Тема 7 Господарський комплекс України, його структура і трансформація в ринкових умовах

7.1. Паливно-енергетичний комплекс України.

7.2. Чорна і кольорова металургія України.

7.3. Машинобудівний комплекс України.

7.4. Хіміко-лісовий комплекс України.

7.5. Агропромисловий комплекс України.

7.6. Будівельний комплекс України.

7.7. Транспортна система України.

7.8. Рекреаційний комплекс України.

7.9. Соціальний комплекс України.

7.1. Паливно-енергетичний комплекс України

Паливно-енергетичний комплекс України має одне з провідних місць в економіці за обсягом створеної продукції та є системоутворюючим.

Рис.7.1. Видобуток в Україні окремих видів корисних копалин у 2008 році (у % до 1990 року)

Важливе місце в реалізації інноваційної стратегії економічного зростання відводиться нафтогазовому комплексу, до складу якого входить нафтогазовидобувна, нафтопереробна та нафтогазотранспортна галузі. За даними Мінпаливенерго України, потенційні ресурси вуглеводнів країни складають: нафти – 1325,7 млн. т, газового конденсату – 380,5 млн. т, природного газу – 6711,7 млрд. куб. м. У той же час розвідані запаси вуглеводнів у країні більш ніж у десять разів більше від потенційних. НАК «Нафтогаз України» оцінює розвідані запаси української нафти в 100−150 млн. т, а разом із конденсатом – у 250 млн. т. При існуючому щорічному видобутку нафти з газовим конденсатом вичерпати її власні запаси Україна зможе приблизно через 60 років.

Видобуток нафти з конденсатом та природного газу здійснює Національна акціонерна компанія «Нафтогаз України», базовими підприємствами якої є ДК «Укргазвидобування», ВАТ «Укрнафта», ДАТ «Чорноморнафтогаз», на які припадає відповідно 96 та 97 % загального їх видобутку в Україні.

Видобуток нафти з конденсатом в Україні протягом 2000−2007 років стабілізувався на рівні 3,7-4,4 млн. т за рік. Це досягнуто за рахунок буріння нових нафтових свердловин, скорочення кількості недіючих свердловин, упровадження вторинних та третинних методів видобутку нафти і конденсату. У 2008 році в Україні видобуто 4,2 млн. т нафти з газовим конденсатом, що порівняно з 2007 роком менше на 4,5 %. Цей обсяг видобутку становить тільки 80,8 % від рівня видобутку 1990 року.

Світовий досвід свідчить, що ресурси певного виду палива в країні слід вважати освоєними, коли істотне нарощування обсягів видобутку вже є малоймовірним, а частка видобутого палива в потенційних ресурсах становить 25 %. В Україні цю межу вже перейшло видобування природного газу (26,3 % від потенційних ресурсів), а видобуток нафти наближається до цієї величини (22,2 %). Значна освоєність ресурсів вуглеводневої сировини в Україні не дає можливість прогнозувати значного зростання їх видобутку. Проблематичним є прогнозування відкриття в майбутньому унікальних або великих родовищ.

Унаслідок довготривалого кризового стану геологорозвідувальної служби зупинився розвиток ресурсної бази нафтовидобувної промисловості і лише з кінця 90-х років намітилася тенденція деякого зростання обсягів розвідувального буріння та збільшення обсягів видобутку вуглеводнів за рахунок приросту розвіданих запасів. Обсяги геологорозвідувального та експлуатаційного буріння характеризується нерівномірністю. Останнім часом через недостатнє фінансування має місце зменшення обсягів як експлуатаційного, так і розвідувального буріння.

Нині вживаються заходи щодо прискорення та підвищення ефективності робіт з освоєння ресурсів газу та нафти українського сектора акваторій Азовського та Чорного морів. Український сектор Чорного та Азовського морів становить 133,7 тис. кв. км. Тут зосереджено майже 30 % загальних запасів вуглеводнів в Україні. Але в зв’язку з низькою розвіданістю освоєність ресурсів не перевищує 4 %.

Видобутком газу на шельфі займається ДАТ «Чорноморнафтогаз». Для прискорення нарощування обсягів видобутку вуглеводнів на шельфі Чорного та Азовського морів компанія застосовує нові технології буріння свердловин, постійно модернізує плавуче бурове устаткування.

Важливою складовою нафтогазового комплексу є нафтопереробна промисловість. Переробка нафти і виробництво нафтопродуктів в Україні здійснюються на шести нафтопереробних підприємствах: ЗАТ «Укртатнафта» (Кременчук), ВАТ «ЛиНОС» (Лисичанськ), ВАТ «Херсоннафтопереробка» (Херсон), ВАТ «Лукойл-Одеський НПЗ» (Одеса), ВАТ «НПК Галичина» (Дрогобич), ВАТ «Нафтохімік Прикарпаття» (Надвірна) і Шебелинському газопереробному заводі, що входить до структури ДК «Укргазвидобування».

Чотири найбільш потужних НПЗ (Кременчуцький, Лисичанський, Одеський та Херсонський) продовжують контролювати 90 % ринку нафтопродуктів України. Сумарна загальна потужність українських нафтопереробних заводів становить 51,11 млн. т, що значно перевищує потребу України в нафтопродуктах.

У 2008 році на нафтопереробні заводи та Шебелинський ГПЗ надійшло 10,2 млн. т нафти, з них: 3,6 млн. т – власного видобутку, 6,6 тис. т імпортовано, в тому числі: 6,2 млн. т – з Росії, 0,3 млн. т – з Іраку та 0,1 млн. т – з Білорусії. У тому числі на нафтопереробні заводи (НПЗ) України поставлено 9,4 млн. т нафти, а саме 2,9 млн. т – власного видобутку (30,3 % від загального обсягу поставки), 6,6 млн. т імпортовано (69,7 %). Відповідно до показника 2007 року обсяг поставки нафти зменшився на 25,3 %.

Незважаючи на те, що у структурі поставок нафти на вітчизняні НПЗ частка Російської Федерації зменшилася з 72,0 % у 2007 році до 60,5 % у 2008 році, ситуація на ринку нафтопродуктів залежить в основному від обсягів та умов поставки саме російської нафти (рис.7.2).

Рис.7.2. Структура поставок нафти на нафтопереробні заводи України у 2008 році

Протягом останніх п’яти років спостерігалося скорочення обсягів первинної переробки нафти. Так, порівняно з 2004 роком обсяги переробки нафти скоротилися в 2 рази. У 2008 році підприємствами України було перероблено 10,5 млн. т нафти, що на 23,9 % менше порівняно з попереднім роком. Суттєво знизили обсяги первинної переробки нафти ВАТ «Нафтохімік Прикарпаття», ЗАТ «Укртатнафта» та ЗАТ «Лисичанська нафтова Інвестиційна компанія». При цьому відновлення в 2008 році роботи ВАТ «Лукойл-Одеський НПЗ» ситуацію в галузі істотно не покращило (рис 7.3).

Через зменшення обсягів переробки нафти та застосування застарілих технологій скоротилися обсяги виробництва нафтопродуктів. Виробництво бензинів у 2008 році порівняно з 2007 роком зменшилося на 23,8 %; дизельного пального – на 22,0 % та мазуту − на 30,3 % менше. Недостатність загального обсягу переробки нафти і виробництва моторних палив в Україні для повного задоволення потреб споживачів компенсується збільшенням імпорту.

Рис.7.3. Обсяги первинної переробки нафти та виробництва основних видів продукції, млн. т

На українських нафтопереробних підприємствах залишається низькою глибина переробки нафти – 70-73 %. Середня глибина переробки нафти на підприємствах Західної Європи та США зараз становить 85-95 %.

7.2. Чорна і кольорова металургія України

Металургійна промисловість України  це основа розвитку машинобудування, металообробки та будівництва.

Чорна металургія впливає на розвиток усіх галузей господарства, є найголовнішим споживачем палива, електроенергії та води. Ця галузь охоплює видобуток, збагачення та агломерацію залізних, марганцевих і хромітових руд, виробництво чавуну, доменних феросплавів, металів промислового значення, коксування вугілля. Характерним для чорної металургії є високий рівень концентрації виробництва чавуну і сталі. Найпоширеніша форма організації виробництва в чорній металургії  комбінати. Особливо ефективне тут комбінування металургійної переробки з коксуванням вугілля. Сучасні металургійні комбінати за внутрішніми технологічними зв’язками належать до підприємств металургійно-енергохімічного профілю. Ця галузь є потужним фактором формування ТПК. До чорної металургії належать галузі, які виплавляють чавун та сталь, де зосереджується важке машинобудування, коксохімія, хімія, виробництво вогнетривких матеріалів. Особливе місце посідають галузі, що виробляють феросплави.

Кольорова металургія включає видобуток, збагачення кольорових руд, виробництво сплавів, переробку вторинної сировини. Провідними галузями кольорової металургії в Україні є алюмінієва, цинкова, магнієва, титанова, ртутна. Характерними для кольорової металургії є комплексне використання рудної сировини та висока здатність цієї галузі комбінуватися з іншими галузями.

У свою чергу, галузі, що входять до чорної металургії, використовують відходи від виплавляння чавуну й коксування вугілля, відходи теплової енергетики і металомісткого машинобудування. Основними видами продукції чорної металургії є чавун та сталь, які є результатом сплаву відповідної сировини, прокат чорних металів, виробництво сталевих труб, виробництво товарної залізної руди у натуральному вираженні, марганцевої руди. Україна повністю забезпечує себе власною залізною рудою, коксом, іншими допоміжними матеріалами і не повністю  марганцем.

У структурі виробництва кольорових металів України провідне місце займає алюмінієва промисловість. Випуск продукції становить майже 20% усього виробництва кольорової металургії у державі. Це насамперед виробництво різних деталей, які використовуються у побуті.

Сучасний металургійний комплекс України майже повністю зосереджений у Донецькій, Дніпропетровській, Луганській та Запорізькій областях, де сформувався один з найбільших металургійних районів світу .Він забезпечує металом машинобудування та інші галузі народного господарства країни. Крім того, це важлива комплексоутворююча галузь. Вона впливає також на розвиток територіальної структури країни  на утворення промислових районів, вузлів і центрів.

Для розвитку металургійного комплексу Україна має декілька сприятливих чинників:

• близькість розміщення родовищ коксівного вугілля, залізної та марганцевої руд, відкриті великі запаси різноманітних руд кольорових металів;

• густа мережа шляхів між родовищами;

• велике і надійне джерело водопостачання;

• розвиток металомісткого машинобудування;

• висококваліфіковані кадри.

Тому основним чинником розміщення підприємств галузі є сировинний, тобто максимальне наближення до сировини.

