2.2. Необхідність активізації антимонопольної політики в Україні та напрямки її реалізації

У процесі інституційного розвитку ринкових структур різних галузей реального сектора економіки України особливу увагу необхідно звернути на ті види економічної діяльності, що підлягають антимонопольному регулюванню, адже монополізація ринків не відповідає інтересам суспільства з економічних та соціальних питань. Наявність монопольної влади підприємств на ринку обумовлює завищення ціни на продукцію у зіставленні з ефективною, скорочення обсягів виробництва, відсутність стимулу до виробничого і технологічного результату; втрату чистих вигод суспільства порівняно з конкурентними ринками, зниження суспільного добробуту та зростання нерівності доходів. Тому аргументи на користь монополії не знімають проблеми обмеження конкуренції з боку монопольних утворень. Серед досліджень, які висвітлюють загальні економічно­організаційні основи забезпечення розвитку конкуренції, формування ефективної антимонопольної політики, досвід її реалізації в Україні та світі, слід назвати праці таких науковців, як З. М. Борисенко, С. М. Будаговської, В. В. Венгера, В. Д. Лагутіна, Л. С. Головко, Ю. І. Кретула, В. Студенцова [1 – 4, 10] тощо. Незважаючи на велику кількість розробок за цією проблематикою, на вітчизняних монополізованих ринках не здійснено їхнього належного практичного застосування. Тому метою статті є узагальнення українського досвіду реалізації антимонопольної політики на визначення напрямів її удосконалення. Для досягнення поставленої мети необхідним є розв’язання наступних задач: − визначення особливостей антимонопольного законодавства окремих країн світу, в т. ч. України; − дослідження стану та тенденцій розвитку монополізму в Україні; − аналіз вітчизняної практики антимонопольного регулювання; − узагальнення недоліків антимонопольної політики України та визначення напрямків їх усунення. Реалізація антимонопольної політики держави базується на застосуванні відповідного законодавства. Загальним принципом його застосування у країнах світу взагалі та в Україні зокрема є факт антиконкурентних дій підприємств, що володіють ринковою владою, а саме ­ здійснення ними злиттів та (або) фіксації цін (обсягів випуску продукції). Створення антимонопольного законодавства у світі мало на меті встановлення правил поведінки на ринку, захист підприємств від антиконкурентних дій ринкових суб’єктів, сприяння створенню ринкового середовища та конкуренції. Перший антимонопольний закон – Закон Шермана – було ухвалено у США у 1890 р. у відповідь на негативні явища в економіці, що пов’язані з існуванням трестів. Згодом такий закон було доповнено та уточнено в законах про Федеральну торгову комісію, Законі Клейтона тощо. За прикладом США в інших країнах світу також ухвалювались антимонопольні закони. В Європі антимонопольні норми вперше запровадили у Франції, Італії, Бельгії, Великобританії, Німеччині. Антимонопольне законодавство країн світу має суттєві відмінності, що стосуються: практики визнання дій антиконкурентними; визначення критеріїв та факту монополізації галузі; складу, повноважень державних органів, процедур впливу тощо. Першим кроком у становленні національного антимонопольного законодавства вважається прийняття у серпні 1990 р. Закону УРСР «Про економічну самостійність Української РСР». Такий закон впроваджував ринкові засади управління економічними процесами та принципи підприємництва. У державі активний розвиток системи антимонопольного регулювання відбувся у 1990­х рр., наслідком чого було зниження рівня монополізації економіки шляхом поділу та ліквідації державних монопольних утворень. На сьогодні в Україні основним антимонопольним законом є «Закон про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності», що набрав чинності з 15.03.1992 р. Загалом норми вітчизняного антимонопольного законодавства містять близько 100 законів України з питань регулювання економічної діяльності. Проте практика застосування чинного антимонопольного законодавства показала неможливість його забезпечення належного запобігання монопольним зловживанням та необхідність його удосконалення.

