Характеристика проблемних груп

Девіанти - особи девіантної поведінки, тобто такої поведінки, що не узгоджу­ється з нормами, не відповідає сподіванням соціальної групи або всього товарист­ва; жертви девіації.

Девіація відбувається в результаті розриву між культурними цілями й засобами їх досягнення, що соціально схвалюються (за Р. Мертоном).

Відповідно до такого підходу, девіація може бути подана через типологію девіантних учинків: конформізм, інновація, ритуалізм, ретритизм, бунт.

У сучасній соціології розрізняють позитивну девіацію (політична активність, економічна підприємливість, художня творчість) і девіацію негативну (насильни­цька й корислива злочинність, алкоголізація й наркотизація населення, підліткова девіантність, аморальність поведінки тощо).

У «кризових» товариствах проглядається посилення проявів негативної девіа­ції й послаблення проявів девіації позитивної [11, С. 67-69].

Деприванти - «жертви» депривації.

Депривація (з лат. - втрата, позбавлення чого-небудь). Як суспільне й психоло­гічне явище може бути розглянуте з цих позицій. У соціологічному розумінні депривація - це наслідок відносної бідності, що припускає позбавлення матеріальних благ «понад першу необхідність». Жертвами такої депривації є ті, хто до визначе­ного набору благ при відомій особистій самостійності одержує доступ значно мен­шою мірою, ніж більшість населення. Особистість можна вважати такою, що під­далася депривації, якщо вона опиняється в ураженому становищі принаймні за чотирма позиціями із шести таких позицій нерівності: робота, наявність житла, матеріальні умови, спосіб життя, стан здоров'я. Якщо ж особистість уражена за двома-трьома позиціями, її можна віднести до категорії клієнтів, які перебувають під загрозою депривації.

У психологічному розумінні депривація - суб'єктивні відчуття й психосомати­чні реакції особистості, викликані недостатністю навантаження на сенсорику лю­дини в умовах повної ізоляції або часткового обмеження життєвих умов (інваліди, які мають обмеження в рухливості й соціальних контактах, певна група пенсіоне­рів; жінки-домогосподарки, безробітні й ін.) [11, С. 69-70].

Маргінали (з лат. - ті, хто знаходяться на краю) - «індивіди, які втратили озна­ки належності до стабільного соціального інституту, прошарку, групи в межах сформованих соціальних стосунків, що перебувають у проміжному, «пограничному» стані між ними » [25, С. 155].

Ту основу, що постійно продукує маргінальність як масове явище, представ­ляють три категорії індивідів: 1) ті, хто не бажає поділяти ціннісні орієнтації соці­уму; 2) нездатні адекватно інтегруватися в товариство з огляду на свої інтелектуа­льних, психічних або соціальних особливостей; 3) які мають природжені відхилен­ня від прийнятих норм.

Для особистостей маргінального типу характерні деякі загальні особливості соціально-психологічного плану:

• стан непевності, коливання між агресивністю і пригніченістю (результат не­визначеності в завтрашньому дні, блокади життєво важливих цілей);

• наявність екстремізму (в ідеології), здатності бути об'єктом маніпулювання (у поводженні);

• нестійкість, схильність до впливу спонукань і настроїв, а не розуму (у психо­логії);

• насторожене ставлення до можливостей змін, схильність до агресивного захис­ту свого статусу через страх перед подальшим погіршенням свого становища;

• невміння користуватися демократичними інструментами для захисту своїх прав і свобод, що нерідко штовхає їх до екстремістських форм протесту.

Антисоціальні особистості і- люди, які не відповідають стандартам поведінки, що схвалюється товариством, тобто особистості, суспільна поведінка яких не збіга­ється з узвичаєними в даному товаристві соціальними нормами, традиціями, що склалися [11, С. 14].

Найбільш загальною причиною антисоціальних проявів особистості є соціальна невпорядкованість: результат невідповідності об'єктивних властивостей індивіда вимогам, що посідають чільне місце в системі суспільних відносин. Найбільш ти­пові «жертви» соціальної невпорядкованості - це «бродяги», «дармоїди», «бомжі», «кримінально карні особи» і ряд інших.

Антигромадська поведінка може бути як кримінальне карною, так і криміна­льно некарною. Проте особи, які належать до антисоціального типу кримінальне некарних, розглядаються як категорії осіб з антисоціальною поведінкою, що граничить з кримінальним світом.

Останнім часом значно погіршилася ситуація з дитячою антисоціальністю. Зросла кількість алкоголіків і наркоманів, набагато збільшилася кількість тяжких злочинів, убивств, розбійних нападів, зроблених підлітками.

Особи алкогольної й наркотичної залежності. Алкогольна залежність - хро­нічне захворювання, що розвивається в результаті безконтрольного й систематич­ного вживання спиртних напоїв і призводить до фізіологічних, психологічних і соціальних розладів [11, С. 103].

Відносно явища алкоголізму соціального працівника, насамперед, має турбу­вати таке коло проблем:

• жіночий алкоголізм (зростання кількості жінок, хворих на алкоголізм; відно­сна швидкість, порівняно з чоловіками, темпів зростання алкогольної залеж­ності й великі труднощі, пов'язані з лікуванням; причини жіночого алкоголі­зму: самотність, особиста невпорядкованість, схильність до імітації та індук­ції, прийняття чоловічих форм поведінки, клімактеричні розлади, сексуальні дисгармонії);

• дитячий і підлітковий алкоголізм, перші ознаки якого з'являються до 18 років (злоякісність плину, що означає швидке прогресування основних симптомів, розвиток запійного пияцтва, похмілля великими дозами алкоголю, низька ефективність лікування, розпад соціальних і сімейних зв'язків, виникнення психозу; чинники, що сприяють алкоголізації: алкогольне оточення й пов'язані з ним стійкі алкогольні традиції; хитливі та епілептоїдні типи акцентуацій і психопатій як характерологічні особливості; властива віку схильність до імітації й об'єднання з однолітками, коли неформальна група стає головним регулятором поведінки; природженість алкогольних синдромів, коли немов­лята відчувають фізіологічну залежність від алкоголю в результаті вживання матір'ю спиртних напоїв під час вагітності);

• алкоголізм людей похилого віку, що виникає на основі відчуття своєї непов­ноцінності й непотрібності, розпаду сім'ї через смерть чоловіка, послаблення здоров'я, погіршення матеріального стану, зміни місця проживання, поси­лення ізоляції від дітей;

• сімейний алкоголізм, що є причиною сильних внутрішніх конфліктів у сім'ях, їх деградації й розпаду (проблема розлучень: погіршення харчування, що по­значається на здоров'ї, передусім, дитини; явище співзалежності типу міжособистісних стосунків, коли все життя сім'ї зосереджене на алкоголі й стає згодом способом життя сім'ї; атмосфера непередбачуваності й двоїстих ко­мунікацій, коли діти відчувають постійне почуття провини і приймають на себе неадекватну відповідальність за долю сім'ї; високий рівень насильства як між старшими членами сім'ї, так і між дітьми й стосовно них).

Наркотична залежність (наркоманія) - хронічне захворювання, що виникає в результаті тривалого вживання психоактивних речовин, що впливають на емоцій­ний стан індивіда, коли він не може припинити самостійно його застосування, не­зважаючи на виникнення у зв'язку з цим серйозних проблем (погіршення стану здоров'я, конфлікт із законом, соціальні й матеріально-фінансові ускладнення). Немедичне споживання наркотиків вважається девіацією [11, С. 107].

