1868 Рік - швейцарський біохімік ф. Мишер із сперми лосося виділив фосформістку речовину з клітинних ядер, яке він назвав нуклехном (тепер його називають дезоксирибонуклеїновою кислотою).

У 1906 році англійські генетики У. Бетсон і Р.Пеннет, досліджуючи спадкування ознак у запашного горошку, відкрили явище зчепленого спадкування; англійський генетик Л.Донкастер - явище зчепленого зі статтю спадкування у дослідах з метеликом агрузовою пяденицею.

Наступним етапом у розвитку теорії гена було створення хромосомної теорії спадковості завдяки результатам дослідів з дрозофілою, проведених американськими генетиками Т.Х.Морганом та його учнями: А.Стертевантом, К.Бриджерсом, Г.Меллером.

Томас Хант Морган Альфред Генрі Стертевант

(1866-1945) (1891-1970)

Кальвін Бриджерс

1889-1938 Герман Меллер

1890-1967

У 1911 році американцями Томасом Хантом Морганом (Th.Н.Morgan) і його співробітниками було показано, що ген є ділянкою хромосоми і що окрема хромосома складається з генів, послідовно розташованих по її довжині. Кожен ген займає своє певне місце (локус) на хромосомі. Морган встановив також закономірності спадкування ознак, зчеплених із статтю (Нобелівська премія 1933 року з фізіології і медицини за експериментальне обгрунтування хромосомної теорії спадковості).

У 1913 році Альфред Стёртевант складає першу генетичну карту хромосоми, на якій показане розміщення та відносні відстані між окремими генами; згодом такі карти були встановлені і для інших генетично вивчених об'єктів.

У 1900 році Карл Ландштейнер відкрив систему груп крові АВО і тим самим поклав початок вивченню спадкування поліморфних (різноманітних) ознак у людини за певними генами. Це був перша дискретна ознака в людини, яка тепер розглядається як приклад спадкового поліморфізму. У 1913 р. описаний поліморфізм здатності людини відчувати смак фенілтіосечовини. Пізніше виявлені й інші приклади спадкового поліморфізму, особливо при використанні методу електрофорезу білків.

У 20х – 30х роках ряд дослідників (Р. Фішер і Дж. Холдейн в Англії; С. Райт в США; Р. Дальберг в Швеції; Л. Хогбен і Ф. Бернштейн в Німеччині) зробили значний внесок у теорію генетики і еволюції, в розробку статистичних методів вивчення генетики людини. Їм належать методи статистичного аналізу закономірностей успадкування, розщеплення ознак і визначення частоти мутацій.

Людина виявилася першим об'єктом біохімічної генетики. Лондонський лікар А. Гаррод (Garrod) (1857 – 1936), вивчаючи алкаптонурію, вперше знайшов взаємозв'язок між генами і ферментами і, спостерігаючи патологічні випадки, виявив у хворих вроджені порушення обміну речовин. Він вперше визначив існування біохімічного контролю молекулярних і генетичних варіацій всіх функцій організму, включаючи реакцію на ліки, схильність до хвороб, поведінку.

1922 рік - М. І. Вавілов сформулював «закон гомологічних рядів спадкової мінливості» про паралелізм мінливості споріднених груп рослин, тобто про генетичну близькість цих груп. Закон Вавилова встановив певні правила формоутворення і дозволив передбачати у даного виду ще не відкриті, але можливі ознаки (аналогічно системі Менделєєва).

Микола Іванович Вавілов

1887-1943

Гуго Марі де Фріз

(1848-1935)

У 30-х роках ХХ століття голандський ботанік і генетик Гуго Марі де Фріз розробив мутаційну теорію мінливості.

1925 рік - Р. А. Надсон, Р. С. Філіппов, Р. Мюллер проводять перший цикл робіт з радіаційними методами індукції мутацій.

1926 рік - С. С. Четвериков опублікував статтю «О некоторых моментах эволюционного процесса с точки зрения современной генетики», яка стала підгрунтям популяційної генетики та синтезу генетики і теорії еволюції.

