2. Національний ринок і його структура. Виникнення олігархії та нової національної еліти

Національний ринок – це економічний механізм функціонування господарства в межах державного устрою, що забезпечує право господарюючих суб’єктів вільно здійснювати свою економічну діяльність відповідно своїм інтересам та згідно з діючими правовими нормами.   Структура національного ринку поділяється на окремі частини, що спеціалізуються на обігу певного ресурсу, блага. Кожна частина ринку поділяється на сектори та сегменти, що конкретизують характер об’єктів обороту, специфічні риси поведінки суб’єктів, закономірності розвитку та принципи організації. Кожна структурна ланка ринку потребує певного відображення в нормативно-правових актах, що регулюють, контролюють та захищають взаємозв’язки між суб’єктами. Всі частини, сектори та сегменти знаходяться в тісній залежності та взаємодії.  У структуру національного ринку входять:

1. Ринок споживчих товарів та послуг, де формується первісний попит на блага кінцевого споживання. Цей ринок поділяється на окремі складові (приміром, ринок харчових продуктів, ринок товарів народного споживання та ін.) та особливі сегменти (наприклад, ринок молочних продуктів, ринок пральних машин). Саме з цього ринку надходять сигнали на всі інші структурні ринки.

2. Ринок економічних ресурсів, що включає процес обігу тих благ, що необхідні для виробництва кінцевих благ. Цей ринок має похідний характер, оскільки попит на ресурси диктує обсяг споживанням кінцевих благ. Особливою частиною цього ринку є ринок землі, якій поділяється на ринок сільськогосподарської та несільськогосподарської землі з наступним поділом на сегменти (приміром, ринок землі в містах).

3. Ринок праці, на якому складаються вільні та взаємовигідні відносини між роботодавцем та працівником. Складовими цього ринку є ринки висококваліфікованої або  некваліфікованої робочої сили. В кожній структурній ланці здійснюється купівля-продаж робочої сили за ознаками кваліфікації, спеціальності та професії. 

 4. Фінансовий ринок, на якому здійснюється обіг таких специфічних товарів як гроші, цінні папери, валюта, немонетарне золото. Великі сектори ринку цінних паперів включають ринки прав власності (акцій, інвестиційних сертифікатів), боргових зобов’язань (векселів), похідних інструментів (деривативів) та ін. 

Фундаментальною основою функціонування ринкової економічної системи є наявність приватної власності.. Поступово дрібна приватна власність перетворюється на більш складні та спільні форми власності.

Економіка України на час становлення незалежності була максимально одержавлена й зарегульована, що унеможливлювало її перехід до ринкових відносин. Так, у СРСР перед початком реформ державними було 92 % об’єктів власності. Необхідність формування приватної власності потребувало спеціальної державної політики роздержавлення та приватизації. Роздержавлення – це процес зменшення ролі та впливу держави на економіку, приміром, передача державної власності в комунальну, відмова від планово-директивного керування економікою. Приватизація – це процес перетворення державної власності на приватну. Приватизацію не можна розглядати суто як особливість трансформаційних перетворень адміністративно-командної економіки. В умовах розвинутої ринкової економіки час від часу уряд приходить до висновку про необхідність проведення приватизації з метою підвищення ефективності окремих галузей економіки. Так, у США в 1954-1959 році була ліквідовано державна власність на промислові і торгівельні підприємства. У Великій Британії з приходом до влади консервативного уряду на початку 1988 року було продано 30% державних підприємств.

Для України пострадянського періоду необхідним стало створення нової концепції приватизація, оскільки не можливо було використати моделі західних країн, де масштаби і темпи приватизації були значно меншими, а сама приватна власність сприймалася як природний і нормальний спосіб життя.  Модель української приватизації повинна була враховувати соціально-економічні та ідеолого- політичні реалії того періоду і стати масштабним і глибоким процесом трансформації економічних відносин. В основу моделі приватизації було покладено принципи соціальної справедливості і рівності розподілу та продажу державного майна, що означало безплатну передачу більшої частини державного майна населенню (із використанням приватизаційних паперів), надання пільг трудовим колективам підприємств, забезпечення механізму гласності та декларування доходів. 

Перші приватизаційні процеси почалися ще за часів існування Радянського Союзу (1988 рр.), коли було дозволено приватне підприємство в формі кооперативів, комерціалізації торгівельно-побутових підприємств та передача державних приміщень у оренду. У 1991 р. в Україні було прийнято необхідні закони, що створили правове поле для появи приватного підприємництва. Але за умов слабкого державного контролю, недосконалості нормативно-правових актів приватний капітал почав активно зростати насамперед у тіньовому секторі виробництва та продажу споживчих товарів і послуг, де спостерігалися суттєві диспропорції між попитом та пропозицією. Це стало чинником первинного нагромадження значного за розміром приватного капіталу, який став активно втручатися в процес приватизації як малих, так великих підприємств. Безкоштовна приватизація діяла з 1992 по 1998 роки, коли майже 90 % підприємств торгівлі, сервісу і громадського харчування стали приватним. З 1999 року почалася грошова приватизація великих підприємств таких галузей як машинобудування, транспорт, зв'язок. нафто- і газопереробна промисловості.

