1.2. Правові аспекти соціального захисту сім’ї з дитиною-інвалідом

Ричард Тітмус в 1955 році у своєму есе "Соціальний розподіл соціального захисту" зазначає, що вплив політики соціального захисту неможливо зрозуміти у відриві від усього суспільства. Соціальна політика - це дії держави, спрямовані на вирішення проблем, що існують в суспільстві, та встановлення рівноваги між становищем різних соціальних груп

Він підкреслює необхідність задоволення інтересів представників різних соціальних прошарків. Мета соціальної політики, на його думку, полягає у захисті населення від негативних соціальних явищ, сприянні встановленню соціальної справедливості у суспільстві. Соціальна політика держави спрямована на підтримання в суспільстві соціальної рівноваги.

Основне завдання соціальної політики є зростання добробуту громадян. Соціальна політика держави реалізується на державному, регіональному та локальному рівнях. До суб'єктів соціальної політики відносять:

- державу, її представників та виконавчі органи влади;

- партії та громадські організації;

- соціальні служби;

- соціальних працівників та соціальних педагогів.

Соціальна політика реалізується з урахуванням як особистих інтересів громадян, так і загалом інтересів суспільства. Держава визначає інтереси яких соціальних груп є пріоритетними. У процесі дипломної роботи ми з’ясували, що соціальна політика приводиться в дію певними механізмами. Першим механізмом соціальної політики є створення нормативно-правової бази, яка забезпечує соціальний захист населення..

Другий механізм соціальної політики забезпечується через перерозподіл матеріальних ресурсів, узгодження організаційних зусиль, спрямованих на забезпечення та підвищення відповідного рівня життя шляхом впровадження податків та їх розподілу, а також через розвиток благодійності, підприємництва та державного контролю.

Завдяки застосуванню певних пільг і податків держава має можливість стимулювати власників підприємств як приватної, так і державної форми власності робити свій внесок у розвиток соціальної сфери.

Система оподаткування забезпечує безкоштовну середню освіту, медичні послуги, допомогу в кризових ситуаціях. Наприклад, у країнах з розвинутою економікою і соціальним законодавством широко застосовується практика впровадження пільг для тих підприємств, що беруть на роботу людей з особливими потребами або надають благочинну допомогу громадським організаціям, які організовують соціальну допомогу цій групі клієнтів і їхнім родичам.

Концепція державної соціальної політики складається з утвердження в її структурах і механізмах громадського світогляду стосовно тієї чи іншої суспільної проблеми. У цьому контексті формування соціальної політики у вирішенні проблем нетипового дитинства прямопропорційно залежить від суспільної свідомості, котра формує визначені стереотипи сприйняття людини з психофізичними і/чи інтелектуальними порушеннями і визначає відповідні дії стосовно такої людини.

Медична модель інвалідності. Згідно з цією моделлю людина з порушеннями психофізичного й інтелектуального розвитку вважається хворою. Це означає, що така людина розглядається з погляду перспектив медичної допомоги і визначення способів можливого лікування. На нашу думку, ця модель є дещо некоректною, оскільки не заперечуючи важливість і необхідність цілеспрямованого медичного обслуговування дітей-інвалідів, потрібно констатувати, що природа обмеження їхньої життєдіяльності пов'язана насамперед з порушеннями їхньої взаємодії (взаємин) з навколишнім середовищем і труднощами в навчанні. У суспільстві, де панує погляд на неповносправну людину як на виключно хвору людину, вважається, що програми реабілітації повинні включати, головним чином, медичну діагностику, лікувальні заходи й організацію довгострокового догляду, спрямованого на задоволення фізичних потреб.

Хоча, як ми з’ясували у процесі написання дипломної роботи, медична модель має свої переваги. Саме цій моделі людство зобов'язане науковими відкриттями, спрямованими на розробку методів діагностики багатьох патологічних станів, що ведуть до важкої інвалідності, а також методів профілактики і медичної корекції, які дозволяють нівелювати дію первинного дефекту і сприяють зниженню ступеня інвалідності. Це відноситься насамперед до генетичних порушень, що діагностуються ще до народження дитини. Наприклад, рання діагностика фенілкетонурії і вчасно розпочате лікування дозволяють цілком запобігти відхиленню в розумовому розвитку дитини. Рання медична діагностика є одним з найактуальніших напрямів сучасної науки і спрямована на вироблення методів запобігання народження дітей з уродженими дефектами, попередження і профілактики дитячої інвалідності.