Перспективи розвитку металургійного комплексу України тісно пов’язані з підвищенням конкурентоспроможності продукції на основі зменшення енерго- та матеріалоємності продукції, скорочення трудових витрат, упровадження досягнень науково-технічного прогресу. У перспективі особлива увага приділятиметься збереженню і посиленню експортної спрямованості металургійної промисловості. Захист українських товаровиробників на зовнішніх ринках, запобігання перенасиченості металевої продукції та падіння цін дадуть змогу зміцнити експортний потенціал галузі. Потрібно скоротити вивіз продукції та переорієнтуватися на експорт кінцевої продукції.

У територіальній структурі національного виробництва металургійні підприємства є ядром регіональних економічних систем – становлять їх основу і забезпечують підтримку необхідного рівня соціального забезпечення території. Історично підприємства чорної металургії були сконцентровані переважно в чотирьох областях – Дніпропетровській, Донецькій, Запорізькій і Луганській. У зв’язку з цим на території зазначених областей виникли регіональні гірничо-металургійні комплекси, навколо яких сформувалася система машинобудівних підприємств, хімічне виробництво, розвинулася мережа обслуговуючих підприємств (транспортних, сервісних, ремонтних, будівельних) тощо. Таким чином, вітчизняні металургійні підприємства виступають найважливішими містоутворюючими факторами. Вони є основою трудової зайнятості населення, фінансово і організаційно підтримують територіальну систему надання соціальних послуг. Тому погіршення позицій чи закриття (скорочення) виробництва на металургійних підприємствах негативно позначається не тільки на самих підприємствах, а й на соціально-економічному становищі регіонів.

Підприємства чорної металургії є не тільки одними з найбільших підприємств України, а й належать до значних світових виробників-експортерів (близько 80 % виробленої продукції). Так, їх питома вага в загальному обсязі виробництва чорного металу становить: чавуну – 43%, сталі – 36, прокату – 35%. У цілому за обсягами виробництва сталі Україна в 2007 р. посіла восьме місце у світі після таких країн, як Китай, Японія, США, Росія, Південна Корея, Німеччина та Індія (рис.7.4).

Рис. 7.4. Обсяг виробництва сталі головними країнами-виробниками у 2007 році, млн. т

Провідне місце нашої країни на світовому ринку сталі пов’язане, насамперед, з тим, що український сектор чорної металургії історично сформувався як частина загальносоюзного металургійного сектора, що постачав продукцію для потреб усієї країни. Відтак вітчизняний сектор чорної металургії має виробничий потенціал, який значно перевищує внутрішні потреби національної економіки. Саме це стало базою масштабного експорту чорних металів.

З моменту здобуття Україною незалежності металургійна галузь була структурно перебудована як у плані корпоративної власності, так і в техніко-економічному аспекті.

По-перше, галузь високими темпами переорієнтувалася на зовнішні ринки збуту продукції. Сьогодні приблизно 80 % виробленої металопродукції експортується. Для цього підприємства галузі виконали величезний обсяг робіт щодо приведення виробництва у відповідність з вимогами зовнішнього ринку. Освоїли випуск продукції згідно з міжнародними стандартами, здійснили сертифікацію технологічних процесів та якості виготовленої продукції, поліпшили товарний вигляд її окремих видів шляхом удосконалення маркування, пакування тощо, налагодили контакти з металотрейдерами і покупцями, створили власні торговельні компанії в Україні й за кордоном. При цьому перехід на експортну орієнтацію галузі мав як позитивні, так і негативні результати, особливо в техніко-економічному розвитку держави.

По-друге, більшість підприємств галузі почали проводити реконструкцію і модернізацію виробництва – дехто докорінну (наприклад, Алчевський металургійний комбінат, Єнакіївський металургійний завод), а дехто косметичну. У будь-якому разі такі дії давали позитивні результати. Водночас відкритим лишилось питання щодо того, наскільки темпи та обсяги модернізації виробництва відповідали потребам і можливостям підприємств порівняно, наприклад, з аналогічними зрушеннями на металургійних підприємствах Росії – основних конкурентах ГМК України.

По-третє, удосконалення обладнання і технології металургійного циклу проводилося для поліпшення виробничих показників, скорочення затрат сировинних та енергетичних ресурсів, підвищення якості продукції. Але докорінних змін, зрушень на рівні галузі в цьому напрямі майже не відбулося. Наміри України здійснити прорив в елітний дивізіон підприємств світової металургії мали популістський характер.

По-четверте, головним чинником, що зумовив характер і принципи розвитку ГМК в останні десять років, стали корпоративна революція в галузі, перехід прав власності на стратегічні підприємства у приватні руки і втрата державою керівництва не тільки гірничорудними та металургійними гігантами, а й підприємствами середньої ланки. Склалася ситуація реверсу влади, коли вже не держава керує й спрямовує діяльність галузі в бажаному напрямі, а навпаки – власники підприємств гірничо-металургійного комплексу почали готувати і забезпечувати прийняття державних рішень на користь власних корпоративних інтересів, які здебільшого не відповідали національним інтересам. Результатом такої політики стало погіршення конкурентної позиції підприємств ГМК України вже від самого початку світової економічної кризи, що автоматично відбилося на фінансовій стабільності держави в цілому.

7.3. Машинобудівний комплекс України

Галузева структура машинобудування дуже різноманітна. Найбільш розвинуті такі його ланки, як важке машинобудування, транспортне, сільськогосподарське машинобудування, верстатобудування, приладобудування, радіотехнічне та електротехнічне виробництво, обладнання для інших галузей промисловості, особливо хімічної та харчової. Основні галузі машинобудівного комплексу відображені на рис. 7.5.

Важке машинобудування – це сукупність галузей машинобудівного комплексу, які виробляють великогабаритні та металоємні машини й обладнання для електроенергетики, металургії, добувної промисловості та інших галузей народного господарства. Основними видами продукції важкого машинобудування є: конвертери, ковші, виливниці і машини ливарні, елеватори, конвеєри та підйомники безперервної дії, машини врубні та тунелепрохідні, машини бурильні, котки дорожні та машини трамбувальні самохідні, навантажувачі, екскаватори, машини для сортування, подрібнення, змішування й аналогічної обробки ґрунту, каміння, руди та інших мінеральних речовин, машини для одержання ливарних форм, машини та устаткування для виймання, трамбування чи ущільнення ґрунту.

Рис. 7.5. Структура машинобудівного комплексу

У структурній перебудові промисловості розвитку машинобудування належить провідна роль, причому це повинен бути розвиток у більш швидкому темпі, ніж інші галузі.

Галузева структура української економіки починала формуватися за часів існування Радянського Союзу і містила в собі як переваги, які було отримано завдяки централізовано-плановій системі, так і недоліки. Як результат – відставання від найбільш розвинених країн по продуктивності праці в 4-5 разів, по фондовіддачі – у 1,5-2 рази, перевершуючи їх у 2,5-3 рази по енерго- і матеріаломісткості. Обсяги експорту радянських машин і устаткування внаслідок зниження їх конкурентоспроможності в 70-80-ті роки XX ст. зростали майже вдвічі повільніше, ніж загальносвітовий експорт, що призвело до зниження частки СРСР у світовому експорті машин і устаткування з 3,1 до2 %, а в загальному експорті країни – з 24 до 12 %.

За часів СРСР машинобудування було провідною галуззю промисловості України. У 1990 р. українські машинобудівники забезпечували 45 % загальносоюзного виробництва металургійного устаткування, 97 % − виробництва магістральних тепловозів, 50 % − виробництва вантажних вагонів і цистерн, 26 % − сільськогосподарського машинобудування. При цьому на момент отримання незалежності, принаймні у відсотковому відношенні, частка машинобудування в загальному обсязі виготовленої продукції відповідала критеріям конкурентоспроможності національної економіки.

Після здобуття Україною незалежності кризові явища у вітчизняній промисловості посилились і призвели до суттєвих галузевих деформацій, які характеризуються більш ніж дворазовим збільшенням питомої ваги сировинних і енергоємних галузей виробництва, що у 2000 р. складала близько 60 %. У 2008 р. частка паливно-сировинних галузей сягнула 64,1 %, у той час як питома вага машинобудування знизилася до 12,5 %. На даний момент машинобудівна продукція, яка виготовляється в Україні, за своїми властивостями не витримує порівнянь із західними аналогами. Так, при середній вазі станків, що виготовляються в Україні, 3200 кг, середня вага французьких становить 1750 кг, американських – 1200 кг, японських – 887 кг. Енергомісткість ВВП України досягає 2,3 кг умовного палива на 1 грн. витрат, що в 9 разів перевищує аналогічні показники країн ЄС.

Виробництво всіх видів важкого машинобудування протягом 2000−2007 рр. зростає. За 2003-2006 рр. зросло виробництво: машин бурильних − у 3,28 раза, котків дорожніх і машин трамбувальних самохідних – у 3,24 разу; екскаваторів – у 2,15 разу; машин для сортування, подрібнення, змішування й аналогічної обробки ґрунту, каміння, руди – у 2,4 раз. Зменшення спостерігається у виробництві конвертерів, ковшів, виливниць і машин ливарних. Якщо їх кількість у 2003 р. складала 14 382 шт., у 2005 р. – 11 403 шт., то у 2006 р. виробництво скоротилося до 10 462 шт.

Електротехнічна промисловість – це галузь, яка виготовляє машини, апарати та інші вироби, призначені для перетворювання, передачі та споживання електроенергії. Ця галузь машинобудівного комплексу має велике значення для механізації та автоматизації виробничих процесів. Основними видами продукції цієї галузі є електродвигуни та генератори постійного та змінного струму, проводи та кабелі електричні різної напруги, лампи електричні та інша продукція. Виробництво електродвигунів і генераторів постійного та змінного струму має тенденцію до зменшення. Наприклад, виробництво електродвигунів і генераторів змінного струму у 2000 р. складало 735 шт., у 2006 р. цей показник склав 706 шт., тобто спостерігається зменшення на 4 %. Виробництво кабелів і проводів за останні 5 років зросло в 1,5-2 рази.

В Україні сформувалися такі галузі транспортного машинобудування: залізничне, авто-, авіа- та суднобудування. Виробництво легкових і вантажних автомобілів за останні п’ять років збільшилось у 2,5-3 рази і складало у 2006 р. відповідно 267 тис. шт. та 11,9 тис. шт.

Незначними темпами розвивається галузь суднобудування. Основні види продукції, які виробляє ця галузь: судна вантажні та вантажопасажирські, судна технічні та допоміжні, судна та човни прогулянкові та спортивні надувні, судна моторні та веслувальні. Виробництво суден вантажних, вантажопасажирських, моторних і веслувальних збільшилось на 70-75 %, виробництво технічних, допоміжних, прогулянкових і надувних суден та човнів зменшилося на 19-36 %.

