Короткий літопис життя і творчості євгена маланюка
2 лютого1897 року – У родині українських просвітянських діячів у Новоархангельську на Херсонщині (тепер Кіровоградська область) народився Євген Филимонович Маланюк.
1914 р. – Євген закінчив Єлисаветградське реальне училище і вступив до Петербурзького політехнічного інституту. З початком Першої світової війни подає документи до Київської військової школи, після закінчення якої йде на фронт.
1917-920 р. – Євген Маланюк бере активну участь у визвольних змаганнях, воює за незалежність України у війську Симона Петлюри.
1920 р. – Разом із рештками армії УНР емігрує з Польщі. Перебуває в таборі інтернованих у Каліші.
1922 р. – Вступив до Української господарської академії у чеському місті Подєбрадах.
1922-923 р. – Стає співвидавцем журналу “Веселка”, де друкує свої перші твори.
1925 р. – Виходить друком перша збірка “Стилет і стилос”.
10 серпня 1925 р. – Є.Маланюк одружується зі студенткою з Полтавщини Зоєю Равич (1929 року вони розлучилися).
1926 р. – Друкує збірку “Гербарій”.
1928 р. – Закінчує академію і працює інженером у Варшаві.
1930 р. – Виходить збірка “Земля і залізо“. Поет бере шлюб вдруге і одружується із чешкою Богумилою Савицькою (згодом у них народжується син Богдан).
1934 р. – Виходить збірка “Земна Мадонна“.
1944 р. – Є. Маланюк емігрує до Західної Німеччини.
1949 р. – Поет назавжди виїздить до США, де працює інженером і продовжує літературну діяльність.
1951 р. – Виходить друком збірка “Влада“.
1954 р. – Видається збірка “Проща“.
1959 році – Видано книжку “Остання весна“.
1964 р. – Виходить остання за життя митця збірка “Серпень“.
1954-966 р. – Виходить ряд літературноPпубліцистичних статей.
16 лютого 1968 р. – Євген Маланюк помер від серцевого нападу у своєму самотньому помешканні в м.Нью-Йорк.
1972 р. – Вийшла остання збірка Є.Маланюка “Перстень і посох”.
Життєві випробування поета у сприйнятті т. Салиги
Біографізм Маланюкової поезії – одна із найсуттєвіших прикмет її художніх вартостей. У його віршах впізнаєш не лише, сказати б, поетову долю, але й долі «портретованих», прочитуєш епоху, в якій вони жили і яку вони творили.
Народився Євген Маланюк 20 січня 1897 р. в Архангороді (тепер селище Новоархангельське Кіровоградської обл.) над річкою Синюха, яку він часто згадував потім у своїх ностальгічних поезіях. Батько його походив із козацько-чумацького роду, був людиною освіченою, проте майже ніколи не мав постійної роботи. Співробітничав у численних часописах, вчителював, щоліта режисерував вистави місцевого самодіяльного театру, займався просвітницькою та громадською діяльністю. Мати поета із роду сербських осадників, що їх спровадила в ці краї для колонізації колишніх Вольностей Запорозьких ще Катерина II, була також інтелігентною жінкою. У сім'ї панувала атмосфера шанобливого ставлення до національних святинь, була чимала бібліотека, в якій, ще будучи 13—14-літнім підлітком, Євген знайомився з празьким виданням Шевченкового «Кобзаря», львівською «Зорею», творами І. Карпенка-Карого, М. Коцюбинського.
Закінчивши Єлисаветградське реальне училище (в якому, до речі, в різні роки навчалися М. Садовський, П. Саксаганський, Є. Чикаленко, Ю. Яновський), Євген Маланюк вступив до Петроградського політехнічного інституту. Мобілізований в час першої світової війни до армії царської Росії, закінчив Київську військову школу і служив командиром роти 2-го Туркестанського стрілецького полку. Після проголошення в 1917 р. української державності він — старшина армії Української Народної Республіки, активний учасник буремних подій того часу.
У 1920 р., коли армія УНР потерпіла поразку, опинився в таборі для інтернованих українських воїнів у польському місті Каліші. Тут разом з Юрієм Дараганом засновує літературний журнал «Веселка».
