55.Загострення міжкнязівських відносин довкола Києва у 60-70 рр.XII ст. Співправління Святослава Всеволодовича(1177-1194) і Рюрика Ростиславича(1180-1202 рр).

Протягом 60-х років XII ст. київські князі кілька разів скликали удільних князів, щоб спільними зусиллями захистити південні рубежі Русі та її торговельні шляхи. Переможні походи руських дружин на половців сприяли тимчасовій консолідації південноруських земель, але не могли припинити міжусобної боротьби князів. Мрії про здобуття київського столу не давали спокою Ольговичам і Ростиславичам, а особливо Андрію Боголюбському, сину Юрія Долгорукого.Зміцнивши свої позиції у Владимиро-Суздальському князівстві, він почав виношувати плани походу на Новгород і Київ. 1169 р. війська Боголюбського взяли Київ. Протягом тривалого часу цьому фактові надавалося невиправдано великого значення. На підставі свідчень літопису Печерського монастиря (підпаленого переможцями) про пограбування Києва робилися висновки, що колишня столиця Русі зазнала катастрофи. Насправді ж і після 1169 р. Київ продовжував жити повнокровним життям великого економічного й культурного центру Русі.70-ті роки XII ст., що характеризувалися новим загостренням міжкнязівських відносин, пройшли під знаком політичного суперництва й боротьби за Київ між Андрієм Боголюбським, Ольговичами та Ростиславичами. Жодна з сторін так і не добилася вирішальної переваги. Неодноразові спроби Боголюбського посадити в Києві свого ставленика не мали успіхів; Гліба Юрійовича у 1171 р. вбили київські бояри, а його братів Всеволода і Михайла вигнали з Києва Ростиславичі. Зіткнення інтересів Ростиславичів і Ольговичів привело до того, що київськими князями стали Святослав Всеволодович (1177—1194) і Рюрик Ростиславич (1180—1202). Їх співправління позитивно позначилося на економічному і політичному житті руських князівств. Майже 15 років Русь не знала виснажливої боротьби за Київ. Формально співправителі перебували в однаковому становищі, але життя вимагало, щоб один з них був старшим, і таким, безперечно, виступав Святослав Всеволодович. Саме він став організатором антиполовецьких походів і полководцем об'єднаних руських дружин, чим заслужив високу оцінку автора «Слова о полку Ігоревім». На захист південних рубежів Русі спільно виступали київські, волинські, галицькі, чернігівські, смоленські, переяславські, пінські полки. Походи 1183, 1185 і 1187 pp. закінчилися блискучими перемогами. Половці були відкинуті аж за Сіверський Донець.Роки князювання дуумвірів Святослава і Рюрика характеризувалися піднесенням економічного й культурного життя Києва. І тоді, коли в 60—70-х рр. помітно піднеслися над іншими два осередки, що прагнули об'єднати навколо себе руські землі, південний на чолі з Києвом і північний — з Владимиром-на-Клязьмі, не припиняються змагання за відновлення єдності й консолідацію держави. Наприкінці XII ст. стабілізується і вдосконалюється система колективного володіння державою. Зокрема, князі обирають у своєму середовищі старшого й ревно опікуються збереженням власної частки в Південній Руській землі, беручи цим на себе зобов'язання боронити її від ворога 1195 р.

56.Київ і Київське князівство в перших десятиріччях XIII ст.