1925 рік - Р. А. Надсон, Р. С. Філіппов, Р. Мюллер проводять перший цикл робіт з радіаційним методами індукції мутацій. 1926 рік - С. с. Четвериков написав статтю, заложившую основи популяційної генетики і синтезу генетики і теорії еволюції.Конец формы

Сергій Сергійович Четвериков (1880-1959)

1927 рік - Р. Мюллер довів мутаційний ефект рентгенівських променів ( у 1946 р. отримав Нобелівську премію в галузі фізіології та медицини). М. К. Кольцов висунув ідею матричного синтезу, яка пізніше стала основою молекулярної біології: «В основі кожної хромосоми лежить найтонша нитка, яка являє собою спіральний ряд величезних органічних молекул – генів. Можливо, вся ця спіраль є молекулою однієї гігантської довжини».

1928 рік - Відкриття явища трансформації бактерій (Ф. Гріффіт).

1929-1930 роки - А. С. Серебровський і М. П. Дубінін вперше продемонстрували складну природу організації гена; з’явилися перші реальні кроки на шляху створення сучасного уявлення про тонку структуру гена.

1931 рік - Барбара Мак–Клінток продемонструвала наявність кроссинговеру на кукурудзі.

1934 рік - М. П. Дубінін і Б. Н. Сидоров відкрили особливий тип ефекту положення гена. Б. Л. Астауров здійснив успішні досліди з отримання в шовкопряда потомства з незапліднених яєць (одне з найцікавіших досягнень прикладної генетики того часу).

Борис Львович Астауров

1904-1974

1935 рік - М. СВ. Тимофєєв–Ресовський, К. Г. Циммер, М. Дельбрюк здійснили експериментальне визначення розмірів гена. Ними дано трактування гена з позицій квантової механіки, тим самим був створений фундамент для відкриття структури ДНК.

1940 рік - Дж. Бідл і Е. Татум сформулювали теорію «один ген – один фермент». (Нобелівська премія з фізіології і медицини за 1958 р.).

1941 рік - Едвард Тейтем і Джордж Бідл встановлюють, що в генах закодована інформація про структуру білків.

Микола Володимирович Тимофєєв-Ресовський

1900-1981

Ера ДНК

1943 рік - І. А. Рапопорт, Ш. Ауербах і Дж. Р. Робсон вперше показали індукцію мутацій хімічними речовинами.

1944 рік - О. Евері, К. Маклеод і М. Маккарті встановили, що «речовиною гена» служить ДНК. Початок «ери ДНК». М. Дельбрюк, С. Лурія, А. Херші провели піонерські дослідження з генетики кишкової палички та її фагів, після чого ці об'єкти стали модельними для генетичних досліджень на багато десятиліть. (Нобелівська премія по фізіології і медицині за 1969 рік за відкриття циклу репродукції вірусів і розвиток генетики бактерій та вірусів). Л. А. Зільбер сформулював вірусно–генетичну теорію раку. 1946 рік – американський генетик Меллер Герман Джозеф (1890-1967) отримав Нобелівську премію за відкриття радіаційного мутагенезу.

1950 рік - Е. Чаргафф сформулював знамените «правило Чаргаффа».

Б. Мак–Клінток довела існування транспозонів. З великим запізненням (тільки в 1983 р.) вона отримала за це Нобелівську премію в галузі фізіології та медицини.

1951 рік - Р. Франклін і М. Уілкінсон отримали першу рентгеннограмму молекули ДНК. 1953 рік, 25 квітня - Френсіс Крік і Джеймс Вотсон, спираючись на результати дослідів генетиків і біохіміків і на дані рентгеноструктурного аналізу, створили структурну модель ДНК у формі подвійної спіралі. В англійському журналі «Nature» вони опублікували невелику статтю зі своєю моделлю. У 1962 році спільно з М. X. Ф. Уїлкинсом присуджена Нобелівська премія по фізіології і медицині.

1956 рік - Ю. Тійо і A. Леван встановили, що диплоїдний набір хромосом у людини дорівнює 46.

А. Корнберн виявив перший фермент, здатний синтезувати ДНК в пробірці – ДНК–полімеразу I. У 1959 році він спільно з С. Очоа отримав Нобелівську премію з фізіології і медицини за дослідження механізму біологічного синтезу РНК і ДНК.

1958 рік - М. Мезельсон і Ф. Сталь довели полуконсервативный механізм реплікації ДНК.