Для соціальної роботи важливо розуміння таких обставин наркоманії:

розрізняють декілька груп наркотиків: наркотичні анальгетики (морфін, коде­їн, опійний мак, героїн, метадон), що здійснюють гальмуючий вплив на центральну нервову систему; депресанти (лібріум, валіум), що при немедичному використанні викликають стан сп'яніння; стимулятори нервової системи (коноплі, кофеїн, кока­їн, амфетамін та його аналоги), що роблять збуджуючий вплив, викликають підви­щення фізичної й розумової активності, відчуття бадьорості, припливу сил;

уживання наркотиків звичайно починається в підлітковому віці, коли схиль­ність до наркоманії формується низкою визначених чинників (антисоціальна пове­дінка в ранньому віці; виховання в сім'ї наркоманів; вплив несприятливого соціа­льного середовища; особистісні характеристики, пов'язані з непокірливим норо­вом, невизнання традиційних цінностей, низький ступінь особистісної компетенції й соціальної відповідальності);

поширеність уживання наркотиків у різних групах, можливість виникнення несприятливих наслідків і можливість одержати ефективне лікування залежать від статевої й расової належності, віку, соціально-економічного статусу (расизм, дис­кримінація за національною приналежністю, статтю й віком, упереджене ставлення до бідних, інакомислячих та ін. сприяють поширенню наркоманії;

існують дві форми наркотичної «залежності»: фізична залежність, за якої одна й та сама доза наркотика стає недостатньою й потрібне її збільшення, щоб досягти бажаного результату і не впасти в стан абстинентного синдрому у випадку різкого припинення прийому наркотиків, і психологічна залежність - та залежність, за якої люди, що зловживають наркотиками, відчувають бажання приймати їх, щоб уник­нути дискомфорту або одержати задоволення.

Особи без визначеного місця проживання. Практично в усіх країнах світо­вого співтовариства є особи без визначеного місця проживання, які не мають постійних засобів до існування, займаються бродяжництвом і жебруванням. До такої категорії громадян, як правило, відносяться [20, С. 159-160]:

1. Особи з психічною патологією, хворі на алкоголізм або наркоманію, які не бажають лікуватися, ті що втратили зв'язок із сім'єю й змушені блукати; жертви шахрайства з житлом.

2. Колишні засуджені, які втратили соціальні зв'язки і не спроможні реалізу­вати конституційне право на житло у зв'язку з:

а) продажем житла родичами або його втратою внаслідок їхньої смерті;

б) небажанням родичів спільно мешкати (людину насильно виганяють із її по­мешкання);

в) недосконалістю функціонування структур щодо врахування й розподілу житла.

3. Особи, які ухиляються від виконання обов'язків, покладених на них судом, або вчинили злочин і змушені ховатися.

4. Особи, яких виселили за рішенням суду із службової житлоплощі, що вони займали, внаслідок припинення трудових відносин із підприємством, яке надало житлову площу.

5. Біженці, змушені переселенці, які незаконно в'їхали в Україну з інших країн.

6. Діти, які втікають від батьків, із виховних закладів і будинків-інтернатів.

Відмінність осіб без певного місця проживання від інших громадян полягає в тому, що:

ця категорія осіб підрозділяється на «корінних», які мешкають у підвалах, у покинутих будинках, на горищах, під лініями теплотрас, у каналізаційних крини­цях і в інших «теплих» місцях, і на «іногородніх», чиє місце проживання - в основ­ному, вокзали й території, що до них прилягають;

більшість із них не має житла, прописки, документів, родичів (суб'єктивно), визначених життєвих цілей і перспектив; відрізняється специфічним зовнішнім виглядом і запахом;

весь спосіб життя бомжів спрямований на боротьбу за існування (відвойову­вання теплих і прибуткових місць), джерелом якого є добродійна допомога, мило­стиня, злодійство, дрібна крадіжка, епізодичний заробіток (збирання склотари, ма­кулатури, лахміття; мийка машин, вагонів і т. ін.).

До тривожних чинників такого явища в нашому житті, як наявність осіб - «бомжів», варто віднести такі тенденції: погіршення криміногенної обстановки; ускладнення санітарно-епідеміологічної ситуації, особливо в районах масового скупчення бомжів (вокзали, ринки, посадки, громадський транспорт і т. ін.); зрос­тання числа бомжів серед дітей (які втекли з неблагополучної сім'ї, виховного закладу, прив'язані родинними зв'язками до батьків-бомжів) і серед громадян, які свідомо обрали такий спосіб життя.

Особи з обмеженими можливостями - це люди, які мають функціональні об­меження, нездатні до якоїсь діяльності в результаті захворювання, відхилень або хиб розвитку, нетипового стану здоров'я, внаслідок неадаптованості зовнішнього середовища до особливих потреб індивіда, через негативні стереотипи, забобони, що виділяють нетипових людей у соціально-культурній системі [11, С. 152-154].

У товаристві стосовно осіб з обмеженими можливостями зберігаються стійкі соціокультурні стереотипи в розумінні їхньої нетиповості через відмінність цих осіб від узвичаєної норми, що створює для таких людей низку проблем щодо їхньої адаптації в товаристві (порушення принципів людської гідності незалежно від стану фізичного й психічного здоров'я, віку, статі, віросповідання й соціального стану, що ґрунтуються на дотриманні прав людини в галузі медичного обслуговування, освіти й трудової діяльності).

Відокремлення зазначеної категорії осіб зумовлене сучасним розумінням фе­номена «здоров'я». Відповідно до преамбули Статуту Всесвітньої організації охо­рони здоров'я: «Здоров'я - це стан повного фізичного, духовного і соціального добробуту, а не тільки відсутність хвороб або фізичних дефектів».

Для практики соціальної роботи визначальними є такі показники-чинники «соціального здоров'я», як умови праці, характер і рівень її оплати; рівень співвід­ношення зайнятості й безробіття, потенційна й актуальна загроза втрати робочого місця й соціального статусу; фахові шкідливості (вплив шкідливих агентів, пов'яза­них із технологією та організацією фахових видів діяльності); рівень та якість хар­чування; житлові умови; особливості способу життя; шкідливі звички або залеж­ності (алкогольна, наркотична, харчова і т. ін.); стан навколишнього середовища; рівень та якість розвитку охорони здоров'я і санітарний стан території,

Таким чином, здоров'я - це індивідуальна й соціальна цінність вищого рангу, що не може бути замінена або витиснута ніякою іншою цінністю без істотних зби­тків для повноти життєдіяльності індивіда.

Військовослужбовці та їх сім'я. Сама специфіка військової служби містить у собі об'єктивні чинники, що негативно впливають на військових і утруднюють виконання ними визначених функцій. Усі проблеми й кризи суспільства знаходять відображення в Збройних силах. Зниження якості здоров'я та рівня інтелекту насе­лення призводить до притягнення на військову службу осіб із серйозними психіч­ними або соматичними захворюваннями. Непосильні армійські навантаження, неякісне харчування призводять до появи або загострення у військових різноманіт­них захворювань. Зростання криміногенності суспільства й збільшення масштабів наркоманії та алкоголізму зумовлюють зростання кількості злочинів, які здійсню­ються в армії, що підвищує можливість небезпеки для самих військових та їхніх сімей стати жертвами злочину з боку своїх колег.

Крах системи суспільних цінностей та ідеалів, у якому Збройні сили посідають головне місце як символ священного обов'язку, патріотизму й державності, є причиною морально-психологічної кризи багатьох військових, відчуття ними безціль­ності своєї діяльності, масового ухилення від призову в армію, непевності військо­вих у своєму майбутньому. Неясність планів військової реформи, її уповільнене й мляве протікання також обтяжує морально-психологічне самопочуття військових.