Із Камша Є. Маланюк згодом перебрався до Чехо-Сло-ваччини, де в м. Подебрадах 1923 р. закінчив гідротехнічний відділ Української Господарської Академії. Із числа українських емігрантів у міжвоєнні роки в столиці Чехо-Словаччини сформувалася так звана «празька школа» нашої поезії. Юрій Дараган, Олекса Стефанович, Оксана Лятуринська, а згодом Олег Ольжич, Олена Теліга підтримували непогасну ватру української духовності. Серед них одразу ж чи не найпомітнішою фігурою став Є. Маланюк, до якого саме приходила висока опінія талановитого майстра в царині поезії, блискучого публіциста та літературного критика. Він активно друкується в еміграційній та галицькій, буковинській і закарпатській періодиці, зокрема в «Літературно-науковому віснику», «Віснику», журналі «Ми» та інших виданнях.Під час другої світової війни Є. Маланюк переїжджає до Німеччини, поселяється в Регенсбурзі, а згодом місцем постійного проживання обирає Нью-Йорк. Тут він і помер 16 лютого 1968 року. У 1925 році вийшла перша збірка Маланюкових віршів «Стилет і стилос». Ще більш полярною стане критика по виході збірок Є. Маланюка «Земля й залізо» та «Земна Мадонна».
Заглиблений в історичні процеси, в аналіз трагічних наслідків недавніх українських визвольних змагань, будуючи свої історіософічні концепції минулого України, поет видався багатьом не тільки суперечливим, а й тенденційним. Його називали автором «чорного песимізму», поетом з хворобливим почуттям, який «для України вибирає найбрудніші образи», «не жаліє їй найчорніших фарб» (Аркадій Животко), поетом «пітьми й хаосу» (Святослав Доленга).
Зосередимось на першій збірці Є. Маланюка, побудованій на своєрідній художній антитезі. Стилет — це символ одвічної борні, навіть якщо для неї потрібні офіри, це свідомий вибір боротьби за ідеали народу. Це те, чим живуть герої, «месники дужі», котрі вміють несхитно стояти на рідній землі, почувати себе часткою загальнолюдської світобудови. Стилос — це світ мистецтва у його витонченій гармонії, це музика тонів і півтонів, людських чуттів, це магія краси і добра.
Для такого поета, як Є. Маланюк, було б дуже мало тільки знайти влучну образну символіку та змістовно її виповнити. Він прагне досягти більшого. Він хоче на «заперечення заперечень» символічних понять витворити цілісну художню колізію. Раз він поет, то повинен усвідомлювати свою безкомпромісну роль перед правдою слова. Раз він поет, то мусить формувати свідомість нації. Він знає, чим була історія його народу і ким був сам народ. Він жадає своєму народові іншої, кращої долі. Власне, на цьому й будується основна теза, навіть кредо Маланюкових поетичних інтерпретацій.
Суспільно-політичні процеси тогочасної дійсності стиналися у герці між собою: диктат влади і демократизм, рабство національної душі і її патріотична вивершеність, духовність і бездуховність, політична свідомість і аполітична аморфність тощо. Для когось це було задушливою атмосферою, може, навіть втечею від цього, а для Маланюка — плацдармом борні, де він як людина і як поет повинен був чітко окреслити свою поведінку.
1924 року, Є. Маланюк написав поезію «Демон мистецтва», у якій не обійшлось без їдких слів, спрямованих на адресу Тичини. А для портрета автора «Сонячних кларнетів», створеного у вірші «Портрет» через два роки, Маланюк уже не шкодує найсуворіших саркастичних барв. Правда, це був період відкритої війни між Є. Маланюком і В. Сосюрою, Є. Маланюком і Я. Савченком, Є. Маланюком і ще десятками інших, а згодом і такими, котрі його творчості й у вічі не бачили, але критикували, бо на цьому зароблялось вигідне політичне реноме. Як бачимо, Маланюк залишається послідовним у трактуванні образу народу: він раб, бо народжений рабом. Концепція — в дусі збірки «Земна Мадонна».
По прочитанні «Синьої далечіні» Є. Маланюк не забариться з присвятою Рильському, де, як і Тичині, висловить найвищі атестації, назве автора збірки «алхіміком мудрих слів»:
Краси веселий кондотьєре,
Несете хрест свій там, ген-ген,
Серед похмуро-рідних прерій,
Ви — еллін, схимник і Гоген!
