Становлення судово-психологічної експертизи

Самостійним джерелом доведення СПЕ стає на рубежі ХIХ – ХХ ст. Її основи розроблялися відомими вченими: у Німеччині – В. Штерн, в Італії – Е. Феррі і Р. Гарофало, у Росії – Л. Є. Владимиров, О. У. Фрезе, В. М. Бехтерев та ін.

У цей час з'являється частина робіт, у яких зачіпаються питання, пов'язані із судово-психологічною експертизою: К. Марбе «Психолог як експерт у карній і цивільній справах», Р. Куве «Психотехніка на службі залізниць», В. Штерн «Показання молодих свідків у справах про статеві злочини» і «Психологічні методи перевірки розумової обдарованості», Г. Гросс «Кримінальна психологія», О. Є. Брусиловський «Судово-психологічна експертиза», М. М. Гродзинський «Однаковість помилок у показаннях свідків», Я. О. Канторович «Психологія показань свідків», О. Р. Лурія «Психологія у визначенні слідів злочину» та ін. У них обґрунтовувалася методика і техніка проведення судово-психологічної експертизи з приводу показань свідків, особистості обвинувачуваного, психології документів, подій на залізничному транспорті і т.ін. Особливий практичний інтерес становили дослідження показань свідків (після судової реформи 1864 р.). Вважалося, що мета судово-психологічної експертизи особистості – установити наявність наміру, необережності або нещасного випадку, а також мотивів діяння, соціолого-практичного змісту соціальної небезпечності особистості.

Російське дореволюційне процесуальне законодавство не містило положень про проведення судово-психологічної експертизи, однак випадки, коли була необхідність досліджувати психіку обвинувачуваного, свідка та ін., передбачалися. Такі дослідження проводилися не тільки психологами, але і суддями, військовими і морськими офіцерами.

Перша спроба проведення судово-психологічної експертизи в Російській імперії належить до 1883 р. СПЕ тоді була названа видатним юристом і суспільним діячем А. Ф. Коні експертизою почуттів і вражень. І хоча він не міг не визнати її цікавою, проте поставився до неї скептично через її суб'єктивний характер, низький науковий рівень, що обумовлювалося загальним станом розвитку психологічної науки в той час.

У дореволюційний період активним прихильником упровадження психологічних знань у карний процес був відомий російський юрист Л. Є. Владимиров, який пропонував проводити психологічні дослідження для з'ясування психічного стану підсудного «при достатності мотиву», для визначення сили афекту і деяких інших питань.

Історія судово-психологічної експертизи в радянському правосудді починається з Декрету про суд № 2 (1918 р.), у ст.14 якого висновок судово-психологічної експертизи був визнаний як доказ у кримінальних справах. Інструкція Наркомюсту РРФСР від 23 липня 1918 р. «Про організацію і дію місцевих народних судів» містить указівки про залучення експертів з метою дослідження психіки обвинувачуваного.

В Інструкції для народних слідчих, затвердженій Наркомюстом УРСР у 1919 р., також відзначалося, що з метою підвищення якості ведення слідства слідчий може запрошувати фахівців, які мають спеціальні знання.

У положенні про ревтрибунали від 18 березня 1920 р. указувалося, що трибунал вправі допустити як доказ висновок експерта.

Для практичного втілення законодавчих розпоряджень про можливість і необхідність призначення різного виду експертиз з метою надання допомоги правоохоронним органам у 1918 р. у Петербурзі організовується кабінет з вивчення злочинця і злочинності, одним із завдань якого було проведення судово-психологічних досліджень. Такі кабінети відкриваються в Саратові, Москві, Баку, Ростові й ін. У 1924 – 25 рр. створюються спеціальні психолого-криміналістичні установи в Києві, Харкові, Одесі. Пізніше ці кабінети реорганізовуються в обласні інститути науково-судової експертизи, що крім криміналістичних, фізичних, хімічних та ін. експертиз, проводили кримінолого-психологічні дослідження.

У порівнянні з іншими видами експертиз СПЕ поширення не набула через нерозробленість її теоретичної бази, методологічних основ її проведення, відсутність підготовлених кадрів. Внутрішньополітичні причини призвели до того, що в 30-ті роки проведення судово-психологічних експертиз цілком припинилося. Одночасно були виключені з КПК норми, що регулюють можливості визначення психічного стану обвинувачуваного. У результаті – протягом більш ніж тридцяти років СПЕ в юрисдикційному процесі не проводилася. Дослідження особистості злочинця здійснювалися тільки в рамках судово-психіатричної експертизи.

Якісно новий етап у розвитку судово-психологічної експертизи починається з часів реформи радянського законодавства (1958 – 1960 рр.). До цього моменту в правовій науці міцно затвердилася думка про необхідність використання психологічних знань у боротьбі зі злочинністю. Почалася активна дослідницька робота провідними вченими-юристами країни, націлена на створення теоретичного фундаменту юридичної психології і впровадження її практичних рекомендацій у карний процес. Серед них необхідно виділити таких: О.В. Дулов, Г. М. Миньковський, М. М. Коченов, О. Р. Ратинов, Л. І. Рогачевський, Я. М. Яковлєв та ін.

У 1978 р. у Прокуратурі СРСР разом із вченими-юристами і психологами відбулося засідання, присвячене використанню психологічної експертизи в судовій практиці. Було прийняте рішення про подальше розширення дослідницьких робіт у галузі судово-психологічної експертизи. У секторі психологічних проблем боротьби зі злочинністю Інституту прокуратури (проф. О. Р. Ратинов) створюється експертна група психологічних досліджень (кер. М. М. Коченов), на яку покладалася розробка і координація науково-дослідних робіт у галузі судово-психологічної експертизи.

У 1980 р. Прокуратурою СРСР в усі підвідомчі прокуратури був розісланий методичний лист, присвячений СПЕ. Це, з одного боку, стало своєрідним підсумком проведеної роботи в цьому напрямку, а з іншого – відкрило ще більший простір застосуванню психологічних знань у формі експертизи при розслідуванні (розгляді в судах) кримінальних справ.