Характерна для нашого суспільства аномія (розпад старих ціннісних систем) і симптоми загальносоціальної морально-психологічної кризи детермінують наявність декількох статутних систем в армії: офіційна (формальна) «статутна» система вза­ємовідносин, обумовлена загальним законодавством і відомчими документами; неформальна «дідівська» система (досить поширений пріоритет солдатів, які старослужать, що насаджується ними самими, і гноблення, приниження новобранців; «земляцька» статутна система (влада і вплив розподіляються залежно від належно­сті до визначеного національного або територіального угруповання). Наслідком багатостатутності в ЗС є падіння дисципліни, насильство, поширення суїциду не тільки серед рядового й сержантського складу, айв офіцерському середовищі.

Неясність перспектив (кадрових, матеріально-фінансових, житлово-побутових та інших) військових створюють проблемний комплекс «перехідного» періоду між закінченням військової служби й адаптацією до цивільного життя. Перехід до цивільного життя пов'язаний із необхідністю адаптації до нових умов, які не ви­значаються статутними відносинами й наказами командирів, що характеризується сильною соціально-психологічною кризою (навіть сильнішою, ніж криза, пов'язана із виходом на пенсію).

Сім'я військових, крім тих проблем, з якими стикається будь-яка сім'я, мають і свої власні труднощі. Це насамперед:

• проблеми зі здоров'ям (неможливість одержати своєчасну кваліфіковану ме­дичну допомогу, несприятливі кліматичні умови, одноманітність і неякісне харчування, вплив шкідливих хімічних, біологічних та інших чинників, спря­мованість та інтенсивність фізичних і психічних навантажень тощо):

• психологічне напруження в сім'ї з ряду причин (декваліфікація і синдром «кар'єри, що не відбулася», у дружин, невдоволення дружин слабкою участю чоловіка в сімейному житті й вихованні дітей; стомленість чоловіка через од­номанітність й напруженість служби, утома від матеріальних і побутових нестатків і т. ін.);

• проблема з освітою дітей (часта зміна місця проживання, неможливість вибо­ру місця навчання, віддаленість від культурних і наукових центрів і т. ін.).

Жінки - соціально-демографічна група населення, яка, з огляду на її особливо­сті, належить до категорії, що першорядно потребує соціальної допомоги (особливо в нашій країні).

Серед основних особливостей розрізняють:

- поширення індивідуалістичних настанов сучасного суспільства на сферу сі­мейних стосунків, що призводить до ствердження самотності, позародинного існування як не тільки прийнятного, а й комфортного способу й стилю життя (у цьому зв'язку цінності гедонізму, особистого щастя, вдалої кар'єри тощо можуть ставитися вище, ніж цінності сімейного життя, не тільки чоловіками, а й жінками);

- практичний характер розбіжності нормативної рівності чоловіків і жінок, проголошених у відповідних міжнародних і національно-державних докуме­нтах, і дійсної рівності (вирішення хворобливих соціальних проблем за раху­нок менш захищених груп - дітей і жінок; витіснення жінок із роботи під приводом «повернення до сім'ї», «звільнення»; проблеми зайнятості жінок у «депресивних» регіонах; звільнення жінок, які мають малолітніх дітей, дітей-інвалідів, самотніх матерів, які тільки-но закінчили навчальний заклад або, навпаки, знаходяться в передпенсійному віці, дружин військових тощо);

- зниження соціального статусу і рівня життя більшості сімей, що передусім зачіпає жінок (зменшення споживання основних продуктів харчування, недо­статня білково-вітамінна його насиченість призводять до погіршення здо­ров'я вагітних жінок і матерів, які годують, що позначається на майбутньому здоров'ї населення; загальна нестабільність і непевність у завтрашньому дні негативно позначаються на моральному й психосоматичному здоров'ї жінок; усе більше й відвертіше поширюється експлуатація соціальних здібностей жінок, використання їх як товару);

- застійно-екстремальна умовність життя, що призводить до наростання в сус­пільстві пограничних і психопатичних реакцій і станів, жорстокості та агре­сивності по відношенню до більш слабкого (ріст масштабів внутрішньосімейного насильства, брутальних злочинів проти жінок і дітей).

Інваліди. Відповідно до Декларації про права інвалідів (ООН, 1975), інвалід - це будь-яка особа, яка не може самостійно забезпечити цілком або частково потре­би нормального особистого і/або соціального життя з причини вади, природженої чи придбаної, фізичних або розумових можливостей [11, С. 116-118].

Відповідно до Рекомендацій 44-ї сесії Парламентської Асамблеї Ради Європи від 5 травня 1992 р. суспільство зобов'язане адаптувати існуючі в ньому стандарти до особливих потреб людей, що мають інвалідність, для того щоб вони могли жити незалежним життям. При цьому під інвалідністю тут розуміють обмеження в мож­ливостях, обумовлених фізичними, психологічними, сенсорними, соціальними, культурними, законодавчими та іншими бар'єрами, що не дозволяють людині, яка має інвалідність, бути інтегрованою в суспільство і брати участь у житті сім'ї або сус­пільства на таких самих підставах, як й інші члени товариства.

Таким чином, нині поняття «інвалідність» розцінюється як складна біопсихо-соціальна категорія, характерологічна особливість якої полягає в тому, що люди з обмеженими можливостями відчувають функціональні утруднення не тільки вна­слідок захворювання, відхилень або недоліків розвитку, а й у результаті непристо­сованості соціального оточення до їхніх соціальних потреб, забобонів суспільства, ганебного ставлення до інвалідів.

Практичному соціальному працівникові завжди необхідно мати на увазі, що з настанням інвалідності для людини починається новий етап життя: виникають бар'єри на шляху здійснення найважливіших соціальних і вітальних потреб, зміню­ється суспільний статус особистості, порушується сформована система соціальних контактів, деформуються звичні життєві стереотипи.

Мігранти, біженці й переміщені особи [10; 18; 20]. Міграція є неоднозначним соціальним процесом, що визначає багато в чому економічну й соціальну життєді­яльність і вигляд більшості держав сучасного світу. З одного боку, міграція - це життєво необхідний і неминучий процес нормальної життєдіяльності, пов'язаний із перерозподілом трудових ресурсів, освітою, відпочинком і т. ін. З іншого боку, міграція, якщо вона носить вимушений характер, призводить до утворення численних проблем: росту соціальної спрямованості, забезпечення житлом і роботою, їжею та одягом, медичним обслуговуванням і т. ін. Саме така вимушена міграція - (переселення) робить актуальною соціальну роботу з цією групою клієнтів.

Специфіка соціальної роботи у сфері міграції залежить від типу і видів міграції. Розрізняють чотири її основних види: епізодичну (поїздка на лікування, навчан­ня, відпочинок), маятникову (пересування відносно стабільними маршрутами в один бік, а потім назад), сезонну (з різних причин) - поворотні типи, а також безпо­воротні - міграція як така. За ступенем керованості міграція буває двох видів: орга­нізована (за участю держави або суспільних органів) і неорганізована, стихійна (силами і засобами самих мігрантів). Щодо переміщення виділяють три види міг­рації: добровільну (здійснюється людиною з власної волі у зв'язку з наявними в неї потребами), змушену (під неї потрапляють особи, змушені покидати місце свого проживання через різноманітні природні або антропогенні катаклізми) і примусову (як наслідок певної політики держави). Ще одна ознака поділяє мігрантів на тих, хто переселяється в межах держави, і на тих, хто виїжджає з країни на постійне або на тимчасове проживання (імміграція та еміграція].

З існуючих категорій населення люди, які мігрують, насамперед біженці, вимушені переселенці, репатріанти та емігранти частіше за все стають клієнтами соціальної роботи на всіх її рівнях.