Збірку «Стилет і стилос» складали вірші, написані в 1923— 1924 роках. Через рік виходить збірка «Гербарій», у яку поет включив твори 1920—1924 років. Природно, що в перші роки еміграції Маланюк жив болісним почуттям розлуки з рідним краєм, який усе частіше приходив до нього у спогадах дитячих літ та юності. Україна приходила у мріях, з'являлась у снах, в його молитовних одкровеннях:
...Все сняться матернії руки,
Стара солома рідних стріх.
Все сниться гук весни і вітер.
Веселий вітер світлих літ.
А тут — молюсь, убогий митар.
Шукаю Твій воґненний слід...
Ідилія спогадів виливалась у вірші суворою реальністю буття: «Там свист херсонського простору! Там вітер з кришталевих хвиль! А тут: в вікні опустиш штору — і п'єш, самотній, смертний біль».
Вірші «Гербарію» утворюють своєрідну ліричну поему авторової розпуки. Він несе свій хрест, суджений долею, і цей тягар уже не може кинути. Він мусить донести його, хоч біль роздиратиме душу: «Несу отут страшний свій іспит і знаю, що життя мине. 1 мати, сидячи на призьбі. Вже не вичікують мене».
Суперечливим і роздвоєним вибудовується в його поезії образ України. Цей образ розкрилюється у різних напрямках: Україна то «Степова Еллада», то «Мадонна Диких Піль», то «зрадлива бранка», гетера, божевільна блудниця, плоть, віддана темним грозам. Рецензенти дорікали поетові, що в нього мотив «чорного настрою» заступає всі інші почуття. Маланюк, сподіваючись на критику, у збірці «Земля й залізо» вмістив коротке слово «Від автора», призначене «для полегшення праці частині рецензентів», в якому, зокрема, писалось: «Книга ця висушена гарячим вітром історії, обезбарвлена їдкими кислинами спізнілої, ретроспективної мудрості. Але в цій книзі скудної лірики й ослабленого мелосу мусить хоч зрідка розкриватися Софія страсної й темної історії України: роки 1918, 19 й 20 освітили її особливим, незабутнім світлом».
Як бачимо, автор у загальну художню концепцію інтерпретування України свідомо закладає, так би мовити, «конфлікт» між віршами, будує книжку в такий спосіб, аби утворити в ній відповідний контраст між окремими сюжетами, бо історія була різною: нівеченою і кривдженою, героїчною і окупантові послушною.
Прямим продовженням «Землі й заліза» стала книга «Земна Мадонна», яка тематично близька до попередньої збірки «Земля й залізо». Образ блудниці поглиблювався, деталізувався. Ледь накреслений у попередній збірці образ відьми тепер дістає розлогі інтерпретації. Обидві збірки містили варязькі цикли. «Земна Мадонна» закінчується «Варязькою весною». Весна, як писав Ю. Клен, вітає майбутнього Рюрика й Олега, які «твердою крицею креслять новий історичний шлях».
При оцінці Маланюкової поезії, а особливо збірок «Земля й залізо» та «Земна Мадонна», конче необхідно мати на увазі конкретну історичну атмосферу - Маланюк 1920 року опинився в еміграції, у Галичині.
У творенні образу України Маланюк виходить з конкретних історичних і навіть географічних реалій. Україна — це простір, степова неозорість, це краса і сила вільного духом люду Але Україна на межі між Європою і Азією, тому її споконвіку плюндрували і Європа, і Азія — спочатку печеніги, тюрки, половці, татари, а потім були битви та війни з навколишніми сусідами. Захищаючись од їхніх зазіхань, Україна не виборола собі незалежності, хоч завжди до неї йшла. Маланюк упевнений, що Україну може захистити тільки її вільна держава. Черговий програш України в битві за свою незалежність дав йому підстави бачити образ України таким, як він складався історично, бачити у його виразних рисах. Мало сказати, що в хвилини відчаю, зневіри, сум'яття поет дорікає Україні («Ні! Ти — не мати! Шал коханки У чорнім полум'ї коси...»), а в моменти іншого настрою говорить словами іншого болю:
Прости, прости за богохульні вірші,
Прости тверді, зневажливі слова!