В Україні освоєно виробництво багатьох видів сільськогосподарських машин: тракторів, сівалок, зернозбиральних і кукурудзозбиральних комбайнів, тракторних плугів, обладнання для тваринницьких ферм. Значне збільшення спостерігається у виробництві обладнання для тваринницьких ферм. Прикладом може послужити виробництво машин і механізмів для приготування кормів, яке за останні п’ять років збільшилося в два рази. Кількість виробленого устаткування для птахівництва, інкубаторів і бункерів збільшилося на 7283 шт. і складало у 2006 р. 16 934 шт. Виробництво машин для очищення, сортування та калібрування насіння збільшилося в 3 рази за 2003−2006 рр. Дещо інша ситуація склалася у виробництві машин для рослинництва. Спостерігається нестабільність та коливання обсягів виробництва. Так, виробництво тракторів у 2006 р. склало 3703 шт. З кожним роком зменшується кількість вироблених бурякозбиральних комбайнів: 2004 р. — 109 шт., 2005 р. – 88 шт.; 2006 р. – 81 шт.

Виробництво токарних, розточувальних, свердлувальних, фрезерувальних верстатів, порівнюючи 2006 р. з 2005 р., зменшилося на 132 шт., порівнюючи 2006 р. з 2004 р., зменшилося на 219 шт. Негативна динаміка спостерігається і у виробництві верстатів для остаточного оброблення металевої поверхні з ЧПУ, верстатів для формування металів із ручним керуванням, інших видів верстатів.

До приладобудівної галузі можна віднести: виробництво приладів для радіо, телебачення та зв’язку, приладів для медичного обслуговування, виробництво контрольно-вимірювальної апаратури, виробництво оптичних приладів. Так, виробництво апаратів телефонів у 2006 р. складало 22,9 тис. штук. Для порівняння, у 2005 р. цей показник становив 78,5 тис. шт., а у 2004 р. – 202 тис. шт. Виробництво видів медичного устаткування: апаратури для переливання крові, терапевтичної апаратури, інструментів і приладів, які використовуються в хірургії та ветеринарії, з кожним роком зменшується. Повільними темпами розвивається підгалузь приладобудування з виробництва контрольно-вимірювальної апаратури.

Хімічне та нафтохімічне машинобудування включає хімічне машинобудування, полімерне машинобудування, виробництво нафтопромислового та бурового устаткування, устаткування для целюлозно-паперової промисловості. Підгалузь, яка спеціалізується на виробництві нафтопромислового та бурового устаткування, розвивається значними темпами. За 2003−2006 рр. виробництво врубмашин і машин бурильних збільшилося відповідно на 10 та 22,8 %.

Швидкими темпами розвивається машинобудування побутової техніки. Особливо збільшилося виробництво побутових приладів: холодильників, пральних машин, мікрохвильових печей. Виробництво холодильників збільшилося до 338 тис. шт. Виробництво мікрохвильових печей у 2003 р. склало 2,3 тис. шт., у 2004 р. – 53,4 тис. шт., у 2005 р – 77,85 тис. шт.

Обсяг збутової діяльності машинобудівного комплексу з кожним роком зростає. Обсяг реалізації продукції за 2002−2006 рр. збільшився майже втричі, в грошовому еквіваленті − на 42 млн. грн. Хоча обсяг реалізованої продукції і збільшується значними темпами, на показники ефективності машинобудування це практично не впливає. За останні 5 років рівень рентабельності машинобудування країни був незначним – 1,5-3,4 %, спостерігалося значне зростання операційних витрат.

Інноваційна активність у галузі недостатня. За останні 5 років чисельність інноваційно активних підприємств постійно зменшується. Якщо порівнювати 2006 р. з 2004 р., чисельність інноваційно активних підприємств зменшилася на 19 %. Загальний обсяг фінансування інноваційної діяльності у 2006 р. складав 2 137 083,1 тис. грн., 87 % фінансування здійснювалося за рахунок власних коштів підприємств, з Державного бюджету було виділено лише 1,4 %. У 2006 р. у машинобудуванні використано лише 364 винаходи, 256 корисні моделі, 180 промислових зразків та 2755 раціоналізаторських пропозицій. За 2002-2006 рр. загальний обсяг інвестицій в основний капітал машинобудівного комплексу склав 10,842 млрд. грн. У 2006 р. цей показник становив 3,653 млрд. грн., що майже в 3,5 раза більше, ніж у 2002 р.

Таблиця 7. 1. Характеристика стану галузей машинобудівного комплексу

Галузь машинобудування	Види продукції галузей машинобудування	Характеристика стану
Важке машинобудування	Великогабаритні та металоємні машини і обладнання для електроенергетики, металургії, добувної промисловості та ін.	Значні темпи зростання виробництва
Електротехнічна промисловість	Машини, апарати та інші вироби, необхідні для перетворювання, передачі та споживання електроенергії	Повільне зростання, незначне зменшення виробництва деяких видів продукції
Транспортне машинобудування	Залізничне, авто-, авіо- та суднобудування	Значні темпи зростання виробництва
Сільськогосподарське машинобудування	Трактори, сівалки, зернозбиральні та кукурудзозбиральні комбайни, тракторні плуги, обладнання для тваринницьких ферм	Нестабільне коливання темпів виробництва продукції
Верстатобудування та приладобудування	Виробництво токарних, розточувальних, свердлувальних, фрезерувальних верстатів, верстатів для остаточного оброблення металевої поверхні з ЧПУ, верстатів для формування металів з ручним керуванням, інших видів верстатів. Виробництво приладів для радіо, телебачення та зв’язку, приладів для медичного обслуговування, виробництво контрольно-вимірювальної апаратури, виробництво оптичних приладів	Спад виробництва
Машинобудування для легкої та харчової промисловості, виробництво побутових машин та обладнання, приладів	Автоматичні лінії з виготовлення продукції харчової промисловості, різні види машин та техніки для легкої промисловості, холодильники, пральні машини, мікрохвильові печі тощо	Зростання виготовлення побутової техніки, повільне зростання машинобудування для легкої та харчової промисловостей
Хімічне та нафтохімічне машинобудування	Хімічне машинобудування, полімерне машинобудування, виробництво нафтопромислового та бурового устаткування, устаткування для целюлозно-паперової промисловості	Зростання середніми темпами

Чисельність працівників машинобудівної галузі постійно скорочується. За останні п’ять років чисельність найманих працівників скоротилася на 127 тис. осіб (15 %). Машинобудування також має одну з найменших середньомісячних заробітних плат у промисловості країни. Якщо у металургійному виробництві середньомісячна заробітна плата у 2006 р. склала 1560 грн., у хімічній і нафтохімічній галузях – 1190 грн., у добувній промисловості – 1536 грн., то в машинобудуванні цей показник у 2006 р. склав лише 1060 грн.

Вартість основних засобів за 2001−2006 рр. збільшилася на 11 695 млн. грн. та у 2006 р. склала 62 285 млн. грн. Це майже 12 % вартості основних засобів промислового комплексу. Хоча вартість введених у дію основних засобів у 3 рази більша від вартості ліквідованих основних засобів, ступінь зносу основних засобів все ж був найбільший за п’ять останніх років і складав 63,2 %.

Таким чином, у машинобудівному комплексі спостерігається зниження інноваційної активності, відсутність державної підтримки, повільний розвиток підгалузей машинобудування, значні обсяги виробництва в тіньовому секторів. Галузь машинобудування має низький рівень рентабельності та недостатність власних коштів для фінансування власної діяльності. Всі перелічені недоліки призводять до погіршення матеріально-технічної забезпеченості, з кожним роком у галузі скорочується кількість працівників, підвищується зношеність основних засобів. У галузі машинобудування незначними темпами зростає заробітна плата, спостерігається скорочення та руйнування соціальної інфраструктури підприємств у країні, що призводить до скорочення матеріальної вмотивованості.

7.4. Хіміко-лісовий комплекс України

Багатогалузевий хіміко-лісовий комплекс України випускає продукцію більш як 150 тис. найменувань. Найпотужнішими хімічними виробництвами є підприємства з виробництва азотних добрив  у Рівному, Черкасах, Одесі; пластмас і виробів з них  у Дніпропетровську, Прилуках, Харкові; сірчаної кислоти у Сумах, Вінниці, Одесі, Костянтинівці; хімічного волокна  у Києві; кінофотоматеріалів  у Шостці. Крім цього, функціонують Івано-Франківський завод тонкого органічного синтезу, Сиваський анілінофарбовий завод, існують комплекси із випуску нових видів хімічної продукції капролактаму, поліхлорвінілових смол, полістиролу, вінілацетату. Випуск цієї продукції організовано у Горлівці, Калуші, Первомайську. Великі заводи із випуску шин знаходяться у Дніпропетровську, Білій Церкві. Найбільшими центрами вироблення технічної сажі для виготовлення гуми є Кременчук, Лисичанськ. Виробництво меблів здійснюється в Києві, Харкові, Дніпропетровську, Одесі, Донецьку, Львові, Мукачеві, Житомирі та ін. Найбільші центри з виробництва деревостружкових та деревоволокнистих плит — Київ, Харків, Донецьк, Дніпропетровськ, Дрогобич. Отже, найбільше хіміко-лісова промисловість зосереджена у Донбасі, Придніпров'ї та Прикарпатті. З інших районів виділяються Сумщина, Причорномор’я, Черкащина. Але тільки у Донбасі зосереджена майже третина виробництва всієї галузі. Важливими регіонами хімічного виробництва стали Київ, Чернігів, Рівне.

Хіміко-лісовий комплекс нараховує понад 250 підприємств, на яких зайнято близько 230 тис. працівників, що становлять 5,4 % усього промислово-виробничого персоналу країни. Обсяги виробництва в цій галузі становлять 7% національного промислового виробництва, при цьому 70% вітчизняної хімічної продукції поставляється на експорт. Зараз, через те, що значна кількість нових сучасних барвників, хімічних матеріалів, волокон (до 50%), а також технологічне обладнання в Україні практично не виготовляється, галузь залишається імпорто залежною. В сучасних умовах нарощування обсягів виробництва неможливе без запровадження новітніх технологій.