Найгострішою є проблема біженців, тобто мігрантів, що, за визначенням Кон­венції 00Н про статус біженців, прийнятої 28 липня 1951 року, були змушені по­кинути свою країну через обгрунтовані побоювання, що їх будуть переслідувати за расовими, релігійними, національними причинами, за приналежність до певної соціальної групи або за політичні переконання. Якщо біженець - це іноземець, якщо він прибув з іншої країни, то ця ж категорія мігрантів у власній країні вважа­ється переміщеними особами або вимушеними переселенцями.

Таким чином, у практиці соціальної роботи з мігрантами важливо розуміти та враховувати, той факт, що мігранти - це люди, які більшою чи меншою мірою потрапили через утрату своїх «регіональних» коренів у ситуацію маргіналізації; люди з тимчасовою або постійною «втратою» багатьох прав людини (природно-антропологічних, національних, економічних, політичних, мовних і т. ін.).

Жертви насильства - особи, які зазнають насильства як примус, що здійснює соціальний суб'єкт (індивід, група, соціум) для досягнення поставлених цілей.

Можна назвати такі основні проблеми насильства:

насильство, пов'язане з такими його проявами, як садизм (у галузі сексуальних та інших стосунків) і мазохізм (садизм по відношенню до власного Я):

насильство виступає однією з форм прояву агресії як тенденції при сукупності тенденцій, що виявляються в реальній поведінці або фантазуванні, мета якої поля­гає в нанесенні збитку, шкоди іншій людині, групі (принизити, примусити до яких-небудь дій і т. ін.);

насильство як агресія, у свою чергу, може бути реактивною (реакція суб'єкта на фрустрацію у вигляді експресивних, імпульсивних і афективних проявів); воро­жою (реактивна агресія, супроводжувана емоційним станом у вигляді ворожості, гніву, ненависті тощо, що здійснюється усвідомлено й цілеспрямовано) та інстру­ментальною, що характеризується нейтральністю мети в дії суб'єкта;

агресивність суб'єкта є його стійкою рисою особистості, що може бути спря­мована «назовні» (на іншого) і на самого себе (насамперед, це стосується суїцидної поведінки).

Злиденні - люди, які характеризуються феноменом жебракування - «стан, при якому ведення нормального способу життя стає неможливим або скрутним через відсутність матеріальних засобів і коштів, власності, навичок трудової діяльності, а соціальне функціонування забезпечується певною мірою збором милостині» [11, С. 205].

Для соціального працівника безпосередній інтерес мають не тільки і не стільки «вічні злиденні-професіонали» (злиденні-діти; злиденні-інваліди; самотні пенсіо­нери; біженці; ті, хто просить грошей на хліб, на квиток додому, на влаштування на новому місці; матері-одиначки; чоловіки, які втратили роботу; подружжя, яке має дитину-інваліда, що просить грошей на її лікування), скільки злиденних, що мають ті самі «проблеми», в межах яких працюють професійні злиденні, але ці проблеми носять реальний характер.

Соціальний працівник так само повинен мати на увазі той факт, що жебрацтво - це породження дестабілізації економічного розвитку (коли найбільш продуктивні сили суспільства - висококваліфіковані спеціалісти з числа робітників, учених, інтелігентів і т. ін. - поступово переходять до розряду злиденних), і соціальної політики (відсутність системи соціального захисту певної категорії людей).

Самотні - особи, які характеризують феномен «самотності» - соціально-психологічний стан відсутності соціальних контактів, поведінкової відчуженості та емоційної незалученості індивіда; соціальна хвороба, що полягає в масовій наявно­сті індивідів, які відчувають такі стани.

Соціальному працівнику практичної діяльності з самотніми необхідно врахо­вувати такі загальні моменти:

самотність - одне з найменш розроблених соціальних понять;

у результаті вибіркових досліджень розрізняють певні типи самотніх: «безна­дійно самотні» або цілком не задоволені своїми стосунками (люди, які не мали партнера в сексуальному житті; рідко встановлювані зв'язки з будь-ким; із сильно властивим почуттям незадоволеності своїми стосунками з однолітками, спустоше­ності, покинутості; які звинувачують інших людей у своїй самотності); «періодич­но і тимчасово самотні» (люди, достатньою мірою пов'язані зі своїми друзями, знайомими, хоча й відчувають нестачу в близькій прихильності або не одружені; частіше за інших самотніх вступають у різноманітний соціальний контакт; свою самотність вважають тимчасовою, скороминучою); «пасивно і стійко самотні» (від­чувають відсутність партнера з інтимних зв'язків в умовах дефіциту інших зв'язків, але не висловлюють гострої незадоволеності з цього приводу, оскільки упокорили­ся своєму становищу і приймають його як неминучість);

на збільшення масштабів самотності особливий вплив справляють: шлюбно-сімейна динаміка (насамперед, нуклеаризація сімей і підвищення рівня розлучень); деперсоналізація великих міст; зміцнення початків індивідуалізму; зростання кіль­кості психічних захворювань (шизофренії), пограничних станів і поширення аутизму (хворобливої нездатності до спілкування в результаті дефектів родопомочі -«грубі руки лікаря» й виховання).

Люди похилого віку [20; 23]. Серед категорій людей похилого віку особливої соціальної допомоги потребують ветерани війни і праці, інваліди, малозабезпечені пенсіонери, самотні громадяни.

Однією з глобальних проблем сучасного світу є проблема старіння населення. Відповідно до класифікації Всесвітньої організації охорони здоров'я до літніх лю­дей належить населення у віці від 60 до 74 років, до старих - від 75 до 89 років, а до довгожителів - 90 років і більше. Соціологи позначають ці періоди «третім віком», а демографи вводять поняття «третього» (60-75 років) і «четвертого» (понад 75 років) віків.

Таким чином, у соціальній роботі до літніх відносять тих людей, чиє життя вже перейшло позначку 60-літнього віку.

До особливостей людей похилого віку відносять:

• психосоматичні особливості; виникає підвищена психологічна стомлюва­ність, сповільненість сприйняття, реакції й мислення, погіршується пам'ять, слабшає мотивація діяльності, помітні зміни в емоційній сфері (зосередже­ність на своїх інтересах, підозрілість, уразливість і т. ін.). Усе це є результа­том певних змін в організмі людини, коли падає енергетичний потенціал, зменшується кількість води, солей і мікроелементів, погіршується кисневий обмін і кровопостачання мозку, а також спостерігається ряд інших несприят­ливих фізіологічних явищ;

• особливості, пов'язані з проблемами здоров'я. Рівень захворюваності людей похилого віку в 2-6 разів вищий, ніж у молодих; накопичуються хронічні за­хворювання з тенденцією до інвалідизації. Порушення здоров'я тут не мо­жуть повною мірою компенсуватися соціальними заходами, тому незадовіль­ний стан здоров'я людей похилого віку є дестабілізуючим чинником соціальних відносин;

• особливості, пов'язані з фоном зміни соціального статусу особистості. У по­хилому віці відбувається припинення або обмеження офіційної трудової дія­льності, трансформація способу життя й спілкування. Це є важким іспитом особливо для тих, чия трудова діяльність була активною, творчою й високо цінувалася, і позначається часто на негативному життєвому тонусі, стані здо­ров'я й психіки. Самопочуття людей похилого віку багато в чому визначаєть­ся і стосунками, що склалися в сім'ї;

• особливості, пов'язані з самообслуговуванням і самотністю. Літні люди від­чувають звичайно утруднення в самообслуговуванні, особливо це стосується самотніх людей «третього віку». Такі утруднення викликають фізичну зале­жність від інших і набувають гострої проблемної форми через самотність. Намагаючись уникнути самотності й зумовлених нею незручностей, багато людей похилого віку прагне до нового шлюбу на основі міцної родинної спі­лки (близькості та взаємної довіри), що найчастіше набуває екстраординар­них форм сімейного життя;

• особливості, пов'язані з погіршенням матеріального стану. Старіння супро­воджується процесом зниження рівня життя, що призводить до невпевненості в завтрашньому дні й соціальній напруженості не тільки в оточенні людей похилого віку, а й у сфері працездатної частини населення. У більшості сімей пенсіонерів практично весь їх бюджет іде на харчування, хоча саме харчу­вання залишає бажати кращого. Це призводить до мінімізації витрат на соці­ально-культурні потреби і до підвищення вразливості літньої людини в сім'ї, що врешті-решт позначається на стані здоров'я і тривалості життя.

