Тема 13 . Формування європейської та національної екомережі в Україні .

План

1. Базові елементи Європейської екомережі .Біорізноманіття .

2. Екологічна мережа .

3. Основні елементи національної екологічної мережі загальнодержавного значення^*

¹

У 1992 р. Рада Європи прийняла концепцію Європейської екомережі (European Ecological Network) як ідею всеєвропейської системи охорони природної спадщини європейської спільноти. Європейська екомережа (як фізична мережа природних або напівприродних територій європейського значення) — головний напрям реалізації Всеєвропейської стратегії збереження біологічного та ландшафтного різноманіття, яку затвердили на Конференції міністрів довкілля країн Європи в Софії у 1995 р.

Відповідно до значення елементи екомережі поділяють на п'ять рангів, або рівнів: біосферний, всеєвропейський (континентальний), національний, регіональний, локальний.

До складу Європейської екомережі мають входити такі базові елементи:

— природні ядра, або осередки (ядра біорізноманіття, ключові природні території), — це території збереження генетичного, видового, екосистемного і ландшафтного різноманіття, середовищ існування організмів, а також видів та ландшафтів європейського значення. Площа їх може бути різною, залежно від збереженого різноманіття і поширення рідкісних видів, але не менше 500 га для локальних природних ядер. Базовими критеріями відбору природних ядер вважаються такі: 1) можливість їхньої інтеграції в Європейську екомережу; 2) ступінь природності території та її різноманіття; 3) рідкісність різноманіття; 4) наявність ендемічних, реліктових і рідкісних видів; 5) репрезентативність різноманіття; 6) оптимальність розміру і природність меж; 7) антропогенно змінені, але багаті на різноманіття території;

— екокоридори, або перехідні зони, — просторові, витягну тої конфігурації структури, що пов'язують природні ядра і включають існуюче біорізноманіття різного ступеня природності, а також території, які підлягають ренатуралізації. їх головна функція — забезпечення взаємозв'язків між природними екосистемами, наприклад, міграційні шляхи. Це можуть бути долини річок, підніжжя височин тощо. Ширина всеєвропейських екокоридорів не має бути меншою ніж 15—20 км, а локальних — 500 м. Чим вужчий екокоридор, тим гірше він виконує своє призначення;

— відновлювальні райони, або території ренатуралізації, призначені для відновлення порушених компонентів екосистем, середовищ існування і ландшафтів європейського значення або повного відновлення деяких районів. Наприклад, осушені торфовища, вибиті луки, зріджені ліси тощо;

— буферні зони — території, що оточують природні ядра і сприяють зміцненню мережі та захисту природних ядер (біо-центрів) від впливу негативних зовнішніх факторів. Як правило, це території з регульованим режимом заповідання і господарювання;

— території природного розвитку призначені для посилення ефективності екомережі. Ними можуть бути території з рідкісними видами, розірвані частини екокоридорів тощо. Наприклад, типові лісові масиви, ділянки степів, що розміщені на значній відстані від екомережі.

Правовою підставою визначення природних ядер Європейської екомережі є дві директиви Європейського союзу:

1) щодо збереження диких птахів (Council Directive 79/409/ EEC on the conservation of wild birds), за якою визначаються території спеціальної охорони (Special Protection Areas);

2) щодо збереження природних середовищ існування дикої фауни та флори (Council Directive92/43/ЕЕС on the conservation of natural habitats and of wild fauna and flora); визначає території (місця), важливі для Європейського Союзу (Sites of Community Importance).

Біорізноманіття — це сукупність усіх живих організмів, їх мінливості та біологічних процесів. До рівнів організації біорізноманіття належать гени, популяції, види, ареали мешкання, екосистеми й природні процеси, що їх підтримують. Щодо біологічних ресурсів, то вони є окремими елементами біорізноманіття, як гени або види. Збереження біорізноманіття сприяє стійкому економічному розвиткові та допомагає розв'язати соціальні проблеми. Біологічне (біотичне) різноманіття — це сукупність усіх видів рослин, тварин і мікроорганізмів, їх угруповань та екосистем у межах території України, її територіальних і внутрішніх морських вод, виключної (морської) економічної зони та континентального шельфу. До біологічного різноманіття належить видове, популяційне, ценотичне, генетичне різноманіття. Людина є невід'ємним елементом біорізноманіття і за його межами не може існувати.

