6. Сутність і структура політики, як суспільного явища.

Політика, як декларує заголовок, – явище суспільне. Це означає, що вона – породження взаємин, які виникають між соціальними одиницями: громадянами і їх різноманітними угрупуваннями – громадськими організаціями, рухами, партіями, трудовими колективами – одним словом між соціальними суб’єктами. Існування цих суб’єктів ґрунтується на задоволенні їхніх потреб та інтересів. Як формулював Л.Фейєрбах „Існування людини без потреб є марним існуванням. Що взагалі позбавлене потреб, те не має потреби у існуванні”.

Поняття „потреби” й „інтереси” в суспільно-політичній літературі вживаються практично як синоніми, що закономірно. Адже за визначенням, інтересами є усвідомлені потреби. Якщо вдатися до розгорнутого тлумачення, то інтерес слід визначити як об’єктивно зумовлений мотив діяльності суб’єкта, який включає в себе усвідомлення власної потреби, умов та засобів її задоволення. Саме заради задоволення своїх потреб та інтересів люди працюють і воюють, будують і руйнують, вчиняють революції і державні перевороти, приймають закони та запроваджують суспільні порядки.

Як кажуть, світом рухають інтереси. І це безпосередньо стосується політики. Політичне мислення і світосприйняття розпочинається з усвідомлення людиною своїх інтересів, їхньої відмінності від інтересів інших людей, розуміння необхідності докладати зусилля для подолання перешкод при їхньому здійсненні, чіткого усвідомлення того, що головною такою перешкодою є інші люди, котрі теж прагнуть задовольнити властиві їм інтереси. Це усвідомлення може бути вихідним пунктом як кримінального, так і політичного ставлення до життя. Якщо соціальний суб’єкт прагне знищити іншого суб’єкта, діє за сталінським принципом „немає людини – немає проблеми”, ми спостерігаємо кримінальне ставлення. Якщо ж соціальний суб’єкт прагне домогтися свого за допомогою соціальної взаємодії – маємо політичне ставлення.

Отже, в основі політики лежить змагання інтересів окремих соціальних суб’єктів заради переважного задоволення своїх потреб та інтересів.

Попри все розмаїття індивідуальних та групових інтересів і вподобань, у суспільстві завжди існують цінності, у яких зацікавлені всі. Це дотримання певного порядку і безпеки, збереження й розширення зв’язку, зміцнення цілісності суспільства, протистояння руйнівним впливам, покращення, чи хоча б відтворення умов життя гідних людини, звільнення суспільства від залежності, як щодо природи, так і інших суспільств.

Звідси, політика – це ще й засіб організації, підтримання певного порядку у суспільстві, узгодження інтересів окремих спільнот, збереження цілісності суспільства.

Наявність всезагального інтересу не заперечує існування приватного інтересу, а навпаки – передбачає і включає його. Задоволення всезагального інтересу – це здійснення всього того, що забезпечує нормальне людське життя. Перш за все, це збереження єдності, цілісності розшарованого суспільства, здійснення процесів його життєдіяльності – виробництва, обміну, набуття знань, розвитку культури тощо. Без реалізації цих загальносуспільних потреб неможливе задоволення індивідуальних, класових, групових потреб. Проте ця істина далеко не завжди усвідомлюється соціальними суб’єктами. Тому в основі політики як сфери суспільної життєдіяльності знаходиться також необхідність підпорядковувати часткові інтереси інтересові загальному.

Звідси, необхідним структурним елементом політики, який і визначає її якісну своєрідність як регулятивної сфери суспільства, є влада – право, здатність, можливість суб’єкта політики підпорядковувати своїй волі об’єкти політики безвідносно до їх потреб, інтересів, переконань і намірів, що чиниться від імені всезагального інтересу.

Зосередження уваги на окремих з цих складових політики веде до практично протилежних підходів до розуміння політики.

Так зосередження уваги на змаганні, протиставленні, підпорядкуванні одних інтересів іншим викликало до життя конфронтаційне розуміння політики. Яскравим прикладом такого розуміння є марксистське, згідно з яким політика і держава виникли як знаряддя класового панування.

Інший підхід до визначення політики базується на її органічному зв’язку з владою. Як підкреслював свого часу М.Вебер: „Політика, судячи з усього, означає прагнення до участі у владі або до здійснення впливу на розподіл влади чи то між державами, чи то всередині держави між групами людей, які вона в собі обіймає”. Сучасні прихильники даного підходу визначають політику як особливий вид діяльності пов’язаний зі здобуттям, здійсненням і утриманням влади.

Такий підхід мало чим відрізняється від конфронтаційного, оскільки розглядає владу як мету політики. Крім того, обидва підходи ігнорують таку складову політики як спрямованість на загальносуспільні справи.

Дану ваду у витлумаченні сутності політики усуває консенсусний підхід. Його прихильники, починаючи від Платона, який визначав політику як мистецтво жити разом, наполягають па соціальному призначенні політики. Розтлумачуючи цю тезу П.Шляхтун стверджує, що влада, через яку визначається політика, є не метою, а лише засобом політики, за допомогою якого досягаються певні суспільні цілі, насамперед, задоволення інтересів і потреб.

Сьогодні теоретики політології сходяться на тому ,що така риса політики як спрямованість на збереження цілісності суспільства, узгодження соціальних інтересів на засадах консенсусу зрештою виводить на питання ефективного керівництва та управління суспільством.