Особи, які займаються проституцією, де проституція - це «сфера знеособле­них емоційно, позашлюбних, безладних, здійснюваних за плату статевих стосун­ків» [11, С. 255].

Основними видами проституції є проституція чоловіча й жіноча, доросла й ди­тяча. Всі види проституції, за винятком жіночої, мало досліджені. Дослідження жіночої проституції показують: більшість жінок вступають у цю сферу професійної діяльності не через серйозні економіко-фінансові труднощі, а через зовнішні неконтрольовані чинники (зґвалтування і статева ненормальність у минулому, споконвічно ненормальне життя в батьківській сім'ї, труднощі у стосунках з ровесни­ками, відсутність прагнення до освіти, бажання стати незалежною від сім'ї і т. ін.), хоча в періоди високого рівня безробіття або інфляції проституція переживає свої підйоми (низька заробітна плата підштовхує жінок до надання різного роду сексуа­льних послуг).

Самовбивці (суїциди) - особи, які вільно й навмисно припиняють своє життя. Природа суїциду й суїцидних учинків вивчена недостатньо. Сучасні концепції самогубства ґрунтуються на соціологічних, психодинамічних, біологічних, гности­чних орієнтаціях людської поведінки:

• суїцид провокується взаємодією між індивідом і навколишнім середовищем. а не тільки намірами та обставинами особистості (соціологічний напрям);

• суїцид - продукт внутрішніх, здебільшого, неусвідомлених мотивів особис­тості, в основі яких лежить тривога, провина, залежність, гнів (психодинамічні теорії);

• суїцид - генетична схильність, що передається в спадщину, за якої біохімічні зміни в організмі прискорюють прагнення до суїциду (біологічні теорії);

• суїцид - спроба спілкування або вирішення проблеми в умовах неможливості позбутися від комунікативної проблеми (гностичний аспект).

Важливим чинником, що визначає специфіку розподілу цього рівня соціальної патології, є економіко-географічне положення. Рівень суїцидів перевищує рівень убивств; рівень самогубств серед чоловіків є вищим, ніж серед жінок, причому ці співвідношення практично не змінюються.

Особи з вираженим синдромом «емоційного згоряння» - психологічно здорові люди, які перебувають в інтенсивному й тісному спілкуванні з іншими людьми в емоційно перевантаженій атмосфері при наданні професійної допомоги (виконанні професійних обов'язків).

Перелік симптомів емоційного згоряння такий: утома, стомлення, виснаження; психосоматичні нездужання; безсоння, негативне ставлення до колег по службі, до самої роботи, убогість набору робочих дій; зловживання хімічними агентами (тю­тюном, кавою, алкоголем, наркотиками); відсутність апетиту або, навпаки, пере­їдання, негативна Я-концепція; агресивні почуття (дратівливість, напруженість, тривожність, занепокоєння, схильність до перезбудження, гнів); занепадницький настрій і пов'язані з ним емоції (цинізм, песимізм, почуття безнадійності, безглуз­дості, апатія, депресія); переживання почуття провини [11, С. 300-301].

Конкретна робота з клієнтами проблемних груп

Що стосується роботи з особистостями антисоціальної спрямованості, то тут можливі такі аспекти цієї роботи:

• допомога клієнтам у запобіганні антисоціальним проявам у своїй поведінці; використання технологій соціальної реабілітації людини для її повернення до повноцінного, законослухняного життя в суспільстві;

• повернення до проблем підростаючого покоління;

• виправлення засуджених і повернення їх до способу життя, що схвалюється суспільством;

• забезпечення зворотного зв’язку, проведення опитувань, узагальнень, зістав­лень та інтерпретацій у врегулюванні конфліктів, формулюванні цілей, прогнозуванні поведінки клієнтів антисоціальної спрямованості.

Робота із маргіналами передбачає врахування таких обставин:

• опора на сильну об’єднуючу ідею, що спроможна згуртувати індивідів і на­дихнути їх на свідомі жертви й зусилля щодо подолання труднощів:

• опора на моральну, психологічну та економічну підтримку, що здатна запобігти процесу розпаду соціальних зв’язків індивіда або групи (у тому числі профілактика десоціалізації в економічному, ресурсному та організаційному планах);

• надання допомоги маргіналу як у знаходженні нового місця в житті, так і в пошуку можливостей самоствердження в новому статусі:

• профілактика спадкової маргінальності, тобто максимальне надання дітям маргіналів можливості користуватися своїми правами, полегшити їм доступ до освіти, оволодіння перспективними спеціальностями, соціальний розвиток.

Соціальна робота з алкоголіками, насамперед, пов'язана з їх реабілітацією та являє собою систему медичних (деінтоксикація, симптоматичне й зміцнювальне лікування), психологічних (усвідомлення пацієнтом конфлікту, пов'язаного з алко­голізмом; формування певного ставлення до спиртного засобом неприємних асоці­ацій; вироблення свідомого ставлення до вживання алкоголю) і групових (форму­вання нових моделей поведінки в самотніх і слабовільних людей) форм.

Найпоширенішою формою роботи з хворими на алкоголізм є рух «Анонімні алкоголіки», а також програми «Анонімні діти алкоголіків», «Анонімні співзалежні» тощо.

У роботі з наркоманами важливе значення має дотримування рекомендацій міжнародної угоди в рамках Єдиної конвенції з наркотичних засобів, прийнятої в 1961 році, що зобов'язує обмежити легальне виробництво, переробку й поширення наркотичних засобів, здійснюваних у медичних і наукових цілях; ліквідувати будь-яке незаконне виробництво сировини для наркотиків; боротися з нелегальним ви­готовленням і торгівлею наркотичними засобами; співробітничати один з одним заради досягнення цілей конвенції.

Велике значення мають також і профілактичні заходи: видання пропагандист­ської літератури про наслідки зловживання наркотичними засобами; читання лек­цій і проведення бесід в освітніх закладах з метою соціалізації особистості; тесту­вання на предмет наркологічної залежності, що проводиться в школах-колоніях, виправних установах із метою виявлення наркоманів; функціонування телефонів довіри й організації типу «анонімні наркомани».

Соціальна робота з особами без постійного місця проживання потребує особ­ливого підходу, де немає місця приниженню й відштовхуванню людини, де пере­важають гуманістичні стосунки (коли, наприклад, пропонування елементарних послуг у харчуванні, нічлігу, у наданні медичної допомоги тощо не викликають почуття образи й гіркоти в людини за свій стан, а, навпаки, вселяють в неї надію на позитивне вирішення проблеми за рахунок власних сил і служб соціального захисту).

Форми й методи соціальної роботи тут різноманітні: будинки нічного пере­бування, нічліжки; телефони довіри для бомжів і бурлак; притулки, їдальні й душо­ві з пральними; соціальні центри і відділи; фонди, що здійснюють комплексну допомогу.

