2. Загальні обмеження соціального середовища

Забезпечення повноцінного доступу людей з інвалідністю до інфраструктури соціуму, створення з цією метою безперешкодного, безбар'єрного середовища повинно мати комплексний характер і враховувати поняття доступу в самому широкому розумінні: «Стандартні правила забезпечення рівних можливостей для інвалідів», прийняті Генеральною Асамблеєю ООН у 1993 році, наголошують: «Термін «забезпечення рівних можливостей» означає процес, завдяки якому різні системи суспільства і навколишнього середовища, такі як обслуговування, трудова діяльність та інформація, стають доступними всім, особливо інвалідам!» (13).

Правило 5 цього уніфікованого документа «Доступність» передбачає, що «державам слід визнати важливість забезпечення доступності у процесі створення рівних можливостей для інвалідів у всіх сферах життя суспільства», і особливо виділяє такі напрямки:

а) доступ до матеріального оточення;

б) доступ до інформації та комунікацій (13)

Забезпечення рівних можливостей - це, перш за все, відсутність обмежень для людей з інвалідністю на законодавчому рівні, неухильне якісне та своєчасне виконання запланованого, можливість користуватися реальним оточенням, інформацією, комунікацією, освітою, охороною здоров'я, всіма соціальним та матеріальними надбаннями відповідно до норм забезпечення.

У кожної людини з обмеженими фізичними можливостями завжди існує проблема доступу до тих чи інших об'єктів. Дитина з порушеннями опорно-рухового апарату, з вадами моторики менше рухається. Для досягнення поставленої мети їй доводиться витрачати значно більше часу та сил, а інколи мета взагалі стає недосяжною. Саме через обмеження фізичних можливостей дитини зменшується її рухова, моторна, а значить, і пізнавальна активність, уповільнюється розвиток.

Отже, можемо зробити висновок, що обмеження доступу дитини з інвалідністю негативно впливає на її загальний розвиток, а нерідко веде до появи певних комплексів неповноцінності і навіть до вторинної інвалідності.

Для людини з інвалідністю, а особливо для дитини, вихід із свого дому пов'язаний з чималими додатковими труднощами та негативними емоціями. Високий поріг, сходи, двері під'їзду, бордюри, піші переходи, відсутність пандусів, спеціальних майданчиків, підйомників, поручнів відповідної висоти, доцільно облаштованих переходів, належних звукових сигналів, спеціальних місць на стоянках, спеціалізованого транспорту фактично перетворюють сучасне місто на непрохідні кам'яні джунглі.

65

Дрдаток4

Підйомники та ліфти - необхідна умова забезпечення доступності

Заїзд на відкриту відкидну платформу із запобіжним поручнем. Супроводжує дитину відповідальний працівник Центру.

Наші загальні реабілітаційні програми повинні звертати увагу не тільки на саму дитину-інваліда, а і на її оточення, на його доступність. Зупинимося на актуальних питаннях створення безбар'єрного середовища.

Соціальне середовище, в якому проживає дитина з інвалідністю, впливає на її розвиток. При позитивному оточенні відчуваються прогресивні явища: зменшуються прояви інвалідизуючого захворювання, збільшується амплітуда рухів, удосконалюється концентрація уваги, дитина активно набуває необхідних знань, умінь та навичок. При негативному оточенні відбуваються уповільнення розвитку, застій та навіть регресивні явища.

З перших днів свого існування і протягом всього життя дитина-інвалід відчуває на собі дію різних обмежень, своєрідних бар'єрів та кордонів, що виникають на її шляху:

1. фізичні та психологічні обмеження, як наслідок інвалідизуючого захворювання;

2. обмеження в опануванні досвідом суспільства, неможливість

отримувати повноцінне навчання;

3. обмеження в доступі до інформаційного простору;

4. обмеження в забезпеченні матеріальних потреб;

5. обмеження в спілкуванні;

6. обмеження в доступі до навколишнього середовища.

