3 Зовнішня політика Франції.

Зовнішня політика Французької республіки у період між двома світовими війнами пройшла кілька етапів. У перші повоєнні роки Франція категорично наполягала на безумовному виконанні всіма країнами, насамперед Німеччиною, Версальського договору. Упродовж цього «версальського періоду» Париж невсипно пильнував за обмеженням німецьких збройних сил і виплатою Німеччиною репарацій. На спроби німців ухилитися від виконання зобов'язань Франція реагувала миттєво, як під час франко-бельгійської окупації Руру в 1923 р.

   Проте Версальський договір був з точки зору їхніх інтересів недосконалим, оскільки не усував загрози німецького реваншу. До того ж Велика Британія й США не приховували, що посилення Франції не входить в їхні розрахунки. Звідси - новий напрям у французькій зовнішній політиці - створення військово-політичних, так званих «тилових союзів» у Східній і Центральній Європі. Такий союз Франція уклала з Польщею (1921,1934), а також створила блок придунайських країн (Чехо-Словаччина, Югославія, Румунія), що отримав назву Малої Антанти.

4 Відмова Німеччини від дотримання статей Версальського договору.

 Відразу після поразки Німеччини у Першій світовій війні військові кола країни виношували плани реваншу. Заклики до нього знаходили відгук і серед частини німців, які й стали живильним середовищем для встановлення нацистської диктатури в країні. А. Гітлер, що прийшов до влади під гаслом «звільнення нації від пут Версалю», від самого початку вважав, що війна - єдиний засіб розширення «життєвого простору» для Німеччини.

Першим кроком А. Гітлера на шляху до розриву з Версальським договором стали події, пов'язані із Сааром - районом, багатим на залізну руду, який відповідно до Версальського договору на 15 років був переданий під управління Ліги Націй. Після закінчення цього терміну в січні 1935 р. в Саарі було проведено плебісцит (голосування), під час якого саарці мали вибрати: або вони хочуть об'єднатися з Німеччиною, або увійти до складу Франції, або ж залишитися під управлінням Ліги Націй. Більшість населення Саару становили німці, чимало з яких, не вірячи в те, що розповідали про нацистську диктатуру, щиро хотіли повернутися до складу Німеччини.

   Результатом голосування стала величезна перевага прихильників приєднання до Німеччини, й 1 березня 1935 р. Саар став частиною Німеччини.

   Два тижні по тому А. Гітлер офіційно заявив, що він більше не має наміру дотримуватися обмежень щодо переозброєння Німеччини, встановлених Версальським договором, і збільшить чисельність армії до 550 тис. призовників, а згодом Німеччина відновила загальний військовий обов'язок.

5 Експансіоністські претензії Італії.

Б. Муссоліні обіцяв італійцям, що під його керівництвом Італія посяде гідне її величної історії місце в Європі, стане великою й шанованою країною, якою разом з тим й остерігалися б інші країни. Від перших своїх заяв про те, що «фашизм не розрахований на експорт», Б. Муссоліні якраз і перейшов до експорту фашизму, створивши на середину 1925 р. фашистські партії в 40 країнах світу. Мета міжнародного фашизму, заявляв дуче, полягає в тому, щоб знищити «протестантську цивілізацію» Північної Європи.

   Перші десять років фашистського правління Італія не виявляла експансіоністських намірів. Перший серйозний інцидент стався наприкінці серпня 1923 р. з Грецією, коли на грецько-албанському кордоні невідомими греками було вбито чотирьох високопоставлених італійських вояків. У загальних рисах засади фашистської зовнішньої політики були сформульовані до 1925 р. й полягали у створенні могутньої Італійської імперії й перетворенні всього континенту на потужний фашистський блок.

   Італія одночасно успішно діяла на дипломатичному фронті. Б. Муссоліні співчутливо ставився до країн, обділених Версальським договором, зокрема до Німеччини. Проте Італія, зберігаючи вірність Великій Британії й Франції, до пори до часу займала досить незалежну позицію, претендуючи на роль третейського судді між західними демократіями і Німеччиною. Б. Муссоліні не міг вибачити французам того, що свого часу вони торпедували італійські домагання рівноправності у військових флотах із великими державами.

   Важливим дипломатичним успіхом Б. Муссоліні було встановлення в 1924 р. дипломатичних відносин з Радянським Союзом. Щоправда, він був розлючений тим, що Італії не вдалося стати першою країною західного світу, яка визнала СРСР - на кілька днів її випередила Велика Британія.

   У 1933 р. Італія запропонувала Великій Британії, Франції та Німеччині підписати «пакт 4-х», який передбачав за посередництва Італії та Англії примирення Франції і Німеччини.