13.2. Форми міжнародних економічних відносин

13.3. Міжнародна економічна інтеграція: сутність та стадії

Міжнародна економічна інтеграція (МЕІ) (моє визначення) – це процес поглиблення міжнародних економічних відносин, який призводить до зближення господарських систем держав та поступового формування єдиного ринкового простору для товарів та факторів виробництва з єдиною валютно-фінансовою та правовою системами й найтіснішою координацією внутрішньої та зовнішньої економічної політики країн.

МЕІ у своєму розвитку проходить ряд етапів і здобуває такі форми:

1) зона вільної торгівлі – передбачає скасування митних зборів і квот у торгівлі між країнами-учасницями за збереження кожною з них власної торгово-економічної політики щодо третіх країн;

2) митний союз – країни не тільки ліквідують митні тарифи й квоти усередині союзу, але й установлюють єдиний митний режим щодо третіх країн, забезпечують реалізацію загальної зовнішньоторговельної політики й передають її регулювання на наднаціональний рівень. Країни-члени митного союзу не виступають у міжнародних торговельних відносинах як самостійні суб’єкти;

3) спільний ринок – митний союз доповнюється взаємно погодженою економічною, бюджетною, грошово-кредитною, соціальною й науково-технічною політикою. Координація внутрішньої політики країн здійснюється міждержавними або наднаціональними інститутами. Відбувається зміцнення й посилення наднаціональних органів керування. Фактично на цьому рівні інтеграції країни створюють конфедеративну організацію;

4) економічний (включаючи валютний) союз ґрунтується на створенні загального економічного, валютно-фінансового, правового й інформаційного простору; проведенні загальної економічної політики, уніфікації законодавства в межах певного союзу; створенні єдиного економічного простору з відповідною політичною надбудовою. Країни, як правило, втрачають власну грошову одиницю;

5) політичний союз ґрунтується на переході учасниць до загальної зовнішньої політики й політики безпеки, на впровадженні єдиного громадянства, на посиленні співробітництва в судочинстві й у внутрішніх справах. Такий рівень об’єднання країн можна віднести до федеративної держави.

13.4. Сутність, джерела та складові процесів глобалізації

Глобалізація – це процес поглиблення міжнародних економічних, культурних та політичних відносин, який поступово веде до формування загальносвітового ринкового простору, єдиного світового культурного середовища, політичного зближення країн, а також до економічної, культурної та політичної уніфікації держав.

Джерела глобалізації:

- науково-технічний прогрес, революція в інформаційних технологіях, розвиток яких забезпечує соціальний взаємозв’язок та взаємозалежність країн світу;

- удосконалення міжнародної інфраструктури, поява нових поколінь транспорту і зв’язку;

- поглиблення міжнародного поділу праці, подальший розвиток інтернаціоналізації виробництва, поява суб’єктів світової економіки та політики (транснаціональних корпорацій; міжурядових організацій).

Процеси глобалізації мають такі складові:

- інтеграція національних економік у світову економіку (причому правила міжнародної економічної взаємодії значною виведено за межі юрисдикції національних урядів та передано у ведення таких міжнародних організацій – СОТ, МВФ та ін.);

- виникнення політичної та економічної відповідальності за стан навколишнього середовища;

- політична інтеграція країн у різні блоки, що забезпечує підґрунтя для інтеграції на загальносвітовому рівні;

- утворення світового інформаційного простору, що забезпечує уніфікацію потоків інформації.

Глобалізація економіки пов’язана із двома процесами:

1. глобалізація ринків (ресурсів, товарів та послуг);

2. глобалізація економічних структур (формування транснаціональних операторів (передовсім, ТНК), збільшення організаційних структур економіки, утворення глобальних мереж).

Посиленню процесів економічної глобалізації сприяють:

– відносна самостійність транснаціональних корпорацій і перерозподіл функцій між державою, ТНК та міжнародними організаціями та інститутами;

– природа конкуренції, яка забезпечує злиття та поглинання менш ефективних чи менш потужних фірм;

– використання електронних каналів зв’язку, Інтернет-технологій для впровадження нових методів управління виробництвом та збуту;

– фінансові ринки не тільки обслуговують реальний сектор економіки, а й набувають самостійного значення через контроль формування та розподілу світової вартості;

– збільшення частки послуг у структурі виробництва реальних благ, зокрема інформаційних та фінансових;

– лібералізація фінансових ринків.