16. Діяльність т.Шевченка в галузі етнографії.

На сер 40-х 19 ст. посилюється роль Києва в сусп. і наук. житті Укр. Після відкриття університету в 1834 центр розвитку етнографії перемістився в Київ. До гуртка любителів етнології на чолі з Максимовичем, приєднався і Шевченко, що в цей час приїхав в Україну і виявив інтерес до культурного побуту українців.

Він був основопожником революційно-демократичного напряму в етнографії. Підійшов до вивчення з позиції революційно-демократичної ідеології. Висунув вимогу правдивого опису життя народу. В своїх ранніх творах він намагається як найправдивіше змалювати життя українського народу, зокрема села. У 1843 Шевченко їде на Україну з метою висвітлення і вивчення укр.історії, культури, побуту та звичаїв народу. Збирає матеріали в містах і селах на Київщині, Чернігівщині, Полтавщині. З натури робив замальовки українського життя. В цей Шевченко починає видавати науково історико-етнографічне видання «Живописна Україна». Другий етап етнографічних досліджень припадає на час роботи в Київській Археологічній комісії (1845-57). Подорожуючи Україною з метою збирання археологічних знахідок, він описує життя народу в тому чи іншому регіоні, збирає відомості про матеріальну і духовну культуру. Особлива увага приділяється пісням і думам про Полісся. Головним об’єктом етнографічного дослідження було кріпосне селянство. Для Шевченка, як і для інших науковців було зібрання матеріалу, який би піддавався аналізу і поясненням культурно-побутових явищ.(Сон ,наймичка ,гайдамаки ,відьма ,великий льох,іван підкова, три душі ,гамалія ,)

17. Етнічний склад населення України.

Етнічний склад населення України, як і кожної держави у світі, формувався протягом багатьох сторіч. Окремі вкраплення мігрантів відбувалися за рахунок осілих мігрантів зі Сходу й Заходу та переважаючим завжди залишався корінний етнос - українці. Посилення міграції людей відбулося у багатому на революційні та воєнні дії XX сторіччі. Міф про поліетнічність населення України широко пропагувався наприкінці XX - на початку XXI ст. На його підставі були жорстоко утиснені національні права автохтонного етносу українців. Під час святкування незалежності України колишні керівники держави у перших рядках своїх урочистих промов стверджували, що у нас проживає 140 народів. Кожного року ця цифрана десяток народів збільшувалася. Вже у 2000 р. звучало їх 150. Посилення міграції відбувалось після 2 –гої світової війни.. Відповідно до етнічної карти України, на її території, окрім основного корінного (автохтонного) етносу українців проживають ще представники 17 етнічних меншин. Це передусім: росіяни, білоруси, поляки, чехи, словаки, болгари, молдавани, румуни, греки, цигани, німці, євреї, угорці, гагаузи, татари, караїми, кримчаки. Україна меншою мірою поліетнічна, ніж будь-яка країна Центральної і Південної Європи. За переписом 2001 р. у нас проживають: росіян 17,3 %, білорусів — 0,6 %, молдаван - 0,5 %, кримських татар - 0,5 %, всіх інших менше 0, 5 відс. По 0,1 % становлять: азербайджанці, цигани, грузини, німці, гагаузи. На решту 116 представників інших народів припадає лише біля 2 % усього населення, тобто соті й тисячні долі. Про найкраще збережені права національних меншин в Україні Свідчать не тільки активна діяльність культурних національних товариств, національних осередніх і вищих закладів, видання книг і газет, а й правові документи. Верховна Рада України 25 червня 1992 р. прийняла закон "Про національні меншини України", який регламентує статус національних меншин, їхні нрава, гарантії задоволення національних прав людини й етнічних груп. Україна підтримує рішення Женевської конференції (1990 р.) про пошанування державами прав національних меншин. Але нехтується в Україні рішення, прийняте на тій же конференції, про те, що й меншина повинна бути готова до співробітництва з державою, на території якої вона проживає(поважати культуру, звичаї, мову українців). Україна не є багатонаціональною державою. Це держава з переважно корінним населенням і національними меншинами, яким надано рівні права у соціальному і культурному розвиткові.