78. До превентивних антикризових заходів відносять:

*а) вироблення й періодична актуалізація системи показників і індикаторів, що комплексно характеризують поточну підприємства й тенденції його розвитку на найближчу перспективу; визначення граничних значень показників і індикаторів розробленої системи, при яких виникає мотивований погроз стабільності фірми; розрахунок і періодична актуалізація відповідних показників; обґрунтоване вироблення критеріїв великих проектів для конкретного підприємства, їхня типізація, організація оперативного моніторингу в розрізі істотності впливу на фінансову стабільність даної фірми;

б) погодження основних пунктів плану антикризових заходів із профільними підрозділами фірми;

в) розробку й актуалізацію методики моделювання розвитку кризи на підприємстві; актуалізацію сценаріїв розвитку кризи на підприємстві; актуалізацію концепції подолання кризи по кожному з можливих напрямків її розвитку.

79. Розробка сценаріїв розвитку кризи передбачає:

*а) розробку й актуалізацію методики моделювання розвитку кризи на підприємстві; актуалізацію сценаріїв розвитку кризи на підприємстві; актуалізацію концепції подолання кризи по кожному з можливих напрямків її розвитку;

б) погодити основні пункти плану антикризових заходів із профільними підрозділами фірми; затвердити концепцію антикризової діяльності на засіданнях органів управління підприємства; затвердити базові положення плану антикризової роботи в підприємства;

в) вироблення й періодична актуалізація системи показників і індикаторів, що комплексно характеризують поточну підприємства й тенденції його розвитку на найближчу перспективу.

80. Вироблення стратегій антикризового управління передбачає:

а) розробку й актуалізацію методики моделювання розвитку кризи на підприємстві; актуалізацію сценаріїв розвитку кризи на підприємстві; актуалізацію концепції подолання кризи по кожному з можливих напрямків її розвитку;

б) вироблення й періодична актуалізація системи показників і індикаторів, що комплексно характеризують поточну підприємства й тенденції його розвитку на найближчу перспективу;

*в) погодження основних пунктів плану антикризових заходів із профільними підрозділами фірми; затвердити концепцію антикризової діяльності на засіданнях органів управління підприємства; затвердити базові положення плану антикризової роботи в підприємства; наглядовим органам при перевірці фірми вимагати надання затвердженої концепції антикризової роботи й погодженого плану антикризових дій; проводити актуалізацію й повторне затвердження концепції антикризової роботи на підприємстві й плану антикризових заходів щорічно.

5.2. Особливості здійснення антикризового регулювання підприємств.

Регулювання антикризової діяльності в суспільстві (у тому числі й на підприємства) у першу чергу здійснюється державними органами. Тому найчастіше здійснюється так зване державне антикризове регулювання функціонування підприємств. Державне антикризове регулювання – це макроекономічна категорія, яка відображає відносини, що виникають при організаційно-економічному та правовому впливі держави для захисту підприємства від кризових ситуацій, запобігання банкрутства або припинення їхнього подальшого функціонування.

Головною метою державного антикризового регулювання є підвищення інвестиційної привабливості національної економіки шляхом створення та забезпечення діючої системи відновлення виробничих активів підприємств-банкрутів, реабілітація боржників, запобігання фіктивному банкрутству та ведення необхідної статистики та реєстрів. Функціонування системи забезпечується спільними зусиллями державного органу країни з питань державного антикризового регулювання, судів та ліцензованих арбітражних керуючих з питань неплатоспроможності та кризис-менеджерів.

Антикризове регулювання забезпечує функціонування механізмів антикризового управління на мікрорівні, розробка і реалізація національної моделі, яка б враховувала умови країни, та сприяла економічному зростанню.

Аналіз діяльності підприємств, які є основним об'єктом мікроекономічної політики держави, дозволив виділити ряд проблем, що впливають на глибину промислової кризи. Основні з них: неефективність системи управління підприємствами; низький рівень відповідальності керівних органів та посадових осіб товариств перед засновниками за наслідки рішень, що приймаються, за збереження та ефективне використання підприємств, а також фінансово-господарські результати їх діяльності; низькі розміри статутного капіталу акціонерних товариств; відсутність досконалого механізму примусової реалізації майна за рішенням суду; недостатня завантаженість виробничих потужностей підприємства; незабезпеченість єдності підприємства як майнового комплексу, що знижує його інвестиційну привабливість; високі витрати на утримання об'єктів соціально-культурного призначення і житлово-комунального господарства, мобілізаційних резервів, об'єктів з особливим режимом приватизації; наявність неефективної організаційної структури товариства та його низький кадровий потенціал, недосконала організація менеджменту; наявність на підприємствах застарілих технологічних ліній виробництва, а також відсутність коштів на їх модернізацію, що істотно впливає на конкурентноздатність продукції підприємств; недостатність інформації щодо фінансово-економічного стану підприємств у акціонерів та керівників підприємств, потенційних інвесторів і кредиторів, а також у органів виконавчої влади; нестійка та неврегульована структура власності товариств, що знижує їхню інвестиційну привабливість для приватного капіталу. Перелічені вище проблеми призводять до економічної нестабільності, збільшують значення та роль антикризового управління підприємством.

Одним з антикризових регулюючих чинників, що сприяють оздоровленню ринкового середовища в Україні, є інститут банкрутства. Його вважають загальним інструментом національної політики, що виявляє неефективну діяльність підприємницьких структур, їхню неспро­можність розрахуватися з державою та кредиторами, гарантуючи захист інтересів останніх та розробляючи заходи для запобігання банкрутству.