Вимагає перегляду Антимонопольне законодавство України, яке повинно спиратись в першу чергу на те, що існують дві форми боротьби з монополізацією виробництва: попередження виникнення і обмеження використання його влади.  Значний вплив на ринок має і законодавча система України в цілому. Так, екс-заступник голови Антимонопольного комітету України Мельниченко О.І. слушно наголошує на важливості узгодження тлумачень положень законодавства Антимонопольним комітетом України і судами. У результаті відсутності однозначного тлумачення положень законодавчих актів виникають конфлікти, розв’язання яких вимагає участі Вищого господарського суду України [6, 2].

Втручання держави через антимонопольне законодавство у сферу ціноутворення на монопольних ринках є об’єктивною необхідністю, що покликана підвищити соціально-економічну ефективність дії ринкового механізму. Державне регулювання цін не означає встановлення їх конкретного рівня. Йдеться про необхідність ефективної вза­ємодії механізмів ринкового ціноутворення та державних регуляторів. На­самперед це вплив держави за допомогою економічних методів на прийняття монопольними товаровиробниками оптимальних рішень щодо цін, про на­дання їм методологічної та методичної допомоги, про розробку правових норм із ціноутворення [5, 70].

Найбільш поширеними видами концентрації суб’єктів господарювання, на які протягом 2010 р. було надано дозвіл, як і в попередні роки, були придбання акцій (71,7%), набуття контролю в інших формах (7,33%), спільне створення суб’єкта господарювання (4,47%).

Отже, тенденції зміни монополізму в Україні протягом 2008­2010 рр. характеризуються наступним: відбувається погіршення структурних передумов конкуренції, помітна активізація процесів концентрації підприємницької діяльності, при чому більшою мірою з боку вітчизняних компаній. Крім реалізації державою антимонопольної політики, необхідним є здійснення антимонопольного регулювання. Так, надаючи суспільству життєво необхідну продукцію, монопольні структури справляють вагомий вплив на всі сфери підприємництва, що відображається головним чином у таких негативних наслідках: завищенні цін на монопольну продукцію; нав’язуванні дискримінаційних умов контрагентам; створенні перешкод для входу на ринок потенційних конкурентів тощо. Найпоширенішими методами завищення цін на продукцію (послуги) суб’єктів природних монополій в Україні є такі: включення до ціни необґрунтованих або фактично не здійснених витрат, економічно необґрунтоване завищення рівня рентабельності, стягування платні за не здійснені фактично послуги, повторне стягування платні за одні й ті самі послуги. Дійсно, переважна більшість галузей природних монополій в Україні залишається найприбутковішою. Так за даними Держкомстату України [5, 8] протягом 2008 – 2010 рр. відбулося зростання показника валового прибутку підприємств у сфері виробництва та розподілення електроенергії, газу та води на 34,1%, у сфері транспорту і зв’язку – на 39,1% (у добувній та переробній промисловості темпи зростання показника за аналогічний період становили відповідно 14,3% та (­ 0,4%)). Зростання рівня прибутковості природних монополій обумовило високий рівень рентабельності.

Так у 2010 р. рівень рентабельності операційної діяльності у сфері транспорту і зв’язку становив 7,2%, що на 1,7% вище, ніж загалом по промисловості (5,5%). У сфері виробництва та розподілення електроенергії, газу та води рівень рентабельності у 2010 р. становив 1,4%, що засвідчує державне утримання цін (тарифів) на реалізовані послуги. Згідно з даними проведених Держкомстатом України опитувань, серед чинників, які стримують виробництво, на значній кількості промислових підприємств 432 Хоча протягом аналізованого періоду частка зловживань монопольним (домінуючим) становищем у загальній кількості припинених порушень законодавства про захист економічної конкуренції дещо скоротилась (від 40,5% до 32,5%), вони залишились найпоширенішою категорією. У 2010 р. найбільш поширеними видами зловживань монопольним (домінуючим) становищем, припинених органами Антимонопольного комітету України, були такі цінового характеру (61%), а також ті, наслідком яких було обмеження інтересів інших суб’єктів господарювання чи споживачів (35%).