2.1. Первинним, найсуттєвішим і провідним обмеженням життєдіяльності є обмеження фізичних та психологічних можливостей, викликаних інвалідизуючим захворюванням. Фізичні та психічні розлади дитини обмежують її в русі, відчутті, адекватних реакціях. Саме ці вади і відхилення від нормального розвитку є першопричиною для виникнення інших бар'єрів, саме вони позбавляють дитину рівних можливостей. Життєва компетентність таких дітей формується зі значним запізненням та з наявністю складних деформацій. Обмеження психофізичних можливостей викликає цілу низку негативних наслідків, аж до появи «вторинної інвалідності». Якщо дитина знаходиться в групі ризику або вже отримала статус інваліда, то суспільство, ближнє та дальнє оточення дитини повинні зробити все, щоб якомога раніше спільними зусиллями подолати фізичні та психологічні обмеження, соціальну, просторову, матеріальну та побутову ізоляцію, попередити формування комплексу неповноцінності, невіліювати негативні емоційні відчуття. Шлях до цього -більш ранній і безперервний реабілітаційний процес, створення безбар'єрного середовища, оточення дитини з інвалідністю доброзичливими людьми, які забезпечать дружні стосунки з дитиною та її сім'єю.

64

2.2. Другим і досить значним є обмеження в можливості опанування досвідом суспільства, у неможливості отримувати знання нарівні з іншими, у неможливості навчатись.

Звісно, кожну дитину з інвалідністю можна і потрібно навчати. Проте саме поняття навчання, у застосуванні до дітей з обмеженими можливостями здоров'я, має дещо інший зміст: воно корегується за об'ємами навчального матеріалу, за темпами, за умовами, в яких відбувається навчання, за способами викладання та засвоєння матеріалу. Чим більші порушення розвитку, викликані інвалідизуючим захворюванням, тим більше зусиль треба докласти, щоб допомогти дитині стати життєспроможною, щоб сформувати її життєву компетентність. Подолання обмежень у навчанні - обов'язкова умова інтеграції дитини з інвалідністю в суспільство.

Обмеження в навчанні тісно пов'язане з майбутньою трудовою діяльністю.

Професійне прогнозування молодших дітей (до 7 років), професійна орієнтація середніх (до 14 років) та опанування професією старших дітей-інвалідів (до 18 років) - це послідовний ланцюжок, дотримуючись якого можна подолати бар'єри майбутнього працевлаштування.

Дитина живе і розвивається серед нас. Сім'я, соціальні служби, реабілітаційні установи з перших років життя дитини повинні робити все необхідне для формування її самостійності, самообслуговування, здатності виконувати самі прості трудові завдання. Хибним є судження про те, що дитину треба тільки жаліти та у всьому догоджати їй. Дитину, а особливо дитину з інвалідністю, треба привчати до праці, до виконання найпростіших завдань, до здатності дати раду собі та навіть у чомусь допомогти сім'ї. Якщо з дитинства вона буде мати свої обов'язки і привчиться їх систематично виконувати, якщо їх виконання буде доступним для дитини, якщо батьки будуть помічати її зусилля і заохочувати, то це стане містком і до подальшого навчання, і до оволодіння професією, і до майбутньої праці на робочому місці.

2.3. Складовою частиною обмеження в опануванні досвідом є недоступність дітей - і н вал іді в до інформаційного простору. Таке обмеження пов'язане як з суб'єктивними причинами (наслідки уражень), так із об'єктивними (матеріальними, адміністративними тощо). Проте інформаційний бар'єр існує не тільки з боку самого інваліда. Дуже часто саме суспільство відгороджено від проблем інвалідів просто через непоінформованість або небажання навантажувати себе додатковими

10

63

Шлях від автостоянки до Центру

Додаток З

проблемами, через виникнення своєрідного негативного емоційного бар'єра.

2.4. Більшість дітей з інвалідністю проживають у малозабезпечених сім'ях. Сукупний доход таких сімей не дозволяє повною мірою забезпечити всі потреби дитини з інвалідністю, що призводить до обмеження в задоволенні матеріальних потреб. Якщо дитина потребує постійного догляду, то мати або один із членів сім'ї змушений залишити роботу.

Допомога держави, хоча вона останнім часом значно збільшена, не перекриває потреб сім'ї. Отже, недостатній матеріальний рівень сімей, у яких виховуються діти-інваліди є, на наш погляд, значущим обмеженням їх можливості до повноцінної життєспроможності. Матеріальні обмеження не дають змоги дитині з інвалідністю мати окрему кімнату, постійне збалансоване та калорійне харчування, одяг, необхідне та своєчасне лікування, санаторно-курортні та реабілітаційні послуги, навчання.

