2.Ідеї про суспільство та людську гідність. Політична філософія н. Макіавеллі.

Поворот Ренесансу до людини особливо виявився в його соціальних і політичних теоріях. У центрі їх були проблеми державного устрою, громадянського суспільства, боротьби з папською церковною гегемонією, реорганізації суспільства в інтересах народу. У зв'язку з цим викликає великий інтерес творчість флорентійця, сучасника Леонардо да Вінчі, друга Мікеланджело, державного діяча, філософа, історика, поста і військового теоретика Пікколо Макіавеллі (1469—1527). У своїх творах Макіавеллі відокремлював політику від теології та релігії. Вій доводив, що політика — сфера діяльності держави, яка не повинна залежати від церкви, що найвищим законом політики є добробут громадян і могутність держави, що для реалізації цього закону підходять будь-які засоби. Республіка в нього — найкраща форма правління, оскільки в пій кожен відповідальний за долю держави. Якщо вона неможлива, тоді, гадав він, необхідний керівник — абсолютний правитель, пс зв'язаний жодними апріорними схемами, вказівками, релігією або власним словом, який суворо керується реальними фактами і мораллю сили. Такий керівник може бути жорстоким, хитрим, безжалісним, але тільки завдяки цим якостям він зможе стримувати стихію людської поведінки, обумовлену жагою до багатства і добробуту, а також інстинктами, що супроводжують життя індивідів. Згодом політику сили, що проводилася за принципом "мета виправдовує засоби", стали називати "макіавеллізмом". Вона постійно засуджується як теорія і практика безконтрольного використання влади, не підпорядкованого жодним моральним критеріям. Однак такі висновки не належать самому Макіавсллі і не випливають із його творчості. Принцип політики "мета виправдовує засоби" мас більш пізнє, єзуїтське походження. Приписування Макіавсллі цього принципу — результат абстрактного та неісторичного підходу до аналізу його вчення. Мораль сили, за Макіавсллі, — це мораль, яка відображає реалії життя, конкретні умови його часу, інтереси прогресивних сил тодішнього італійського суспільства у встановленні влади антифеодального типу, об'єднанні країпи, утворенпі централізованої держави. Насправді, соціально-політична теорія Макіавеллі є зразком земного, ренесансного гуманізму, вираженого стосовно реальності суперечливих інтересів відкрито, відважно, хоч і жорстоко.

3.Еразм Роттердамський. Огляд людських чеснот у творі «Похвала глупоті» (є на е-диску)

На зламі XV—XVI ст. процеси, характерні для Відродження, поширюються майже по всій Європі: від Англії до Швейцарії, від Піренеїв до Угорщини та Польщі, якоюсь мірою зачіпаючи й Україну (Рутенію). Центр активності гуманістичного руху пересунувся на північ Європи. Тут виділяються, насамперед, такі особистості, як Еразм Роттердамський (1469—1536), Томас Мор (1478—1535), ІГєр де ля Рамус (1518—1572). Еразм Роттердамський написав багато творів енциклопедичного діапазону. В Ісусі Христі гуманіст підкреслював його людську природу і вважав, що треба дотримуватися не канонів чи догм релігії, а справжньої "філософії Христа". Тут на першому плані — етика, розв'язання проблем земного життя. Бо подвиг Христа виправдовує цінність та благо природи. Отже, природа — мати, а не мачуха для людини. Через споглядання природи людина осягає мудрість Творця, але оскільки всемогутність Бога людині недосяжна, треба любити людину.

