31.Розквіт культурного життя. Впливи болгарської культури на Центрально-Східну Європу.

айповніше культурне життя XIII-XIV ст. виявлялося у столиці Тирново, культурно-освітньому центрі Болгарії, де його підтримували як царська родина, так і світська аристократія та вище духівництво. У самому місті та його околицях зосереджувалася велика кількість церков, монастирів та палаців, що в ті часи були осередками культури.Піднесення економічної та політичної могутності окремих боляр, їх прагнення до послаблення залежності від центральної влади спричинилося до посилення локальних політичних та культурних центрів у провінції Бдін, Средец, Охрід, Червен, Мелнік, Каліакра, Велбижд, Бітол, Прілеп та інших.

Втім, культуру творили головно в монастирях, які, завдяки щедрим дарам царів та вельмож, перетворилися на великих землевласників. Монастирі не тільки виконуваливластиві їм церковно-релігійні функції, а й утримували школи та скрипторії, надавали підтримку письменникам, перекладачам, малярам, музикантам, співакам.Надзвичайно важливу роль у культурно-релігійному житті Болгарії відіграв Афон – розташована на Халкідонському півострові Свята гора, яку нерідко називають “монашою республікою”. Тут зосереджувалося близько 300 православних монастирів і скитів – грецьких, болгарських, сербських, руських, грузинських та інших. Найвідомішою болгарською обителлю на Афоні був заснований ще в X ст. монастир св. Георгія Зоґрафа. Щедру матеріальну допомогу йому надавав цар Іван Асен II та наступні болгарські володарі. Концепція Східної Європи як єдиного культурного регіону походить з кінця XVIII століття, з епохи Просвітництва[1]. В текстах тогочасних західноєвропейських інтелектуалів та мандрівників цей політично й етнічно строкатий регіон уявлявся як великий напівдикий занедбаний край, затиснутий між Європою та Азією, цивілізацією і варварством; в якому багатство знаті сильно контрастує із бідністю інших станів; населення якого має погані манери, живе в нечистоті й холоді.Напочатку Холодної Війни всі європейські країни, що перебували під впливом СРСР, вважались східноєвропейськими. Термін Східна Європа мав як політичний, так і географічний характер. Під ці критерії підпадали такі країни: СРСР, Албанія, Болгарія, Польща, Чехословаччина, Угорщина, Румунія та НДР. Югославія ніколи не була частиною Радянського Блоку, але теж вважалась східноєвропейською країною. Символічним кордоном між західною та східною Європою була Берлінська стіна.

32.Завоювання Болгарії османами.

Попри значні зовнішньополітичні успіхи, внутрішнє становище Болгарії надалі залишалося нестабільним. Повністю подолати болярський сепаратизм Івану Александру так і не вдалося. Свідчення цього – поява у 30-х роках XIV ст. напівнезалежного Велбиждського князівства у Південно-Західній Болгарії і повне унезалежнення від Болгарії Добруджанського деспотства. Упродовж 1340-х років у Родопах існувало, по суті, самостійне князівство Момчила – так звана Меропа. Трохи згодом, 1356 p., Відінська область (деспотство) перейшла у повне управління старшому синові Івана Александра Івану Страціміру. Отже, на середину XIV ст. Болгарія перестала бути цілісним державним організмом, а її політична та військова могутність сильно підупали. Найголовніше – послаблення болгарської держави відбувалося в умовах наростання зовнішньої загрози, насамперед з боку турків-османів. Сорокарічне правління Івана Александра було позначене як перемогами (на початках), так і поразками (особливо в останні два десятиліття). Зрештою, наприкінці його правління ще недавно могутня Болгарія перетворилась на слабку, розділену на шматки країну.Після смерті Івана Александра тирновський престол зайняв його син від другого шлюбу Іван Шіиіман (1371-1393). У Відінській області старший син Івана Александра (від першого шлюбу) Іван Страцімір, який до цього управляв нею на правах деспота, теж проголосив себе царем. Відтак, на території Болгарії сформувалися три незалежні державні організми – Тирновське і Відінське царства та Добруджанське деспотство. Зважаючи на вкрай напружені стосунки між ними, вони не могли виступити спільними силами проти турецьких завойовників. Боротьба з агресорами була приречена на невдачу й через вороже ставлення Болгарії до її балканських сусідів, особливо до Візантії. Інерція болгарсько-візантійського суперництва завадила тирновській еліті усвідомити усю серйозність нової небезпеки, що насувалася на Балкани. Зі свого боку, недалекоглядні правителі Візантії та потенційні претенденти на імператорську корону не спромоглися створити антиосманського блоку балканських держав. Не треба забувати і тієї надзвичайно важливої обставини, що османське завоювання відбувалося в умовах глибокого розколу християнської Європи на два ворожі релігійні табори – католицький і православний, що унеможливлювало ефективну відсіч агресорам.