Робота з військовими та їх сім 'ями. Основні проблеми військових та їхніх сі­мей починаються у зв'язку з проблемами переходу до цивільного життя (звільнен­ня з армії). Головними завданнями соціальної роботи в цей період є завдання по відновленню фізичних і психічних сил, коригування особистісних настанов щодо адаптації до нових умов життя, допомоги в придбанні нових спеціальностей і роботи.

Ці завдання здійснюються соціальним працівником за допомогою визначених засобів і методів:

• інформування сім'ї про наявність певних соціальних пільг; психологічна підтримка і відновлення;

• соціальна та юридична консультація;

• педагогічна корекція дітей, подолання труднощів у їхньому навчанні;

• організація елементів малого виробництва, кооперативних форм праці, груп самодопомоги і взаємодопомоги;

• навчання і перенавчання цивільних професій;

• сімейне консультування з метою адаптації до життя;

• культурно-дозвіллєва діяльність.

У загальному випадку соціальна робота з військовими та їх сім'ями різниться залежно від характеру й глибини соціальних проблем, що визначаються належніс­тю до призовного або контрактного контингенту, до певного складу військових, тривалістю їхнього перебування на військовій службі. Тому мета соціальної роботи в найзагальнішому вигляді полягає у відновленні психофізичних сил військового, коригуванні його особистісних настанов на службу в ЗС, у внесенні елементів со­ціальної справедливості в субординаційні стосунки, характерні для військової служби.

Робота з жінками. Метою соціальної роботи з жінками є розв'язання основних проблем, пов'язаних з їхнім соціальним статусом:

1) скорочення тривалості життя й народжуваності;

2) зниження грошових прибутків і подорожчання побутових послуг, що призводить до зростання побутових навантажень;

3) відчуженість юних матерів від батьківської сім'ї, неодержання достатньої освіти й засобів до існування;

4) відсутність рівних прав із чоловіками, що призводить до морально-психоло­гічних перевантажень жінок.

У роботі з жінками загальновизнані такі технології, методики й механізми:

• екстренна соціальна допомога (разова, одноразове сприяння жінці та її сім'ї, що відчуває труднощі, шляхом видачі грошей, продуктів або речей);

• адресна соціальна допомога (надається жінкам із неблагополучних сімей);

• соціальне сховище, соціальний притулок, соціальний готель (заклади соціальної допомоги стаціонарного типу, де жінкам і дітям надається можливість тимчасового перебування з наданням певної необхідної допомоги);

• захист від домашньої жорстокості в умовах нестаціонарного закладу (заклад соціальної допомоги, в якому передбачається поєднання діяльності працівни­ків правоохоронних органів і закладів соціального обслуговування: перші припиняють насильство, а другі здійснюють реабілітаційну та інші види до­помоги його жертвам);

• сприяння жінкам у плануванні сім "і (багатостороння діяльність ряду закладів, що здійснюють діагностичну медико-соціально-реабілітаційну, інформативну та інформаційну допомогу в плані пропаганди ідеології планування сім'ї, розумних підходів, переваг свободи вибору стратегії й технології контрацепції, ідеології сексуального виховання, різноманітних стосунків між чоловіками і жінками і т. ін.);

• соціально-трудова реабілітація в умовах безробіття або загрози безробіття (соціально-психологічна підтримка жінці в ситуації наростаючого безробіття; інформаційна та організаційна допомога в пошуках нового місця роботи: пе­репідготовка й перенавчання дефіцитним або більш актуальним професіям);

• сприяння в самодопомозі й самозайнятості (створення в центрах соціального обслуговування цехів, майстерень, ділянок трудотерапії, в яких жінки різного віку мають можливість опанувати трудові операції, одержати за рахунок своєї праці додатковий заробіток, поліпшити своє матеріальне становище тощо).

Робота з ув 'язненими. Ґрунтується на принципі необхідності в наданні соціа­льної допомоги ув'язненим, коли покарання зводиться до ізоляції злочинців від суспільства, але за нормальних умов.

Соціальний працівник тут мусить спиратися на вимоги Загальної декларації прав людини:

• припиняти жорстоке, що принижує людську гідність, поводження й покарання;

• домагатися поліпшення санітарно-гігієнічних умов та охорони здоров'я ув'я­знених;

• допомагати їм у самовиправленні та в підготовці до виходу на волю;

• приділяти особливу увагу контактам із роботодавцями, учителями, друзями, членами сім'ї - з усіма, хто може допомогти у виявленні проблем ув'язне­ного й пошуках їх вирішення.

Соціальний працівник, насамперед, мусить допомогти ув'язненому усвідомити необхідність змінити свою долю. Для цього потрібно:

• встановити плідні й змістовні стосунки з клієнтами й провести певну діагнос­тичну підготовку (з метою допомогти ув'язненим проаналізувати свої проти­правні потреби і вчинки);

• допомогти засудженим змінити поведінку, особливо у зв’язку з повсякден­ними проблемами тюремного побуту (насильство, сексуальні та несексуальні зазіхання, крадіжки, азартні ігри, рекет, психологічні й соціальні пересліду­вання з боку співкамерників і персоналу, гомосексуалізм, національні конф­лікти, зловживання алкоголем і наркотиками);

• спробувати прищепити їм навички відповідальності за прийняті рішення при розгляді альтернатив і пошуку правильного вибору в життєвих ситуаціях „на волі”.

Робота з інвалідами. Пріоритетним напрямом у сфері соціального захисту ін­валідів є їхня фахова реабілітація й працевлаштування, що дозволить інвалідам одержати матеріальну незалежність і реалізувати здатність до самозабезпечення. Забезпечення зазначеного напряму знаходиться, в основному, в сфері соціальних заходів: проведення пільгової фінансово-кредитної політики стосовно підприємств, що використовують працю інвалідів; установлення квоти для прийому на роботу інвалідів і мінімальної кількості спеціальних робочих місць для них: резервування окремих видів робіт і професій, найбільш придатних для працевлаштування інвалі­дів; стимулювання роботодавців різноманітних форм власності у створенні додат­кових робочих місць для інвалідів; створення їм умов праці відповідно до індивіду­альної програми реабілітації.

Зазначені соціальні заходи реалізуються на різноманітних рівнях. Особлива роль тут належить регіонам по створенню широкої мережі закладів соціального обслуговування для інвалідів, де головне місце займають центри соціального об­слуговування інвалідів: відділення денного перебування (побутове. медичне, куль­турне обслуговування, організація відпочинку, залучення до посильної трудової діяльності, підтримка активного способу життя тощо); відділення з обслуговування вдома (виявлення та облік інвалідів, які потребують обслуговування вдома, надан­ня соціально-побутової допомоги їм у домашніх умовах, сприяння в наданні пільг і переваг, передбачених законодавством, тощо); служби термінової допомоги (до­ставка продуктів харчування, ліків; ремонт; оформлення документів і т. ін.).

Особливого значення набуває робота в центрах соціальної реабілітації для дітей і підлітків-інвалідів, де проводяться їхня медична реабілітація, психолого-педагогічна корекція, соціально-побутова адаптація, трудова орієнтація.

У роботі з інвалідами моделюються різні підходи до вирішення цієї проблеми. Вдалий приклад розробки такої соціально-економічної моделі щодо аналізу проб­лем сім'ї інваліда і дитини-інваліда поданий у праці «Технології соціальної робо­ти» [18, С. 348-350]. Відповідно до наведеної в ній моделі система роботи з сім'ями інваліда й дитиною-інвалідом функціонує на мікро-, мезо-, екзо- і макрорівнях.

Зміна в будь-якій частині цієї системи викликає зміни в інших її складових, ство­рюючи тим самим потребу в системній адаптації, досягненні балансу.

