Характерна властивість законів 1 правових інститутів — множинність цілей

Щойно завершене детальне обговорення цілей кримінального права ми почали, якщо пам'ятаєте, з поставленого до самих себе запитання: чи не можна зробити кримінальне право зрозумілішим, а його норми більш визначеними, приділивши йому замість численних цілей одну-єдину мету? Ми дійшли висновку, що це неможливо. Більше того — обрати для всього кримінального права якусь єдину мету означало б зробити його викривленим і жорстоким. Так, безперечно, стоїть справа з нерозв'язаною суперечністю між каральним і перевиховним ідеалами. Якщо на меті покарання зосередитися так неухильно, що виключити навіть сподівання чи шанс на перевиховання, то це зведе кримінальне право до рівня варварського вияву інстинкту помсти. З іншого боку, перевиховання, відокремлене від прагнення віддати кожному належне, звільнене від правових обмежень на пошуки серед населення підхожих об'єктів для своєї непроханої турботи, було б чимось неприйнятним для вільного суспільства.

Тепер ми готові до того, аби зайнятися більш широким питанням: чи взагалі правда, що норми та інститути права слугують, як правило, багатьом цілям? Відповідь, мабуть, буде позитивною.

Звернімося до сукупності законів, якомога дальшої від тих, що мають справу зі злочинами. Як відомо кожному, існують норми права, що встановлюють формальності, яких треба дотримуватися, аби надати юридичної чинності тій чи іншій дії. Наприклад, для викладення останньої волі та заповіту може вимагатися присутність двох або більше свідків, які мають підписати документ, що підтверджує їхню присутність при тому, як заповідач ставив свій підпис. Деякі контракти не вважаються чинними, якщо їх не укладено в письмовій формі та не підписано сторонами контракту.

Яке призначення цих формальностей? Для повної відповіді нам довелося б вдатися до детального аналізу, який завів би нас надто далеко. Проте ми можемо впевнено виявити дві головних і цілком різних цілі. По-перше, призначення цих норм полягає в забезпеченні того, що угоду буде зафіксовано та збережено в формі, яка заслуговує на довіру. Наприклад, було би вкрай незручно, якби розподіл майна небіжчика залежав від пригадування усних заяв, зроблених ним упродовж його життя, вже не кажучи про можливість обману, яку створив би такий недбалий спосіб виявлення його намірів, якщо надати йому юридичної чинності. По-друге, формальні вимоги встановлюються для того, аби довести до свідомості учасників значення їхніх дій. Багато з тих, хто за нагоди охоче розповідає про свою майбутню щедрість, зупинився б, поміркував і, можливо, взяв свої слова назад, якби йому запропонували викласти свої обіцянки письмово. Тобто закон потребує проведення чіткої кінцевої межі для виявів законного наміру.

Та чи інша формальність може слугувати одному з цих призначень добре, а іншому погано. Це стосується, наприклад, так званих власноручно складених заповітів. У деяких юрисдикціях заповіт, написаний, датований і підписаний рукою заповідача, вважається чинним без додаткових формальностей. Така формальна вимога досить добре слугує меті забезпечення відносно надійного меморандуму про наміри заповідача. З іншого боку, заповіт, який було сформульовано конфіденційно і який може складатися з одного абзацу, вставленого до якогось довгого неофіційного листа, дуже погано сприяє цілі повного усвідомлення заповідачем важливості й значущості його дій. У тих державах, де власноручно складений заповіт вважається юридичне чинним, суди постійно мають клопіт із визначенням межі між безсумнівно «заповідальними» формулюваннями й тими, що лише фіксують певні випадкові припущення чи сподівання.

Непевність щодо точного призначення формальних вимог часто ускладнює тлумачення таких вимог у законах. У багатьох правових системах вимагається, аби зобов'язання поручника (того, хто гарантує сплату боргу іншою особою) було складено в письмовій формі. Зараз вимоги такого типу досить вільно тлумачаться судами: якщо обставини гарантують достатній захист від небезпеки, для уникнення якої призначена вимога письмової форми, то цією вимогою нехтують. Припустімо, що незважаючи на суто усну заяву про взятий на себе обов'язок поручника, перевірка виявляє, що цю заяву було оплачено й той, хто оголосив себе поручником, отримав за це певну суму грошей. Чи досить цього, аби надати його обіцянці обов'язкову силу? Якщо метою вимоги письмової форми є попередження учасника угоди про перехід від несерйозної бесіди в сферу юридичної відповідальності, то прийняття плати слугуватиме цій меті майже так само, що й підписаний документ. Якщо ж ця мета полягає в забезпеченні надійного свідоцтва про умови взятого на себе зобов'язання (які борги маються на увазі, за який період і таке інше), то доказ прийняття плати є менш задовільною заміною підписаного документу, хоча й не слід вважати його зовсім непридатним для цієї мети, оскільки сплачена та прийнята сума є певною ознакою характеру цієї ділової угоди.

