Розділ і

1. Поняття політологія

   1. Політологія - наука про політику, тобто про особливу сферу життєдіяльності людей, пов'язаної з владними стосунками, з державно-політичною організацією товариства, політичними інститутами, принципами, нормами, дія яких покликана забезпечити функціонування товариства, взаємовідносини між людьми, товариством і державою[29].

Політологія як наука про політику вивчає певні закономірності та тенденції політичного життя. Законам політичного життя не властиві такі ж стійкість і необхідність, як законам природи. Політичні закономірності — це стійкі й необхідні зв'язки між політичними явищами і процесами, на підставі яких можна прогнозувати майбутні політичні події. Однак про достовірність цього передбачення не можна стверджувати з такою точністю, як на підставі природного закону.

Наприклад, мало хто з політологів точно передбачив путч 1991 р. у Москві або швидкий розпад СРСР. Тому багато вчених вважають більш доцільним вживати замість терміна «політична закономірність» інший — «політична тенденція» як певний напрям розвитку в різних варіантах. При цьому треба сказати, що в політичному житті завжди існують альтернативні варіанти, і мистецтво політика полягає у виборі саме того варіанта, який би завдав якнайменше шкоди суспільству.

Політик повинен враховувати якомога більшу кількість взаємодіючих факторів, виявити певні закономірності. Унікальність політичної ситуації полягає в тому, що вона завжди неповторна, включає такі елементи, які не мають аналогів у світовій історії.

Разом з тим, у кожній ситуації можна виявити якісь ознаки, котрі мають здатність повторюватися при збігу тих чи інших факторів, нехтувати котрими не можна і котрі відносяться до поняття «закономірність». Наприклад, політичною закономірністю можна вважати неможливість здійснення реформ при слабкій виконавчій владі або неможливість ефективного управління за відсутності чіткого розподілу функцій державних органів тощо.

У політологічній літературі вирізняють три групи законів політичного життя: закони структури, функціонування, розвитку. Закони структури виявляють сталість, визначеність зв'язків певної політичної структури (держави, партії). Так, закономірність олігархізації партії значною мірою зумовлена її авторитарною організаційною структурою. Закони функціонування торкаються сталості й визначеності зв'язків у процесі політичної діяльності в певному часовому вимірі. Наприклад, закономірністю можна вважати відчуженість політичної участі мас у тоталітарному режимі. Закони розвитку характеризують сталість і визначеність зв'язків при переході від однієї політичної системи до іншої. Сюди треба віднести закономірності реформ, революцій.

Отже, політологія — це наука про закономірності й тенденції функціонування і розвитку політики, політичних систем та окремих політичних інститутів, їх взаємодію з різними підсистемами суспільства.

На сучасному етапі термін «політологія» переважно вживається в країнах колишнього СРСР, а в інших країнах застосовується термін «політичні науки», який об'єднує політичну філософію, політичну соціологію і політичну психологію.

Стосовно розуміння предмета політологи виділяють два підходи: плюралістичний і моністичний. Прихильники плюралістичного підходу включають до політології різні дисципліни: історію політичних і правових учень, політичну соціологію, політичну філософію, політичну географію. Прихильники моністичного напрямку розглядають політологію як окрему галузь дослідження зі специфічними методами. Так, у французьких та італійських посібниках термін «політологія» застосовується на позначення дисципліни, яка вивчає політичні режими, інститути, елементи громадянського суспільства. У англо-американській традиції відповідна дисципліна називається «порівняльним правлінням»[10.].

Політологія в моністичному значенні включає два аспекти: етатистський (державознавчий), який охоплює коло проблем, пов'язаних з функціонуванням державних інститутів; краніологічний, що вивчає владні відносини на всіх рівнях суспільства.

На сучасному етапі розвитку проблематика політологи тісно переплітається з проблематикою соціологи. Деякі західні політологи, зокрема Р. Бендікс і С. Ліпсет, розрізняють політологію і соціологію на тій підставі, що перша вивчає вплив держави на суспільство, а друга — вплив суспільства на державу. Це твердження не є незаперечним у світлі дедалі більшого зближення політології і соціології в площині спільного використання методів досліджень. Йдеться про те, що методологія сучасних політологічних досліджень змістилася до конкретно-соціологічного аналізу політичних явищ і процесів, тобто соціолого-поведінковий аспект досліджень визначає специфіку сучасної політології. Отже, політологія сьогодні зводиться до одного з підрозділів соціології — соціології політики[4.].

Політологія тісно переплітається з політичною філософією. Відмінність між політологією і політичною філософією, на думку багатьох політологів, полягає в такому: 1) філософія розглядає більш умоглядні, абстрактні проблеми, а політологія — ті явища, які можна експериментально перевірити; 2) філософія говорить про те, «що має бути», а політологія — про те, «що є».

Політологія як будь-яка гуманітарна наука виконує такі функції: 1) описову, суть якої полягає в констатації фактів політичної реальності, на підставі чого можна отримати відповідь, якою є ця реальність; 2) пояснювальну, що дає змогу зрозуміти суть політичних явищ, причини їх виникнення, закономірності функціонування. Пояснювальна функція дає відповідь на запитання: чому саме ці, а не інші факти мають місце в політичній реальності;

3) прогностична функція зводиться до передбачення, якою буде політична дійсність у майбутньому (наприклад, прогнози щодо успіху на виборах); 4) інструментальна функція полягає в розробці певних проектів прийняття рішень для досягнення конкретного політичного результату; 5) ідеологічна функція орієнтує на вибір певної системи ідеологічних цінностей. Вона дає змогу зрозуміти, яким чином уникнути фальшивих, безглуздих цінносних орієнтацій.

Політологія як наукова теорія грунтується на певній методології. Методологічна основа політичної науки включає такі елементи: 1) загальнотеоретичні дослідження політики на рівні філософського обгрунтування її природи, основних принципів генезису і функціонування політичних інститутів, ролі особи в політичному процесі;

2) теорії середнього рівня, спрямовані на дослідження і формування окремих концепцій політичного маркетингу;

3) конкретні емпіричні дослідження різних елементів політичної ситуації. Серед загальнотеоретичних методів дослідження суспільства можна виділити такі:

1) структурно-функціональний (Толкотт Парсонс, Роберт Мертон); 2) конфліктології (Ральф Дарендорф, Льюїс Козер); 3) символічного інтеракціонізму (Джорж Мід і Герберт Блумер); 4) біхевіоризму і обміну (Беррес Скінер, Джордж Хоманс, Пітер Блау); 5) структуралізму (Клод Леві-Стросс і Міпіель Фуко); 6) постмодернізму (П'єр Бурдьє)[3].

Постмодернізм намагається наблизити об'єктивістський і суб'єктивістський підходи до політичної реальності. Згідно з його концепцією, існують об'єктивні структури (політичні, економічні, ідеологічні відносини) — поля, що детермінують розуміння, спосіб відчуття, осмислення та оцінки суб'єктів політики, політичної реальності — габітус. Посередником між полями і габітусом є практика, в процесі якої відбувається їх взаємне формування. Отже, цей метод дає змогу розкрити зміст політичної діяльності, виходячи з аналізу політичної ситуації (взаємодії різноманітних полів) і способу мислення, вибору тих стратегій, які можуть загальмувати чи прискорити суспільний процес.

Засвоєння сучасної зарубіжної методології політологічних досліджень значно розширює силове поле наукового пізнання політичної реальності у різних її виявах[3].