Зміст семінарського заняття:

1. Проблема навчальної діяльності у дошкільному віці.

Учіння доцільно розглядати як активну цілеспрямовану діяльність школярів, яка полягає у засвоєнні знань, навичок та вмінь, способів їх набуття, форм поведінки та видів діяльності.

Виходячи з того, що учіння має місце там, де дії людини підпоряд­ковуються свідомій меті засвоїти досвід, його слід вважати специфіч­но людською діяльністю. Здатність до регуляції своїх дій свідомою метою виникає у дітей 4-5 років. Виникнення її зумовлено попередні­ми видами діяльності.

Учіння, як і будь-яка діяльність, є зовнішньою та внутрішньою активністю. Зовнішня активність характеризується наявністю в ній фізичних дій, а внутрішня є особливою гностичною діяльністю, що спрямована на пізнання, збір та переробку інформації.

Учіння може протікати по-різному, наприклад, при відносно малій психічній активності та більш вираженій зовнішній активності, навпаки, зовні не виявляється активність, а лише у внутрішньому плані. Часто буває так, що зовнішня та внутрішня активність взаємопереходять одна в одну.

Домінування одного виду активності над іншим залежить від за­своєння суб'єктом учіння способів оволодіння досвідом. Якщо вони сформовані, то переважає внутрішня активність (гностична діяль­ність), і коли потрібні дії не сформовані, тоді для формування потріб­ні зовнішні предметно-практичні дії як джерело внутрішніх гностич­них дій. Останні утворюються на основі предметних зовнішніх дій шляхом їх інтеріоризації.

Своєрідністю учіння є те, що воно спрямоване не тільки на засвоєння суб'єктом знань, умінь та навичок, а й на формування якісних змін у самого суб'єкта учіння, зокрема, прийомів, способів здобут­ім ним досвіду, його пізнавальної потреби, інтелектуальних почуттів, волі тощо,

Учіння в умовах організованого навчання набуває форми учбової діяльності учнів. Термін учбова діяльність вживається, щоб розріз­нити такі поняття, як навчальна діяльність вчителя, учіння, учбова діяльність учня, засвоєння досвіду, навчальність та інші.

Навчання дітей у дошкільних закладах - підготовчий етап початкової шкільної освіти. Воно не замінює ні гри, ні трудової діяльності, а тісно пов'язане з ними у загальному педагогічному процесі.

Проблема навчальної діяльності дошкільників набула актуальності у психолого-педагогічній науці на межі XIX-XX ст. Щодо неї побутують різні точки зору. Одні дослідники (наприклад, німецький психолог О. Кро переконують у відсутності принципових відмінностей між навчанням у дошкільні і шкільні роки, тому навчання 3-річних дітей і школярів слід досліджувати під одним кутом зору. На його думку, вже у цьому віці дитина здатна засвоїти знання, які їй пропонують, тобто здатна навчатися.

Протилежну точку зору обстоював німецький психолог і філософ Вільям Штерн (1871-1938), доводячи, що у перші шість років життя дитина отримує знання зовсім інакші, ніж школяр, оскільки ще не володіє "свідомою волею до навчання", захоплена теперішнім моментом, далека від наміру пізнавати що-небудь для майбутнього. її навчання є продуктом іншої діяльності, "несвідомим відбором* вражень із навколишнього середовища. Обґрунтовано розрізняючи пізнавальний і вольовий аспекти навчання, В. Штерн надмірно протиставляв дошкільне і шкільне навчання.

Необхідність підпорядковувати навчання законам розвитку дитини обґрунтував у своїх дослідженнях швейцарський психолог Жак Піаже (1896-1980), стверджуючи, що у процесі соціологізації дитини відбувається виникнення і розвиток структур операцій інтелекту. Навчання може прискорити або уповільнити процес розумового дозрівання, але суттєво не впливає на нього. Поки у дитини не дозріло логічне оперативне мислення, безглуздо навчати її вмінню міркувати.

Л. Виготський, розглядаючи психологічні особливості дошкільного навчання у тісному зв'язку із змістом педагогічних впливів, найважливішим його моментом вважав ставлення дитини до умовної програми того, хто її навчає, тобто до вимог дорослого.