Нідерландський філософ, учений — гуманіст, богослов і письмен­ник, представник так званого Північного Відродження, Еразм Роттердамський увійшов в історію як автор оригінальної кон­цепції «християнського гуманізму» — морального вчення, витлу­маченого через призму основних догматів християнства. Знаме­нита праця Роттердамського «Зброя християнського воїна» викривала егоїзм, користолюбство і невігластво священиків і мо­нахів, висміювала темне схоластичне богослов'я і, разом з тим, пропагувала істинну моральність, основи якої закладені в Біблії. Майбутній вчений — богослов навчався в школі при соборній церкві св. Лебуіна в Девентері, згодом — на богословському фа­культеті Паризького університету. Він відрізнявся дотепністю і допитливістю, захоплювався античною філософією, штудіював твори Св. Августина та Фоми Аквінського, симпатизував скептикам, критикував схоластів. З повагою філософ ставився до своїх попередників — філософів — гуманістів раннього Відро­дження. Досконало він знав і богослов'я. Перу Роттердамеького належать численні богословські трак тати, переклад на латину виправленого грецького тексту Ново­го Завіту з власними коментарями, які пояснювали ряд незрозумілих сюжетів Святого Письма, затуманених попередниками. Роттердамський був широко відомий у гуманістичних та церковних колах Європи як найбільш освічений і глибокий філо­соф і письменник свого часу. Його авторитет намагалися використати різні політичні угруповання — як церковні, так і світські. І протестанти, і католики шукали його підтримки. Проте філософ залишився байдужим і незворушним. Він просто писав. Перекладацькі, художні, публіцистичні, філософські, бого­словські праці, написані Роттердамським виключно латиною, відігравали в суспільному житті доби не менш вагому реформа­торську роль, ніж численні відозви та програми, з якими зверталися до народу політики. Реформаційної програми Лютера Роттердамський не прий­няв, хоча вважалося, що саме він «теоретично підкував» Лютера й немовби підштовхнув до релігійних нововведень. Роттердамського стурбувала ортодоксальність Лютера. Головна ж роз­біжність між мислителями виявилася в питанні про свободу люд­ської волі. Роттердамський виступив проти Люгера з діотребою «Про свободу волі». Лютер відповів йому твором «Про рабство волі». При цьому, теолог Лютер не допускав будь-якого сумніву в святості Писання, підкреслював повну підпорядкованість людини Богу. Перед лицем Бога людина не має свободи, вважав він, свобода людської волі можлива лише у відносинах з істотами, що стоять нижче від неї на щаблях ієрархічної організації. Сво­бода волі, робить висновок М. Лютер, це «ілюзія людської гордині» і не більше. Роттердамський обстоює протилежну точку зору. Не заперечуючи впливу Бога на волю, він підкреслює роль «закону природи», що є «глибоко закарбованим у серцях лю­дей»: не робити людям того, чого не бажаєш, щоб вони робили тобі. На думку Роттердамського, цей закон є засадою засад люд­ського способу життя, свободи людської волі. За ним ідуть діяль­ність. помилки та покарання, які, у свою чергу, регулюються й контролюються «законом віри», божественними заповідями. Філософ аж ніяк не сумнівався в існуванні Бога. Не заперечу­вав він і конструктивно-морального змісту Святого Письма. Рот­тердамський не приймав «діячів від Бога» — церковників, які, на його думку, корисливо підпорядковують слово Боже власним інтересам. Мислитель постійно підкреслював: якщо в Бога вірити не тільки потрібно, а й корисно, то церковникам (навіть коли вони є добрими й гідними людьми) вірити зовсім не обов'яз­ково, оскільки через свою людську природу вони схильні до низьких вчинків, пустослів'я та безчестя. Філософ рекоменду­вав остерігатися священнослужителів і схоластів «смердючого болота». «Нічого в дійсності не знаючи, вони, - писав Роттердамський про церковників, — між тим, створюють ілюзію про своє всезнайство. Однак, вони навіть самих себе не в змозі пізна­ти і часто не помічають через свою короткозорість або через роз­сіяність ям і каміння у себе під ногами. Це, між тим, не заважає їм проповідувати, нібито вони споглядають ідеї, всезагальність, форми, відокремлені від речей, первинну матерію, сутності і їм подібні предмети...» (Роттердамский, Эразм. Похвальное сло­во глупости. — М., 1938. — С. 128-129). Широковідомий твір Роттердамського «Похвальба дурисвіт­ству» дотепно та в'їдливо розвінчує ореол святості церковників, показує їх як вертеп маріонеток, що спекулюють на глибоко мо­ральній та шляхетній релігійній ідеї. Філософ глузує з ченців, що «читають у церквах голосами віслюків незрозумілі їм текс ти»; користолюбців — здирників, до всього зневажливих і байду­жих священиків, що