У 2006 р. в Україні нараховувалося 11 загальнодержавних та понад 2300 регіональних і локальних ринків природних монополій [4]. Згідно із статистичними даними, в Україні у 2010 р. на ринки природних монополій припадало 5 – 7% загального обсягу реалізації товарів, робіт (послуг) [9]. У сфері транспорту та зв’язку на початок 2009 р. частка валової доданої вартості становила 12,2%, що на 7,1% більше, ніж у добувній промисловості (5,1%). Оплата праці найманих працівників у сфері транспорту та зв’язку протягом 2007 – 2009 рр. зросла на 37,1%, у сфері виробництва та розподілення газу, електроенергії та води – на 51,4%. У добувній промисловості оплата праці за аналогічний період зросла на 46,6%, у переробній промисловості – лише на 0,7% [5].

В Україні державне регулювання цін (тарифів) на продукцію природних монополій здійснюється шляхом встановлення фіксованих чи граничних рівнів цін, граничних рівнів надбавок, граничних нормативів рентабельності або запровадження обов’язкового декларування зміни цін. Встановлення державою верхньої межі ціни може здійснюватись на рівні: 1. Середньої вартості, у результаті чого забезпечується нормальний прибуток монополіста, проте є втрати чистого виграшу суспільства через те, що рівноважний обсяг випуску є нижчим за ефективний; 2. Граничної вартості відповідно до обсягу попиту конкурентної рівноваги, при чому ефективна ринкова ціна зазвичай є збитковою для природного монополіста, і джерелом дотування таких збитків можуть виступати податки, зібрані на інших ринках. У результаті встановлення верхньої межі ціни зростає надлишок споживачів внаслідок як перерозподілу частини монопольного прибутку, так і зростання обсягів випуску поряд із виникненням ринкового дефіциту.

Стягування податків призводить до інших наслідків порівняно з конкурентними ринками. Так встановлення акцизного податку на монопольному ринку означає розподіл податкового тягаря між виробниками та споживачами, а також скорочення показників ефективності функціонування ринку (надлишків виробників, споживачів, чистого виграшу суспільства). При встановленні фіксованого податку (наприклад, ліцензії) відбувається скорочення монопольного прибутку за рахунок перерозподілу його частини у вигляді податкового збору на користь держави за незмінних чистих вигод суспільства та надлишку споживачів. Отже, основними тенденціями розвитку та характеристиками діяльності галузей природних монополій в Україні є наступні: відбувається зростання рівня прибутковості їх переважної більшості, спостерігається вищий, ніж по промисловості, рівень рентабельності операційної діяльності; зростає кількість порушень законодавства про захист економічної конкуренції, левова частка яких (більше 30%) – зловживання монопольним (домінуючим) становищем; високі тарифи на продукцію природних монополій називаються як один із чинників, що стримують виробництво.

Вітчизняна практика реалізації антимонопольної політики засвідчує наявність недоліків, які виявляються у наступному. 1. Погіршення структурних передумов конкуренції та посилення монополізму в Україні обумовлюються впливом негативних чинників, що випливають із особливостей структури ринків, а також антиконкурентних факторів інституційного характеру, пов’язаних із особливостями поведінки називають саме високі тарифи на продукцію природних монополій [9]. Протягом 2006­2009 рр. цей негативний вплив суттєво посилився: відсоток промислових підприємств, що його відчувають, збільшився з 20% в 2006 р. до 26­27% у 2009 р. За даними Антимонопольного комітету України, останніми роками збільшилась кількість порушень законодавства про захист економічної конкуренції: протягом 2008­2010 рр. такий показник зріс на 1,1% (табл. 3) [9]. Станом на 2010 р. основними ринками, на яких виявлено порушення законодавства про захист економічної конкуренції, були ринки агропромислового комплексу (16,7%), житлово­комунального господарства (16,1%), паливно­енергетичного комплексу (11,8%), охорони здоров’я (7,5%), транспорту (5,7%), будівництва та будівельних матеріалів (4,6%).