Перші чотири десятиріччя XIII ст. розглядаються багатьма істориками як заключний етап історії Київської Русі, культурне життя якої значною мірою становило єдиний процес і опиралося на традиції, що сформувалися впродовж кількох попередніх століть. Однак від другої третини XII ст. (переломною датою прийнято вважати 1132 рік — дату смерті великого князя київського Мстислава Володимировича, сина Володимира Мономаха) Київська Русь вже не була об’єднаною державою. Державами, по суті, стали удільні князівства. Вони мали власне військо, вели самостійну політику як внутрішню, так і зовнішню, укладали міжнародні угоди 1. У кожному з великих князівств, що утворилися на теренах, підвладних раніше Києву, утвердилася власна династія. Водночас правителі найбільших князівств боролися за володіння Києвом, яке було не лише престижним, але й давало реальні переваги: Київ залишався найбільшим економічним і культурним центром, головне ж — осередком церковної адміністрації, оскільки тут була резиденція митрополитів. Князь, який володів Києвом, номінально продовжував вважатися сюзереном всієї Русі, так само, як князь, що володів Краковом, вважався сюзереном всієї Польщі. З 70-х рр. XII ст. князі, які на шляху до старшинства серед Рюриковичів здобували Київ, не завжди переносили туди свою резиденцію, а здебільшого залишались у власних столицях . Оскільки Київ і його безпосередні околиці переходили з рук в руки, тут не змогла запанувати окрема династія.З огляду на політичну історію в перші десятиріччя XIII ст. у межах тодішніх українських земель сформувалися три регіони. По-перше, це Київська і пов’язана з нею Переяславська земля, володарі яких постійно змінювалися, далі — Чернігово-Сіверщина, що впродовж цього часу знаходилась у володінні династії Ольговичів, і, врешті, — Галицько-Волинське князівство, яке утворилося 1199 р., коли волинський князь Роман Мстиславич опанував також Галицьке князівство. Чернігівські Ольговичі та галицько-волинські Романовичі вели між собою тривалу боротьбу за гегемонію. Епізоди цієї боротьби відомі з літописів, однак внутрішню державну політику можна більш-менш докладно схарактеризувати тільки на прикладі Галицько-Волинського князівства, оскільки тогочасне чернігівське літописання не збереглося.XIII ст. для ряду країн Європи було в багатьох відношеннях переломним етапом у боротьбі монархів за утвердження їхньої влади та підпорядкування феодалів королівському авторитету. Подібні процеси простежуються і в Чернігівському та Галицько-Волинському князівствах. Романа Мстиславича, який після об’єднання Галичини і Волині закріпив свій вплив також і в Києві, літопис називає великим князем, самодержцем усієї Русі.

57. Династії Ольговичів і Давидовичів у Чернігівському князівстві. Феодальна усобиця між Святославом Ольговичем і Володимиром та Ізяславом Давидовичами 1139-1148 рр. Юрій Довгорукий і ченігівські князі.Святослав Всеволодович. Волдислав Чермний.

Політичний розвиток Чернігівського та Новгород-Сіверського князівств XII — першої половини XIII ст. пов'язаний з діяльністю князівських династій Ольговичів і Давидовичів, початок яким поклали сини Святослава Ярославича — Олег і Давид. Перший після невдалої спроби оволодіти старшим столом землі сів у Новгороді-Сіверському, другий закріпився у Чернігові. Третій Святославич — Ярослав — дістав Муромо-Рязанську волость, яка з часом підпала під зверхність Ростово-Суздальського князівства. Політичне життя Чернігівщини і Новгород-Сіверщини з утвердженням у них названих князів пішло двома шляхами: Давид перебував під впливом Мономаха і не виявляв сепаратистських тенденцій, а Олег, навпаки, продовжував політику відособлення від Києва.Після смерті Олега (1115) і Давида (1123) чернігівським князем став Ярослав Святославич. Через п'ять років його вигнав з Чернігова племінник Всеволод Ольгович, який сидів до того на далекому тмутараканському столі. Ярослав повернувся у свою Муромо-Рязанську волость, де невдовзі й помер. Новгород-Сіверське князівство стало уділом Давидовичів.Закріпившись на чернігівському столі, Всеволод почав створювати коаліцію Ольговичів проти великого київського князя Ярополка. Влітку 1134 p., закликавши на допомогу половців, Ольговичі здійснили спустошливий похід на Переяславську землю. Ярополк поспішив їй на виручку, але у битві на Супої зазнав поразки і повернувся до Києва. 1138 р. Ольговичі разом з половцями знову напали на Переяславську землю і навіть готувалися рушити на Київ, але, довідавшись, що Ярополк зібрав великі сили, відступили до Чернігова. Претензії Всеволода Ольговича привели до того, що за умовами Моровійського договору Чернігівське князівство знову втратило Посейм'я.