У світовій практиці реалізація процедур банкрутства здійснюється у двох принципово різних напрямках — так звані британ­ська та американська моделі. За британською — банкрутство розглядається як спосіб повернення боргів кредиторам за рахунок коштів (основних, оборотних та інших), наявних у боржника, та його ліквідації як суб’єкта господарювання. Сутністю американ­ської моделі є здійснення оздоровчих заходів для підприємства з метою його реабілітації та відновлення платоспроможності. Нині державне регулювання в розвинутих ринкових країнах інтегрує ці дві моделі.

Інститут банкрутства, нещодавно відроджений в Україні, також базується на поєднанні елементів британської та американської моделей, що створює умови для санації, реорганізації підприємств та оновлення фінансово-господарської діяльності.

Нормативно-правове регулювання процесу банкрутства в Україні ґрунтується на Законах України «Про банкрутство», «Про банки і банківську діяльність», «Про аудиторську діяльність», а також на Арбітражному процесуальному кодексі України.

Органами, що беруть участь у провадженні справи про банкрутство підприємства за чинним законодавством України є:

• Арбітражний суд (провадить справу про банкрутство);

• Фонд державного майна (тимчасово розпоряджається майном боржника, якщо банкрутом є державне підприємство);

• банк, що здійснює розрахунково-касове обслуговування боржника і стає тимчасовим розпорядником майна боржника, коли банкрутом є недержавна структура;

• аудиторська фірма, що підтверджує неплатоспроможність боржника;

• санатори (громадяни або організації, які за власним бажанням беруть участь у санації підприємства);

• ліквідаційна комісія, що призначається Арбітражним судом після визнання боржника банкрутом, до складу якої обов’язково має входити розпорядник майна боржника.

Основна мета здійснення процедур банкрутства — не ліквідація підприємства, а задоволення вимог кредиторів та держави. Тому здійснення процедур банкрутства — дійовий засіб антикризового регулювання, за допомогою якого вирішуються проблеми економічних відносин між різними суб’єктами підприємництва, формується система захисту державою інтересів кожного учасника.

Загалом у рамках антикризового регулювання законодавство про банкрутство має виконувати такі основні функції: запобігати непродуктивному використанню активів підприємств; реабілітувати підприємства, які опинилися на межі банкрутства, маючи значні резерви для успішної фінансово-госпо­дарської діяльності в майбутньому. Як правило, така реабілітація передбачає фінансову санацію (реорганізацію); сприяти якнайповнішому задоволенню претензій кредиторів.

Головна мета провадження справи про банкрутство підприємства — якомога повніше задовольнити вимоги кредиторів, які пред’явлені до боржника.

Справа про банкрутство порушується за наявності формальних ознак фінансової неспроможності боржника. Вітчизняне законодавство виділяє дві такі ознаки:

1. Неплатоспроможність (боржник вважається неплатоспроможним, якщо він неспроможний виконати свої платіжні зобов’язання, строк оплати яких настав - зовнішньою ознакою неплатоспроможності боржника є припинення ним будь-яких платежів).

2. Загроза неплатоспроможності (боржник перебуває під загрозою неплатоспроможності, якщо він передбачає свою неспроможність виконати платіжні зобов’язання в разі настання строку їх погашення - загроза неплатоспроможності визначається на основі оперативного фінансового плану боржника).

З метою забезпечення майнових інтересів кредиторів арбітражним судом визначається порядок проведення процедури розпоряджання майном боржника і призначається розпорядник майна. Він призначається із числа осіб, зареєстрованих державним органом з питань банкрутства як арбітражні керуючі, відомості про яких надаються в установленому порядку Вищому арбітражному суду України. Розпорядником майна може бути призначено фізичну особу — суб’єкта підприємницької діяльності — з вищою юридичною чи еконо­мічною освітою (зокрема, в галузі фінансового менеджменту), котра не є зацікавленою стосовно боржника та кредиторів і має ліцензію арбітражного керуючого. Кредитор у справі про банкрутство ні за яких умов не може призначатися розпорядником майна боржника.

Розпорядник майна зобов’язаний: розглядати разом з посадовими особами боржника заяви кредиторів про грошові вимоги до нього, які надійшли до арбітражного суду у зв’язку з порушенням справи про банкрутство; реєструвати вимоги кредиторів; повідомляти кредиторів про результати розгляду їхніх вимог боржником, а також включення цих вимог до реєстру вимог кредиторів або про відмову боржника визнати вимоги; вживати заходів щодо захисту майна боржника; аналізувати фінансову, господарську та інвестиційну діяльність боржника, його становище на товарних ринках; виявляти ознаки фіктивного банкрутства чи доведення до банкрутства; скликати збори кредиторів; подавати до арбітражного суду та комітету кредиторів звіт про свою діяльність, відомості про фінансове становище боржника, пропозиції щодо можливості відновлення платоспроможності боржника. Права розпорядника майна: скликання зборів кредиторів та участь у них із правом дорадчого голосу; аналіз фінансового стану боржника та вироблення рекомендацій щодо фінансового його оздоровлення; залучення для забезпечення виконання своїх повноважень на договірній основі спеціалістів з оплатою їхньої діяльності з коштів боржника. Розпорядник майна не має права втручатися в оперативно-господарську діяльність боржника.