У подібних випадках суперечність між протилежними цілями однієї й тієї самої норми права завдає відносно невеликого клопоту. Її приховані сторони навряд чи можна порівняти з тими, що пов'язані з конфліктом між каральним і перевиховним ідеалами в кримінальному праві. І все ж таки корисно пам'ятати про те, що проблеми, які виникають внаслідок схильності правових норм та інститутів сприяти досягненню різноманітних цілей, зустрічаються скрізь і спричиняють те, що можна назвати перманентною дилемою правозастосування.

У самому понятті справедливості насправді криється певний конфлікт, якась суперечність між протилежними концепціями цілі, якої вона прагне. З одного боку, існує те, що було названо законною справедливістю, тобто справедливістю, яка вимагає від нас залишатися вірними проголошеним правилам і не робити винятків для окремих осіб, яка передбачає, що люди мають жити за одною й тою самою «нормою права» й бути однаково зобов'язаними її постановами. З іншого боку, існує справедливість дозволу на відступ від правил, схильна робити винятки, коли встановлені норми в окремих випадках спричиняють непередбачені труднощі, та поступатися буквою закону заради досягнення справедливого результату.

Подивимося, як ці дві концепції заходять у конфлікт при вирішенні фактичних справ. Припустімо, що існує закон щодо небезпеки внаслідок обледеніння тротуарів взимку. Цей закон виходить із припущення, що кожний домовласник зобов'язаний підтримувати тротуари біля своїх будинків у достатньо безпечному стані для торговців і відвідувачів, які можуть ними користуватися. З цією метою закон покладає на домовласника обов'язок відшкодовувати збитки, пов'язані з будь-яким тілесним ушкодженням, отриманим внаслідок того, що його частина тротуару залишена не очищеною від льоду. Звичайно, домовласник може уникнути цієї відповідальності, зрубавши лід або посипавши його піском. Законом передбачено, що порушити справу на його підставі можна лише в тому випадку, якщо домовласник або одразу знав про отримане ушкодження, або протягом десятьох днів отримав повідомлення від потерпілої сторони про факт і обставини нещасного випадку. Підстава для такої вимоги є цілком очевидною. За морозної погоди, а особливо в період, коли мороз чергується з відлигами, дуже важко пригадати і практично неможливо довести, яким був стан тротуарів, скажімо, місяць тому. Відповідальність, яку покладено на домовласника, є досить суворою, тому його не слід піддавати ризику необгрунтованих або вигаданих претензій, які він неспроможний спростувати.

Припустімо, що пан X, який перед виборами ходив по домах як агітатор, заявляє, що 10 лютого він послизнувся й розтягнув зв'язки ноги на тротуарі пана У, укритому льодом. Проте У був на той час відсутній і довідався про ушкодження лише 5 травня, коли адвокат Х подзвонив йому і повідомив, що збирається порушити судову справу. Згідно з положеннями закону, претензія Х погашена позовною давністю. Однак Х заявляє, що був надто зайнятий на роботі, що вдома в нього хворіли, що після ушкодження він кульгає, що з У було важко зв'язатися й що взагалі йому було важко та незручно надіслати необхідне повідомлення. Тут є досить очевидним, що суд зобов'язаний застосувати закон, як написано. На підтримку цього висновку можна процитувати думку несподіваного авторитета, бо не хто інший, як Зігмунд Фрейд написав: справедливість «вимагає, аби прийнятий одного разу закон не порушувався заради однієї людини».

Можна уявити собі цілий ряд схожих справ, де пояснення .потерпілих, чому вони не надіслали належного повідомлення, стають дедалі переконливішими, аж поки наприкінці цього різноманіття ми не натрапимо на справу, в якій потерпілий виправдовується тим, що внаслідок падіння він знепритомнів і залишався в цьому стані протягом дванадцяти днів. Тут ми вже ладні збунтуватися проти букви закону. Певна річ, скажемо ми, закон не можна тлумачити в такий спосіб, що ушкоджена людина ніколи, за жодних обставин не здобуде свого права, яке вона може ефективно довести. За такого стану справ ми, мабуть, відчуємо необхідність відмовитися від законної справедливості (закон має бути однаковим для всіх) на користь справедливості дозволу на відступ від правил (закон не повинен сам перетворюватися на знаряддя несправедливості). Але де провести межу? На це запитання немає й не може бути простої відповіді.