики телебачення і радіомовлення разом з Державним комітетом зв’язку та інформатизації затвердити Порядок інформаційного наповнення та технічного забезпечення Єдиного веб-порталу органів виконавчої влади.

Міністерствам, іншим центральним органам виконавчої влади, Раді мі-ністрів Автономної Республіки Крим, обласним, Київській та Севастопольські міським державним адміністраціям забезпечити інформаційне напошщцтя Єдиного веб-порталу відповідно до зазначеного Порядку.

3. Державному комітетові зв’язку та інформатизації:

внести до 1 жовтня 2002 р. проект постанови Кабінету Міністрів України «Про створення електронної інформаційної системи «Електронний Уряд»

подати в грудні 2002 р. Кабінетові Міністрів України проект Державної ами «Електронна Україна».

4. Державному комітетові інформаційної політики, телебачення і радіоживлення разом з Національною телекомпанією запровадити у місячний термін на каналі УТ-1 цикл щотижневих спеціалізованих телепередач для висвітлення діяльності Кабінету Міністрів України.

Секретаріату Кабінету Міністрів України забезпечити підготовку і подання інформації для зазначених телепередач та ведення рубрики «Тиждень Уряду» на офіційному веб-сайті Кабінету Міністрів України.