Водночас, хіміко-лісовий комплекс має низку негативних тенденцій розвитку, що зумовлені відставанням структурних, технологічних, інвестиційних змін. З огляду на це, слід вирішити проблему цінової та товарної конкурентоспроможності вітчизняної хімічної продукції. На динаміку якісних процесів та ефективність хіміко-лісового виробництва впливатимуть поліпшення коопераційного та міждержавного співробітництва, розширення зовнішньоторговельних зв’язків. Ефективне функціонування виробництв хіміко-лісового комплексу в ринкових умовах залежить від платоспроможності споживачів і від збільшення виробництва конкурентоспроможної продукції як за якістю, так і за ціною. Для цього держава має створити реальні економічні, фінансові та сприятливі нормативно-правові умови. Зараз також залишаються актуальними питання оптимізації організаційно-правової структури лісового фонду. З цим напрямом пов’язані питання раціонального лісокористування, покращення фінансового становища лісогосподарського виробництва. Перспективи розвитку лісового комплексу пов’язані, передусім із зменшенням використання ділової деревини в окремих галузях господарства.

7.5. Агропромисловий комплекс України

Сільське господарство є однією з основних галузей народного господарства, оскільки виробництво продуктів харчування  перша умова життя безпосередніх виробників. Водночас воно є сировинною базою легкої та харчової промисловості. Попит на сільськогосподарську продукцію постійно зростає, оскільки збільшується чисельність населення, особливо міського. У сільському господарстві як і в інших галузях суспільного виробництва, відбувається постійний розвиток і вдосконалення продуктивних сил і на цій основі зростає ефективність с/г праці, що дає змогу з меншою кількістю робочої сили виробляти більш виробництва.

Чорноземні ґрунти і сприятливий клімат, велика густота населення, землеробські навички, зручне економіко-географічне положення зробили рослинництво базовою галуззю сільського господарства. Україна має всі умови для розвитку сільського господарства, але вони диференційовані за природними зонами. Кожна зона має власні особливості у структурі земельних ресурсів, сільськогосподарських та лісових угідь.

На півночі та Поліссі прохолодний, вологий клімат і підзолисті ґрунти. Тут дуже добре ростуть льон і сіяні трави. Крім сіяних трав для молочної худоби використовують заплавні луги та лісові пасовища. У лісостепу склався найважливіший в Україні район виробництва цукрових буряків та озимої пшениці, їх вирощуванню сприяють помірна кількість опадів і чорноземні ґрунти. У лісостепу багато садів, а в Закарпатті  виноградників.

У Прикарпатському та Подільському економічних районах, на відміну від Донецького та Придніпровського, більше значення має харчова промисловість, особливо цукрова. Вона дає країні понад 40% цукру. У Причорноморському економічному районі де мало опадів і високі літні температури, на чорноземних та каштанових ґрунтах сіють озиму пшеницю, ячмінь , соняшник, на поливних землях  рис.

Найважливішим основним засобом і територіальною базою функціонування виробничих процесів у сільському господарстві є земля. Україна має значний земельний фонд, який перебуває у розпорядженні сільськогосподарських підприємств і господарств.

Сільське господарство України складається з двох великих, взаємопов’язаних комплексів: рослинництва та тваринництва. До рослинництва належать виробництво зерна, буряку, льону-довгунця, соняшнику, картоплі, овочів, плодів, ягід, винограду тощо. У складі тваринництва переважають скотарство, свинарство, вівчарство, бджільництво, конярство, звіроводство, рибоводство.

Україна щодо виробництва озимої пшениці, кукурудзи, цукрових буряків посідає перше, а щодо посівів соняшнику  друге місце серед держав СНД. У рослинництві України переважають зернові культури. У степовій зоні зернові займають більше половини посівних площ, у Лісостепу, Поліссі, Карпатах цей показник трохи нижчий. У структурі посівів зернових переважає озима пшениця  43%, яровий ячмінь  21, кукурудза  13, зернобобові  7, овес  5, озиме жито  4,6, просо  2,5, озимий ячмінь  1,5, гречка  1,5%. Інші культури (ярова пшениця, рис, сорго) мають невелику питому вагу — менше половини відсотка.

Озима пшениця вирощується майже скрізь, але найвища її концентрація  у степових та лісостепових районах. Ярова пшениця культивується у Лісостепу. Яровий ячмінь поширений у північному Степу, Лісостепу та у передгір’ї Карпат. Основне виробництво озимого жита зосереджене на Поліссі, де воно є другою культурою після озимої пшениці, кукурудзи  у районах Лісостепу та Степу. Значне місце серед зернових культур займають круп’яні: просо, гречка, рис. Найбільші площі серед них займає просо, яке поширене у Степу та Південних районах Лісостепу. Гречка найбільш поширена у Лісостепу та на Поліссі. Рис вирощують у п’ятьох районах Криму, у зоні Північно-Кримського каналу, у двох районах Одеської та у трьох  Херсонської області. Сорго вирощують в областях Степу та у господарствах Лісостепу. Виробництво гороху зосереджено в областях Лісостепу та, частково, у Степу та на Поліссі.

З інших зернобобових розповсюджені вика, люпин, сочевиця, соя, квасоля тощо. Вика зосереджена у Лісостепу. Посіви люпину на 85% розміщені на Поліссі.

Україна є відомим виробником технічних культур, особливо цукрового буряку та соняшнику. Головний ареал цукрового буряку  Лісостеп. Цукровий буряк вирощують і на півночі Степової зони, і на півдні Полісся. Соняшник  основна олійна культура. Його посівні площі зосереджені переважно на півдні країни.

Посіви льону-довгунця зосереджені у Житомирській, Київській, Івано-Франківській, Львівській, Рівненській, Чернігівській, Волинській, Чернівецькій областях.

Значне місце серед технічних культур займають ефіроолійні культури: коріандр, м’ята, лаванда, троянда та ін. Посіви тютюну зосереджені у Кримській, Закарпатській областях. Картоплю вирощують у всіх областях, але сконцентрована вона на Поліссі та у північних районах Лісостепу. Овочеві культури вирощують у Лісостепу та Степу, а також у районах міст та промислових ареалах. На півдні, в Степу, у структурі овочевих культур переважають помідори, на Поліссі та у Карпатах  капуста, огірки. На півдні дають високі врожаї баклажани, перець, рання капуста.

Виноградні насадження зосереджені в Криму, 3акарпатті, Одеській, Херсонській та Миколаївській областях.

Україна має величезні природні пасовища і луки, але для кращого розвитку тваринництва треба розширювати кормову базу, збільшувати виробництво концентрованих і сокових кормів, щоб забезпечувати ними худобу цілий рік. Напрям тваринництва визначається потребами населення і промисловості в його продукції.

Скотарство є провідною галуззю і має молочно-м’ясну спеціалізацію. Свинарство набуло переважного розвитку в районах інтенсивного землеробства, зокрема картоплярства, промислової переробки сільськогосподарської сировини, фуражного зернового господарства. У господарствах Полісся і Лісостепу свинарство має м’ясо-сальну, а у Степу  сальну спеціалізацію.

Птахівництво  одна з найвисокопродуктивніших галузей тваринництва, що постачає населенню м’ясо і яйця, а легкій промисловості  пух та пір’я. У розміщенні птахівництва простежується тенденція наближення його до споживача будівництвом птахофабрик навколо великих міст.

Вівчарство у степових областях має тонкорунну і напівтонкорунну спеціалізацію, в лісостепових, поліських та гірських  м’ясо-вовняну. Кліткове звірівництво найбільш поширене в лісостепових областях, зокрема в західних. Бджільництво сконцентроване в Степу, Лісостепу і Карпатах. Ставкове рибництво має найбільшу продуктивність у лісостепових та карпатських обл. Шовківництво  в основному в степових і частково в лісостепових областях.

Перспективною галуззю є рибне господарство. Воно розвивається на основі ставків (200 тис. га); водоймів Дністра, Дніпра, Південного Бугу та ін., а також уздовж багатьох середніх та великих річок.

В Україні поширене бджільництво, яке має тут давно історично сформовану продукцію. Ця продукція ще за княжих часів була важливою статтею експорту. У державі організовано кліткове звірівництво і практично у всіх областях розводять нутрій, норок, песця, ондатру.

АПК за своїм складом та структурою значно відрізняється від інших міжгалузевих комплексів, передусім тому, що він як головний засіб виробництва використовує землю, на якій вирощується сільськогосподарська продукція та сировина для виробничого та невиробничого споживання. Сьогодні АПК має такі сфери:

• промисловість, що виробляє засоби виробництва для сільського господарства;

• власне сільське господарство;

• галузі, зайняті транспортуванням, переробкою та збутом кінцевої продукції  сільськогосподарської сировини й продовольства.

М’ясна промисловість є однією з основних у харчовій індустрії. Розміщення м’ясного виробництва характеризується концентрацією його в індустріальних районах і в районах потужної сировинної бази. Найбільші м’ясокомбінати розміщені в Харкові, Полтаві, Одесі, Києві, Вінниці, Дніпропетровську, містах Донбасу.

Молочна промисловість об’єднує маслоробну, сироварну, молочно-консервну галузі, виробництво продуктів з незбираного молока. Виробництво тяжіє до районів споживання.

Цукрова промисловість  провідна галузь харчової промисловості України. Найбільш розвинена у Вінницькій, Черкаській, Хмельницькій, Київській та Тернопільській областях.

Також розвинена борошномельно-круп’яна промисловість, яка відіграє провідну роль у забезпеченні населення та ін. галузей харчової індустрії борошном і крупами;консервна промисловість (консервування плодів та овочів забезпечує їх тривале зберігання); олійна промисловість, яка виробляє і переробляє рослинні жири та пов’язані з ним продукти; крохмале-патокова промисловість, яка виробляє крохмаль, що використовується в основному в харчовій промисловості.

Основним шляхом підвищення ефективності всіх структурних підрозділів АПК є перехід на інтенсивний розвиток. Інтенсифікація сільського господарства означає збільшення виробництва продукції в розрахунку на одиницю ресурсів. Хоча цей процес сьогодні вже стає реальністю, зростання собівартості продукції, зниження фондовіддачі свідчить про те, що збільшення капіталовкладень випереджає збільшення валової продукції.

В інтенсифікації виробництва найбільш важливими є заходи науково-технічного характеру, спрямовані на перехід від випуску окремих механізмів до комплексу машин, що дадуть змогу забезпечити поточну технологію. Важливе місце у системі заходів належить прогресивним індустріальним технологіям вирощування окремих культур. Інтенсифікація сільськогосподарського виробництва передбачає інтенсивне використання земельних угідь. Найбільш дійовим засобом поліпшення родючості землі й збільшення виробництва сільськогосподарської продукції є меліорація. Інтенсивний розвиток сільськогосподарського виробництва повинен супроводжуватися зниженням затрат живої праці на виробництво одиниці продукції.

Освоєння та раціональне використання сільськогосподарських угідь, розвиток сільськогосподарської науки, пошуків вирішення організаційних політичних та соціально-економічних питань, розвиток агровиробничої сфери пов’язаний з посиленням антропогенного впливу на географічне середовище і стимулюється загостренням демографічної ситуації на планеті. Розв’язання проблем неможливе без використання науково-технічного прогресу.