Основними результатами процесу роздержавлення та приватизації в Україні стали ліквідація державного монополізму і радикальні зміни структури власності, що є важливими передумовами формування ринкового середовища. На сьогодні в Україні частка приватного сектора в структурі ВВП становить майже 60 %, а кількість зайнятих в приватному сектору досягає 80 %. У той же час українська модель приватизації призвела до низки негативних наслідків, перш за все до невиправданого розшарування економічних суб’єктів, формування неефективного власника, націленого на примноження багатства не в результаті відтворювального виробничого процесу, а шляхом перерозподільних процедур, у тому числі з джерел державного бюджету. Нечисленна група суб’єктів привласнила значну частину суспільного багатства, а більшість працівників змушена працювати за такий розмір заробітної плати, що не забезпечує нормальний процес відтворення робочої сили, а значить, і зацікавленість у результатах своєї праці. Тим самим поряд з неефективним власником з’явився неефективний працівник. На такому економічному підґрунті  не може скластися реальне демократичне суспільство, а тому має місце розвиток свободи без відповідальності, а права людини поєднані з неможливістю їх реальної реалізації.

Крім того, суттєві прорахунки при проведенні приватизації спровокували появу фінансової олігархії, тобто невеликої групи власників промислового, торгівельного, фінансового капіталу, що панують в економічному та політичному житті держави, в руках яких знаходиться  переважна частина національного багатства. Для олігархії характерні практично повна безконтрольність прийняття рішень на всіх рівнях державного устрою. Фінансова олігархія в Україні, на відміну від розвинених країн, виникла в результаті перерозподілу створених та накопичених усім суспільством природно-матеріальних благ.

У результаті соціально-економічних перетворень  сформувалася специфічний український істеблішмент. Суспільний істеблішмент можна визначити як сукупність економічних, політичних, релігійних, державних і недержавних установ і організацій, що володіють засобами впливу (різними важелями владних повноважень) на всі сторони суспільства. Істеблішмент має персоніфіковані форми, втілені в образі окремих людей (відомих політиків, державних діячів, представників культури, мистецтва, науки, спорту), які мають істотний вплив на всі сторони суспільної свідомості. Цей прошарок населення отримав назву еліти, основні функції якої є управління соціумом шляхом формування моделей соціальних зв’язків,  образу успіху, стереотипів поведінки, ставлення до праці та  багатства, що дозволяє іншим громадянам адаптуватися до соціально-економічних змін. Якість еліти оцінюється співвідношенням преференцій (переваг), що притаманні еліті, із складністю та ступенем виконання нею  своїх функцій. Важливим завданням суспільного істеблішменту є постійне відтворення високої якості еліти. Особливі умови формування української еліти на практиці призвели до невиправданого збільшення їх власних повноважень, при одночасному ухиленні від будь-яких обов’язків перед суспільством, при цьому відбувається деформація суспільних цінностей та нав’язування демонстративних стереотипів способів життя.

Розвиток ринкової економіки не можливий без утворення та панування суто ринкових інститутів. Важливим економічним інститутом ринку є інститут  власності, що регулює  організаційно-правовий механізм руху всіх форм власності та способів господарювання. Ринкова економіка за своєю природою це сукупність прав та механізмів  їх захисту. Права власності – це можливість контролювати використання ресурсів шляхом розподілу витрат та вигод при їх привласненні. З боку суспільства права власності – це правила поведінки, які кожний суб’єкт повинен дотримуватися в своїх відносинах до інших суб’єктів, що призводить до упорядкування їх взаємовідносин. З боку окремого суб’єкта права власності виражають сукупність повноважень, що дозволяють ті чи інші методи використання конкретних благ на основі співставлення індивідуальних вигод та втрат. Чим краще специфіковані (тобто визнанні) права власності, тим сильніше стимул у господарюючого суб'єкта отримати позитивний кінцевий результат.

Повноваження щодо привласнення благ можуть бути санкціонованими як державою, так і суспільством, тобто вони надаються та охороняються не тільки законами та судовими рішеннями, але і традиціями, звичаями, моральними та релігійними нормами. Права власності можуть бути неповно специфіковані в результаті, по-першу, їх неточного встановлені, по-друге, поганих механізмів захищеності, по-третє – надмірного обмеження з боку держави.  Наприклад,  приватизація державного майна передбачала специфікацію права приватної власності. Але чіткого уявлення про цей процес на той час у суспільства не було, тому специфікація прав власності була проведена не чітко, з великою кількістю помилок, що в подальшому призвело до постійного процесу її змін, можливостей здійснювати захоплення чужої власності. Значна кількість рейдерських захоплень чужої власності є наслідком розмиття права власності, що були встановлені в процесі приватизації.

Функціонування інституту власності перетворює всі обмінні процедури на процес формування, розподілу та перерозподілу різних повноважень.  Тому похідним від інституту приватної власності є інститут угоди, який породжує договірне право  як сукупність норм, що регулюють економічні відносини обміну. Договірне право дозволяє, по-перше,  зняти суперечності між різними інтересами суб’єктів угоди на принципах врівноваження вартості (приміром, купівля-продаж товару, послуги)  чи цінності (приміром, установчий договір) отриманих переваг.  По-друге, утримувати суб’єктів від опортуністичної (неправомірної) поведінки, що сприяє оптимальному партнерству та зменшує витрати на захисні заходи. По-третє, попереджає появу негативних зовнішніх ефектів (тобто погіршення становища тих суб’єктів, які не є сторонами угоди). В-четвертих, зменшити та розподілити ризики, що виникають в наслідок несприятливої невизначеності шляхом їх покладання на ту сторону угоди, яка може його запобігти, в тому числі і на судові органи, якщо витрати на вирішення спірних питань занадто високі. щоб включити їх в договори.

Особливо місце в національному господарстві займають інститути традиції та моралі, які відображають сукупність фундаментальних цінностей та визначають культурно-історичний тип нації.