2.5. Всі наведені вище обмеження призводять до обмеження дитини-інваліда у спілкуванні. Саме через свої відмінності вона часто позбавлена можливості перебувати серед своїх однолітків, можливості спілкуватись. Здатність і можливість спілкуватись - один із основних показників інтеграції. Проте діти-інваліди дуже часто лишаються в обмеженому просторі своєї сім'ї та своєї кімнати. Можливість їх спілкування окреслена жорстким колом обставин, викликаних інвалідністю, небажанням суспільства подолати обмеження. Дитина з обмеженими можливостями здоров'я багато в чому не схожа на дітей з нормальним розвитком. Всім нам слід навчитися розуміти цю дитину та по краплині накопичувати досвід спілкування з нею. Треба завжди робити перший крок назустріч, бути чутливим до її потреб, до тих майже непомітних, а під час і незрозумілих для нас сигналів, що вона подає нам, намагаючись достукатись до нашої свідомості, до нашого серця, до нашого сумління.

Слід пам'ятати, що хвороба дитини обмежує її здатність до адекватного сприйняття навколишнього середовища, до руху, до навчання, до оволодіння професією, а отже, і до спілкування.

2.6. Важливим і особливо значущим обмеженням є обмеження доступу до навколишнього середовища. Як правило, наше місто не бажає бачити на своїх вулицях дітей з інвалідністю. Дитина-інвалід у візку не може подолати сходи та бордюри, заїхати в ліфт, двері, не має доступу до транспортних засобів. У наших населених пунктах не створено безбар'єрного середовища. Вимоги щодо будівель громадського

62

11

призначення здебільшого не виконуються або виконуються неточно. Відсутнє належне покриття пішохідних шляхів та полів, не встановлюються необхідні інформаційні покажчики, звуковими сигналами не дублюються світлофори, на стоянках автотранспорту не виділено місць для паркування інвалідів, у місцях загального користування не встановлюються таксофони, пандуси або відсутні взагалі, або виконані із грубими порушеннями існуючих вимог; перед вхідними дверима відсутні майданчики для розворотів інвалідних візків, вхідні двері не мають належної ширини або відкриваються у зворотному напрямку, відсутні підйомники; поручні, ручки, ричаги, крани, кнопки, вимикачі, розетки встановлено не на належній висоті; доступні для інвалідів місця загального користування не позначено символами та знаками встановлених міжнародних зразків тощо.

У нашому посібнику ми більш докладно зупинимось на важливості створення доступності до навколишнього середовища та усунення бар'єрів у предметно-просторовому оточенні дитини з інвалідністю, що уповільнюють рух дитини з інвалідністю до соціуму, а саме: безбар'єрне середовище житла дитини та населеного пункту, в якому вона проживає.

Облаштування автостоянки Центру дитячої ортопедії та реабілітації

Додаток 2

12

61

7. Поступово, але наполегливо привчайте дитину до освоєння додаткового доступу до життєво необхідних зон, вчіть користуватися додатковими спеціалізованими пристроями, ретельно виконуйте реабілітаційні завдання Центру в домашніх умовах. Ні дня без прогресу.

8. З віком дитини змінюються її потреби, бажання. Враховуйте вікові особливості Вашої дитини в облаштуванні помешкання. Будьте уважні до цих змін, своєчасно помічайте їх.

9. Реабілітаційні завдання дитини повинні виконуватись щоденно, послідовно та кваліфіковано бех перерв, на межі її максимальних можливостей. Від меншого - до більшого, від простого - до складнішого, від малих цілей - до великих.

10. Постійно слідкуйте за емоційним кліматом у сім'ї. Створюйте невимушену, доброзичливу обстановку. Частіше виказуйте дитині своє задоволення її вчинками, заохочуйте її, будьте справедливими та терплячими.

11. Ширше залучайте оточення дитини до реабілітаційного процесу. Максимально забезпечуйте її спілкування з дітьми та дорослими. Чим глибші ураження, тим більші обмеження. Чим більше обмеження, тим повнішим повинно бути спілкування.

12. Привчайте дитину до самостійності, вчіть самообслуговування, крок за кроком освоюйте разом кімнату, квартиру, своє місто. Вчіть адекватно поводитись на вулиці, в громадських місцях, транспортні, знайомитися з сільською місцевістю. Цілеспрямовано розширюйте оточення дитини.