2.3. Функція забезпечення конституційної законності

У загальнотеоретичному розумінні «законність» розглядається як специфічний державно-правовий режим, за допомогою якого забезпечується загальнообов'язковість юридичних норм у суспільстві та державі, її сутність полягає в обов'язковості виконання приписів правового характеру. Законність базується на принципах – системі керівних положень та ідей, що визначають її природу, місце у суспільстві та у системі інших правових категорій. Принцип конституційної законності означає: встановлення режиму реаль­ності конституції, тобто її наявність, правовий характер, пряму дія її норм та ефективну її охорону; точне й неухиль­не здійснення положень конституції та інших конституційно-правових актів усіма суб’єктами, яким їх адресовано; єдину спрямованість (узгодженість на основі конституційних принципів), сис­темність законодавства; реальну дію ієрархії нормативно-правових актів, у системі яких конституція має найвищу юридичну силу. Базисом конституційної законності є конституція.

(п. 2 ст. 103) Конституції України закріплює за Президентом функцію забезпечення конституційної законності[11]. На виконання цієї функції Президент України має здійснювати конституцій­ний контроль (нагляд) на предмет від­повідності дій вищих органів державної влади нормам Конституції України, а також дотримання цими органами при­нципу верховенства Конституції в їх законотворчій та нормотворчій діяльності. Цей висновок обґрунтовується тим, що Президент України має право на подан­ня до Конституційного Суду України з питань конституційності, тобто від­повідності Конституції України, законів та інших правових актів Верховної Ради України, актів Кабінету Міністрів Украї­ни, правових актів Верховної Ради Ав­тономної Республіки Крим[21]. Якщо закон України, що надійшов йому на підпис від Верховної Ради України, на думку Президента, є неконституційним, він має скористатися правом вето і повер­нути його до парламенту на повторний розгляд; коли ж конституційність за­кону є сумнівною, він може підписати його і водночас звернутися з конститу­ційним поданням до Конституційного Суду України. Також має право приймати рішення про введення в Україні або окремих її місцевостях надзвичайного стану, з наступним затвердженням цих рішень Верховною Радою України (п. 21 ч. 1 ст. 106 Конституції України). Умови введення надзвичайного стану визначені Законом України «Про правовий режим надзвичайного стану»[27].

Президент України як гарант до­держання Конституції України за будь-яких умов сам зобов’язаний діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, які передбачені Конституцією та законами України, що було підкреслено в рішенні Конституційного Суду Украї­ни від 15 жовтня 2008 р. № 23-рп/2008 (справа про проголошення Президентом України всеукраїнського референдуму за народною ініціативою)[]. Жодна «поважна» причина не може бути під­ставою для виходу Президента за межі його компетенції, встановленої Консти­туцією України і деталізованої у чинно­му конституційному законодавстві.

2.4. Функція гаранта державного суверенітету України, національної безпеки України

Аналіз повноважень Президента у сфері оборони та національної безпеки свідчить про те, що його функції у цій сфері полягають у політичному керівництві державними органами, які забезпечують обороноздатність України. Так, Президент України: є Верховним Головнокомандувачем Збройних Сил України; призначає на посади та звільняє з посад вище командування Збройних Сил України, інших військових формувань; здійснює керівництво у сферах національної безпеки та оборони держави (п. 17 ч. 1 ст. 106 Конституції України); очолює Раду національної безпеки і оборони України (п. 18 ч. 1 ст. 106 Конституції України)[12]. Відповідно до ст. 107 Конституції України Рада національної безпеки і оборони України є координаційним органом з питань національної безпеки і оборони при Президентові України[13]. Вона координує і контролює діяльність органів виконавчої влади у сфері національної безпеки і оборони. Персональний склад Ради національної безпеки і оборони України формує Президент України. До складу Ради національної безпеки і оборони України за посадою входять Прем’єр-міністр України, Міністр оборони України, Голова Служби безпеки України, Міністр внутрішніх справ України, Міністр закордонних справ України. Дані посадові особи призначаються Президентом України за погодження Верховної Ради України. Відповідно до Рішення Конституційного Суду України від 22.04.2008 р. № 9-рп/2008 окремо визначені у ст.107 Конституції України повноваження Президента України з питань формування персонального складу Ради можуть реалізовуватися без застосування вимоги ч. 4 ст. 106 Конституції України, тобто без контрасигнування[12]. Правові засади організації та діяльності Ради національної безпеки і оборони України, її склад, структура, компетенція і функції визначаються Законом України «Про Раду національної безпеки і оборони України» від 05.03.1998 р [31]. Рішення Ради національної безпеки і оборони України вводяться в дію указами Президента України.

Як гарант національної безпеки Президент України вносить до Верховної Ради України подання про оголошення стану війни та приймає рішення про використання Збройних Сил України у разі збройної агресії проти України (п. 19 ч. 1 ст. 106 Конституції України); приймає відповідно до закону рішення про загальну або часткову мобілізацію та введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях у разі загрози нападу, небезпеки державній незалежності України (п. 20 ч. 1 ст. 106 Конституції України)[12]. Воєнний стан може запроваджуватися Указом Президента України з метою створення умов для здійснення органами державної влади, військовим командуванням, органами місцевого самоврядування, підприємствами, установами та організаціями наданих їм повноважень у разі збройної агресії чи загрози нападу, небезпеки державній незалежності України, її територіальній цілісності. Зміст правового режиму воєнного стану визначається Законом України «Про правовий режим воєнного стану» [26].