Мікросистему утворюють типи ролей і міжособистісних взаємовідносин у сім'ї (мати - батько, мати - дитина-інвалід, батько - здорова дитина, дитина-інва­лід - здорова дитина). Мікросистема функціонує в контексті мезосистеми. Утво­рення рівня мезосистеми - це окремі індивіди, а також служби та організації, що активно взаємодіють із сім'єю (працівники охорони здоров'я й соціального обслу­говування, спеціальні реабілітаційні або освітні програми і т. ін.).

До екзосистеми входять інститути, у яких сім'я може не брати участі безпо­середньо, але які опосередковано справляють певний вплив на сім'ю (засоби масо­вої інформації, система охорони здоров'я, система соціального забезпечення, освіта).

Макросистему утворюють такі чинники: політичний та економічний (стан економіки й політичної атмосфери, що робить вплив на програми для інвалідів та їхніх сімей); соціокультурний і соціально-економічний (сімейний вибір щодо учас­ті в системі послуг, визначається відповідним сприйняттям інвалідності своєї дити­ни на основі соціально-економічного статусу сім'ї, її етнічних і конфесійних цінно­стей і т. ін.).

Головне, що має враховувати тут соціальний працівник, - це те, що його діяль­ність не є вузькоспеціальною, а являє собою широкий спектр послуг, наданих дітям-інвалідам та їх сім'ям. Основним результатом соціальної роботи з інвалідами є досягнення ними такого стану, коли вони стають здатними виконувати соціальні функції (трудова діяльність, навчання, спілкування тощо), властиві здоровим лю­дям.

Робота з мігрантами. Робота з цією групою осіб визначається як робота з маргіналами, тобто з тими, хто зазнав «поразки» в соціальних природно-антропо­логічних правах. Тут, насамперед, виникає проблема соціальної роботи як пробле­ма реінтеграції мігрантів, що має об'єктивні (забезпечення правової нормативної бази фінансування, матеріального постачання, організації: підготовка штату соціа­льних працівників, а також забезпечення життєдіяльності мігрантів) та суб'єктивні (підтримка правової гідності людини, яка потрапила в проблемну ситуацію маргіналізуючого, дезінтегруючого характеру і намагається «відновитися» в новому товаристві) моменти.

У роботі з мігрантами соціальний працівник:

• постійно орієнтується в соціологічних аспектах проблеми міграції (зміст його діяльності залежить і повинен змінюватися залежно від виду міграції):

• здійснює свою діяльність на основі різноманітних форм роботи (індивідуаль­ної, сімейної, групової);

• співпрацює з органами влади, із засобами масової інформації, зі службами соціального захисту, соціального обслуговування та охорони здоров'я, соці­ально-епідеміологічними службами в межах міграційних служб, що є об'єктом додаткових професійних знань соціального працівника;

• в індивідуальній роботі застосовує весь арсенал методів фахівця соціальної сфери (психологічних, психотерапевтичних, психоаналітичних, соціометричних, вікової психології, медико-соціальних, консультаційно-правових);

• у груповій роботі використовує продуктивні методики («групи самостійного досвіду», «групи взаємодопомоги», «групова психотерапія, підтримка сусід­ських взаємин у місцях компактного проживання переселенців, спільностей земляцького характеру для представництва інтересів переселенців»).

У міграційному русі помітно виділяється категорія «біженців» і, відповідно, постає низка соціальних проблем «групи ризику» такого характеру.

Головне завдання соціальної роботи з біженцями - розвиток у них здатності самостійно долати труднощі. Тут одним із основних заходів профілактики проблем біженців є завчасний підбір регіонів можливого розселення біженців із заздалегідь передбаченою системою інфраструктури соціального захисту (житло, медобслуго­вування, харчування, соціокультурна сфера, транспорт і т. ін.). У цих умовах соці­альні працівники запобігають або зменшують психологічні наслідки таких проявів, як «травма», «втрата», «жорстоке поводження», «труднощі» тощо.

Робота з жертвами насильства. Визначальне значення серед заходів соціаль­ного захисту тут посідає соціальний контроль за стримуванням і подоланням про­явів агресії та насильства, у межах якого функціонують соціальні готелі й кризові центри; телефонне та очне консультування постраждалих від домашнього насиль­ства; телефони довіри; відділення психологічного розвантаження; відділи з консу­льтацій у соціальних службах.

Існує також певна кількість теорій подолання наслідків і профілактики насиль­ства: ефект сублімації (трансформація потягу до насильства в бік його витіснення); ефект катарсису (зміна ставлення до насильства на основі психологічної розряд­ки, що настає внаслідок дій, які заміщують реальний прояв насильства); ефект розвитку психологічних процесів (оволодіння клієнтом засобами розв'язання конф­ліктних ситуацій, автоагресії, емпатії, ідентифікації тощо).

Робота з людьми похилого віку (ЛПВ). Здійснюється на двох рівнях: \)макрорівень (формування соціальної політики з урахуванням інтересів людей похилого віку, створення пенсійних та інших фондів підтримки, формування комплексної системи соціального страхування, медичного, психологічного й консультаційного обслуговування); 2) мікрорівень (вивчення умов життя людей похилого віку, рівня та якості надання їм соціальної допомоги).

Одним з основних видів соціальної роботи з літніми людьми є соціальна допо­мога вдома (організація харчування й доставка продуктів додому; допомога в при­дбанні ліків і сприяння в одержанні медичної допомоги; підтримка умов прожи­вання відповідно до санітарно-гігієнічних вимог; організація соціально-побутових послуг і допомога в оформленні документів і т. ін.), метою якої є максимальне про­довження перебування людей похилого віку в звичній для них обстановці, підтрим­ка їхнього особистісного й соціального статусу, захист їхніх прав та інтересів.

У рамках надання цієї допомоги організується робота за місцем проживання шляхом створення різноманітних клубів за інтересами («Кому за 60», «Фронтови­ки», «Пізня радість», «Якими молодими ми були» тощо).

Варіативною формою роботи з людьми похилого віку щодо соціальної допо­моги вдома є відділення денного перебування, де створюється обстановка, подібна до домашньої, організуються різноманітні види посильної праці, спільного спілку­вання, проведення дозвілля тощо. Функціонування таких відділень відбиває суть соціальної реабілітації ЛПВ, що полягає у відновленні звичних обов'язків, видів діяльності, функцій спілкування, перетворенні літньої людини з клієнта соціальної роботи на її суб'єкта.

Соціальна робота з ЛПВ допускає також використання трьох фундаменталь­них принципів: 1) вивчення індивіда в його соціальному середовищі; 2) розуміння психосоціального становлення й розвитку особистості як довічного процесу; 3) урахування соціокультурних чинників у формуванні й розвитку особистості.

Головне в роботі з людьми похилого віку - це залучення їх до «соціальної са­модіяльності», яка може багато в чому розв'язати їхні проблеми. Така «самодія­льність» здійснюється на основі розробки відповідних програм.

Основні цілі таких програм:

• надання людям похилого віку можливості принести користь своїм громадам, немічним, хворим людям, інвалідам, самотнім, які потребують допомоги, і, надаючи допомогу іншим, заслужити повагу, відчути задоволення від усві­домлення своєї корисності й можливості зробити когось щасливим;

• організація додаткових служб із числа людей похилого віку, які добровільно надають допомогу своїм ровесникам;

• допомога людям похилого віку з низькими прибутками, які не мають сил пов­ноцінно обслуговувати себе, з метою продовження їхнього проживання у власному будинку, віддалити переїзд до будинку-інтернату;

• формування в суспільстві шанобливого ставлення до людей, які старіють, як до рівноправних членів суспільства;

• використання досвіду і знань людей похилого віку для надання допомоги соціальним органам, школам, адміністративним структурам шляхом консу­льтацій; реалізація програми «Бабусі й дідусі, які приходять», у межах якої люди похилого віку допомагають дітям із маргінальних сімей долати труд­нощі в навчанні;

• сприяння поліпшенню зв'язків між поколіннями, зближенню людей похилого віку і молоді, передачі життєвого досвіду, знань, навичок молодим, зберіган­ню зв'язків людей похилого віку зі своїми колегами, які працюють, з органі­заціями, в яких вони працювали [18, С. 291].