7.6. Будівельний комплекс України

Промисловість будівельних матеріалів − комплекс галузей у складі важкої промисловості, які виготовляють матеріали, деталі й конструкції для всіх видів будівництва. До неї належать цементна галузь, азбестоцементних виробів, збірних залізобетонних і бетонних конструкцій та виробів, стінових матеріалів, будівельної кераміки, будівельних матеріалів та виробів з полімерної сировини, нерудних будівельних матеріалів, пористих заповнювачів та ін. За економічним призначенням будівельні матеріали належать до засобів виробництва і є основною частиною матеріально-технічної бази будівництва, забезпечують зростання обсягів капітального будівництва та його технічний прогрес на основі впровадження ефективних матеріалів і конструкцій. Ця промисловість має велике значення для індустріалізації будівництва, зниження його вартості, економії металу і деревини, підвищення ефективності капітальних вкладень у народне господарство.

Виробництво будівельних матеріалів в Україні пов’язане з наявністю будівельної сировини. Україна багата на природну будівельну сировину: вогнетривкі глини, каоліни, кварцити, будівельно-промисловий камінь тощо. Галузь виробляє матеріали, деталі й конструкції для всіх видів будівництва. Основна її продукція − стінові (цегла, бетонні й гіпсобетонні панелі, шлакоблоки), в’яжучі (цемент, вапно, будівельно-промисловий гіпс), покрівельні (черепиця, шифер, голь, руберойд), оздоблювальні, облицювальні, ізоляційні матеріали, будівельне скло, збірний залізобетон і бетон, покрівельні кераміка і фаянс, санітарно-технічні вироби тощо. Сучасне будівництво використовує багато будівельних матеріалів, які виробляє хімічна промисловість, − пластмаси, смоли, клейкі речовини, лінолеум, полістиролові й кумаринові плити та ін. Для їх виробництва використовують шлаки металургійних заводів та електростанцій, з яких виробляють цемент, шлакоблоки, ситал, шлаковату, легкі наповнювачі для бетонних та залізобетонних виробів. У будівництві застосовують деталі з литого каменю, мінеральну вату, яку виробляють з розплавленого базальту, та продукцію деревообробної промисловості − деревостружкові плити, клеєну фанеру тощо. Промисловість будівельних матеріалів розвивається під впливом двох чинників − сировинного і споживчого, тому розміщення її залежить від переважання хоча б одного з них. Залежно від потреб будівництва і стадій технологічного процесу виділяють підприємства і виробництва, що орієнтуються на сировинні райони, наприклад, видобуток і первинна обробка сировини (піску, гравію, щебеню, бутового каменю тощо), виробництво в’яжучих (цементу, вапна, гіпсу) і стінових матеріалів, а також ті, що тяжіють до споживача (виробництво залізобетонних конструкцій, шиферу, будівельного і віконного скла тощо). Найбільші центри промисловості будівельних матеріалів − Київ, Харків, Одеса, Дніпропетровськ, Кривий Ріг, Запоріжжя, Донецьк, Маріуполь. Комплексоутворювальні функції промисловості будівельних матеріалів незначні через слабкий зв’язок її з іншими галузями виробництва щодо сировини і збуту готової продукції. У господарському комплексі економічного району вона виконує роль обслуговуючої галузі, тому сконцентрована здебільшого у великих містах.

Частка будівельного комплексу в господарстві досить значна. В Україні ВВП тільки будівництва становить 8 %. Комплекс охоплює майже 10 % усіх зайнятих у господарстві, з них 6% − у будівництві. Будівельний комплекс тісно пов’язаний з усіма галузями господарства. За його участю створюється більшість основних виробничих і невиробничих фондів. Водночас комплекс є споживачем продукції багатьох галузей. У будівництві використовується продукція машинобудування, прокату чорних металів, лісоматеріалів. Воно споживає вироби хімічної промисловості (лаки, фарби, пластмаси). Для виробництва будівельних матеріалів потрібна велика кількість палива й води. Будівельні матеріали, конструкції є важливою складовою частиною вантажообігу транспорту.

Промисловість будівельних матеріалів відзначається складністю галузевої структури. Найважливішими підгалузями є виробництво стінових, рулонних покрівельних і гідроізоляційних матеріалів, азбестоцементних труб і шиферу, видобуток і переробка нерудних будівельних матеріалів, цементна промисловість, виробництво будівельної кераміки. Найбільші цементні заводи знаходяться в Кривому Розі, Дніпродзержинську й Дніпропетровську. Вони виробляють портландцемент і шлакопортландцемент, використовуючи для виробництва останнього шлаки металургійних заводів. Цементні заводи в західних областях виробляють третину цементу України. Найбільші з них у Львівській (Миколаїв), Рівненській (Здолбунів), Івано-Франківській (Ямниця) та Хмельницькій (Кам’янець-Подільський) областях. Значно менше цементу виробляється на півдні країни, хоча тут є високоякісна сировина. На території південних областей працюють Бахчисарайський (АР Крим), Ольшанський (Миколаївська область), Одеський та інші заводи. На території України утворилися чотири великі зони виробництва цементу: південно-східна (Донецька область), північно-східна (Харківська область), центральна (Дніпропетровська) та західна (Рівненська, Івано-Франківська, Львівська та Хмельницька області). Для цементної промисловості України характерна значна концентрація виробництва. Значна частина цементу витрачається на виробництво покрівельного шиферу. Шиферні заводи розміщені у місцях споживання готової продукції. Вони працюють на привізній сировині (азбест надходить з Уралу, а цемент − з найближчих цементних заводів).

В Україні виробляють глиняну цеглу звичайну, порожнисту й пористу. З кварцового піску з домішками вапна виготовляють силікатну цеглу, її виробництво менш трудомістке і дешевше, ніж глиняної. Найбільшими виробниками будівельної цегли є Київ, Харків, Дніпропетровськ, Запоріжжя, Бахмут, Слов’янськ, Чернігів, Львів, Івано-Франківськ. Багато цегельних заводів споруджено в сільській місцевості.

В Україні розвинута також промисловість нерудних матеріалів. Безпосередньо у будівництві використовують природний стіновий (туф, вапняки) і будівельний камінь (міцні осадові, магматичні та метаморфічні породи). Інші породи є сировиною для виробництва цементу, цегли, черепиці, скла, легких наповнювачів бетонів, в’яжучих та інших будівельних матеріалів. Існують значні запаси граніту, лабрадориту, мармуру й мармуроподібних вапняків, які використовуються для будівництва доріг, набережних, облицювання станцій метро, підземних переходів, фундаментів і стін будинків, як важкий наповнювач для бетону, виготовлення пам’ятників, розподільних щитів (мармур) і сувенірів. Найбільше видобувають бутового каменю, лабродориту, габро, червоного й сірого граніту в Коростішевському, Овруцькому, Черняхівському, Малинському, Волоцарсько-Волинському, Коростенському районах, мармуру − в дослідно-промислових розробках Радомишльського району Житомирської області. Граніти, габро, лабрадорити вивозяться у країни близького та далекого зарубіжжя.

Виробництво будівельної кераміки об’єднує низку підприємств, що випускають плитку фасадну керамічну, для підлоги, облицювальну глазуровану, санітарно-будівельну кислототривку кераміку, каналізаційні й дренажні труби. Будівельну кераміку виробляють з тугоплавкої або вогнетривкої глини з домішками каоліну, кварцового піску, оксидів окремих кольорових металів та інших мінеральних або органічних сполук. Керамічні заводи працюють в Києві, Львові, Артемівську, облицювальної плитки і керамічних труб − у Харкові. Виробництво керамічної глазурованої плитки зосереджене в Слов’янську (Донецька область), Харкові та Львові, а метлахської − в Харкові та Артемівську (Донецька область).

Основними виробниками будівельного вапна в Україні є Донецька, Запорізька, Сумська, Харківська, Вінницька, Львівська, Хмельницька, Херсонська і Чернівецька області. Найбільше виробляють вапна в Хмельницькій області, звідки його вивозять до Черкаської та Київської областей. З Вінницької області вапно вивозять до Кіровоградської, Дніпропетровської і Черкаської областей, а з Львівської − до Рівненської, Волинської, Тернопільської, Івано-Франківської, Чернівецької та Київської. На півдні найбільше вапна виробляє Херсонська область, звідти його вивозять до Одеської, Миколаївської та інших областей.

7.7. Транспортна система України

Транспорт  одна з найважливіших галузей інфраструктури. Він забезпечує виробничі і невиробничі потреби народного господарства і населення в усіх видах перевезень, а також зв’язок між галузями народного господарства, містом і селом, окремими районами країни, сприяє суспільному територіальному поділу праці, є активним чинником економічної спеціалізації господарства окремих районів, неможливої без обміну продукцією. Транспортно-дорожній комплекс (ТДК) є сукупністю шляхів сполучення, перевізних засобів, технічних пристроїв і механізмів, засобів управління та зв’язку, обладнань усіх видів транспорту, які об’єднані системою технологічних, технічних, інформаційних, правових та економічних відносин, що забезпечують задоволення потреб національного господарства та населення у перевезеннях вантажів і пасажирів.

За призначенням виділяють транспорт загального користування, відомчий та особистого призначення. Розрізняють також транспорт наземний, водний, повітряний та трубопровідний.

Роботу всіх видів транспорту забезпечує транспортна інфраструктура  економічно збалансована сукупність шляхів сполучення, рухомого складу, засобів управління та зв’язку, різноманітного технічного обладнання. Просторова залежність транспортних мереж від розміщення продуктивних сил впливає на територіальну організацію транспорту в цілому та його складових частин. Це яскраво виявляється в існуванні первинних форм просторового розосередження транспорту  транспортних вузлів, пунктів.

Транспортний вузол  це комплекс транспортних споруд у пункті, де сходяться, перетинаються або розгалужуються не менш як три лінії одного чи двох видів магістрального транспорту, котрі, взаємодіючи, обслуговують транзитні та місцеві перевезення вантажів і пасажирів. В Україні є кілька великих транспортних вузлів. Економічні їх ознаки  характер розміщення продуктивних сил і чисельність населення обслуговування районів. З цими характеристиками пов’язані обсяги роботи галузі, залежно від чого транспортні вузли поділяють на малі, середні та великі з активним та пасивним транспортним балансом. Найважливішими транспортними вузлами України є Київ, Харків, Дніпропетровськ, Львів, Одеса, Донецьк.

