25.Правозастосування як вид соціальної діяльності.

У юридичному механізмі правового регулювання правозастосування постає як владна діяльність державних органів і посадових осіб, що здійснюється з метою прийняття спеціальних рішень, спрямованих на виникнення, зміну та припинення конкретних відносин. Рішення, яке вони приймають, називається актом застосування норм права або правозастосовним актом. Державні органи та посадові особи, які здійснюють правозастосовну діяльність, називаються правозастосовчими.

Соціальній природі правозастосування притаманно те, що на цій стадії правового регулювання здійснюється соціально-правовий контроль. Соціально-правовий контроль на стадії правозастосування характеризується такими ознаками:1. Діюча норма права закріплює лише загальні ознаки, риси відповідного правовідношення. Акт застосування норм права конкретизує її стосовно життєвих обставин.

2. Суб'єкт правозастосування у правозастосовчому акті закріплює конкретні права й обов'язки учасників правовідношення. Приймаючи рішення, він не просто механічно підводить конкретні обставини під загальну норму права.3.Акт правозастосування, що вступив у законну силу, є обов'язковим і підлягає неухильному та беззастережному виконанню.

26. Ефективна дія правозастосування є актуальною сучасною проблемою в Україні, розв’язання якої вимагає застосування тривалих і цілеспрямованих зусиль контролю з боку держави, політичних партій та інших компонентів політичної організації суспільства, підвищення рівня професійної підготовки юристів, правової і політичної культури населення, вдосконалення методів підбору, розстановки й виховання кадрів правозастосовників. Правозастосування як вид соціальної діяльності. Соціально-правовий контроль на стадії правозастосування та його ознаки. Цілі та функції правозастосування у соціальному механізмі правового регулювання. Умови справжньої соціальної цінності правозастосування. Найважливіші соціальні та юридичні чинники, які інтенсивно впливають на правозастосовну діяльність: кадровий склад суб’єктів правозастосовників; конкретно-історичні умови правозастосовної діяльності; соціально-психологічний механізм прийняття рішення; фактична діяльність суб’єктів правозастосовників; якість акта застосування правових норм. Суб’єкти правозастосувальної діяльності. Професіограма посадової особи правозастосування, юриста. Сучасні проблеми кадрової політики держави, які спрямовані на розв’язання завдань формування кадрового складу посадовими особами, здатними належним чином здійснювати правозастосувальну діяльність. Умови правозастосувальної діяльності: загальні, спеціальні, індивідуальні. Фактична діяльність суб’єктів правозастосування. Соціальні критерії її оцінки. Визнання правозастосування ефективним.

28.Соціалізація (лат. socialis — суспільний) — процес входження індивіда в суспільство, активного засвоєння ним соціального досвіду, соціальних ролей, норм, цінностей, необхідних для успішної життєдіяльності в певному суспільстві.

Інститути соціалізації — конкретні групи, в яких людина долучається до системи норм, цінностей І соціальних зв'язків (сім'я, школа, неформальні організації, засоби масової Інформації тощо).

Вони характеризуються стійкою формою організації спільної діяльності, усталеним комплексом правил, принципів, норм, що її регулюють. Водночас інститути соціалізації с різновидами особливих соціальних зв'язків, що забезпечують цілісність взаємодії особи і суспільства; заданим набором доцільно орієнтованих стандартів поведінки особи в конкретних ситуаціях.

Процес поєднання в соціально-психологічному відображенні людини умов соціуму з особливостями особистості пов'язаний із соціально-психологічними механізмами соціалізації особистості.

Соціально-психологічні механізми — психологічні впливи або засоби, за допомогою яких здійснюється соціально-психологічне відображення людиною реалій соціального життя, а отже перехід зовнішніх впливів соціального оточення у внутрішні регулятори Ті поведінки.

29.Питанням соціального становлення особистості вчені зацікавилися в останній третині ХІХ століття. Автором терміна “соціалізація” стосовно людини вважають американського соціолога Ф.Гуддінса, який ще в 1887 році в книзі “Теорія соціалізації” вжив його в значенні, близькому до сучасного – “розвиток соціальної природи чи характеру індивіда, підготовка людського матеріалу до соціального життя” [57].

Лише з середини ХХ століття цей термін набув офіційного статусу. З’являються різні підходи до проблеми соціалізації особистості. Вчені трактують соціалізацію, дотримуючись в основному двох підходів, які відрізняються розумінням ролі самої людини в процесі соціалізації (хоча й такий поділ умовний).

Перший підхід, теоретиками якого вважають француза Е.Дюркгейма і американця Т.Парсонса, передбачає пасивну позицію людини в процесі соціалізації, а саму соціалізацію розглядає як процес адаптації людини до суспільства, яке формує кожного свого члена відповідно до властивої йому культури. Представники біхевіоризму та необіхевіоризму (Б.Скінер, А.Бандура, В.Уолтерс та ін.) розглядають соціалізацію як процес соціального навчання. Представники цих теорій розглядають соціалізацію як соціальну адаптацію особистості в суспільстві та засвоєння нею суспільних норм і правил співжиття, при цьому не виділяють власну ініціативу особистості. Такий підхід називають суб′єкт-об′єктним (суспільство – суб′єкт впливу, а людина – його об′єкт).

Другий підхід базується на тому, що людина активно бере участь у процесі соціалізації і не тільки адаптується до суспільства, але й впливає на свої життєві обставини і на саму себе. Цей підхід визначають як суб′єкт-суб′єктний. Його основоположниками вважають американців Ч.Кулі та Д.Міда. Соціалізація трактується як розвиток і самозміни людини в процесі засвоєння і відтворення культури, що відбувається у взаємодії людини зі стихійними, відносно спрямованими і цілеспрямовано створеними умовами життя на всіх вікових етапах.

Ці два підходи не суперечать один одному, визначаючи двосторонній характер соціалізації.

30..Правова соціалізація (від лат. - суспільний) - це двосторонній процес взаємодії особи і суспільства, в якому особа оволодіває системою настанов і оцінювальних орієнтацій як стандартів правомірної поведінки, умінням визначати своє місце в суспільстві та зворотно впливати на формування правових цінностей суспільства.

Ознаки правової соціалізації:

1) є складовою частиною загальної індивідуальної культурної соціалізації, що залучає особу до універсального соціокультурного досвіду;

2) є двостороннім процесом взаємодії особи і суспільства (на відміну від правового виховання, де соціальне середовище впливає на людину);

3) спирається на правову спадщину попередників і правовий досвід (юридичну практику) сучасників;

4) виражається в здобутті знань про правила законослухняної поведінки та в умінні здійснювати правові настанови в її межах;

5) виявляється в умінні бути активним учасником правовідносин та визначати їх значущість для себе;

6) відбувається під впливом не лише цілеспрямованих чинників (як у правовому вихованні), а й у стихійних, спонтанних.