Обмежена осудність та її критерії.
В Кримінальному кодексі 2001 р. знайшла юридичне закріплення норма про обмежену осудність. Уже на ранніх етапах розвитку судової психіатрії було помічено, що немає ніякої межі між психічною хворобою і повним психічним здоров’ям. Для оцінки суміжних станів ще в минулому столітті була сформована концепція зменшеної осудності. Як відомо, ця концепція не отримала широкої підтримки. Серед противників інституту зменшеної осудності був і один із основоположників судової психіатрії професор Московського університету В.П. Сербський. Він писав, що введення у законодавство цього поняття – при неможливості дати яку-небудь правильну мірку для застосування його на практиці – викликало б значні непорозуміння і дало б хибний напрямок вирішенню питання про неосудність, який допускає тільки два рішення: або людина володіла свободою дій – тоді вона осудна, або ж не володіла нею і тоді вона неосудна.
Дискусія серед юристів і психіатрів про доцільність введення в законодавство поняття зменшеної осудності не припиняється на протязі багатьох років. Сучасне зарубіжне законодавство Європи визнає інститут зменшеної осудності (поняття зменшеної осудності дають кримінальні кодекси Чехії і Словакії, Угорщини, Польщі, Куби, Данії, Італії, Фінляндії, Німеччини, Швейцарії, Японії та ін.), а також успіхами психіатрії у вивченні так званих суміжних станів і аномалій психічного розвитку, які не досягли рівня психічного захворювання (до таких станів відносять різні форми психопатії, неврози, алкоголізм та ін.).
На формування негативного відношення до зменшеної осудності значний вплив мали погляди представника класичної школи кримінального права М.С. Таганцева та прибічника соціологічної школи кримінального права Ф. Ліста. Перший з них, не заперечуючи різні відтінки осудності, виступав проти внесення до закону категорії зменшеної осудності, виходячи при цьому із обов’язкового її впливу на зменшення відповідальності; другий відзначав, що зменшена осудність як в інтересах злочинця, так і в інтересах суспільства не потребує ніякого покарання, а інших методів обходження зі злочинцем, наприклад, лікування . Не кращу послугу в цій справі дала практика судово-психіатричних експертиз, яка призвела до того, що лише незначний відсоток осіб було визначено осудними, і вже в 1928 р. визнання обмежено осудними припинилось.
Необхідно підкреслити, що обмежена осудність – об’єктивна реальність, відображення особливостей свідомості психічно хворої людини, які характеризують зменшену здатність керувати своїми діями і давати в них звіт. Обмежена осудність не являється реакційним чи ненауковим поняттям, як це стверджувалося в 30-40 роки. Наукові дослідження, проведені в Інституті держави і права РАН, ВНДІ МВС Росії і Інституті загальної та судової психіатрії ім. В.П. Сербського, показали, що серед осіб, які скоїли злочини проти особи, кількість осіб з психічними аномаліями досягає 65-70% від загальної кількості всіх засуджених за злочини цієї категорії. Більшість цих осіб потребують індивідуального підходу при застосуванні кримінального закону та при відбуванні покарання.
Стаття 20 КК України передбачає, що “підлягає кримінальній відповідальності особа, визнана судом обмежено осудною, тобто така, яка під час вчинення злочину, через наявний у неї психічний розлад, не була здатна повною мірою усвідомлювати свої дії (бездіяльність) та (або) керувати ними.
Визнання особи обмежено осудною враховується судом при призначенні покарання і може бути підставою для застосування примусових заходів медичного характеру”.
Аналіз і порівняння категорії обмеженої осудності з категоріями осудності і неосудності, з деякими іншими інститутами кримінального права (відповідальність, вина, покарання) дозволяє стверджувати, що трактування обмеженої осудності класичною школою кримінального права та законодавства деяких зарубіжних країн (наприклад, Угорщини, Німеччини, Польщі, Чехії, Югославії) як обставини, яка в усіх випадках пом’якшує вину, непереконлива і суперечлива. У зв’язку з цим необхідне нове тлумачення обмеженої осудності, яка відображала б сучасні погляди науковців в доктрині кримінального права.
Категорія обмеженої осудності у кримінальному праві має такі основні риси: 1) характеризує стан особи з психічними аномаліями, яка скоїла злочин; 2) являється не проміжною категорією між осудністю і неосудністю, а складовою частиною осудності; 3) як складова частина осудності служить передумовою кримінальної відповідальності осіб з психічними аномаліями, які скоїли злочин; 4) являється обставиною, яка пом’якшує кримінальну відповідальність, не має самостійного визначального значення і враховується судом при призначенні покарання у сукупності з іншими даними і обставинами, які характеризують злочин і особу винного; 5) ніколи і ні при яких умовах не може бути витлумачена як обставина, яка обтяжує відповідальність; 6) може служити підставою для визначення режиму утримання засуджених до позбавлення волі і призначення примусового лікування, яке поєднується з покаранням; 7) може мати кримінально-правове значення для визначення розподілу ролей співучасників у злочинах, скоєних у співучасті; 8) відноситься тільки до часу скоєння особою злочину і самостійно ніяких правових та інших наслідків після відбування покарання не тягне; 9) може визнаватись тільки слідчим в постанові і судом у вироку на підставі компетентного висновку про це експерта-психіатра.
Як підсумок всього вищевикладеного можна зазначити, що під обмеженою осудністю слід розуміти психічний стан особи, при якому під час скоєння злочину у винного була обмежена здатність усвідомлювати фактичний характер або суспільну небезпеку своїх дій (бездіяльності) або керувати ними в силу розладу психічної діяльності або інших психічних аномалій, що не виключає кримінальну відповідальність та покарання такої особи.
Значення обмеженої осудності полягає в тому, що вона враховується судом при призначенні покарання і є підставою для застосування примусових заходів медичного характеру.