В Україні категорію ландшафтного різноманіття в сучасному його тлумаченні розробляють такі дослідники, як П.Г. Шищенко, М.Д. Гродзинський, В.М. Пащенко, В.Т. Гриневецький та ін. Ландшафтне різноманіття можна визначити як поширення на деякій\

території різних природно-територіальних комплексів (ПТК): чим більше контурів різних ПТК, тим ландшафтна структура різноманітніша^*168. Ландшафтне різноманіття — це реальна множинність на земній поверхні створених природою (нині майже повсюди тією чи іншою мірою антропо-генізованих) цілісних дискретно-континуальних структур — ландшафтних комплексів будь-якого розміру чи ієрархічного рангу^*169. Мережа ПЗФ України створювалася переважно з метою охорони рідкісних рослин і тварин. Але з огляду на ідею про те, що в сучасних умовах ПЗФ має бути ядром екомережі України, то його завданням насамперед є потреба збереження ландшафтного різноманіття країни^*170.

*168: {Гродзинський М.Д. Різноманіття ландшафтних різноманіть // Ландшафт як інтегруюча концепція ХХІ сторіччя: Зб. наук. праць. – К., 1999. – С. 53. Гродзинський М.Д., Щищенко П.Г., Збереження та відтворення ландшафтного різноманіття в контексті сталого розвитку // Проблеми сталого розвитку України: Зб. наук. доп. – К.: Б. в., 1998. – С. 198. }

Протягом останніх 10—15 років помітно активізувалося співробітництво України з ЮНЕСКО у сфері науки. Досягнуто конкретних результатів, зокрема, щодо створення в Україні Національного океанографічного комітету — координуючого органу у сфері морських досліджень, технологій та інформаційного обміну. Ефективною є діяльність Національного комітету України з програми ЮНЕСКО "Людина і біосфера", основні зусилля якого спрямовані на координацію та науково-методичне дослідження щодо розробки наукових основ переходу на принципи сталого розвитку, подальшу розбудову національної мережі біосферних резерватів. Враховуючи пропозиції Комітету, Шацький національний природний парк внесли до складу Всесвітньої мережі біосферних резерватів ЮНЕСКО. Підготовлені та передані на розгляд бюро Координаційної ради програми "Людина і біосфера" пропозиції стосовно створення на базі Шацького біосферного заповідника та резервату "Західне Полісся" українсько-польського заповідника "Західне Полісся".

Природні та напівприродні ландшафти є майже на 2/5 (40 %) території України. Найменш трансформовані природні ландшафти на землях, зайнятих лісами, чагарниками, болотами, та на відкритих землях, площа яких становить загалом 19,65 % усієї території країни. Зважаючи нате, що лише 44 % лісів виконують захисні та природоохоронні функції, можна вважати, що подібний до природного стану мають ландшафти на 12,73 % території країни. На сьогодні у флорі України нараховується понад 25 тис. видів рослин, у фауні — майже 45 тис. видів тварин. До Червоної книги України занесено 541 вид рослин, 382 — тварин; до Зеленої книги України — 127 рідкісних і зникаючих типових рослинних угруповань.

У 2001 р. розпочали виконання Загальнодержавної програми формування екологічної мережі України на 2000—2015 pp., на першому етапі якої (2000—2005 pp.) передбачалося збільшення площі окремих елементів національної екомережі, застосування економічних важелів сприяння їх формуванню на землях усіх форм власності, створення відповідної нормативно-правової бази, здійснення комплексу необхідних наукових досліджень та організаційних заходів.

Серед інших законодавчих актів, безпосередньо спрямованих на вирішення завдань збереження біологічного та ландшафтного різноманіття, важливу роль відіграють закони України: "Про тваринний світ", "Про рослинний світ", "Про Червону книгу України" та Положення про Зелену книгу України. Низка питань щодо охорони природних середовищ існування рослин і тварин регулюється Земельним, Лісовим, Водним кодексами та Кодексом про надра, прийнятими за роки незалежності України. Значною мірою вирішенню завдань збереження біологічного та ландшафтного різноманіття сприяли розробка і затвердження Верховною Радою України у 1994 р. Програми перспективного розвитку заповідної справи в Україні. У ній визначалися стратегія розвитку цього важливого напряму природоохоронної діяльності, наукові, правові, організаційні, фінансові та матеріально-технічні засоби її реалізації.

Збільшення площ земель, які особливо охороняються, стало стратегічним завданням у досягненні екологічної стійкості території країни. До складу національної екологічної мережі України входять території й об'єкти природно-заповідного фонду, ліси, водні об'єкти, водоохоронні зони та прибережні захисні смуги водних об'єктів, інші землі водного фонду, водно-болотні угіддя, сіножаті, пасовища, полезахисні лісові смуги, землі оздоровчого та рекреаційного призначення, а також історико-культурні землі, що мають особливу цінність для охорони навколишнього природного середовища, збереження біологічного та ландшафтного різноманіття, насамперед, видів рослин і тварин, занесених до Червоної книги України, рослинних угруповань, занесених до Зеленої книги України (рис. 12.4). На цих землях підтримка стабільності природного середовища забезпечується шляхом установлення в адміністративному порядку особливих режимів природокористування.