Гіркий наш вік, а ми ще, може, й гірші…
Складність епохи з її заплутаними політичними сюжетами, воєнними колізіями та драматичними наслідками цієї політики і цих воєнних колізій обумовлювали «розчетвертованість» світогляду ліричного героя Є. Маланюка.
Є. Маланюк мав свою філософію. На його думку, хоча й «прогнив до дна минулий вік», Європа все одно залишається «центром зусиль» у малярстві, поезії, музиці, рушієм суспіль-но-історичних оновлень. Звідси й випливають причини української національної драми: Україну весь час відривали від європейського контексту. Таким чином вироблялась і передавалась од покоління до покоління політична пасивність, обмеженість світогляду вузькомісцевими рамками:
…Пишу по роках сліз і крові,
Що напророкував пророк:
«Присплять лукаві і в огні
її окраденую збудять!» —
Прогаяли великі дні
Скалічені й маленькі люди…
Та політичним програшем, у якому Маланюк дорікає соціалістичній теорії Драгоманова, політиці Винниченка, Центральній Раді та іншим, драма не вичерпується. На Україну прийшов голодний 1933-й: «Вже нема хуторів і держав, Тільки трупи в житах, тільки трупи Та від хрипу кривава іржа, Що замкнула посинілі губи. Може, скажеш: зійде? проросте? — Поміж ребрами хат, по дорогах Диким зіллям здіймається степ. І регочеться з неба і Бога». Трагедія в Україні з мільйонними смертями братів і сестер не була для Маланюка тільки оголеним політикуванням. Він трактував цю тему глибше — як загальнолюдську трагедію, виводячи її винуватців відповідно на найвищий суд людства.
Останньою збіркою Є. Маланюка у передвоєнний творчий період була книга «Перстень Полікрата». Йшов 1939 рік. Зрозуміло, що суспільно-політичне життя було насичене новою проблематикою. Драму двадцятого століття розігрували його найганебніші персонажі — Гітлер і Сталін, які вже виходили на сцену для кульмінаційного поєдинку. В поезії Маланюка образ України знову стає найдорожчою і найболючішою темою. «Перстень Полікрата» включає великий цикл віршів «Земля — мати». У передчуттях складних історичних катаклізмів «з Херсонщини, з примар, з імли» йому не перестає з'являтись Україна, її доля і її вічна краса. Навіть у «Моравські елегії» вриваються мелодії рідного краю. Спливає час, але він не лікує болю розлуки. В пам'яті зринають болючі слова автора першої Української Конституції П. Орлика: «Я не хочу бути похованим між варварами»,— і з'являються позначені печаттю ностальгії «Сонети про Орлика», де мотив «Дні — віками» стає основним настроєм автора.
«Перстень Полікрата» —- збірка різнопланова. Сам автор визначив її як книгу ліро-епіки, хоча, здається, попередні збірки, зокрема, «Земля й залізо» та «Земна Мадонна», містили куди більше епічних сюжепв. Думається, автор у першу чергу міг мати на увазі так звані ліричні сюжети, які складались циклами «Земля — мати», «Свічадо моря» та перекладними речами з Бодлера, Я. С. Махара і М. Гумільова.
Двічі роздертою і вирваною із «ґрунту» була Маланюкова родина. Перший раз, коли армію УНР інтерновано в Європу, а другий – як з Європи Маланюк змушений був втікати в Америку, не вірячи, що ніколи не зможе повернутись у Чехословаччину до дружини і сина. Через хворобу сина дружина Богуміла Савицька із малим Богданчиком залишилась у Моравії. У кінці 50-х – на початку 60-х років і Є.Маланюк, і його дружина Богуміла Савицька вживали всіх заходів для об’єднання сім’ї. Поет прагнув «додому». І, як грім серед ясного неба, 6 листопада 1963 р. він сповіщає свою щиру приятельку Сембай-Галицьку про його велике горе. «Прошу Вас, – писав він у листі до неї, – замовити Службу Божу за упокій душі раби Божої Богумили, яка залишила мене і сина увечері 4.10.1963. Це моя єдина незаступна найдорожча Дружина». А перед цим, 4 листопада 1963 р., Маланюк над віршем «Ave Caesar, сліпучий серпне» ставить присвяту «Пам’яті дружини моєї Богумили з Савицьких», хоч вірш був написаний значно раніше – 9 жовтня 1953 р. Ave, Caesar, morituri te salutant (лат.) – Здрастуй, Цезарю, приречені на смерть вітають тебе. Таким було традиційне привітання римських гладіаторів до Цезаря перед виходом на арену. Життя Богуміли Савицької, як і Маланюкове, – справді арена подвигу: із незалежних від них причин прожити на відстані, зберігши один одному вірність і любов.