1960 рік - Відкриття РНК–полімерази С. Б. Вейсом, Дж. Гурвіцем і А. Стівенсом.

В. А. Рапопорт повідомив про відкриття «супермутагенів».

1961 рік - у роботах М. У. Ниренберга, Р. У. Холлі і X. Р. Корани розпочато розшифровку «мови життя» – генетичного коду, яким у ДНК записана інформація про структуру білкових молекул. У 1968 році всі троє розділили Нобелівську премію з фізіології і медицини, яка була присуджена їм за розшифровку генетичного коду і його функціонування в синтезі білків. Ф. Жакоб і Ж. Моно прийшли до висновку про існування двох груп генів – структурних, що відповідають за синтез специфічних (ферментних) білків, і регуляторних, що здійснюють контроль за активністю структурних генів.

У 1965 р. Нобелівська премія з фізіології і медицини присуджена А. М. Львову, Ф. Жакобу і Ж. Моно за відкриття генетичної регуляції синтезу ферментів і вірусів.

1962 рік - Дж. Гордон здійснив вперше клонування тваринного організму (жаба).

Дж. Кендрью і М. Перутц були удостоєні Нобелівської премії з хімії за вперше здійснену розшифровку тривимірної структури білків міоглобіну і гемоглобіну.

1965 рік - Р. Б. Хесин показав, що регуляція синтезу білка здійснюється шляхом включення і виключення транскрипції генів.

1966 рік - Б. Вейс і С. Рихардсон відкривають фермент ДНК–лигазу.

1969 рік - Х. Р. Корана синтезував хімічним шляхом перший ген.

1970 рік - відкриття зворотної транскриптази - ферменту, що синтезує ДНК з використанням комплементарної РНК в якості матриці. Це було зроблено майбутніми Нобелівськими лауреатами з фізіології і медицині (1975) Р. Теминим, А. Мізутані, Д. Балтимором.

1978 рік - виділена перша рестриктаза – фермент, що розрізає ДНК у певних місцях. За це відкриття Нобелівська премія з фізіології і медицини була присуджена Д. Натансу, Х. Сміту і Ст. Арберу.

1972 рік – у лабораторії П. Берга отримані перші рекомбінантні ДНК (Нобелівська премія з хімії за 1980 р. вручена П. Бергу і Р. Бойеру). Закладені основи генної інженерії.

1973 рік - С. Коен і Р. Бойєр розробили стратегію переносу генів в бактеріальну клітину. 1974 рік - С. Милстайн і Р. Келер створили технологію отримання моноклональних антитіл. Рівно через десять років вони (разом з Н. К. Ерне) отримали за це Нобелівську премію з фізіології і медицини. Р. Д. Корнберг описує структуру хроматину (нуклеосоми).

1975 рік - С. Тонегава показав різне розташування генів, що кодують варіабельну та константну частину імуноглобулінів в ДНК ембріональних і мієлоїдних клітин, що дало підставу для висновку про перегрупування генів імуноглобулінів при утворенні клітин імунної системи (Нобелівська премія по фізіології і медицині в 1987 р.). Здійснено перше клонування кДНК. Е. Саузерн описав метод перенесення фрагментів ДНК на нитроцелюлозні фільтри, метод отримав назву Саузерн–блот гібридизації.

1976 рік - відкриття у тварин (на прикладі дрозофіли) «стрибаючих генів» Д. Хогнессом (США) і російськими вченими на чолі з Г. П. Георгієвим і В. А. Гвоздевим. Заснована перша генно–інженерна компанія (Genentech), що використовує технологію рекомбінантних ДНК для виробництва різних ферментів і лікарських засобів. Д. М. Бішоп і Р. Е. Вармус повідомили, що онкоген вірусу являє собою не справжній вірусний ген, а клітинний ген, який вірус «підхопив» колись давно в ході реплікації в клітинах і тепер зберігає в зміненому мутаціями вигляді. Було також показано, що його попередник, клітинний протоонкоген, в здоровій клітині відіграє найважливішу роль—керує її ростом та поділом. У 1989 р. обидва цих вчених отримали Нобелівську премію з фізіології і медицини за фундаментальні дослідження канцерогенних генів пухлини.