Однак медична модель інвалідності приводить до сегрегаційних форм надання соціальної допомоги. Конструювання соціальної політики держави винятково на основі медичної моделі інвалідності, що протягом усього радянського періоду панувала в нашому суспільстві, привело до виникнення дискримінаційного законодавства, яке передбачало утримання дітей з вираженими відхиленнями в розвитку в закритих установах інтернатного типу.

Модель "Сегрегація". Сегрегація - це відокремлення людей з особливими потребами від життя в суспільстві, створення для них закритих спеціалізованих установ. Наприклад, це створення системи закритих інтернатних закладів для людей з особливими потребами ( поширена в країнах колишнього СРСР). Підхід сегрегації, як правило формується на основі залишкової моделі соціальної політики та моделі індустріальних досягнень. Люди з особливими потребами не вважаються значним соціальним ресурсом; для них забезпечується мінімальний рівень життя в умовах інтернату. Вони не мають права на вибір місця роботи, житла, харчування. В них обмежене коло спілкування. Суспільство сприймає людей з особливими потребами як групу, яка не здатна зробити свій внесок у розвиток добробуту держави [8, 17]. З точки зору цієї моделі людина з обмеженими можливостями розглядається як істота нижчого порядку, по соціальному статусі щось середнє між людиною і твариною. Природно, що умови життя такої істоти в суспільстві зводяться до сегрегаційних форм, що виявляється:

• в обмеженні простору;

• в обмеженні вибору (де жити, що їсти, чим займатися і т.д.);

• в обмеженні усамітнення - відсутності місця, де людина може побути на самоті (під час сну, гігієнічних процедур і т.д.);

• в обмеженні можливості виразити свою індивідуальність.

Модель "Дискримінація". У суспільній свідомості формувалася думка, що люди з порушеннями психофізичного й інтелектуального розвитку становляють загрозу суспільству.

Багато в чому цьому сприяє недостатній освітній і культурний рівень переважної маси людей, недоступність адекватної інформації. Відсутність популярних знань про структуру порушень розвитку і перспективи навчання і соціалізації людей з такими недоліками, незнання в області диференціації розумової відсталості і станів у загостреному періоді деяких психічних захворювань – усе це породжує думку, що люди з недоліками розумового розвитку, наприклад, можуть своїм неадекватною поведінкою завдати шкоди здоров'ю і майну оточуючих. Наслідком такого ставлення стало створення великих закритих інтернатів-ізоляторів, розташованих у місцях, віддалених від компактного проживання населення, з дотриманням всіх умов ізоляції (збройна охорона, висока огорожа, замки, ґрати і т.д.). Атмосфера таких установ цілком ідентична в’язниці. Тут не тільки є усі види обмежень волі, але і відсутні форми навчання, адекватні можливостям людей, що перебувають в цих умовах.

Модель "Захищеність". Ця модель є не настільки антигуманною стосовно осіб з обмеженими можливостями, як попередня, але робить не менш негативний вплив на розвиток людини. Ця модель розглядає людей з порушеннями розвитку, зокрема з розумовою недостатністю, як маленьких дітей, що залишаються такими протягом усього життя. Головним завданням соціальних програм при такому підході є захист людей з обмеженими можливостями від труднощів і проблем навколишнього світу, організація повноцінного догляду й атмосфери. Природно, що місця проживання цих людей ізолюються від основної частини суспільства. Ця модель також не припускає активної стимуляції розвитку і навчання і тим самим формує утриманську позицію в об'єкта допомоги, здійснюючи руйнівний вплив на становлення його особистості як члена людського співтовариства.

Модель "Економічна необхідність". Ця модель характерна для багатьох країн світу, що знаходяться у важких економічних умовах. Недостатність бюджетного фінансування для вирішення багатьох соціальних проблем змушує державу і суспільство розглядати соціальну підтримку людей з особливими потребами як обтяжливу необхідність.