Ave Caesar, сліпучий серпне,
Августійший владарю літ!
Солодощ пізніх овочів терпне,
Сяйво твоє все більш нестерпне
Для майже осліпленої землі…
Драма Маланюкового життя у чомусь схожа на долю багатьох його ровесників, однак, вона особлива: підлітком залишився без матері, а незабаром пережив передчасну смерть брата Сергія, і невдовзі раптова смерть батька на його руках від «розриву серця», який довідався, що на фронті загинув наймолодший син Онисим. Далі втрата Батьківщини, якій офірував себе всього, потім – розлука із першою дружиною, усе життя постійна та виснажлива війна проти нього з боку вірнопідданих охоронців радянського режиму з материкової України, гризня розмаїтих псевдопатріотів та колаборантів на еміграції, заздрість графоманів, важка праця на заробіток гіркого шматка хліба тощо, а звідси постійні депресії, розчарування, зневіра. «Він, – згодом напише у своїх спогадах Оксана Сембай–Галицька, – як письменник – це «людина сталевого слова», але в буденному житті незарадний. І під ударами долі нераз потребував «поплакати на блюзку», як сам висловлювався. Бо в поезії не хотів виладовувати всього свойого розчарування, огірчення і жалю… Писав у розпачі. «Я втратив усе – навіть змоги до творчості…» Втратив улюблену Батьківщину. За яку боровся, як зі зброєю у руках, так і словом…». Вона була для нього перш за все. І любов’ю до неї просякнута вся його творчість. І втратив родину. За неї побивався і молився повсякчасно. Він жив нею кожного дня, кожного моменту дрожав. Жаль, жаль невимовний стискав його серце так, що по смерті дружини він майже не розставався з нітрогліцериною. Написав до неї і про неї «Парастас». 1964 року у видавництві Нью-Йоркської групи вийде дев’ята поетова збірка «Серпень», яку він присвятив дружині. Заспівом до неї став уже згадуваний вірш «Ave Caesar, сліпучий серпне». Не можна пройти повз ліричної адресації дружині «Тридцять п’ять літ», від якої віє печальним спогадом його «ісходів» з рідної України на чужину. Особлива біографія у вірша «Квітень», епіграф до якого датовано днем смерті Богуміли Савицької (4.11.1963 р.).
Сповнена драматичного біографізму, надій та роздумів поезія «Вже майже звик: мене немає вдома», що присвячена синові Богдану. Медитативний передноворічний настрій огорнув поетову душу (вірш датовано 31 грудня 1955 р.), збудивши у ній своєрідну сповідь та роздум про те, що було, і що буде у їх навпіл «роздертому житті».
Тут напрошується екскурс у його «П’яту симфонію» про стратегічну операцію влітку 1919 р. у котрій брав участь сам Маланюк. Персонажами поеми стали конкретні історичні постаті. Зокрема командир армії Василь Тютюнник, генерал штабу Володимир Сінклер, генерал Микола Капустянський, отаман Осецький, начальник штабу Андрій Мельник, міністр Володимир Сальський, генерал Олександр Удовиченко, командир корпусу січових стрільців Євген Коновалець, генерал Марко Безручко та інші реальні особи. Було б великим опущенням, якщо не наголосити на присвятах, адресованих близьким та дорогим йому особам, зокрема його Наталі Лівицькій.
А як же Наталочка? Як же квітень?
Невже ж вони – будуть, а я – ні?
Невже ж буде й потім сонце і вітер,
Прозорі простори в далині?
Бачимо із листувань, зустрічей та віршів-присвят, що поет «захворів» Наталею Лівицькою, він щиро у неї закохавсь, але не одержав взаємної відповіді. Інтригує, що у лютому-місяці, (який для Маланюка був фатальним) – 1924 р. поет, крім вірша «А як квітень?» заадресує Наталі Лівицькій нову віршову присвяту-диптих:
І
Як перший пелюсток весни —
Ваш променистий лист.
