12. А.С.Макаренко про формування вчителя-вихователя та його педагогічну майстерність.

А.Макаренко високо оцінював роль вчителя н суспільстві, називаючи його "інженером дитячих душ". Він вказує шляхи формування педагогічної майстерності, а саме:

• розвиток вміння вчителя „читати за обличчям” вихованців, за їхніми жестами, внутрішнім станом, намірами тощо;

• формування вміння керувати .своєю мімікою, поведінкою, жестами;

• формування мовної техніки, постановка голосу; :

• розвиток емоційно-вольових якостей і комунікативних умінь;

• акторська підготовка, вміння грати в дитячому колективі, розігрувати педагогічний гнів, йти на педагогічно доцільний ризик;

• підготовка до подолання опору вихованців виховним впливам;

• психологічна підготовка, формування дослідницьких вмінь майбутнього вчителя.

Вчений вважав що педагогічною майстерністю може володіти кожен вчитель вихователь .У цьому зв'язку Макаренко використовує вперше поняття "педагогічної техніки". Макаренко писав: "Я став майстром своеї справи лише тоді, коли зміг з 20-ма відтінками сказати : іди сюди". Взагалом вчений вважав що вихователь має оволодіти для цього і певними акторськими здібностями (жестами, мімікою, тим що називаємо у педагогічних технологіях засобами невербального спілкування).

Природно, що майстерність вчителя-вихователя, за Макаренком, успішно формується у педагогічному колективі .Він обстоював оптимальну кількість учнів і вчителів у середній школі (не більше 600 чоловік).Саме за таких умов учні і вчителі будуть знати один одного в обличчя, що теж сприятиме зміцненню учнівського та вчительських колективів.

Серед вчительського загалу, на його переконання, мас бути приблизно рівна кількість працівників чоловічої і жіночої статі. Мають бути досвідчені педагоги і молоді вчителі. Багато у чому вчительський колектив виграє якщо в ньому є людина з почуттям гумору, але разом з тим має бути і така ,яка володіє чіткою логікою розмірковування про життєві гаразди (чи негаразди).У такий спосіб , вчителі-вихователі будуть мати здатність до самозбагачення, до формування педагогічної творчості.

14 Становлення і розвиток вищої освіти в Україні.

У XVI ст. майже всі українські землі були загарбані польськими магнатами й шляхтою. Жорстокий соціальний і національний гніт важким тягарем ліг на плечі трудового населення України. Річ Посполита прагнула духовно поневолити народ – чинила насильство над його культурою і мовою, насаджувала католицизм і унію. Але народні маси не корилися, адже у прогресивних українських колах визріла думка про те, що Річ посполита може знищити національне життя, культуру, і етнос.

Починаючи з XVII ст. починається новий період української історії, який характеризується появою буржуазних зв’язків. В конкретний період починають рости міста розширюється внутрішній і зовнішній ринок, збільшується кількість міського населення – ремісників, торговців різних категорій, посилюється і соціально-класова диференціація. Зростають і духовні сили українського народу, його національна свідомість. В умовах боротьби проти польсько-шляхетної експансії

пробуджуючи інтерес українців до власної історії, мови, культури, традиціям.

Розповсюдженню ідей гуманізму епохи Відродження значною мірою сприяли представники України, які навчалися закордоном – в Краківському, Празькому та інших університетах, де Україна була відома під назвою Рутенії і Роксолани.

Тільки в XV–XVI ст. отримували освіту вісімсот українців. При Краківському і Празькому університетах вже в XIV ст. існували спеціальні гуртожитки для українських і білоруських студентів. Вихідці з України вчились і в других зарубіжних університетах – в знаменитому паризькому Сорбоні, в університетах Германії. Вчились українські студенти також в Італії – в Болонії і Падуе. Переважна більшість українців по закінченню науки поверталась на батьківщину. Адже і тут потрібні були свої школи, підручники, вчителі, друкарі, вчені, письменники. Особливий внесок у захист і примноження національної культури зробили братства. Серед братчиків були високоосвічені люди – «міщани з поривами і сумнівами з прикметами та недоліками людей Відродження та Реформації».

Провідну роль в історії українського народу на протязі багатьох століть відігравав Київ, який був головним культурним центром України. Тут велося інтенсивне будівництво, процвітали різні ремесла, живопис, архітектура, музика. При київських монастирях – Печерському, Софіївському і Михайлівському Золотоверхому та інших – були крупні бібліотеки, де створювалися і переписувалися книги. В монастирських школах навчали дітей.

На початку XVII ст. в Києві визначаються два освітні культурні осередки, тісно зв’язані між собою, – братство і група учених – просвітителів при Києво-Печерській лаврі на чолі з її архимадридом Єлисеєм Плетенецьким.

Київське братство з самого початку своєї діяльності заснувало школу, яка поклала початок першій вищій школі у Східній Європі. Ця школа мала латино-польське спрямування, тобто українська освіта прилучалася до культурних і освітніх надбань Заходу і Сходу через вивчення класичних мов.

1. 15Основні положення праці К.Д. Ушинського “Рідне слово”.

У статті «Рідне слово» К. Ушинський писав, що мова народу — кращий, ніколи нев'янучий цвіт усього його духовного життя, яке починається далеко за межами історії.

2. У мові одухотворяється весь народ і вся його батьківщина. Висока оцінка ним рідної мови і його боротьба за створення шкіл, у яких би діти навчалися рідною мовою, мала не лише педагогічне, а й політичне значення. Його виступи з цього питання використали представники прогресивних сил Росії для боротьби з русифікаторською політикою царського уряду.

3. Важливу роль у підготовці людини до життя К. Ушинський відводив її моральній вихованості. Моральне виховання дитини слід починати з найменшого віку і здійснювати постійно і систематично. Воно має бути спрямоване на формування у дітей кращих моральних рис і почуттів: патріотизму й гуманізму, любові до праці та дисциплінованості, чесності й правдивості, почуття обов'язку і відповідальності, власної гідності та громадського обов'язку, скромності, твердості волі й характеру та ін.

4. Головними методами і засобами морального виховання дітей та молоді є переконання, заохочення і покарання (але в жодному разі не тілесні), власний приклад вчителя, а також батьків і старших, правильний режим навчання тощо. Особливе місце у моральному вихованні вчений відводив фізичній праці, вважаючи за потрібне правильно поєднувати її з працею розумовою.