Ця модель може призвести до формуванням негативної суспільної думки про соціальну допомогу людям з обмеженими можливостями як про важкий обов'язок вкладати кошти в "бездонний колодязь" за рахунок вирішення більш важливих, життєво необхідних для суспільства проблем. У цьому випадку фінансування цієї сфери може бути мінімальним і не зменшувати, а, навпаки, збільшувати обмеження можливостей для цієї категорії населення країни

Пріоритетними напрямами соціально-правового захисту дітей і молоді з особливими потребами в Україні є:

1. Підтримка та забезпечення матеріально-технічної бази існуючих загальноосвітніх та спеціальних навчальних закладів для дітей з особливими потребами.

2. Розвиток альтернативних освітніх систем та нових типів навчальних закладів для дітей та молоді з особливими потребами.

3. Підвищення престижу освіти та розробка національних стандартів освіти і програм правового захисту дитинства.

4. Медична, соціально-правова підтримка сім'ї як природного середовища для дітей з особливим потребами.

5. Забезпечення охорони материнства та дитинства.

6. Створення гідних умов для духовного та фізичного розвитку дітей та молоді з особливими потребами.

7. Створення спеціалізованих соціальних служб з питань соціального захисту дитинства в Україні.

В Україні, як і в багатьох країнах світу, сьогодні розроблено нормативно-правову базу, що забезпечує виплату пенсій з причин інвалідності, пільгове оподаткування громадських підприємств інвалідів, пільгове забезпечення ліками, безкоштовний проїзд в транспорті, безкоштовне забезпечення їх спеціальним транспортом та іншими засобами пересування.

Однак через проблеми при наповненні державного бюджету низка пільг, передбачених законодавчо, залишаються лише на папері.

Сім'ї, в яких виховуються діти-інваліди, на жаль часто не мають ні моральних, ні фізичних сил, щоб звернутись за соціально-правовою допомогою. А державні управління соціального захисту, а також місцеві органи не мають бажання не тільки допомогти, але і інформувати батьків про їх права і можливості. Тому соціальні працівники зобов'язані взяти на себе цю ініціативу для того, щоб в майбутньому батьки з легкістю апелювали своїми правами і зобов'язаннями держави, вимагаючи пільг і інших видів соціального обслуговування, що мають право мати згідно з чинним законодавством.

Зупинимось більш детально на аналізі правових аспектів соціального захисту сім’ї з дитиною-інвалідом. Право громадянина на соціальний захист є конституційним правом. У відповідності до статті 46 Конституції України громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення у разі часткової чи повної втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них умов, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом. Це право гарантується загальнообов’язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ, організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забезпечення; створення мережі державних, комунальних, приватних закладів для догляду за непрацездатними.

Соціальний захист сімей з дітьми-інвалідами регулюється системою законів України. Так, насамперед, слід зупинитись на Законі України "Про державну соціальну допомогу інвалідам з дитинства та дітям-інвалідам" від 16 листопада 2000 року за № 2109-III ( Відомості Верховної Ради (ВВР), 2001, № 1, ст.2), який відповідно до Конституції України (254к/96-вр) гарантує інвалідам з дитинства та дітям-інвалідам право на матеріальне забезпечення за рахунок коштів Державного бюджету України та їх соціальну захищеність шляхом встановлення державної соціальної допомоги на рівні прожиткового мінімуму

А також Закон України “Про реабілітацію інвалідів в Україні” ( Відомості Верховної Ради України (ВВР), 2006, № 2-3, ст.36 ). Цей Закон відповідно до Конституції України (254к/96-ВР) визначає основні засади створення правових, соціально-економічних, організаційних умов для усунення або компенсації обмежень життєдіяльності, викликаних порушенням здоров'я зі стійким розладом функцій організму, функціонування системи підтримання інвалідами фізичного, психічного, соціального благополуччя, сприяння їм у досягненні соціальної та матеріальної незалежності. У цьому законі даються визначення понять інваліда, інвалідності, визначаються групи інвалідності тощо. Так, наприклад, дитина-інвалід - особа віком до 18 років (повноліття) зі стійким розладом функцій організму, зумовленим захворюванням, травмою (її наслідками) або вродженими вадами розумового чи фізичного розвитку, що призводить до обмеження нормальної життєдіяльності та викликає необхідність надання їй соціальної допомоги і захисту

Розділ II. Практичні аспекти соціальної роботи з дітьми з особливими потребами