Отже, основними тенденціями розвитку та характеристиками діяльності галузей природних монополій в Україні є наступні: відбувається зростання рівня прибутковості їх переважної більшості, спостерігається вищий, ніж по промисловості, рівень рентабельності операційної діяльності; зростає кількість порушень законодавства про захист економічної конкуренції, левова частка яких (більше 30%) – зловживання монопольним (домінуючим) становищем; високі тарифи на продукцію природних монополій називаються як один із чинників, що стримують виробництво. Вітчизняна практика реалізації антимонопольної політики засвідчує наявність недоліків, які виявляються у наступному. 1. Погіршення структурних передумов конкуренції та посилення монополізму в Україні обумовлюються впливом негативних чинників, що випливають із особливостей структури ринків, а також антиконкурентних факторів інституційного характеру, пов’язаних із особливостями поведінки називають саме високі тарифи на продукцію природних монополій [9]. Протягом 2006­2009 рр. цей негативний вплив суттєво посилився: відсоток промислових підприємств, що його відчувають, збільшився з 20% в 2006 р. до 26­27% у 2009 р. За даними Антимонопольного комітету України, останніми роками збільшилась кількість порушень законодавства про захист економічної конкуренції: протягом 2008­2010 рр. такий показник зріс на 1,1% (табл. 3) [9].

Станом на 2010 р. основними ринками, на яких виявлено порушення законодавства про захист економічної конкуренції, були ринки агропромислового комплексу (16,7%), житлово­комунального господарства (16,1%), паливно­енергетичного комплексу (11,8%), охорони здоров’я (7,5%), транспорту (5,7%), будівництва та будівельних матеріалів (4,6%). Таблиця 3. Кількість та структура порушень законодавства про захист економічної конкуренції, припинених Антимонопольним комітетом України (2008 – 2010 рр.)

Зокрема, недоліки методу встановлення граничних нормативів рентабельності виявляються у довгостроковому періоді та полягають у пропорційній залежності розміру прибутку від собівартості, що стимулює нарощування витрат. Тому поширені в Україні методи не знайшли належного відображення у світовій практиці застосування. 3. 3. Недосконалість існуючого механізму регулювання природних монополій обумовлює низький рівень їхнього науково­технічного розвитку, незадовільний технологічний стан та високий рівень витрат, а також існування у їхній структурі господарських суб’єктів, що діють на суміжних потенційно конкурентних ринках. Напрямки усунення визначених недоліків антимонопольної політики є наступними:

1. 1. Доцільним є використання такого підходу до антимонопольної політики взагалі та законодавства зокрема, коли враховуватимуться різні цілі суспільства (як­от ефективність та справедливість). Наприклад, колективні угоди та злиття мають оцінюватись з огляду на суспільні інтереси, необхідно визначати баланс їхніх переваг та недоліків.

2. 2. Необхідним є розмежування функцій державного управління та антимонопольного регулювання шляхом створення незалежних регулюючих органів, що дасть їм змогу ефективно вирішувати суперечності між зацікавленими сторонами, встановлювати правила та стежити за їх виконанням.

3. 3. Варто застосовувати накопичений досвід розвинених країн, у якому поширеною є практика організаційного відокремлення діяльності суб’єктів природних монополій від суміжних ринків, що забезпечить: визначення тарифів на основі принципів справедливого розподілу витрат, стимулювання підприємств до скорочення витрат, підвищення якості продукції, створення умов для розвитку конкуренції тощо [4].

4. 4. Удосконалення існуючого механізму державного регулювання монопольних цін має здійснюватись у напрямку встановлення ефективного балансу механізмів ринкового ціноутворення та державних регуляторів. Зокрема, необхідними є надання монополістам державної методичної допомоги, розробка правових норм із ціноутворення, вплив держави за допомогою економічних методів на прийняття монополістами рішень щодо цін. Обґрунтування ефективних методів антимонопольного регулювання і виступає напрямком подальших авторських досліджень