Види фонетичних навичок

Види мовленнєвої діяльності	Сегментний рівень (звуковий)	Супрасегментний рівень (інтонаційний)
Рецепція: слухання (і частково читання)	рецептивні слухо-вимовні навички	рецептивні інтонаційні навички
Продукція: говоріння, читання вголос (і частково письмо)	репродуктивні слухо-вимовні навички	репродуктивні інтонаційні навички

Слухо-вимов­на навичка – це навичка коректної вимови усіх фонем у потоці мовлення та їх адекватного розуміння в процесі сприйняття мовлення інших людей. Інтонаційна навичка – це навичка коректного інтонаційного оформлення власного мовлення і адекватного розуміння в процесі сприйняття мовлення інших людей.

Рецептивна фонетична навичка – це автоматизована рецепція фонем і інтонем у потоці мовлення на базі розвинутого фонематичного і інтонематичного слуху. Репродуктивна фонетична навичка – це автоматизована репродукція фонем і інтонем у потоці мовлення на основі коректної коартикуляції і інтонування.

Усі фонетичні навички (так само, як граматичні та лексичні) характери­зуються якостями автоматизованості, стійкості і гнучкості і формуються поетапно.

Фонетичні знання – це знання про:

• фонетичну сторону мовлення: фонеми та їх артикуляційно-акустичні характеристики; основні модифікації звуків в потоці мовлення; фонетичну організацію слів (складу, словесного наголосу); інтонацію та її основні компоненти (мелодику, ритм, паузацію, наголос, темп, гучність і тембр);

• транскрипцію або інші умовні символи (в залежності від ІМ) та графічні можливості відображення інтонації.

З точки зору доступності, посильності і відповідності потребам спілкування очевидно, що йдеться не про знання лінгвістичної фонетики. Для формування ФК учні (насамперед, основної і старшої школи) потребують мінімально необхідних знань так званої педагогічної фонетики² (або «фонетики учня»), без яких формування ФК навіть на апроксимованому рівні не можливе.

Педагогічна фонетика завжди контрастивна, бо враховує вплив рідної мови. Навчальний матеріал для неї відбирається за суто методичними критеріями (наприклад, нормативності, вживаності, відповідності потребам спілкування) і організується циклічно і концентрично (а не системно-лінійно, як в лінгвістичній фонетиці), з плануванням фаз систематизації і повторення. Педагогічна фонетика передбачає здебільшого індуктивний шлях оволодіння фонетичним матеріалом після його багаторазового використання у спілкуванні, і здобуття знань учнями на основі організованої вчителем наочної демонстрації фонетичних явищ безпосередньо в мовленні. В ній враховуються психолого-педагогічні особливості засвоєння і вживання фонетичного матеріалу, наприклад, його складність і зрозумілість для учнів, запам’ятовуваність, залежність від сфери його використання в продукції чи в рецепції, зведення до мінімуму термінології. Наприклад, немає сенсу знайомити учнів з поняттями фонеми і алофону. Але вони мають розуміти, що довгий або короткий голосний може змінити значення слова в англійській або німецькій мовах. А щоб учні швидше навчилися визначати, коли ж голосний, наприклад, в німецькій мові вимовляється довго, доцільно познайомити їх з основними правилами довготи голосних. Це не означає однак, що учні повинні вчити фонетичні правила, а вчитель контролювати їх засвоєння. Правила потрібні тільки для того, щоб оволодіння вимовою протікало з найменшими затратами часу і зусиль.

Оскільки чинні програми не містять ніякої інформації відносно обсягу фонетичних знань і розподілу їх по класах, то вчитель керується підручником і фактично самостійно вирішує, коли, скільки і якої інформації потребують його учні, пам’ятаючи при цьому, що роль фонетичних знань суто допоміжна.

Фонетична усвідомленість є складовою так званої загальної мовної усвідомленості (свідомості, здатності) (Language Awareness, Sprachbewusstheit) або свідомого рефлективного підходу до феноменів мови і мовлення, а також до власних процесів учіння і оволодіння іншомовною комунікативною компетенцією та її складовими субкомпетенціями.

Фонетична усвідомленість – це здатність того, хто оволодіває ІМ:

• розмірковувати над процесами формування своєї ФК і оволодівати вимовою, конструюючи систему власних фонетичних знань;

• свідомо реєструвати і розпізнавати звукові одиниці різних рівнів, їхні особливості та закономірності їхнього утворення і функціювання;

• знати свій тип «мовця» і «учня», усвідомлювати переваги і недоліки свого типу відносно формування ФК;

• аналізувати фонетичну сторону свого мовлення і робити відповідні висновки, наприклад, приймати рішення щодо наявності грубих відхилень від стандартної (нормативної) вимови, аналізувати їх причини, застосовувати за допомогою вчителя ефективні шляхи подолання.

До засобів стимулювання рефлексії і чутливості учнів до проблем вимови відносяться: організований вчителем індуктивний шлях оволодіння вимовою і кероване їм здобуття найважливіших фонетичних знань учнями; дозування і «візуалізація» фонетичних правил; обговорення з учнями джерел їхніх грубих помилок і шляхів їх подолання; порівняння з рідною мовою (або з першою ІМ); короткі, чіткі і наочні пояснення (наприклад, як відбувається артикуляція, рух і положення окремих органів), використання транскрипції або інших символів, словників вимови тощо.