І знов, і знов в казкові сни
Ці дні перелились…
ІІ
І час настав. І сталось вічне.
Співали весняні вітри.
І квітень під снігами січня
Ту зустріч подихом зустрів…
Нова лінія Маланюкової поетичної творчості почнеться у п'ятдесятих роках. У воєнний час вийшли його «Вибрані поезії» (1943), а після війни, у 1954 році,— «Поезії», куди ввійшла ще не друкована збірка «Проща».Збірка ця особлива в поетичній стилістиці письменника: вона найбільш виразна лірична книга. «Залізних імператор строф», творець ударно-динамічного рядка продемонстрував одверту елегійність. «Сталевість зору» змінювалась на інший погляд — переходила у м'якість слів.Але до «Прощі» ввійшли вірші не тільки середини сорокових років, коли поет над нею працював, а й твори ранні. Тут стрілися Маланюкова письменницька зрілість і творчий світанок. Сповнені життєвої вирозумілості рядки начеб випливали з джерел поетової молодості. З «Прощі» ліризм розіллється по всіх наступних поетових збірках — розпочате у двадцяті роки ліричне осягнення світу переходило в основну творчу якість Є. Маланюка. Поема «П'ята симфонія» (1954), книги «Влада» (1951), «Остання весна» (1959), «Серпень» (1964), та посмертне видання «Перстень і посох» (1972) — речі виразно ліричні.
В структурі його образу суттєвою ознакою є фіксація часу. Час може пропкати у нього, може існувати як контраст до минувшини, а може виступати уловленою миттю життя. В усіх таких випадках образ часу трактується медитативно, саме на ньому й зав'язується якась важлива думка, лірична концепція:
Ти виникаєш і зникаєш
В жагучих чорториях сна.
Моя понтійська Навсікає,
Нетлінним сяєвом ясна.
І виникатимеш довіку...
В ліричних віршах Маланюка, здається, й неозброєним оком видно гармонію між настроєм і зовнішнім світом у конкретному часі. Час немовби фізично присутній, коли він стає уособленням творчого життя, як-от у вірші «Серпень, вересень...». Коли поет часовими категоріями персоніфікує людську творчу долю, він обов'язково не тільки подбає, щоб ланцюг цієї гармонії не розірвався, але ще й наголосить на ній:
Серпень, вересень вже непорушно стоять
І чекають на спізнений жовтень.
Десь надійде з-за обрію черга твоя
І той день, що його не знайшов ти…
В Каліші Є. Маланюк організовує редакцію українського часопису «Веселка». На початку 20-х років цей часопис зробив надзвичайно багато для консолідації розкиданих по цілій Східній Європі молодих українських літературних сил.Згодом, уже в 1927 році, Є Маланюк. разом із Ю. Липою докладають багато зусиль для створення у Варшаві літера турної групи «Танк», що мала свої невеличкі осередки в Пари жі, Кракові, Празі, Подебрадах, Варшаві та Ужгороді. «Танківці» спрямували свої зусилля на розвиток молодої української літератури як літератури одноцілої. Маланюк виконував функцію духовного натхненника
Не можна не згадати літературної групи українських письменників МУР («Мистецький український рух»), для створення якої в 1944 році з Західній Німеччині Є. Маланюк також доклав багато зусиль. «Історичне значення МУРу,— згадуй сьогодні її безпосередній учасник,— полягає в тому, що ця організація мовби перекинула містки між українськими письменниками різних областей України, які з тих чи інших причин залишилися за кордоном.
Містичний компонент у творчості, а тим паче у віршах Є.Маланюка не тільки присутній, але й виразно органічний, природній. На містицизм Маланюкового мислення дослідники звертали увагу, але, на жаль, не стільки, як цього просить його творчість. І кожен, хто хоч якось торкався цієї теми, обов’язково тлумачив поезію «Лютий» як провісницьку, бо ж 16 лютого 1968 р. знайдуть у його квартирі на підлозі мертвого поета. Цього разу серце підкорилось інфарктові. Це був Маланюків останній «ісход».