Коротко можна сказати, що всі зусилля соціальних служб, що працюють із людьми похилого віку, мають бути спрямовані на поліпшення умов їхнього життя, соціального забезпечення, посилення заходів щодо додаткової соціальної підтрим­ки, допомоги в досягненні довголіття, забезпеченні спокійної старості.

Робота із сексуальними меншинами та особами, які займаються проституці­єю. Тут в якості основної домінанти виступає боротьба за визнання прав «сексу­альних меншин» на відкриті, такі що не засуджуються суспільством, інтимні зв'язки подібного типу. В цьому розумінні клієнти соціальної роботи як представ­ники сексуальних меншин потребують психологічної підтримки, консультацій спеціалістів, хоча в соціальних тестових дослідженнях вони і не виявляють особистісних істотних відмінностей від інших людей, а навпаки, більшість із них досить добре соціально адаптовані.

Одним із головних завдань соціальної роботи з сексуальними меншинами є за­вдання з поступального соціального розвитку цієї субкультури: робота фондів допомоги сексуальним меншинам, телефонів довіри, психологічних і психотерапе­втичних консультацій, профілактичних центрів СНІДу тощо; відкриття відповідних дискотек, виставок, концертів, фестивалів і т. ін.

Мета діяльності соціальних працівників - формування в сексуальних меншин високого рівня самосвідомості, що припускає самоповагу, відповідальність за себе і свої дії, потребу відстоювати свої права, погляди, спосіб життя; «закладання» фун­даменту в суспільних відносинах, адекватного ставлення до сексуальних меншин.

Соціальному працівникові, що стикається з проституцією, необхідно показува­ти реальну негативну картину життя людей, які займаються проституцією, а не міф про їх «гарне життя», на основі постійного й систематичного звертання до конкре­тних прикладів класичної літератури й кінематографії, до прикладів соціальної реальності.

Робота з людьми суїцидальної поведінки. Цей вид роботи здійснюється поки ще слабко. Для людей зазначеного типу організуються суїцидологічні служби, служби соціально-психологічної допомоги, телефони довіри, функціонують добро­дійні товариства. У межах зазначених служб дуже важливим моментом соціальної роботи є профілактична робота: виховання характеру, життєвого оптимізму, почут­тя життєстійкості.

Соціальні працівники координують діяльність центрів із запобігання суїцидам і управляють ними. Система таких дій найбільш повно подана в словнику-довіднику із соціальної роботи [11, С. 290].

Діючи в кризових і надзвичайних ситуаціях, соціальні працівники стикаються зі спробами й жертвами суїциду. Схильні до суїциду люди дуже схожі на клієнтів, обтяжених багатьма проблемами. Мета їх терапії визначається майже цілковитим зниженням фатальності, «пом'якшенням занепокоєння». Інакше кажучи, вони розглядають джерело зосередження людини на суїциді, створюють у неї соціаль­ний інтерес, домагаються, щоб клієнт зрозумів, що його життя з «проблемами, що не припиняються»» несправедливістю знаходиться в кращому стані, ніж йому зда­ється, для того, щоб він зміг абстрагуватися від своїх проблем, перестав їх аналізу­вати й зміг побачити альтернативні рішення. Необхідно сформувати в клієнта на­станову, що в житті завжди є вихід з будь-яких ситуацій. Розсудливе пристосування до життя саме по собі часто полягає у виборі альтернативи, що практично завжди є досяжною. Страждання не можна уникнути, але його можна послабити. Не можна підтримувати точку зору клієнта на його проблему. Необхідно кожного разу підкреслювати, що суїцид у принципі не сприяє вирішенню жодних проблем.

З деякими суїцидентами можна обговорювати філософські основи суїциду перед етапом власне терапії. Можна пояснити людині, охопленій щиросердним сум'ят­тям, що людська свобода - це не «свобода від», а «свобода для», тобто свобода для того, щоб відповідати. Можна переоцінити значення «травми» для людини, визна­чивши її як страждання, але терпиме. Можна розвинути в ній схильність до адапта­ції. Якщо хтось підтримує твердження: «Я не можу так жити», виходить, він пого­джується, що людині не варто продовжувати своє існування. Не можна відповіда­ти: «Але ти повинний». Краще сказати щось на зразок: «Коли Ви говорите: «Я не можу так жити», що означає це «так»? Треба перевизначити (перевести) проблему, наприклад, в терміни потреби до вдосконалювання або обмеження нестерпної властивості (погляду). Варто знизити перебільшену безнадійність і безпомічність, що відчуває клієнт. Уже на першому етапі роботи з клієнтом важливо вселяти надію, віру у власні сили й розсіювати почуття безвихідності. Навіть незначне поліпшення стану рятує людині життя.

Необхідно використовувати всі засоби у роботі з суїцидентами. Це і лікування, і підтримка, і щира участь, особливо участь інших людей, зокрема вчителів, свяще­ників, лікарів, людей похилого віку, усіх, хто може сприяти, прямо або опосередко­вано, полегшенню людських страждань. Якщо до соціального працівника потенційний самогубець потрапляє, коли його ще можна врятувати, соціальний праців­ник мусить робити те, до чого зобов'язує його професія, і ніколи не брати на себе роль судді й приймати рішення, виходячи з власних переконань.

«Робота з особами «емоційного згоряння». Ця група осіб соціального ризику є настільки «благодатною», що може сама в більшості випадків вирішити свої проблеми. Проте фахова допомога в цьому випадку полягає у двох видах впливів: 1) робота з пацієнтом на основі застосування лікарських препаратів і різноманітних видів психотерапії; 2) діяльність на основі пом"якшення дії організаційного чинни­ка (скорочення офіційної тривалості роботи, її трудомісткості, змістовності, рівня відповідальності, підвищення управлінського статусу і т. ін.).

Таким чином, соціальна робота - це завжди робота в умовах проблемної си­туації з клієнтами груп ризику. Проблемна ситуація - це характеристика стану соціокультурного життя суспільства на індивідуальному, груповому й загальнонаціальному рівнях, за якого під дією визначених (зовнішніх або внутрішніх) чинників раніше сталі процеси способу життя і взаємодії людей, їхні динамічні зв'язки з оточенням здаються порушеними, а механізми відновлення балансу таких стосун­ків і зв 'язків багато в чому відсутні. Проблемна ситуація в соціальній роботі дик­тує спрямованість її організації й змісту на проблемно-орієнтований підхід до неї, що означає відповідне розв 'язання проблем клієнтів соціальної роботи з акцентом на усвідомлення, стимулювання й підтримку своїх власних ресурсів і здібностей. Проблемно-орієнтований підхід до соціальної роботи на основі «проблемної ситу­ації» адекватно відбивається в таких поняттях, як «ризик» і «група ризику». У свою чергу, зазначені поняття утворюють «практичне поле» соціальної роботи з представниками проблемних груп (груп ризику). Головне, що повинен ураховувати тут соціальний працівник, - це те, що його діяльність не є вузькоспеціалізованою, а являє собою широкий спектр послуг, наданих різноманітним групам клієнтів із так званих проблемних груп або груп ризику.