На залізничний транспорт припадає більша частина вантажообігу і перевезень пасажирів. Він має вирішальне значення у забезпеченні економічних зв’язків як у межах України, так і з іншими державами. Найбільші залізничні вузли України − Київ, Харків, Лозова, Фастів, Ясинувата, Волноваха, Жмеринка, Шепетівка, Синельникове, Дніпропетровськ, Запоріжжя, Полтава, Коростень, Козятин, Львів. До основних проектів розвитку залізничного транспорту належать: впровадження швидкісного руху пасажирських поїздів та придбання швидкісних поїздів з примусовим нахилом кузова; будівництво та ремонт вокзальних комплексів; завершення будівництва автомобільно-залізничного мостового переходу через р. Дніпро в м. Києві. Всього передбачено заходів на загальну суму 14,3 млрд. грн. Планується будівництво залізничної інфраструктури: пасажирського вокзального комплексу на станції Дарниця – 900 млн. грн.; нового приміського пасажирського вокзалу та реконструкції існуючого вокзалу станції в м. Донецьк – 670 млн. грн.; приміського залізничного вокзалу станції в м. Дніпропетровську – 175 млн. грн.; будівлі приміського залізничного вокзалу станції в м. Львові — 80 млн. грн.

Умови України сприятливі для розвитку морського транспорту: на півдні її територію омивають Чорне і Азовське моря, які практично не замерзають і з’єднуються із Середземним морем протокою Босфор, Мармуровим морем і протокою Дарданелли. Загальна довжина морської берегової лінії України понад 2000 км. Найважливішими морськими портами є Одеса, Ізмаїл, Іллічівськ, Херсон, Миколаїв, Севастополь, Ялта, Феодосія, Керч та ін. Великі портові міста на берегах Азовського моря: Маріуполь, Бердянськ. Основними експортними вантажами є залізна руда, кокс, чорні метали, ліс, хімічні продукти, імпортні машини, устаткування, мінерально-сировинні ресурси та ін.

Річковий транспорт, як і морський, має певні переваги над сухопутним, зокрема, готові природні шляхи, використання течії води, можливість одночасно транспортувати великі вантажі і пасажирів. Загальна довжина судноплавних річок в Україні 4,4 тис. км, у тому числі з навігаційною обстановкою − 3,9 тис. км. Найдовша внутрішня водна артерія  Дніпро (1200 км).

Автомобільний транспорт особливо зручний для перевезення вантажів на короткі відстані, доставки їх до залізничних станцій, пристаней і портів, обслуговування місцевого й сільськогосподарського вантажообороту. Автотранспорт не поступається залізничному і морському транспорту. Автотранспортом перевозять здебільшого продукцію сільського господарства, харчової та легкої промисловості, будівельні матеріали, в районах Донбасу і Придніпров’я  продукцію вугільної промисловості.

Трубопровідний транспорт відносно новий, найекономічніший вид транспортування рідкого палива, пального й технологічного газу, різних хімічних продуктів. Нафтопроводами нині поставляється 93,6 % усієї нафти, яку споживає Україна. Транспортування нафти в Україні здійснює ВАТ «Укртранснафта», яке входить до складу НАК «Нафтогаз України». У системі ВАТ «Укртранснафта» функціонують два підприємства – філія «Придніпровські магістральні нафтопроводи» (Південно-Східний регіон України) та філія «Магістральні нафтопроводи «Дружба» (Північно-західний регіон України). Нафтопроводами «Дружба» здійснюється переважно постачання російської нафти до країн Центральної Європи та на західноукраїнські НПЗ. Придніпровські нафтопроводи забезпечують постачання нафти з Росії та Казахстану до східних нафтопереробних заводів України та прокачують її на експорт. Обсяги перекачки нафти підприємствами магістральних нафтопроводів становлять 50,0-60,  млн. т за рік.

Найбільші газопроводи Шебелинка Харків; Шебелинка-Брянськ; Шебелинка-Дніпропетровськ-Кривий Ріг-Одеса-Кишинів; Шебелинка-Диканька-західні райони України. Газотранспортна система України – найпотужніша у світі за обсягом транзиту природного газу через свою мережу. Система забезпечує подачу природного газу як внутрішнім споживачам, так і транзит російського природного газу до європейських країн. Річна пропускна спроможність газотранспортної системи складає 290 млрд. куб. м на вході та майже 170 млрд. куб. м на виході – в країни Західної, Центральної та Східної Європи. Через територію України на світові ринки надходить близько 90 % загальних обсягів російського експорту газу. Майже 29 % газопроводів відпрацювали амортизаційний термін, 60 % експлуатуються від 10 до 33 років. У 2008 році через територію України протранспортовано майже 30,0 млрд. куб. м природного газу.

Стратегічне значення української газотранспортної системи зумовлене вигідним географічним розташуванням нашої держави між основними газовидобувними регіонами і основними споживачами газу в Європі, сполученням газопроводів з магістральними газопроводами всіх сусідніх країн, наявністю найбільшого в Європі (після Росії) комплексу підземних газосховищ, а також високим рівнем обслуговування та експлуатації газотранспортної системи.

Крім газопровідної, Україна володіє розвиненою нафтопровідною системою. У системі нафтопроводів, загальна довжина яких становить 4,6 тис. км, працює 51 магістральна нафтоперекачувальна станція. Пропускна спроможність системи на вході становить 108 млн. т нафти на рік, на виході – близько 58 млн. т на рік.

Повітряний транспорт наймолодший і найбільш швидкісний, однак поки що дорогий. Поряд з автоперевезеннями вантажів, пошти й пасажирів він здійснює санітарні перевезення, а також аерофотозйомки, хімічну обробку посівів та боротьбу з лісовими пожежами. Потреба в інвестиційних коштах для модернізації основних аеропортів складає 6,1 млрд. грн. У тому числі на розвиток об’єктів Державного підприємства міжнародний аеропорт «Бориспіль» передбачено спрямувати 3,05 млрд. грн., розвиток Державного підприємства міжнародний аеропорт «Львів» передбачене залучення 144,1 млн. грн. коштів Світового банку. Розвиток Одеського комунального аеропорту буде здійснюватися за рахунок інвестора (754,5 млн. грн). Орієнтовні обсяги інвестицій у Міжнародний аеропорт «Київ» (м. Жуляни) – 355,2 млн. грн., Дніпропетровський аеропорт – 464,1 млн. грн., Донецький аеропорт – 380,9 млн. грн., аеропорти в резервних містах Запоріжжя, Луганськ, Маріуполь, Івано-Франківськ, Миколаїв, Гостомель – 537 млн. грн.

Міський пасажирський транспорт  це метрополітени, трамваї, тролейбуси, автобуси, таксі. Для зменшення напруженості пасажиропотоків та задоволення потреб населення широкого вжитку набуло залучення до роботи на автобусних маршрутах у міському та приміському сполученнях транспортних засобів малої та середньої місткості, що належать підприємцям недержавних форм власності. До основних проектів розвитку мережі метрополітенів належать: «Будівництво та розвиток метрополітену у м. Києві, придбання рухомого складу» – 8,5 млрд. грн.; «Капітальне будівництво метрополітену в м. Харків» – 1,6 млрд. грн.; «Капітальне будівництво першої черги метрополітену в м. Донецьку» – 1,5 млрд. грн.; «Капітальне будівництво метрополітену в м. Дніпропетровську» – 1,6 млрд. грн.

В Україні розвинені всі види транспорту. Загальними принципами стратегії розвитку транспорту, зв’язку та інформатизації є: повне забезпечення зростаючих потреб населення і економіки в безпечних і високоякісних послугах транспорту та зв’язку; розмежування державного і господарського управління підприємствами транспорту та зв’язку; посилення державного контролю за дотриманням положень законодавства з питань безпеки; збереження об’єктів інфраструктури природних монополій на транспорті у державній власності; наближення рівня пасажирських тарифів до фактичних витрат на перевезення; розвиток конкурентного середовища на ринку транспортних послуг.

Основними напрямами державної транспортної політики в Україні є:

• забезпечення національного суверенітету;

• виконання вимог національної безпеки;

• відповідність інтеграційних процесів у сфері транспорту національним економічним інтересам, у тому числі з питань створення самодостатньої соціально орієнтованої ринкової економіки; збереження та підвищення науково-технічного потенціалу транспортного комплексу України; попередження виникнення структурних диспропорцій, транснаціональних монополій, підтримки контролю з національним ринком транспортних послуг; підтримки ресурсної, фінансової, технологічної незалежності національного транспорту від інших країн;

• формування економічної взаємодії України зі світовою економічною системою;

• запобігання відпливу за межі України інтелектуальних, матеріальних та фінансових ресурсів.

Спостерігається зростання обсягів державної підтримки програм розвитку транспорту і зв’язку на 2008 рік. Так, якщо в 2007 році виділено лише 890 млн. грн. бюджетної підтримки, то в 2008 році її обсяг досяг 2,9 млрд. грн., що в 3,3 разу більше. Провідну роль у транспортно-економічних зв’язках відіграє залізничний транспорт. Проте частка його в загальному вантажообігу значно знизилася. Погіршення життєвого рівня населення України, зменшення його реальних доходів, різке підвищення тарифів зумовили зниження пасажирообігу на 10,5 %, на морському  на 50 %, на повітряному  на 32,8 %, автобусному  на 22,8, таксі  на 72,5, річковому  на 67,3 %. Економічне становище галузі погіршується також через недостатню матеріально-технічну базу, неможливість її оновлення за браком коштів, а інколи — внаслідок збитковості транспортних підприємств. У результаті роботи щодо залучення зовнішніх фінансових ресурсів на розвиток транспортного комплексу, спільно з ЄБРР, ЄІБ, Світовим банком реалізуються 4 проекти: «Впровадження швидкісного руху пасажирських поїздів на залізницях України», «Другий проект ремонту автомобільної дороги Київ–Чоп», «Третій проект ремонту автомобільної дороги Київ–Чоп» та «Розвиток інфраструктури Іллічівського морського торговельного порту». Продовжується реалізація проекту розвитку аеропорту Бориспіль за рахунок кредитних ресурсів Японського Банку міжнародного розвитку.

Порушення господарських зв’язків України з країнами СНД потребує зміцнення власної виробничо-ремонтної бази галузі, що відповідає вимогам транспортної системи України, або налагодження нових зв'язків, які б забезпечили своєчасну поставку техніки й запчастин.

7.8. Рекреаційний комплекс України

Нині рекреаційно-туристична галузь – одна з найбільш динамічних і високодохідних у сфері послуг, є невід’ємною складовою світового ринку і займає друге місце в світовій економіці після комп’ютерної і електронної промисловості, випередивши такі галузі, як нафтопереробна і автомобілебудування. За прибутковістю ця галузь займає одне з перших місць у світі. «Полювання до зміни місць» охопило всі континенти: у 1950 р. на планеті було зареєстровано 25 млн. туристів, у 1990 р. – 330, у 1995 р. – понад 500 млн. осіб. Експерти прогнозують, що в 2010 р. кількість туристів досягне 1 млрд. осіб, і саме туризм ув XXI столітті стане двигуном світової економіки.