З 1139 р. чернігівськими князями стали сини Давида Володимир та Ізяслав; у Новгороді-Сіверському сів син Олега Святослав. Двоюрідні брати не подолали тих тенденцій у політичному житті князівств, які визначилися ще за їхніх батьків. Тоді як Давидовичі орієнтувалися на Київ і майже постійно виступали спільниками великого князя, Святослав Ольгович підтримував союзницькі відносини з його політичними противниками. Зрештою, близько 1147—1148 pp. Давидовичі й Святослав Ольгович знайшли спільну мову, і чернігівська феодальна усобиця припинилася. Святослав Ольгович повернувся у Новгород-Сіверський. Несподівано його позиції ще більше зміцніли. 1149 р. Києвом заволодів його союзник Юрій Долгорукий, який високо цінував допомогу новгород-сіверського князя. Святослав Ольгович знову дістав Курськ із Посейм'ям, а також Сновську тисячу, яку йому мусив уступити Ізяслав Давидович. Збільшення володінь Новгород-Сіверського князівства за рахунок земель одного з Давидовичів викликало непорозуміння між братами, і вони у подальшій боротьбі між Ізяславом Мстиславичем і Юрієм Долгоруким зайняли різні позиції. Ізяслав Давидович зі своєю дружиною воював на боці Ізяслава Мстиславича, а Володимир Давидович підтримував Юрія Долгорукого. Ю́рій Володи́мирович (*1090 - †15 травня 1157) — Великий князь Київський, правитель Київської Русі (1149-1151, 1155-1157). Представник князівської династії Рюриковичів, гілки Мономаховичів. Юрій Долгорукий — князь Ростово-Суздальський, згодом Великий князь Київський, шостий син Володимира Мономаха. Прізвище Довгорукий — «Довга рука», надана князю через його фізіологічні особливості (сутулість), через що його руки здавались довшими ніж у інших людей. За іншою гіпотезою прізвище Довгорукий надано деякими літописцями після його смерті за постійні втручання із загарбницькою метою у справи Київського князівства. Ще за життя Мономаха за Юрієм Довгоруким закріплено Ростово-Суздальську землю із резиденцією у Суздалі, де місцеве боярство служило для нього підпорою. З 1125 року, після смерті Мономаха, Юрій Довгорукий став незалежним ростово-суздальським князем. Після смерті свого старшого брата київського князя Мстислава Великого (1132). Юрій Довгорукий силою захопив Переяслав, згодом виміняв його за частину північних земель у свого брата Ярополка Володимировича, князя київського. Перехід Переяславщини до Юрія Довгорукого спричинив його боротьбу з братами, яка закінчилася 1135 року поразкою Юрія Довгорукого, внаслідок чого він був змушений покинути південні землі й повернутися на Суздальщину. Святослав Всеволодович Син Всеволода II. Хрещене ім'я — Михайло. Відомий також як Святослав III. Святославу Всеволодовичу вдалося загальмувати розпад Київської держави і добитись стабілізації під кінець XII ст. 1141 року — батько Святослава, ставши Великим князем Київським, дав йому Турів, а потім Володимир-Волинський, де він княжив до 1146 року. По смерті Всеволода Ольговича почалася боротьба між Ізяславом Мстиславичем і Ольговичами. Ізяслав, якому Святослав доводився племінником по матері, вигнав його з Володимира, але дав кілька міст на Волині. У 1170-х pоках Святослав намагався будь-що (навіть наводив половців на Русь) оволодіти київським престолом. Вагомих династичних прав у нього на той стіл не було. Святослав розумів, що наскоком Київ не захопити — це не Чернігів. Влітку 1176 року Святослав скористався з невдачі Романа Ростиславича та його брата Рюрика Ростиславича у війні з половецькими ханами. Половці захопили й пограбували багато міст. У боях з ними загинуло чимало бояр і ще більше простих воїнів. В 1183-1194 роках Святослав як великий князь київський очолював походи південноруських князів проти половців, але непослідовність його політики стосовно кочовиків і намагання ухилитися від боротьби з ними призвели до активізації половецьких нападів на Русь з 1180-х pоків. Помер у Києві.