вишукують у старовинних грамотах усе, чим можна залякати простий народ і примусити його вносити більш ніж десяту частину врожаю; доктринерів — теологів, що пустослів'ям намагаються підтримати Святе Письмо. Роттердамський засуджував язичницьке поклоніння святим мощам та іконам і водночас обґрунтовував нагальну потребу звертання до істинного Бога — морального, що дає очищення духовної атмосфери суспільства, сприяє його вдосконаленню. Отже, Роттердамський фіксує головне протиріччя суспільного життя — протиріччя між моральним змістом релігійних наста­нов та характером його реалізації в діяльності церковних інсти­туцій та установ. Якщо перша складова зазначеного протиріччя відіграє в суспільстві позитивну роль, то друга — негативну. Роттердамський пропонує реформувати релігію, посиливши її моральний зміст, прагне побудувати «олюднене християнство», збагатити його відродженою античною мудрістю, новою світ­ською гуманістичною культурою. «Людське означає для нього більше, ніж божественне», ска­же про Роттердамського Лютер. Так воно й було насправді. Ве­ликий гуманіст одним із перших в історії соціальної думки зро­зумів істинний сенс реформаційних задумів та нововведень своєї Доби, розпізнав їх насильницько-руйнівний характер, знайшов шлях уникнення останнього при збереженні головної тенденції суспільного оновлення, продиктованої добою Відродження. На його думку, і традиційна релігія (католицизм), і протестантизм однаковою мірою підпорядковують собі людину, натомість істин­на релігія — «олюднене християнство», до якого має прямува­ти суспільство — звеличує її. Роттердамський закликав до від­родження етичного «духу віри», до створення істинної «релігії серця», до побудови ненасильницького способу суспільного жит­тя людей, до збереження єдиного «християнського всесвітнього миру» та єдиної церкви — головного гаранта єдиної національ­ної все європейської цивілізації. Роттердамський не тільки не приймав, а й засуджував революційно-насильницькі засоби соціальних перетворень. Він доб­ре розумів руйнаційну загрозу, що походить з «революційного запалу» розгніваного й соціально збудженого народу — натовпу. Будь-які революційні перетворення суспільства філософ вважав не тільки неможливими, а й шкідливими. Він, як свого часу Кон­фуцій та Арістотель, обстоював реформаторський шлях розвит­ку, підкреслював роль пропаганди гуманістичних ідей, впрова­дження моральних цінностей та культури. Дехто вважає, що Роттердамський стояв осторонь великих соціальних потрясінь своєї доби. Це не досить точно. Своїм жи­вим розумом, що далеко випереджав час, великий гуманіст сам потрясав добу, збагачуючи її ідеями, які втілювалися в практи­ку або відкидалися нею і над якими впродовж наступних сторіч розмірковували такі велетні духу, як Ж.-Ж. Руссо та Л. M. Тол­стой, М. Ганді та А. Швейцер, П. Тейяр де Шарден та Б. Рассел. В. Дільтей назвав Роттердамського «Вольтером XVI сторіч­чя», найвизначнішим поборником проголошеного італійськими гуманістами «універсального теїзму», продовжувачем закладе­ної Лоренцо Валла ідеології «гуманістичного просвітництва». На наш погляд, цю думку можна посилити: в історії філософії Роттердамський постає як теоретик, що узагальнює та об'­єднує, даючи імпульс новим пошукам, гуманістичній та рефор­маторській лініям, започаткованим добою Відродження. Від Роттердамського, як і від Н. Макіавеллі, відходять нові імпуль­си соціального філософствування та теологізування. Значення Роттердамського в історії культури також не може бути визначене інакше, ніж видатне. Фактично він очолював літературно-публіцистичні пошуки доби, стояв першим серед перших діячів культури, літератури, мистецтва свого часу. Ав­торитет Роттердамського визнавали філолог Й. Рейхлін та поет У. Гуттен, драматург Ганс Сакс та письменник Й. Фішарт, ху­дожник А. Дюрер та багато інших діячів культури та науки не тільки Німеччини, а й Англії, Франції, Італії ті інших країн Європи. В Англії, до речі, найбільшим прибічником Е. Роттердам­ського був його особистий друг, канцлер короля 1\ пріха VIII, фундатор оригінальної соціальної доктрини, що отримала назву «утопізму», видатний вчений — гуманіст Томас Мор. Поділяючи гуманістичні погляди Роттердамського, розвиваючи власне ба­чення історії та сучасних йому соціальних реалій періоду пер­винного нагромадження капіталу, Т. Мор дійшов дещо інших, ніж Роттердамський, висновків: будівництво гуманістичного суспільства, вважав фундатор утопічного соціалізму, слід роз­починати з реформи соціального устрою, а не релігійних інсти­туцій. Схожі думки дещо пізніше висловлював італійський мис­литель Томмазо Кампанелла, а ще пізніше — знамениті соціалісти — утопісти та марксисти.