Як свідчить практика багатьох зарубіжних держав, максимальне використовування наявного ресурсно-оздоровчого потенціалу країни і розвиток на його базі рекреаційно-туристичної індустрії є одним з найважливіших засобів підвищення економічного добробуту, інтеграції в світову економіку. Нині рекреація і туризм розглядаються як специфічний сектор національної економіки, як невід’ємна складова соціально-економічної політики держави і регіонів. Саме з таких позицій визначається розвиток цього сектора національної економіки в Законі України «Про туризм», Указ Президента України «Про основні напрями розвитку туризму в Україні до 2010 року», Державній програмі розвитку туризму на 2002−2010 роки. Необхідність пошуку раціональних шляхів активізації використовування потенціалу рекреаційно-туристичного комплексу диктується перспективами відчутних економічних результатів і соціальних наслідків розвитку цього сектора національної економіки, який може і повинен стати реальним способом її оздоровлення, найважливішим засобом культурного і духовного відродження народу України, відтворення її трудового потенціалу.

Стаття 1 Хартії туризму, схвалена в 1985 р. на VI сесії Генеральної асамблеї Всесвітньої туристської організації, проголошує право кожної людини на відпочинок і дозвілля, включаючи право на розумне обмеження робочого дня і на оплачувану періодичну відпустку, а також право вільно пересуватися без обмежень, окрім тих, які передбачені законом. Науково-технічний прогрес і соціальна боротьба трудящих, добробут суспільства, що росте, введення неоплачуваних, що гарантуються, а надалі і оплачуваних відпусток, зумовили поступове зменшення робочого часу на користь вільного. У 50-90-х рр. у західноєвропейських країнах відбулися істотні зрушення в структурі духовних цінностей суспільства. Цю трансформацію суспільної свідомості називають переходом від «суспільства робочого часу до суспільства вільного часу». Трансформація в суспільній свідомості має на увазі: зміни в системі духовних цінностей людини; зміни в теоретичній концепції вільного часу. Зупинимося на другому аспекті. У післявоєнний період розрізняють три фази розвитку концепції вільного часу. У 50-ті рр. домінувала орієнтація на вільний час як засіб відновлення фізичних і розумових сил для продовження продуктивної праці. У 60-70-х рр. вільний час використовується на споживання матеріальних благ, які забезпечують добробут суспільства, що розвивається (придбання нерухомості, товарів тривалого користування, предметів розкоші); у 80-ті рр. явно постає тенденція до гедонізації (прагнення до насолоди) вільного часу: споживання матеріальних благ не як самоціль, але заради насолоди життя.

У контексті даного розвитку психології вільного часу змінилися місце і роль рекреації і туризму в структурі потреб суспільства. З привілею вибраних рекреація і туризм стають насущною і досяжною потребою більшості.

Змінюється характер туристських потреб: від примітивних – до більш піднесених; від засобу відновлення робочої сили – до способу реалізації людиною своїх індивідуальних здібностей і задоволення інтелектуальних запитів. Розширення значення рекреації і туризму та роль, яку вони відіграють у втіленні проголошеного Декларацією Прав людини права на відпочинок, вимагає від суспільних і державних органів забезпечення стійкого їх розвитку.

Нині рекреація і туризм розглядаються як національне явище сфери реалізації прав і потреб людини в системі його життєзабезпечення. За визначенням Всесвітньої організації охорони здоров’я, поняття «здоров’я» трактують як не тільки відсутність захворювань або відсутність обмеження працездатності, а ще і як стан повного фізичного, психічного і соціального благополуччя.

Перспективи розвитку рекреації і туризму в Україні визначаються дією широкого спектра природних, історико-культурних, соціальних, економічних і політичних чинників, які мають чітко позначену регіональну специфіку.

Відомо, що для розвитку туризму і відпочинку необхідні території з живописними природними ландшафтами, лікувальними природними і іншими територіальними ресурсами, які могли б прийняти одночасно значну кількість рекреантів і туристів.

У більшості країн світу пріоритетними критеріями у виборі місця розташування рекреаційних, курортних і туристичних підприємств і установ є:

• природні умови (рекреаційні ресурси), що володіють оздоровчо-лікувальними якостями, їх різноманіття і споживацькі можливості, розміщення населення щодо рекреаційних ресурсів;

• стійкість екосистем і ступінь інтенсивності техногенних впливів на природне середовище;

• транспортна доступність рекреаційно-курортної туристичної зони;

• екскурсійна привабливість;

• рівень професійної підготовки кадрів і соціально-побутового облаштування населених пунктів і т.п.

Загальносвітовою тенденцією давно вже став пошук туристами місць відпочинку із сприятливим екологічним станом, курортів з біоресурсами, які здатні активно впливати на рекреаційні можливості людини.

Україна має реальні передумови розвитку туристсько-рекреаційного сектора економіки, до числа яких можна віднести:

• високу концентрацію запасів туристсько-рекреаційних ресурсів (мінеральних вод, грязей, піщаних пляжів і ін.);

• сприятливі для відпочинку і туризму кліматичні і фізико-географічні умови;

• багатий потенціал історичної і культурної спадщини;

• наявність матеріально-технічної бази, необхідної для рекреаційної діяльності;

• наявність фахівців, які володіють необхідними професійними знаннями і навиками для організації рекреаційно-економічної діяльності.

Україна за наявністю лікувальних природних запасів вважається однією з найбагатших країн світу. Значні запаси лікувальних грязей зосереджені в озерах і лиманах Автономної Республіки Крим, Запорізької, Донецької і Херсонської областей. Країна володіє численними родовищами мінеральних вод. Усього в Україні нараховується 79 мінеральних джерел, на базі яких може успішно розвиватися курортне господарство. Експлуатаційні запаси мінеральних вод складають 64238,9 м³/добу.

Великі перспективи для розвитку рекреації, туризму і спорту є на Буковині і в Поліссі. Ландшафти цього краю характеризуються поєднанням лісових масивів, природних і штучних водоймищ, різнотравних луків і пасовищ, різноманітним рослинним і тваринним світом. Унікальні рекреаційні комплекси можуть ефективно функціонувати на базі Шацьких озер, озер Білого, Нобель, Надслучанської Швейцарії та інших. На базі лісових озерно-болотяних комплексів з багатою природною кормовою базою можуть бути створені крупні мисливські господарства.

Істотні можливості для розвитку рекреації мають деякі райони Лісостепової зони. Так, розвідані значні запаси радонових вод різного хімічного складу у Вінницькій, Хмельницькій, Київській, Черкаській і Кіровоградській областях, запаси хлоридно-натрієвих вод – у Полтавській області (р. Миргород), великі запаси гідро карбонатних, кальцієво-натрієвих вод – у Харківській області. Дані ресурси мінеральних вод мають важливе лікувальне значення, є значним потенціалом для успішного функціонування санаторно-курортних комплексів.

Наявність лікувальних природних ресурсів і сприятливих кліматичних умов є однією з найважливіших передумов для розвитку туризму і рекреації. Так, на базі використовування мінеральних і термальних вод, тільки на території Карпат функціонують 62 санаторії, 16 пансіонатів, 52 санаторії-профілакторії, 130 будинків відпочинку, в яких протягом року можуть поліпшити своє здоров’я близько 800000 осіб. Світову популярність мають такі курорти, як Трускавецький, Моршинський, Слов’янський, Бердянський та інші.

Україна посідає в Європі одне з перших місць за наявністю унікальних приморських рекреаційно-туристичних ресурсів. Чорноморський басейн має загальну протяжність берегової лінії 4090 км, з яких 1640 км належать Україні (близько 40 %). Україна − на першому місці за цим показником серед шести держав Причорномор’я. Протяжність чорноморського узбережжя з пляжами різної ширини і складу ґрунтів складає 1255 км, з них 43 % – пляжі, цілком придатні для рекреації (544 км) і 21 % (267 км) – частково придатні. Разом з природним туристичним і курортно-рекреаційним потенціалом побережжя Азовського моря (завдовжки близько 780 км) Приморський регіон України в цілому може забезпечити одночасне оздоровлення більше 3,5 млн. осіб. Ефект від оздоровлення рекреантів оцінюється до 200 грн. з розрахунку на 1 людину на рік, від освоєння пляжів – до 60 грн. з розрахунку на 1 м² побережжя, а від використовування ропи лиманів – до 20 грн. на 1 м³.

Розвиток туризму, рекреації і курортів в Азово-чорноморському регіоні здійснюється на базі природних ресурсів, які є дефіцитними для населення континентальної частини Східної Європи, Північної і Центральної Азії. Одним з визначальних ресурсів, безумовно, є клімат, особливості якого сприятливі для організації і розвитку санаторно-курортного, інших видів лікування, туристичної індустрії.

Азово-Чорноморський регіон має значні запаси мінеральних вод, йодо-бромистих розсолів різноманітного хімічного складу. Запаси сульфідних грязей мулу складають майже 28,8 млн. м³. Найбільші запаси сульфідних грязей мулу зосереджені в озерах Узунларське і Чокракське (Крим), Куяльницькому, Шаболотському, Тілігульському лиманах (Одеська область). Доповнюють ресурсний потенціал рекреації і туризму Азово-Чорноморського узбережжя України унікальні природні ландшафти природно-заповідних територій.

Велика кількість сонячного тепла і світла, мінерально-сольовий склад і температурний режим морської води створюють сприятливі умови для розвитку рекреації і туризму на цій території. На сьогодні у Причорномор’ї налічується понад 800 санаторіїв, будинків відпочинку і туристичних баз, майже 50 % з яких знаходиться в Криму. Загальновизнаними санаторно-курортними центрами Причорномор’я є Одеса, Ялта, Алушта, Алупка, Судак, Феодосія, Саки, Євпаторія та інші. Абсолютно природно, що в таких районах, як Крим, Азово-Чорноморське узбережжя, туризм і рекреація повинні стати пріоритетною сферою перспективного розвитку, оскільки можуть забезпечити притік валютних надходжень, зміцнення національної грошової системи, залучення в цю сферу додаткової робочої сили.

Динаміка розвитку санаторно-курортної мережі в Україні свідчить про відносно стійкий її стан. Розподіл окремих видів рекреаційних і курортних підприємств по регіонах України нерівномірний. Провідне місце в розвитку санаторно-курортної сфери України займає Автономна Республіка Крим. На її частку припадає 26,5 % санаторно-курортних установ (санаторії і пансіонати з лікуванням) і 41,3% установ стаціонарного відпочинку (будинки і пансіонати відпочинку) України.