Перші три роки дитина вчиться ніби за власною програмою, а не за програмою матері та інших вихователів. У цей період ніхто не висуває їй особливих вимог щодо засвоєння знань і навичок, послідовності цього процесу. У цьому віці програма виховання суб'єктивно ще не існує для неї. Перед набуттям здатності систематично вчитися, дитина долає підготовчий етап, унаслідок чого вимоги дорослих до неї поступово перетворюються на її власну "програму". І лише наприкінці дошкільного періоду дитина починає вчитися за програмою, розробленою дорослими, тобто наближається до навчання, яке відповідає вимогам школи.

Перехід до такого навчання пов'язаний, за словами Л. Виготського, з формуванням готовності засвоїти логіку навчального предмета. Тому дошкільне навчання повинне давати правильне тлумачення елементарних фізичних, біологічних, суспільних явищ, бути своєрідним "передучінням", "передісторією" навчання у школі, екскурсом у різні сфери дійсності, живої і неживої природи, людей, мистецтва. Таке навчання має забезпечити засвоєння навичок читання, письма, лічби, тобто умінь, які на наступному етапі розвитку стануть основними способами оволодіння основами знань.

Програма дошкільного навчання повинна наближати дитину до навчання за шкільною програмою (розширювати її світогляд, готувати до предметного навчання), бути програмою дитини (відповідати її інтересам і потребам), а сам процес - позбавленим грубого тиску на неї, перебудовувати під впливом педагогічних дій стосунки дитини з навколишньою дійсністю, змінювати характер її діяльності, свідомість. За твердженням Л. Виготського, навчанню належить провідна роль у психічному розвитку дитини: воно випереджує розвиток, веде його за собою. Багато теоретичних положень вченого отримали розвиток у дослідженнях 0. Леонтьєва, П. Гальперіна, Л. Божович, Д. Ельконіна, О. Запорожця, В. Давидова.

О. Леонтьєв найважливішим аспектом навчання вважав спілкування. На його думку, дитина не здатна самостійно організовувати свою діяльність відповідно до змісту, який потрібно засвоїти. Цим зумовлена винятково важлива роль її спілкування з дорослими у процесі засвоєння звань і вмінь. Діяльність дитини повинна бути організована відповідно до змісту знань, які їй повідомляють.

Не менш важлива сторона навчальної діяльності, на думку О. Леонтьєва, її мотиви - те, заради чого вчиться дитина, набуває нових знань.

Відношення, які дитина встановлює під час навчання між метою засвоїти, навчитися і мотивами засвоєння, характеризують смисл її дій, психологічний зміст діяльності загалом. Такий аналіз смислу дає підстави для висновків, чи є діяльність дитини у конкретній ситуації навчальною. Якщо діяльність містить навчальні завдання, дитина активна у їх розв'язанні, однак це навчання спонукається мотивами іншої (ігрової, трудової) діяльності, воно не є повноцінною навчальною діяльністю.

У процесі розв'язання ігрових, зображувальних і практичних завдань, запропонованих дитині з навчальною метою, разом з інтересом до нової діяльності виникає й активне ставлення до того, з чим знайомлять її дорослі, що пропонують засвоїти. Це ставлення позитивно впливає на прийняття нею нових вимог до способів діяльності. Завдяки цьому, попри відсутність навчальних мотивів діяльності, у дитини можуть виникати пізнавальні і навчальні мотиви конкретних дій.

У дошкільному вихованні активно використовують зображувальну, конструктивну, ігрову та практичну діяльність з метою розширення світогляду дитини, формування у неї нових уявлень, понять і способів практичних дій. У таких ситуаціях ще відсутні навчальні мотиви діяльності, які легко можуть виникати внаслідок відповідного впливу щодо конкретних дій. Поява цих мотивів не минає безслідно для дитини і результатів її діяльності. Передусім підвищується її активність у засвоєнні нових дій, у діяльності з'являється навчальний елемент, який ускладнює внутрішній зміст, розширює можливості самостійного набуття досвіду діяльності, активного прийняття наступних навчальних вимог.