З рекреаційних підприємств найбільша частка припадає на бази відпочинку (62,4 %), велика частина яких розташована в Донецькому регіоні (17 %) і АР Крим (12,6 %). За кількістю розташованих на території регіону підприємств провідне місце посідають Причорноморський і Донецький райони (по 16 % відповідно).

Скорочення місць відпочинку і, особливо туристичних комплексів, знижується за рахунок закриття установ сезонного типу, з низьким рівнем сервісу, а також у зв’язку з реконструкцією капітальних споруд за новими стандартами.

Останнім часом простежується тенденція зниження питомої ваги послуг санаторно-курортного комплексу в загальному обсязі платних послуг у цілому по Україні. З метою розвитку туризму в Україні розроблена Державна програма розвитку туризму до 2010 року, прийнятий «Закон про туризм», створена Державна Туристична Адміністрація України, видані Укази Президента: «Про основні напрями розвитку туризму в Україні до 2010 року», «Про деякі заходи щодо розвитку туристичної і курортно-рекреаційної сфер України».

Успішно освоюються такі напрями туризму, як молодіжний, дитячий, сільський (зелений), рекреаційний, вихідного дня; розвивається екскурсійна діяльність. За останні десять років кількість туристичних підприємств збільшилася майже в 1000 разів.

У 1996 р. в Україні створений «Союз сприяння розвитку сільського (зеленого) туризму». Цей союз об’єднує 14 регіональних центрів, які ведуть облік сільських господарств, готових приймати відпочиваючих, проводять навчально-просвітницьку роботу, допомагають просувати тур-продукт сільських підприємців на туристичний ринок. Найактивніше сільські туристичні центри працюють в Криму, Закарпатській, Івано-Франківській, Київській, Львівській і Полтавській областях.

Оцінювання сучасного стану свідчить, що чинниками, які обумовлюють потенціал перспективного розвитку рекреації і туризму в Україні, є:

• привабливість курортів, зон відпочинку і туризму для населення регіонів України, країн СНД, Східної Європи, які не мають тут мовних бар’єрів;

• посилення пізнавальних і ділових інтересів туристів з країн Центральної і Західної Європи;

• поступове зростання якості рекреаційно-туристичного сервісу при відносно невисокій вартості послуг відпочинку і рекреації;

• рівень освоєння потенціалу природних рекреаційно-туристичних ресурсів.

7.9. Соціальний комплекс України

Соціальний комплекс − відносно самостійна сфера життєдіяльності суспільства, яка охоплює відносини між соціальними спільностями, всередині цих спільностей, між окремими особами, які займають різне положення в суспільстві й беруть неоднакову участь e його соціальному житті. За значенням у житті суспільства її можна поділити на дві важливі групи галузей. Перша задовольняє духовні і фізичні потреби населення і охоплює освіту, культуру, охорону здоров’я та фізичну культуру, туризм і відпочинок. До другої групи галузей можна віднести житлово-комунальне господарство, побутове обслуговування, пасажирський транспорт, зв’язок, торгівлю і громадське харчування, кредитування та страхування, які покликані забезпечувати матеріальні умови життя населення. Всі галузі соціальної інфраструктури утворюють міжгалузеві комплекси: культурно-освітній, науковий, рекреаційний, соціально-побутовий, ринкової інфраструктури, фінансово-банківську сферу тощо. Класифікація видів послуг, що надаються соціальною сферою, залежить від його визначального принципу. Так, за функціональною ознакою виділяються такі види послуг: торгівля і громадське харчування; транспорт і зв’язок; житлово-комунальне господарство; побутове обслуговування; культурно-освітній комплекс; фінансово-банківська система; апарат управління тощо. За соціальним значенням їх же можна розділити на соціально-побутові та соціально-культурні; за ступенем стабільності − на стаціонарні, тимчасові, пересувні; за періодичністю − повсякденні, періодичні та епізодичні; за характером поширення − масові і унікальні.

Соціальна інфраструктура має значні територіальні відмінності у рівнях обслуговування. Вони визначаються рівнем грошових доходів і життя населення, природними факторами, що зумовлюють певні потреби в опаленні, одязі, послугах тощо, а також системою розселення і транспорту, складом населення і його традиціями.

До культурно-освітнього комплексу належать освіта, культура і охорона здоров’я, фізична культура та соціальне забезпечення. Основне завдання його полягає у забезпеченні інтелектуального, духовного і фізичного розвитку людини, зміцненні її здоров’я. Освіта охоплює загальноосвітні навчально-виховні заклади (школи, гімназії, ліцеї), професійно-технічні (училища) та вищі навчальні заклади (технікуми, училища, коледжі, інститути, університети, академії). Загальноосвітні навчальні заклади, що дають базову освіту, є обов’язковими для всіх, а тому їхнє розміщення на території країни визначається густотою населення і системою розселення. В Україні станом на 2010 р. діяло 20,3 тис. шкіл, гімназій та ліцеїв, де навчалися 4,29 млн. учнів. До загальноосвітніх належать і дошкільні заклади (15,5 тис. закладів на початок 2009 року, в яких виховується близько 1,2 млн. дошкільнят; такими закладами охоплено близько 56 % дітей). Професійно-технічні (975 у 2009 р., в яких навчається понад 400 тис. учнів) заклади освіти готують робітників із середньої освітою, вищі – висококваліфікованих фахівців для всіх галузей господарств (найбільше для промисловості, будівництва, освіти, сільського господарства, охорони здоров’я, права, фінансово-банківської сфери, транспорту та зв’язку). У вищих навчальних закладах (III-IV рівнів акредитації) (349 у 2010 р.) навчались понад 2,12 млн. студентів. Більш-менш рівномірно розміщені педагогічні та медичні освітні заклади, які є практично в усіх обласних центрах та більшості міст обласного підпорядкування. Спеціалізація інших ВНЗ та професійно-технічних закладів освіти визначається потребами регіону, структурою господарського комплексу. Найбільше навчальних закладів зосереджено в Харкові, Києві, Одесі, Львові, Дніпропетровську, Донецьку.

Культура охоплює установи, підприємства, організації, що виробляють товари культурного та інформаційного призначення (кінофільми, картини, книги, газети, журнали і т. ін.), організовують демонстрування духовних цінностей для населення (бібліотеки (станом на 2009 рік) – 20,1 тис., музеї – 499, театри – 136, концертні зали, кінотеатри, картинні галереї тощо), зберігають для нащадків пам’ятки культури (пам’ятники, архітектурні ансамблі і т. ін.). Географія цієї галузі пов’язана з людністю населених пунктів, а також з їхнім історичним минулим. Найдоступнішими популяризаторами культурних досягнень є засоби масової інформації: газети, журнали, радіомовлення та телебачення.

Охорона здоров’я охоплює всю систему лікувальних, лікувально-профілактичних, санаторних, оздоровчих та інших медичних установ. В Україні нараховується близько 2,8 тис. лікарняних закладів, 8,8 тис. лікарських амбулаторно-поліклінічних закладів. Потужні спеціалізовані лікарняні комплекси є у великих містах.

До цього комплексу також належать заклади фізичної культури та соціального захисту населення. Проблеми культурно-освітнього комплексу пов’язані значною мірою із недостатнім фінансуванням, тому розгорнута недостатня кількість закладів кожної галузі, низька матеріально-технічна оснащеність, виникають проблеми забезпечення кваліфікованими кадрами. Пріоритетність у фінансуванні, виникнення приватних закладів дасть можливість значно підвищити ефективність роботи галузей, повніше задовольняти потреби населення.

Україна має значний науковий потенціал, який зосереджений у 1340 науково-дослідних інститутах та їхніх філіалах. У них зайнято майже 92 тис. наукових працівників, з яких понад 13 тис. докторів і 81 тис. кандидатів наук. Провідне місце у розвитку науки займає Національна академія наук України, яка об’єднує десятки науково-дослідних установ і має наукові центри у Києві, Харкові, Дніпропетровську, Донецьку, Львові, Одесі. Важливою проблемою комплексу є збереження висококваліфікованих кадрів і впровадження наукових розробок і досягнень у практику.

Складовими частинами соціально-побутового комплексу є житлово-комунальне господарство, побутове обслуговування, торгівля і громадське харчування, пасажирський транспорт і зв’язок. Житлово-комунальне господарство покликане забезпечувати нормальну діяльність усіх систем життєзабезпечення; житлових будинків, готелів, невеликих підприємств і установ тощо. До побутового обслуговування належать в основному невеликі підприємства. Вони надають десятки різноманітних виробничих і невиробничих послуг. Серед них – ремонт взуття, одягу, побутової техніки, годинників, радіоелектронних виробів, автомобілів, прання, хімічне чищення, фарбування одягу; виготовлення фотографій, букетів тощо. Розміщуються підприємства галузі повсюдно, але найбільше їх зосереджено у великих містах. Проблемами побутового обслуговування є урізноманітнення і підвищення якості послуг, культури обслуговування, пристосування режиму роботи до потреб населення. Торгівля забезпечує просування товарів з виробничої сфери до споживача шляхом купівлі-продажу. Ці обидві галузі дуже близькі за характером праці і значенням для створення належних умов життя і діяльності людей. Подібні в них і проблеми, які пов’язані з збільшенням асортименту продукції, підвищенням її якості та культури послуг, їхнім здешевленням.

Подальший розвиток соціального комплексу України повинен забезпечити підвищення життєвого рівня населення, всебічний розвиток людини та зростання продуктивності праці. Водночас тут нагромаджено багато проблем, які потребують подолання залишкового принципу фінансування галузей соціального призначення та міжрегіональних відмінностей у рівні обслуговування населення та забезпечення його елементами соціальної інфраструктури у відповідності з нині існуючими нормативами.

Питання для самоконтролю:

1. Який з елементів паливно-енергетичного комплексу в Україні є найбільш потужно розвинутим?

2. Основні фактори, що впливають на розвиток чорної та кольорової металургії в Україні.

3. Охарактеризуйте сучасний стан розвитку виробництва кольорових металів на території України.

4. Якою є конкурентна позиція України на світовому ринку чорних металів?

5. Які види промислового виробництва входять до машинобудівного комплексу України?

6. Якими є сучасні тенденції розвитку виробництва у машинобудуванні України? Чим обумовлено виникнення цих тенденцій?

7. Як по території України розміщено зони спеціалізації сільськогосподарського виробництва?

8. Як класифікують транспорт? Які види транспорту найбільш розвинуті в Україні?

9. Як на території України розміщено рекреаційний комплекс?

10. Найбільш перспективні напрями розвитку рекреації та туризму.